Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧЕРВОНА ХУСТИНА

   Оксанi  -  радiсть:  мати  одрiзала  з  полотна  хустку,   а   порошком
пофарбувала в червоний колiр. Вийшла червона хустина.
   На тину висiла, коли дiвчина пригнала з степу на обiд, - сохла. А зразу
ж за тином буйно цвiли рожi червоними квiтами. I то з одно┐ нiби  пелюстка
зiрвалась - упала на тин. Така то хустина.
   Дiвчина аж усмiхнулася, як вгледiла. Швиденько загнала скот у  загороду
та до хустки мерщiй. Лап, - вогкенька ще.  Ну,  та  нiчого,  i  на  головi
висохне. Ось вона скача║ ┐┐. Рада, зняла  вона  хустку  з  тину:  свято  ж
сьогоднi. А дiдусь  пожене  пасти  пiсля  обiд,  а  вона  з  дiвчатами  до
панського ставка пiде купатися.
   - Ой, червона ж яка! Аж не зглянути...
   Пiдстрибуючи, побiгла в хату. А в хатi -теж свято. Прибрано. Бiля  печi
мати висунула горщик i в миску насипала борщу. Дiд бiля  порога  допалював
люльку, а батько на лавi сидiв. Тиша. I чути в тишi тiй, як крiзь маленькi
вiконечка сонце пасмами промiння снувало: ж... жж... А може,  то  мухи  по
шибках? Iч, який ткач - i пару з борщу, i сизий дим з дiдово┐ люльки - все
в основу свою вплiта║. Химерно як!
   Дiд вибив з люльки жужелицю об порiг, а тодi пiдвiв очi до онуки:
   - О, дiвувати вже! Де там пасьба в головi буде.  Мабуть,  гречку  як  ║
витовкла?
   - Чого б я в гречку пускала - дурна хiба? - вiдповiла Оксана.  -  I  на
стернi пашi ста║.
   - Та ось пожену  пiсля  обiд,  подивлюся.  Оце  вiн,  власне,  й  хотiв
сказати. Пожену, мовляв, а ти погуляй з подругами. А то в  жарт  погримав.
Така вже в нього вдача.
   - А ти ж копи глядiла? - озвався батько. Оксана знiтилась: згадала,  як
на минулому тижнi порозкидала ┐хня корова в сусiдки Галущихи полукiпки  та
який лемент зняв був тодi дядько Мусiй.
   - Обома дивись. Щоб не довелося знову...
   Дiд перебив:
   - Ти, сину, за копи. Це ж, либонь, Денiкiн наказа видав, щоб  i  пановi
щось там кидати.
   - Гарне "щось там". Двi третини пановi, - сказав батько.
   - Що? - аж горзнувся на стiльцi дiд. - Та бий же його нечиста сила!  Не
сiяв. Не жав. Проваландався рiк по загряницях, а це вернувсь, i на тобi  -
двi третини.
   - I нiчого не поробиш, тату. ┐хня сила зараз.
   Тодi мати од печi:
   - А он Мусiй, бач, всi копи собi забере. Казала Галущиха, що випросив у
пана, пообiцяв той нiчого не брати в них.
   - Ну, не всяк же, як Мусiй, буде поклони пановi бити, -  сказав  на  це
дiд. А батько додав:
   - Та нi, тут дiло, як видно, не в  самих  поклонах.  Бо  не  такий  пан
щедрий чи дурний, щоб за самi поклони когось там копами обдаровувати.
   Сiли обiдати в сiнях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок i  думали  -
кожен про сво║. Батько про копи, i дiд теж, i мати - може.
   Оксана ж - хоч би обiд швидше, та надвiр, та з дiвчатами на  левади.  В
розчиненi  сiнешнi  дверi  видко  -  в  городi  соняшники  жовтi  на   тин
посхилялися, i горобцi пурхають мiж них, цвiрiнчать. Далi - латка маку,  а
далi зелена завiса садка. Та вона зна║ - левада там, за завiсою  тою.  Мiж
осик бiлих по травi стежки навхрест переплутались. Пiти одною - просто  до
панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями  нависли  з  берегiв
над водою.
   По вулицi залопотiло щось раптом  i  з  гиком  пронеслося.  Лиш  курява
знялась, видко, як по подвiр'ю розляглась.
   - Козаки, мабуть, - сказала мати.
   А дiд:
   - I куди вони ┐здять усе?
   Батько нахмурив брови. А на чолi залягла глибока зморшка:
   - До┐здяться й вони. Не однi вже тут ┐здили - i нiмцi, i гайдамаки.  Та
рачки.потiм назад полiзли.
   Оксана дивилася в дверi. Он, iз-за тину, видко - у Мусi┐в з хати вийщла
Марiйка й побiгла на леваду. Оксана одхилилася iз сiней i гукнула услiд:
   - Марiйко! Ось я зараз!
   Вона пiдвелась i хусткою червоною запнулася.
   - Ну, я ж пiду, мамо.
   Затим крутнулася й подалась городами на леваду.
   Помiж осик стежкою, що нижче городiв, iшли - Марiйка спереду,  а  ззаду
ще кiлька дiвчат.
   Оксана погукала на них, i вони зупинились, пiдождали.  А  як  прибiгла,
обступили i милувалися з хустки.
   - Ой, гарна ж! Це порошками?
   - Атож.
   - Дуже гарна. Аби не полиняла тiльки. Ну, а йдуть вони до ставка.  Пiде
й вона ж? Ще он i Федорка на городi огiрки збира║, гукнуть i ┐┐.
   Як проходили повз Федорчин  город,  справдi  спинились  i  загукали  на
подругу:
   - Сюди-и!
   Федорка пiдвелась i мовчки стояла. Потiм висипала огiрки  з  пелени  на
землю, i обережно ступаючи по вгудинi, пiдiйшла до дiвчат.
   - Купатися ходiм, - Оксана ┐й. Федорка похитала головою:
   - Не хочу.
   - Чого?
   - Так.
   Дiвчина зажуреними очима задумано дивилася кудись. Здумала,  може,  про
батька, що десь iз дому зник, од козакiв хова║ться... Може, про панiв,  що
бачила - вчора з мiста при┐хали. Не  казала  нiчого.  А  дiвчата  кликали,
Оксана, та аж за руку тягла:
   - Ходiм-бо.
   Федорка блiдо всмiхнулася самими устами й пiшла з ними.
   До ставка було недалечке. Трошки левадою пройшли, а тодi  через  рiв  -
паркана давно вже не було - i опинилися бiля ставка пiд високими  вербами.
Вгору зразу ж починався сад,  i  в  прогалини  червонiли  цегловi  будiвлi
ма║тку.
   Марiйка перша розляглась i плигнула у воду.
   Iншi теж почали роздягатись,  як  раптом  iз  саду  маленьке  кривоноге
цуценя вибiгло i, лементуючи, кинулось до них. А згодом  двi  панi  вийшли
з-пiд дерев, i за ними бiг  довгоногий  у  куценьких,  до  колiн,  штанцях
хлопець - панич.
   Дiвчата оторопiли. Близько було. Усього кiлька крокiв. Тому ┐м i  видко
було, як жовте обличчя старо┐ панi враз скривилося, I крiзь губи  тоненько
вискочило в не┐:
   - Це просто жах! Нема║ й тут од них порятунку.  Геть  звiдси,  паскуднi
дiвчиська! I так весь став забруднили. Ступайте!
   Цуценя верещало й терлось у панi пiд ногами. А дiвчата - за одiж,  i  -
як вiтром здуло ┐х, лиш лози затрiщали. За  ровом  зупинилися  захеканi  в
соняшниках, i Федорка тiльки тут надiла спiдницю. Тодi  вистромила  голову
iз соняшникiв i, скривившись, перекривляючи панi, запищала:
   - Ах, ах! Який жах! Нема║ й тут одних порятунку! У-у! Пани -  на  трьох
однi штани! - додала потiм грубо, як могла.
   Дiвчата пiдхопили: вистромивши з бур'яну  голови,  пищали,  -  дражнили
панi. А та дратувалась i погрозливо махала голубою  парасолькою.  I  панич
сварився, а потiм схопив палюгу i шпурнув на дiвчат. Не докинув.
   - Батька в лоб! - гукнула якась i, вхопивши грудку, ринула у  вiдповiдь
на нього. Iншi теж брали труддя i шпурляли смiючись. Марiйка перестала.
   - Цур ┐м! Ходiмо, дiвчата, бо тепер ┐хн║ право, ще нагорить. Ходiмо.
   Бур'янами, а далi городами, повз соняшники, побiгли  вгору  до  вулицi.
Вже були бiля тину, як раптом Оксана,  що  бiгла  попереду,  зупинилась  i
великими очима оглянулася до дiвчат:
   - Гляньте, козаки он ведуть когось. Диви!..
   До тину поприхилялися й разком очей сполоханих дивилися на вулицю.
   Пробiг вершник. З-пiд копит  пiднявся  пил,  брудним  серпанком  вулицю
загорнув. Та видко було: юрба сунулася нею. По боках  на  конях  козаки  з
голими шаблями, а в колi ┐х  душ  п'ятеро  селян.  Були  без  шапок,  iшли
похнюплено, важко тягнучи ноги. Мовчазнi. Чути було ще,  як  конi  стукали
копитами.
   Дiвчата й дух зата┐ли. Зiтхнула якась. А  Федорка  раптом  перехилилася
головою за тин i очима зiрко придивлялася.  Враз  хлипнула  в  себе,  наче
повiтря ┐й не вистачило, i прутик тину хруснув пiд рукою.
   - Тата повели!
   Зблiдла одразу. Дивилася вслiд по вулицi. Не видно вже, пилом  накрило.
Чути - зарипiли ворота в ма║ток - ковтнули юрбу  i  знов  зарипiли.  А  по
вулицi пил побiг сполоханий i ген за селом шмигнув. У бур'яни.
   Федорка, плачучи, побiгла додому. I  всi  дiвчата  посмутились.  Почали
розходитись.
   Марiйка з Оксаною ╕теж пiшли  тi║ю  ж  стежкою  помiж  осик,  що  нижче
городiв. Iшли й мовчали. Спереду -  Марiйка,  Оксана  за  нею.  I  спитала
Оксана раптом:
   - А правда, Марiйко, що пан казав, нiби у твого батька кiп не братиме?
   - Не знаю, - вiдповiла та. А сама згадала, що справдi чула вдома про це
розмову, i сказала: - Може, й не братиме. Так чого б же? Не знаю.
   Тут Оксанi було звертати.  Марiйка  пiшла  далi,  а  вона  по  картоплi
звернула до хати. Iшла помалу, i чомусь мимохiть  пригадувалося:  то  панi
сердита з голубою парасолькою, то  юрба  по  вулицi  в  пилу.  Ще  Федорка
пригадалася - зблiдла вся, а очi такi зляканi-зляканi.
   Було боляче.
   Дiд погнав уже пасти на степ: хвiртка в загородi стояла одчиненою. А  в
сiнях на порозi проти сонця - мати з сусiдкою.
   Оксана пiдбiгла й  насамперед  розповiла,  що  бачила  заарештованих  -
погнали вулицею. Бачили й вони. То  каца┐вськi  всi,  один  тiльки  Семен,
батько Федорчин, тутешнiй, а в Каца┐вцi ховавсь. Ну й половили.
   Оксанi сумно так. I хустка, що на  колiнах  лежала,  наче  аж  полиняла
одразу. Згадалося (ще не було тодi козакiв), дiд  якось  пiсля  сходки  на
дубках отут за двором при всiх сказав Семеновi:
   - Молодця, Семен! Бiдняк, за бiднякiв i дба║ш. Молодця, синашу! - I  по
плечi ударив.
   А дiд же в не┐ сивий - розумний. Чи то ж зна║, що трапилося?
   I було сумно. I ще було боляче.
   Побiгла дiвчина в садок, пiвники сво┐ полила.  Нi,  тоскне.  А  сусiдка
додому пiшла, i мати спати поклалася. Така нудьга!  Тодi  знялась  i  -  з
двору. А далi стернями навпростець подалася до дiда, що  пасе  за  могилою
бiля гречки.
   Там i була аж до вечора. А як сонце сiдало, вернулася^ з  дiдом  разом.
Трошки розважена. I спати лягла надiйна: адже дiдусь каже, -  може,  ще  й
випустять.
   На другий день Оксана встала рано, як i завжди - ще до  схiд  сонця,  i
зразу ж по дiдовому обличчю догадалася, що трапилося щось надзвичайне: вiн
так кумедно пiдморгнув до не┐ I посмiхнувся весело.
   - Ну, брат, шукай вiтру в полi. Утекли нашi.
   - Хто?
   I вмить сама догадалась. Блиснула очима.
   - I Федорчин?
   - Атож. Усi втекли. Пiдкопалися з конюшнi. А вартовi почули, та  пiзно,
як тiкали вже. Стрiлянину зняли там таку були.  Ну,  нiч  -  мати.  Пiймай
його!
   Вiн радо смiявся очима, що так поталанило втiкачам. Дивився  на  онуку,
на ┐┐ очi блискучi i посмiхався.
   Рада й Оксана, погнала на степ.
   До обiд пасла з iншими дiвчатами вкупi. Грали  у  крем'яшки,  вишивали.
Потiм прилучилися хлопцi до них i почали жартувати:  то  крем'ях  закинуть
абощо.
   А один хустку червону одняв у  Оксани  й  почав  у  "революцiю"  грати.
Дiвчина сердилась, бо хiба хустку порвати довго? А хлопцi не потурали  ┐й.
Та таки одняла якось - спасибi, Марiйка допомогла. I зразу ж одлучились од
них.
   Погнали - аж за могилу. Там сiли пiд копами й почали уставки  вишивати,
а корови на пшеничищi паслись.
   I навколо  тиша  така.  Тiльки  десь  оддалiк  дзвенiла  коса  -  хтось
запiзнився з жнивами.
   Дiвчата посхилялися  над  шитвом  i  в  два  голоси  замугичили  яко┐сь
пiсеньки. А iз-за кiп промiнь сонячний i собi глянув на  полотно.  Блиснув
на голцi i хрестики червонi позолотив.
   - Ой, гарно ж! Що, якби й справдi, Марiйко, нитки такi - золотi!
   Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набiк  -
теля в гречцi. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело.
   - I, капосне! Ось я тобi дам!
   Схопилася з мiсця й побiгла завертати, плутаючись у високiй  та  густiй
гречцi. Враз зупинилася та аж остовпiла неначе. Просто пiд  ногами  в  не┐
лежав чоловiк. Весь у бiлому й голова простоволоса, а очi плямами  темними
дивились на не┐. Мовчали обо║. Потiм плями  очей  ворухнулись,  i  чоловiк
спитав:
   - Злякалася? Не бiйсь, дитино, я не страшний.
   I якось усмiхнувся, наче болiло йому.  Оксана  аж  трусилася  вся,  але
стояла. I поспитав чоловiк iще:
   - Близько нiкого нема║?
   Дiвчина оглянулась: степ... копи... Сказала:
   - Нема нiкого.
   - Ну й добре.
   Замовк вiн, а очима пильно  обглянув  дiвча  з  нiг  до  голови.  Знову
сказав:
   - Дивлюсь я, а сорочечка на тобi полатана. бiднi, мабуть?
   - Бiднi, дядю!
   Вiн знов помовчав. А тодi пiдвiвся на лiкоть, промовив пошепки:
   - Ну, так слухай же: я ховаюсь од козакiв. Тiльки ж нiкому не  кажи,  а
то мене вб'ють. Зрозумiла?
   Оксана хитнула головою. Вiн потiм спитав, чи води в не┐ нема║.  Нi,  ║,
ось у пляшцi, в торбинцi. Вона  оглянулась:  нiкого  не  видко.  Тодi,  як
перепеличка, впала, сiла в гречку. Подала  пляшку  чоловiковi.  Той  жадно
припав до не┐ й випив усю. Потiм пляшку поклав  на  землю,  а  до  дiвчини
всмiхнувся i знов болюче так:
   - Отака рости, дочко, - сказав,  -  та  щаслива  будь.  Бач,  одразу  ж
полегшало. А то ж iз само┐ ночi - ну, горить усерединi, i край.  Та  ще  й
нiч безросяна. Думав - згорю.
   Оксана насмiлилася i спитала:
   - А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловiк помовчав. Далi вiдповiв:
   - Утекли вночi. Учора нас половили  та  й  привели  в  оцю  слободу,  у
панську конюшню закинули. Були б  уночi  й  розстрiляли  всiх.  Ну,  а  ми
пiдкопалися. О!
   Вiн показав руки сво┐ в землюцi i в кровi.
   - Бач, чим пiдкопувалися! Аж пiт  з  усiх  лив:  нiч  яка  ж  тепер:  i
хвилиночку зга║ш - не наженеш. А треба ж до свiту хоч у  степи  вирватись.
Ну, й вирвались. Та  вартовi  почули  -  стрiляти  почали.  А  нiч  темна,
розбiглися на всi боки - лови нас!
   Вiн уже стернею бiг, як раптом у ногу дало,  так  i  спiткнувсь.  Рачки
лiз, а воно свiта║, свiта║. Кров'ю стiк - нема сили. Тодi у гречку залiз i
прищулився...
   - Не чула - чи всi втекли? Не вбито нiкого?
   - Нi, нiкого не вбито.
   - Значить, усi. А не чула, шукають?
   - Е, шукають. В обiд як була дома, то розказували -  що  i  в  Каца┐вку
┐здили. Ну, не знайшли нiкого. Дiд же каже: шукай тепер вiтру в полi.
   - Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися нiяк. А схови - якi вже  це
в гречцi, яка у степу голому латочкою маячить.
   Ну, та якось буде! Цю нiч тут полежить i день, а  тодi  вже  хоч  рачки
буде подаватися до лiсу, що ген-ген на обрiю смужкою темнi║.
   - Може, таки не знайдуть. - Це Оксана потiша║.  А  як  гнатиме  завтра,
┐сти принесе й води повну пляшку.
   Чоловiк усмiхнувся й рукою в землюцi, що на нiй кров запеклася,  провiв
по голiвцi бiлявiй.
   - Моя дитино люба! Принесеш - ┐стиму. А тiльки на слободi - нi словечка
нiкому.
   - Нi, хiба я дурна?
   I пiдвелась, бо вже вечорiло, i промiнь останнiй кривавив бiлу  гречку.
Ступила крок, а тодi зупинилась i ще нищечком кинула:
   - Не бiйтесь, дядю. Я не скажу.
   Тiльки тепер Оксана вигнала теля з гречки i навмисне  не  поспiшала  до
кiпу де сидiла Марiйка, щоб дати собi хоч трохи  заспоко┐тись.  Аж  мусила
Марiйка гукнути ┐┐.
   - Що ти робила там, у  гречцi?  -  спитала  вона,  коли  Оксана  згодом
пiдiйшла до не┐.
   - Нiчого я там не робила, - вiдповiла розгублено Оксана.
   - Ось не дури! - пильно дивлячись на подругу, Сказала Марiйка. - Що  ти
знайшла там?
   Оксанi подих перехопило.  Ледь  стримуючи  хвилювання,  вона  здвигнула
плечима.
   - А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, - надумалась
раптом дiвчина. - Iще добре, що з ниткою була.
   - Голку? - примружила очi Марiйка. - А що ж ти почервонiла отак?
   - Нiчого я не почервонiла! I що ти причепилась до мене? Як той  реп'ях!
I завжди ти отак...
   Марiйка спалахнула:
   - Он як! То це вже я не  подруга  тобi,  -  а  реп'ях!  -  .i  замовкла
ображена. Знову взялась за шитво.
   Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось:
   - Давай уже гнати, Марiйко, - по довгiй важкiй мовчанцi озвалась Оксана
примирливо.
   - Жени собi, - холодно вiдказала Марiйка.
   Е, нi. Не така вона дурна. "Ти того тiльки й ждеш, мабуть,  -  подумала
Оксана, - щоб я погнала. А тодi мо┐м слiдом - у гречку".  Од  само┐  думки
цi║┐ дiвчину пройняв острах. I вона терпляче ждала,  аж  поки  Марiйка  не
звелася перша з мiсця.
   Отак i гнали потiм - i разом,  i  нарiзно:  за  всю  дорогу  словом  не
обiзвалися.
   Оксану вже починало гнiтити мовчання це.  I  жаль  було  подругу:  отак
обидила ┐┐ нi за що. Та вся  ця  прикрiсть  одразу  ж  зникала,  тiльки-но
дiвчина згадувала про чоловiка в гречцi.  I  натомiсть  серце  виповнювало
чуття вдоволення собою за додержане слово - обiцянка нiкому не казати.
   Уже були близько села, як раптом Марiйка озвалась:
   - То оце така ти, Оксано, подруга менi!
   - Яка це -"така"? - зрадiло кинулась  Оксана.  Зрадiла,  що  заговорила
Марiйка.
   - А нiяка! Бо справжнi подруги нi з чим  нiколи  не  криються  одна  од
одно┐.
   - I я од тебе не криюсь.
   - Не бреши. Ти дума║ш, що я - дурна. А я все чисто бачила.
   - Що ти бачила? - навiть зупинилась Оксана.
   - Все. Бачила, як ти озирнулась,  а  тодi  вийняла  з  торби  пляшку  й
присiла в гречку. Кого ти напувала?
   Оксана так i обмерла. Як блискавка, вдарила думка - "пропало  все!"  Що
одмовлятися тепер - рiч даремна, розумiла вона.  Але  що  ж  робити  -  не
знала. З жахом в очах дивилась на Марiйку i враз у розпачi  затулила  лице
долонями й забилась у плачi.
   В такому горi Оксану Марiйка ще не бачила нiколи.  Навiть  розгубилась.
Стала, як тiльки могла, заспокоювати ┐┐. Та дарма. Оксана в  плачi  нiчого
не чула. I тiльки, коли Марiйка  надумалась  врештi:  -  "Та  цить-бо,  он
люди!" - Оксана одразу притихла.
   Поки обгонили ┐х косарi, помовчали дiвчата. Потiм Марiйка  обережненько
дорiкнула Оксанi:
   - Дурненька! Ну, чого ти? Хiба я кому скажу! А хто ж вiн такий?
   Критися далi'Оксанi  не  було-вже  чого.  Вона  розповiла  Марiйцi  про
чоловiка в гречцi. Переказала всю розмову з ним.
   - Тiльки ж, Марiйко! - застерегла пiд кiнець. - Нi слова нiкому.  А  то
його вб'ють.
   - Чи я не розумiю! - гаряче мовила Марiйка. Потiм вони домовились разом
вигонити узавтра. Дещо з харчiв для втiкача i Марiйка вiзьме.  I  на  тому
розлучилися.
   Пригнала додому Оксана - на обличчi та║мнiсть така! А дiд на призьбi  -
люльку палив, глянув примружено:
   - О, вже, мабуть, натворила щось?
   -Нi, - схвильовано одказала дiвчина. I очi опустила.  Мовчала.  А  далi
подумала: дiдусь же - сво┐.  Хiба  скажуть  кому?  I,  повагавшися  трохи,
розповiла все про чоловiка, що в гречцi ┐хнiй хова║ться.  Дiд  замислився.
Велiв бiльш нiкому - нi гу-гу. О, нi! Хiба вона не розумi║? Його ж уб'ють.
I не сказала навiть батькам. Та дiд  сам,  мабуть,  розповiв  ┐м.  Бо,  як
вечеряти сiли, батько раптом спитав:
   - Так що ти там бачила у гречцi?
   Оксана аж похолонула. А дiд:
   - Кажи, дочко. Хiба тут чужi?
   Дiвчина розповiла. Все. I як наткнулася на нього, i про що говорили,  i
який вiн ║.
   - У ногу ранений: холоша до колiна  обiрвана  й  нога  зав'язана  та  в
кровi. Нiяк i поворухнутись йому. А казав, що нiч оцю полежить iще, а тодi
до лiсу буде лiзти.
   Батько замислився, а згодом сказав:
   - Ну, i мовчiть же.
   А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночi, вже й спати лягли,
а вiн десь надворi.
   Оксанi не спалося. Дивилася в темряву  хати  й  тривожно  прислухалася.
Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загримiло i притихло. А
пiд вiкном осики листячком зашепотiли сполохано. Вулицею  парубки  йшли  -
пiснi спiвали.
   Тужили молодi голоси i тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло
в хатi, мов хто креснув, а на левадi, наче з гармат,  пальнуло.  Аж  шибки
забрязкотiли. Блиснуло ще i грякнуло iз  степу.  Гроза.  Поза  хатою  буря
метнулась. У садку мiж дерев заплуталася  на  мить,  вирвалась  i  гайнула
далi. Зашумiв дощ, i грякало, i блискало в хату.
   Мати божкала i хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя i притихла.
А в головi думки пензлями малюнок малювали.  Нiч  у  степу...  Громи...  У
гречцi у самiй сорочцi вiн лежить. А  навкруги  -  степ,  голий,  нiмий...
Малюнок фарбами. А потiм блекнути став чи дощем затуманило. Сiро... тьмянi
крапки кiп...
   Заснула.
   А кинулась - дверима рипнув хтось. А, це ж  батько.  В  хатi  поночi  й
тиша. Десь далеко-далеко загримiло i стихло. А пiд вiкном  осики  шепотiли
стомлено.
   Батько роздягся i лiг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. I  чу║  -
мати раптом спитала:
   - Що це ти швидко так вернувсь?
   - Нiчого не вийшло, - утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далi став
пошепки розповiдати. Уже були з Грицьком за слободу ви┐хали, а тут, як  на
зло, - вiйсько назустрiч. "Хто такий? Куди серед ночi?"  I  завернули.  Ще
добре - викрутились. "Хотiли, мовляв, до  дощу  снопiв  привезти".  Ну,  i
вiдпустили.
   - Та як же воно тепер буде?
   - Завтра по┐демо. Вдень.
   - Що-бо ти "вдень"! - занепоко┐лась мати.
   - Удень iще безпечнiш, як в отаку нiч. Повна  слобода  солдатнi.  Може,
зранку вирушать. По┐демо за житом та в снопах i перевеземо.
   Оксана насторожилась, аж голову пiдвела i вухо  до  батькiв  наставила.
Батько почув.
   - Що ти, Оксано?
   - Про кого це ви, тату? Кого перевезете?
   - Та вже ж не кого, - i додав ласкавенько: - Спи вже, спи, дочко.
   Якийсь час у хатi панувала тиша. Можна було подумати - всi  сплять.  Та
нi. Ось батько раптом звiвся на лiкоть i тихо:
   - Оксано, ти ще не спиш?
   - Нi, тату. А що таке?
   - Окрiм дома оце, ти нiкому не проговорилась?
   - Нi, нi, - похопилась дiвчина й вiдчула, що почервонiла дуже.  "Добре,
що хоч поночi в хатi", - подумала i спитала: - А що таке?
   - Та... нiчого. Спи вже.
   Оксана одвернулась лицем до стiни, але  чуйно  прислухалась.  Може,  ще
батько щось буде говорити про чоловiка в гречцi.
   - Мусiй до пана в ма║ток почимчикував,  -  по  довгiй  мовчанцi  сказав
батько. Мати промовчала. - А ти кажеш-"випросив копи". Одробляти пiшов.
   -Одробляти? - не зрозумiла мати. - Що ж вiн уночi?
   - Наслуха║ться за день мiж народом та вночi й несе ото  пановi-вечiрнiй
рапорт!
   - I що-бо ти кажеш! - навiть обурилась матi┐.
   - Оте, що ти чу║ш!
   Уранцi, тiльки-но схопилася з лiжка Оксана, - мерщiй до матерi:
   - А що, татко по┐хали вже?
   - Нi, не по┐хав, дочко, - зiтхнула мати. - Вигнали в  пiдводи  Грицька.
Та й хiба тiльки Грицька?
   - Ну, а що ж тепер буде? - занепоко┐лась дiвчина.
   Мати заспоко┐ла ┐┐.  Уже  коли  батько  взявся,  то  не  залишить  його
напризволяще. Пiшов у Каца┐вку, до родичiв. У них вiзьме пiдводу.
   - А ти, донечко, тим часом вигонь мерщiй. Оце я злагодила харчiв йому.
   Саме до хати зайшов дiдусь. Од себе ще дав Оксанi кисет з тютюном, може
- курящий.
   - Та обережненько!
   - Ну, а то ж як?!
   Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двiр  гнала,  погукала
Марiйку, щоб разом, як умовилися  вчора.  Але  виявилось,  що  Марiйка  не
гнатиме зараз.
   - Мати не пускають, - нiби виправдувалася вона. - Звелiли на городi  до
обiд пасти. Мокро й холодно, кажуть.
   -Та холодно, - сказала Оксана i додала  з  наголосом:  -  А  комусь  не
тiльки холодно зараз, а ще й голодно.
   Марiйка зрозумiла,  на  кого  вона  натяка║,  опустила  очi.  А  все  ж
запитала:
   - А ти несеш йому?
   - Авжеж несу.
   Марiйка оговталась уже, пiдвела очi:
   - I я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали...
   - Мати узнали? - аж пополотнiла дiвчина. - Хiба ти сказала?
   - Побачили вузлик мiй та як пристали! Ну й мусила... Ой, було  ж  менi!
Навiть били.
   - За що? - вкрай здивувалась Оксана.
   - Коли вiн з-пiд арешту втiк, кажуть, то як дiзнаються денiкiнцi, що ти
йому ┐сти носила, хату навiть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись!
   Од Марiйчиних слiв Оксанi аж у  грудях  похолонуло.  Але  страху  свого
Марiйцi не показала. Пересмикнула плечем i мовила удавано байдуже:
   - Ну! Це ж як дiзнаються. А я вже тепер  не  дурна.  Не  буду  так,  як
учора. В сто разiв обережнiша буду!
   Крутнулась i побiгла вслiд за коровою.
   Було голо i пусто в степу. Плямiли копи разками, вiтром  розкуйовдженi.
Помiж кiп де-не-де бродила худоба. А ген i та гречка рудi║ смужкою. I бiля
не┐ хтось ячмiнь, мабуть, докошу║.
   От не щастить! Це ж зовсiм близько од гречки. Нiяк  буде  i  ┐сти  йому
понести.
   Запечалилася Оксана.
   Пригнала на мiсце i стала бiля кiп замислена. Дивилась на  косаря.  Нi,
побачить. Побреде вона у гречку, а вiн догада║ться та за  нею:  а  що  тут
таке? Нi, краще пiдожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме.
   Стояла бiля кiп, а торбинку й пляшку в руцi напоготовi держала.  "Якщо,
- думала, - шмиг у гречку, мовби за  перепiлкою.  Оддасть  i  назад  тодi.
Ось-ось тiльки вiн ручки дiйде та одвернеться".
   Враз очi скосила - та так i похолонула вся. Од могили - гiн дво║ всього
- неслися три вершники. I сюди просто.
   - Невже сюди?
   Пiд'┐хали до косаря, покрутилися - про  щось  питалися,  мабуть.  Потiм
один крикнув щось, i скачки - ой,  горенько  ж!-у  гречку  влетiв.  Пробiг
одним кра║м, серединою. Ой, став раптом! Крикнув i рукою  махнув.  Тi  два
кинулися до нього.
   В ту ж мить Оксанi на голову наче гора звалилась - вона тихо опустилася
на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, -
пiд снiп. Тремтiла вся.
   Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, бiльше. Враз  бахнуло,  мов
батогом ляснув хто. Тиша. I знов - бах! А  повз  копи  згодом,  як  вихор,
пронеслись, пролетiли козаки.
   Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врештi, насмiлилась-таки  й
лячно зиркнула iз-за полукiпка. Степ захмарився. А може, здалося  ┐й  так?
Тiнi  од  хмар  нечутне,  розпачливо  блукали  по  стернях.  О,   побiгли,
побiгли... А навперейми ┐м  козаки,  мов  три  ворони,  низько-низько  над
землею полетiли. Обiч - гречка, i збита-збита копитами.
   Дiвчина враз зата┐ла дихання й наче прислухалась:
   "Мусiй до пана в ма║ток почимчикував.  За  копи  одробляти",  -  сказав
батько. Мати не зрозумiла: "Як одробляти?" -  "Наслуха║ться  за  день  мiж
народом та вночi й несе ото пановi... вечiрнiй рапорт".
   - Ой мамочко! - аж зойкнула у розпачi. - пй-бож це - Мусiй.  Вiн,  вiн.
Од Марiйки дiзнавсь... Ой, що ж я наробила!
   Руками держалася за крайки  хустини  червоно┐-  розпачливо  зiрвала.  I
простоволоса, тягнучи хустку в руцi, побрела в  гречку.  Стала.  Бiля  нiг
чоловiк навзнак лежав нерухомо. На чолi вище брови пляма  чорнiла,  а  пiд
головою - калюжа червона.
   Перед очима в не┐ туман заколихавсь. Стояла поникло. Потiм схилилася до
дядi холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло,  а
тодi тихо навшпиньки побрела з гречки...
   Стернями, як привид, iшла - очима великими дивилася перед  себе.  Далi,
далi... Лиш маячить... Набiгли тiнi - просторiнь. А  далина  синя,  сонцем
гаптована, та║мно дивилася в очi i ждала.

   1923



   ПИЛИПКО

   В нього очi наче волошки в житi. А над  ними  з-пiд  драного  картузика
волосся - бiлявими житнiми колосками. Це -  Пилипко.  А  ще  -  сорочечка,
штанцi на ньому iз семiрки, полатанi-полатанi. Бо - бiдняки. I хата ген за
тином розваленим така ж полатана i вбога. А за нею  до  левади  -  клаптик
городу - кущi ступити нiде... Це так було, так ║. I ║ ще десь у степу шмат
"пансько┐" землi (як революцiя стала - з комiтету дали), i  на  нiй  зараз
хвилю║ться жито й пшеницi яро┐ смужечка. Колосочками тихо так: ш... ш... А
жати чи то ж доведеться? Iде громадянська  вiйна.  В  окрузi  гайдамаки  i
нiмцi гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають... Ось i до  них
у Михнiвку сьогоднi вступили. Пилипко з  хлопцями-пастухами  бачив  усе  з
горба, де пасли. Сперш - ген-ген на шляху знялася курява. Придивились - аж
то солдати, валка за валкою. Село в долинi мовчало.  I  враз  забовкав  на
сполох дзвiн, i пострiл бахнув пiд  вербами,  другий,  ще...  Заклекотiло.
Валка тодi розсипалася  по  степу  й  сунула  цеп  за  цепом  усе  ближче,
ближче... Iнодi де на горбочку залягали в  житi.  ┐  чiтко  тодi  строчили
кулемети й гаркали залпи. Знов схоплювались i сунули, сунули... Довго так.
Та все ж надвечiр пiдiйшли аж до ма║тку, що край села,  аж  до  левад.  За
вербами хлопцям не видко вже стало.  Чулося  лише  -  як  шарпнувсь  крик:
"А-а-а" - покотився степом. Пострiли  стихли.  Згодом  пролунали  десь  по
селу, потiм - за селом, потiм - далi,  далi...  Пилипко  зiтхнув  сумно  i
сказав:
   - Отак, вiдступили нашi.
   А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього i теж зiтхнув...
   Пiзно ввечерi хлопцi поверталися з  худобою  додому.  В  курявi  помалу
┐хали на конях i мовчали - посмутилися. Хiба кине  який  уголос  лайку  на
корову, що забрела в пшеницю.
   - А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тiсно ┐й дорогою!
   I батогом - лясь, лясь... Знов мовчали.
   А обабiч шляху з тихим шумом хлюпались зеленi  хвилi  хлiбiв.  Плинули,
плинули...
   Як про┐здили повз ма║ток, Пилипко перший побачив  нiмця  в  синьому  на
воротях, а на подвiр'┐ - повозки, метушню людей. Сказав хлопцям:
   - Диви, штаб, мабуть.
   Тi кинулись очима й принишкли. А як од'┐хали геть, хтось сказав:
   - Це контрибуцiю стягати.  От  у  Пiсках  було  вже  таке.  Розстрiляли
багацько,  одбирали  все.  Це  щоб,   значить,   панський   ма║ток   назад
постановити.
   Пилипковi очi блиснули одразу.
   - Ну, чорта з два, - кинув вiн  i  пiдвiв  з  викликом  голову.  -  Хай
спробують. Он Грицько з партизанами забiгав поза он ту нiч, то казав:  "Ми
як турнемо нiмцiв, то аж у "Iрманi┐" оглянуться".
   А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це ┐хня)  i
поглядом iз жалем погладив ┐┐: "може, i тебе одберуть". Торiк iще  телицею
з комiтету дали  ┐м  ┐┐  з  загонiв  помiщицьких.  А  тепер,  може,  назад
одберуть.
   Мовчав усю дорогу вулицею. I хлопцi мовчали, тривожно прислухалися,  як
билося сполохане село. З усiх кiнцiв гвалтували собаки. Вулицею прогупотiв
роз'┐зд - зник у степу... А люди в сутiнях нечутно сновигали  по  городах,
поза соломами - ховались. Десь болючий крик бентежив нiч - били когось,  i
плакала жiнка, дiти...
   У Пилипка аж похолонуло в грудях. I коли звернули за  рiг,  де  й  ┐хню
хату  вже  видко,  хапливо  глянув  туди.  Не  свiтилося  ще.   Маленькими
вiконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. I на подвiр'┐  тихо
так.
   Пiд'┐хавши до ворiт, хлопець сплигнув з  коня  й  одчинив  ┐х.  А  тодi
поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив'язав.  З  хати  з  дiйницею
вийшла мати i, мовчазна, пiдiйшла до корови. Пилипко теж мовчки  стояв  та
одбивав теля, поки мати до┐ла. Лише як  скiнчила  вже  i,  сумна,  корiвку
погладила, сказав тихо:
   - Та чого ви, мамо? Може, ще i не вiзьмуть.
   Мати глянула журно на сина й зiтхнула:
   - Е, де вже не вiзьмуть! - А згодом, як повернула вже до хати,  додала:
- Ще хоча б тiльки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це - ой, як у них
строго!..
   Тихо пiшла до хати. А Пилипко за нею - тихо, як тiнь.
   У  хатi  поночi.  Бiля  припiчка  сидiло  кiлька  "дядькiв"  i  пихкали
цигарками, про  щось  стиха  розмовляючи.  Як  рипнули  дверi-стихли  були
одразу, та, забачивши, що то сво┐, заспоко┐лись i почали знов.
   - Тiкати треба! - сказав Микита Горобець (Пилипко пiзнав з  голосу).  -
Бо розстрiляють, це як дважди два. Он у Пiсках - чули ж? Завели в  глинища
та й побили всiх. А кого не знайшли - хати палили.
   Тиша в хатi. Десь у сутiнях зiтхнула мати i дiтвора заскиглила.  Батько
тодi озвавсь:
   - А я нiкуди не тiкатиму, - сказав  i  хвильно  затягся  цигаркою  раз,
удруге, - уб'ють, хай! А як хату  спалять,  куди  ж  сiм'я  подiнеться?  З
торбами попiдтинню?!
   - Не спалять.
   - Хто ┐м дав право таке? - заговорили всi одразу  гнiвно  й  розмахуючи
руками.
   - Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а  вбивати...  за
що ж!
   - Та й сини добрi, - сказав батько  Пилипкiв  i  похилився  головою,  -
батькiв тягають, а вони десь у лiсi попритулювались.
   Микита Горобець захвилювавсь.
   - Не говори так, Явтуше, - сказав вiн i,  прихилившись,  почав  пошепки
розповiдати, як учора  партизани  пiд  Хведорiвкою  билися  з  нiмцями  та
гайдамаками. - Душ до пiвсотнi втратили сво┐х, а тодi кинулися до лiсiв  i
одразу за Вiтровою Балкою в ярах поховалися. Сiм верст усього,  ┐м  тiльки
звiстку дати, а то налетiли б - як язиком злизало б оцю напасть.
   - Еге ж, дай звiстку, як iз слободи нiкого не випускають. Мало того, що
вб'ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть.
   Змовкли, лиш цигарки блищали. От  якась  пихнула  полум'ям  i  на  мить
освiтила убогу хатину, похмурi постатi в тютюновiм  диму.  Знадвору  хтось
грюкнув дверима, i жiнка якась захекана вбiгла - стала на порозi.
   - Микита у вас?
   - А що таке? - озвався той i пiдвiвся. Всi теж стали на ноги.  А  жiнка
раптом заголосила,  затуливши  руками  обличчя.  Чулось  лише,  що  когось
забрали й били дуже, а це у штаб повели... Тужила жiнка й билася  в  тузi.
Микита тодi дуже стиснув ┐й руки i кинув пошепки:
   - Цить! Ще почують...
   Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у  вiкно,  як  далi,  сутiнями,
подалися вони на город i десь у бур'янах загубилися...
   Тихо стало в хатi. Знадвору десь  поблизу  гвалтували  собаки  i  крики
чулися. Батько довго прислухався. А тодi хвильний пройшовся по хатi й  сiв
у кiнцi столу. Поклав руки сво┐ мозолястi, натрудженi, простяг по столу  i
важко впав на них головою. Тиша. Бринiла десь муха у миснику в  павутиннi.
Хлипала мати, до припiчка прихилившись, i вся аж скорчилась, маленька така
стала. У Пилипка тремтiли руки i горлянку немов петлею здавило. Та вiн  не
плакав. Гостро в темряву дивився на сiру постать кiнець столу. I враз:
   - Тату, а може б i ви втекли?..
   Батько поволi пiдвiв голову й довго  дивився  на  сина.  Здавалось,  не
розчув. Раптом схопився з-за столу.
   - Iдуть, - кинув i посеред хати немов остовпiв. Надворi справдi  чулося
гупання  нiг  од  улицi.  Повернули  в  двiр.  Попiдвiконню  пройшлися   й
загуркотiли з криками в дверi.
   - Одчини! Ач, прищулився.
   - Бий прикладом!
   Грюкнуло дуже прикладом у дверi, ще. Дверi рипнули  й  одскочили.  А  в
хату ввалилося кiлька нiмцiв та гайдамакiв, забрязкали збро║ю.
   - Де хазя┐н?
   - Я, - озвався батько хрипло якось.
   - Ну, от тебе нам i треба, - сказав один з  гайдамакiв  I  пiдiйшов  од
порога, - свiтло дай!
   Мати, злякана, засвiтила свiтло, i, як несла каганець до столу, руки ┐┐
дрiбно тремтiли. А Пилипко заляканим звiренятком  дивився  з  полу  й  теж
увесь тремтiв. Тепер видко вже було i блiдого худого батька посеред хати i
нiмцiв та гайдамакiв. Два з них стояли бiля порога,  немов  скам'янiлi.  А
один пiдiйшов до батька i наганом в обличчя посварився.
   - Кажи тiльки правду. Де син? Батько здвигнув плечима:
   - Не знаю. Де людськi, там i мiй. Не хваливсь, i  я  не  питався,  куди
йде. Не знаю.
   Гайдамака аж зубами заскреготiв.
   - А-а, не зна║ш ти!
   Головою вiн хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати
шомпол з гвинтiвки.
   - Ми ось язика тобi розв'яжемо, - кинув зло. Батько стояв  з  похиленою
головою. Враз гайдамака скрикнув i  рукою  замахнувся...  I  сталося  щось
страшне. Зойкнув i, як пiдцюкнутий, упав батько.  А  на  нього  мерщiй  на
голову один  сiв,  другий  замахнувся  чимсь  блискучим  i  вдарив,  ще...
ще....Борсалось тiло, i з рота хриплi крики вилiтали з пiною. Мати  тужила
й рвалася, а на полу в куточку кричали дiти.
   Так було довго. Батько раптом притих. Тодi бити кинули.
   - Хай одсапне, - сказав один i  звернувся  до  матерi:  -  Чого  ревеш?
Хочеш, щоб i тобi всипали?
   Мати заговорила щось, хапаючись, крiзь сльози. I синочками взивала  ┐х,
ламала руки й заглядала ┐м в очi з таким благанням...
   - Кинь, кинь! - забили ┐┐. - Давайте зброю! Одiмкни скриню.
   Довго рилися в шматтi i, сердитi, кинули врештi.
   - Злидота така, нiчого й  потягти!  -  сердито  грюкнув  один  вiком  i
лайнувся зло. Потiм до  батька  пiдiйшов  i  чоботом  пiд  бiк  ударив.  -
Вставай, розлiгся!
   Батько, побитий, скривавлений, пiдвiвся, стогнучи, на ноги. Його пхнули
в спину,  то  вiн  поточивсь  i,  хитаючись,  пiшов  до  порога.  А  ззаду
гайдамаки:
   - Йди, йди, слоня║шся.
   Рипнули  дверi.  Тиша  в  хатi.  Бринiла  десь  муха  в  павутиннi.   А
попiдвiконню гупання нiг з подвiр'я на вулицю. I мати тужила й ламала руки
слiдом за ними...
   Пилипко враз кинувся i з плачем побiг iз хати.
   Догнав аж за ворiтьми вже. Iззаду йшла мати простоволоса й тужила.  Ось
за рукав одному вчепiрилась i благала його. А вiн вiдказав сердито щось i,
наставивши приклада до грудей ┐й, раптом штовхнув грубо, аж  поточилась  i
одстала, Пилипко йшов далi.
   Нагнали в провулку юрбу заарештованих i злилися з нею. Iшли й  мовчали.
А слiдом за ними сiрi постатi,  як  тiнi,  йшли.  Iнодi  спереду  хтось  з
гайдамакiв  кричав  на  них  розiйтися  i  стрiляв  угору.  Юрба  на  мить
зупинялась, а далi знов рушала й посувалася по слiдах.
   Дiйшли до економi┐. Це штаб ┐хнiй тут. Вартовий, що  на  воротях,  щось
гукнув, а цi вiдповiли. Потiм пройшли на подвiр'я, i ворота важкi за  ними
- хряп! (Зачинилися).
   Стояли розпачливi. I Пилипко тут же. Якась  жiнка,  що  все  тужила  по
дорозi, пiднесла руки вгору й кинула туди, за паркан, прокльони... Залп  з
вигону од вiтрякiв приголомшив пп, - враз замовкла  й  прислухалась...  Ще
залп.
   - Це полонених розстрiлюють... - хтось  сказав  i  лячно  позадкував  у
темряву: - Тiкайте!
   Всi злякано кинулися за ним у темряву...
   Захеканий прибiг Пилипко додому. Ще з улицi зазирнув у вiкно. Тихо.  На
полу сидiла мати, як була  -  простоволоса  й  заплакана.  Очима  нерухомо
дивилась кудись у куток. Бiля не┐ спали-розкидалися дiти.  Килинка  голову
на колiна пй поклала. Сплять...А як прокинуться?
   Жаль боляче обценьками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зцiпив.  Та  в
хату не зайшов. Мерщiй - шмиг у конюшню. Щось довго возився там, а  згодом
вивiв коня i, крадучись та прислухаючись, повiв на город,  далi  картоплею
аж на леваду. Там став i довго придивлявся: i навшпиньки ставав,  i  понад
землею присiдав. Або ще заплющувавсь i сторожко наставляв ухо. Тиша.  Тодi
взявся за гриву й став ногою коневi на колiно. Мить -  верхи  вже.  Мовчки
сiпнув за поводи й пiрнув у коноплях, потiм лоза була,  осики  на  левадi.
Знов кущi якiсь...
   Пилипко зiрко дивився очима, щоб, бува, не  збитися.  То  ген  -  садок
Горобцiв, а йому треба повз нього, щоб у степ. Тут йому тiльки в степ  би,
а там...
   Назустрiч  iз  сутiнi  враз  вискочила  постать  i  гукнула,  клацнувши
рушницею:
   - Хто такий?
   Кiнь схарапудивсь i  крутнув  набiк.  А  Пилипко  хоч  i  злякався,  аж
похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив.
   - Ньо! Ньо!.. - i скочки подавсь у степ...
   Ззаду вибухнуло щось i побiля вуха цьвохнуло. Вибухнуло ще, i загавкали
собаки десь iззаду. Потiм - далi,  тихше...  Уже  саме  гупання  копит  та
хлiбiв шелестiння чулися Пилипковi, а вiн усе летiв,  прихилившись  коневi
до ши┐, i все ногами бив та смикав за поводи.
   Нарештi став. Кiнь засапався i весь мов скупаний.  А  Пилипковi  забило
дух. Вiн хапнув свiже степове повiтря - раз, iще... Потiм скинув картуза й
почав прислухатися, поводячи головою на всi  боки.  Тихо.  Степ...  Нiч...
Десь у хлiбах кричав перепел, i туман стелився од рiчки. Пахло полином.  I
тишею, споко║м вiяло звiдусiль. На мить хлопцевi  здалося,  що  так  i  ║:
тихо, спокiйно. А вiн це привiв коня пасти на нiч... Та схаменувся -  кiнь
мокрий же, i ззаду там, на левадi, бахнув пострiл... А ще ранiше - залп на
вигонi бiля вiтрякiв...
   Знов прислухався,  а  тодi  помалу  рушив  хлiбами,  сторожко  поводячи
головою та розглядаючись - де це вiн? Збоку мiсяцем облита могила висока.
   Пiд'┐хав ближче Пилипко й придивився. А - це ж Розкопана. Значить, i на
шлях недалеко. Ось тут з гони про┐хати влiворуч, а тодi повз верби,  що  в
балочцi. Ви┐хав на шлях, пустив коня бiгом, а сам  зiрко  дивився  вперед,
щоб часом на роз'┐зд "┐хнiй" не  наткнутися.  За  пiвгодини  яких  спереду
замаячили вiтряки на горi.  Хлопець  смикнув  коня  й  понiсся  скочки.  А
назустрiч iз балки садки кучерявi визирнули, бiленькi соннi хати.  I  тиша
всюди.
   Вбiг в улицю Пилипко й спинивсь: "Як би ж  дядькову  хату  знайти?"  (У
Вiтровiй Балцi жив його дядько по матерi.  Ще  торiк  i  в  гостi  до  них
Пилипко з батьком за┐здили з ярмарку. А хата стара така, похилена, й осики
високi од улицi). "Либонь оце". Осики тихо над тином шелестять. "Вони".
   Вiн за┐хав у двiр i, не злiзаючи з коня, постукав у вiкно.
   - Дядьку, дядьку... А вийдiть!
   Тихо в хатi. Потiм - чути було - рипнув пiл i щось по хатi  зашамотiло.
До шибки з темряви прихилилося бородате обличчя й спитало:
   - Хто там?
   - Та я... з  Михнiвки,  Пилип.  Зна║те  ж...  Вийдiть-бо,  -  захапався
хлопець.
   Постать у бiлому, мовчазна, стояла проти  вiкна.  Потiм  ворухнулась  i
зникла в сутiнi. А згодом дверi рипнули, i дядько став на порозi.
   - Диво... Чого це ти?  -  спитав  i,  заспаний,  глянув  на  хлопця.  -
Верхи... серед ночi?..
   Пилипко хапливо почав оповiдати. Як гайдамаки прийшли, як били батька й
забрали в  ма║ток.  Багацько  ┐х,  душ  до  тридцяти  забрали.  Якихось  i
розстрiляли вже на вигонi. I врештi  не  вдержавсь  -  захлипав,  а  крiзь
сльози тихо:
   - Так я  й  побiг  оце.  Десь  партизани  у  вас  тут,  у  ярах...  щоб
рятували...
   I на дядька жадно очима дивився:
   - Ви ж зна║те - де. Ходiмте-бо!
   Чоловiк рукою  гребнув  розкуйовджене  волосся  й  замислився.  Дививсь
похмуро в землю. Враз пiдвiв голову й кинув пошепки:
   - Зараз.
   А сам побiг до конюшнi й вивiв кобилу. За ворiтьми пильно оглянувся  i,
скочивши на не┐, зiрвався вихором - понiсся вулицею. Простоволосий i  весь
у бiлому. А Пилипко за ним плигав, цупко вчепiрившися руками в гриву.
   За селом знов шелестiли  хлiба  й  пахло  полином.  Бiгли  скочки.  Пiд
вербами раптом стишились i звернули лiворуч, спустилися в долину, просто в
сивий туман. А в ньому химернi плями якихось кущiв, дерев. Зачiпали вiттям
за ноги, в обличчя стьобали... Так було довго. Аж  до  само?  рiчки.  Бiля
мосту ж ┐х раптом перестрiли три чоловiки в свитках,  озбро║нi  i  теж  на
конях. Зупинили - почали розпитувати. Дядько все ┐м  розповiдав.  Iнодi  й
Пилипко вкидав яке слово в балачку.
   Тi  захвилювались.  З-пiд   нахмурених   брiв   грiзно   кресали   очi.
Перегнувшись з коней, жадiбно вслухалися вони в сумне оповiдання й iнодi в
погрозi здiймали руки.
   Один, що в шапцi чорнiй, придивлявся до Пилипка довго. Потiм спитав:
   - Ти з Михнiвки й ║?
   - Ну да. Явтухiв я.
   - I це аж сюди прибiг звiстити?  -  Блиснув  очима  й  коня  за  поводи
смикнув, аж той цапа став. Враз нага║м увiрвав  i  шарапнувся,  лиш  кинув
назад:
   - За мною!
   Загуркотiв мiст пiд копитами. Влетiли в лiс.  В  гущавинi  помiж  дерев
гасли вогнища. Бiля одного сидiла  купка  партизанiв,  курили  й  грiлися.
Пiдбiгли до них. Конi злякано захропли на вогонь. А партизан,  той,  що  в
шапцi чорнiй, пiдвiвсь на стременах i враз - бах! бах! - угору.
   -Встава-ай!-пручнувся крик його, залунав по лiсi.
   Кинулись  мерщiй  люди,  i  лiс  зашумiв...  Ах,  скiльки  ┐х  було   -
партизанiв! Збилися круг командира свого завзятого, i  залопотiв  гомiн  у
натовпi:
   - Що?
   - Що трапилось?
   - Що таке?..
   Командир знов пiдвiвся на стременах i кинув у товпу:
   - Гайдамаки в Михнiвцi!..
   Товпа онiмiла. А вiн говорив далi:
   - Це ось хлопчина прилетiв, звiстку нам принiс. Вiн бачив, як  катували
бiднякiв, як розстрiлювали на вигонi полонених... I всiх селян те жде,  як
ми, партизани, до свiту не виб'║мо нiмцiв!
   Змовк. А товпа ревнула, руками нащетинилась i гiзно замахала з криками:
   - Веди нас!..
   - Ходiм!..
   - Ми ┐м покажемо, як знущатися з нас!
   - Ходiм!..
   Командир пiднiс руку - поволi стихло. А вiн гукнув.
   - По конях!
   Товпа кинулась, забiгала. Сiдали на коней i лаштувалися.  А  за  кiлька
хвилин, про┐хавши помiж дерев через мiст, неслися  щодуху  пiд  гору  -  в
степ...
   Свiтало, як про┐здили Вiтрову Балку - спiвали  пiвнi  й  де-не-де  з-за
тинiв чи крiзь шибки дивились очi на копитами столочену вулицю.  За  селом
стишились, щоб не стомитися до бою. Пилипко ┐хав поруч  iз  командиром,  i
той  усе  його  розпитував:  чи  багацько  нiмцiв,  де   стоять.   Хлопець
розказував. А очима тривожно вдивлявся  вдалину,  де  вже  червонiв  схiд.
"Хоча б не спiзнитися!"
   Як порiвнялися з Розкопаною могилою,  стали.  Розсипались  на  боки  од
шляху просто хлiбами й рушили. Пилипковi звелiли вiдстати. Та  вiн  хоч  i
од'┐хав назад, усе ж не послухав, рушив i собi слiдом. Сперш поволi бiгли,
а як замаячили вже вiтряки, - зiрвалися  скочки.  Мовчазнi.  Лише  гул  од
копит степом котився та хлiба шелестiли...  Враз  од  села  -  пострiл,  i
кулемет застрочив. А iз сотнi грудей, у ту ж мить шарпнувся крик  i  летiв
iз ними - з оголеними шаблями над головами...
   Пилипко нiсся слiдом i теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув  i
сам свого крику. Ураз - опекло щось,  аж  похитнувся  вiн.  У  ту  ж  мить
ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замiсть  ┐х
колоски схилилися й гойдалися тихо, i синi волошки дивилися в очi.  А  шум
рiс, рiс. Ось налетiла хвиля червона, вдарила й  залила  -  i  волошки,  i
колоски, i його...
   Вибили нiмцiв iз села. Вранцi, як сонце з-за левад глянуло,  воно  було
вiльне. Хоч i плямiли розкиданi тут i там помiж синiх трупiв нiмцiв i нашi
- в свитках i сiрих шинелях, ген бiля ма║тку, на вигонi. А скiльки  згасло
┐х, як iскри в степу, в житах пiд тихе шелестiння колоскiв!..
   За левадами на луках  клекотiв  бiй.  А  товпа  аж  за  млин  вилилась.
Дивились - ждали з завмерлим серцем: хто подола?
   Збили. Кiнний полк червоних iз-за горба вихором налетiв, порвав ┐х цеп,
заплутав i степом покотив. Далi, далi...
   Радiсний подих пронiсся в  натовпi.  Заговорили.  Хтось  усмiхнувсь.  А
бабуся старенька пiдiйшла до чоловiкiв, зашамкала старечо  губами.  Явтух,
Пилипкiв батько, блiдий i обличчя в синяках, усмiхнувсь до не┐ стиха:
   - Наша, наша, бабусю, бере, -сказав, - ач, як погнали.
   Бабуся перехрестилася й очима пiдслiпкуватими глянула туди - в степ. Од
левад з криками неслися хлопцi - малеча. Пiдбiгли.
   - Одступили!
   - Ой, дали ж нашi! - кричали радi, i  оченята  горiли  в  них.  А  один
тернув рукавом носа й головою хитнув:
   - Ой, набили ж нiмотi! А наших - Карпа убито й  Скаленка,  ще  якихось.
Пiд вербами отам... А партизани сюди вертаються.
   З левад дiйсно виткнулись - поверталися партизани помалу,  зморенi,  на
вiдпочинок. Конi пiд ними мов скупанiу i в яких гриви заляпанi  кров'ю.  I
кров на свитках, на шинелях партизанiв. А обличчя пилом припали, I в  очах
- iскра.
   Товпа оточила ┐х. З радiсними криками,  з  блискучими  очима  тиснулись
люди до них. Гладили ши┐  коням,  до  стремен  тулилися.  Микита,  блiдий,
побитий гайдамаками, протиснувсь до них.
   - Ну, й молодцi ж хлопцi!  -  сказав  i  тепло  усмiхнувся  обличчям  у
синяках. - Думали - пропадати вже. Аж ви, як грiм iз неба...
   Схвильований дивився на молодi обличчя хлопцiв  на  змилених  конях.  А
товпа зашумiла, загула...
   - Збавителi ви нашi...
   - Уже й не думали, що живi будемо...
   Один iз партизанiв пiдвiвся на стременах  i  руку  пiднiс.  Товпа  враз
притихла. А вiн сказав:
   - Та наробили були б  кати  проклятi,  якби  не  ваш  хлопчина  якийсь.
Прибiгло опiвночi до нас аж у лiс: "Нiмцi  в  нас.  Рятуйте!".  Ми  так  i
кинулись...
   Очима вiн пробiг по товпi, мiж дiтвору, мабуть, одшукував того  хлопця.
А в товпi загомонiли -  дивувались,  допитувались:  хто  ж  це?  Чий  воно
хлопець? Враз притихли. Вулицею бiгла Явтухова жiнка. Обличчя заплакане, а
з-пiд хустки вибилось пасмами волосся. Пiдбiгла й затужила. А Явтух вийшов
iз товпи схвильований:
   - Що таке? Що трапилось?
   - Хлопця нема║... Пилипка!..
   Жiнка знов заголосила. Чути було лише:
   - Уночi ще не стало. Я вранцi - до конюшнi, аж i коня нема║. Ну,  думаю
- пасти повiв. Коли ж уранцi, як уже нiмцi одступили, прибiг кiнь,  мокрий
увесь i грива вся в кровi... Убито ж його, синочка мого... Убито!..
   Мати забилася з розпачу, а жiнки обступили ┐┐ - тiшили. I щось  похмуро
говорили чоловiки. Партизан перехилився з сiдла.
   - Та як, як звуть? Пилипко? Це ж вiн i ║. До Розкопано┐ могили ще  ┐хав
з нами, а як в атаку кинулись, мабуть, тодi i забито його.
   Вiн гукнув на хлопцiв i, вдаривши коня, понiсся з ними за село  в  степ
шукати. А мати за ними з тужiнням кинулась,  i  батько,  блiдий,  побитий,
тихо слiдом пiшов. Юрба й собi полилася за ними аж  за  село...  Стали.  А
перед очима хлiба зеленi хвилями котились-котились, аж об ноги  хлюпались.
По них, спотикаючись, бiгла мати Пилипкова, i ген далi-далi  партизани  на
конях цепом розсипались. Ось зупинився один, рукою  замахав.  I  до  нього
кинулись iншi. З коней устали - нагнулись. Не видко в житi.
   - Знайшли! - загомонiли в товпi.
   - Диви, диви - на руки взяли.
   Дво║ партизанiв пiдвелися в житi й помалу несли щось. А  за  ними  вели
коней iншi по межi. Пiдбiгла мати й припала до дитини. А вiтер  нiс  понад
житами уривки тужiння.
   Ближче, ближче... Товпа зашумiла схвильована:
   - Ну що? Що?
   - Живий?
   - Живий! У голову поранений.
   Зiтхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись
до хлопця, що на руках несли. I дихання зата┐ли. I  на  них  глянули  синi
очi, наче волошки в житi. Волосся -  житнi  колоски  бiлявi,  i  по  ньому
стiкала кров на обличчя блiде, на сорочку полатану.

   1928

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: