Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   (Про гетьмана Iвана Сулиму)


   Ще  до  Богдана  Хмельницького,  а  саме  в  1635  роцi,  був  на  Сiчi
запорозьким кошовим отаманом Iван Сулима.
   За сво┐х молодих лiт Сулима придбав собi великого войовничого  хисту  й
завзяття, бо козакував саме пiд час славних походiв гетьмана Сагайдачного.
З Сагайдачним Сулима i Кафу  турецьку  у  Криму  здобував,  i  Трапезонтза
Чорним морем аж двiчi руйнував, i околицi  Царгорода  огнем  випалював,  а
нарештi пiд Хотином, рятуючи Польщу, бився з турками у великому  бойовищi;
скiльки ж менших походiв та сутичок з ворогами вiдбув вiн, так того  й  не
пiдлiчити.
   Недобре оддячили поляки козакам за те, що вони врятували ┐х пiд Хотином
од туркiв, а Сагайдачний  навiть  смертельну  рану  собi  там  здобув,вони
полякалися козацько┐ сили та й почали  пiсля  того  всякi  утиски  козакам
чинити, а перш за все завели ре║стр[1]  на  шiсть  тисяч  душ,  а  хто  не
вскочив у той ре║стр, за тим вони не визнавали нiяких прав нi на грунти та
iншу власнiсть, нi навiть  на  вiльне  життя  i  намагалися  всiх  козакiв
"випищикiв", себто виписаних з ре║стру, повернути у панських хлопiв.
   Знаючи про тi утиски на козакiв i  про  поневолення  польськими  панами
укра┐нських селян, Сулима не любив полякiв i не дивився вже на них, як  на
сво┐х братiв, так що коли у 1630 роцi запорозький  кошовий  Тарас  Трясило
пiдняв  на  полякiв  повстання,  Сулима  був  йому  першим  пособником   i
побратимом.
   У тому повстаннi козаки взяли над поляками  добру  перемогу,  але  мало
скористувалися з тi║┐ перемоги i через кiлька  рокiв  зазнали  ще  бiльших
утискiв.
   Не маючи поки що влади, Сулима та┐в свою помсту  на  полякiв  у  сво║му
серцi, а щоб не марнувати сво║┐ молодецько┐ сили та  вдачi  на  Сiчi,  вiн
щороку ходив з охочими  запорозькими  козаками  на  чайках  у  Чорне  море
воювати туркiв, топити ┐хнi галери, руйнувати городи та визволяти на  волю
хрещений люд. Слава про Iвана Сулиму розiйшлася далеко поза межами Укра┐ни
i нарештi стала всесвiтньою пiсля  того,  як  вiн,  захопивши  у  морi  на
турецькiй галерi багато бранцiв, триста з них послав у подарунок римському
папi, що пiд той час теж воювався з турками.
   За небагато до того, як стати Сулимi кошовим  отаманом,  поляки  почали
будувати на запорозькiй землi, бiля Днiпра, над Кодацьким  порогом,  мiцну
фортецю, маючи на думцi одрiзнити  Запорожжя  од  Укра┐ни  i  перешкоджати
поневоленому укра┐нському людовi тiкати од  панiв  на  Сiч,  а  запорожцям
виходити з Сiчi на Укра┐ну та нагадувати нещасним братам  про  те,  що  на
свiтi iсну║ воля.
   Будування  Кодаку  було  нестерпучою  образою  i   шкодою   запорожцям.
Доводилося або скоритися полякам i поволi вмерти без  з'║днаная  з  рiдним
кра║м, або битися з поляками на смерть. Сулима, як  тiльки  став  на  Сiчi
кошовим, зваживсь на останн║.
   Перш за все  вiн  по┐хав  з  побратимом  Бурля║м,  щоб  власними  очима
подивитись, що робиться у  Кодаку.  Побратими  застали  там  кiлька  тисяч
зiгнаних з Укра┐ни грабарiв, що пiд орудою французького  iнженера  Боплана
копали шанцi[2] та насипали стiни  й  башти;  понавколо  ж  Кодаку  стояли
табором кiлька полкiв польського вiйська.
   Сулима зрозумiв, що вiйсько  тут  на  те,  щоб  запорожцям  не  кортiло
розiгнати грабарiв, i вiн сказав Вурля║вi:
   - Нехай вражi ляхи будують, поки ┐хня сила, а тiльки не буду я козаком,
коли не зруйную оту паскудну ┐хню будiвлю!
   Запорозький кошовий знав, що як зруйнувати Кодак, то доведеться воювати
з Польщею, бо вона того не подарувала б, а щоб воювати з такою силою, якою
була пiд тi часи Польща, треба було мати велике й добре узбро║не  вiйсько;
щоб здобути ж зброю й коней та прохарчити вiйсько, треба було грошей. От i
надумав Сулима, перш нiж воювати з Польщею, йти морем на пишний у тi  часи
турецький город Азов та здобути у ньому срiбла й золота i всяких скарбiв.
   Надумавши так, кошовий скликав запорожцiв на раду:
   - А що, панове товариство, славне вiйсько запорозьке! - говорив  вiн.Чи
нема║ таких, що поодлежували вже по куренях сво┐  боки  молодецькi?  Як  ║
такi, то виходьте: пiдемо зо мною Чорним морем погуляти та запалимо люльки
аж у Азовi турецькому!
   Козацтво радiсно одгукнулося на заклик кошового:
   -  А  чого  нам  справдi  нидiти  у  Сiчi  та  товариський  хлiб  дурно
переводити. Веди нас, батьку... Чи не поможе нам Милосердний хоч  небагато
бiдних невольникiв до рiдно┐ Укра┐ни та до дрiбних дiточок повернути!
   3астукотiли у Великому Лузi сокири,  i  запорожцi  почали  лагодити  та
конопатити великi чайки. Увесь берег Днiпра бiля Сiчi  скидався  тепер  на
мурашник, а од вареного дьогтю та  конопатки  понад  усi║ю  рiчкою  слався
пахучий сивий дим.
   Минуло тiльки два тижнi, а вже були готовi до походу  у  море  пiвсотнi
добрих чайок.
   Передав Сулима Сiч наказному отамановi, i  одного  ранку,  забравши  на
чайки двi з половиною  тисячi  товариства,  зiйшов  на  чардак  найбiльшо┐
чайки, щоб оглянути все вiйсько.
   Велична й могутня була постать запорозького ватажка.  Засмагле  вiтрами
обличчя з великими, блискучими очима i пишними над ними  бровами  одбивало
завзяттям, довгi вуси й трохи  посивiлий  оселедець  скрашали  те  обличчя
ознаками досвiду й спокою, а срiбна булава, що блищала у його дужiй  руцi,
нагадувала всiм про велику владу запорозького кошового отамана.
   Упевнившись,  що  все  упорядковано  добре,  кошовий   зняв   шапку   й
перехрестився на схiд  сонця...  А  на  сходi,  за  Днiпром,саме  вставало
сонечко i грало рожевим промiнням  по  рiвнiй,  як  скло,  пеленi  Днiпра,
звеселяючи сво┐м сяйвом розлогi, вкритi зеленими плавнями  береги  широко┐
рiчки.
   Перехрестився отаман, i всi козаки, слiдом по ньому, скидали  шапки  та
хрестилися, посилаючи рiднiй Укра┐нi сво║ останн║ привiтання...
   Надiвши шапку, кошовий махнув булавою - i вмить сотнi весел, вдаривши у
прозорi хвилi рiчки, заблищали срiбною сльозою, а блискуча  пелена  Днiпра
скаламутилася водокрутнями. Козацькi чайки рушили од Сiчi i розбiглися  од
Микитиного  Рогу[3]  аж  до  плавнiв,  вкривши  широкий  Днiпро  червоними
запорозькими жупанами.
   Ввесь день пливли козаки помiж зеленими  плавнями,  втiшаючись  веселою
красою рiдно┐ рiчки. Обабiч козакiв, берегами, верби  та  явори  купали  в
Днiпрi сво┐ гнучкi та  зеленi  вiти;  протоками  коливалися  од  вiтру  та
шелестiли очерета, по озерах табуни лебедiв ячали та дикi гуси  герготали;
у гущавинi плавнi спiвоче птаство пiснями заходилося, горлицi буркотiли та
зозулi вiщували; незграбнi ж бiлi баби усi коси  Днiпровi  обсiли,  жовтий
пiсок сво┐м бiлим пiр'ям, мов снiгом, припорошили...  Дивляться  запорожцi
на свiй рiдний Великий Луг - не надивляться, слухають - не наслухаються...
   На другий день козаки запливли вже у татарськi береги, а на третiй день
надвечiр отаман звернув сво┐м байдаком з Днiпра у  протоку,  рясно  вкриту
очеретом, i зiбрав там докупи всi чайки.
   -  Оце  прибули  ми,  пани  брати,  до  Таванi-острова,  що  на   ньому
бусурманський  Аслан-город  сто┐ть.  Тут  вражi  турки   перетяли   Днiпро
залiзними ланцюгами, щоб нас у Чорне море не пускати та не дати нам братiв
сво┐х  з  неволi  визволяти.  Тiльки  ви,  дiти  мо┐,   славне   лицарство
запорозьке, на те не вважайте, а високi верби та явори сокирами рубайте, у
тороки аж у три ряди в'яжiть та на воду пускайте!
   Разом узялися козаки до роботи, а  як  уже  добре  смеркалося,  ви┐хали
знову у Днiпро i наблизилися до Таванi.
   Дiждавши вище города Аслана  пiд  захистом  верб  поки  зайшов  мiсяць,
козаки  пустили  тороки[4]  за  водою  i  скоро  почули,  як   забряжчали,
увiрвавшись i поринаючи на дно, ланцюги.
   Почули й турки, що бряжчать ланцюги, i почали з Аслан-города  з  гармат
палити у тороки, гадаючи, що то  козацькi  чайки,  а  козаки  сидiли  собi
любенько у сво┐х легких човнах  вище  Аслан-города,  люльки  курили  та  з
бусурманiв глузували, дожидаючи, поки тим обридне стрiляти.
   Нарештi у Аслан-городi потишилися i понад  Днiпром  вже  не  чути  було
гучних вибухiв гармат. Втiшаючись думкою, що потопили козакiв, турки пiшли
спати. Темрява ночi густо сповила Днiпро, тiльки  зiрки  веселим  натовпом
заглядали з неба у рiчку i грали на хвилях сво┐м срiбним промiнням.
   - Рушаймо,тихо сказав Сулима. I нечутно, мов та║мнi примари, посунулися
козацькi чайки Днiпром униз, до Великого лиману.
   Через два  днi  козаки  минули  Прогно┐  i,  наблизившись  надвечiр  до
Очакова, нагледiли бiля нього шiсть турецьких  галер.  Всiм  дуже  кортiло
зчепитися з тими галерами, але кошовий отаман не згодився  на  те,  бо  не
хотiв виявляти себе туркам, i як тiльки  мiсяць  пiрнув  у  хвилi  лиману,
увесь табун запорозьких чайок нечутно  обминув  турецькi  галери  й  башти
Очакова.
   Поки почало свiтати, козаки були вже далеко за Очаковом.
   З моря вставала й рожева зоря, розмальовуючи  його  безкраю  просторiнь
привабливими  кольорами,  немов  простилаючи  перед   козацькими   чайками
рожевий, гаптований килим. Згодом золоте сонце,  не  виникши  ще  з  моря,
послало свiй промiнь пiд  небо  на  бiлi  хмарки  i  затопило  ┐х  рожевим
кольором з золотими розводами. Весело глянули тi хмарки у  блакитне  море,
як у люстро... i не можна було  пiзнати  тепер,  де  море,  а  де  небо...
Нарештi з морсько┐ пелени виникло й саме  сонечко  i  заграло  по  вершках
рухливих хвиль щирим золотом. Разом з сонцем прокинулося й море i  заграло
дрiбною хвилею. З пiвночi  подихнув  вiтерець  i,  понадимавши  на  чайках
вiтрила, погнав ┐х туди, куди направляли керманичi,на схiд сонця.
   Щодалi хвиля бiльшала... Проте козаки були байдужi до хвилi. Не первина
┐м у море ходити - вони запалили люльки та завели пiснi  пре  Сагайдачного
та про Самiйла Кiшку.
   Отаманський байдак йшов посерединi, а на ньому з прапорiв було  нап'ято
гасло, щоб усi чайки купи держалися, щоб переднi не одпливали далеко та не
кидали заднiх, бо пiд час походiв траплялося таке лихо, що розбурхане море
порозкида║ козацькi чайки так, що потiм отаман i не  збере  всiх...  От  i
горнулись тепер всi чайки до отамансько┐, мов дiти до матерi.
   Пливуть козаки i день, i два, i тиждень... Тiльки небо блакитне  бачать
та безкра║ море, що з  небом  на  обрi┐  сполучилося.  Геть  далеко  морем
обминув  Сулима  кримськi  городи  Козлов  та  Ахтiяр,  щоб  бусурмани  не
побачили, у який бiк попливли козаки.  Тiльки  через  тиждень,  далеко  на
пiвночi, виявилися  козакам  у  блакитi  неба  кримськi  гори  Бабуган  та
Чатир-Даг.
   Ще минуло два днi, i козаки пливли вже  повз  Кафу,  що  ┐┐  сiмнадцять
рокiв до того зруйнував славний гетьман Сагайдачний.
   Над вечiр того дня  Сулима  побачив,  що  з  моря,  назустрiч  козакам,
виринають вiтрила турецько┐ галери. Щоб не виявити себе, кошовий  поставив
чайки так, щоб од галери вони ховалися у сяйвi вечiрнього сонця.
   Галера, осяяна останнiм промiнням червоного сонця,  посувалася  поволi,
приваблюючи козакiв до себе. Нарештi сонце пiрнуло у хвилi,  i  над  морем
почала осiдати темрява.
   - Ану, дiти! - гукнув Судима,рушайте  тепер  просто  на  галеру,  а  що
робити далi, самi зна║те!
   Ледве чутно дзюрчить вода поперед велико┐ турецько┐ галери. У три  ряди
сидять  на  галерi,  на  великих  гребках  невольники,  прикутi  до  лавок
ланцюгами, а помiж невольниками турки походжають i б'ють нещасних терниною
та червоною таволгою. Стогнуть невольники з тяжко┐ муки i тужать, згадуючи
свою рiдну Укра┐ну... Не бути ┐м уже на волi i не бачити нi  рiдних  осель
сво┐х, нi жiнок любих, нi дiточок дрiбненьких.
   Аж ось козацькi чайки вже оточують галеру  тiсним  колом,  а  запорожцi
направляють на вартових мушкети та залiзними гаками  зачiпають  галеру  за
чардак. Випалило враз кiлька сот мушкетiв,  i  турецькi  вартовi  попадали
додолу.
   На галерi збився галас, i переляканi турки вибiгли на чардак;  проте  й
козаки вже були там i зчепилися з ворогами у кривавiй сiчi. Пальба, галас,
брязкiт збро┐ й крик одчаю  -  все  збилося  в  скаженому  гармидерi...  А
невольники, почувши пальбу  й  вiдомий  гомiн  сiчi,  вже  догадалися,  що
сталося те, про що вони тiльки ввi снi мрiяли, що прийшла  до  них  бажана
воля... Прокинулися тодi ┐хнi замордованi душi i почали вони бити й  рвати
на собi кайдани.
   Небагато минуло часу, а вже й нема║ кого козакам на галерi рубати.
   - Розбивайте невольникам  кайдани!  -  гукнув  Сулима.-  Роздавайте  ┐м
турецьку зброю та берiть по байдаках, а галеру пускайте на дно!
   Застукотiли сокири,  прорубуючи  у  галерi  дно,  i  великий  корабель,
коливаючись, почав  поринати  на  дно.  Тiльки  й  зняли  з  нього  козаки
скарбничку та найбiльше коштовнi речi.
   Добре, дiти! - весело говорив кошовий, поглядаючи, як безодня поглинула
галеру. - Тепер запалимо люльки, та й далi!
   Попливли козаки далi, до Таманi, аж тут трапилася ┐м  пригода  -  подув
великий вiтер од схiд-сонця, i два  тижнi  не  давав  байдакам  ходу.  Хоч
козаки й громадили на всi гребки, а великi хвилi заливали  чайки  водою  i
одкидали ┐х назад, мов трiсочки.
   Довелося запорожцям тяжко бiдувати, бо по деяких  чайках  не  вистачало
вже солодко┐ води, i коли б не пiшов, на щастя козакiв, великий дощ та  не
налив у байдаки води, то, мабуть, багато з товариства не  побачили  б  уже
сво║┐ рiдно┐ Укра┐ни.
   Нарештi  стомленi  козаки  прибули  до  Таманi  i,  за┐хавши  у  вкритi
очеретами гирла рiчки Кубанi, стали там на  одпочинок.  Тiльки  через  три
днi, набравши там повнi кухви солодко┐ води, козаки рушили  на  пiвнiч,  у
Азовське море.
   Через два тижнi, пiсля всяких пригод, прибули запорожцi до рiчки  Дону.
Заховавши там у гирлах рiчки всi чайки. Сулима з одним байдаком, ховаючись
помiж очеретами, по┐хав обдивитись, чи ║ бiля Азова турецькi галери, та де
саме стоять; коли ж сонце сiло,  i  вiн  обмiркував  уже,  як  вдарити  на
ворожий город, то рушив з усiм вiйськом до Азову.
   -  Ну,  дiти,  подiляйтеся  тепер  на  три  вiйська,наказував   кошовий
полковникам та курiнним отаманам.Першому вiйську з Бурля║м турецькi галери
топити, з другим сам пiду бусурманiв  рубати  та  у  замок  всiх  яничарiв
заганяти, третьому з Хвилоном невольникiв по  льохах  шукати  та  на  свiт
божий випускати.
   Вдарили козаки одночасно й на галери, й на мiсто, i до пiвночi у березi
зайнялися бочарнi, у мiстi запалав базар,  а  на  рiчцi  пойнялися  вогнем
галери. Високо пiд небо  пiднялося  над  Азовом  полум'я  i,  загравши  на
хмарах, одбилося по протоках та затоках Дону.
   Рубалися козаки з бусурманами на галерах, рубалися й у мiстi, а тут  ще
вибiгли на них яничари з Азовського замку.
   Та Сулима тiльки того й чекав: вiн поставив запорожцiв у три лави, одна
за одною i, вихопивши з пiхов шаблю, гукнув:
   - За братiв наших! За бiдних невольникiв!
   - Кари бусурманам! - розляглося по  лавах  запорожцiв,  i,  мов  вихор,
набiгли вони на яничарiв.
   Несподiванка козацького наскоку та велика пожежа у мiстi отру┐ли  жахом
турецьке вiйсько, i, не встоявши  проти  запорожцiв,  вони  почали  тiкати
назад до замково┐ брами.
   А у мiстi тим часом Хвилон Джеджалик з сво║ю  ватагою  хазяйну║:  добро
турецьке забира║, невольникiв на бiлий свiт випуска║...
   Були помiж невольниками люди й з Укра┐ни, й з Московщи-ни.  Були  такi,
що тiльки рiк або два у неволi пробули, молодi ще  парубки  й  дiвчата,  а
були й такi, що вже постарiли в неволi, позаростали бородами й забули  вже
про рiдну кра┐ну й думати. З велико┐ радостi та  з  хвилювання  невольники
плакали, неначе малi дiти, i, обнiмаючи козакiв, розпитували  про  те,  що
дiялося  на  Укра┐нi.  Було  тут  i  такого,  що  знаходили  козаки  сво┐х
батькiв-невольникiв, чоловiки - жiнок, молодi - сво┐х наречених...  Скрiзь
чути було вигуки, поцiлунки та радiснi сльози.
   Багато сю нiч у Азовi полягло бусурманiв;  чимало  й  живих,  покинувши
сво┐ хати, аж до рiчки  Каяли  повтiкало.  Всю  нiч  у  Азовi  хазяйнували
запорожцi, а ранком, постягавши з  недогорiлих  турецьких  галер  гармати,
начали громити з них замок та розбивати браму.
   Налякалися турки i прислали кошовому повну кухву золота, аби тiльки вiн
замку не добував та турецькому султановi ганьби не робив. Щоб не дратувати
султана, Сулима справдi згодився взяти  окуп,  але  з  умовою,  щоб  турки
випустили на волю i тих невольникiв, що були в замку; а щоб не було зради,
послав вiн до замку Джеджалика з товаришами оглядiти по замку всi льохи  й
будинки i забрати всiх невольникiв.
   Джеджалик добре знав турецьку й татарську мови, бо сам був з роду татар
i  тiльки  прибився  до  запорожцiв.  Йому  легко  було  розбалакатись   з
бусурманами, i вiн привiв з замку ще тисячу невольникiв та  принiс  багато
подарункiв кошовому, курiнним отаманам i всьому козацтву.
   - Тепер, дiти, знову на три вiйська подiляйтесь! -  сказав  кошовий  до
козакiв.Перше вiйсько нехай п'║ та гуля║, друге - замково┐ брами догляда║,
щоб турки свого слова не зламали та на нас несподiвано не вдарили, а третэ
нехай невольникiв узброюэ, бо буде i ┐м далека й  небезпечна  дорога.  Ти,
Хвилоне, орудуй третiм вiйськом та, узброюючи невольникiв, заразом  збирай
по всiх гирлах Дону дуби та  рибальськi  човни,  щоб  нам  на  тих  човнах
невольникiв де Кальмiусу-рiчки довезти та на Укра┐ну вирядити.
   Поховавши з великою честю й  пальбою  мушкетiв  товаришiв,  що  вiддали
життя за братiв сво┐х, козаки ще три днi гостювали в Азовi,  поки  всi  по
черзi добре одгуляли, а Джеджалiй тим часом  зiгнав  до  Азова  бiльше  як
пiвсотнi дубiв i, узбро┐вши турецькою збро║ю усiх невольникiв, хто здатний
був до бою, подiлив усiх по тих човнах.
   Облагодивши все до походу, Сулима на четверту нiч з  усiма  козаками  й
невольниками рушив у Азовське i через три днi прибув до  рiчки  Кальмiусу.
Та рiчка належала до запорозьких вольностей, але була далеко  вiд  Сiчi  i
через те понад нею часто ходили татари, випасуючи тут сво┐ табуни й отари.
   Тут, на березi рiчки, Сулима зiбрав усiх невольникiв:
   - Тепера, брати мо┐, ┐дьте дубами Кальмiусом за рiчку Серезню, а  пiсля
того, кому треба у Московщину, перетягайте човни  на  Терець,  а  кому  на
Укра┐ну, перетягайтесь на Вовчi води; далi ж легко попливете  за  водою  у
Самар-рiчку та у Днiпро. Чи з вас хто бував по цих рiчках?
   Багато невольникiв одповiли, що вони самi  сiчовики  i  всi  запорозькi
степи та рiчки добре знають.
   - Ну, от i добре! - сказав Сулима.Зброю ма║те i якщо перепинятимуть вас
на Кальмiусi татари, то збро║ю оборонитесь. Харчiв хоч i небагато  у  вас,
так зате у Кальмiусi багато ║  риби,  а  берегами  по  терниках  багато  ║
звiра... Господь вам допоможе i виведе на тихi  води,  на  яснi  зорi,  на
рiдну Укра┐ну. Обирайте собi за отамана, кого самi зна║те, та й рушайте  з
богом!
   Зараз невольники стали в коло  i  обрали  собi  за  отамана  статечного
козака Шпака, що десять рокiв був на Сiчi Запорозькiй та п'ятнадцять рокiв
пробував у турецькiй неволi. Шпак почав порядкувати сво┐ми човнами i через
кiлька день, наловивши риби, рушив рiчкою на пiвнiч; кошовий же  з  сво┐ми
козаками, дiждавши бiля Кальмiусу схiдного вiтру, рушив знову до Таманi  i
далi у Чорне море.
   Чимало минуло часу, поки козаки об'┐хали Крим та наблизилися до острова
Тендри та до Очакова. Проте Сулима ще не хотiв повертатися до Сiчi. Хоч  i
велика була в нього здобич, а проте вiн мав думку наскочити за одним разом
ще й на дунайськi турецькi городи.  Щоб  забезпечити  ж  собi  вороття  до
Днiпра, вiн зважив за краще попереду напасти на  тi  турецькi  галери,  що
були бiля Очакова, i попалити ┐х.
   - Як будемо ми,  пани  брати,  на  дунайськi  городи  бити,-  звернувся
кошовий  до  козакiв,так  турецькi  галери  з-пiд  Очакова  ззаду  на  нас
набiжать; лiпше ж ми вчинимо, як зараз ┐х попалимо,  бо  тодi  безпечно  з
Дунаю до Днiпра повернемося!
   Пiсля пiвночi пiд Очаковом зчинився великий бiй козакiв з  турками.  Не
вспiли бусурмани й гармат набити, а вже вогнем пойнялися ┐хнi  галери.  За
пiвгодини величезним полум'ям обхопило щогли й вiтрила великих кораблiв  i
понесло вiтром блискучi iскри далеко понад морем.
   -  Добре,  дiти!  Славно  обсмалили  туркам  пiр'я!  -  гукав   Сулима,
любуючись, як турецькi яничари, рятуючись  з  обхоплених  полум'ям  галер,
кидались у морську безодню.
   Минуло двi години, i ворожi кораблi разом з  сво┐ми  важкими  гарматами
осiли в воду i пiрнули на дно.
   - От тепер i на Дунай безпечно!
   - На Дунай! - загукало товариство.Кара бусурманам!
   Запалали  вогнем  у  Дунайських  гирлах  Килiя  й   Сма┐лiв,   а   бiля
Днiстровського лиману - Бiлгород. Забрали скрiзь козаки  велику  здобич  i
визволили ще кiлька тисяч невольникiв.
   По  дунайських  городах  мiж  невольниками  знайшлися  не  самi  тiльки
укра┐нцi, а ще волохи, угорцi, поляки й нiмцi. Всiх ┐х  Сулима  набрав  на
турецькi, рибальськi човни i прилучив до вiйськових чайок.
   З Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очакiв до Великого лиману, а
далi увiйшли й у рiдний Днiпро, оздоблений зеленими плавнями. II
   Поки Сулима ходив  з  низовими  запорозькими  козаками  у  Чорне  море,
Кодацька,  фортеця  була  вибудувана,   i   коронний   польський   гетьман
Конецпольський, запеклий ворог козацько┐ волi, прибув у Кодак з польськими
панами й вiйськом i справив  у  новiй  фортецi┐  бучний  бенкет,  а  пiсля
бенкету прикликав до себе старшину  покiрних  йому  реестревих  козакiв  i
повiв ┐┐ разом з польськими панами оглядати замчище, глузливо похваляючись
козакам у вiчi, що тепер, мовляв, козацькiй сваволi прийшов край.
   I справдi, француз Боплан приклав тут всього свого досвiду, щоб зробити
Кодак непоборимою  фортецiею:  глибокi,  як  провалля,  були  круг  Кодаку
рiвчаки; мов добрi скирти, були за рiвчаками вали, а по тих валах ще  була
висока, дубова засiка з вiкнами й дiрками задля гармат та рушниць. Брама у
Кодаку була тiльки одна i та дуже мiцна, залiзом кована,  а  обабiч  брами
стояли двi башти, збитi з мiцних дубових  кряжiв.  Зi  сходу  й  з  пiвдня
фортецiя захищалася кручами Днiпра,  з  пiвночi  -  глибоким  байраком,  з
заходу ж був рiвний степ, що на ньому можна було далеко бачити ворогiв,  i
з цього боку фортецiя мала найглибшi рiвчаки, найвищi вали i найбiльше  по
стiнах гармат.
   Слiдкуючи за Конецпольським, козацька  старшина  похмуро  поглядала  на
мiцну, необориму будiвлю та на великi гармати фортецi┐, пригадуючи  славнi
часи Самiйла Кiшки та Сагайдачного, за яких поляки не насмiли б  збудувати
на козацькiй землi фортецiю, козакам на безголов'я. Тiлько  сотник  Богдан
Хмельницький. оглядаючи замок, не засмутився з похвальби  Конецпольськасо,
а навiть засмiявся.
   - Ти чому смiешся? - здивовано й гнiвно спитав Конецпольський.
   - Тому, ясновельможний гетьмане,одповiв Хмельницький,що, на мою  думку,
все, що людина може збудувати, людина може й зруйнувати!
   Конецпольський зрозумiв, що Хмельницький глузу║ з  його  похвальби,  i,
розлютований, хотiв покарати за те козацького сотника, i, тiльки  зваживши
на заступництво Боплана, скоро вгамувався.
   Не минуло пiсля бенкету Конецпольського у Кодаку  кiлькох  мiсяцiв,  як
Сiча Запорозька шумiла й хвилювалася, мов розбурхане море... То повернувся
до Сiчi з сво┐м вiйськом Сулима i  взявся  тепер  здiйснювати  сво║  давн║
бажання: зруйнувати Кодак i йти вiйною на полякiв.
   - Неправда пану║ на  Укра┐нi!  -  говорив  на  радi  кошовий.Ре║стрових
козакiв все зменшують, та й тих пани за гайдукiв собi мають  i  примушують
допомагати ┐м ваших братiв у ярмо запрягати. Нас, запорожцiв, не  визнають
за козакiв i, як тiльки хто пiде з Сiчi на Укра┐ну, зараз того пани собi в
пiдданцi беруть. Церкви православиi на  унiатськi  повертають  i  до  унi┐
людей наших утисками примушують. Та ще мало полякам i тi║┐  неправди,  так
намислили вони винищити нас, запорозьких козакiв, i для того збудували  на
нашiй одвiчнiй землi, над Кодацьким порогом, велике замчище, i  як  тiльки
Днiпром пливуть до нас з Укра┐ни люди, вони перепиняють ┐х бiля  порога  й
калiчать, а часом прямо потопляють човни з людьми, стрiляючи з гармат.  Чи
не час нам, пани брати, нагадати  полякам,  що  козаки  вмiють  не  тiльки
обороняти ┐х, але й за честь i права сво┐ стати?
   Сiчовий  майдан  загомонiв  i  захвилювався...  Гомiн  щодалi  бiльшав,
перекочувався од кракю до краю майдану, мов  грiм,  i  нарештi  склався  у
голоснi вигуки:
   - Веди нас, батьку! .Покажемо ляхам, що-й ми ма║мо шаблi. Вiддячимо  за
всi ┐хнi┐ кривди!
   - Гетьманом нехай буде Сулима, як був Сагайдачний!
   Скоро вся рада, як один чоловiк, гукала:
   - Гетьманом, гетьманом Сулиму!
   Тi голоснi вигуки розлягалися понад Днiпром i навiть у  зеленiй  плавнi
одбилися луною:
   - Гетьманом, гетьманом Сулиму!
   Сулима спершу одмовлявся, а далi кланявся товариству, дякував i того  ж
дня оповiстив похiд на Укра┐ну.
   Через два тижнi нововбраний гетьман повiв Запорозьке вiйсько до Кодака.
Бурляй з тисячею козакiв плив Днiпром, а  Сулима  з  двома  тисячами  йшов
степом до того мiсця, де рiчка Сура впала у  Днiпро.  Там  обидва  вiйська
сполучилися,  i  Сулима,  лишивши  козакiв  у  дiбровi,  сам  з  курiнними
отаманами пiшов оглядати Кодак. З Гостро┐ Могили вiн уже  добре  розгледiв
башти  й  вали  Кодацького  замчища  i  зрозумiв,  що  з  степу  неможливо
наблизитись до нього непомiтно, а треба пiдходити з одного  боку  глибоким
байраком, а з другого - попiд скелями Днiпра
   Як смерклося, Сулима з курiнними отаманами обiйшов байраком та  скелями
понавколо всього Кодаку, обдивився всi лощини й всi  скелi,  щоб  товаришi
знали, як пiдходити поночi до окопiв, i умовився  з  курiнними,  де  якому
куреню бути пiд час штурму.
   Повернувшись ранком до вiйська. Сулима загадав козакам  робити  драбини
та рубати чагарники й гiлля дерев, щоб в'язати з того в'язки: надвечiр же,
коли в кожного козака була за плечима в'язанка хмизу, а на кожнi  пiвсотнi
козакiв була драбина, все вiйсько рушило до ворожо┐ фортецi┐.
   У Кодацi тодi стояв полк жовнiрiв[5] пiд командою француза,  полковника
Марiона. Жовнiри там нудилися, не любили полковника-чужинця i  ремствували
на Конецпольського, що поставив ┐х посерединi порожнiх степiв.
   На землю впала темна нiч. Зiрки ховалися за хмарами. Вiтер тягнув  з-за
Днiпра, завиваючи голодним  звiром  по  надбережних  скелях.  Глибоко  пiд
горою, розбиваючи собi  груди  об  гострi  скелi,  старий  Днiпро  голосно
стогнав i ревiв спересердя  на  кинуту  у  поперек  його  шляху  перепону,
допомагаючи гудiнням свого порога козакам нечутно облягти ворожу фортецiю.
   Вiйсько польське  вже  спало.  Спав  i  полковник-чужинець,  нiчого  не
вiдаючи  про  похiд  Сулими,  i  тiльки  вартовi   чатували   по   баштах,
перегукуючись помiж себе, щоб легше змагатися з дрiмотою.
   За темрявою ночi та через голосiння порога вартовi не бачили й не чули,
що запорожцi облягли Кодак з усiх бокiв i пiдступають пiд самi окопи.
   Без гомону, без галасу, то дряпаючись на скелi, то припадаючи до землi,
наближалися козаки до окопiв з боку Днiпра i з боку байраку; з поля Сулима
тiльки оддалеки поставив три сотнi вершникiв, щоб переймати втiкачiв.
   Чують польськi вартовi, що за окопами  почали  погукувати  сичi,  та  й
дивуються, звiдкiля ┐х така сила налетiла, а того й не гадають, що  то  не
сичi, а гасло передавалося од куреня до куреня навкруг окопiв.
   Враз по тому гасловi у рiвчаки полетiли в'язанки хмизу, i кожний курiнь
почав накидати собi через рiвчак греблю, щоб нею перейти до  валу.  Тiльки
тепер зрозумiли вартовi, що за окопами робиться щось непевне, а  що  саме,
того за темрявою вони не бачили, i поки вибухнув з польського боку  перший
пострiл, козаки вже накидали собi греблi й бурхливими потоками посунули на
шанцi.
   Тепер запорожцi вже не  мали  рацi┐  та┐тися,  i  враз  навкруг  Кодака
збилася буча. Дехто з козакiв стрiляв у  вартових,  другi  тягли  до  стiн
драбини, щоб лiзти через  засiки,  третi  рубали  тi  засiки  сокирами,  а
подекуди намагалися пiдпалити ┐х, розпалюючи хмиз.
   Збився гомiн i в серединi Кодака. Прокинувся полковник,  посхоплювалися
й жовнiри, але поки всi з несподiванки прочуняли та вбралися й узбро┐лися,
козаки вже лiзли через стiни, а подекуди вже й пiдрубали засiки сокирами й
поробили собi пролази.
   Марiоновi не пощастило упорядкувати свiй полк, i вiн  похапцем  посилав
на окопи жовнiрiв купками, хто скорiше узбро┐вся... Та вже  не  помоглося,
бо Сулима з двома куренями вже вдерся у фортецiю з пiвнiчного  боку,  а  з
пiвдня вже лiзли запорожцi, що прибули з Бурля║м. Почався смертельний бiй.
Поляки зрозумiли, що ┐м нема куди рятуватися, i  билися  завзято,  але  ще
завзятiше билися  козаки.  Скоро  у  Кодаку  запалали  засiки  й  будинки,
зайнялися й башти по стiнах, i велике полум'я  освiтило  криваву  боротьбу
братнiх народiв, що не вмiли порозумiтися й жити у згодi.
   Високо до самих хмар сягало сяйво полум'я. Видно було його й  у  Самарi
за великими Лiсами, i по степах понад Сурою  та  Базавлуком,  i  навiть  з
далеко┐ Хортицi[6]; у хвилях же Кодацького порога воно одбивалося то щирим
золотом, то гарячою кров'ю. Пополохалося вiд сяйва пожежi птаство по  гаях
i  завили  байраками  вовки-сiроманцi...  А   брати   рiзалися   уперто...
завзято...
   Гинули один по  одному  польськi  хорунжi,  осавули  й  iнша  вiйськова
старшина.  Щохвилини  меншало  й  жовнiрiв,   козаки   все   прибували   й
прибували... Нарештi поляки зрозумiли, що змагання ┐хнi  марнi,  попросили
милосердя.
   Коли  гомiн  бойовища  почав  стихати,  до  Сулими  привели  полковника
Марiона.
   - Гетьмане! - спитали козаки.Що чинити з цим бранцем?
   Сулима глянув на полковника-чужинця суворо:
   - Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському  й  не  спромiгся?
Розстрiляти!
   Гетьман махнув рукою, i нещасного чужинця повели на страту.
   - А тепер, пани брати,сказав згодом Сулима козакам,руйнуйте й палiть  у
Кодаку все дощенту, щоб бiля наших рiдних порогiв i згадки не лишилося про
полякiв!
   Козаки щиро виконали наказ  гетьмана  i  не  лишили  у  Кодаку  жодного
будинку й жодного крата[7] з засiки. Зiйшло сонце й освiтило ру┐ни  Кодака
та купи трупу, тiльки й лишилися од нього вали та рiвчаки, такi великi, що
┐х навiть не знищили столiття.
   Упоравшись з Кодаком i дiждавши з Сiчi ще три тисячi товариства, Сулима
через два тижнi пiдняв сво║ вiйсько до походу.
   Коли отамани вишикували сво┐  куренi  на  степу  за  брамою,  Сулима  з
булавою у руцi ви┐хав поперед вiйська i звернувся до запорожцiв зi словом:
   - Панове  товариство,  славне  Вiйсько  Запорозьке!  Прийшов  час,  щоб
визволити нам рiдну неньку Укра┐ну з лядсько┐ неволi, а  православну  вiру
од загибелi. Рушаймо ж на Укра┐ну i  будемо  битись  на  смерть  з  нашими
гнобителями!
   3 тим гетьман повернув коня на пiвнiч, махнув булавою - i полки  рушили
у похiд, лишивши позад себе порожню ру┐ну Кодака. Нi  одна  жива  душа  не
проводжала запорожцiв, тiльки Кодацький порiг  так  голосно  пiд  ту  добу
гудiв i бринiв, неначе вигукував услiд козакам славу.
   Коли до Конецпольського дiйшла звiстка  про  те,  що  Сулима  зруйнував
Кодак i йде з запорожцями на Укра┐ну, вiн страшенно розпалився i найбiльше
через те, що на всю Польщу вiн похвалявся i королю  доводив,  що  Кодак  -
фортецiя непоборима. Зруйнування Кодака було йому  особистою  образою,  бо
збудування його було дiлом його рук, i вiн завзявся, щоб звести  зi  свiту
запеклого козацького гетьмана.
   Маючи пiд  рукою  добре  польське  вiйсько  i  шiсть  тисяч  ре║стрових
козакiв, що саме тiльки повернулися з-за Нiману  пiсля  вiйни  з  шведами,
коронний гетьман рушив з тим вiйськом назустрiч запорожцям.  Сулима  ж  до
того часу щасливо добув Чигирин, Черкаси та Корсунь,  повиганяв  звiдусюди
полякiв i зiбрав уже до себе чимало козакiв "виписчикiв" та всяко┐  голоти
з усiх куткiв Укра┐ни.
   Конецпольський  перестрiв  козацьке  вiйсько  за   Корсунем,   але   не
наважувався зчепитися з ним, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж теж  не
поспiшався  битись,  бо  у  нього   було   ще   менше   вiйська,   нiж   у
Конецпольського, i йому було корисне прогаяти який час, бо до нього  щодня
пiдходили новi й новi ватаги повстанцiв.
   Коронний гетьман зрозумiв, що становище його гiрша║,  i  надумав  узяти
Сулиму зрадою. Знаючи, що ре║стровi  козаки  сподiвалися  собi  од  короля
подяки за вiрну службу пiд час шведського походу[8], вiн  зiбрав  до  себе
старших з ре║стрових козакiв, почав ┐х  улещувати,  вихваляв  за  вiрнiсть
королю i нахвалявся, що неодмiнно дiйде  до  короля  i  добуде  ре║стровим
козакам бiльшi права i навiть побiльшення козацького ре║стру,  аби  тiльки
вони зрадою взяли Сулиму i привели до нього.
   - Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? - говорив вiн.А  вам  нащо
бити сво┐х братiв? Всьому заколоту призвiдник Сулима, його треба  взяти  з
козацького табору, i все його вiйсько зараз же розiйдеться по хатах. То  ж
все наволоч, хлопи... Тiльки ви - ре║стровики - певнi козаки i, як зробите
менi цю службу, то, не проливаючи кровi, добудете  собi  великi  права,  а
дiтям вашим кращу долю.
   Козацька старшина вагалася:  бити  сво┐х  братiв  нiкому  не  хотiлося,
перейти ж на бiк Сулими було боязно, бо поляки зразу  поруйнували  б  ┐хнi
хати й  поодбирали  б  грунти;  принада  ж  побiльшити  козацький  ре║стр,
придбати новi права була  дуже  велика  i  в  очах  трохи  уже  сполячено┐
козацько┐  старшини  виправдовувала  навiть  зраду.  Були  й  такi   помiж
старшиною, що сперечалися, кажучи, що такого славного лицаря,  як  Сулима,
грiх i сором губити, але таких голосiв було менше, i вони  могли  обстояти
тiльки за те, щоб коронний гетьман привселюдно дав обiцянку, що Сулимi  не
буде од полякiв нiяко┐ кари, i як тiльки запорожцi  розiйдуться,  то  його
буде випущено на волю.
   Конецпольський урочисто дав присягу, що  й  волос  не  спаде  з  голови
Сулими, бо вiн i сам, мовляв,  шану║  такого  великого  вояку  й  оборонця
святого хреста.
   Тодi дехто з козацько┐ старшини, а мiж ними й Iлляш та  Барабаш,  пiшли
до запорозького табору i упевнили Сулиму, що ре║стровi козаки,  як  i  пiд
час постання Тараса Трясила, хочуть перейти на бiк запорожцiв.
   Сулима дуже зрадiв, цiлувався з ре║стровими i просив скорiше переходити
з козаками до його табору, щоб тодi разом вдарити на полякiв.
   На другий день всi шiсть  тисяч  ре║стрових  козакiв  увiйшли  в  табiр
запорожцiв, гадаючи, що вони  справдi  стають  з  запорожцями  до  спiлки;
старшi ж ре║стровикiв робили сво║ дiло: вони ввечерi пили й  ┐ли  разом  з
сулимою, а уночi, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв'язали  руки  i
одвели до Конецпольського, а той зразу ж пiд великою вартою  вирядив  його
до Варшави.
   Кинулися ранком запорожцi гетьмана, аж нема його. Поки  довiдалися,  що
сталося, минуло пiвдня, i Сулима був уже далеко. Хотiли запорожцi битися з
ре║стровими козаками за ┐хню зраду, але  тi  нi  в  чому  не  були  виннi,
старшина ж ┐хня, зробивши сво║ дiло, не вернулася бiльше  до  запорозького
табору.
   Довго держали  поляки  славного  запорозького  гетьмана  у  Варшавськiй
в'язницi. Королевi шкода було карати його смертю, як засудив сейм, бо ц тi
часи боротьби хритиянських народiв  з  бусурманами  Сулима  був  красою  й
славою цi║┐ боротьби; проте польське  панство  вимагало  у  короля  смертi
козацькому гетьману за те,  що  через  нього  повстанцi  поруйнували  ┐хнi
ма║тки, i наостанку король мусив скоритись панам.
   Одного ранку привели зав'язаного козацького гетьмана у Старе  Мiсто  на
майдан.Там на високому помостi, побачив вiн ката з великою сокирою у  руцi
й зрозумiв, що ма║ статись.
   Не страхався смертi славний козак, але нудьга, мов гадюка, омотала йому
серце й ссала з нього кров... нудьга з того, що  гине  через  зраду  сво┐х
братiв.
   Та зласкавилася доля до славного лицаря в останнiй час i не  дала  йому
вмерти з  одча║м  в  серцi:  вона  послала  йому  надiю,  що  розбрат  мiж
укра┐нцями й зрада минуться i мiж ними запану║ ║днання. З такою надi║ю вiн
гордо пiдвiв сво║ чоло i сказав до натовпу панiв:
   - Прощайте, панове, та сподiвайтеся лиха, бо  моя  кров  вам  дурно  не
минеться!
   Високо пiдкинув кат угору свою блискучу  сокиру,  i  покотилася  голова
славного сина Укра┐ни додолу.
   Почувши про страту Сулими, вдарили руками об поли тi, що продали  свого
гетьмана. Як Христа продав Iуда... Одурив ┐х Конецпольський, сказавши,  що
й волос не впаде з голови Сулими, одурив вiн ┐х, обiцяючи й права, й ласку
короля... нiчого не придбали вони за свою зраду. Кров же сулими справдi не
минулася  полякам  дурно:  помiж  ре║стровими  козаками  почалося   велике
ремствування на польську неправду й утиски, i через дванадцять рокiв,  при
початку повстання Хмельницького, всi казаки: i запорозькi, й  ре║стровi  -
одностайно стали за права й воля свого народу.
   Плакали й тужили запорожцi, вертаючись з Укра┐ни човнами повз Кодацький
порiг без того, з ким за невеликий час, до того ж такою славою  зруйнували
Кодак, а разом з козаками тужив i голосив порiг Кодацький, сумуючи,  як  i
зараз, про розбрат помiж дiтми Укра┐ни.
   Не один ще раз пiсля того Кодацька фортецiя переходила з рук до рук, не
один ще раз Кодацькi скелi умивалися гарячою  кров'ю,  аж  поки,  нарештi,
зникло тут все: i вибухи гармат, i  гомiн  бойовища,  й  пiснi  волi...  I
лишився тiльки один живий свiдок давнiх подiй - порiг Кодацький, що й досi
тужить за дiтьми волi та спiва║ про минуле.
   1913 р.


   [1] Ре║стр - список козакiв, якi визнавалися польським урядом  законною
збройною силою.
   [2] Шанцi - окопи.
   [3] Микитин Рiг - острiв на Днiпрi.
   [4]  Тароки  -_  ременi  ззаду  сiдла  для  прив'язування   речей   або
прив'язаний до сiдла дорожнiй мiшок.
   [5] Жовнiри -_ солдати польсько┐ армi┐.
   [6] Базавлук, Хортиця - острови на Днiпрi, де в рiзнi часи  розмiщалася
Запорiзька Сiч.
   [7] Крати - грати; клiтки на чомусь.
   [8] Шведський похiд козакiв  -  ма║ться  на  увазi  козацький  похiд  в
Прибалтику в ЗО-тi рр. XVII ст.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: