Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Лежить Гуляй-Поле в кровi i в сльозах,
   Потоптане, смертю розоране,
   В бомбових кратерах i черепах,
   В гiльзах,

   В ожугах,

   В м'язах,

   В трiсках...

   I навiть не крячуть ворони -

   Жахаються круки, минають здаля, -
   Шкiриться жаско, смердить земля.

   Смердить i душить фосфором i тротилом,
   Паленим м'ясом i динамiтом...
   I вже не збагнеш тут, де ж було тiло?!
   Де були очi?! Де ж тут могили?!
   Де матерi, а де дiти!?

   В смерчах землi, в гекатомбах ру┐н,
   В чорних роздзяплених кратерах
   Вiд дiтей, вiд дрiбних, тiльки пил один...
   I не плаче мати, i не тужить дзвiн,
   I нiхто вже ┐х не збиратиме.

   Не пригорне ┐х вiтер - лиш сажа сама.
   Брат брата не знайде, i сестер нема.
   I дiтям уже матерiв не знайти.
   I навiть не знати, де ж ставить хрести? -
   Пiроксилiновий сморiд i пил.
   Мiльйони мерцiв обiйшлись без могил.
   Розметанi костi згниють без хреста...

   Гей, ти ж, Земля моя золота!

   Перед ким, перед чим завинила ║си?
   I яких не кормила ще крукiв!?
   Та i хто не знущався з тво║┐ краси?!
   I яких бракувало ще Юдиних сил,
   Щоб i костi дiдiвськi пiднесли з могил
   Й перемiшали

   З костями онукiв?!

   Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,
   Спалене хтивiстю й зрадою Юдиною,
   I лежать його дiти - лежать соколи...
   I нiхто не скаже нiколи-нiколи,
   Що й вони, що й вони ж були люди.

   Гей, i були люди - гордi орли!
   Тiльки ж простi й не лукавi були.

   О ви, що цей келих страшний пiднесли,
   Чи самi ж ви його пили?!

   Не тужить дiвчина, не плаче сестра,
   I рук не лама║ матуся стара, -
   Одплакали доста - не чути нiде.
   Нi вiтер не вi║, нi крук не паде.
   I пташка тужлива тiка║ також...

   Гей, ти. Земле моя!
   За що ж!?


   За те, що Ти дика була i плiдна,
   Ясна, як червона калина,
   За те, що Ти сонцю близька i рiдна
   I мила, як тая дiвчина!
   За те, що Ти в злиднях росла, а цвiла!
   Що Волi вiтчизною завжди була.
   Грiмлива, спiвливая Земле моя! -

   Хто ж розсудить!? Який судiя!?

   Мовчить Гуляй-Поле, жаске i руде.
   А стрiлка помалу iде та й iде...

   Хай iде. Хай стiка║ жалоби мить.
   Хай жахтить ця земля й мовчить.
   Нехай неминучiсть присуд веде.'
   Хай стрiлка до риски йде, -

   Аж поки не стане на гранi отiй,
   Що сто┐ть Страшний Суд на нiй,
   Аж поки не крикне хтось в мряцi страшнiй
   Жаске й невблаганне - "СТIЙ!!!"

   Схитнулись тумани, як фата-моргана.
   Хтось уже кличе. Десь уже манить...
   Вже вiтер жалобу вiдбув, i вста║,
   I хмару несе, як знамено сво║.

   Вже вiтер шумитиь i полин гуде...
   ...Хтось там понурний, мов тiнь, iде, -
   Ступа║ задумливий i мовчазний
   В кере┐ сво┐й бойовiй.

   I кiнь десь, засiдланий, кований вже,
   Пряде одним вухом i тоскно iрже,
   I оком кривавим у нiч позира...
   То не тiнь - то страшна мара.

   Вста║ вiд розритих могил i ру┐н,
   Iде Гуляй-Поле - проходить один.
   Iде мовчазний i блiдий, мов туман, -
   Грiзний,

   страшний отаман.

   Iде отаман по ру┐нах, мов тiнь.
   Ступа на уламках усiх поколiнь.
   Над кратером чорним понуро ста║.
   Рукою затриму║ серце сво║.
   Торка║ ногою три черепи вiн -
   I чорний,

   i жовтий,

   i бiлий один:
   ...Прапрадiд був,
   Прадiд...

   I син...


   Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! -
   Як буряне море, кипiло й гуло.
   Були в нього дiти, гей, були соколи!
   I не було сили тако┐ нiколи,
   Щоб скорило, щоб ┐х знесло.

   Три черепи повнi сиро┐ землi...

   Секунди бiжать у ┐дучiй iмлi -
   Стрiлка iде до сво║┐ мети...
   Та нiщо не виповню║ пустоти.

   Марево блiдне, хистке, як омана, -
   Фата-моргана, фата-моргана.

   Вiтер шумить. I полин гуде.
   I кiнь iрже...
   Та нiхто не йде!
   Не чу║ нiхто i не бачить його,
   Мов нема║ роду того!

   Мов нема║ вже гордих,
   лиш ницi й покiрнi, -
   Нiкчемнi пророки, i брехуни,
   Дрiбненькi полiтики й говоруни,
   I паралiтики... - лише вони -
   Проданi, зрадженi i невiрнi.

   Меч не трима║ться в ┐хнiй руцi,
   I переляк на лицi.

   О, де Ти, Мужнiй, Простий i Великий -
   Благословенний на меч i бо┐!?!.
   Вибухають воплем, вибухають криком, -
   Ждуть Тебе сироти тво┐, й калiки,
   Й невiдомщенi малята тво┐!

   Удар громами. Смерчем прийди.
   I поведи!

   I поведи...


   О, де Ти, Грiзний, Страшний, Непоборний!?
   Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!
   Меч Правосуддя! Кара Господня! -
   Де ж Ти -

   Меснику всенародний!?!

   Безжалiсний, i невблаганний,
   I безрозсудний, i предковiчний.
   Iз всiх жорстоких ║дино правий!
   Страшний,

   Апокалiптичний!


   Неповинная кров - клятьба Твоя.
   Ти - ║диний з усiх Судiя.

   Тiнь Твоя ходить. Вiтер гуде...

   Iде по кiстках вiн.
   Iде...

   Iде!!!

   (Стрiлка доходить сво║┐ межi). -
   Ходою тяжкою iде, мов чужий,

   Вдивля║ться мовчки до серця свого, -
   Дивиться вглиб - i не бачить його, -
   В муках, в вогнi обернулось в такий
   Камiнь

   Обсмалений i тяжкий.

   Вiн виходить на дике бескиддя ру┐н.
   Мов чорний орел, позира║ один.
   Вiтер керею йому роздима...
   - Нема!.. Ще орлят нема...


   Ще лежать мiж розритих дiдiвських могил.
   Ще ковтають глину, сльози i пил.
   Ще ┐х не окрилив вiдчай i гнiв
   Для страшносудних бо┐в.

   Келих не повен. Ще крапля паде.
   Ще стрiлка До риски сво║┐ iде...

   Вiн пестить ефес i жде:

   ...Вам мало на свiтi сирiт i калiк?!?
   Гряде ж

   М I Й !

   Р I К !!


   I свисне Вiн так, що туман впаде.
   Застогне земля i загуде.
   Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще.
   I - лявiна потече, -
   Невблаганна. Безодвiчна.
   Страшна. Апокалiптична.

   I приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпi...
   I встануть калiки... I встануть слiпi...
   I кинуться юнi... Мужнi... Старi...
   I сестри згвалтованi, i матерi...

   I дитя подаватиме крiс i набiй
   В цей святий, страшносудний бiй...

   Прокотиться смерч.
   Й не поможе нi "Боже мiй!",
   I не вряту║ "Пробi" повалених ниць...
   Гей, вiдмiряно ж буде та й мiрою гожою!
   Загатяться кратери кiстками ворожими,
   Черепами грабiжникiв i дiтовбивць.

   Над головами гвалтiвникiв i паскуд
   Довготерпеливi довершать Суд.
   I розвiють пил. I розвiють прах.
   I ляжуть самi на чужих кiстках.
   I вiтер над ними, як щит, приб'║ -
   Як Меч Правосуддя - iм'я Тво║.

   Лежатимуть так, щоб колись розцвiсти.
   Лежатимуть всi. I над всiми - Ти
   I серце Тво║. I не вiзьме ┐х тлiнь -
   Офiруваних

   В iм'я поколiнь.

   Пливтимуть свiти мимо серця Твого.
   Цвiстиме чебрець. I не буде того,
   Хто б Тебе осудив за дiла Тво┐, -
   Такого

   Нема судi┐!


   А якщо десь ║ - убий i його!
   Щоб знав мiру горя Твого.

   Пливтимуть свiти мимо серця Твого.
   Густиме над маками соняшний гонг.
   I густиме в вiках Тво║ iм'я -
   кдиний, найбiльший з усiх Судiя!

   Благословенний. Могутнiй, як ниви i синь.
   Вiчний

   В с е р ц я х п о к о л i н ь !

   Сiчень, 1944 р. Тернопiль.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: