---------------------------------------------------------------
OCR: Олег Волков
Source: Повно Собранi║ Творiв, Наукова Думка, 1974
---------------------------------------------------------------
Присвята
братов│ В. Боровиков│
Л│с ще др│мав в передран│шн│й тиш│... Непорушно стоять дерева,
загорнен│ в сут│нь, рясно вкрит│ краплистою росою. Тихо навкруги, мертво...
Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом об│зветься з│ свого
затишку. Л│с ще др│ма║... а з син│м небом вже щось д│║ться: воно то збл│дне,
наче в│д жаху, то спахне сяйвом, немов од радощ│в. Небо м│ниться, небо грав
усякими барвами, бл│дим сяйвом торка║ вершечки чорного л│су... Стрепенувся
врешт│ л│с │ соб│ заграв... Зашепот│ли збуджен│ листочки, опов│даючи сни
сво┐, заметушилась у травиц│ комашня, роз│тнулося в гущин│ голосне щебетання
й полинуло високо - туди, де небо м│ниться, де небо гра║ всякими барвами...
На галяву вискаку║ з гущини сарна │, зачарована чудовим концертом,
зупиня║ться, витяга ц│каву мордочку до криваво┐ смуги обр│ю., що червон│║ на
узл│сс│ пом│ж деревами, │ слуха.
Полохливий за║ць, прича┐вшись п│д кущем, пригина вуха, витр│ща оч│ й
немов порина ввесь у море л│сових згук│в...
Аж ось ринуло в│д сходу ясне пром│ння, моя руки, простяглось до л│су,
обняло його, засипало самоцв│тами, золотими смугами впало на синю в│д роси
траву на галяв│, де гостро на тл│ золотого св│тла випина║ться струнка
постать сарни.
У сю величну хвилину тихо розгортаються кущ│ - │ на галяву виходить Хо.
Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до н│г, черка║ться
росяно┐ трави. 3-п│д б│лих кострубатих бр│в, з глибоких западин визирають
добр│ а лукав│ оч│.
Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою,
│ пов│яв в│д не┐ тихий в│трець, холодною ц│линою вдарив у дерева. I враз
затремт│ло молоде листя, зашамот│ло, струсило з себе дощ самоцв│т│в.
Жахнулася сарна й щезла в гушин│, лишивши зелен│ сл│ди на син│й в│д роси
трав│ Страх обгорнув зайця, додав ще б│льшо┐ прудкост│ його ногам...
Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тиха стало в л│с│, страх як тихо.
Т│льки бородатий д│дуган Хо, старечо хихикаючи в бороду, сто┐ть на галяв│...
- Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурн│? - шамка║ в│н беззубим ротом. -
Д│да Хо, що св│т прозвав страхом? А д│д ц│лком │ не страшний... Ось
погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести оч│ на д│да,
тим-то в│н │ в'явля║ться вам страхом... Хе-хе!.. I завжди так... │ вс│
так... Н│, не бреши, старий, не вс│... На тво┐й довг│й тисячол│тн│й нив│
житт║в│й не одна стр│валась │стота, що см│ливо зводила оч│ догори, в│дважно
зазирала тоб│ в в│ч│ й тод│... о, тод│ гарно було обом нам... Бо см│льчак,
перев│рившись, що жахався по-дурному, набиравсь ново┐, ще б│льшо┐ в│дваги, а
ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спок│й натрудженим к│сткам...
Жахаються, а не знають, що страх т│льки й │стн│║ на св│т│ полохлив│стю
других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз
зважилося глянути йому в в│ч│... Хе-хе! Дурн│, дурн│... Т│льки стар│ ноги
труджу через дурн│в... От, як втоминся!.. е-е!..
I Хо справд│ з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись
одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, с│да║ на
трав│ спочити.
Хо сидить посеред галяви, а навкруги його пану║ мертва, прикра тиша.
Все живе, зата┐вши духа, не сп│ва║, не кричить, не ворушиться, не жи║. Ц│д
ведмедя до мурашки все спарал│зовано страхом. Рослини бояться нав│ть тягти
с│к │з земл│, пити холодну росу, виправити з│бган│ листочки, розгорнути
звинен│ на н│ч кв│тки. Пустотливий парус сония зупиня║ться в зелен│й гушин│
│ лиш здалеку придивля║ться до сиво┐, мов туман той, бороди д│да Хо │ не
в│дважу║ться наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з
тою бородою...
Хо сидить на росян│й трав│, а стара пам'ять його п│дсову║ йому образи,
де св│жими, яскравими фарбами малюються под│┐ духу людського. Ось │ т│
високост│, на як│ зд│йнятись може в│льний дух людський, а ось │ т│ провалля,
де на дн│ самому, скутий, як нев│льник, плазу║ в│н у порос│ й темряв│...
Ось, волочучи кайдани, покволом, в│ками ц│лими, проходять люди, забит│,
залякан│ люди, │ не насм│люються звести оч│ на Хо, глянути страхов│ в
в│ч│... Хо зна║, що т│льки одиниц│ зважуються на се, а зважившись, знаходять
силу розбити кайдани... Ой, коли б хоч одиниць тих було б│льше, може, не
довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по св│тах, може б, зложив в│н
сво┐ к│стки в домовину, бо вже т│ к│стки давно просяться на спочинок... Ех,
коли б... А тим часом страх владно пану║ на земл│, змага║ться з приязнею, з
чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то
поодиноких людей, ба й ц│л│ народи... Страх! Прищеплений дитин│, виплеканий
анормальними умовами сусп│льними, в│н ста║ ч│пкою пошестю, робиться потугою,
що таму║ в│чний поступ усього живучого... Страх!.. Хо - страх! А який з його
страх, коли в│н виразно почува║ себе порохном, нем│чною ру┐ною, яку т│льки
полохлив│сть людська жене з к│нця в к│нець св│ту, наперек│р вол│ Хо робить
його злим ген│║м людськост│... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по
пекл│... От │ тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу... на
роботу! Хе-хе! Ну, уставай, д│ду, пора!..
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, зв│вся, обгорнувся, як туманом,
сивою бородою й подавсь стежкою з л│су на шлях.
А л│с ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Дал│ дерева
затремт│ли, стрепенулись, розгорнули листочки... Пром│нь стрибнув на полянку
просто до звинених кв│ток, пташки засп│вали, комашня 'заметушилася, л│с
загомон│в, природа знов в│джила...
Веч│р. Д│ти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рок│в шести,
сидить дол│ б│ля шафи й уважно буду║ з цурпалочк│в хату. Меншу, по друг│й
весн│ д│вчинку, забавля║ нянька, показуючи, як сорока варила д│тям кашу. За
столом, ближче до лампи, що кр│зь молочний кльош розлива║ м'яке св│тло по
хат│, сидить │з шитвом мати, Вона рада, що д│ти втихомирились. Ой, т│ д│ти!
Дво║ ┐х, а такий галас справляють, що аж голова паморочиться. Але тепер
тихо. Чутно т│льки, як мурка║ на канап│ к│т та нянька стиха присп│ву║:
"Со-ро-ка, во-ро-на д│т-кам кашу ва-ри-ла! На пороз│ сту-ди-ла!.." Дитина з
щасливою усм│шкою розгортав др│бненьк│ пальчики пухко┐ ручки, намагаючись,
щоб нянька показала, котрому сорока дала каш│, а котрому гол│вку скрутила.
Урешт│ ся забавка докуча║ дитин│; вона почина човгатись на руках у няньки,
намагаючись до кота.
- Киця!
Але "киця" добре пам'ята║ болюч│ пестощ│ маленько┐ деспотки й
дипломатично кл│па║ очима, не рушаючись │з м│сця. Аж ось нетерпляча ручка
досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. К│т скулить оч│, жал│бно
нявчить... дал│ ж, немов д│ткнутий електричною │скрою, вирива║ться й т│ка
п│д комоду, лишивши на руц│ мучительки червоний сл│д гострих пазур│в.
Зчиня║ться вереск...
- Що там таке, Марино? - кида║ роботу мати.
- Та то проклятий к│т дряпнув дитину...
- У тебе все щось станеться... Забав ┐┐ зараз, чу║ш, як зайшлася...
Почина║ться гуцюкання: "Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а!
Погана киця! ми ж тоб│ дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!"
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
- Ну, цить же, цить! бо як не будеш тихо, то я тебе зараз в│ддам д│дов│
Хо... - сердиться нянька й п│дносить дитину до в│кна. - О, бач, сто┐ть д│д
Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу... На тоб│ ┐┐,
д│ду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивля║ться в п│тьму, що чорн│в поза в│кном, │
затиха... Б очах, ще мокрих од сл│з, малю║ться жах... Так, т│ оч│ бачать у
та║мнич│й п│тьм│ постраха д│тей - Хо, страшного, бородатого д│да, з
величезною торбою за плечима, повною неслухняних д│тей. Якийсь холод
торка║ться дел│катного д│тського т│ла, щось бере з-за плечей, лячно так,
плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу в│дривав оч│ в│д в│кна й ховав
голову в няньки на грудях.
I знов тихо в хат│.
- Мамо! - збуджу║ тишу хлопчик, кидаючи свою бул│влю. - Мамо! А де
тепер сонцем
- Сонце?.. Сонце тепер спить.
- А де ж його хата?
- Отам за горою, де воно с│да║...
- Там, де живе л│сник Панас?
- Еге... Але тоб│ спати час, дитино.
- Дитина, однак, наче не чу║ материно┐ уваги. Вона п│дб│га до матер│ й
спира║ться ┐й на кол│на.
- Мамо! А чи сонце ма║ д│ти?
- Ма║.
- А де ж вони?
- Де? а на неб│... от│ з│рочки, що вноч│ сяють, то се д│ти сонцев│...
- А чом же вони тепер не сплять'
- Бо вони за день виспались, а тепер граються.
Пауза.
- Мамо! я хочу до Петрика!..
Петрик - се син куховарчин, що бавиться часом │з наничем.
- Не можна, Петрик слабий...
- А я йому занесу яблуко...
- Не можна, - сказала.
- Маа-мо! Я хоо-чу до Пее-три-ка!..
- Ох, господи! Одно ск│нчило, друте почина║... Цить мен│ зараз!.. Не
п│деш.
- Маа-мо! до Пее-три-ка-а!..
- Чи не замовкнеш ти мен│?.. Марино, а заклич-но д│да Хо!..
Марина п│дходить до в│кна й грюка в шибку.
- Д│ду!.. д│ду Хо!.. а йд│ть-но сюди... а в│зьм│ть-но соб│ неслухняного
панича!.. "Зараз!" - в│дпов│дав вона соб│ за Хо п│дробленим басом │
в│дходить в│д в│кна.
Хлопець добре розум│║ Маринину штуку; в│н не в│рить, щоб то Хо промовив
те "зараз" таким невдатним басом, однак йому став страшно. В│н в│дходить до
канапки, як можна дал│ в│д в│кна, │ почина бавитись пап│рцем, бгаючи його в
човник. А тим часом фантаз│я хлопцева вперто працю║ над ф│гурою Хо. Як│ в
нього оч│? Мабуть, червон│, як у трусика... А н│с, певно, такий довгий та
гострий, як у куховарки... а може ще довший... Борода б│ла та довга аж до
п'ят... руки... Хлопцев│ враз уявляються зал│зн│ тройчаки, що стоять у
стодол│, - так│ руки а Хо, конче так│... Йому ста║ ще страшн│ше, в│н бо┐ться
поворухнутись, бо┐ться зустр│тись очима з та║мничою п│тьмою, хоч щось так │
тягне його глянути в в│кно, так │ тягне, так наче шепче щось. "А подивись, а
подивись!" Хлопець не може опертися бажанню глянути в в│кно, зводить оч│...
│ весь холоне... Там, на чорному тл│ шибок, щось б│л│в... то Хо...
Божев│льний жах охоплю║ дитину, поширшу║ з│ниц│, витяга обличчя, ворушить
волоссям на голов│, душить за горло...
- Д│ти, - спати! Пора вже!.. Марино, клади д│тей спати!.. -
розтина║ться голос материн й будить, як з│ сну, хлоцця.
Марина ставить хлопця на молитву.
- "Отче наш, що на неб│..." - непритомно проказу║ в│н за нянькою, а сам
дивиться вб│к, на в│кно. "Нехай буде воля твоя, як..." Ой, там щось руками
маха, аж по в│кн│ шкряба I - тремтить хлопець. - " Хл│б наш щодениий..."
- Нянько, там щось дивиться в в│кно... я боюсь...
- Вигадуйте, вигадуйте, то таки в│зьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте
знов: "Хл│б наш щоденний дай нам сьогодн│..."
Але хлопець уже не слуха║ няньки, в│в не може в│д│рвати очей в│д в│кна.
Те в│кно притягу║ його увагу, захоплю║ вс│ думки, запанову║ ц│лою │стотою
дитини. У в│кно те дивиться чорна, та║мнича темрява, повна фантастичних
│стот, усяких див, повна страх│ття... I все се тиснеться до в│кна, зазира в
хату, ось-ось прол│зе кр│зь д│рку в розбит│й шибц│ або а лоскотом в│дчинить
в│кно, кинеться до нього, наповняючи хату диким реготом. ╛ .
Аж ось │ л│жко. Хлопця роздягнено, в│в кута║ться в ковдру. Нянька
поправля ще щось │ гасить св│тло.
- Марино, посидь б│ля мене... я боюся...
- Ото вигадали! Сп│ть, мен│ н│коли сид│ти б│ля вас...
В хат│ став темно │ тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивля║ться
в темряву, напружув слухи, боячись пропустити який зрадливий згук. Тихо. Так
тихо, що нав│ть калатання серця вида║ться глухим стукотом молота по чомусь
м'якому. Ураз... тр│сь!.. Що се? Увага хлопця зб│льшу║ться до можливих
границь... Уся кров зб│га║ться йому до серця, серце почина бити на гвалт...
О, знов щось зашелест│ло, зашкрябало... То Хо. Ось у чорн│й, як чорнило,
п│тьм│ виразно б│л│║ борода його... ось простяга║ться довга, костиста
рука... наближа║ться до плечей, розгорта над ними сво┐ сух│ пальц│...
Обгорнений невимовним жахом, утика║ хлопець голову п│д подушку, скорчу║ться
п│д ковдрою, │нстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим... щоб
"страх" не м│г пом│тити його... В│н затамову║ нав│ть в│ддих, боячись подати
знак життя, боячись зрадити свою присутн│сть у хат│...
А тим часом чу║ в│н, що б│ля л│жка сто┐ть Хо й простяга над ним сво┐
довг│, мов зал│зн│ тройчаки, руки й черка║ться сухими гострими пальцями його
плечей...
Холодний п│т в│д голови до п'ят облива дитину, божев│льний жах
поб│льшу║ з│ниц│, в│дбира голос, деревить т│ло... I довго так лежить б│дне
хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче в│д жаху, мокре в│д поту, аж тривожний сон,
прилинувши, заспокою║ нарешт│ змордовану оф│ру полохливост│...
- Хе-хе-хе! - см│║ться Хо п│д в│кном, де лежить хлопець. - Хе-хе-хе! I
жаль бере, │ в│д см│ху не можна здержатись! См│шно, коли причиною страху
бува лиш розпалена уява, а жаль... Бо хто раз сп│зна║ться з почуттям страху,
не хутко зможе в│дкараскатися в│д нього... Зросте дитина, змужн│║, │ багато
сил, вартих кращо┐ дол│, змарну║ на боротьбу з│ страхом, та ще добре, як
переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А хто винен3 Гай-гай! - хита головою
Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
Наближа║ться п│вдень, червцевий п│вдень, повний спеки й св│тла. Св│тло
хвилями лл║ться з неба, сповня║ пов│тря, несито пожира т│н│ на земл│, заганя
┐х п│д дерева, кущ│, у гущину. Нащо вже бувають та║мнич│ холодки, а й туди
хоч тоненькою ц│вкою протиснеться воно │ см│║ться, раде, що знайшло │ там
свого ворога - темряву... Т│льки в ту альтанку, що п│д старезним волоським
гор│хом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись т│сно й щ│льно в
одну зелену ст│ну. Вже що не робить св│тло: │ зайчиком плига║ б│ля альтанки,
пробившись кр│зь листя гор│ха, │ золотою с│ткою пада на землю, │ мигтить, │
перелива║ться, намагаючись присунутися ближче до темного закутка, - та ба!
Н│як не може. Стало на пороз│ альтанки, зазира║ туди, а вв│йти - дзуськи!
Однак воно пом│чав, що альтанка не порожня. Там, на зелен│й лавц│,
обкладен│й дерниною, сперши голову на руки, сидить б│лява панночка з смутним
обличчям. Б│дна! Скр│зь тепер весело, ясно, св│т божий скида║ться на рай, а
вона суму║. Пот│шити б ┐┐, попестити, та н│як ув│йти, бо та темрява
розперлася в альтанц│, мов пан│ яка, │ не пуска║. На щастя, панночка
нервовим рухом зрива║ листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в
зелен│й ст│н│. Зрад│лий пустун скаче пром│нням у шпарку й трапля просто на
ст│л, наткнувшись на якийсь пап│р. Що воно за диво, пап│р отой?
Придивля║ться до його й чита║ збоку: "Iнспектор шк│л народних". Пустун трохи
злякався, перечитавши титул тако┐ важно┐ особи, бо почува║ться до деяких
провин школярських, але незабаром осм│лю║ться й проб│га зм│ст паперу. В
папер│ сто┐ть, що панна Ярина Дольська наставля║ться на вчительку в село С.
Учителька! Адже й вчителька ма║ право картати! ▓ пром│нь кида║ на д│вчину
винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя д│вчинине, бл│де й дел│катне, 3
виразом смутку та внутр│шньо┐ боротьби, не ма║ в соб│ н│чого гр│зного, що
заспокою║ й осм│лю║ пустуна наст│льки, що в│н почина гратись │з грубою
золотою косою д│вчини, ц│лувати ┐┐ повн│ уста, брови, зазирати в велик│ сив│
оч│. А панн│ Ярин│ не до пестощ│в. Вона в│дсува║ться в│д докучливого променя
й схиля║ться над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей пап│рець
дорого коштував ┐й! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити
боротьбу з собою, з│ сво┐ми звичками, поглядами, традиц│ями; мусила
посваритись │з батьком, якого так коха║, довести до сл│з та нар│кання мат│р.
Але се була т│льки прелюд│я, │ поки тяглася вона д│вчина почувала в соб│
силу боротися й перемогти. Тепер же, з пап│рцем сим, мусить початися акц│я,
так нетерпляче оч│кувана акц│я... │ дивна р│ч! Панна Ярина в сю р│шучу й
важну хвилину почува║, що сили ┐┐ меншають, слабнуть, що вона вже нездатна
до боротьби. Невже в не┐ стало енерг│┐ т│льки на прелюд│ю?
Панна Ярина складав руки на стол│ й безсильно опуска║ на них свою
русяву гол│вку.
Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого д│дича.
Одягнена в оксамит │ шовк, пересв│дчена, що найдр│бн│ш│ забаганки ┐┐ будуть
заспоко║н│, оточена ро║м услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих
к│мнатах палацу, по т│нистих алеях батьк│вського парку. Незабутня пора!
Одне т│льки дратувало Яринку, робило ┐й нав│ть прикр│сть - се заборона
бавитися з селянськими д│вчатами та хлопцями... Ф│! "Хлопськ│ д│ти!" - як│ в
них манери, яка груба мова, яка моральн│сть! Адже то "бидло", а не люди! -
чула вона навкруги. Однак мала Яринка, п│д впливом оточення, мало-помалу
оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в так│ в│дносини до "бидла",
у яких були батько та мати. Вона небавом зрозум│ла, шо мужик│в сотворено лиш
на те, аби орати батьков│ ниву, служити за ф│рман│в, кухар│в, роб│тник│в.
Нав│ть б│льше. Вона сердечн│ше в│дносилася до справжнього бидла, н│ж до то┐
"нижно┐ раси". Коли для забави панночки при водили перед ганок мале телятко
або в│зник приносив щенят, Яринка об│ймала ┐х, ц│лувала, пестила, знаходила
"чудовими", тод│ як на д│вчину, дочку наймички, не звертала вже найменшо┐
уваги, наче то була не людина, а к│лок, забитий на свому м│сц│. Словом,
Яринка стала панночкою, як │ ┐┐ приятельки, сус│дки з │нших сел.
Минали роки, зб│льшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. 3 одного
боку були пани, з другого "бидло". Виросла Яринка на панну Ярину й мусила
позбутись думки, що все, що ┐┐ оточу║, належить до батька або може бути
куплене батьком за грош│. Ярина знала вже, що батьки ┐┐ б│дн│ють │ хоч не
показують сього перед людьми, нав│ть триб життя не зм│нюють, але почувавться
вже потреба негайно┐ л│кв│дац│┐ │нтерес│в для забезпеки хоч неласого шматка
хл│ба,
Тим часом дозв│лля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкуп│ з
допитливим розумом напрямили д│вчину на книжки. Пожираючи без ладу сотн│
том│в, Ярина вм│ла, однак, з│брати в головц│ пром│ння мисл│, розкидан│ там,
в│дгукнутися серцем на чесн│ й висок│ поривання. Природна щир│сть стала тут
у пригод│. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з ┐┐ дотепер│шн│м
св│тоглядом, викликала ц│лу бурю в молод│й, незм│цн│л│й ще душ│, але мур, що
в│дд│ляв ┐┐ в│д села, валився й в│дкривав не бидло, а справжн│х людей, з
людськими │нтересами, болями й радощами. Ярину зац│кавило се нев│доме ┐й
"мужицьке царство". Вона почала придивлятися до нього, наск│льки се було в
┐┐ змоз│, │ налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! поб│ч
жиють люди, брати ┐┐, │ нид│ють у темряв│ та злиднях, коли вона збитку║ться
працею рук ┐х?! Чи ж п│сля сього можна назвати себе людиною? Чи ж п│сля
сього можна добачати в соб│ образ божий?.. Н│, год│! Розбити пута, що в│д
в│ку сковують б│л│, неробуч│ руки, скинути полуду з очей │ чесно та см│ливо
звернути скривдженим те, що до ┐х належить. Довол│ бути лялькою, коли людина
- то людина, │ довести се треба д│лом, а не словом.
Д│вчина запалилася до прац│, до д│яльност│, поклала присвятити життя
сво║ для тих, що дос│ працювали на не┐. Так справедлив│сть каже. Вона буде
вчителькою, вона понесе св│тло в темряву, пот│ху - смутков│, пом│ч -
убожеству, А що вдома на не┐ чека║ буря, так що ж, х│ба вона не винесла вже
бур│ сама в соб│, коли нов│ думки, нов│ почування стр│лися з ┐┐ перв│сним
св│тоглядом?
Дома справд│ зчинилася колотнеча. На Яринин│ плани стар│ спершу
'дивилися, як на дивоглядн│ забаганки пещено┐ дитини, але побачивши, що не
жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття
д│вчини. Але вона перемогла себе й поставила таки на свому. Замовкли батьки,
зата┐вши смуток у серц│, однак не тратили над│┐, що час або який випадок
звернуть ┐м дитину, притулять ┐┐ знов до чулого батьк│вського лона. I
випадок, на який рахували стар│, лучився, пог│ршуючи й без того важку
ситуац│ю. До Ярини посватався багатий сус│д-д│дич. Ярина спершу й слухати не
хот│ла про шлюб, дал│ ж, скоряючись перед батьковою волею та благанням
закоханого сус│да, випрохала соб│ три дн│ розважити все та пом│ркувати, поки
дасть р│шучу в│дпов│дь. I власне другого дня п│сля сього прийшов в│д
│нспектора довго оч│куваний пап│р, прийшов │ - зам│сть заспоко┐ти - збурив,
сколотив ┐┐ спок│й, │з дна душ│ п│дняв сумн│ви, п│дтяв в│ру. I ось тепер
сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши на руки русяву гол│вку...
Вона не рада тому паперов│. Так, не рада... Ще недавно, ще позавчора,
як бога з неба, виглядала його, а нин│ не рада... Р│ч певна, що вона не
зречеться сво┐х зам│р│в... Вона ламле все - а йде туди, де ┐й сл│д бути... I
не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до новою життя, не
звиклася ще з думкою, що завтра покине батьк│вську стр│ху... По-ки-не
бать-к│в-ську стр│ху... Брр!.. Ну │ чого тремт│ти? Ой, т│ нерви... Треба
себе взяти в руки, бо нерви непотр│бн│ для тих, що йдуть на боротьбу, Адже
ск│льки д│вчат п│шло вже по т│й стежц│, що стелиться перед нею... Правда,
б│льшост│ д│вчат тих легше було почати нове життя, н│ж ┐й, бо б│льш│сть ┐х
вийшла з родин убогих, │з таких, де кожне, ще з молоком матер│, всиса║
потребу прац│ для шматка хл│ба. Там ус│ працюють, ус│ заробляють... Там нема
традиц│й, як│ б багном закаляли все, що вирива║ться з зачарованого кола
его┐зму та кастових │нтерес│в.
- Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. - шепотять бл│д│ уста
д│вчини. - Чи стане ж у мене сили, чи стане в│дваги роз│рвати його, вийти в
св│т широкий на боротьбу з тим, що воно замика║? Добре, я роз│рву його, я
вийду зв│дти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осм│яна подругами, одна
серед нев│домого мен│ широкого св│ту?.. Де т│ сили в мене для боротьби? Де
той гарт, що м│г би служити порукою перемоги? Я - теплична рослинка...
вибуяла в штучному тепл│, у душн│й атмосфер│ теплиц│... Перша буря злама║
мене, вирве з кор│нням... п, зам│сть бажано┐ корист│, живим докором стануть
перед мене закривавлен│ серця родини й мо║ власне розбите, зн│вечене
життя... Боже! що се з│ мною? Зв│дки легкодух│сть така? Що варте життя мо║
перед необмеженим морем людського страждання? .. Н│, год│... П│ти туди, куди
серце кличе й обов'язок... 3 силою, яку я почуваю в соб│, з силою любов│
можна багато зробити... Т│льки не лякатись, т│льки не тратити над│┐ │... все
буде добре... Що тут довго думати? Адже давно вже р│шила я почати нове
життя. I почну, │ к│нець на тому, │ н│чого мислити, │ н│ над чим
м│ркувати... Корабл│ спалено... I чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе
в│двагою, коли чую, що сили мо┐ слабнуть, що я легкодуха, н│кчемна │стота...
Ярина повним розпуки руком заламу║ руки й в│дкида║ назад, на зелену
ст│ну винограду, свою б│ляву гол│вку з обличчям, покритим т│нями муки та
внутр│шньо┐ боротьби.
А в тремтячих т│нях гор│ха сто┐ть Хо, й зазира в темну альтанку, │ хита
старою головою, │ в│║ холодом │з бороди.
- Гай-гай! - шепотять його стареч│ уста. - Ст│льки сили молодо┐ мати,
мати життя ц│ле перед собою - │ не зважитися стати до боротьби з д│дом, з
порохном, що не нин│, то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та глянь-бо,
подивись!.. Подивись, що на мен│ нема║ то┐ манти ((застар.) - сукняний плащ,
пошитий м│шком. Тут вжито в переносному розум│нн│. - Ред.) традиц│й, у яку
ти загорнула мене... Де там? Не хоче... Не зважиться й очей звести на
д│да... Гай-гай!..
- Ну, й доля!.. - мимрить дал│ Хо тоном роздратування. - Кожне уявля║
соб│ мене, як хоче. Для одного я з торбою на д│тей, з р│зкою в руках, другий
убира║ мене в шати традиц│й, поговору, забобон│в, трет│й тремтить перед│
мною, як осика на в│тр│, четвертий... а все зле та немудре! Коли ж
ск│нчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже похова║ мене см│лив│сть
людська? .. Ну й доля, ну й люди! Аж мене зл│сть розбира... - бубонить
старий соб│ в бороду, що м'якими сивими хвилями злива║ться з легенькою
парою, виссаною сонцем з вогко┐, тепло┐ земл│.
- Чекай же, - каже в│н дал│. - Хоч помщусь на тоб│, полохлива │стото,
хоч полякаю тебе... Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом - з
убожеством та темнотою? Добре. А чи ма║ш ти сили до то┐ боротьби - ти,
слабосила ж│нко? А глянь-но, панно, у сво║ життя минуле, що ти зв│дти
винесла? Ану, подивись!..
Ах, те життя... Безжурне, у достатках, у розкошах воно т│льки
розпестило ┐┐, ослабило волю... Зв│дт│ль винесла вона саму незарадн│сть,
непрактичн│сть... Н│, те життя н│чого б│льш не дало, не в ньому шукати
джерела сили...
- I з такими засобами ти гада║ш боротися? - шепотить Хо. - А чи в│да║ш
ти, нерозумна д│вчино, що в│д тебе в│дкаснеться родина, скоро ти п│деш
наперек│р ┐й, що вс│, з ким ти жила дос│, закаляють тебе болотом яко
зрадницю ┐х кастових традиц│й? I до кого ти звернешся, коли, зламана
боротьбою, запрагнеш пот│хи, спокою? Хто п│дтрима║ тебе, розбиту, знев│рену?
- Правда... правда... Н│хто. Одна... Нема р│дно┐ душ│, щоб щирим
словом, сп│вчуттям заго┐ла рани сердечн│, заспоко┐ла, п│дтримала...
В│др│зана, як скибка в│д хл│ба, самотня, як хрест на роздор│жж│... Пустка
навкруги, холод...
- А чи в│да║ш ти, - п│дда║ Хо, - що то недостатки, убожество? Ти, що
зросла в розкошах, що не робила на шматок хл│ба? Не страшно тоб│ змарн│ти в
нер│вн│й боротьб│, до часу скласти в домовину молоде життя? ..
Боже! Усе проти не┐: │ люди, │ становище ж│нки, │ убожество... Усе наче
змовилося, щоб кинути ┐┐ в огонь, обсмалити ┐й крила, коли вона рветься лиш
до св│тла, I Ярина бачить уже сво┐ б│л│, випещен│ руки худими, чорними в│д
прац│, бачить красу свою змарн│лу, з│в'ялу, чу║ в грудях хоре, розбите
серце, а за плечима смерть... Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не
зробивши д│ла... Брр!..
- Ех, залишити б краще вс│ с│ мр│┐, - спокуша║ Хо, - та взяти в│д життя
все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощ│в, бо,
як кажуть: ("не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропада║ -
заплющити оч│, затулити вуха, як робить б│льш│сть, - │ моя хата скраю...
Боже, яка мука стояти отак на роздор│жж│ й не знати, кудою йти!.. Що
робити, що чинити?.. Боже!.. - Ярина з розпукою заламу║ руки │ впада║ в
тяжку задуму.
Враз ┐┐ будять дзв│нк│ голоси, То д│вчата-роб│тниц│ йдуть садком на
полудне.
- Чули, д│вчата, наша панна в│дда║ться? Там такий гарний панич свата║,
хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так │ гра║... Я бачила, як
при┐здив, осе вже буде день зо три...
- Але в│дда║ться? Забожись, Одарко!
- Присягай богу! А вона, чу║те, не хоче за нього...
- Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж зв│дки зна║ш? Може, той панич
до тебе грав очима, от-от невидко, як старост│в пришле.
- Падку м│й, смутку м│й! А я б що з таким чолов│ком под│яла, що робити
не годен?
- Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме такого, що як говорить,
то й носом гра║, не т│льки очима.
- Атож! Е, не жур│ться, д│вчата, кожна з вас д│ждеться! Буде
проб│йголова, а мастиголови не буде, н│!..
- Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!..
Серед реготу та жарт│в проминула весела громадка д│вчат альтанку, де
сид│ла Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в │нший б│к.
п┐ сватають. Так. Перед нею в│дкрива║ться особисте щастя, родинн│
вт│хи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але ┐й
подоба║ться чорнявий сус│д, вона н│чого б не мала проти його зам│р│в, якби
не почуття │нших обов'язк│в, не │нший шлях, що стелиться перед нею. Але вона
сто┐ть над тим шляхом, │ мучиться сумн│вами, й шука║ виходу... Вих│д ║сть...
Одно слово - │ доля ┐┐ з'║дна║ться нав│ки з долею друго┐ │стоти, що коха║
Ярину без пам'ят│... Вийти зам│ж? Хто се сказав? Н│, пр│ч усяк│ спокуси,
усяк│ викрути - вона йде за сво║ю │де║ю!..
У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула т│нь, │ чорнявий хлопець,
зд│ймаючи бриля, пита║ при║мним баритоном:
- Чи в│льно сполохати задуму вашу, пан│?
Ярина жаха║ться, бл│дне, щоб зараз заллятися кармазином.
То в│н приходить по останн║ слово.
Вона не встигла опам'ятатись, як в│н трима вже ┐┐ за руку й тихо
промовля║ тремтячим голосом:
- Пан│! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово,
що виробить серце ваше в одпов│дь на мо┐ почуття й зам│ри. Я ще й дос│ в
непевност│ тремчу за долю свою... │ ще раз важуся благати вас, панно Ярино,
- не в│дн│майте в│д мене руки вашо┐, хай вона буде завдатком нашого будучого
щастя...
Ярина сидить бл│да, непорушна, з сл│дами переляку та боротьби на
обличч│, але не в│д│йма║ руки в│д щасливого хлопця,
Хо не ма║ тут б│льш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи,
чвала║ старий дал│, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим
т│лом.
Макар Iванович Л│тко встав, мабуть, з л│жка л│вою ногою, бо так йоду
сьогодн│ не по соб│ щось, усе його драту║, усе турбу║. Уноч│, правда, змучив
його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при трус│ тому
знайдено к│лька прим│рник│в тоненького зб│рника твор│в укра┐нського
поета-самовродка Рябоклячки, зб│рника, пущеного, nota bene ((лат.) -
в│зьм│ть до уваги. - Ред.), цензурою, але виданого його коштом - │ то в
велик│й та║мниц│, треба додати. Непрохан│ гост│ гр│зно випитували Макара
Iвановича, зв│дки взяв в│н так│ страшн│ брошури та яку ц│ль ма║ тримати ┐х,
а Макар Iванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив ┐х
т│льки задля ┐х дешевини, маючи потребу в папер│ для обгортання сн│дання
сво┐м д│тям-школярам, що в│н не зна║, про що пишеться в книжках тих, бо не
вм│в нав│ть читати по-вкра┐нському, та що взагал│ н│чого сп│льного з так
званими "малоросами" не ма║ й не хоче мати... Йому, однак, не понято в│ри,
потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням... Макар
Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врешт│ почав пручатися... │
прокинувся. Прокинувся │ сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, зморду║,
нагодув дрижаками... Тут │ так тремтиш весь день, спокою не зна║ш, а тут ще
сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашн│й у "молодих"
укра┐нц│в... От як не хот│лось йому йти туди, а треба було... Прохано
старших; якось н│яково не п│ти... Ну ж │ наслухався в│н там! Се... се просто
божев│льн│ люди, т│ "молод│". Се - кандидати на шибеницю на кращий к│нець!
Давай ┐м зараз усе: │ св│дому вкра┐нську │нтел│генц│ю, │ народну осв│ту з
добробутом, │ р│дну культуру, │ геро┐в, │ патр│от│в, │ грушки на верб│, │
з│рку з неба!.. Н│, в│н не м│г дал│ слухати, не м│г пробувати дал│ в
товариств│ шалених, що самох│ть │дуть п│д н│ж... В│н просто вт│к │з
вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не пом│тив його нав│ть близько
хати, де було з│брання.
Адже й в│║ укра┐нець, │ в│н патр│от... Се доведено не раз │ не дв│ч│.
Хто, як не в│н, ще за час│в студентства в│с│м м│сяц│в висид│в у в'язниц│?..
Правда, не в укра┐нств│ шукати вс│х причин того в'язнення, але якось при║мно
тепер, коли вже лихо давно минуло, зал│чити тих в│с│м м│сяц│в на карб
патр│отичного страждання.
Дал│ - хто, як не в│н, п│дтриму║ молод│ таланти, так потр│бн│...
"Малорос┐┐"? Адже в│н не пожалував 100 карбованц│в на видання твор│в
самовродка Рябоклячки, а що твор│в тих н│хто не купував - на власн│ грош│
набув сотню прим│рник│в, щоб послати на село, до сво┐х, │ таким робом
довести, що, в│рний демократичн│й засад│, не розрива║ зв'язк│в │з народом,
пам'ятав про його духов│ потреби... Адже вс│ знають, що вже десять л│т
збира║ться в│в написати наукову розв│дку на вкра┐нськ│й мов│, хоч та мова
страх яка б│дна, яка нездатна до наукових праць... В│н згоджу║ться, що не
зна║ мови... так якось не було часу вивчитись... │ через те мусить балакати
по-московському, здобуваючись │нколи на макарон│чн│ фрази. Але теж в│домо
вс│м, що в│н усе збира║ться простуд│ювати трохи вкра┐нську мову... А на
роковинах, на вечорницях хто так патр│отично (без жарт│в!) п'║ гор│лку, так
щиро заведе п│сн│, вдарить тропака?.. А ск│льки страху набратися, ск│льки
натремт│тися, ск│льки обережност│ треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I
се ще не патр│отизм? Мало на сьому ще? А вони патр│от│в шукають!..
Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед.
Очевидячки, думки с│ не заспоко┐ли його. Щось ще турбувало його, залазило до
серця, зазирало п│д шкуру комашнею. Макар Iванович був неспок│йний. Ану ж,
борони, боже, хто спостер│г, як в│н ув│ходив або виходив │з з│брання
"молодих"? А що тод│ буде? Погана справа. Лихий пон│с його туди, до тих
божев│льц│в. Чи не краще-то було п│ти на "в│нт" до сус│да? Ат!!! А тут ще
сон такий, наче в│щу║ щось. Погано. Е, що там, врешт│, сон! Дурниця. Воно
якось не пристало нав│ть людин│ з вищою осв│тою, з поважним становищем
значного урядовця в│рити в сни, як в│рить у них темна, неосв│чена баба на
сел│... А проте на серц│ наче миш│ шкрябають.
Макар Iванович зупинився перед дзеркалом, зв│дки визирнуло до його
чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим укра┐нським
носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським
смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив в│н бороду
й волосся, осм│хаючись до думки, що не понизився ще курс його в ж│нок. Але й
се не помогло. Сон та вчорашн│й веч│р не йшли йому з голови, дратували
нерви. В│н усе спод│вавсь чогось лихого.
Ураз - дзв│нок.
Макар Iванович так │ жахнувся, так │ затремт│в увесь. Неспок│йним
поглядом окинувши пок│й, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого
небезпечного, в│н сам поб│г в│дчиняти двер│.
- О-ох! - з п│льгою з│тхнув Макар Iванович, вертаючись до покою з
пачкою кореспонденц│й. - Листоноша!
Нервовим рухом одкинув в│н наб│к "С в │ т", "К и е в с к у ю с т а р и
н у", "3 о р ю" й узявся за листи.
В│дкритка? Б│д кого б се? А-а, в│д брата-бурсака.
Прочитавши заледве к│лька сл│в, Макар Iванович почервон│в, п│дплигнув
на м│сц│ │ в найвищому обуренн│ кинув в│дкритку на ст│л.
- Се... се... се... чорт зна що таке!.. - скрикнув в│н. Се просто
н│кчемн│сть... Писати до мене по-вкра┐нському на в│дкритц│... компрометувати
мене! В│дкритку кожне може перечитати, кожне може побачити... Я не дозволю
так компрометувати себе... Я ж йому прочитаю "патер ностер"! ((лат.: Pater
noster) "Отче наш". - Ред.)
Макар Iванович б│гав по хат│ в сильному роз'ятренн│, наче з в│дкритки
то┐ знявся р│й в│с та покусав його. Врешт│, трохи заспоко┐вшись, в│н узяв
картку в руки, щоб дочитати.
- Ну, що ж там особливого? "Я здоров, коханий брате... Як тво║
здоров'я?.. На святки, може, при┐ду..." От │ все... Ну, взяв би │ написав би
"по-рос│йському"... А то... - Макар Iванович здвиг плечима │ сердито подер
в│дкритку на др│бненьк│ шматочки.
Другий лист, вже у коверт│, викликав т│льки усм│шку на уста Макара
Iвановича. Одна вельми поважна особа, звертаючись до його патр│отизму,
прохала порятувати молодого вкра┐нського письменника, якому тепер дуже
скрутно; особа та з│ставалась в над│┐, що Макар Iванович дасть протеже ┐┐
м│сце в сво┐й канцеляр│┐, бо ще недавно натякав, що потребу║ пом│чника.
Макар 1ванович осм│хнувся. Нема дурн│в! На сей гачок його не зловиш! В│н
буде приймати в канцеляр│ю "молодих"? Нав│що? Щоб скомпрометуватися, щоб
мати неспок│й, а то - хто зна? може, й великий клоп│т? Х│ба в│н не зна║ тих
шибайгол│в, купаних в окроп│!
- Н│, красненько дякую, - розводить в│н руками з уклоном, наче перед
ним сидить та особа, що писала лист. - Зверта║ться до патр│отизму? Згода.
Даю п'ять... ну, десять карбованц│в до складки на запомогу голодному, але
встромити палець межи двер│... укл│нно дякую... Може, хто другий
зохотиться...
Осм│хаючись, Макар ▓ванович зараз же написав солодку в│дпов│дь,
виставляючи прикр│сть, яку зробила йому неможлив│сть дати м│сце певн│й особ│
через брак ваканс│┐ й запевняючи заразом, що почува║ться до обов'язку
зробити все можливе для вкра┐нського письменника.
Задоволений з│ свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював
лист, коли з друго┐ хати, як бомба, влет│в його чотирил│тн│й синок.
- Папа! Папа! - загаласував в│н. - Мама сказала, чтобы ты послал по
водку!..
- За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал
тебе, мужичонок ты этакой?!
I роздратований укра┐нський патр│от, забуваючи на хвилинку про св│й
патр│отизм, виб│г до другого покою, гукаючи на ж│нку:
- Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашо┐ на те, як балакають
наш│ д│ти! Адже вони страшенно кал│чать рос│йську мову! Се бог зна що
таке... се н│ на що не схоже! ..
Макар Iванович хвилю║ться, б│га║ по хат│.
Все наче змовилось сьогодн│, щоб дратувати його: │ листи, │ д│ти, │
згадки вчорашн│х вечорниць... Ай, т│ вечорниц│! .. недурно кажуть, що як ма║
скластися лихо, то бог │ розум в│дбере. Треба ж було зробити таку кап│тальну
дурницю - п│ти на т│ вечорниц│... Бути не мовне, щоб не пронюхано, хто там
був, про що балакано... │ тод│... прощай, Макаре Iвановичу!.. Попрошайся з
посадою, з родиною │ в двадцять чотири години... Ото вклепався, ото
вскочив!..
Буйна фантаз│я труча║ б│дного Макара Iвановича по похилост│ в якусь
чорну безодню, зв│дки нема стежки наверх. Страх обгорта║ його такий, якого
в│н не пригаду║ в дитинств│ нав│ть. Напевне, сором перем│г би той страх,
коли б наш патр│от м│г збоку глянути на свою громадську в│двагу, чи то пак
на брак ┐┐. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечност│! Шку-ра,
розум│║те ви? Шку-ра!!
Макар ▓ванович так завзято б│га║ по хат│ │ так кривиться, аж д│д Хо; що
вже давненько кр│зь в│кно придивля║ться до с│║┐ сцени, не може вдержатись
в│д см│ху. Старий зна║, що небезпечн│сть не скаламутить лояльного життя
доброд│я Л│тка, й весело хихика║.
- Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мен│ б н│чого й стояти тут,
так ут│шно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов за║ць той,
полоха║ться абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо н│чого нема
вт│шн│шого, як такий страхополох - "ф│л".
О, знов дзв│нок! ..
Макар Iванович аж кинувся, так той дзв│нок прикро вдарив його по
напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Мар│йко, Варко! Не
чу║те, що там хтось дзвонить? Швидше в│дчинити!.. Макар Iванович, бажаючи
д│знатись, хто прийшов, кр│зь в│дхилен│ двер│ зазирнув у передпок│й...
зазирнув │ охолов. Ой, леле! Оф│цер... з б│лими шл│фами!.. (шл│фи -
оф│церськ│ знаки. - Ред.) Макаров│ Iвановичу аж в очах потемн│ло, аж у
п'ятах похололо... От │ справдилося його передчуття. От │ нещастя!.. Бл│дий,
переляканий Макар Iванович п│дб│г до стола, скинув на його очима, вхопив
б│дну, невинну "Зорю" │, невважаючи на протестуюче "Д. Ц." ("Д, Ц."
дозволено цензурою. - Ред.), укинув ┐┐ п│д ст│л у кошик. Запевнившись, що в
хат│ нема б│льш н│чого "небезпечного", в│н скупчив усю силу вол│, щоб дати
обличчю свому спок│йний вираз,
I саме був час. У хату вступив г│сть... в│йськовий л│кар, знайомий
Макара Iвановича.
Х-у-у! Як же в│н налякав його!
Макар Iванович ледве перев│в дух. Тремтячий, бл│дий, в│н прив│тався до
доктора, попрохав його с│сти.
"▓ чого в│н ходить до мене, отой ворохобник? - промайнула думка в
голов│ Макара Iвановича. - Адже я вже раз не п│знав його на вулиц│".
- Почну, коли дозволите, просто з д│ла, яке привело мене до вас, -
почав г│сть, с│даючи на дзиглику проти господаря. - Учора ви так хутко
покинули наш гурт, що...
- Голова в мене розбол│лась так, що, пов│рите, ледве до л│жка
доплентався, - скривився Макар Iванович.
- Отож │ ми так дом│ркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам
в│домо, - в│в дал│ доктор, - позавтра в м│ст│ Луцькому ма║ в│дбутися гучний
похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги
його на пол│ вкра┐нського письменства, а також виходячи 3 засади, що нам
потр│бн│ тепер м│ж │ншим │ ман│фестац│┐, як│ б св│дчили про │снування наше,
перед ширшою публ│чн│стю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша
прийняти уд│л в тому похорон│ депутац│║ю й в│нком на могилу пок│йного. В│нок
уже замовлено, │ грош│ на нього помалу збираються, але...
"Чого се в│н хоче в│д мене? Чи не грошей часом?" м│ркував соб│ Макар
Iванович │ перехопив, виймаючи калитку
- Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на в│нок...
- Спасиб│, - об│звався доктор, ховаючи жовтий пап│рець. - Властиво, тут
р│ч не в грошах, а в депутац│┐, - казав в│н дал│. - Ми ухвалили вибрати
трьох: двох молодших │ одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед
вашим патр│отизмом │ заслугами, припоручила мен│ прохати вас по┐хати
депутатом на похорон │ завезти в│нок, що я й чиню тепер з при║мн│стю.
Макар Iванович зразу налякався.
Може, се небезнечно3 Але так│ почесн│ запросини при║мно полоскотали
його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патр│отом... В│н так
любить Укра┐ну й той добрий укра┐нський люд! Б│дна, б│дна Вкра┐на, чого б
в│н не зробив для не┐!..
Макар Iванович ц│лком розкис. В│н дякував за честь, запевняв у свойому
патр│отизм│, розводився над браком │нтел│генц│┐ вкра┐нсько┐ й, урешт│,
об│цяв, умовившись до сво║┐ рол│ з громадянами, ви┐хати завтра в м│сто
Луцьке ран│шн│м потягом.
- А хто ┐де з молодих? - зупинив в│н виходячого доктора.
- Семен Пилипчук з Андр│║м Гавриленком.
"Погана компан│я", - подумав Макар Iванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, об│цявши за дв│ години прислати в│нок, а
Макар Iванович лишився у хат│.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором │ прича┐вся в куточку, зв│дки
виг│дн│ше стежити за кожним рухом т│ла й духу Макара Iвановича.
Макар Iванович пройшовся по хат│, затираючи руки. В│н радий. В│н завжди
був певним, що заслуги його, яко патр│ота, не загинуть марно. Золото -
скр│зь золото. В│н нав│ть не диву║ться, що з-пом│ж чималого гурту громадян
вибрано його депутатом на похорон. На честь таку в│н ма║ право... Т│льки...
нав│що т│ дво║ молодших? Вони як│сь... непевн│... Адже можна б було
запрохати когось з│ старших - правда, не таких славних патр│от│в, як Макар
Iванович, бо не вс│ ж зазнали в'язниц│, видавали твори Рябоклячки, збиралися
писати наукову розв│дку, - але все ж людей певних, поважних, з становищем...
А то... Семен Пилипчук... Андр│й Гавриленко... Чекайте! Який се Андр│й
Гавриленко? Чи не той, часом, що недавно був п│д доглядом? Як же се в│н,
Макар Iванович, урядовець, людина оф│ц│ально лояльна, прилюдно виступить з
ним у так│й справ│, що вже сама з себе трохи... як би се сказати... ну,
трохи небезпечна? Н│, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе!
Тепер такий час, так│ умови, що як плюнути - п│дпасти п│д категор│ю
укра┐ноф│л│в, сепаратист│в, пол│тично небезпечних et cet. (et cet. - │ т. д.
(скороч. в│д лат. et cetera). - Ред.) А нащо се? Та й, м│ж нами кажучи, до
чого нам тепер т│ ман│фестац│┐, до чого такий бучний похорон, з в│нками, з
промовами, з комед│ями? Умерла людина - поховати ┐┐ тихенько, з│йтись по
тому в гурточок, згадати неб│жчика, пом'янути сльозою ("п'яною" - шепнув
внутр│шн│й голос Макаров│ Iвановичу, але в│н не звернув на се уваги),
посумувати, що б│дн│й Укра┐н│ наш│й щербата доля забира║ кращих син│в, - │
роз│йтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
Макар Iванович задумався. Непотр│бно, ц│лком непотр│бно, поквапився в│н
з об│цянкою ┐хати на той похорон. Що то в нього - дв│ голови на плечах, щоб
отак ризикувати, або слава захистить його в│д "всевидячого ока"? Краще б
було в│дмовитись, краще б не ┐хати. I як можна бути таким необережним?!
Ц│лий в│к мати на мет│ обережн│сть │ так вклепатися! Ат!
- Що мен│ чинити, що робити? Адже я згодився, об│цяв! - б│га║ по хат│
збурений Макар Iванович. - Тепер якось н│яково назад л│зти... А ┐хати не
можу... I не по┐ду, н│защо не по┐ду... Але що мен│ зробити, як
викрутитися?.. Боже!..
Макар Iванович б│га║ по хат│, як нав│жений, а Хо не може дал│ витримати
в свому кутку. Його розбира такий см│х, що аж кольки п│д грудьми спирають.
- Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки. - Ха-ха-ха! Чи бачив
хто кумедн│шу ф│гуру? Оце "ф│л", так "ф│л", чисто┐, мовляв, води!..
Ха-ха-ха!..
Б│ла борода Хо труситься в│д реготу, аж холодний в│тер │де в│д не┐, а
наш патр│от т│па║ться, мав у пропасниц│, уявляючи буйною фантаз│║ю вс│
насл│дки сво║┐ необачно┐ об│цянки. Тут │ компрометац│я, │ втрата посади, │
допити, │ таке страх│ття, що й малим д│тям не сниться,
- Не по┐ду! - р│ша║ в│н врешт│. - Не по┐ду!
- Барин! - ускаку║ служебка. - Там принесено з крамниц│ такий в│нок з
ср│бла, що аж ся║ на сонц│...
- Дурна! - грима║ на не┐ роздратований Макар Iванович │ с│да║ за ст│л.
- Що його зробить? - м│рку║ в│н. - Напишу х│ба, що неспод│вано заслаб │
через те не можу ┐хати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю,
посид│ти в хат│, та що ж робити! Усе ж краще, н│ж компрометац│я...
I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) вилива║
на папер│ жаль, що неспод│вана слаб│сть змушу║ його зректись великого
обов'язку, ба й чест│ в рол│ депутата виявити св│й невт│шний смуток над
св│жою могилою вкра┐нського письменника, │ через те в│дсилав в│нок у над│┐,
що в│н д│станеться не в г│рш│ руки...
Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: в│н справд│ заслаб... в│д
страху.
Хо вступа║ в здоровезну кам'яницю, л│зе, покректуючи, по ступанц│
високо, аж "п│д небо", │ втиска║ться в маленьку к│мнату, в найтемн│ший
закуток. В к│мнат│ - як в улику: гучний гом│н молодих голос│в бринить ус│ма
тонами радост│ ┐┐ смутку. То за столом, при св│тл│ лампи, з│бралася в
гурточок молод│ж, щоб, н│м роз│йтись р│зними шляхами, востанн║, може,
под│литися враженнями пережитого та над│ями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енерг│┐, в│ри, злучених з
собою теплими, сливе братерськими в│дносинами. п не диво: вс│ вони гр│лися
б│ля одного вогнища, кожен брав зв│дти св│тло й тепло. Огнище те - любов до
сво║┐ кра┐ни, до свого народу; св│тло - то │дея, що дала зм│ст життю, то
св│дом│сть сво┐х обов'язк│в; тепло в│ра в перевагу добра над злом, правди
над кривдою, св│тла над темрявою...
- Братики мо┐! - зд│йма║ р│ч один. - Розходимось ми р│зними шляхами,
розлуча║мось, нав│ки злучен│ одною │де║ю... │де║ю нац│йно-культурного
в│дродження нашо┐ кра┐ни.... Перед нами життя, перед нами робота...
Роз│йд│мось ми пром│ннями сонця, понес│мо св│тло у темн│ закутки...
Розплив│мось глибокими р│чками, зрос│мо р│дну землю, │ "як д│воч│ в│нки,
зазелен│ють наш│ ниви..." Не лякаймось великост│ прац│, не жахаймось важко┐
дороги! В │де┐ наш│й, в наш│й прац│, в наш│й см│ливост│ - сила наша. П'ю за
см│лив│сть!
- За см│лив│сть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
- Хе-хе-хе! за см│лив│сть!.. - глузливо шепотить Хо. Роз│йдемось
пром│ннями... роз│лл║мось р│чками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як
закутають пром│ння те, як потиснуть морози та скують р│чки - побачимо, куди
д│неться ваша см│лив│сть! Хе-хе!.. А про д│да Хо й забули? Не пам'ята║те,
яку чудод│йну силу мав його борода? Ге? А сього не хочете?.. - I Хо трясе
бородою, сповняючи хату холодним в│тром.
Але молод│ж │з усм│шкою слуха старого. Лякай, д│ду!
- Нам скажуть, що думки наш│ не нов│, - обзива║ться другий, - │ ран│ш
не одно чисте серце загр│валося такими ж │деями... Та тим-то й ба, що тод│
т│льки │дея набира║ вартост│, коли пороста║ т│лом, переводиться в життя,
Перевагу нашу я добачаю найголовн│ше в тому, що ми поставили соб│ завданням
перевести наш│ │де┐ в життя, │ певн│, що зробимо все, що в наш│й сил│ й
змоз│... Будьмо передус│м скр│зь укра┐нцями - чи то в сво┐й хат│, чи в
чуж│й, чи то в свому кра┐, чи на чужин│, Хай мова наша не буде мовою, якою
звертаються лиш до челяд│... Хай вона бринить │ розгорта║ться в наш│й
родин│, у наших зносинах товариських, громадських, у л│тератур│ скр│зь, де
нам не зац│плено... Не попускаймо соб│ нав│ть у др│бничках. Нес│мо прапор
справи нашо┐ в дужих руках, а будьмо консеквентними, не в│дд│ляймо слова в│д
д│ла... Не жахаймось, що д│ло те таке велике, таке важке... Роб│м, що
можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йд│м см│ливо, пам'ятаючи, що вс│
дороги провадять до Рима... А поки що нам треба прац│, прац│ й прац│... Я,
як ви зна║те вже, маючи шматочок власного грунту, │ду на село
господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я пересв│дчився, що
нав│ть одна │нтел│гентна людина може багато там зробити, скоро потрафить
забезпечити соб│ поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити
руки й до осв│ти, │ до пол│пшення економ│чного та морального стану нашого
люду.
- А сила ворожа? А кроти, що стануть п│дривати тв│й будинок? А шинкар?
А жмикрути всяк│? - аж п│дскаку║ на м│сц│ Хо, трясучи бородою. - Чи ж ти
гада║ш, що то жарти?
- Знаю, - веде дал│ будучий хл│бороб, наче в│дпов│дав на запитання Хо,
- що доведеться мен│ рахуватися з чималими труднац│ями, стр│ти багато
перешкод, але теж багато й в│ри в мене у свою │дею, багато сили молодо┐,
багато енерг│┐ вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток кра┐н│ наш│й,
панове!
Випито за працю.
- Приймаючи сей тост, - обзива║ться трет│й, - додам к│лька сл│в.
Пригадайте соб│, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутик│в
показав синам, яку силу ма║ ║дн│сть. Отож, ║дност│, яка б робила нас │з
кволих нав│ть одиниць незламною силою, потребу║мо й ми... Важка праця,
перешкоди, що неминуче стануть нам на дороз│, усяк│ лих│ пригоди здолають
зламати хоч як│ сили, хоч яку енерг│ю, │ горе людин│, що в таких обставинах
почу║ться самотньою, в│д│рваним листком... Отож, треба нам цементу, щоб
нар│вн│ з │де║ю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щир│, чисто
братерськ│ в│дносини м│ж нами, обоп│льну пом│ч, пораду... Опр│ч двох тост│в
- за см│лив│сть │ за працю - п'ю ще й трет│й: за ║дн│сть!
- За ║дн│сть! - торкнулись ус│ чарками.
В маленьк│й к│мнатц│ чимдал│ ста║ гучн│ше. В атмосфер│, повн│й палких
речей, см│ливих поривань, над│й, енерг│┐, повн│й безкрайо┐ в│ри в │дею та
власн│ сили, загр│т│й юнацьким запалом, гарно почува║ться молод│ж. Байдуже
┐й, що Хо з усе┐ сили намага║ться налякати ┐┐: то бородою ма║, з в│тром
холодним дрижаки посилаючи, то в│дхиля║ заслону, показуючи спокуси й
небезпечност│, що мр│ють на житт║вому шляху... Байдуже!.. Палка молод│ж у
жив│ оч│ см│║ться старому, кепку║ з його заход│в, зве його порохном.
Хо ма║ причину рад│ти, бо хто ж то, як не в│н, нар│кав на полохлив│сть,
що трима його на св│т│, не да║ спок│йно зложити к│сток у домовину? Але Хо не
сьогодн│шн│й, в│н старий, як св│т, його не зведеш. Ох, багато бачив в│н на
в│ку свому! Бачив в│н │ таких, що, повн│ молодечо┐ в│дваги, викликали на
герць потуги зла, а як прийшло що до чого - перш│ ж п'ятами накивали.
Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, │ тепер... не
в│рить. Просто не в│рить, щоб ся палка молод│ж, скоро з│ткнеться з│
справжн│м життям, витривала боротьбу з його чудод│йною силою, не п│дхилилася
┐й, Адже й так│ Макари Iванович│ мали сво┐ хвилини зваги, а тепер що з ними
сталося? Пожалься, боже!..
- Слова, фрази!... - шепотить Хо. - Се абихто зможе! А от д│лом довести
в│двагу - й то не нерозсудливу в│двагу, а таку, щоб давала змогу
повсякчасно┐ прац│, - се я Розум│ю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви
нездатн│ на се, але не пов│рю, поки життя ваше не покаже вашо┐ правди... А
тод│... О, тод│ страхов│ Хо легше стане, бо ближче буде до могили...
Хо слуха║, як молодий л│кар розгорта║ плани сво║┐ л│карсько┐ та
просв│тньо┐ д│яльност│ на сел│, де ма║ зам│р оселитись. В│н веде боротьбу з
темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до │нтел│гента, орган│зу║
дешеву медичну пом│ч... Чу║ Хо, як с│льський учитель об│ця║ хитромудро
керувати пом│ж п│дводними кам│ннями сучасних порядк│в, а таки доплисти, куди
треба, таки досягти сво║┐ мети... А ось починаючий письменник нахваля║ться
щиро взятись за працю, за поважн│ студ│┐, простати сво┐ │де┐ та працювати не
то в свято, але й у будень... I Хо не може його н│як злякати ан│ цензурними
умовами, ан│ фатумом укра┐нського письменника писати gratis (gratis (лат.) -
безкоштовно, задарма. - Ред.) , або за "б│г дасть"...
Довго ще, мов улик той, гуде маленька к│мната "п│д небом", довго ще
чека║ Хо, аж поки братерський поц│лунок на прощання не зак│нчить сього
пам'ятного вечора.
- Не полегшало мен│ з того, що глянули мен│ сьогодн│ в в│ч│, не
полегшало... - шепотить Хо, плентаючись за останн│м з гостей. - I не
полегша, аж пересв│дчуся, що не порожн│ згуки лунали там у к│мнатц│, що час
│ життя не зламають в│дваги вашо┐... Почекаю ще... почекаю.
Мина║ к│лька л│т.
Змордований в│чною блуканиною, знуджений полохлив│стю всього живучого
та невдячною ролею страху, шкандиба║ по курн│й дороз│ Хо, п│дпираючись
довгим костуром.
- Скучно на св│т│, нудно на св│т│... скр│зь повно страхополох│в... -
мимрить старий у роздратуванн│. - А ти волочись по св│тах, не бачачи
к│нця-краю сво┐й мандр│вц│... Ох, важко, важко, спочити б уже... - з│тха║
в│н до спокою.
- А що се манячить ул│воруч? - зац│кавився Хо, з-п│д руки вдивляючись у
далеч│нь, що червон│ла вся в променях заходячого сонця. - Селом Не п│ду
туди; остоб│с│ли мен│ осел│ людськ│... Е, н│, стривайте, зайду, бо тут живе
хл│бороб-│нтел│гент, що то нахвалявся запровадити на сел│ нов│ порядки...
Побачимо...
Сонце вже с│дало, коли Хо входив у село. Насамперед, як пристало
порядному подорожньому, подавсь в│н до корчми. Але що за диво? Корчму хтось
обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв зв│дти, мабуть,
ус│х п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церкв│... Хо наблизився,
глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-ге! Ось воно що! Недавно була
корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо об│йшов село, але корчми не було.
Чудас│я, та й год│! А що то робить пан д│дич, ц│каво глянути? - пода║ться Хо
до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними в│кнами. Старий
присува║ться до в│кна, зазира всередину й бачить: у хат│, за столом, сидять
гост│ - учитель та селяни. Ус│ вони вкуп│ з господарем щось пишуть, рахують,
м│ркують. У кутку дво║ д│тей граються, декламуючи байку Гл│бова "Вовк та
ягня".
- Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись. - Еге! ось що:
касу ощадну заложили. Бач ┐х? А се знав що? Гомонять про якусь землю, що
громада ма║ купити в сус│днього д│дича. Еге, в│н таки оре перел│г св│й, той
хл│бороб! Що ж дал│, що ще нового?.. Хо, однак, мусить в│д│рвати увагу в│д
товариства, бо в хату вступа║ ж│нка господаря, звертаючись до д│тей чистою,
неламаною мовою:
- А йд│ть, д│точки, гратися в другу хату, бо ви тут заважа║те...
За якусь часинку господиня знов ув│ходить, прохаючи вс│х на вечерю.
Здивований Хо бачить, як ус│ посполу с│дають за ст│л, │ каже до себе: "А
диви! Тут наче нема пана й мужика, а сам│ люди..."
По вечер│ гост│ примощуються, де кому виг│дн│ше, а господар вийма║
книжку, │ почина║ться лектура...
Тут уже Хо не витриму║. Його обхоплю║ непереможне бажання викликати
в│дважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збира║ всю свою потугу:
проймаючим холодом в│║ борода його, чудод│йна сила, мов хмари т│, насува║
найстрашн│ш│ картини перед оч│ лектора, а лектор наче не пом│ча║ сього. Але,
врешт│, почувши при сутн│сть страху, в│н в│дрива║ться в│д книжки,
оберта║ться до Хо │ дивиться йому в в│ч│ довгим, зважливим поглядом...
I враз Хо пом│ча║, що в│д погляду того д│ються з ним незвичайн│ реч│: з
бороди вже не в│║ проймаючий холод, вона тратить свою чудод│йну силу, т│ло
його менша║, легша║, немов частина ││ого парою взялась або порохом
розсипалась; Хо чу║, що на душ│ в нього став легше, в│драдн│ше, що б│льш
таких см│ливих погляд│в - │ ск│нчиться його дов│чна мандр│вка, │ складе в│н
на спочинок сво┐ стар│, натруджен│ к│стки...
Хо йде дал│, не чуючи втоми, невважаючи на глуху н│ч. Ось │ небо
всм│хнулось перед св│танням, ось │ сонечко земл│ вродлив│й на добридень
дало, а Хо чимчику║, посп│шаючи до села, де молодий л│кар, в│рний сво┐й
│де┐, мав розгорнути свою л│карську та просв│тню практику. Врешт│ - село. Хо
п│д│йшов до села, │ перша хата, яка кинулась йому у в│ч│, була шпиталь,
м│сце страждання │ заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на пороз│,
зазирнув усередину. Що там? Чи нема л│каря? Н│, ║сть: в│н на свому м│сц│,
б│ля хорих. Т│льки в│н не пом│ча║ Хо, що вс│ма силами намага║ться звернути
на себе його увагу; л│карев│ просто н│коли. Тут нового хорого привезено, там
операц│я, а то треба й л│ки самому налагодити, Сила роботи! Довго чига║ Хо
на хвилину, коли л│кар буде в│льн│шим, Аж ось │ дочекався. Л│кар │де додому,
об│да║, а по об│д│ замика║ться в сво┐й хатин│, щоб н│хто не заважав йому
писати популярний виклад з г│г│║ни для селян, звичайно, мовою вкра┐нською...
Осю-то хвилину й уважа║ Хо за слушну для свого досв│ду. В│н д│йма║
труд│вника холодом, в│н малю║ перед ним картину недостатк│в, убожества, бо
що дасть с│льська практика? В│н показу║ йому вс│ засоби темно┐ сили, що вою║
з│ св│тлом та чесною працею, Дарма! Не жаха║ться л│кар, а зводить на Хо оч│
й пронизу║ його ясним, см│ливим поглядом чесно┐ людини...
I знову чу║ Хо, що сила його слабша║, що сам в│н менша║, │ з вдячним
серцем, повним поважання, низько вклоня║ться л│карев│, шепочучи сво║:
- Спасиб│...
А вчитель?
I мчиться Хо до другого села, │ мусить уклонитись учителев│, бо в│н
см│ливо пливе пом│ж кам│нням до мети, н│ на хвилину не забуваючи сво┐х
об│цянок, сво┐х обов'язк│в.
- Еге-ге! поталанило мен│, - рад│║ старий. - На добру стежку вступив я,
п│ду й дал│ по ┐й...
I ось перед ним маленька хата, а в хат│ т│й, з│гнувшись над столом,
худий, бл│дий, змарн│лий, працю║ вкра┐нський письменник, │ лиш велика душа
дивиться з його великих очей. Ледве-ледве п│зна║ Хо в ньому юнака з повним
рум'яним обличчям, що рвався до слова пам'ятного вечора. I не дивниця: життя
йшло, а було в житт│ тому │ кайдан│в, │ голоду, │ холоду, │ всього, що
мусить зазнати сп│вак нев│льного народу.
- Три чисниц│ до смерт│, - р│ша║ Хо, дивлячись на його. - Покинь, бо
вмреш1 - ляка║ в│н господаря св│тлички. - Бачиш, який холод │де з мо║┐
бороди, а бувають кра┐, де ще холодн│ше...
- Покинути? - обзива║ться тихий голос з-над столу. - Н│, не покину.
Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо
поки жевр│║ вогонь, що маю в серц│, мен│ буде тепло й добре...
I Хо стр│ва║ться очима з худою, м│зерною людиною │ не витриму║ того
погляду, повного в│ри, повного кохання до сво║┐ кра┐ни...
I ще раз склоня║ться Хо перед силою, вищою й сильн│шою в│д сили страху.
В│льн│ше з│тхнув старий страх, │ рад│сно й легко зробилось в нього на
серц│. Йому забажалося самотини, бо полохлив│ люди, що стр│вались по дороз│,
стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськ│ осел│ й подавсь ген-ген
полями аж до л│су. Тут, на знайом│й галяв│, с│в в│н, загорнувся сивою, мов
туман той, бородою та й замислився.
Сидить Хо │ не пом│ча║, що все живе в л│с│ п│д впливом страху зата┐ло
дух, перестало жити, що навкруги його запанувала. мертва, прикра тиша.
Пташки ущухли, зв│рина прича┐лась, мал│ комашки завмерли в травиц│. Ростини
боялись нав│ть тягти с│к │з земл│, пити холодну росу, виправити з│бган│
листочки, розгорнути звинен│ кв│тки. Пустотливий пром│нь сонця зупинивсь у
зелен│й гущин│ та лиш здалеку придивлявся до сиво┐, мов туман той, бороди
Хо, боячись наблизитись до не┐. Тихо було, мертво. Але Хо не пом│чав сього:
в│н сид│в, замислившись, з рад│сною усм│шкою на устах, з над│║ю в серц│.
Над│я та сягала аж у т│ часи, коли см│лив│сть в│зьме верх над страхом │ Хо
зложить на спочинок сво┐ стар│, набол│л│ к│стки."
1894
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:37:57 GMT