Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Латинська побрехенька, по-нашому розказана

   Був собi колись-то якийсь-то маляр... ось на  умi  мота║ться,  як  його
звали, та не згадаю... Ну, дарма; маляр  та  й  маляр.  I  що  то  був  за
скусний! Там морока його зна, як то гарно  малював!  Чи  ви,  братики,  що
чита║те або слуха║те сюю книжку, дума║те, що вiн так малював собi  просто,
абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та  так
просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить,
так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня,  таки  живiсiнько
воно й ║; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як  намалю║  що-небудь  та
пiдпише - бо й письменний був собi - що се не кавун,  а  слива,  так  таки
точнiсiнько слива. Раз... (о смiху  було!  Хлопцi  аж  кишки  порвали  вiд
реготу) змалював вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив
- так навдивовижу!  Ну,  намалювавши,  та  й  каже  нам:  "Тепер,  хлопцi,
дивiться, що за кумедiя буде". А ми кажемо: "Ану-ну, що там буде?"  А  вiн
каже: "А йдiть лишень за мною та й несiть патрет попово┐ кобили".  От  ми,
узявши, та й пiшли, та по його наущенiю  i  постановили  бiля  панотцевого
двора; пiдперли ┐┐ гарненько; таки точнiсiнько, як  кобила  сто┐ть:  i  на
одно око слiпа, i хвiст вирваний, i ребра ┐й повилазили, та  ще  й  голову
понурила, мов пасеться. От  як  постановили  ┐┐,  а  самi,  узявши,  та  й
поприсiдали попiд плотом, у бур'янах, та й ждемо батюшку, а самi  тулимося
якомога, щоб не реготатися. Аж ось, зирк! iде наш  отець  Микита  (та  ще,
мабуть, було i у головцi), iде та собi пiд нiс всемирну мугиче; а  далi  i
вздрiв кобилу та й каже: "Що за ледащо мiй  Охрiм!"  (а  його  батрака  та
звали Охрiмом). "Кобила, - каже, - зiйшла проти ночi  з  двора,  а  вiн  i
байдуже; коли б то менi ┐┐ пiймати!" А далi зняв  з  себе  пояс,  зав'язав
петлю та й  став  до  не┐  пiдкрадатись,  та  знай  цмока  та  приговорю║:
"Тпрусьо, ряба, тпрусьо!", а далi, як пiдiйшов близенько, як закине ┐й  на
шию пояс, як крикне "тпру!", як потягне до себе, а кобила як впаде,  а  ми
так i зареготались, та навтiкача! А отець Микита  i  зоставсь;  сто┐ть  як
укопаний, i руки i ноги одубiли, i нi з мiсця; а кобила перед  ним  лежить
догори ногами, i пiдпiрки не вдержали, як потягнув  ┐┐  до  себе,  щоб  не
втекла. Та вже опiсля розказував, що й довго б стояв, та  попадя  побачила
та й не знала, що з ним i робити: i вiддувала, i  водою  бризкала,  та  на
превелику силу з мiсця звела i увела у хату; так, - каже, - цiлiсiньку нiч
трясця його била, а кобила усе в вiчi лiзла, аж поки шалхве┐ напився.
   Так ось такий-то був скусний маляр... те, те, те!  тепер  згадав:  його
звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй  юпцi,
тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо  пiдперезане,  а  зверх
кита║ва черкеска; на ши┐, поверх бiлого комiра,  бумажний  красний  платок
пов'язаний; шкаповi чоботи добрi, з  пiдковами;  волосся  чорне,  пiд  чуб
пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi;  не  часто  голивсь,
так борода усегда як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як  з
приятелями у кунпанi┐, так не проливав; добре  було  на  криласi  спiва  i
гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки  наш  дяк;
тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що!  Хлiба  святого  не
┐стиме, а без тi┐ поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом
- коли чували - з Борисiвки, Курсько┐ губернi┐; а у тiй слободi щонайлуччi
богомази, iконописцi й усякi┐ маляри; так i вiн-то вiдтiля родом був, а  в
нас у селi зеленив нову дзвiницю. I таки нiгде правди дiти: що  вже  нiхто
лучче не намалю║, нi розмалю║, як богомаз з  Борисiвки;  вже  не  жалко  i
грошей! Як же москаль озьметься за се║ дiло, ну! - тiльки почухайся, та  й
вiдiйди. Торгу║ться i требу║ багацько: дай йому i кошту, i грошей  скiльки
забажа, а як удереть! гай, гай!  Йому  кажеш  -  блакитна,  а  вiн  товче:
"Синя-ста".  Йому  кажеш  -  не  годиться,  а  вiн  чуха║ться   та   каже:
"Нiчаво-ста; для хахлов i такий бог бряд║". Тьфу! на ┐х голову!
   Так про сього-то Кузьму  Трохимовича  прочув  якийсь-то  пан,  що  дуже
кохавсь ув огородах; так, бач, бiда: горобцi щолiто повикльовують усе,  що
вiн нi понасiва. Так вiн-то позвав Кузьму Трохимовича та й  по║днав  його,
щоб списав йому салдата, та  щоб  такий,  як  живий  був,  щоб  i  горобцi
боялися. "А буде яка хвальш, прикину, - каже, - тобi". От i сторжились  за
десять рублiв грошей i восьмуху горiлки. Отже ж то i змалював вiн салдата,
та ще як? Що, я ж кажу, що й живий  не  буде  такий  бридкий,  як  то  був
намальований: пикатий, мордатий, та ще з здоровенними усами, що не  тiльки
горобцевi, та й чоловiковi страшний. Мунд║р на ньому  лепський,  гудзиками
позащипований, що аж ся║. А оружжо? - так погибель його зна,  як  то  живо
списав! Оттак, бачиться, i стрельне,  що  й  приступитись  страшно!  А  як
задивишся на нього, так, бачиться, вже i ворушиться, i усом морга, i очима
поводить, i руками  дьорга,  i  ногами  дрига,  таки  так  i  дума║ш:  "От
побiжить... от битиметь!" Так-то скусно був намальований!
   Ну, змалювавши, Кузьма Трохимович i  дума:  "Може,  не  вгоджу  пановi;
тогдi пропали i грошi, i робота? Повезу куди на ярмарок та й  поставлю  на
базарi i буду слухати, що будуть люди казати? Коли будуть його жахатись  i
лякатись, тогдi  певно:  бери,  Кузьмо,  грошi;  коли  ж  огудять,  то  ще
пiдправлятиму, аж поки до кiнця доведу".
   Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата - коли хто  зна
- аж у Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i
хазяйство по хатам, спали,  i  по  шинкам  народ  порозходився,  i  свiтло
погасили, вiн i поставив той патрет  на  самiй  ярмарцi  i  попiдпирав  ще
лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п'яний,  як
поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як  прийде  чухатись  до
нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап'яв яточку  та  й  сiв,
щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; та тут же  наклав
на палiтру красок, що "коли, - каже, -  що  не  так,  то  я  й  пiдмалюю".
Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи,  поки
ще до дiла.
   Аж ось стало i на свiт заньматься. Iще не попритухали  усi  зiрочки,  а
вже наш Кузьма Трохимович i скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер  очi
полою, бо вже тут пак нiколи було по воду йти, щоб  вмитись;  пiдперезавсь
знову i пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий нiс, та й рукавички
достав, - бо се, зна║те, було об перших п'ятiнках, так  вже  зорi  холоднi
були, - i сiв у сво┐й ятцi, щоб прислухатись.
   Перш усього блиснуло свiтло у  кабацi...  Гай,  гай!  Вже  i  в  Липцях
завелися кабаки, неначе - нехай бог милу║ -  у  Рас║┐.  Вiдкiля  ж  то  се
узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас,  хто  не
здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а  -
таки нiчого грiха та┐ти - знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у
┐х вiру та, як той Юда, узявсь  держать  i  Липцi,  i  другi┐  слободи  на
московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак,  i  там  вже  уся
московська натура, i там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та  усе
народ проворний: нi до┐сть, нi доспить, усе об  тiм  тiльки  й  дума,  щоб
заробить копiйку. Така вже ┐х московська поведенцiя! А  як  тiльки  нашого
братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов
з посудиною, щоб купити до хазяйства на  скiльки  треба  горiлки,  та  хоч
трохи заслухайся або задивись, то й не долл║  повно┐  мiри,  та  мерщiй  i
всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн  тебе  випровадить
геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачерпне  iз
дiжки таки повнiсiньку; тут станеш  уси  розгладжувати  та  втира║шся,  та
поцмока║ш хорошенько i збира║шся, як  то  гарненько  натощака  вип'║ш,  та
тiльки що руку пiдняв, i ще до рота не донiс, як, урагова його  мати  зна,
де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той,  що...  дух  свят
при нашiй хатi!.. Пiдбiжить, пiдтовкне - плюсь! -  бiльша  половина  чарки
назад у дiжку! Лихо та й годi! П'║ш мерщiй, бо  розливальщик  ще  стане  i
чарку вiднiмати. Випив... так що ж бо? Як там кажуть: по бородi потекло, а
у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло: нiчого було гаразд i
проковтнуть. Оттака-то ┐х московська вiра, щоб  зо  всякого  зiдрати;  так
куди ┐м i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де  б  то
поживитись.
   Так от, як засвiтили у кабацi, то й вислали надвiр пiдтовкачку,  чи  не
вздрить  кого  на  вулицi,  щоб  заманити  у  кабак.   Вибiгло   чортя   i
озира║ться... Подивiтесь на нього: на що то воно  похоже?  Що  б  то  йому
голову  гарненько  пiд  чубчик  пiдстригти,   як   i   в   людей?   а   то
патлатий-патлатий! Спереду аж у вiчi йому волосся лiзе, уха  закрива║,  по
потилицi шльопа║ться; аж, сердека, усе  знай  головою  потряху║,  щоб  тi┐
патли не мотались. I сорочка на ньому - не як у людей; замiсть  бiло┐,  як
закон повелiва, вона в нього або червона, або синя, та  без  комiра,  а  з
гапликом, та на плечi i защiбне; так що хто зроду уперше  москаля  побаче,
то й не вгада, що то воно i ║.
   От такий-то став бiля кабацьких дверей, поглядав, поглядав - i  вздрiв,
що сто┐ть салдат на калавурi  з  оружжом,  та  й  став  гукати  на  нього:
"Служба! - каже, - пайди-ка сюди! Стань тутечки-здеся,  штоб  подчас  буде
драка, так не дай нас ув абеду; а порцiя ад нас буде". Сто┐ть  салдат,  не
ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить i  утрет║  -  салдат  нi  з
мiсця! Далi москальча злякалося, щоб вiн не розсердивсь та не дав би  йому
щипки, покинув його та мерщiй у кабак, та й зачинивсь.  Кузьма  Трохимович
чу║ се║ все, усмiхнувсь, моргнув усом та й подумав собi: "Побачимо, що  то
дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!"
   Затим виткнулось i сонечко. Тут стали рушати  й  нашi,  що  з  борошном
пона┐жджали то з Деркачiв, то з Вiльшано┐, та були аж iз Коломака. Що  то,
батечку, iз яких-то мiсць на той ярмарок не понавозили усякого хлiба! Таки
видимо-невидимо ┐х тут стояло! Коли сказать, що  пiдвiд  двадцять  ┐х  тут
було, то, ║й же богу мо║му! бiльш: хмара хмарою. Тут i  жито,  i  овес,  i
ячмiнь, i пшениця, i гречка, i  усе,  усе  було.  Зна║те,  прийшло  урем'я
подушне зносить, так усякому грошi треба. Наш братчик не  бабак;  вiн  жде
пори. Слава тобi господи! вiн, нехай бог боронить, не москаль,  щоб  йому,
покинувши жiнку, дiточок  i  худобоньку,  ти  за  цi║ю  бiдною  копiйчиною
шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та  кровавим  потом  ┐┐
заробляти. Та чого тут i вередувать? Коли вродив бог хлiбця  та  дав  його
зiбрати, то й дожидай,  поки  прийде  нужда,  що  як  десяцькi  у  волость
потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа  льону,  щоб  на
сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахт або  свит,  та  й  усяка
напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде  дiтись;  вези
хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу
не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та  й
розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi  вже
справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до ново┐ нужди:  тогдi  ж
будемо й думати, де що узяти.
   Так оттакi-то там були. I ┐х вже i сон не брав. Сонечко зiйшло, вони  й
посхоплювались, щоб, зна║те, купця не втерять. Ото гарненько  повстававши,
помолились до церков богу та й послали одного з табору  по  воду,  бо  вже
пора була i кашi варити. Потяг Охрiм з двома баклагами до криницi, аж геть
пiд гору, та йде вулицею... Луп очима!  сто┐ть  салдат..  Охрiм  був  собi
парень звичайненький,  зняв  шапку,  поклонивсь  та  й  каже:  "Добридень,
господа служивий!" А салдат мовчить... От Охрiм i пiшов сво║ю  дорогою,  а
Кузьма Трохимович i всмiхнувсь, та й подумав: "Одурив i сво┐х! що то дальш
буде?" Ну! Набравши Охрiм води та вертаючись до табору, дума: "Отже ж  тут
║ постой! А що, як спитаю, чи не  треба  ┐м  бува  коням  овса  або  якого
борошна?" Та як порiвнявсь проти салдацького патрета, та й каже:  "Господа
москаль! А скажiть, будьте ласкавi, вашому команд║рству: коли треба  вiвса
або якого борошна, то нехай прийдуть ось  до  табору  та  спитають  Охрiма
Супоню; а в мене овесець важненький, дешево вiддам, i мiра людська;  вiсiм
з верхом i тричi по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич  наш
буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки".  Се║  кажучи,  достав  з
халяви рiжок, постукав об  каблук  i  витрусив  на  долоню;  сам  понюхав,
покректав, пiднiс салдату та ще й приговорю║: "Кабака гарна,  терла  жiнка
Ганна! стара мати вчила ┐┐ мняти; дочки розтирали, у рiжки  насипали.  Ось
подозвольте лишень!" Салдат нiчичирк! i усом не моргне. Неборак Охрiм узяв
собi на розум: "Цур йому! - каже собi на думцi, - щоб ще по пицi  не  дав,
бо вiн  на  те  салдат..."  Пiднявши  баклаги  та  мерщiй  до  табору,  не
оглядаючись... А Кузьма Трохимович, се║ чувши, та "ких, ких,  ких,  ких!",
та аж за боки брався, регочучи.
   Поки ж се║ дiялось, пiднялися на мiсто йти  бублейницi,  палянишницi  i
тi, що кухликами  пшоно,  а  ложками  олiю  продають.  За  ними  пiдтюпцем
поспiшали з пирiжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками
й усякими ласощами, чого тiльки душа забажа  на  снiдання.  А  танок  вела
Явдоха Колупайчиха, молодиця гарна,  не  узяв  ┐┐  кат:  чорнява  мордата,
трошки кирпатенька, та й рум'яна, як рожа, та таки й одягнена: очiпок, хоч
вiн собi i зовсiм витертий, самi нитки, а був колись парчевий; кожух бiлих
смушкiв пiд тяжиною i бабаком обложений, тiльки що скрiзь на ньому  дiрки,
i попiд руками, i на боках, так що видна була  i  уся  одежа,  i  таки  не
проста, а мiщанська, бо  вона  узята  була  у  Липцi  аж  iз  самiсiнького
Харкова, i не простого, а мiщанського  роду;  шушон  набойчатий,  спiдниця
каламайкова; тiльки що не можна було угадати, якого вона ║ цвiту, бо  дуже
було замазано олi║ю; вона-бо пекла i бублики, i сластьони, а  около  сього
дiла не можна чисто ходити; зараз випачка║шся, як той чорт, що  до  вiдьми
через трубу лазить.
   От молодицi i кричать Явдосi: "Ану, паньматко! вибирай мiсце на щасливу
продажу. Ти в нас голова: де ти сядеш, то й ми бiля тебе". Явдоха й  узяла
з чужо┐ коробки паляницю, стала на сход сонця, тричi перехрестилась  та  й
покотила паляницю навпаки сонця. Котилась тая паляниця, котилась та  й  не
зопинилась нiгде, а прямiсiнько плюснула бiля  салдацького  патрета.  "Ох,
менi лихо! - сказала Явдоха, пiднявши тую паляницю, та  мерщiй  пхнула  ┐┐
мiж свiй товар, - як  таки  бiля  москаля  сiдати?  Вiн  нам  такого  лиха
наробить, що не то що! Ув одно┐ щипне, у  друго┐  хватне...  та  тут  таке
буде, що й коробок не позбира║мо..." - "Вибирай же друге мiсце, -  гукнули
молодицi, - може, й не з так щасливе буде, та  усе-таки  лучше,  чим  дати
москалю орудувати над нашим крамом":
   Перевела Явдоха свiй цех через дорогу; поворожила  вп'ять  другою,  теж
чужою булкою i мiж сво┐ положила ; а де паляниця впала, так сама  з  сво┐м
товаром сiла, а молодиць розсадила, де якiй як по черзi припало,  а  чергу
зробила сама ж таки Явдоха: якi були побагатiлi, так  до  себе  ближче,  а
бiдну на товар, так на самий хвiст, у куток, де  й  школяр,  що  з  малими
грiшми купу║ самий дешевий товар, ┐┐ не знайде; та за чергу кожен базар  i
лупить з них, що зможе.  О!  та  баба  ж  козир  була!  Одно  вже  те,  що
харкiвська родом, а цокотуха та й цокотуха! Узялася над усiма  перекупками
отаманювати i вiд десяцьких, вiд голови та й вiд самого писаря  оборонять;
тiльки щоб усi перекупки ┐┐ слухали i  що  скаже,  щоб  сповняли,  i  чого
потребу║, щоб поставляли. Та нехай би i не послухав ┐┐ хто?  Так  зараз  i
нашлеть: або свиня бублики похвата, або  собака  олiю  вип'║,  або  п'яний
поточиться та коробку переверне, а вже даром не пройде.
   Тiльки  що  молодицi  любенько  посiдали  i  кожна   з   сво┐м   крамом
розташувалась, аж... тю! Москаля нечистий i вродив з стовпцями  бiля  них.
Як же напустяться на нього перекупки! "Зачим тут  став?  Пiди  собi  геть;
стань де iнше, не мiшай православний товар продавати, а  сам  iди  хоч  до
чортiв, опрiч хлiба святого". От як затуркали, затуркали - бо  звiсно,  як
нашi молодицi, скiльки ┐х не буде, та як  заговорять  разом  усi  ув  один
голос, так нiчого i не второпа║ш: мов на потоках вода шумить, аж  у  вухах
лящить! - а москаль i байдуже, а знай собi кричить:
   "Гречишнищi гарячi┐!" Що тут на свiтi робити? От  бачать  молодицi,  що
непереливки, пристали до Явдохи: "Роби, що зна║ш, роби, а москаля збудь!"
   Нiчого Явдосi робити, узяла - та усе-таки не  з  сво║┐  коробки  -  три
в'язки бубликiв i пiшла до патрета, та й... далебi що правда!  поклонилась
йому, мов живому, та й  просить:  "Ваше  благородi║,  господа  салдатство!
будьте ласкавi, зведiть з нашого мiсця  оттого  навiженого,  католицького,
бусурменського москаля, що став бiля бублейниць з стовпцями". Се║  кажучи,
бачить, що салдат i не дивиться на не┐, та й стала йому совати  бублики  в
руку, та й приговорю║: "Кете, озмiть,  ваше  благородi║!  Пожалуйте,  дома
здасться". Салдат - нi пари з уст. Як же роздивиться наша  Явдоха,  що  се
мана, що се не справжнiй салдат, а тiльки його  парсуна,  -  засоромилась,
почервонiла як рак, та швидше, не оглядаючись, - вiд нього та бублики -  у
свою коробку, i сiла. Що вже не питали ┐┐ молодицi, що  ┐й  там  було  вiд
москаля? так мовчить та й мовчить i каже:
   "Адже збула москаля? чого ж вам бiльш..." Бо москаль,  справдi,  ще  як
побачив, що Явдоха пiшла жалiтись на нього, злякавсь та й щез з  стовпцями
сво┐ми. А Кузьма Трохимович, дивившись на се║, посмiявсь собi нищечком  та
й каже: "Оттак нашi, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами  ходять,
неначе до засiдателя!"
   А тим часом позiсходилося народу вже чимало! Таки куди оком не  глянеш,
то усе люди, усе люди, як сарана у полi. I чого то туди не понаносили  або
не понавозили! Таки такий ярмарок,  що  неначе  у  Харковi  об  пречистiй:
усякого товару, якого тiльки подума║ш, усе ║.  Чи  груш?  Та  i  на  возах
грушi, i в мiшках грушi, i  купами  грушi:  прийди,  торгуй  скiльки  тобi
треба, та з яко┐ хоч купи i скiльки хоч куштуй, нiхто тобi не  поборонить.
А там Москва з лаптями та з ликами; були в них i миски,  ложки  i  тарiлки
розмальованi; були й решета, i ночовки,  дiжi,  лопати,  сiвцi,  черевики,
чоботи  з  пiдковами  й  нiмецькi,  тiльки  гвiздочками  попiдбиванi.  Тут
суздальцi з богами та з книжками завалящими, а побiля  ┐х  сластьонниця  з
грубкою: тiльки спитай, на скiльки тобi треба сластьоних, так живо пiднiме
пелену та й знiме стару онучу, що  нею  горщик  з  тiстом  накритий,  щоб,
зна║те, тiсто на холодi не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить;
от пальцi послине, щоб тiсто не приставало,  то  й  вщипне  тiста,  та  на
сковороду у в олiю - аж шкварчить! - та зараз i пряжеть, i пода║, а вже на
олiю не скупиться, бо так з пальцiв i тече, тiльки знай обсмокту║. Тут  же
бiля не┐ продавалася терта кабака i тютюн у  папушах;  а  там  -  залiзний
товар: пiдкови, гвiздочки, сокири, пiдiски, ухналi й усе,  чого  треба.  А
тут вже - лавки з красним товаром для панiв; струковатий перець на нитках,
родзинки, хвиги, цибуля, усякi┐ сливи, горiхи,  мило,  медянички,  свiчки,
тараня, ще по веснi з Дону навезеная, i суха, i солона; кав'яр,  оселедцi,
яловичина, нiжки, шпильки, голки, гаплики  i  для  нашого  брата  свинина.
Дьоготь i в шерiтвасах, i в мазницях; продавались i самi квачi;  а  побiля
┐х стояли бублики, буханцi, горохвяники, гречаники;  носили  у  ночовочках
печеню, шматками покраяну: на скiльки тобi треба, на стiльки й бери. А там
купами капуста,  буряки,  морква  огородня  -  а  хатньо┐  нашi  жiнки  не
продають, держать про нужду на нашу голову - цур  ┐й!  Тут  же  був  хрiн,
рiпа, картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть. А тут  з
Водолаги горшки, кахлi, миски, покришки, глечики, кухлики... та я ж  кажу:
нема того на свiтi, чого не було на тому ярмарку, i якби грошей  до  сина,
то накупив би усього та й ┐в би цiлiсiнький год! А що  ще  обiддя,  колiс!
вiйя, двiйла, люшнi! Були й свити простого уразiвського i мильного  сукна;
були кожухи, усякi пояси, шапки, i козацькi, i каплоухi.  Був  i  дiвчачий
товар: стрiчки, скиндячки,  серги,  ба║вi  юпки,  плахти,  шитi  рукава  i
хустки; жiноцькi очiпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, i шитi,  i
з мережками, щiтки, гребнi, днища, веретена, сiль  товчена,  глина  жовта,
запанки голов'янi; перснi, черевики... аж  утомишся,  розказуючи.  Чого-то
там не було!
   А промеж тако┐ пропастi товару що то народу було! Крий  мати  божа!  Ще
трохи чи не бiльш, нiж на воскресенi║ у вутренi, як  Христа,  дочитуються,
або на Iорданi; так що й протовпитись не можна. Той купу║, той торгу║, той
божиться, той прицiню║ться, той спорить, той  товариство  склика;  той  на
жiнку гука, тi лаються, тi йдуть могоричi запивати; жiноцтво  щебече,  усi
разом розказують i нi одна не слуха, старцi спiвають Лазаря, кобили ржуть,
колеса скриплять; той возом iде та  кричить:  "По  глину,  по  глину!",  а
назустрiч йому викрику║: "По горшки, по горшки!" Дiти, погубивши  матерiв,
пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вижчить на весь базар,
а свиня, хрюкаючи, пробира║ться промеж народом; там перекупки хватають  за
поли парубкiв та школярiв: "Ходи сюди, дядюшка!  -  кричать,  -  вiзьми  в
мене,  паниченьку!  От  бублики  гаряченькi,  з  мачком...   От   паляниця
легесенька, тiльки що з печi... "Та-та-та-та, та й не  розбереш,  що  вони
там i кричать, ,бо усюди гомонять, стукотять, кричать... точнiсiнько, як у
млинi, як на всi меле i товче! А  там,  чути,  скрипка  гра  з  цимбалами.
Матвiй Шпонь та продав сiль, розщитавсь i грошики  вчистив,  та  й  найняв
тро┐сту i водиться з нею по ярмарцi. Вже й шапки катма, десь кинув  ┐┐  на
когось та й вiдбiг. Iде й спiва║, а де  калюжа,  тут  i  вдарить  тропака.
Забризкався, захлюстався... Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля! Ув однiй руцi
пляшка, а у другiй чарка; -кого не зострiне:  "Пий,  сучий  сине,  дядюшка
любезний! пий! Матвiй Шпонь гуля! пий у його  голову,  щоб  ти  подавивсь!
Будь здоров на многi┐ лiта!" Вип'║ i пошту║ його; коли той не  схоче,  так
додолу горiлку вилл║, а його ла║-ла║ та й стане другого поштувати; отсе  ж
ще не зовсiм допив з пляшки, зараз  пляшку  об  землю  i  гука:  "Шинкарю!
подавай Шпоню знова. Музика, грай!" -та  й  пiшов  дальш.  Iде  i  побачив
дiгтярiв. Шубовсть у шерiтвас з чоботами зовсiм i  кричить:  "Дiгтярю,  не
журись! Шпонь вiдвiча грошами". Та й  викине  йому  з  кишенi  повнiсiньку
жменю грошей, а сам знову кричить: "Не абедно? Не мiшай же! Музика, грай!"
Та й стане хлюпатися у дьогтевi, як  мала  дитина  у  калюжi.  Що  то,  як
чоловiк у щастi та у радостi! Чого-то вiн не видума? Нiчого не жалу║ i  нi
об чiм не жалку║!
   А там, чути, ведмiдь реве i танцю║, а циган викрику║:  "Ану,  Гаврилку,
як старi┐ баби п'янi валяються?.."  Циганка  ворожить  та  приговорю║:  "I
щасливий, уродливий;  чорнява  молодиця  за  тобою  вбива║ться;  положи  ж
п'ятачка на рученьку - усю правду скажу..." Циганчата танцюють халяндри та
кричать не сво┐м голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж  з
сво║ шкапою. Знай божиться i жiнкою, i дiтьми та  проклина  свою  душу,  i
батька, i матiр, а усе затим, щоб стару, слiпу, сапату й, з вибитою  ногою
кобилу продати замiсть молодо┐, здорово┐. Та як  обступлять  нашого  брата
циганське навожденi║, так не зна║ш, що й робить. Як напустять мару, так  i
сам бачиш, що шкапа трьох денежок не сто┐ть, та тiльки дивишся  та  лупа║ш
очима i не зна║ш, куди вiд них дiтись. Той божиться, другий  суне  тобi  у
руку оброть з шкапою, третiй тягне з тво║┐ кишенi хустку,  де  гаманець  з
грошами зав'язаний, а сей вже й здачi да║, та усi гуртом волочуть тебе пiд
ятку могоричi запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся,  дивись:  хотiв
сво║ ледащо продати, а проклятi цигани усунули тобi у руку таку патику, що
й скiпками гидко узяти; та за таку цiну вiддали, що можна б, бува, i  вола
купити; та же ж за мо┐ грошi i горiлку купували, i пили: а  далi,  замiсть
дяки, у вiчi  насмiялись:  "Шкапа  твоя,  -  кажуть,  -  трохи,  чоловiче,
недобача; так купи ┐й окуляри та й почепи на  вiчi,  як  паничi  у  городi
носять, то ще потягне..."
   Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. I усякий народ, хто
там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку  знiме  та  й
скаже  або:  "Добридень",  або  "Здрастуйте,  господа  служба!"  А  служба
нiчичирк: сто┐ть собi гарненько, i пальцем не кивне, i очима не поведе,  i
усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А  Кузьма
Трохимович, сидячи у сво┐й ятцi, бачив се║ все  та  й  дума:  "Добре  наше
дiло: побачимо, що дальш буде".
   Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький,  от  як
ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира... i вже один  рушничок  у
молодички з купи i вчистив i у кишеню  запакував;  стягйув  у  чугу┐всько┐
перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть сто┐ть, вiдрiзав з воза i
вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й  продав,  та  усе  так  хитро  та  мудро
зробив, що нi жоден хазя┐н i незчувсь. Далi прийшов,  де  грушi  продають,
бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на
ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок - нiхто не баче; потягнув  його
до себе - нiхто не баче; положив гарненько на плече - нiхто не баче... та,
не озираючись, i чкурнув, куди йому  треба!  Аж  ось  кинулось  хазяйство,
бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його,
мов сво║, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню.  Не  хитрий
же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок  з  грушами
несе та й мугиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок - сiп! - "Нащо
ти грушi узяв? сякий, такий сину!" -питаються його ув один голос.  Сто┐ть,
сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: "Н║шта то  вашi
грушi-ста?" - "Адже ж не чи┐, як нашi". А вiн як крикне на  них:  "Ах  ви,
хахли безмозглi┐..." (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогдi  б
вже лаявсь, скiльки хотiв). "А зачим ви, - каже, - менi тагда не  сказали,
как я з воза мiшок узяв?" - та до них з пенею: "Ви, - каже, -  зiва║те  по
старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю  патьор.  Вот,
виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше  хазяйство  щоб
то i сюди i туди, так де ж! нi приступу, та ще й ла║. А  далi  ухватив  за
комiр i тягне i кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я  казьонний
мунд║р патьор i сапоги таптал, давай та i толькаi" Нашi нi  вiдхрестяться,
нi вiдмоляться: "Цур тобi, - кажуть, - батечку!  здiлай  милость,  господа
служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i  пусти!"
Так де! Так реп'яхом i узявсь i каже: "Мине чужово не нада; не хачу  ваших
груш, а подай майо!.." Що тут на свтi робити? Iще таки  подумали  сяк-так,
щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя,  так  москаль  не  тi┐
спiва: "Вон моя команда! - та й показу║ на салдацький патрет, - пайдьом iк
ньому". Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного -
так нi: веди до ятки, постав за  проходку  кварту  водки.  Нiчого  робити,
поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжем сто┐ть.  Як
же опiсля розслухали та роздивились i вгадали, що  то  салдат  мальований,
так аж об поли вдарили руками та - фiть, фiть! - посвистали та й пiшли  до
возiв. А Кузьма Трохимович у сво┐й ятцi смiявсь-смiявсь, що аж  кача║ться,
а далi каже: "Ох!" - та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде  за
кумедiя.
   Уже було геть-геть. Ось i дiвчата зiбралися  iти  на  ярмарок,  бо  усе
пiджидали, щоб порiдшало народу на мiсцi; а то, як у тiснотi, так  думали,
що ┐х не так i розглядають. Ось i тягнеться низка ┐х, та  усе  на  пiдбор:
одна вiд друго┐ чорнявiша, одна вiд друго┐ краща. Порозряджуванi  так,  що
господи! Серед дня сонечко пригрiло, так  воно  й  тепленько:  от  вони  i
повихоплювались без свиток, в самих ба║вих червоних юпках, що так, як  мак
цвiте. Скиндячки на головах усе по-харкiвськи положенi,  коси  у  дрiбушки
позаплiтуванi i жовтими гвоздиками та барвiнком позаквiтчуванi; у  сорочок
i рукава, i ляхiвки повишиванi та повимережуванi; на шиях намиста у кожно┐
разкiв по десять, коли ще не бiльш: аж голову гне! Золотi дукати та срiбнi
крести так i сяють; плахти картацькi,  запаски  i  шовковi  i  колiсчастi*
(*Мережанi), пояси каламайковi; та усi як одна у червоних черевичках  i  у
бiлих та у синiх панчiшках. А  за  дiлом  же  вони  й  вийшли?  А  як  же?
Витрiшкiв купувати, та щоб чи не пожартують парубки  з  ними.  Вже  звiсна
дiвчача натура, хоч у панствi, хоч у мужицтвi.
   От ходять по ярмарку, дещо собi вигадують i регочуться; як одна - зирк!
та й каже  нищечком:  "Дiвчатка!  дивiтесь:  у  нас  постой,  солдати!"  -
"Врешеш! Де ти ┐х уздрiла?"- питаються i розглядаються  усюди.  "Та  онде,
онде, бiля дiгтярно┐ лавки сто┐ть з оружжом калавурний..." -"Так i  ║",  -
гукнули  усi  та  .й  почали  щебетати  та  смiятися,  з  мiсця  на  мiсце
переходять,  та  одна  одну  пха,  то  буцiм  спотикаються;  а  самi  знай
озираються та, як тi┐ пави, вихиляються, щоб салдат до  них  озирнувся  та
зачепив би котру. От тут  би  ┐м  i  лахва,  тут  би  вони  й  стали  його
розпитувати, чи тут проходом, чи посто║м? От тут i сказали б йому,  щоб  з
товариством приходили до них на вечорницi, бо вже вони дуже  давко  бачили
що путн║, а сво┐ парубки остили i обридли.
   От i визвалася з них Домаха та й  каже:  "А  тривайте  лишень,  я  пiду
побiля нього, та вже ж не я буду, щоб вiн  мене  не  заняв;  ось  дивiтесь
лишень. Та глядiть, коли треба буде,  то  вiдкликайтесь  до  мене".  От  i
пiшла, буцiмто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пiсеньки пiд нiс
собi мугиче, то хусточкою помаху║, то нахилиться пiдв'язку пiдв'язувати...
от вже i до салдата доходить та неначе з ким-небудь i розмовля: "Де то тут
шпалери та шумиха прода║ться?.. Коли б менi хто показав?.." Та  й  заспiва
собi нишком. О! що  то  вже  за  дiвка!..  Вона  не  знала,  як  пiд  кого
пiдвернутись? Вона не вмiла, як кому пришви пришити? Ну, ну! I проворна, i
жартовлива була, та таки i свiту видала: аж два годи у Харковi  по  мойкам
заробляла, такi┐ вже не вчити: усе знала.
   Як побачили подруги, що вона вже близенько бiля салдата, а вiн ┐┐ ще  й
не зачiпа, мабуть, не бачить, та й гукнули  до  не┐  разом:  "А  куди  ти,
Домахо, пiшла?" А вона бiля салдата сто┐ть i хусточкою маха║ та голосно  i
кричить: "Ось куплю шумихи на квiтки, коли який чорт не перепине ". А  наш
салдат сто┐ть, нi зачiпля║; нi перепиня║ i нiчим  ┐┐  не  займа║!  "Що  за
недобра мати, - дума║ Домаха, - таки бiля самiсiнького його  йшла,  а  вiн
мене i не займа║. Хiба не смi║, чи що?  Та  вже  ж  вернусь  ще..."  От  i
вернулася i таки бiля самiсiньких його нiг iде.. i впустила хустку,  буцiм
загубила, думаючи, що салдат гукне на не┐, щоб вернулась i пiдняла хустку:
от вона тут з ним i заговорила б, i пожартувала, а там би i пiшли  лади...
Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що  ж  бо?  Хустка  лежить,  а  салдат  i
волосом не двига. Стала наша Домаха та огляда║ться  i  каже  голосно:  "Ох
менi лихо! забула хустку... Коли б хто пiдняв та вiддав, то я вже знаю, як
би йому подякувала!"
   Озира║ться, сердешна, i погляда iспiдлiб'я, та ба! Сто┐ть салдат  i  на
хустку не дивиться. Нiгде Домасi дiватись, треба вертатись... От би  то  i
пiдбiга, i вижида, i каже, i говорить: "От бiда! лежить моя хусточка  бiля
самiсiнького салдата... Як тут узяти? Я боюсь, щоб вiн мене не вхопив  або
щоб з оружжа не застрелив..." Пiдiйшла, - i нахиля║ться i бере б то  й  не
бере... а усе вижида салдата... Так що ж бо: не на такiвського  наскочила!
Далi нахилилась i простягла руку, неначе не ┐вши, а сама усе  дивиться  на
нього... а далi як придивилась...  як  зарегочеться  на  усю  вулицю...  А
дiвчата i вiдозвалися до не┐: "А що вiн тобi там говорить? Домахо, Домахо!
Кажи-бо, що вiн говорить?" -  "Але,  говорить..."  -  кричить  Домаха,  та
скiльки зря вiдтiль, та за смiхом i слова не вимовить.
   "Що... що таке?.. Що вiн тобi сказав?.." - обступивши,  дiвчата  Домаху
ув один голос випитують. "Еге! що казав? - каже  Домаха,  -  то  не  живий
салдат, а  то  його  парсуна!"  -  "Йо!"  -  гукнули  дiвчата  i  пiдбiгли
розглядати: аж справдi намальований!  Реготались,  реготались;  вигадували
дещо та й пiшли геть по ярмарку. А се║ чувши i багато дехто пiдходили  вже
не боячись:  розглядяться,  роздивляться  та  й  скажуть;  "Так  i  ║,  що
намальований!" - та й пiдуть собi.
   Посмiявшись з сього добре, Кузьма Трохимович далi подумав, що вже  пора
знiмати свого салдата та укладатись на вiз  i  чухрати  додому...  Аж  ось
почув крик, галас, тупотню, регiт, пiснi, сопiлку... та мерщiй i присiв  у
ятцi.
   То наступало парубоцтво: шевчики, кравчики, ковалi, свитники, гончарi i
зо всякого ремесла бурлацтво, наньмити  вiд  хазяйства,  батьковi  сини  -
зiбралися на ярмарок погулять. Iще зранку, хто попродав свiй товар, а хто,
покупивши чого кому треба  i  попивши  могоричi,  тепер,  попiдголювавшись
любенько,  понадiвали  хто  нову  свиту,  хто   кита║ву   юпку,   хто   ще
батькiвський, хоч i старий, та жупан,  попiдперiзувавшись  шпетненько  хто
каламайковим, а хто й суконним поясами, у тяжинових штанях, понадiвали  на
пiдголенi голови шапки козацькi з решетилiвських смушкiв, то з  червоними,
то з зеленими, то з синiми вершками; у юхтових чоботах з пiдборами, а  хто
й у шкапових, та так повимазуваних, що дьоготь так з них i тече, а пiдкови
трохи не на п'ядь. От, позакручувавши уси, iдуть  лавою,  з  боку  на  бiк
перевалюються, руками розмахують, люльки  тягнуть,  та  що  ║  голосу,  аж
кривляться  та  жмуряться,  спiваючи  московськi  пiснi:  "При   далiнусцi
стояла"; i де йдуть, то так вiд  них  люди  й  розступаються,  бо  вже  не
попадайсь ┐м на дорозi нiхто: чи  перекупки  з  коробками,  чи  москаль  з
квасом, чи слiпцi з  поводатарем,  чи  баба  стара,  чи  дiвка  молода  ┐м
назустрiч, - нiкому нема розбору, не вважають нiкого,  так  усякого  прямо
лавою i пруть, i мнуть, i з нiг валяють; а самi й  байдуже;  неначе  й  не
бачать нiчого, буцiмто й не вони.
   Отсе-то вони, заздрiвши дiвчат, потягнули за ними, щоб  так  стiною  на
них i наперти; а як вони розбiжаться, так тут i ловити, i  пожартувать,  i
поженихатись... Звiсно, молодецьке, парубоцьке дiло!  А  щоб  ┐х  хто  мiг
зупинити? Ну-ну, кусала така! Вони усею громадою не раз  i  самому  писарю
давали тако┐ пинхви, що насилу прочухавсь, а десяцькi так так  вiд  них  i
ховаються по бур'янам та за плотами. Так тут вже нiчого!.. Усяк ┐м поважа:
"Нехай, - каже, - хлопцi нагуляються: бiльш коли лиха не нароблять".
   От iдуть, i як накинули воком на дiвчат,  i  пiшли  побiля  мальованого
салдата, а ┐х ватажок, Терешко-швець, зняв перед  ним  шапку  та  й  каже:
"Здрастуйте, господа служба!.." Тут як зарегочеться народ, i перекупки,  i
купцi, i тi, що при возах, та як крикнуть на нього: "Тю-тю, дурний! Та  то
не живий, то намальований. Хiба  тобi  повилазило?  Отто,  оглашенний,  не
розбере!.."
   Напiк же пан Терешко ракiв, як  i  сам  розгледiв,  що  справдi  салдат
намальований i що увесь базар з нього глузу║! "Тепер, - дума сердека, - не
буде менi просвiтку; будуть менi смiятись i через се║ не знать, що  будуть
прикладати. Йо не йо! Що тут менi на свiтi робити!"  Сто┐ть,  зажурившись,
та й дума. А далi схаменувся, зареготавсь та й каже: "Буцiм я й не  бачив,
що се не живий, а що се  тiльки  патрет.  А  поклонивсь  йому  затим,  щоб
подратувать з маляра!.. Чи так же то малюють! О! бодай його мара малювала!
Се й слiпий розгледить, що се патрет, а не живий чоловiк... Хiба тут  були
такi дурнi, що приймали його за живого?  Не  знаю...  Тьфу!  чортзна-що  й
надряпано. Дивiтесь, люди добрi, хiба так ш'║ться чобiт? Я  швець  на  все
село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по  патрету
надряпувати), от i в пiдборах брехня; та й пiдйом не так... та таки i  усе
не  так.  Цур  йому!  пайдьом,  хлопцi,  дальш;  намалював  же   якийсь-то
дурень!.." От i  пiшли  сво║ю  дорогою,  i  Терешко  дуже  радий  був,  що
спокутував iз себе бiду.
   Та й закрутив же носом наш  Кузьма  Трохимович,  неначе  тертого  хрiну
понюхав! З бiса-бо йому досадао стало, що увесь ярмарок, i що то на  мiсцi
народу було, таки, мабуть, душ з п'ятдесят, коли iще не бiльш, та усi ж то
до ║диного, усi не пiзнали, що салдат намальований, а думали, що живий;  а
тут, чорт його зна, вiдкiля узявся швець та закепкував його роботу нiнащо.
"Се вже, - каже собi, - курам буде на смiх. Я  таки,  правда,  об  чоботах
недуже й доглядавсь; може, воно що-небудь i не так. Я тiльки  й  старавсь,
щоб йому твар, i щоб вiн увесь, i мундер i  оружжо  щоб  так  було  неначе
живе, а об чоботах i байдуже; бо не думав, щоб хто вже  туда  став  пильно
доглядатись, де й нужди мало i куди не усяк i дивиться. Нехай же так буде,
як швець каже: перемалюю, щоб i його уконтентувати i щоб  нiякого  хвальшу
не було у мо┐й роботi".
   Вилiз iз сво║┐ ятки, достав палiтру з красками i  пензель,  пiдмалював,
як там швець надряпав, та й уп'ять полiз та й каже: "Нехай  пiдожду,  поки
краска пiдсохне, а там i вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже,  що  не
так чобiт намальований".
   Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дiвчат, вернулись навперейми
i йдуть вп'ять побiля салдацького патрета. От один парубок розгледiв  його
та й каже: "Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемалював  чобiт,
як ти сказав". -  "Еге!  iще  б  то  й  не  послухав?  -  сказав  Терешко,
пiдсунувши шапку на саме тiм'я i узявшись у боки. - Я же силу знаю i зараз
побачу, що не до шмиги!"* (*Не до ладу.). А як йому й досi досадно було на
маляра i на патрет, що через них йому люди смiялися, от i  думав  ще  таки
занехаять, щоб маляра збити з пантелику i щоб народ думав, що  вiн  велику
силу у малярствi зна; посвиставши й каже:
   "От i сього не втерплю, скажу, бо вже бачу, що не так. Чоботи тепер  як
чоботи, як я навчив; так мунд║р не туди дивиться. Треба,  щоб  рукава  ось
так..."
   "А зась не зна║ш? - обiзвався Кузьма Трохимович з сво║┐ ятки,  -  швець
знай сво║ шевство, а у кравецтво не мiшайся!"
   Як же зарегочеться увесь  базар,  слухаючи  сюю  кумедiю  i  що  Кузьма
Трохимович  так  вiдрiзав  Терешка-шевця!  Як  пiдняли  Терешка  на  смiх!
Реготались з нього, реготались, та так же то, далебi, що не то що,  що  аж
за рiчкою чути було. А Терешко зостався мов облизаний, та як  потягне,  не
оглядаючись, та аж забiг не знать куди. Кузьма ж Трохимович, тихенько собi
посмiявшись та зiбравшись з патретом i з  усiм  сво┐м  крамом,  по┐хав  до
свого пана та по уговору грошики й горiлочку з нього зчистив та й прав.
   Ярмарок розiйшовсь. Тiльки вже Терешковi ввiрвалась  нитка  верховодити
хоч на вулицi, або на вечорницях, або i у шинку. Тiльки що забалянтрасить,
а тут йому хто-небудь i вiдрiже: "Швець знай сво║ шевство, а  у  кравецтво
не мiшайся!" - то так язик й прикусить i вже нiчичирк.
   От i вся.

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT
Оцените этот текст: