Григiр (Григорiй) Тютюнник. Лiсова сторожка
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Як одспiва║ хурделицями зима, як вiддзвонить вона ожеледцем - тоненькою
i блискучою, мов кришталь, кригою на кущах та деревах, i сонечко вгрi║
землю та води, збира║ться Данило Коряк до лiсу, до сво║┐ сторожки. Там вiн
ма║ оберiгати од усяко┐ напастi цiлий лан лiсово┐ розсади: дрiбненьких
дубкiв, що недавно ще спали у жолудях, а весною проклюнулися iз землi
двома-трьома листочками та й пiшли в рiст, берiзок, в'язкiв, кленочкiв,
осичок i приземкуватий пухнастих сосонок, схожих на ┐жакiв.
Збира║ться Данило довго, бо треба йому взяти з собою чимало всякого
начиння. А зiбравшись, вируша║ в дорогу, кликнувши за собою малого, проте
бiдового песика Кузьку - вiн-бо справдi як той жучок, що живе на
колосках,- рудий та криволапий.
I йдуть.
За плечима у Данила напханий усячиною лантух та рушниця, на ногах
покле║нi великими латками (щоб не протiкали) гумовi чоботи, а на ремiнцi
поверх старенького пiджака - шкiрянi торбинки з набоями.
Чого тiльки нема║ у Даниловому лантусi: тут i нiж, i ложка, i шматок
дроту, i казанок; пшоно i сало, цибуля й борошно, картопля й сiль, хлiб i
сухарi; а ще великi садiвницькi ножицi, пилка, сокира, терпуг; а ще гачки,
важки та поплавцi до вудок; ще коробочок десять сiрникiв, загорнутих у
шмат парусини, щоб не одвологли в дощ. I хоч як важко правити Даниловi
свою ношу, аж згина║ться старий, одначе несе, бо зна║, що без усього того
добра, що в нього за плечима, в лiсi, далеко од села, не проживеш.
Схотiлося тобi, примiром, ┐сти - зробив iз трьох паколiв тринiжок, почепив
до нього на дротинцi казанок з водою i вари собi кулiш, галушки чи кашу;
треба заготовити дрiвець сухих та поховати у сторожцi од негоди - взяв
пилку, сокирчину, напиляв, наколов, у куточку поскладав i сиди собi в
лiсовiй хатинi та слухай, як шумить дощ у деревах; треба пiдстригти якийсь
саджанець, щоб рiвненько рiс,- ось тобi ножицi, пiдстрижи; затупилася
пилка i сокира - ма║ш терпуг, нагостри; закортiло юшки з рибою,- поладнав
вудки, пiшов до рiчки та й лови, що пiйма║ться.
I так цiлiсiньке лiто, i в село нема║ чого швендяти раз по раз то за
тим, то за сим - усе ма║ш при собi.
Йде Данило хутко, бо високий на зрiст i цибатий, як лелека. Ступне
Данило крок-два, а Кузьцi треба ступнути десять, то доводиться йому бiгти,
хекаючи та висолопивши язика. У Кузьки неоднаковi вуха. Як у Данила на
шапцi: одне стримить угору, друге - вниз. У Кузьки теж: одне нашорошене,
друге опало i телiпа║ться, як неживе, як ганчiр'яне.
Дорога до лiсу низова, де-не-де перелита повiнню, хоч i не глибоко:
Даниловi можна перебрести, а Кузьцi треба оббiгати кружка, по сухому, якщо
старий не вiзьме його пiд пахву та не перенесе. Проте Кузьцi дужче
подоба║ться оббiгати, бо по дорозi можна буде погавкати на лелек, що,
немов сажнями, обмiрюють кроками калюжки, шукаючи поживи. Кузьки вони не
бояться, знають уже його жартiвливу вдачу: пiдбiгти близенько й погавкати.
Адже вони щовесни прилiтають сюди, а Кузька щовесни йде в лiс, то й звикли
до нього. Тож коли Кузька пiдкочу║ться до них на сво┐х кривих як дужки,
лапках, заливаючись дзвiночком, вони, тiльки для годиться, роблять два-три
широких кроки, тодi обома ногами вiдштовхуються од землi i злiтають.
Вiдлетять трохи i знову - тупць ногами об землю: сiли.
А Данило сердиться на Кузьку за тотi жарти, зупиня║ться й каже суворо:
- Чого ти до них в'язнеш? Вони ж тебе не займають? Не займають. От i
нехай собi пасуться.
Тодi Кузька щулиться, присiда║ .на лапках i зводить угору на Данила
винуватi очi. Коли ж Данило поверта║ться до нього спиною i руша║ далi.
Кузька знову пуска║ться вскоки та видивля║ться, на кого б йому хоч разочок
гавкнути або хоч погарчати...
Аж ось i лiс. Вiн зустрiча║ Данила, як тата: гiлля немовби одхиля║ться
з-понад стежки, щоб вiн часом не вдряпнувся, пеньки немовби одступають вiд
не┐, щоб вiн часом не спiткнувся. А сонечко сi║ться крiзь молоде листя та
цвiт диких яблунь на стежку, i вона весело ряботить Кузьцi в очах. Можна б
гайнути помiж кущами, зайця вигнати чи наскочити на ┐жака, покачати його
лапою по травi та погарчати несердито, граючись. Але в кущах роса, а
мокнути Кузьцi не хочеться, i вiн смирно чимчику║ за Данилом, пригадуючи
сторожку: дим од багаття, од якого йому чхалося, смачнi риб'ячi голови,
якими його щовечора частував Данило, теплий затишок пiд порiжком у сiнi,
де вiн спав уночi, а як хотiлося, то i вдень. Спомин цей звеселя║ Кузьку,
йому кортить швидше до сторожки, то вiн вискаку║ поперед Данила, дрiботить
лапами, швидко-швидко виля║ хвостом i дивиться на господаря так благальне,
немов каже йому: "Гайда бiжка!"
- Не спiши з-поперед батька в пекло,- розважливо мовить Данило, проте
йде швидше, бо й сам скучив за сво┐м лiсовим житлом i самому нетерплячка
побачити його.
Коли ж опиняються на просторiй галявинi, вкритiй рiвненькими рядами
саджанцiв - старшi деревця вищi, середульшi нижчi, а наймолодшi зовсiм при
землi,- Кузька, забачивши сторожку, мчить до не┐, вже не озираючись на
Данила, й тонюсiнько гавка║, не гавка║, а дзяволить.
За зиму сторожка - хатка об однiм вiконцi й пiд соломою - постарiла,
дужче вгрузла в землю, сто┐ть пiд самiсiнькою горою серед грушевого та
черемхового цвiту, як вулик. Кузька оббiга║ ┐┐ кругом, шкребеться лапами в
низьке вiконце, що немовби вицвiло за зиму, тодi кида║ться пiд порiжок до
свого кубла. Але там вогко, сiно пахне цвiллю, дошки - грибком i
трухлявиною. Незатишно. Кузька задки вибира║ться з-пiд порiжка, бiжить до
старого кострища, де минулого року так весело цвiло полум'я над багаттям,
пахло юшкою та свiжою рибою, але зараз тут лише вмокле в землю вугiлля,
вогкiсть та цiла черiнь грибiв-поганок навкруги, ┐хнього духу Кузька не
зносить i сердито пирха║.
Тим часом пiдходить Данило, скида║ з плечей лантух на лямках з мотузка,
знiма║ i ставить пiд стiну сторожки рушницю, одмика║ дверi, промовляючи до
Кузьки:
- Ну, от ми й дома. Кузько. Тепер будемо хазяйнувати вдвох...
Доки Данило пора║ться бiля замка, Кузька нетерпляче витанцьову║ коло
його нiг, тодi ста║ на заднi лапи, а переднiми упира║ться в дверi, нiби
хоче пiдсобити старому тi дверi одчинити, бо за зиму вони поiржавiли в
петлях, набрякли i подаються неохоче.
Та Данило наляга║ на них плечем, Кузька-лапами, i вони, гучно
зарипiвши, вiдчиняються.
У сторожцi сутiнь та вистояний за зиму холод, що прича┐вся тут ще з
осенi. Кузька хутко обнишпорю║ темнi покутки й натрапля║ на сво┐х давнiх
знайомих: залiзнi граблi, лопату, сапу, ящичок з цвяхами, що пахнуть
iржею, старий розплесканий молоток та коритчатка з насiнням, вiд яких
сходить дух берези, дубка й сосни.
Тим часом Данило виносить на сонце стару ковдру, щоб теплий вiтерець
вивiяв з не┐ холод, згрiба║ в оберемок вологе сiно з лiжка й теж виносить
надвiр: хай сохне. З оберемка випорскують додолу дрiбнi мишенята й сiрими
грудочками розкочуються по долiвцi.
- Ти ба! - диву║ться Данило, високо зводячи брови.- Сиплються, як
горох.
Кузька погнався був за одним, але не догнав. Оббiгав усюди - нема║, то
спинився посеред сторожки, широко розставивши переднi лапи й здивовано
глипаючи на Данила: куди ж вони подiлися?
- Ти не за сво║ дiло не берися,- каже йому Данило.- Ти ж не кицька?
Отож. Ходiмо краще робити опудала.- Дiста║ з-пiд лiжка в'язку всякого
ганчiр'я, бере молоток та ящичок iз червоними вiд iржi цвяхами й виходить
надвiр. Кузька бiжить слiдом, раденько виляючи хвостом, вiн зна║: зараз,
як i торiк, i позаторiк, почнеться найвеселiша робота.
Данило сiда║ на порiжку, розв'язу║ ганчiр'я i по черзi розпина║ в руках
подранi сорочки, штани, пiджаки, кофти, примовляючи:
- З оцього рам'я зробимо, Кузю, мене, бо це моя одiж; з оцього - бабу
Оксьоншу, бо це вона дала кофту й фартушину; а з оцього - дiда
Миколайчика, бо це його пiджак.
Кузька повиску║ од захоплення, бо впiзна║ i стару Данилову сорочку, що
геть розлiзлася на спинi од поту, i кофту крикливо┐ баби Оксьоншi, до яко┐
вiн частенько бiга║ взимку у двiр, щоб поласувати там шматочком хлiба,
впiзна║ й пiджак дiда Миколайчика, що завжди свариться на Кузьку, як десь
його побачить, та грима║:
"Пш-ш-шов вон! Ти курча задушив? У-у-у, я т-тобi!.."
Кузька не займав Миколайчикового курчати, його взяла сорока, тому, коли
побачить дiда, женеться за ним i гавка║ скiльки здужа║: щоб знав, як
нападаться нi за що!
Назбиравши побiля сторожки сякого-такого палiччя, Данило знову сiда║ на
порiжку i заходжу║ться клецькати молотком та цюкати сокирчиною: стукне по
гвiздочку, тесне раз-удруге, пововтузиться з ганчiркою, доки напне ┐┐ на
палицi, хек! - i застромить у землю бiля порога "себе", у сво┐й дранiй
сорочцi та картузi, в якому виходив пiвжиття. Пововтузиться трохи -
виходить "баба Оксьонша"; ще трохи - i ║ "дiд".
Нi "Данила", нi "баби Оксьоншi" Кузька не займа║, тiльки бiга║ навколо
них та вищить. Коли ж Данило встромить у землю "дiда Миколайчика", Кузька
враз хапа║ його за полу пiджака й смика║ сюди-туди, доки не звалить усю
споруду. Данило, дивлячись на те, смi║ться й каже:
- Годi, Кузю, годi, бо полама║ш менi мою роботу. Тодi бере на плечi всi
опудала, несе на ту грядку, де недавно зiйшли молодюсiнькi дубки, вербички
та берiзки - ними люблять ласувати гайворони й вепри,- i розставля║: з
одного краю грядки "себе", з другого - "дiда Миколайчика", а посерединi -
"бабу Оксьоншу". I поясню║ Кузьцi:
- Баба хай отуто сто┐ть. У не┐ голос такий, що в усi кiнцi буде чути,
як закричить.
I тихенько смi║ться, бо як же та "баба" буде кричати, як то не вона, а
тiльки опудало, вбране у не┐...
По тому Данило обходить увесь лан, часто зупиня║ться або присiда║
навпочiпки, хита║ головою, прицмоку║ язиком, айяяйка║ i каже до Кузьки:
- Бач, що наробили, клятi розбишаки, ай-я-я... Пропало деревце.
Кузька обнюху║ свiжозриту землю, поруч яко┐ лежить дубок з одгризеним
корiнням, пiдгина║ хвоста i жалiбно скiмлить: бо┐ться, бо земля пахне
вепрячими писками...
Коли розсадник обiйдено, Данило поверта║ться до сторожки, збира║
дрiвця, наладну║ тринiжок i розклада║ багаття. Дим вiд нього пiдiйма║ться
у гiлля дерев, i тодi зда║ться, нiби не тiльки дика груша, що бiля
сторожки, цвiте, а й усi до одного дерева цвiтуть.
Набiгавшись за день та нахвилювавшись, Кузька ляга║ бiля багаття, кладе
голову на переднi лапи й, не клiпаючи, дивиться на вогонь. А сонце сiда║ й
сiда║ за гору, поволi змовкають пташки в лiсi - заходить вечiр.
Так почина║ться лiсове життя Данила та Кузьки.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT