Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Комедiя в 5 дiях


   ДIкВI ЛЮДЕ
   _Мартин Боруля _- багатий шляхтич, чиншовик.
   _Палажка _- його жiнка.
   _Марися _- ┐х дочка.
   _Степан _- син ┐х, канцелярист земського суду.

   _Гервасiй _Гуляницький-багатий шляхтич,
   чиншовик.
   _Микола _- його син, парубок.
   Нацi║вський - регiстратор з ратушi.
   _Трандал║в _- повiрений.
   _Протасiй Пеньонжка_, _Матвiй Дульський _чиншовики.
   _Омелько, Трохим_ наймити Борулi.
   _Гостi_.
   ДIЯ ПЕРША
   Кiмната в хатi Мартина Борулi. Дверi прямо  i  другi  з  правого  боку.
Грубка з лежанкою. Дерев'янi  стiльцi,  канапка  i  стiл,  покритий  бiлою
скатеркою.
   ЯВА I
   За столом сидять _Трандал║в_, а з бокових дверей  виходить  _Боруля_  з
бумагою в руках.
   _Боруля_. Нате, читайте! _(Да║ бумагу)._ Читайте вiдцiля.
   _Трандал║в (чита)._ По выслушании всех вышеизложенных  обстоятельств  и
на основании представленных  документов  Дворянское  депутатское  собрание
определяет: Мартына,  Геннадиева  сына,  внука  Матвея  Карлова,  правнука
Гервасия Протасьева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст[атьи] IX тома
Свода законов о состояниях, издания 1857 года сопричислить  к  дворянскому
его роду, признанно йому в дворянском  достоинстве,  по  определению  сего
собрания, состоявшемуся 14 декабря 1801 года, со внесением  во  2-ю  часть
дворянской  родословной  книги  и  дело  сие  с  копиями,  как  настоящего
определения,  так  равно  и  определения  от  14-го  декабря   1801   года
представить на утверждение  в  Правительствующий  Сенат,  по  Департаменту
Герольдии.
   _Мартин._ О!.. Виходить, я - не бидло i .син мiй -  не  теля!..  I  щоб
пiсля цього Мартин Боруля,  уродзоний  шляхтич,  записаний  во  2-ю  часть
дворянсько┐   родословно┐   книги,   подарував    якому-небудь    приймаку
Красовському свою обiду? Та скорiще у мене на лисинi виросте таке волосся,
як у ┐жака, нiж я йому подарую.
   _Трандал║в._ Так, виходить, вiзьмемо на апеляцiю?

   _Мартин (б'║ кулаком по столу)._ На апеляцiю! Безпремiнно на  апеляцiю!
Що то за суд такий, що признав обiду обоюдною?..  Я  вас  питаю:  яка  тут
обоюдна обiда? Вiн каже на мене - бидло, а я мовчи? Вiн кричить  на  сина,
на чиновника земського суда - теля, а я мовчи? Мовчи, коли  дворянина  так
лають? То що ж би я був тодi за дворянин? Ну,  i  я  сказав  йому:  свиня,
безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обiда?
   _Трандал║в._ Стривайте, не гарячiться! Будем апелювать.
   _Мартин._ Апелювать!
   _Трандал║в._ А за вивод подамо встр║чний iск.

   _Мартин._ А коли треба, то й  поперечний!  _Трандал║в._  Поперечних  не
полага║ться. Ви  заспокойтесь,  уголовна  палата  одмiнить  рiшенi║  -  ми
вигра║мо дiло. Когда я  був  ще  фотографом,  то  для  практики  вiв  дiло
Горбенка з Щербиною, таке саме дiло, як ваше, тiлько там не словесная була
мiж ними обiда, а кулачная. Щербина, зна║те, схопив Горбенка за чуба i так
ним мотнув кругом себе, що i сам не вдержався на ногах - упав! А магiстрат
признав, що драка була обоюдна. В рiшенi┐  сказано  було:  "Хотя  Щербина,
взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя,  причем  в  руках  остался
значительный  пучок   волос,   имеющийся   при   деле   как   вещественное
доказательство; но, принимая во внимание, что при этом действии,  тяжестью
тела Горбенка и сам Щербина был повергнут  на  землю,  то  признать  обiду
обоюдною"!.. Це було  перве  мо║  дiло,  я  апелював,  i  уголовна  палата
одмшила... I по вашему дiлу одмiнить - не журiться... Iтак,  виходить,  по
дiлу об обiдi апеляцiя?
   _Мартин._ Апеляцiя! Та таку апеляцiю напишiть,  щоб  у  Красовського  у
носi закрутило, щоб  йому  свербiло!..  Я  грошей  не  пожалiю,  аби  менi
Красовського у острог посадить.
   _Трандал║в._ О, не я буду, - ми йому докажемо! Всi ходи знаю, вже  менi
прошенiй не вернуть за нехворменно║ написанi║, нi!  Як  напишу,  то  прямо
точная копiя з форми - усе по пунктах.
   _Мартин._ I скажiть, що буде коштувать?
   _Трандал║в._  Стрiчний  iск...  i  апеляцiя...  _(Набiк.)_  Як  би   не
продешевить! _(До Мартина.)_ Щоб i для вас не було обiдно... з  бумагою...
Сто рублiв, а непредвiд║нни║ расходи на ваш кошт.
   _Мартин._ Дам сто двадцять! Тiлько ж i накрутiть йому;
   щоб нюхав, чхав, щоб... Усi закони виставте!
   Входе _Омелько_.
   _Омелько_. .Конi ┐х готовi, фурман послав мене сказать, що той...
   _Мартин._ Скажи там, щоб дали на дорогу двi мiрки вiвса, - ну, чого очi
вивалив?
   _Омелько_ _(iде)._ Нiколи вiн тобi не дасть договорить. _(Пiшов.)_
   _Трандал║в._ Я б  вам  i  не  казав...  знаю,  що  вiд  вас  будлi-коли
получиш... та... здержався...
   _Мартин._ Грошi? За цим дiло не стане  -  я  зараз!  _(Пiшов  у  боковi
дверi.)_
   ЯВА II
   _Трандал║в (сам)._ Добре  дiло  це  повiренничество,  ║й-богу!  Другого
такого прибильного не знайдеш. А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не
був?  Був  i  писарем  в  пiтейнiй  конторi,  був  обер-об'┐ждчиком,   був
прикащиком по економiях, держав биржу в городi, служив у маклера, - скрiзь
важко! I роботи до бiса, i користi мало, а тiлько схибив дерощот, i бiгай,
шукай мiсця... Зробився я сам хазя┐ном: купив машину, одкрив фотографiю...
Хлiб не важкий, i на первих порах копiйчина гарна стала перепадать; коли ж
i тут бiда: усi патрети виходили без очей! Приняв я у  компанiю  лабаранта
Плащинського, i як ми не билися - не виходять очi. Усе  як  слiд,  а  очей
нема... Плащинський i очi добре од руки навчився робить, а дiло не  пiшло.
Скасував я свою фотографiю i взявся  за  повiренничество  -  пiшло  як  по
маслу.  От  i  тепер:  дiло  Борулi  веду  протiй  Красовського,  а   дiло
Красовського протiв Борулi. ┐здю на сво┐х конях по просителях, -  i  коней
годують, i мене годують,  i  фурмана  годують,  i  платять!..  Наберу  дiл
доволi, при┐ду в город, пiду до столоначальника, до того-таки самого,  щ,о
й дiла послi буде рiшать, i вiн менi напише, що треба, а я тiлько пiдпишу,
якщо маю довiренность, а нi, то однесу пiдписать просителю. Апеляцiю треба
- так саме: той же,  що  рiшав  дiло,  i  апеляцiю  напише,  а  коли  дiло
замисловате - вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче  заплатиш.  Нарештi:
чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи - не тужи! Все одно  що  лiкар:
чи вилiчив, чи залiчив - плати!
   Входе _Мартин._
   Мартин _(да║ грошi)._ Я вже на вас покладаю всi сво┐ надi┐.
   _Трандал║в._ Не турбуйтесь - докажемо! Ну, прощайте.
   Чоломкаються i цiлуються.
   Якщо буде нове дiло, то дайте звiстку, я при┐ду; а може, и сам заверну.
_(Пiшов.)_
   ЯВА III
   _Мартин_, а потiм _Степан._
   _Мартин._ Дiловий чоловiк!  Нема  розумнiшо┐  служби,  як  гражданська!
Зда║ться, якби мене опредiлив був покiйний  папiнька  на  гражданську,  то
вийшов би первий чиновник! Коли ж покiйний i не думав про це  -  все  дбав
про хазяйство. Пасiка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий свiт
настав: треба чина, дворянства;  а  поки-то  вилiзеш  в  люде,  станеш  на
дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опредiлив у земський  суд,  та
ще мало зна║, не натерся, а, бог  дасть,  натреться,  тодi  повiреного  не
треба - самi всi iски поведем! Коли б ще дочку пристро┐ть за  благородного
чоловiка. Щось Степан менi казав  про  одного  чиновника...  Треба  з  ним
побалакать.
   Входе _Степан._
   _Степан. _Я вже зiбрався, папiнька, в дорогу.
   _Мартин._ От зараз конi запряжуть, та й з богом! (У _дверi.)_  Омелько!
Запрягай коней, та натачанку пiдмазать не  забудь!  Я  хотiв  з  тобою  ще
побалакать про того... як його? От що був у нас з тобою на масницi...5  А,
дай бог пам'ять... чиновник. На гитарi добре гра║.
   _Степан. Нацi║вський._
   _Мартин._ Еге-ге! Нацi║вський! Ти,  зда║ться,  казав,  що  йому  Марися
уподобалась?
   _Степан. _Вiн питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то,  певно,
уподобалась.
   _Мартин._ А вiн же сам ма║ який чин чи так ще - канцелярист?
   _Степан. _Нi, вiн уже губернський секретар6.
   _Мартин._ О, чин ма║ немалий!
   _Степан._ Давно веде iсходящу.
   _Мартин._ Iсходящу? А що то за штука та iсходяща?
   _Степан._ Така книга. Через його руки всi бумаги iсхо-дять: вiн ┐х i  в
розноснi запису║ i печата пакети. Без нього нi  одна  бумага  не  вийде  з
ратушi.
   _Мартин._ Виходить, важна птиця.
   _Степан._ Скоро i вступающi йому поручать.
   _Мартин._ Вступающi?!
   _Степан._ Тодi вже всi бумаги i в ратушу, i з ратушi будуть  iти  через
його руки.
   _Мартин._ Яка ж це должность?
   _Степан._ Регiстратор.
   _Мартин._ Губерський секретар, ще й  регiстратор7!..  Якраз  для  нашо┐
Марисi жених, а за придане нехай не турбу║ться. Скажи, щоб при┐здив.  Коли
хоче, то нехай на наших же конях i при┐де, я  його  i  звiдцiля  одвезу  в
город на сво┐х. Побалакай з ним... так, зна║ш, полiтичне, i, коли тепер не
при┐де, то напиши менi, що скаже.
   Входе _Марися_.
   _Марися. _Тату, Степане, iдiть: мати кличуть!
   _Мартин._ Марисю, скiлько раз  я  вже  тобi  приказував,  не  кажи  так
по-мужичи: мамо, тато.  А  ти  все  по-свойому...  Ти  цими  словами,  мов
батогом, по уху мене хльоска║ш.
   _Марися._ Ну, а як же? Я забуваю.
   _Мартин._ Он як Степан каже: папiнька, мамiнька...
   _Степан._ Або: папаша, мамаша.
   _Мартин._ Чiлi: папаша,, мамаша... треба так казать, як дворянськi дiти
кажуть.
   _Марися._ Я так i не вимовлю.
   _Мартин._ Привчайся: ти на такiй линi┐. _(До Степана.) _Ходiм! _(Обнiма
його за стан.)_ Канцелярист!
   Пiшли.
   ЯВА IV
   _Марися_, а потiм _Микола._
   _Марися  (одна)._  I  що  це  з  батьком  сталось,  все   пере-начують!
Папiнька...  Мамiнька...  Аж  чудно!  Папаша...  Мамаша...   ще   чуднiще!
Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. _Входе Микола._
   А ти чого притисся?
   _Микола._ Хiба не можна?
   _Марися._ Та нема часу й  побалакать  з  тобою:  Степана  виряджа║мо  в
город. А я люблю з тобою сидiть i розмовлять так, щоб нам нiхто не заважав
i нiхто нас не бачив.
   _Микола._ А менi вже обридло ждать i ховаться од людей. Сьогодня  скажу
сво║му батьковi, щоб побалакав з тво┐м, а пiсля  провiд  i  поженимся.  Чи
так, Марисю?
   _Марися._ Авжеж так, чого ще ждать?
   _Микола._ Поклич менi Степана, я хотiв з ним побалакать.
   _Марися._ Зараз.
   _Микола._ А йому сказать?
   _Марися._ З яко┐ речi?
   _Микола._ А щоб на весiлля при┐хав.
   _Марися._ Поспi║мо ще. _(Iде.)_
   Микола _(огляда║ться)._ Марисю!
   _Марися._. Чого?
   Микола _(пiдходе)._ Не будеш сердиться, я тебе поцiлую?
   _Марися._ Ну, мерщiй!
   _Микола _цiлу║ ┐┐ раз, хоче ще, _Марися_ одводить його.
   Годi! _(На вiдходi.)_ А то ти до весiлля нацiлу║шся, а  послi  обридну.
_(Пiшла.)_
   ЯBAV
   _Микола_, а потiм _Степан._
   _Микола (один)._ I нiколи бiльше разу не хоче, тiлько  оскому  наб'║!..
Стривай же, я женюсь. Завтра батько  побалакають  з  дядьком  Мартином,  а
через два тижнi Марися буде моя жiнка! Жiнка моя!.. Тiлько подумать - та й
гарно, а як оженюсь? О Мариночко моя кохана, ти,  мо║  сонечко,  i  свiтиш
менi, i грi║ш мене.
   Входе _Степан._ Здрастуй, Степане!
   Чоломкаються.
   Сьогодня вже й ┐деш? Т до нас не зайшов. Може, горду║ш?
   _Степан._ Та зна║ш, не через те, щоб там що... а вiд того, що... той...
якось часу не було - короткий отпуск. Непремений засiдатель одпустив  мене
на малий срок з родителями повидаться... А тут бумаги про дворянство... то
все з папiнькою читали... А ти ж як пожива║ш?
   _Микола._ Нам що? Вдень  наробишся,  а  ввечерi,  разом  з  соловейком,
щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там у городi?
   _Степан._ Чого нам скучать? У нас ║ бiлiярд, бульвар чудесний, панночок
скiлько хочеш: у недiлю бульвар ними цвiте,  мов  маком  всiяний...  А  то
збереться компанiя, та по┐демо на  Сугаклей,  варимо  кашу,  ловимо  рибу,
печеру║-мо раки iлi запива║мо трехпробною i спiва║мо крам-бамбулi!
   _Микола._ Що ж  то:  трехпробная  i  крамбамбулi?  _Степан._  Ха-ха-ха!
Трехпробная-водка, а крамбамбулi - романс! I скучать  нема║  часу:  у  нас
щодня бумаг приносять з пошти по мiшку...
   Микол а. Що ж ви з ними робите? _Степан._ Запису║мо у дiжурну, а  потiм
у вступающу, спису║мо копi┐.
   _Микола._ Навiщо ж то?
   _Степан._ А якi ║ бумаги? Ай-ай-ай! Особливо як заведеться  пререканi║:
кому дiло треба зробить.  Тут  один  другого  бри║  так...  що  аж  пальцi
знать!.. Наш секретар пише:
   "Прошу не вдаваться в излишнюю,  обременительную,  безпо-лезную  и  для
времени разорительную переписку, ибо 215, 216 и 217 ст[атьи]  XV  тома  II
части издания 1857 года поучают, как следует сие дело направить..." А  нам
знову отви-чають: "Если категорически вныкнуть в указанные статьи, то оные
к делу не относятся, ибо..." Чудесно!

   _Микола._ Ти ┐х, як молитви, зна║ш...
   _Степан._ Напам'ять заучую. Менi Антон Спиридоновнч совiтують виучувать
бумаги напам'ять. Вiн тоже виучував, а тепер столоначальником по уголовнiй
частi.
   _Микола._ Ну, як собi хочеш, а я б скорiй рови копав, нiж  таку  роботу
робить.
   _Степан._ Да, ето правда-важко... Умственная робота -  висшого  порядка
предмет! Я, брат, зразу аж плакав, як определили мене в казначейство. Дали
менi, зна║ш, якусь вiдомость: однi графки та цифри. Очi  розбiглися  -  не
знаю, котру поставив, котру ставить: проминув одну графiку, всунув цифру -
не туди,  нагородив  харкiв-макогоникiв  i  заморочився  так,  що  замiсть
пiсошницi  взяв  чорнильницю  i  покропив  вiдомость.  Злякався,  щоб   не
прив'язали до столу, та й утiк... А.потiм определили мене у земський  суд.
Тут зовсiм другi дiла... Два годи писав присяжнi листи та всякi  копi┐,  а
тепер i сочиняемо...
   _Микола._ До чого ж ти там дослужишся?
   _Степан._ Столоначальником буду,  а  потiм,  може,  й  секретарем,  чин
дадуть, женюся на багатiй...
   _Микола._  Так.  А  менi  скучно  за  тобою:  умiстi  вчились  у   отця
Ксенофонта,,умiстi й науку скiнчили, та й  розiйшлися!  Пам'ята║ш,  як  на
гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма?
А ми повтiкали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам ┐сти носила...
Смiха!
   ЯВА VI
   Тi ж i _Мартин._
   _Мартин._ Ну, сину, поснiда║ш, та й з богом в путь!  Уже  конi  готовi,
щоб сьогодня за сонця в город поспiв, бо завтра i на службу треба, - це не
то, що воза пiдмазувать або воли на пашу гнать, там  дiла  поважнiй.  _(До
Миколи.) _А ти, хлопче, все батьковi воли пасеш?
   _Микола._ Пасу. Не всiм же, дядюшка Мартин, i в чиновники йти...
   _Мартин._ Правда, правда! Не  всякий  може  дiло  розумiть...  Кому  до
волiв, кому до бумаг - така жеч...
   _Микола (пода║ Степановi руку)._ Ну, прощай, брат,  благополучно┐  тобi
дороги.
   _Степан._ Спасибi.
   _Микола._ Прощайте, дядюшка _Мартин._
   _Мартин._ Iди здоров! Микола пiшов. Чого вiн до  тебе  в'язне,  якi  ви
товаришi? Мало чого, що з одного села, що однолiтки, та у  кожного  з  вас
iнша дорога! Ти, сину, не дружи з нерiвнею, краще з вищими, нiж з нижчими.
Яка тобi компанiя Микола? Мужик - одно слово, а ти на такiй линi┐,  трешся
мiж людьми iнчого колiна... Може, бог дасть, i столоначальником будеш  або
й письмоводителем у станового - це не то,  що  "цоб,  половий!..",  "цабе,
перiстий!", а пiт йому лл║, а пил принада на лице, i смуги по всiй  тварi,
та дьогтьом смердить вiд нього, як вiд мазницi, а у тебе друга линiя! Одно
те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянствi, та от тобi й чин на  той
рiк дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав менi секретар,  то  ми
достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе i глянь  на  Миколу.  То
таки  мужик  репаний,  а  ти  канцелярист!..  Так-то!..  Ну,  а  як  будеш
колежеський регiстратор, то тобi й мундир який полага║ться, i кокарда?
   _Степан._  Аякже.  Воротник,  вишитий  по  чорному   бархату   золотом,
застiба║ться в один борт на дев'ять пугвиць!
   _Мартин._ От  бач!  Де  ж  йому  рiвняться?  Коли  б,  господи,  тiлько
утвердили у дворянствi мерщiй. Ти кажеш, що  Ка║тан  Iванович  завiря,  що
коли вже депутатське собранi║ признало, то й сенат призна║.
   _Степан._ Ка║тан Iванович казав менi: поклонись батьковi  i  скажи,  що
от-от  буде  не  доказующий,  а  настоящий  дворянин,  тепер   безпремiнно
утвердять, бо дiло в сенатi вже шостий мiсяць!..
   _Мартин._ Треба йому четвертей п'ять  вiвса  послать.  Там  як  побачиш
Ка║тана Iвановича,  нагадай  йому  про  мен-даль,  вiн  вже  зна║.  Скажи:
папiнька просили за мендаль. Не забудь.
   _Степан._ Добре, не забуду.
   _Мартин._ Iди ж снiдай, а я дещо звелю Омельковi.
   Степан пiшов.
   ЯВА VII
   _Мартин_, а потiм _Омелько_.
   _Мартин (один)._ Ну, тепер вже все одно що  й  дворянин!  Треба  тiлько
дворянськi порядки позаводить... Вирядю Степана i приймусь  за  дворянськi
порядки. _(У дверi.)_ Омель-ко,  Омелько!..  _(До  себе.)_  Хоч  i  кошту║
багато, та зате ж порiвняюся з Красовським.
   Входе _Омелько_.
   Ти б надiв чоботи.
   _Омелько_. На бiса я ┐х буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре i
в постолах.
   _Мартин._ Що ти тямиш, гаво! Повезеш  у  город  канцелярського  -  i  в
постолах!
   _Омелько_. Хiба я його буду везти? Конi повезуть. А я сяду на  повозку,
ноги в сiно засуну, те менi й байдуже.
   _Мартин._ Не базiкай! Надiнь, кажу тобi, чоботи!
   _Омелько_. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?
   _Мартин._ Роби, що велять! Вiзьми рядно велике квiтчасте  та  гарненько
закрий сiно, щоб панич у реп'яхи не вбрався.
   _Омелько_. Який панич?.. Хiба Красовського панич по┐де з нами?
   _Мартин._ Сто чортiв тобi в потилицю!  Наш  панич,  Степан  Мартинович!
Подавись ти сво┐м Красовським... Степан Мартинович - такий самий панич!
   _Омелько_. Степан?! Давно ж його призвели, хазя┐н?
   _Мартин._ От я як трiсну тебе в пику  твою  репану,  то  ти  не  тiлько
Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазя┐ном, а паном
зватимеш.
   _Омелько_. Та за що ж биться? Панич-то и панич,
   пан - то й пан! Хiба менi язик одпаде, коли я вас буду
   паном величать? Про мене, менi однаково.  Звелите,  то  й  юнкером  вас
зватиму.
   _Мартин._ Та одшукай ще, там, у коморi,  був  вандальський  дзвiнок,  i
причепи пiд дугу.
   _Омелько_. Добре, пане.
   _Мартин._ Ти яких коней запрiг?
   _Омелько_. Лиску, Красавку i Блоху.
   _Мартин._ Ну й не iрод ти? Всi три з лошатами, а  у  Блохи  аж  дво║...
Панича везе в город тройкою з дзвiнком, i ззаду табун  лошат  буде  бiгти?
Зараз менi перепряжи!
   _Омелько_. Та хiба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову
не вгодю, то до вечера буду запрягать та випрягать...
   _Мартин._ Кулката в  корiнь.  Зозулю  i  Карякошку  на  пристяжку.  Iди
мерщiй!
   _Омелько_ _(про себе)._ Поки був чоловiком - i не  вередував,  а  паном
зробили - чорт тепер на нього й потрапе. _(Пiшов.)_
   ЯВА VIII

   _Мартин,_ а потiм _Степан_ i _Палажка._
   _Мартин (один)._ Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й  самому
наче трохи чудно: то було "Мартин,  дядьку  Мартине",  а  тепер  -  пан!..
Нiчого, призвичаяться!
   Входять _Степан _i _Палажка._
   _Палажка._ Гляди ж менi сорочок, платкiв, щоб не  порозкрадали.  Там  я
тобi вирiзала три пари нових онучок i все поскладала як слiд.
   _Мартин._ Яка це в тебе шинеля? Я  ж  тобi  казав:  зроби  таку,  як  у
столоначальника.
   _Степан._ Сукна не стало на дармовiса.
   _Мартин._ На ж тобi грошей i безпремiнно зроби  дармовiса  _(да║),_  та
купи самуваря, чаю, сахарю i... кофiю i пришлеш  з  Омельком.  А  там,  що
останеться, вiзьмеш собi:
   може, рукавички купиш... Дивись, як люде, так i ти. Та чоботи чисть раз
у раз, щоб блищали, як у засiдателя; одежа - перве дiло. Та ще  не  забудь
про те, що я тобi казав: нехай при┐здить хоч i на наших конях - я  його  i
назад одiшлю.
   _Палажка._ Хто?
   _Мартин._ А, послi! Як при┐де, тодi побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так
годиться. Я на недiлю пришлю  Ка║та-ну  Iвановичу  вiвса  i  сiна,  а  ти,
Стьопа, нагадай йому про мендаль...
   Входе _Омелько_, в чоботях i в дранiм кобеняку.
   _Омелько_. Та йдiть, бо Кулкат не сто┐ть, аж ляга.
   _Мартин._ Ти б ще мiшок драний  надiв  на  голову.  Вiн  там  осоромить
панича! Надiнь менi добрий кобеняк!
   _Омелько_. Та ви ж за кобеняк нiчого не казали,  а  тiлько  за  чоботи!
_(Набiк.)_ От наказанi║ господн║ з таким паном:
   звелiв надiть чоботи, а чiпля║ться за кобеняка. _(Пiшов.)_
   _Мартин._ Ну, тепер з  богом!  _(Вста║.)_  Прощай.  _(Цiлу║  Степана.)_
Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять...  трись,  трись
меж людьми - i з тебе будуть люде!
   _Палажка._ Здоров'я бережи, шануйся, сину. _(Цiлу║ його.)_ Молися  богу
по книжцi.
   _Степан._ Прощайте, папiнька! Прощайте, мамiнька!!
   _Мартин._ Кланяйся ж там Ка║тану Iвановичу, Свириду Петровичу...
   Виходять.
   Завiса.
   ДIЯ ДРУГА
   Кiмната у _Борулi_.
   ЯВА I
   За столом сидять _Мартин_, _Гервасiй_ i _Матвiй._
   _Гервасiй_. Так от яке дiло, пане Мартине: ти зна║ш, що  я  чоловiк  не
бiдний, Микола у мене один, то. й вiн не буде  бiдувать;  а  в  тебе  одна
дочка... Мiй Микола i твоя Марися умiстi виросли i полюбили одно  другого,
а ми з тобою давнi приятелi... То як ти скажеш: чи не  поженимо  ми  сво┐х
дiтей? Нехай давня наша приязнь закiнчиться весiллям наших дiток!..
   _Матвiй._ I  яз  охотою  потанцюю  на  весiллi  свого  хрещеника!  Ану,
Мартине, рiшайте, бо менi вже й танцювать схотiлось!
   _Мартин._ Так-то так, приятелю мiй, я знаю, що ти не бiдний,  i,  може,
справдi дiти нашi любляться, та не випада тепер  вiддать  менi  Марисю  за
твого Миколу.
   159

   _Гервасiй._ Чого так?!
   _Мартин._ Дочка моя дворянка, а твiй син... нi дворянин, нi чиновник...
так не приходиться дворянцi йти за простого хлiбороба, я  тепер  на  такiй
линi┐...
   _Гервасiй._ Он що! Я тебе, Мартине, не пiзнаю: поки ти  не  ганявся  за
дворянством, був чоловiк, як i всi люде;
   тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха  i  так  дворянство  у  тебе
засвербiло, що ти рiвня║ш себе з Красовським...
   _Мартин._ Що менi Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був
безштанько, i батько його так само сидiв у Шадурського на чиншi, як i  ми;
а що вiн женився на дочцi Шадурського i через те зробився державцем, то це
ще не велика жеч! I мiй Степан, бог дасть, дослужиться до чина та жениться
на Тридурськiй, i ми зовсiм тодi порiвня║мся з Красовським!
   _Гервасiй._  Далеко  ходить!  Красовський  вчений,  лiкар,  Красовський
державець, а ти надима║шся через силу, щоб з ним  порiвняться,  бундючишся
дутим дворянством, з добра-дива посварився з ним, - вiр менi, що як  будеш
отак роздувать свiй гонор, то Красовський з'┐сть тебе!..
   _Мартин._ Подавиться, пане Гервасiю, подавиться - я глевкий!
   _Матвiй._ Глядiть, щоб вiн вас не пiдпiк, ха-ха-ха!
   _Гервасiй._ Що ж ти тепер зробиш? От вiн не хоче, щоб ти сидiв на  його
власностi, - i вибирайся! А сам не пiдеш -  пiд  руки  виведуть,  за  ноги
витягнуть, викинуться за межу зо всiм збiжжям! Що. там рiвняться!..
   _Мартин._ Мене викинуть? Мене за  ноги  витягнуть  з  прапрадiдiвського
грунту?! О-о!.. Та хто посмi║? А стрiчний iск, а апеляцiя?  Я  його  ще  в
острог посадю за обiду, я правду судом одшукаю, я йому покажу, яке я бидло
i яке теля мiй син!
   _Гервасiй_. Ти ослiп од дворянства! I поки ту правду  знайдеш,  то  все
хазяйство профиська║ш i все-таки нiчого не доб'║шся,  i  Красовський  тебе
випре звiдцiля!
   _Мартин._ Не дiжде! Не будь я  Мартин  Боруля!  Мав  би  все  хазяйство
сплюндрувать, а докажу Красовському, докажу, що я такий самий дворянин, як
i вiн. _(Б'║ себе в груди.)_ Уродзоний шляхтич Мартин, Генадi║в син,  внук
Матвiя Кардова, правнук Протасiя  Гервасi║ва,  Боруля  з  сином  Степаном,
герба Тшiвдар!.. О, стокроць дяблiв * його мамцi i його татковi!
   _Гервасiй._ Гай-гай! Та ще й зелененький! Герб?.. А звiдкiля, що означа
те слово Тшiвдар, ти сам не зна║ш.
   _Мартин_.  А  нащо  менi  знать?  Герб  -  то  ║сть  знак  шляхетського
досто┐нства!
   _Гервасiй._ Де вже нам носиться з гербами! Правда, що ми всi шляхтичi i
всi дворяни, тiльки щабльовi.
   _Матвiй._ Ха-ха-ха! Щабльовi? Як-то, пане Гервасiю, щабльовi?
   _Гервасiй._ Такi, виходить, маленькi, що повипадали крiзь  щаблi  сво┐х
не вшитих лубками возiв i розгубились... Одно слово, голопуза шляхта!

   _Матвiй_. Ха-ха-ха!
   _Мартин_.-Може, ти й щабльовий, i голопузий шляхтич, а я уродзоний!  Не
вiриш? У мене е копiя з  протоколу  депутатського  собранiя,  коли  хочеш-
покажу; Я i  сам  не  знав,  а  тепер  довiдався,  що  прапрадiд  мiй  був
стражником  та-моженог-о  скарбу  i  на  його   бумагах   пiдписаний   сам
суперетендент Севастян Подлевський... от що! I  у  Красовського  не  кращi
бумаги.:
   _Гервасiй._ Що там бумаги! Краеовський на лiкаря вивчився,  то  йому  i
шляхетство пристало. Тепер вiн ┐здить у калясi, його вже  крiзь  щаблi  не
протягнеш, а бумаги  -  тьфу!  I  в  мене  було  ┐х  доволi,  а  тiлько  я
переконався, що нам дворянство так личить, як коровi сiдло.
   _Мартин._ Може, ти й корова; а мiй прапрадiд...

   _Гервасiй_. .Був,стражник? Чув! А мiй був пiдкоморий!

   _Мартин_. Твiй пiд коморою тiлько сидiв, то iнша жеч...

   _Гервасiй._ А твiй стерiг тi║┐ само┐, комори, де. мiй сидiв?.

   _Матвiй._ Ха-ха-ха! Та буде, панове, а то  ще  пола║тесь:!  Цо  там  по
титулi - коли нема нiц в шкатулi!.. Краще,пане Мартине, вiддайте Марисю за
Миколу та зап'║мо могорич!
   _Мартин._ Нi, пане Дульський... У мене, слава богу, ║ i в шкатулi...  Я
на другiй линi┐...
   _Гервасiй._ Вiн дворянин!

   _Мартин._ Щоб ти знав!
   _Гервасiй._ Горе з такими дворянами! А по-мо║му, хто вчену голову; ма║,
то дворянин, а вже як неграмотнi дворяне, то...
   _Мартин._ Я неграмотний? Вибачай! То ти неграмотний,  бо  умi║ш  тiлько
молитви читать, та й то по  батькiвському  молитвенику,  а  по  чужому  не
втнеш!..  А  я  й  скоропись  розбираю.   _Гервасiй._   По   батькiвському
молитвенику теплiше молиться.
   _Матвiй._ Ну, годi, панове, бо  я  бачу,  що  посваритесь!  Що  там  до
титулу, якщо нема║ нiчого в гаманцi!..
   _Гервасiй._ I справдi! Як наше  не  в  лад,  то  ми  з  сво┐м  назад!..
Прощайте, пане уродзоний! Тiлько глядiть, щоб не чухалися,  як  дворянство
крiзь щаблi випаде. _(Iде.)_
   _Мартин._ Не журись, у нас вози лубками вшитi!
   _Матвiй._ От i не вгадав: думав могорич пить, а пiднесли дулю, - i нiс,
зда║ться, не свербiв.
   _Мартин._ Чого ж, милостi просю: сiдайте, я  зараз  почастую,  то  одна
жеч, а це друга.
   _Гервасiй._ Де вже нам з дворянами за одним столом сидiть. _(Пiшов.)_
   _Матвiй._ Прощайте, пане Мартине! Жаль, що так розходимось.
   _Мартин._ Оставайся, закусимо.
   _Матвiй._ Нехай другим разом, а тепер не приходиться:
   умiстi прийшли, умiстi й вийдем...  Iще  раз  скажу:  жаль,  що  ви  не
вiдда║те Марисю за мого хрещеника, славний парубiяка...
   _Мартин._ Я й сам знаю... так не рiвня по званiю.
   _Матвiй._ До зобачення! _(На вiдходi.)_ Може, ще роздума║те i на тройцю
потанцю║мо! _(Пiшов.)_
   ЯВА II
   Мартин, а потiм _Палажка._
   Мартин _(один)._ Може, й на тройцю потанцю║мо, тiлько не  на  Миколинiм
весiллi. Бач, хлоп, пiднiжок пана Кра-совського! Туди ж, у рiдню  лiзе,  -
умийся попереду!.. Якби не в мо┐й  хатi,  ║й,  наплював  би  Гервасi║вi  у
самiсiньку пику за його хлопськi  речi...  I  вiн  зо  мною  рiвня║ться!..
Далеко!..  От  як  при┐де  сьогодня  з  города  наш  жених  -  губернський
секретар-регiстратор, - тодi милостi  просю  подивиться,  за  кого  Боруля
вiдда║ свою дочку!.. Ха!
   Входе _Палажка._
   _Палажка._ Чого це Гервасiй i Матвiй заходили?
   _Мартин._ Гервасiй свата нашу Марисю за свого Миколу.
   _Палажка._ От i слава богу! Я рада, що такого зятя мати буду: поштивий,
добрий i хазяйський син.
   _Мартин._ I хлоп.
   _Палажка._ Такий, як i ми.
   _Мартин._ Дурна!
   _Палажка._ Сам ти дурний! Чого ла║шся? Що ж ти ма║ш против Миколи?
   _Мартин._ Слiпа!
   _Палажка._ Тьфу! То тобi, мабуть, повилазило. _Мартин._ Глуха!
   _Палажка._ Отже, ║й-богу, так i вчеплюся у чуприну, як будеш лаяться!
   _Мартин (набiк)._ Чого доброго, вчепиться! Це  буде  не  по-дворянськи.
_(До Палажки.)_ Не сердься, Палазю, а скажи менi - тi┐ бачила  ту  бумагу,
що Степан привiз?
   _Палажка._ Бачила.
   _Мартин._ I чула, що вiн читав у бумазi?

   _Палажка._ Чого ти  причепився  до  мене?  Не  балакай  навтямки;  кажи
товком: чи вiддамо Марисю за Миколу? Не мороч мене.
   _Мартин._ Дiло шiсть мiсяцiв в герольдi┐, не сьогодня-завтра  утвердять
в дворянствi, а я дочку вiддам за мужика!.. Що ж то я з глузду з'┐хав,  чи
як?
   _Палажка._ Зда║ться менi, що з'┐хав: не велиш нi менi, нi дочцi робить,
сам не робиш, понаймав наймитiв, наймичок, хазяйство псу║ться...
   _Мартин._ Палазю! Дворянин - одно, хлоп - друге!.. Може,  ти  цього  не
розумi║ш, то тобi яснiше скажу: сметана - одно, а кисле молоко - друге! О!
Розумi║ш?
   _Палажка._ Одно розумiю, що ти стерявся розумом.

   _Мартин._ О господи, о господи! Нащо  ти  мене  довiв  до  того,  що  я
одружився з простою мужичкою! Нiчого не тя-ме - як до пенька  балака║ш.  I
казав же покiйний папiнька: женись, сину, на шляхтянцi. Нi, таки  погнався
за чорними бровами! От i дожив: брови злиняли, а гонору як не було; так  i
нема!
   _Палажка._ Божевiльний! кй-богу, божевiльний! Ти б дроку напився.
   _Мартин._ Що ти з нею будеш балакать?.. Хiба  тобi  краще  буде  бачить
свою   дочку   за   репаним   мужиком   Миколою,   нiж   за    губернським
секретарем-регiстратором? Краще? Кажи!
   _Палажка._ А де ж вiн у бiса, той... ростератор?

   _Мартин._ Регiстратор. _Палажка._ Та не вимовлю.
   _Мартин._ Ото-то ж боже! При┐де, душко, при┐де! Про нього  же  й  казав
Степановi на од'┐здi - чула?
   _Палажка._ То чом же ти менi не сказав? А то: i слiпа, i глуха - тiлько
роздратував мене... Ну, а Марися?.. Ти ж ┐┐ питав, - може, вона не схоче?
   _Мартин._ I питать не буду, нащо питать? Вона не дурна, в нiй  батькова
кров, розбере, не бiйсь, де пан, а де мужик!
   _Палажка._ Дай боже! Хiба я ┐й ворог?
   _Мартин_. I  я  не  ворог  сво┐м  дiтям,  хочу  обох  дiтей  пристро┐ть
по-дворянськи!.. Тiлько ти,  Палазю-душко,  здiла.й  милость,  не  супереч
менi, слухай мене.
   _Палажка._ Не дратуй мене, то все буду робить, як звелиш.
   _Мартин._ Ну, годi! Сiдай, душко!  _Омелько_  привезе  са-муварь,  чаю,
сахарю i... кофiю. Чай я пив i знаю, як його  настановлять,  то  сам  тобi
розкажу; а кофiю не знаю, як роблять.. Пiди ти зараз до Сидоровички - вона
зна - i повчися у не┐. I розпитай гарненько, як його роблять i  коли  його
подають: чи до борщу, чи на нiч? _Палажка._ А коли ж при┐де жених?
   _Мартин_. От Омелько привезе звiстку, а  може,  й  самого  привезе,  бо
недурно ж його так  довго  нема,  мабуть,  задержав,  поки  з  присутствiя
вийдуть.
   _Палажка._ То я ж зараз i пiду, бо, може, сьогодня й привезе.
   _Мартин_. Iди, iди, душко! Та  розпитай  гарненько  про  всi  звича┐  i
порядки дворянськi.
   _Палажка _пiшла.
   ЯВА III
   _Мартин_, а потiм _Трохим _i _Омелько_.
   _Мартин (один)._ Довго ж нема Омелька! Певно, привезе  жениха.  Та  вже
пора б йому й при┐хать давно. Треба буде попросить на вечiр Протасiя;  вiн
гарно i багато умi║ балакать... А важко  i  в  дворянствi  жить:  рэзходу,
розходу, - са.ми.м уробить якось, не приходиться...
   Входе _Трохим._
   _Трохим._ Пане! Наших двi пари волiв i двi корови зайняв економ у двiр.
   _Мартин._ Де ж вони паслись?
   _Трохим._ Та в чередi, з череди й зайняв!
   _Мартин._ Як вiн смiв?!
   _Трохим_. Так пан Красовський звелiв.
   _Мартин._ О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За
що ж?
   _Трохим._ Каже, що на вас накинули  чинш  i  поки  не  заплатите  -  не
вiддасть.
   _Мартин._ Не вiддасть?.. Бери палицю i менi знайди доброго дрючка!..  Я
┐м покажу... Я... Ми ┐м покажемо!
   _Трохим._ Нi, пане, я не пiду. Вiн похваля║ться i вам  на  спинi  горба
зробить. Каже: Боруля добива║ться бумажного горба, а я йому на спинi горба
надрюкую.
   _Мартин._ Хто це казав?
   _Трохим._ Економ.
   _Мартин._ О, хлоп поганий! Вiн, наймит Красовського,
   менi горба зробе? Менi?.. Та я... Запрягай коней, по┐ду зараз
   в стан! Це грабiж, грабiж!...
   _Трохим._ Нема ж натачанки ще з города.

   _Мартин._ Бiжи до Сидоровички, позич.
   _Трохим _пiшов.
   Граблять!.. Граб... Граб... Це менi ще i на руку  -  нехай  граблять!..
Разом за все отвiт даси! Нi, пане Красовський,  Боруля  ще  потяга║ться  з
тобою! Мабуть, почув, що дiло в герольдi┐... апеляцiя... стрiчний iск йому
в печiнку сiли... О пресвята дiво! Вмiшайся в мо║ дiло, поможи менi ворога
; свого доканать.
   Входе _Трохим_
   _Трохим._ Там прийшов Омелько.

   _Мартин._ Який Омелько?
   _Трохим._ Та наш же Омелько.
   _Мартин._ Сам?
   _Трохим._ Сам.
   Мартин _(набiк)._ Що ж це за знак: i забарився,  i  жениха  не  привiз?
_(До Трохима.)_ Запрягай же свiжих коней у нашу натачанку, та  по┐демо  зо
мною у стан, а Омелько нехай зараз iде в хату...

   _Трохим._ Вiн бо┐ться iти в хату.

   _Мартин_. Чи ти не здурiв? Чого вiн бо┐ться?

   _Трохим._ Та коней наших покрали в городi.

   _Мартин._ Як?.. О господи! Нова напасть... Тягни  його  сюди,  за  чуба
тягни! _(Бiжить до дверей.)_ Омелько! Iрод! Супостат! Iди в хату!
   Входе _Омелько_, босий.
   _Мартин._ Де конi, азiят?
   _Омелько_. Украли.
   _Мартин._ Украли?
   _Омелько_. I чоботи, i кобеняк украли...
   _Мартин._ Як же в тебе голови не вкрали?

   _Омелько_. Бо нiкому не потрiбна: у кожного ║ своя, хоч поганенька.
   _Мартин._ Що ж менi тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не
проковтнув, щоб ти вареником  подавився,  кажи:  шкуру  з  тебе  здерти?..
Розказуй, анахтема, як було дiло?
   _Омелько_. Та так було  дiло.  То  як  при┐хали  ми  з  паничем,  зараз
понаходило тих судейських видимо-невидимо.  IIослали  за  горiлкою,  панич
достали сало, курей i прийнялися трощить та пить. А далi,  спасибi  ┐м,  i
мене почастували; а чарка така, що й собака не  перескочить;  я  довго  не
хотiв випить повяо┐ i таки випив; випив, закусив салом -  у  мене  з  дому
було сво║ сало i хлiб...
   _Мартин._ Мерщiй розказуй! Ти з мене печiнки витягнеш.
   _Омелько_. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зiб'║те з пантелику.
   _Мартин._ Я тебе з нiг зiб'ю i шерсть на тобi вискубу!
   _Омелько_. От я й забув, що казав.
   _Мартин._ Говори, говори, бiсова патяка, буду мовчать, говори!..
   _Омелько_. Випив, закусив салом.
   _Мартин._ Ну?
   _Омелько_. У мене з дому було сво║ сало i хлiб.
   _Мартин (крiзь зуби)._ Чув, чув!..
   _Омелько_. Напо┐в коней i хотiв спать лягать, а  тут,  спасибi  ┐м,  ще
пiднесли... Потiм третiй раз почастували, i вже не скажу вам: чи частували
ще й четвертий раз, чи нi, бо не пам'ятаю, як i заснув.  Вранцi,  до  схiд
сонця, прокинувся - не можу голови пiдвести... Почав пригадувать: де я? Не
пригадаю. Глянув набiк: чи┐сь босi ноги на полудрабку. Що  воно  за  твар,
думаю собi, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далi думаю: коли ║
ноги, то повинна буть i голова, - а голови не  видко,  тiлько  моя,  та  й
сво║┐ голови не бачу, а чую, що на в'язах щось таке важке телiпа║ться, мов
хто начепив клунок з пiском... Помалу-помалу  пiдвiв  я  голову.  Дивлюсь:
нiкого нема, кругом чужа оселя... Боже мiй! Тут зразу голова моя зробилась
легка, як вiвсяна полова,  i  я  догадався,  де  я  i  що  зо  мною  було!
Схопивсь... сюди, туд'и -- нема нi коней, нi чобiт, нi кобеняка! Сiв я  та
й заплакав.
   _Мартин_. Заплакав?
   _Омелько_. Заплакав. Гiркими сльозами заплакав:  чоботи  були  настоящi
шкаповi i кобеняк...
   _Мартин._ Луципiр! А коней тобi не жаль?
   _Омелько_. Та конi знайдуться,  бо  там  якийсь  судейський,  з  мiдною
бляхою на грудях, списав усе: i як коней  звуть  на  ймення,  i  до  якого
полудрабка котра коняка була прив'язана, i полудрабки розглядiли, - усе як
слiд, я розказав усi прикмети. Записали i те, що  як  удариш  батогом,  то
Кулкат крутить хвостом собе а, Зозуля крутить хвостом цабе, -все записали,
конi знайдуться!.. _(Зiтха║.)_ А чоботи i кобеняк...
   _Мартин._ Геть з очей, паршивий робiтник!  Тобi  гиндйкя  пасти,  а  не
коней глядiть! Самi кращi конi пропали! Будеш же ти  одслужувать  менi  за
коней шiсть лiт.
   _Омелько_. А буду. Таке дiло. _(Набiк.)_ А хто ж менi одслуже за чоботи
та за кобеняк? Якби не ти, то я б ┐х i не брав.
   _Мартин (до Трохима)._ Бiжи до Сидоровички, вiзьми натачанку чи  вiзок,
запрягай коней, та хоч уночi по┐демо до станового.
   _Трохим _вийшов.
   _(Омельковi)._ Ти чого сто┐ш? Пiшов, не печи мо┐х очей!
   _Омелько_. Та тут ще лист вiд панича.
   _Мартин._ Чого ж мовчиш? Давай мерщiй, шелепа!
   _Омелько_ _(доста║ з шапки)._ Та не гримайте ж хоч  за  листа,  бачите,
зашив як далеко - боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: "Хоч шапку i вкраде, то
лист буде цiлий, чорта з два найде". Нате.
   _Мартин (прочитавши)._ Що його  робить?..  Жених  обiщав  при┐хать,  як
коней пришлю за натачанкою... Тут грабiж... там коней покрали!..  Памороки
забило... _(До Омелька.)_ Iди, розумна голово, надiвай постоли, по┐дем  зо
мною у стан, а Трохим по┐де в город  зараз  же,  щоб  завтра  i  натачанку
привiз... Упряж де ти зоставив?
   _Омелько_. Злодi┐ взяли, тiлько черезсiдельник зостався.
   _Мартин._ Щоб ти на ньому повiсився! I упряж позич в Сидоровички.
   _Омелько_. А коней яких запрягать?
   _Мартин._ Не питай мене!.. I дорогою не балакай до  мене,  бо  я  тебе,
каплоуха собако, чисто всього обпатраю!
   _Омелько_. Ну й сердитий... Що то пан! _(Пiшов.)_
   Мартин _(один)._ I язик став як кiлок, i в ротi пересохло!.. А синок...
синок!.. Я тут iз шкури вилазю,  щоб  його  в  люде  вивести,  а  вiн  там
п'янству║...
   Входе _Омелько_.
   Ти чого знову у вiчi лiзеш? Кортить, щоб поскуб?
   _Омелько_. Письмоводитель станового при┐хав, пита║ться, чи ви дома,  та
я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли... Що йому сказать?
   _Мартин._ Зви! Проси! Бачиш - дома, хiба тобi повилазило?
   _Омелько_ вийшов. _Мартин_ бiжить до бокових дверей.
   Палажко! Письмоводитель при┐хав... I-i! Я й забув, що ┐┐ нема!  Марисю!
Пошли за матiр'ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат,  нехай
дiвчата печериць назбирають, у сметанi насмажиш, та я║ць звари  уснятку  i
молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить... Та квас, квас щоб був,  бо
вiн раз у раз  з  похмiлля...  Певно,  привiз  утвержденi║  в  дворянствi.
Отепер, пане Красовський, я тобi покажу, яке я бидло i яке теля мiй син...
_(До дверей.) А,_ Нефодiй Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..
   Завiса.
   ДIЯ ТРЕТЯ
   Декорацiя та ж.
   ЯВА I
   _Мартин._ Цiлу нiч з досади  не  спав!  Як  прочитав  Нефодiй  Осипович
бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з iм║нiя  Красовського,  то  наче
п'ять котiв вскочило у груди i разом почали дряпать  там  сво┐ми  гострими
кiгтями!.. Ну,  пане  Красовський!  Сипеш  ти  грiшми,  щоб  мене  вивести
звiдцiля, - i я посиплю, де треба, щоб тебе у острог  посадить!..  Нефодiй
Осипович за грабiж узяв заявленi║, каже: це уголовне  дiло!..  Красовський
хвалиться  та  похваля║ться!..  Хвались,  хвались!..  Коли   б   менi   ще
роздратувать його, щоб вiн розбiй який зробив, та на Сибiр... Що Сибiр? На
каторгу його!.. Будеш ти  знать  Борулю  i  дiтям  закажеш!..  Я  не  буду
хвалиться, нi, а тим часом i в острог,  i  в  Сибiр,  i  на  каторгу  тебе
запру... О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би по┐хав  у
город - до повiреного, там голова:  губерньою  править!  Ну,  та  день-два
пiдожду...  Гей,  Омелько!..  Бог  дасть,  дочку  пристрою,  тодi   заживу
настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту ┐здить, у карти грать.
   Входе _Омелько_.
   Чого ти лiзеш, як черепаха?
   _Омелько_.  А  хiба  я  птиця?  Лiтать  не  можу,  поки  встанеш,  поки
прийдеш...
   _Мартин._ Ну, ну, годi...
   _Омелько_. Коли б чоловiк крила мав...
   _Мартин._ Годi!
   _Омелько_ _(набiк)._ Нiколи не дасть договорить... .

   _Мартин._ Iди менi зараз аж на шпиль, звiдтiля видко верстов  на  п'ять
по дорозi в город, там будеш сидiть i ждать...
   _Омелько_. Чого?
   _Мартин._ Слухай!
   _Омелько_. Та я ж слухаю.
   _Мартин._ Мовчки слухай!
   _Омелько_. Мовчу...
   _Мартин._ Як побачиш нашi конi i нашу натачанку i буде там сидiть дво║,
прибiжиш додому попереду...
   _Омелько_. А як я не добiжу попереду?
   _Мартин._ Що ти йому будеш казать?
   _Омелько_. Трохим же буде кiньми ┐хать, а я пiшком бiгтиму, то хоч би з
мене й дух виперло, а я не поспiю вперед, хiба разом прибiжимо.
   _Мартин._ Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти  його  здалеку
побачив i вперед прибiг.
   _Омелько_. Не прибiжу. Годiв п'ять тому назад, може б, i прибiг  разом,
а тепер не прибiжу. Та й нащо ж я буду бiгти разом з ним? Вiн буде  ┐хать,
а я буду бiгти бiля натачанки, на смiх людям, як собака! Та Трохим .на зло
менi запустить так коней, що й чорт з ним не збiжить.
   _Мартин_.  Хiба  ж  я  тебе,  супесе  клятий,  затим  посилаю,  щоб  ти
наввипередки з кiньми бiг?
   _Омелько_. А хiба я знаю.
   _Мартин (бере його за груди)._ Не зна║ш?
   _Омелько_ _(набiк)._ Отже, останню свиту порве.
   Мартин_._ Звiстку, звiстку, звiстку  щоб  подав  вперед-  гость  важний
при┐де!
   _Омелько_. То дозвольте коня взять.
   _Мартин._ Бери, бодай тебе за пупа взяло, тiлько не муч мене!
   _Омелько_. А якого ж коня взять? Я вiзьму Рака...
   Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей i виводить.
   Та постривайте,  пане,  я  сам  пiду,  а  то  ви  менi  свиту  порвете.
_(Випхнув.)_
   ЯВА II
   _Мартин_, а потiм _Марися._
   _Мартин._ От мука менi з цим каторжним Омельком! I вигнав  би,  жаль  -
давно служить, i привик до нього так, що як не бачу довго,  аж  скучно.  А
вiн, чорт його зна║, чи нарошне дражнить  мене,  чи  таки  справдi  дурний
трохи зробився.
   Входить Марися i несе клунок. Куди це? Що це?
   _Марися._ Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.
   _Мартин._ Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська  дочка  сама
стира║! Може, ще й на рiчку пiдеш? Для чого ж то я двох робiтниць найняв?
   _Марися._ Вони на городi копають, а я ж що буду робить?
   Мартин _(набiк)._ Справдi!.. i сам не знаю, що б вона робила, яку б  ┐й
роботу дворянську знайти... _(До Марисi.) _Нiчого не роби!
   _Марися_. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю.
   _Мартин._ Глупство? Наглядай, щоб другi  робили,  а  сама  надiнь  менi
зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як  панночцi  слiд.  Та
руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi  вона  й
так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, - ║ таке  борошенце,  та
не знаю, як його звуть i де воно прода║ться...
   _Марися_. Як собi хочете, а я, ║й-богу, без роботи не буду сидiть.
   _Мартин._ Не  смiй  менi,  кажу!  _(Набiк.)_  Яку  б  ┐й  роботу  найти
пристойну?.. А! _(До Марисi.)_ Я тобi п'яльця достану,  будеш  вишивать  у
п'яльцях.
   _Марися._ Та я ж не вмiю.
   _Мартин._ Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад.
   _Марися _знизу║ плечима i виходить.  Пiду  справдi  до  Сидоровички,  я
бачив у не┐ п'яльця, вона вже стара, не бачить, то  вiддасть  для  Марисi,
для сво║┐ хрещеницi, i покаже, як  на  них  вишивать...  Ох,  поки-то  все
поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! _(Пiшов.)_
   ЯВА III
   _Марися_, а потiм _Микола._
   _Марися (одна)._ Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тiкай!..
Чую я, що батько все про дворянство балакають, а нiяк не розберу,  чого-то
дворянцi стидно робить. Дивно... Перше батько казали, що всякий чоловiк на
свiтi живе затим, щоб робить, i що тiлько той  ма║  право  ┐сти,  хто  ┐жу
заробля║; тепер же все навиворiт. Коли б Миколу побачить... Вчора був його
батько у нас, чи говорив же вiн про наше весiлля? Микола, певно, зна║, хоч
би прийшов заспоко┐в мене, а то чогось невесело на душi, наче що недобре
   серце вiщу║!.. Хотiла вчора увечерi вийти до Миколи, лихий
   принiс письмоводителя, з ним порались до пiвночi... поки
   нагодували... Сьогодня ввечерi побачусь...
   _Микола (пiд вiкном)._ Марисю, можна зайти?
   _Марися._ Микола! Заходь, заходь - я одна: нi батька,
   нi матерi нема.
   Входе _Микола._
   _Микола._ Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твiй батько не
хоче вiддать тебе за мене!..
   _Марися_. Чом?!
   _Микола._ А що я не дворянин! I тепер мiй батько розсердились,  хочуть,
щоб я сватав дочку Котрвича.
   _Марися._ Що ж ти зробиш?
   _Микола._ Не знаю!.. Посватать, замiсть тебе, дочку  Котовнча,  розбить
сво┐ надi┐, а з ними й серце - все одно що живим лягти у домовину!..  Знов
же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом  ти,
покiрна волi свого батька, пiдеш за другого, тодi  удво║  тяжча  моя  мука
буде: я потеряю i батькову ласку, i тебе!.. О, чом я не дворянин?!
   _Марися._ Ти мене любиш?
   _Микола._ Умру без тебе!
   _Марися._ I я люблю тебе так само i нi на кого не промiняю.  Слухай  же
мене. Корися батьковi свойому, та тiлько сватать  Юльку  не  спiши!  Проси
його, щоб пiдождав, поки ┐┐ ти сам не розпiзна║ш,  -  вiн  тебе  любить  i
згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь i розмiркую, що робить.
   _Микола (кида║ться до не┐)._ Марисю! Ти мiй розум, мо║ серце, мо┐  очi!
Дай поцiлую тебе за пораду!
   _Марися._ Тепер нам не до того!  Iди  додому  краще,  щоб  нас  тут  не
зуспiли, - тодi й замiри нашi розлетяться...
   _Микола._ Iду, iду, Мариночко моя! А ввечерi ж ми зiйдемось знову?
   _Марися._ Жди мене пiд яблуньою у садку.
   _Микола._ О, коли б мерщiй зайшло сьогодня сонце! _(Пiшов)._
   ЯВА IV
   _Марися_, потiм _Палажка._
   _Марися (одна)._ Так от яке зуспiло мене  горе!  Дворянина  батьковi  в
зятi схотiлось. О боже мiй! Та де  ж  на  всiм  широкiм  свiтi  знайдеться
дворянин, щоб так мене любив, як любить мiй Микола? I  я?  Кого  так  щиро
полюблю, щоб промiнять його, забуть? О, нiкого, нiкого! Краще смерть,  нiж
замiж за другого!..
   Входе _Палажка._
   Мати! Вони, певне, не знають нiчого... Мамо!
   _Палажка._ Чого, дитино моя?
   _Марися._ Що в  нас  робиться?  Чом  батько  вiд  Миколи  старостiв  не
прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що вiн буде мене сватать, i
ви самi тому радiли...
   _Палажка._ Ох, дитино моя! Не пристало тобi тепер iти за Миколу. Батько
каже, що ми в дворяне вийшли - панами стали, а Микола не дворянин i  через
те нерiвня тобi.
   _Марися._ Нерiвня?.. Боже мiй! А хто ж нам рiвня? Хiба  хочете,  щоб  я
дiвкою посивiла?
   _Палажка._ Не журись, дочко, не посивi║ш - жених ║... гарний...  i  чин
ма║.
   _Марися_. к?! Хто?
   _Палажка._ Отой судейський, що при┐здив до нас з Стьопою на маслянiй...
Ти йому уподобалась... Пам'ята║ш?  Що  грав  на  гитарi  i  спiвав...  Чин
великий на ньому... ростиратор, либонь...
   _Марися._  Мамо,  голубко  моя!  Я  вже  давно  люблю  Миколу,  а  того
судейського тiлько раз бачила, не знаю його - i знать не хочу.
   _Палажка._ Ох, не завдавай же i менi жалю! У мене у само┐ серце  болить
за Миколою, я сама його люблю... та що ж нам робить, що нам  робить,  коли
тепер не приходиться тебе за простого вiддать, бо ми в дворяне вийшли.
   _Марися._ Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, i всi  були  щасливi!..
Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви
хочете мене нещасною зробить, занапастить мiй вiк  молодий!..  Мамо!  Я  ж
ваша кров, - не губiть мене, вiддайте замiж за  Миколу.  Я  не  хочу  буть
дворянкою! Краще жить на свiтi щасливим мужиком, нiж нещасним паном, -  це
всяке зна║!..
   _Палажка._ Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!..
Ти побалакала зо мною-i в мене наче полуда з очей  упала.  Сама  бачу,  що
дворянство нам бiду робе.  А  почну  батьковi  казать,  щоб  не  видумував
нiчого, щоб жив по-старовинi, - то закричить, затопа ногами, почне  читать
менi якiсь  бумаги  про  дворянство,  затурка║  мене,  чагирка║,  зiб'║  з
пантелику, i я думаю:  може,  ми  й  справдi  вже  дворяне,  -  i  починаю
по-панськи привчаться, i самiй тодi хочеться тебе за благородного  вiддать
замiж!.. Тепер не знаю, шд й казатi, що  i  робить,  вимучилась  зовсiм  i
одурiла. От вже  другий  день  ходжу  до  Сидоровички,  вчуся  дворянським
звичаям, щоб прийнять жениха, бо вiн сьогодня i при┐де.
   _Марися._ Сьогодня?! Мамо! Уговорiть же татка, щоб не губили мене!
   _Палажка._ Ох, не можу, дочко, не можу, тiлько посваримось, дитино моя,
а товку не буде! Ще й поб'║мось на старiсть, бо вже два рази мало-мало  не
бились...
   За коном голос Мартина: "Сюди, сюди, помалу тiлько!"
   Батько iде!.. Ходiм звiдцiля. _(Пiшла.)_
   _Марися._ Що менi робить?.. Ще батьковi упаду в ноги... _(Пiшла.)_
   ЯВА V
   _Мартин_, а за ним хлопець вносить п'яльця; потiм _Марися._
   _Мартин._ Отут, хлопче, постав та й iди собi.
   _Хлопець _ставить п'яльця на мiсто i виходить.
   П'яльця! I нехитра штука, а  зараз  красу  господi  придали.  Якось  аж
веселiше горниця  дивиться.  Нехай  Марися  вчиться.  Сидоровичка  обiщала
показать, спасибi ┐й. От i благородна кума в пригодi  стала!  Кумiв  завше
треба вибирать значних i благородних! А як, бог дасть, Марися вийде замiж,
то первого онука он як охрестю: кумом вiзьму, полковника  Лясковського,  а
за куму - генеральшу Яловську.
   Входе _Марися _i пада йому в ноги.
   Що це?!
   _Марися._ Не губiть мене, не топiть мене - я у вас одна!
   _Мартин._ Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились... Встань!  Чого
тобi?
   _Марися._ Не вiддавайте мене замiж за того жениха, що при┐де з  города,
- я його не люблю, я за нього не хочу...
   _Мартин._ Як?! За благородного чоловiка не хочеш? За кого ж  тебе  тодi
вiддать?
   _Марися._ Вiддайте мене за Миколу.
   _Мартин._ Свiт навиворiт. Панночцi - мужика забажалось!.. Не смiй  менi
про це й за┐каться!
   _Марися._ Я люблю Миколу, i вiн мене любить, ми будемо щасливi...
   _Мартин._ Що то за слово таке - любить?  Кажи  менi,  що  то  за  слово
таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?
   _Марися._ Я не вмiю розказать... Я...
   _Мартин._ Видумка!  Витребеньки!  Баб'ячi  химерики!  Чина,  дворянство
треба любить, а друго┐ любовi нема на свiтi!..
   _Марися._ Я собi смерть заподiю, коли...
   _Мартин._ Не сердь мене, бо  я  порву  на  собi  всю  одежу!..  Чу║ш?..
Здурiла дiвка, ще  й  не  розглядiла  добре  благородного  жениха,  а  вже
ерегу║ться! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пiшла б за
нього, - от при┐де, то побачиш!.. А про Миколу i не думай!  Та  я  скорiще
вб'ю тебе, нiж вiддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та  я  не
знаю, що зроблю!.. От дiтки! Ти для них  пiклу║шся,  побива║шся,  з  шкури
лiзеш, а вони, замiсть дяки, серце тобi надво║ роздирають! Мало менi  муки
з Красовським i так, та ще тебе вiддам за мужика, щоб вiн  зуби  скалив?..
Iди! Жених, може, вже з гори з'┐жджа║... Iди одягнися менi у нове  плаття,
а цих речей щоб я бiльше не чув!
   _Марися._ Тату?..
   _Мартин._ Який я тато? Що то за тато?
   _Марися._ Папiнька!
   _Мартин._ I слухать не хочу! Iди роби, що велять.
   _Марися _пiшла.
   Не зна║ свого щастя; сказано: молоде - дурне... Ох, дiти-дiти! Якби  ви
знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий  хлiб
┐ли... Якби-то знали... тодi б ви зрозумiли, що батьки не вороги вам... От
трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я ┐й ворог!  Ворог
за те, що витягаю з мужичества... А чого менi це кошту║?.. Колись подяку║.
   Входе _Омелько_.
   Iдуть?
   ЯВА VI
   _Омелько_ _(задихався, не може говорить)._ I-┐-ду-уть!
   _Мартин._ Чого ти так засапався? Сопеш, як пiдпалений кiнь. Далеко?
   _Омелько_. Ху-ху-ху!.. Утомився...
   _Мартин._ Ти ж конем ┐хав?
   _Омелько_. Де там! Упав, к бiсовому батьковi, з коня...
   _Мартин._ Я ж кажу, що так!.. Далеко?
   _Омелько_. Нi, зараз за могилою i впав! Тiлько що вилiз на Рака, а...
   _Мартин._ Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко ┐дуть?
   _Омелько_. Та, мабуть, уже близько бiля двору.
   _Мартин._ Ти ж бачив, хто ┐де?
   _Омелько_. А хто ж? Трохим ┐де - нашими кiньми i нашою натачанкою...
   _Мартин._ А в задку сидить хто-небудь?
   _Омелько_. В задку?.. Не примiтив!
   _Мартин._ Чого ж ти бiг, бодай ти луснув! _(Iде до вiкна.)_
   _Омелько_. Чисто колiно збив, болить, як печене, прибiг попереду, а вiн
ще й ла║ться!.. Чорт на тебе угодить... _(Пiшов.)_
   _Мартин._ Вiн... Жених!.. _(До дверей.)_ Душко! Палазю! При┐хав!  Жених
при┐хав! Одягайтесь мерщiй! А господи, аж серце забилось! Принять треба на
славу... _(Вiдчиня середнi дверi.)_
   Входе _Нацi║вський_, з гiтарою в руках, у шерстянiй накидцi. Мартин iде
до дверей, розставивши руки.
   Милостi прошу, дорогий гостю!
   _Нацi║вський _кладе гiтару на стiлець. Обнiмаються i цiлуються. Завiса.
   ДIЯ ЧЕТВЕРТА
   Декорацiя та ж.
   ЯВА I
   _Омелько_ i _Трохим _вносять стола.
   _Омелько_. То це жених нашо┐ Марисi, сьогодня й заручини?
   _Трохим._ Еге. Дорогою вiн мене частував бiля кожного шинку,  -  гарний
панич!
   _Омелько_. Вiн же й мене частував тодi, як  чоботи  i  кобеняк  украли,
бодай йому...
   _Трохим._ I що вони там роблять, тi судейськi,  -такого  ┐х,  як  галок
восени?
   _Омелько_. Бумаги, каже, пишуть.
   _Трохим._ Нащо ж тi бумаги?
   _Омелько_. На продаж. Продають.
   _Трохим._ Та хто ж ┐х купу║, кому вони потрiбнi, хiба на цигарки?
   _Омелько_. Виходить, ║ такi люде, що купують. От бачив  повiреного,  що
при┐здив? Конi, як змi┐, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!..
Бачив? Отже вiн бумаги прода║. Його фурман дав  менi  на  цигарку  легкого
тютюну i розказував, що, каже, його пан якiсь бумаги пише i прода║  людям,
що кому потрiбно, з того и хлiб ┐сть, i будинок ма║ у  городi.  От  i  наш
пан, каже, купив якiсь бумаги у  нього  на  Красовського,  а  Красовський,
каже, довiдався, при┐здив аж у город, заплатив дорожче, i вiн продав  йому
бумаги вже на нашого пана. Так i торгу║!
   _Трохим._ Диви!
   _Омелько_. Всякому чоловiковi назначено, що робить, з чого хлiб ┐сти  i
що йому мать! От менi назначено, щоб я без чобiт був i без кобеняка,  -  i
вкрадено.
   _Трохим._ Мабуть, що так... А не чув, коли буде весiлля?
   _Омелько_. Не чув. Вчора гуляли довго, - жених i досi спить.
   ЯВА II
   Входе _Мартин._
   _Мартин._ Чого ви тут стовбичите?
   _Омелько_. Стола вiд Сидоровича принесли.

   _Мартин._ Ага! Ну, бiжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничевi.
   _Омелько_ i Трохим виходять.
   Ще спить. Сказано, чиновний чоловiк, не то що  простий  шляхтич:  ще  й
чорти навкулачки не бились, а вiн схопиться i гаса║ по  хазяйству!..  Нащо
Вже я, от, зда║ться, зовсiм вибився на дворянську линiю, а не можу  уранцi
довго спать - боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсiм другу
пиху тобi да║. Прийшов хто рано, чи там яке дiло по хазяйству, а ти  спиш!
"Дома  пан?"  -'питають.  "Та  ще  сплять!"  О!  I  всi  на   пальчиках...
Безпремiнно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи нi, а буду  лежать  до
снiданку.
   _Омелько_ несе ночви i вiдро води.
   Що це?
   _Омелько_. Та умиваться ж.
   _Мартин._ Ну i що тобi сказать? Де ж ти бачив, бусурмене,  щоб  люде  в
ночвах  умивались?  Поросят  тiлько  у  ночвах  патрають,   а   ти   хочеш
благородного чоловiка...
   _Омелько_. Та я ж письмоводителевi  над  ночвами  цiле  вiдро  води  на
голову вилив.
   _Мартин._ То iнча рiч - чоловiк сирий i на похмiлля.

   _Омелько_. А цей хiба тверезий вчора лiг?

   _Мартин._ Не тво║ дiло! Iди вiзьми велику  дерев'яну  миску  i  води  в
полив'яний глечик.
   _Омелько_. I щоб то вiдразу сказать, а то носись. _(Пiшов.) _
   _Мартин (один)._ Треба десь такого служку достать, що
   при горницях був, бо _Омелько_ старий для послуги, нiчого
   не тяме.
   _Омелько_ верта║ться з глечиком i мискою.
   Там постав, i якщо спить, то  навiдайся  через  яке  врем'я.  _Омелько_
пiшов у другу хату, входе _Палажка._
   Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?
   _Палажка._ Поки люде посходяться, усе буде готово.
   Входе _Омелько_.
   _Мартин._ А що?
   _Омелько_. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бiк  i  знову
захрiп.
   _Мартин._ Навiдайся ж опiсля.
   _Омелько_. Може б, я там посидiв, поки прокинеться?
   _Мартин._ Опiсля, кажу тобi. Чого ти  там  будеш  стирчать,  ще  й  сам
заснеш.
   _Омелько_. А потiм прозiваю - будете лаять.
   _Мартин._ Не патякай! Поклич панночку. Де вона?
   _Омелько_. Порося патрають.
   _Мартин._ О-о-о!.. Нехай одягнеться i сюди йде.
   _Омелько_ пiшов,
   _(До Палажки.)_ Я ж тобi казав, я ж'тебе прохав, щоб ти  ┐й  не  давала
нiяко┐ роботи, руки  чисто  порепаються,  -  а  ти  порося,  ┐┐  заставила
патрать!
   _Палажка._ Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обiд варить,  коли
робiтницi не тямлять нiчого.
   _Мартин._ Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почу║. Ну, iди,  душко,
сама обiд готов, а вона нехай ще побуде з женихом.
   _Палажка._Ати жз ним балакав?
   _Мартин_. Та ми вже зовсiм скiнчили з ним:  п'ятсот  рублiв  приданого,
весiлля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо i деякi  предмети
на продовольствi║ i хату поставить у городi - мiсце у нього ║.
   Входе _Марися._ Ну, то iди ж, Палазю,  щоб  справдi  там  робiтницi  не
нашкодили чого в обiдi, а то замiсть поросяти подадуть обгорiлий оцупок.
   _Палажка_ пiшла. Ну,  моя  дитино,  я  вже  скiнчив  з  тво┐м  женихом.
Сьогодня заручини, а на тройцю й весiлля.
   _Марися._ Не любите ви мене... випиха║те з дому...

   _Мартин._ Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобi вiддать!.. Для
кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню  моя:  краще  бiлий
хлiб, нiж чорний, краще пан,  нiж  хам!  I  батькове  око,  як  прийдеться
умирать, закри║ться спокiйно, бо душа моя знатиме, що мо┐ унуки - дворяне,
не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не зна║ш,
як тяжко хлопом буть, усiх бояться, усiх лiчить вищими  вiд  себе!  I  дай
бог, щоб ти не знала; а я всього  попробував  i  знаю.  Не  хмурся  ж,  не
хмурся... Жених вийде, а ти сядь за п'яльцi, будь  з  ним  приязна.  Сядь,
доню, за п'яльцями якось  пристойнiше  сидiть...  так,  нiби  за  роботою.
_(Садовить ┐┐.)_ Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як  слiд
дочцi Мартина Борулi, уродзоного шляхтича! _(Пiшов.)_
   ЯВА III
   _Марися_, потiм _Омелько_, проходе у кiмнату, де спить _Нацi║вський._
   _Марися (одна)._ Ох тату, тату! Якби ви знали, як  менi  тяжко  слухать
вашi речi! Наче тронулись, борони боже. Що менi  робить?  Щоб  не  сердить
батька, я тим часом покiрствую, а чого наговорю жениховi, то нехай  тiлько
слуха! Коли ж i пiсля того не одчепиться, то пiду вже на одчай: нехай  хоч
б'ють, хоч рiжуть - однаково!
   Входе _Омелько_.
   _Омелько_ _(несе обома руками миску, а в мисцi  глечик).  _Вже  одягся!
Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очi в себе вбира║!.. Одчинiть
менi дверi, а то воду розхлюпаю...
   Марися одчиня.
   Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й  випить...
_(Вийшов.)_
   Марися _(одна)._ Виходь, виходь скорiй... Може,  сам  одцура║шся,  коли
почу║ш, як я тебе поважаю.
   ЯВА IV
   Входе _Нацi║вський_, одягнений у  сюртук  з  куцими  полами.  Рукава  з
буфами, коло плечей ужчi,. а бiля руки ширшi. Штани широкi,  трубою,  коло
чобота зовсiм узенькi. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з  мiдними
пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.
   _Нацi║вський._    З    добрим    утром,    Марина    Мартиновна,     як
спалось-спочивалось?
   _Марися._ Лягли легко, встали ще легче; а  ви  як?  Зда║ться,  i  лягли
важко, i встали тяжко...
   _Нацi║вський (набiк)._ Зразу збрила! _(До Марисi.) _О, яка ви гострая i
строгая!.. _(Бере гiтару i побреньку║.) _Нам з  привички.  Iнчий  раз,  як
вернешся од Шулемки, так ще тяжче ляжеш,  одначе  дiла  за  нас  нiхто  не
робе!.. А ви вишива║те?
   _Марися._ Нi, я не вмiю, так сидю,  батько  звелiли  вас  пiджидать  за
п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня...
   _Нацi║вський._ А хiба ви не баришня?
   _Марися._ Не знаю, як вам зда║ться... Я проста дiвчина, мужичка, нiчого
не вмiю; я умiю жать  у  полi,  громадить,  мазать,  корiв  до┐ть,  свиней
годувать... Подивiться, якi у мене руки...
   _Нацi║вський._ I разпрекрасно! А як вийдете за мене замiж - iбо ми  вже
з папiнькою вашим сi║ дiло покончили, не знаю, як ви,  -  тодi  не  будете
жать, найдеться друга робота, бол║║ благородная... i руки  побiлiють...  А
по вечорам я буду вам грать  на  гитарi.  Буде  весело,  у  мене  знакомих
доволi...
   _Марися_. Я за вас не хочу замiж, то татко мене силують,  а  я  вас  не
люблю...
   _Нацi║вський._ Як побрачимся, тодi полюбите!..  Любов  -  ета  злодiйка
приходить зря, сьогодня н║т ║йо, а завтра  вот  она!  Та  ви  ще  мене  не
зна║те! _(Б'║ акорд на гiтарi i спiва.)_
   "Гандалер молодой,
   Взор твой полон огня,
   Я стройна, молода,
   Не свезешь ли меня?
   Я в Риальто спешу до заката.
   Видишь ли пояс мой
   С жемчугом, с бирюзой?
   А в средине его
   Изумруд дорогой?
   Вот тебе за провоз моя плата!"
   "Нет, не нужен он мне,
   Твой жемчужный убор:
   Ярче камней и зв╕зд
   Твой блистательный взор, -
   Жажду я одного поцелуя!"
   У нас многiя баришнi од меня тають, i ви розта┐те.
   _Марися._ А я чого буду таять, я не снiг.

   _Нацi║вський._ Ну, розтопитесь...
   _Марися._ Борони боже! Хiба я смалець?..

   _Нацi║вський._ Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово,
   полюбите мене - ручаюсь.
   _Марися._ О нi! Ви менi противнi...
   _Нацi║вський._ Ето даже  обiдно,  iбо  я  всегда  правiлая  женщинам...
Почему же у вас такая злость протiв меня?
   _Марися._ Я вас не люблю i прямо вам кажу, а ви таки лiзете у вiчi,  от
через це ви менi противнi.
   _Нацi║вський._ Та н║т! Ето  ви  шутку║те!..  Ето  ви  говорiте  по  той
простой  причинi,  что  мало  зна║те  меня;   а   когда   вийдете   замуж,
присмотрiтесь i апробу║те  -  как  пишется  в  журналах,  -  тогда  друго║
скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцiлу║м, как  жених  i  невеста.
_Спiва║.)_ Жажду я одного поцiлуя!.. Позвольте!
   _Марися._ Цього нiколи не буде! Менi легше випить оливи з  мухами,  нiж
вас поцiлувать! Душа моя до вас не лежить,  i  очi  мо┐  не  стрiнуться  з
вашими; а коли ви й пiсля цього все-таки хочете, щоб мене  присилували  за
вас замiж, то знайте: я люблю давно другого, чу║те?  Люблю  другого,  йому
слово подала, i не розлучить нас нiхто - хiба могила,  а  за  вас  я  тодi
вийду замiж, як у спасiвку " соловейко заспiва║! От вам уся моя правда.  I
нiчого нам балакать, розмiркуйте гарненько i бiльше до нас не при┐здiть; а
тепер - прощайте! _(Хутко виходе.)_
   ЯВА V
   _Нацi║вський_, а потiм _Мартин _i _Палажка._
   _Нацi║вський (один)._ Любить другого... Положим, ║желi  только  любить,
то це крупний пустяк, но ║желi любов з фiналом... Це для  меня  мучiт║льно
будить i позорно даже!.. Впрочем, до свадьби далеко, ми i ето разузнаем; а
отказаться i перед вiнцем можна... Как би я не вскочiл у корито!
   За коном голос Мартина: "Так я хочу!" Голос Палажки "А я не хочу!"
   Голос отца i матерi... один  -  хоче,  другий  -  не  хоче.  Желательно
послушать, об чом  спор?  Наверно,  про  меня...  Сюда,  зда║ться,  iдуть!
Сховаюсь. Де б же?.. Тут нема мiсця... А, в етоиг комнатi, де  спав,  бiля
дверей ║ шкап, за шкапом стану. _(Пiшов.)_
   Входять _Палажка _i _Мартин._
   _Палажка._ Не хочу, не хочу я тво┐х кумiв!..

   _Мартин._ Цс-с! Дурна! _(Iде на пальчиках до дверей i загляда.)_  Нема.
Пiшли, мабуть, з Марисею на проходку у садок. Так не буде, як  ти,  душко,
кажеш! Кумом вiзьмемо Лясковського, - чоловiк значний i  нужний,  а  кумою
буде генеральша Яловська - вона крижмо хороше дасть...
   _Палажка._ Та кажу ж тобi, що я не хочу нi  Лясковського  за  кума,  нi
Яловсько┐ за куму.
   _Мартин_. У Лясковського дiтей нема, багатий,  вiн  i  дитину  воспита║
по-дворянськи.
   _Палажка._ Якраз! Такий скупий та буде вiн тобi  пеклуваться  про  чужу
дитину?  Менi  страшно  на  нього  й  глянуть.  Краще  ми  вiзьмемо  кумом
Гарбузинського, а за куму Трщинську.
   _Мартин._ От вигадала! Ну, Трщинська ще нiчого кума, а в Гарбузинського
сво┐х десятеро, чого вiд нього можна сподiваться для хрещеника?
   _Палажка._ I нiколи ти менi не уважиш;  я  ж  згодилась,  щоб  хлопчика
звали Матвi║м, а ти уваж за кумiв.
   _Мартин._ Та не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан,
   _Палажка._ Та нехай же тобi чорт, коли так!  Вибирай  собi  сам  кумiв,
нiчого було й питать мене! _(Iде назад.)_
   _Мартин_. Куди ж ти, стривай!
   _Палажка._ Нiколи менi, через тебе порося ще  перепечеться!  Бери  собi
кого хочеш. _(Пiшла.)_
   _Мартин (iде за нею)._  Ти  ж  розмiркуй...  Нiчого  в  чинах  не  тяме
_(Пiшов.')_
   ЯВА VI
   Входить _Нацi║вський_, з накидкою в руках, а потiм _Омелько_.
   _Нацi║вський  (надiва  накидку)._  Це  так!  Невеста   з   приплодом!..
Благодарю!.. Я ще тiлько сватаю дiвку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить
будуть. Нi, шукайте собi дурнiщого. _(Бере гiтару пiд  полу.)_  Давай  бог
ноги вiд такого шлюбу. Пiду наче у проходку i - поминай, як звали!  _(Хоче
йти)._
   Входе _Омелько_.
   _Омелько_. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босi, тепер тепло...
   _Нацi║вський (набiк)._ От тобi й ма║ш! _(До Омелька.)_  З  яко┐  статi?
Для яко┐ надобностi?
   _Омелько_.  Та  я  достав  трохи  галансько┐  сажi,  то  по-чистю,  щоб
блищали... Я вмент... я чистив i письмоводителевi, i...
   _Нацi║вський._ А!.. Не нужно, брат. Скажи менi, чи тут ║ корчма?
   _Омелько_. А як же без шинку? Отут зараз за  мiстком...  Без  шинку  не
можна.
   _Нацi║вський._ То я пiду трохи пройдусь, а кстатi  у  мене  ║  дiло  до
жида... _(Пiшов.)_
   _Омелько_ _(один)._ Похмелиться пiшов... I не диво! У  чоловiка  голова
трiщить пiсля вчорашнього, по собi знаю. А нашi завели сварку за кумiв. Ну
й чуднi! На тройцю ще тiлько весiлля, та, може, й дiтей у Марисi не  буде,
а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче  кумом  полковника,  а
стара - копитана! I таке пiдняли, що страх! Стара  вже  двiчi  за  качалку
хапалась!..
   ЯВА VII
   Входять _Мартин _i _Палажка._
   _Мартин._ Ну, годi, ну, не  сердься,  душко,  а  то  ти  i  при  гостях
надмешся, як гиндичка!.. Я вже згоджуюсь:  нехай  первого  охрестять  тво┐
куми, а другу дитину мо┐...
   _Палажка._ Отак добре! Як так, то я  вже  не  сердюсь...  Натомилася  з
обiдом, а тут ще й через сварку... Ну, обiд, слава богу, готов...
   _Мартин_. А ти чого тут виснеш?
   _Омелько_.  Та  я  достав  галансько┐  сажi,  хотiв   паничевi   чоботи
почистить, а вiн пiшов у корчму... _Мартин._ Чого? _Омелько_. Похмелиться.
   _Мартин (пiдступа до нього)._ А ти  почiм  зна║ш?  Га?  Хiба  вiн  тобi
казав, що йде похмелиться? Звiдкiля ти це узяв?
   _Омелько_. Та я так догадуюсь, а вiн казав - дiло ║ до жида.
   _Мартин._ Н-ну! Не  такий  сьогодня  день,  а  коли  я  тобi  зубiв  не
повибиваю за тво┐ речi, то не я буду!.. Так i ляпнеш, що в голову влiзе. У
чиновникiв у кожного ║ дiло до жида! Бiжи поклич його зараз, скажи - гостi
збираються, будемо обiдать. А Марисi не бачив? _Омелько_. У садку  сидять.
_Мартин._ Гукни й на не┐, щоб iшла.
   _Омелько_ пiшов.
   _Палажка (у дверi)._ Дiвчата! Готуйте стiл!  _Мартин._  Що  ж  це  нема
гостей?
   Входять дiвчата i пораються коло столу.
   _Палажка._ Кого ж ти кликав?
   _Мартин._ Дульського, Протасiя, Сидоровича, Рачлинського, з жiнками,  з
дочками, - набереться доволi.
   ЯВА VIII
   Входе Дульський з жiнкою.
   _Дульський_. Здоровенькi були! _Мартин._ Просимо, просимо...
   Жiнки цiлуються, сiдають i тихо балакають.
   _Дульський_. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже дiждать онукiв!
   _Мартин._ Спасибi!
   Входе  _Протас┐й  _з  жiнкою,  двома  дочками.  От  i  _Протас┐й_   _з_
сiмейством.
   _Дульський _хова║ться мiж бабами.
   _Протас┐й_. Всього доброго вам у хату!  _(До  Мартина.)  _Голова  трохи
болiла пiсля вчорашнього... А добре спiва гражданський офицер, твiй  зять!
Я ше як жив на Дiдовiй Балцi... А там здавна осiвся Кирило  Гарболiнський,
вiн був, кажуть, маркитантом в тисяча вiсiмсот двадцять дев'ятому  году  i
нажився здорово: свiй табун коней, пар сорок волiв, корови, вiвцi...  тодi
не так ще сутужно було на землi, як тепер... А ми держали сад i став графа
Рип'яшинського, на одкупi... Сад був чудесний...  Одних  груш,  бувало,  в
Херсонщину фур десять одiшлемо, а скiлько свинi по┐дять, та доволi того  з
тебе, що ми тодi вигодували десять кабанiв, та якi кабани!..
   Тимчасом  як  _Протас┐й  _говоре,  входе  ще  _Сидорович   _з   жiнкою,
здоровкаються, _жiнки_ цiлуються; входе _Марися;_  _Сидорович  _глянув  на
_Протасiя_, махнув рукою i пiшов до  _Дульського_.  Слуха  один  _Мартин_,
которий теж покида _Протасiя_, i  той,  смазавши  слiв  десять  на  вiтер,
замiча, що нiхто його не слуха, замовк i в цей мент побачив _Дульського._
   Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обiдать?
   _Мартин._ От зараз прийде панич наш, вiн пiшов трохи прогуляться...
   _Протасiй (Цульському)._ От ┐ добре, поки обiдать, я  тобi  скiнчу  про
церкву, - вчора недоговорив, хтось перебив.
   _Дульський (набiк.)._ Нiкуди вiд  нього  не  схова║шся,  заговорить  на
смерть.
   Входе _Рачинський _з жiнкою i ще гостi. Цiлуються. _Протасiй  _застукав
_Дульського _i розказу║ йому, а той тiлько головою хита║. _Мартин_  почина
нудиться: то в дверi вигляда, то на столi поправля,  то  жiнку  манить  до
себе пальцем, шепчеться з нею, розводить руками, зве _Марисю_. Пiд  кiнець
монологу вiн зовсiм стурбований.
   _Протасiй_. Так ото, зна║ш, по┐хали ми у Кременчук з Сидором Карповичем
Жиро┐довим, може, чув?.. Вiн лiт п'ятнадцять, а може, й двадцять буде,  як
умер в Яструбинцях ... царство йому тебесне... Балка  упала  на  голову  i
вбила його... славний чоловiк - яз 'ним спiзнався ще  у  Плисковi,  iмiнi┐
графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу... Я  в  нього
достав собi хорта, та така була собака, що зайцьовi й писнуть не  дасть...
По┐хав у Плискiв до свого давнього знакомого Iвана Жука, а ста рий  Жук  i
каже: шкода, млин сто┐ть, поправляють. Нiчого робить,  стали  ми  годувать
воли, а тут  прийшов  Сидор  Карпович  -  вiн  пiдрядився  в  Розлогах,  у
Херсонщинi, стро┐ть церкву i ото попросив мене по┐хать з ним  у  Кременчук
лiсу куповать. Дiло було напровеснi. Не  до┐жджаючи  Кременчука,  ║  город
Крилов, а там живе давнiй мiй приятель,  ще  й  кум  -  Супостатов.  Лiсом
торгу║. Ми з ним у вен-герську кампанiю 16 познакомились, я хрестив з його
жiнкою дочку у Митрофанова, - може, зна║ш? клена Вiкенть║вна...
   Входе _Омелько_.
   _Омелько_. Оказiя, пане...
   _Мартин._ А що? Де панич?
   _Омелько_. Подався у город.
   _Мартин._ Як?
   _Омелько_. Наняв Шулима, i той його повiз на сво┐й коняцi у город.
   _Мартин._ Брешеш, iроде!!
   _Омелько_. Побий мене бог! Я сам бачив, як ви┐хав з двору, ще й  сказав
менi: кланяйся сво║му пановi, скажи, щоб не ждали мене бiльш нiколи...  Я,
каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка  заторохтiла,  i  я
бiльш нiчого не чув.
   _Мартин._ О господи! Що ж це?  Насмiшка?  Не  може  статься,  тобi  так
здалося!
   _Омелько_. Та нехай менi повилазять! Коли не вiрите, то спитайте Голду.
   _Мартин_ хвата║ться за голову i сiда, гостi сполошилися, шепчуться.
   _Дульський_. Ходiм, панове, бачите - чоловiк у такiй оказi┐,  чого  нам
тут стирчать.
   _Виходять_.
   _Перший гiсть (на вiдходi)._ От тобi й заручини...
   _Другий гiсть_. От тобi й чиновний жених... Ха-ха!

   _Протасiй_. То я тобi другим разом розкажу. Прощайте!
   _Всi виходять_.
   _Мартин (вскаку║)._ Осудовисько! На весь свiт осудовисько!! Палажко! Що
менi робить? Що нам робить?..
   _Палажка_ _(обнiма Марисю)._  Бiдна  моя  дитина!  Ославив,  покинув!..
_(Плаче.)_ Хто тебе вiзьме тепер?..
   _Мартин._ Цить!! Я йому так  не  подарую!.  О  мiзерний,  о  паскудний!
Кипить моя  кров!..  Кипить!!  Менi  страм,  дочцi  страм!..  Перед  усiма
дворянами страм... Нi! Я ж i тобi, я ж i  тебе...  _(Бiжить  до  дверей  i
гука.)_ Омелько!
   _Омелько_. Я тут, ось.
   _Мартин_. Сiдлай менi Рака, а сам сiдай на Блоху.
   _Омелько_ вийшов.
   _Палажко_! Достань гарапник, давай шапку!

   _Палажка._ Опам'ятайся, що ти робиш?..
   _Мартин (тупа ногами)._ Не питай!! Роби, що велю!
   _Палажка_ пiшла.
   Я ж на тво┐й спинi всю свою обiду випишу!.. Я ж тобi...
   _Марися._ Папiнька...
   _Мартин._ Мовчи! Геть пiшла!
   _Марися _вийшла.
   Не будеш ти славить, а будеш ти струпи го┐ть!

   _Палажко_! Давай шапку, давай гарапник!.. О,  злiсть  мене  задавить...
Омелько! Мерщiй!
   Входять _Омелько_ з середнiх дверей, _Палажка _-  з  бокових.  _Палажка
_пода║ шапку i гарапник.
   _Омелько_. Готово!
   _Мартин (надiва шапку, бере гарапник)._ Бери i ти батога, за мною! Я  ж
з тебе зроблю писанку!.. Я ж тобi покажу, як шуткувать з дворянином!
   _Мартин _i _Омелько_ виходять.  _Палажка_  обнiма║  _Марисю_,  плачуть.
Завiса.
   ДIЯ П'ЯТА
   Декорацiя та ж.
   ЯВА I
   Входять  _Степан  _i  _Омелько_.  _Степан_   одягнений   по-дорожньому.
_Омелько_ несе за ним скриньку.
   _Степан._ Ну, слава богу, - дома. _(Роздяга║ться.) _
   _Омелько_. Де його поставить?
   _Степан._ Став тут i доказуй мерщiй, як далi було.  Далеко  ж  ви  його
догнали?
   _Омелько_. От зараз на поворотi, бiля розкопано┐ могили.
   _Степан. _Ну?
   _Омелько_. Стали наближаться, а панич той,  певно,  пiзнав  нас,  почав
штовхать жида у спину; а жид оглянувся  i  зараз  затрiпав  обома  руками,
зашарпав кобилку вiжками  i  ну  ┐┐  цвьохать  батогом;  а  кобилка  вскач
пустилась, а ми ще гiрше припустили. Конi нашi потомились, бо ми з  копита
вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне  пiд  паном!
Вони не втечуть, а ми  не  доженем...  А  бiля  могили  дорога  переорана,
повозка застрибала по борознах, потiм задок схиливсь на лiвий  бiк,  потiм
одско-чило колесо, вiсь одбилась, кобилка стала, жид схопився i що ║  духу
попер у бур'яни.... Отут ми ┐х догнали... i я напарив жида, а  панича  пан
частували.... Спасибi, чумаки одняли, а то, мабуть, i вбили б. А потiм пан
злiзли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як  неживi...  Чумаки
тi ┐х i додому довезли.
   _Степан._ От нещастя!.. Iди ж випрягай конi.
   _Омелько_ пiшов.
   ЯВА II
   _Степан_, а потiм _Марися._

   _Степан  (роздяга║ться)._  I  хто  б  сподiвався,  що  так   скiнчиться
сватання? Добре й Нацi║вському сердешному досталось, одначе  хоч  би  тобi
пару з рота пустив!.. Як при┐хав, то слабiв двi недiлi. Я  його  питаю:  а
що, як?.. Нiчого, каже, приймали гаряче. Тепер  i  сам  бачу,  що  гаряче.
Поганi нашi дiла, усе пiшло  шкереберть  -  i  в  дворянствi  одказали,  i
земський суд скасували, i я остався за штатом - i куди  примоститься,  сам
не знаю...
   Входе _Марися._
   _Марися._ Стьопа! При┐хав? Здрастуй, братику!  _(Обнiма  його.)_  Слава
богу, що ти при┐хав, - ми вже з мочi вибились i  ради  не  дамо!..  Батько
дуже слабi, - мабуть, умруть. _(Плаче.)_
   _Степан._ Що ж йому таке?
   _Марися._ Одно до другого... Тут оказiя з тим женихом, ти, мабуть, чув?
   _Степан._ Чув, _Омелько_ розказував.
   _Марися._ Не вспiли батько очунять пiсля тi║┐ оказi┐, а тут Красовський
зiбрав людей, виганяв нас  з  села,  хотiв  розвалить  хату;  батько  дуже
сердились, сварились, кричали, i з ними зробилась якась причина: упали  на
землю зовсiм як мертвi. А, не доведи господи!.. Ми з  матiр'ю  в  ногах  у
Красовського валялись - насилу одпросились  на  мiсяць,  та  й  то  дядько
Гервасiй заступились... I це ще не кiнець! Пройшло  скiлько  днiв,  батько
стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянствi одказано,  i
зовсiм уже занедужали, з сили вибились, нiчого не ┐дять... все зiтхають та
читають ту проклятущу бумагу... Коли б хоч з Красовським помирились, а  то
вiн знищить нас зовсiм; завтра строк вибираться,  а  куди  вибираться,  що
робить з слабим батьком, самi не зна║мо! Слава богу, хоч ти при┐хав!
   _Степан._ От наказанi║ господн║!..  Не  знаю,  як  i  признаться  тепер
батьковi!.. Я вже, Марисю, теж не служу - мене за штатом оставили.
   _Марися._ .Не кажи, не кажи батьковi, борони боже! Вони зараз i вмруть,
як ще довiдаються, що й ти не служиш. Пiсля скажеш...
   _Степан._ А мати ж де?
   _Марися._ Пiшли до дядюшки Гервасiя просить, щоб помирився  з  батьком,
чи не дасть яко┐ ради, -  його  так  татко  любили,  зави┐е  слухали  -  i
посварились...
   _Степан_. А за що ж уже з Гервасi║м папiнька посварився?
   _Марися._ Багато говорить, я тобi послi  розкажу,  -  а  тепер  iди  до
батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тiлько не кажи, що ти не  служиш,
борони боже! Послi...
   _Степан_. У мене аж ноги стали труситься...  Стiлько  бiди  кругом,  що
й... _(Махнувши рукою, пiшов у боковi дверi.)_
   ЯВА III
   _Марися_, а потiм _Микола _i _Степан_
   _Марися (одна)._ А, господи милосердний! Верни ти спокiй i мир  у  нашу
сiм'ю! Так уже вимучились всi, що, зда║ться, i умерти було  б  краще,  нiж
щодня турбоваться i не бачить краю  всiм  бiдам  i  напастям!  На  дядюшку
Гервасiя уся надiя... Чи ублагають же то його мати?
   Входе _Микола._
   Ну що? Мати у вас?
   _Микола._ У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди. Я почув i побiг
мерщiй тобi сказать про цю радiсть! Може, й нам щастя знову усмiхнеться!
   _Марися._ Слава богу!
   _Микола._ Зда║ться, i Степан при┐хав?
   _Марися._ При┐хав, вiн у батька.
   _Микола._ То я зостанусь...
   Входить _Степан._
   _Степан._ Iди, Марисю, папiнька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй.
   _Микола (поцiлувавшись)._ А що, як батько?
   _Степан._ Хоч i не питай!.. Змарнiли зовсiм.
   _Микола._ Ти ж надовго при┐хав?
   _Степан._ Зовсiм!
   _Микола._ От i чудесно! I який же. я радий, що ти  зостанешся  у  селi!
Знов затоваришу║м.
   . ЯВА IV
   Входять _Палажка_, _Гервасiй_ i _Протасiй_.
   _Палажка._ Стьопа! _(Обнiма i цiлу║ його.)_ Що? Бачив батька?
   _Степан (зiтхнувши)._ Бачив.
   _Палажка_ _(через сльози)._ Як смерть... як смерть.
   _Гервасiй._ Заспокойтесь, заспокойтесь, - сльозами не поможете.
   _Степан._ Здрастуйте, Гервасiй Семенович! Протасiй Матвiйович!
   _Гервасiй._ Здоров, козаче, здоров!
   Чоломкаються.
   _Протасiй (чоломка║ться)._ Як же служебнi дiла?
   _Гервасiй (побачивши Миколу)._ А ти чого тут опинився?
   _Микола._ Почув, що Степан при┐хав.
   _Палажка_ _(до Гервасiя)._ .Заходьте ж, Гервасiй Семенович, прямо сюди.
   _Гервасiй._ Може б, попереду ви йому сказали, щоб не стривожить.
   _Палажка._ Ну-ну, добре, я скажу. _(Пiшла.)_
   _Гервасiй._ А що ж, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш?
   _Степан._ Де там! Я вже не служу, Гервасiй Семенович.
   _Гервасiй._ Ну?!
   _Степан._ За штатом остався.
   _Гервасiй._ О?! Чув, чув, - менi казав  Красовський,  що  земський  суд
скасували. Так ти, виходить, лишнiй!
   I нащо тобi та служба? Чи багато ж ти там брав жалування?
   _Степан._ Два годи нiчого не получав, а оце на  третiй,  по  розкладцi,
два з половиною у мiсяць назначили.
   _Гервасiй._ Два з половиною?! Господи! Здоровий,  молодий  чоловiк  два
годи дурно сидить, а на третiй у мiсяць получа два з половиною!!
   Протасiй. Я ще, як служив у покiйного землемiра, Харитона  Харитоновича
Кацавейченка, вiн жив у Трахтомировi, на Дворянськiй вулицi, в  будинку...
дай бог пам'ять... в будинку графа...
   _Гервасiй (маха рукою на Протасiя i  перебива  його).  _Послухай  мене,
Степане, покинь ти думку про чиновника! Зовсiм одурiв старий:  робiтниковi
плате на сво┐х харчах тридцять рублiв, а сина, замiсть того  щоб  привчать
до хазяйства, вiддав у службу - байди бить!.. Тепер не тi  часи,  з  тво║ю
наукою далеко не заскочиш. I все то дворянство наробило.  I  батька  треба
збить, щоб вiн з  дворянсько┐  зарубки  зскочив,  бо  все  хазяйство  пiде
прахом, а чиновника з тебе не буде...
   _Степан._ Та я вже набив руку, Гервасiй Семенович, деякi бумаги  i  сам
умiю писать...
   _Протасiй_. Покiйний землемiр Кацавейченко...
   _Гервасiй (не слуха Протасiя, до Степана)._ Плюнь ти на це дiло! Батько
старий, слабий, а одному синовi,  мавши  добре  сво║  хазяйство,  не  варт
тиняться по канцiлярiях i за два з половиною в  мiсяць  тратить  здоров'я,
зводить готовi грошi на одежу, на харчi... Добре, як  дослужишся  до  чого
путнього; а як так i вмреш канцеляристом,  а  хазяйства  не  навчишся,  не
привикнеш, - що ж робить пiд старiсть? От i тепер -  за  штатом,  якби  не
було хазяйства, що його  робить?  Покинь,  сину,  берись  за  прадiдiвське
рукомесло.
   _Степан._ Та... воно... я й сам бачу тепер... я не вiд того... не знаю,
як батько...
   _Гервасiй._ От я з ним побалакаю.
   _Степан._ Тепер не кажiть, Гервасiй Степанович,  бо,  борони  боже,  ще
гiрше заслабне...
   _Гервасiй._ Я знаю, коли сказать, тiлько не потурай батьковi, не  шукай
дворянства, усе буде гаразд.
   _Палажка (з дверей)._ Iдiть, Гервасiй Семенович!
   _Гервасiй _iде.
   Зрадiв старий, аж наче ожив трохи!
   _Гервасiй i Палажка _пiшли.
   ЯВА V
   _Протасiй_, _Микола _i _Степан._

   _Протасiй_. Стьопа!
   _Микола._! Iдiть, я вам розкажу.
   _Микола _i _Степан  _беруть  стiльцi  i  сiдають  коло  _Протасiя_.  От
Гервасiй каже, що два з половиною мало,  а  як  я  у  покiйного  землемiра
Кацавейченка брав пiвтора! Правда, раз у раз в командировках, то  на  його
харчах... Раз, зна║те, по┐хали межувать землю  до  Губачевських-Носачiв...
Вони жили тодi всi вмiстi у Семикратах... а батько ┐х, - нiхто  з  вас  не
знав батька? Вiн лiт п'ятдесят тому  як  умер,  не  знали?..  Нi,  нi,  не
знали...  Перерiзав   собi   горло   бритвою...   Вiн   був   жонатий   на
Свербихвостовiй, - там лукава була жiнка, борони  боже  всякого  хрещеного
вiд тако┐!.. Змолоду крутила хвоста з уланами... Недалеко  вiд  них  стояв
уланський повк, так вона одного улана... от забув, як його  фамилiя...  на
умi вертиться... так якось чи на  птицю,  чи  на  лоша  скида║ться...  так
окрутила, що вiн покинув службу i пере┐хав до не┐ у село нiби  управляющий
i почав заправлять... Гi! Гi! А  сам  Губачевський-Носач  тут  же  живе  i
нiчого не каже... Заперся собi в сво┐м кабiнетi i наче  його  нема...  Гi!
Гi!.. Так мужикам стало жаль пана, вiн, покiйний, добрий  чоловiк  був,  i
таки улан той... от забув фами-лiю... обiжав  ┐х.  Застукали  мужики  того
улана... Ксьокачевський! А бодай тебе, так-так, Ксьокачевський! Я ж  кажу,
що на лоша скида║ться, - ксьо, ксьо, Ксьокачевський!  Застукали  на  току,
зв'язали i одвели в стан! Отаке було... А пiд старiсть, як уже почало  вiд
старо┐  Губачевсько┐  трухлявим  деревом  одгонить,  вона  добивалась  вiд
старого Губачевського-Носача любовi... все спiвала йому: горн,  гори,  моя
лампада... Гi! Гi! I до того його довела,  що  вiн  перерiзав  собi  горло
бритвою.  Так  з'┐хались  наслiдники,  i  треба  було  розмежувать  землю.
Кацавейченко  покiйний  -  царство  йому  небесне  -  й  каже  менi:  бери
астролябiю - по┐демо! А дощ як iз вiдра...
   Виводять _Мартина _пiд руки _Гервасiй _i  _Палажка_,  _Марися  _йде  за
ними.
   То я вам послi докажу. Це дуже цiкаво.
   ЯВА VI__
   _Мартин_,  _Гервасiй_,  _Протасiй_,  _Палажка_,  _Марися_,  _Микола  _i
_Степан._ _Мартина _садовлять на стiльцi. Вiн жовтий - вiд розлиття жовчi.
   _Мартин._ Здрастуйте!.. Бачите, як перевiвся Боруля!

   _Гервасiй._ Послухай же мене. Мартине,  я  тобi  добра  зичу.  Зараз  i
поздоровша║ш.
   _Мартин._ Нi... ще по┐ду в город, повезу всi дворянськi бумаги  Ка║тану
Iвановичу...
   _Гервасiй._ Знову за сво║! Мало тобi лиха через те химерне дворянство?
   _Мартин._ Бумаг же, бумаг багато... П'ять лiт дiло йшло... зовсiм  було
признали, сопричислили... i не утвердили! I через що?  Пустяк!  Сказано  у
бумазi, що не так хвамилiя сто┐ть: у нових бумагах - Боруля, а у старих  -
Беруля!.. Бодай тому  писаревi  руки  назад  лопатками  повикручувало,  що
написав - Беруля... Я i сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля...  Може,
й Беруля!.. Та так i покинуть? Жаль живий бере мене за серце... А може, ще
Ка║тан Iванович...
   _Гервасiй._ Витягне з тебе яку сотню або й двi.
   _Мартин._ А як докаже, що Боруля й Беруля - однаково?
   _Гервасiй._ Чом же вiн i досi не доказав? Повiр менi, Мартине, нiчого з
цього не буде, тiлько хазяйство зведеш, дiтей  старцями  зробиш  i  сам  у
бiдностi помреш. Чого ж ти хочеш?
   _Мартин._ Дворянства...
   _Гервасiй._ Нi, торби! Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь  на  себе...
воно тебе посварило з Красовським i зо мною, - всi бiди тво┐ вiд  нього!..
Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму i без науки хлiба не  дасть.
Послухай мене: спали всi бумаги, щоб  i  не  свербiло,  бо  ти  слабий  на
дворянство i умреш, вiд цi║┐ хвороби.
   _Мартин._ А як утвердять?.. Може, хоч пiсля смертi утвердять...
   _Гервасiй._ Ну, роби як хочеш!
   _Палажка._ Старий, зглянься на нас,  послухай  Гервасiя,  нащо  нам  те
дворянство, як ти помреш, а ми без хлiба останемся...
   _Марися._ Рiдний мiй, дорогий тат... папiнька! Нам не треба дворянства;
одного бажа║м: щоб ви одужали, i знову будем жить весело, як колись...
   _Боруля _шука очима _Степана_.
   _Степан._ I я, папiнька, не хочу дворянства...

   _Мартин_.  I  ти,  Стьопа?!  Не  хочеш?  Дворянства  не  хочеш?..   Ти?
_(Зiтха║.)_ Всi не  хочуть...  Хлопи...  хлопи!..  _(До  Палажки.)_  Пiди,
душко, принеси палятурку, там у мене пiд подушкою...
   _Палажка_ пiшла.
   Нехай _Омелько_ принесе соломи i затопе грубку.
   _Марися _пiшла, а-через яке  врсм'я  верта║ться  з  _Омельком_,  котрий
вносе солому, запиха║ у грубку i пiдтоплю║.
   Потухне послiдня iскра вiд бумаг, потухне мо║ життя...  Умру  на  ваших
очах, побачите!
   _Палажка _вносе палятурку, повну бумаг. _Мартин_ розв'язу║.
   Право на дворянство!.. Грамота... герб!.. I це все  спалить?..  _(Чита║
крiзь сльози.)_ Отношенi║ Дворянского депутатського собранiя от 16 февраля
1858 года за. N 1541 о признанi┐ рода  Борулi  в  дворянствi.  _(Говоре.)_
Було ж, виходить, за що признать... Атестат  прапрапрадiда.  Пiдписав  сам
суперетендент Савостьян Подлевський... Бумага синя... як лубок... старинна
бумага! _(Чита.)_ Отношенi║ Казенной Палати о несостоянi┐  рода  Борулi  в
подушнiм окладi... _(Говоре.)_ Скрiзь Боруля, а там десь  Беруля!..  Ох!..
Копiя свидетельства дванадцяти дворян, що весь рiд Боруль  завше  вiв  род
жизнi, своиственний дворянам... Особливо я! Герб... герб!.. Червоне  поле,
а по червоному полю хрест голубий, знамена зверху i внизу двi пушки...
   _Омелько_. Пiдпалив, горить!
   _Мартин._ Не кричи! Чого кричиш? Видай тебе чорти пiдпалили у пеклi,  -
поспiша║ш! I сво┐ми руками спалить дворянськi досто┐нства?.. Не можу!..
   _Гервасiй (хоче взять)._ То давай, я спалю.
   _Мартин_ _(захища бумаги)._ Стривай, стривай! Дай  я  ще  надивлюся  на
них!.. Хоч герб оставить на пам'ять онукам,  i  грамоту  прапрапрадiда,  i
атестат...
   _Гервасiй._ Щоб знов розсвербiлось  дворянство?  Та  не  будь  дитиною,
пали!
   _Мартин_. А!! Ну, пiдведiть мене!
   _Пiдводять_.

   _(Вiн бере бумаги, робе два ступнi до грубки i ста║.)_ Не  можу!!  Руки
тремтять... у серце шпига║...
   _Омелько_. То вiддайте, менi, пане, надигарки!
   _Мартин_. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянськi бумаги на
цигарки?! Щастя Тво║, що я слабий.
   _Омелько_. Та що ж я таке сказав?
   _Мартин._ Мовчи! Бо я тобi з носа печерицю зроблю!
   _Омелько_. Поки зберетесь, то воно й погасне. Пiду ще соломи внесу.
   _Мартин._ Стьопа!.. А як же ти будеш служить  без.  дворянських  бумаг?
Тобi й чина не дадуть?
   _Гервасiй._ Та вiн i так не служить, його оставили за штатом, -земський
суд скасували, тепер такi чиновники не нужнi.
   _Мартин._ Як?!
   _Степан._ Так, папiнька! Це  правда,  та  я  боявся  вам  сказать!  Нас
тридцять чоловiк оставили за штатом.
   _Мартин_. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда  нема?..
Ведiть мене!!
   _Ведуть_.
   За штатом!.. _(Кида бумаги в пiч.)_ Горять червоно, як кров дворянська,
горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло!  Бидло!  А
Степан - теля!  _(Рида║.)  _Пустiть!  Рятуйте  бумаги!..  Я  сам  по┐ду  у
дворянське собранi║, у сенат  по┐ду...  _(Пiдбiга  до  печi.)_  Згорiли...
Тисяча рублiв згорiла, половина хазяйства пропала,  i  все-таки  -  бидло!
_(Тихо плаче.)_
   _Палажка._ Годi, старий!  Слава  богу,  що  дворянство  згорiло!  Тепер
будемо жить по-старосвiтськи...
   _Степан _i _Марися (цiлують його)._ Папiнька, заспокойтесь!
   _Мартин._ Не кажiть на мене тепер папiнька, кажiть татко!
   _Гервасiй._ Заспокойся, Мартине!.. А тепер я  знов  просю  тебе:  давай
поженим наших дiтей, вони любляться, а ми на весiллi забудемо усе лихо! Та
накажемо ┐м, щоб унукiв наших добре .вчили, то й будуть дiти ┐х дворяне!
   _Мартин._ Яз радiстю! Iдiть, дiти, сюди. Нехай вас бог благословить, та
вчiть, вчiть дiтей сво┐х,
   _Марися  _i  _Микола  _обнiмають  _Гервасiя_,  _Палажку_,  цiлуються  з
_Степаном_.
   щоб мо┐ онуки були дворянами.
   _Протасiй_.Ая вам на цей случай розкажу цiкаву рiч... Лiт тридцять тому
назад...
   _Гервасiй._ Нехай на весiллi кому-небудь розкажеш.
   _Протасiй_. Га?
   _Гервасiй._ Кажу, на весiллi кому-небудь розкажеш.
   _Протасiй_. Тьфу! Де чорт упре цього  Гервасiя,  то  прямо  i  рота  не
роззявляй...
   Входе _Омелько _з соломою.
   _Мартин._ Не треба, згорiло! Все згорiло, i мов стара моя душа  на  тiм
огнi згорiла!.. Чую, як менi легко робиться, наче нова душа сюди  ввiйшла,
а стара, дворянська, попелом стала. Вiзьми, Омельку,  попiл  i  розвiй  по
вiтру!..
   _Омелько_. I що б то було на цигарки вiддать!
   Завiса.

   1886. Новочеркаськ

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: