Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   На початку серпня, коли в Ковбишi, велике село по обидва боки вузенько┐
рiчки в  очеретi  та  верболозах,  з'┐жджаються  до  батькiв  усi  колишнi
ковбишiвцi, що отам по вiйнi подалися з дому шукати постiйного заробiтку i
щонедiльного вихiдного, коли по дворах тiльки й чути: "Папа, а  как  зараз
навпростець дiйти до лавки?", а  батько,  намагаючись  у  всьому  догодити
дiтям, одказу║: "Та как? Отако грядками i йди. А  там  -  низом.  Хiба  ти
забув?"; або: "Мамо, як у вас нащот стiрального порошка? Н║т? Дак я пришлю
по  при┐зду"  i  т.  п.-отож  на  початку  серпня,  сонячного   суботнього
передобiддя, при┐хали гостi й до Никифора Дзякупа та Параски Дзякунки: син
Павло, рудий, витрiшкатий, уже з пузцем i в капроновому капелюсi у дрiбних
дiрочках, невiстка Рита, товстенька, як куховарка,  балакуча  й  догiдлива
(про таких кажуть: "Тiльки в хату -вже  й  своя"),  та  одинадцятимiсячний
онук Борко, такий собi некрикливий витрiшкатенький  опецьок  з  рiденьким,
рудим, як у батька, чубчиком.
   - Таж  викапаний  татусь!  -  щасливо  цокотiла  Дзякунка,  обцiловуючи
внука.- Дивися, Никифоре, i нiздрiчки такi, як у Павлушi  малого  були,  й
гузенце важкеньке...Вона також була руда, син Павло удався в не┐, а онук -
у Павла,  того  й  радiла.  А  навтiшавшись  Борком,  заходилася  цiлувати
невiстку та дякувати  ┐й,  що  отак  догодила,  що  такого  онука  гарного
"привела".
   При┐хав Павло не по┐здом i  не  автобусом,  як  багато  iнших  колишнiх
ковбишiвцiв, а  власним  "Москвичем"  тютюнового  кольору.  "Москвич"  був
новий, i все в нього блищало: фарба, скло, нiкельованi буфери,  циферблати
на приладах...
   Сидiння було заслано двома вовняними килимами, а задн║ та боковi стекла
завiшено репсовими фiранками. Все те Павло придбав заздалегiдь,  ще  тодi,
як для машини його майбутньо┐ тiльки-но одливалися десь на  заводах  першi
деталi.
   Через "Москвича" Павло й не одружувався  так  довго,  хоч  мав  уже  за
тридцять. Спершу думав: брати  дружину  на  сто  п'ятдесят  карбованцiв  у
мiсяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли ж дали йому  за  стаж
та мовчазну працьовитiсть кiмнату в новому будинку й перевели iз  слюсарiв
у майстри, розмiрковував так: наскладаю грошей на машину i все, що до  не┐
треба - килими,  фiранки,  брезент  i  металевi  канiстри  пiд  бензин  та
мастило, тодi вже й жiнку шукатиму, бо як одружишся зараз, то  машини  вже
не купиш, ляснуть грошi на меблi, одяг та всякi дрiбницi, що  придумаються
жiнцi, бо жiнки всi такi.
   Навiть у вiдпустку до батькiв не ┐здив  три  останнi  роки.  Адже,  щоб
┐хати, крути не крути, а  пiвтори-двi  сотнi  викинеш:  дорога,  гостинцi,
новий костюм... Не заявишся ж у приношеному! То брав  вiдпускнi,  клав  на
книжку i знову працював.
   Тепер Павло мав усе: квартиру, жiнку, машину, сина, двiстi  карбованцiв
заробiтку разом з премi║ю - i  почував  себе  так,  як  йому  й  хотiлося:
спокiйно, впевнено i незалежно.
   "Москвича" у двiр батьковi одразу не завiв, а лишив коло ворiт,  тiльки
стекла позапинав брезентовими фартушками, спецiально для цього й пошитими,
та колеса понакривав обрiзками, що зосталися  од  тих  фартушкiв,  аби  не
пеклися на сонцi.
   - Ти, Павле, отуди пiд грушу поставив би його, в холодок,- радив старий
Дзякун i любовно та обережно обторкував "Москвича" долонею.
   - Нiчого, хай тут посто┐ть, щоб пiд рукою був,- поважно одказав Павло.
   Батько  зрозумiв  його  й  замовк,  тiльки   прикахикував   значно   та
погладжував великим пальцем вуса, то лiвий, то правий, та усмiхався тонко:
правильно, хай люди бачать, через вигiн з усiх бокiв видно.
   Доки в хатi варилося й смажилося, чоловiки  час  вiд  часу  виходили  з
двору до машини, походжали навколо не┐ повiльно i врочисто або й так  собi
стояли, як два лелеки бiля гнiзда з лелеченятами.
   - Та й скiльки ж людей пiд  тво┐м  руководительством?  -  питався  сина
Никифор.
   - Уся змiна. Двадцять сiм чоловiк.
   - О-о! - пiдкидаючи брови вгору, казав Дзякун.- Багатенько. Ти ж дивись
там з ними ладь, бо люди - це таке: не догодиш - з'┐дять.
   - Про це будьте вв║ренi. Я ще в полковiй школi навчився з ними, як  був
помкомвзводом по стройовiй  пiдготовцi.  Теж  тридцять  душ  було.  I  всi
слухали... У мене так: робиш - роби. А не послухав раз, удруге  -  подавай
заяву. Або на такi наряди посаджу, що в получку тiльки розпишеться.
   - А то ж як! - охоче погодився з сином Никифор.- Робиш - роби. А  нi  -
то дивись...
   I засмiявся дрiбненько.
   Мимо машини та батька з сином у  нових  капелюхах  з  дiрочками  (Павло
привiз  такий  самий  капелюх  i  старому)  проходили  люди,  здоровкалися
шанобливо, на що Павло  одказував,  дивлячись  понад  ┐хнiми  головами  на
рiчку: "С-с-т║!"
   Дехто  й  зупинявся,  вiтав  гостя  з  при┐здом,  Никифора  з  гостями,
розпитував, де та  ким  Павло  працю║,  якi  грошi  заробля║  тощо,  а  на
припослiдок обходив машину, зазирав до кабiни крiзь щiлини мiж фiранками й
цiкавився, скiльки "це добро" кошту║.
   - Ану ж, Павлушо, скажи! - торкаючи вуса великим пальцем  та  веселiючи
очима, воркотав  Никифор  i  напружувався  весь,  аж  старечi  його  м'язи
твердiшали, а пiд ложечкою лоскотало.
   - Всi грошi,- з холодною посмiшкою, що й не  схожа  була  на  посмiшку,
казав Павло i дивився сво┐ми малорухомими риб'ячими очима поверх  цiкавого
дядька.
   Зодягнений вiн був у новiсiнький костюм приблизно такого ж кольору,  як
i "Москвич", взутий у новiсiнькi жовтi  черевики  на  товстiй  пiдошвi,  а
тугу, в рудих латочках шию мiцно  стискав  комiр  нейлоново┐  сорочки  без
краватки: Павло не любив краваток. Коли вiн говорив з дядьками, то  тримав
руки складеними на грудях i повiльно та незалежно розгойдувався, стаючи то
на носки, то на пiдбори нових сво┐х черевикiв, причому розпiрка на пiджацi
ззаду то сходилася, то розходилася.
   Тим часом у хатi не вгавала балачка.
   - Павлушу на роботi  цiнують,-  розказувала  Рита,  пiдмiтаючи  долiвку
мокрим вiником.- Премiя щомiсяця йде, двi грамоти одержав...
   - Та вiн у нас такий, що i зробить, i змовчить,  як  треба,  i  таршого
послуха║,озвалася од печi Дзякунка.- Iзмалечку такий.
   - В квартирi в нас,- вела далi Рита,-  все  ║:  гарнiтур  житомирський,
холодильник  "Донбас",  телевiзор  "Огонек",  стiральпа  машина  "Нiстра",
пилосос... "Буран", правда, бо "Ракет" саме в магазинах  не  було.  Грошей
вистача║ й на щодень, i на книжку Павлуша в  зарплату  кладе  щомiсяця.  А
бува║, в суботу й недiлю проскоче в Ростов чи Ворошиловград - все  одно  ж
робити нiчого, то, дивись, десятку-двi пiдробив. Треба ж  машину  окупити.
Та й на бензин...
   - А чого ж,-радiла Дзякупка.-I людям услуже, й копiйку  заробить.  Воно
так: копiйка до копiйки - та вже й руб! пж, Борисику, ┐ж,  мiй  ласунчику,
гам,- пiжпо сокотiла до онука, що стояв бiля лави,  брав  жменею  крижалки
смажено┐ картоплi, розкладенi рядочком на газетi, аби швидше  холонули,  i
мовчки, зосереджено спроваджував  у  рот.  Коли  рядочок  кiнчався,  Борко
обертався до баби, наставивши на не┐ малорухомi батьковi очi, й казав:
   - С║ копи.
   Дзякунка  вихоплювала  зi  сковороди,  що  шкварчала  на   жаровi   пiд
челюстями, пiдрум'яненi кружальця i, перекидаючи з долонi на долоню, бiжка
несла онуковi.
   - Зараз не можна гамочки, моя крихто,- розкладала картоплю в рядочок  i
студила на не┐.- Жижа! А як вичахне, тодi гам.
   I питалася в невiстки:
   -Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? к у  вас  там
церква поблизу?
   - Нiде не хрестили,- одказала Рита.-  Кумiв  назвали,  так,  шуткома  -
Павлушиного начальника цеху i його жiнку, а не хрестили.
   Дзякунка аж у поли вдарила.
   - О бо-оже, то це вiн у вас так нехрещений i живе?
   - Так i живо,- знiяковiла Рита.- А що ж тут такого?
   - Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб  воно  нехристом  росло.  Не
цуценя ж, а людина. Нi, нi. Завтра дасть бог недiлю, подамося в Опiшн║ або
Покрiвське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...
   - Та я й не проти,- повагавшись, мовила Рита.-Тiльки Павлушi не кажiть,
того що йому не можна...
   - Ну, як не можна,  то  й  не  можна,-  перейшла  на  шепiт  Дзякунка.-
Антобузом з'┐здимо, не яка далечiнь. Ми швиденько. А скажемо - на базар.
   ...Обiдали довго  й  з  горiлкою:  Павло  внiс  iз  багажника  старанно
закутушкану пляшку "Росiйсько┐", сам  розлив  усiм  порiвну,  сам  i  тост
виголосив:
   - _Ну,_ за встр║чу. За знайомство з невiсткою та онуком.
   - I щоб усе було харашо,- вставила Дзякунка.
   - Всьо в наших руках,- сказав Павло.
   - _Як умi║ш жити, то все харашо й буде,- багатозначно вирiк Дзякун.
   - За здоров'я наших батькiв,- i мо┐х, i тво┐х, Павлушо,-сказала Рита  i
почаркувалася з свекром та свекрухою.
   Випили i взялися до ┐жi: смажено┐  картоплi  з  малосольними  огiрками,
холодного курячого борщу на вершковi та жовтках, пухких пирогiв  з  усякою
начинкою та сметани. Тiльки Борко вже  не  ┐в,  а  мовчки  лiз  дiдовi  на
колiна, торкав його  за  вуса  й  зосереджено  сопiв.  Дзякун  розчулився,
легенько надавив недавно вставленими зубами  рожевий  онуковий  палець,  а
невiстцi сказав повчально:
   - Тепер, дочко, тво┐ батьки - i Павлушинi батьки, а Павлушинi - i тво┐.
   - Так оце кортить сватiв побачити хоч  одним  оком,-  медовим  голоском
мовила Дзякунка. Вона вже  й  сп'янiла  i  ледь  не  обмовилася  була  про
завтрашнi хрестини, та вчасно схаменулася.- А тут же й недалеко.  Скiльки,
старий, од нас до Шишак?
   - Навпростець верстов сiмдесят буде,- прикинув Никифор.
   - А я от скiльки  не  наблюдаю  життя,-  повiльно  й  таким  тоном,  що
примушу║  слухати,  сказав  Павло,-  то  зробив  вивод,  що   жiнчиним   i
чоловiковим батькам бачитися не треба. Тi не понаравляться тим, тi -  тим,
слово за слово... Тi  нашепчуть  дочцi,  тi  -  сиповi.  I  пiшло:  лайки,
ссори...
   Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шеймин хлопець! Справдi,
хто б це гнав новiсiньку машину грунтовою дорогою до  Шишак  i  назад!  Що
вона - на дурину досталася? А свати, як схотять породичатися зблизька,  то
при┐дуть i автобусом.
   По обiдi Павло урочисто одiмкнув чемодани й  роздав  подарунки:  матерi
чорну лискучу плюшку, так круто посипану  нафталiном,  що  в  хатi  одразу
запахло промтоварною крамницею, глибокi калошi на  червонiй  пiдкладцi,  а
батьковi костюм, сiрий у сосонку,- за шiстнадцять карбованцiв i сорок  двi
копiйки. Рита подарувала свекровi зелену нейлонову сорочку з твердим, нiби
луб'яним комiром, а свекрусi в'язану кофту й донську пухову хустку  -  все
дороге й гарне, придбане за двi виховательськi зарплати.
   Никифор тут же все й надiв: хай дивляться люди,  що  дiти  привезли.  А
Дзякунка поховала сво║ добро в скриню, шкодуючи, що не  може  й  вона,  як
чоловiк, прибратися в нове - не сезон.
   Потiм Рита приколихала Борка, взяла сапку й пiшла  на  грядки,  хоч  ┐┐
вiдмовляли, а Павло завiв  машину  пiд  грушу,  перевдягнувся  i  пiшов  у
повiтку спочивати на пахучому цьогорiчному сiновi.
   Коли до повiтки навшпиньки увiйшов Никифор, щоб  подивитися,  чи  добре
синовi лежиться та чи не тягне йому в якусь щiлину, Павло спитав  у  нього
крiзь дрiмоту:
   - А риба, тату, в нашiй рiчцi е?
   - к, синок. Щучки, карасi, лини... Раки трапляються, ну мало. Як хочеш,
то я вiзьму завтра кiмлi в Семена Портнiвського, та й пiдеш  з  кимось  iз
хлопцiв повтiша║шся.
   - Я й сам пiймаю. Аби кiмля добра, не драна.
   - I то таке,- погодився Никифор, мiркуючи сам собi, що й тут правда  на
синовому боцi: сам що пiймав, те й тво║, а вдвох,  то  на  двох  i  дiлити
треба.
   В хатi Дзякунка поквапливим шепотом оповiла чоловiкова що онук ┐хнiй не
хрещений, що завтра вони з Ритою - тiльки щоб Павлуша,  боже  сохрани,  не
довiдався, бо йому не можна,- подадуться в Опiшн║ або в Покрiвське  просто
додому до батюшки i що Рита на це пристала.
   -  Отаку  жiнку  Павлуша  знайшов,-  аж  похлиналася  радiсним  шепотом
Дзякунка.- Що розумна, що культурна, а що ще й проста!
   - Павлушко наш нi в чому не прошибе,- гордовито мовив Никифор.- В нього
й по роботi порядок, i дома, i в машинi. Бачила, як  там  усе  заслано  та
блищить? О-о-о!
   I радiли, обо║: Дзякунка  вголос  дякувала  богу  до  iкони,  а  Дзякун
повiльно розгладжував вуса великим пальцем.
   Тодi домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб
витопила й приготувала все до гулянки - нiби просто  так,  заради  при┐зду
гостей - i що Никифор допоможе ┐й поратися. А ще порiшили,  кого  кликати:
тiльки сво┐х, родичiв. I перерахували всiх по пальцях.  Набралося  чимало,
душ п'ятнадцять, то п'ятьох, iз Забродiвського хутора,  одкинули:  почують
од когось - пообижаються та й забудуть, а не прочують - ще краще.
   Кiнчили раду тим, що Дзякун сказав:
   - Купиш в Опiшньому мняса. Спечемо каклст до  картоплi  штук  сорок.  Я
колись, як був у городi, ┐в у чайнiй, так добрi.
   Никифор одрахував iз свого гаманця десять карбованцiв од пенсi┐ i подав
жiнцi.
   - А чи зумi║мо ж? -_ стурбувалася Параска.
   - Чом не зумi║мо,- одказав Никифор.- Я позичу в директоршi  машинку  та
м'ясо скручу, а ви з Ритою полiпите, як вернетесь. Не велика мудрацiя.
   Потоптався по хатi й рушив до дверей.
   - Пiду подивлюся, як там машина.
   Другого дня, як сонце тiльки-но  стало  над  опiшняпськими  крутоярами,
Дзякунка й Рита з Борком на руках, святково вдягненi й  схвильованi  сво║ю
та║мницею, вже були на базарi. Скупилися  швидко.  I  Дзякунка  мiж  дiлом
розпитала у базарових опiшнян, де краще охрестити дитину, -  тут  а  чи  в
Покрiвському. Баби наввипередки радили ┐хати ┐┐  Покрiвське:  там  батюшка
молодий, ма║ добрий бас i молитву чита║ всю. А тутешнiй уже такий шкарбун,
що тiльки крекче та кашля║ i нi читати не бачить, нi по пам'ятi не вчеше -
забува║.
   Покрiвського  попа  застали  вдома.  Дiн  стояв  на  ганку  в  хромових
офiцерських чоботях та новiй, либонь, недiльнiй рясi, сипав курям  пшеницю
з коряка i рокотав басом:
   - Цiпоньки-цiпоньки, путь-путь-путь...
   Забачивши прихожан, вiн анiтрохи не знiтився, кивнув привiтно i посипав
курям  доти,  доки  не  кiнчилося  зерно.  Тодi  однiс  коряк  у  веранду,
повернувся й сказав:
   - Проходьте до господи.
   Батюшка був i справдi молодий, гарний з лиця, добре  виголеного  побiля
жовтувато┐, з полиском, борiдки, ще й духами мiцно пах.  Останн║  Дзякунцi
не сподобалося. "Надушився, як парубок",- подумала.
   У  свiтлицi,  завiшанiй  образами  -  в  рушниках  i  без  них,  стояла
пiвсутiнь, бо вiконницi од сонячного боку було зачинено, на  покуттi  тихо
горiла лампадка, i пахло пирогами з капустою.
   Рита  з  Борком,  що  посапував  увi  снi,  стала   на   порозi,   тихо
поздоровкалась i втупила  очi  в  пiдлогу,  а  Дзякунка  познамувалася  до
батюшки i перехрестилася до iкон, що ледь жеврiли в свiтлi лампадки.  Тодi
сказала:
   - Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не вiдмовте, бо здалеку
ми.
   - Кума? - спитав пiп, глянувши на Риту.
   - Невiстка, батюшка. А то - внук, Борко.
   - Угу. Хреститься вмi║те? - поцiкавився батюшка в Рити.- Нi? -  Зiтхнув
не тяжко i не сумно, а як людина, якiй це не в новину, увiмкнув електричну
плитку й поставив па не┐ велику луджену миску з водою. Потiм  пiдiйшов  до
Рити, заглянув в обличчя Борковi й сказав лагiдно: - Спить младепсць?  Хай
поспить,  поки  вода  нагрi║ться.  А  хреститься,  жiнко,  так:  склада║те
тросперстя, кладете його па чоло, потiм на живiт, па право й  лiве  плече.
Спробуйте.- I ледь посмiхнувся.
   Рiiта звела руку, що стала раптом важкою, i перехрестилася.
   - Оттак,- вдоволено прогув отець.- Просто  i  красиво.  Звича┐  предкiв
сво┐х треба знати.- I звернувся вже до Дзякунки: -  Хто  ж  буде  младенця
держати? Вам, ви ж зна║те, не можна. Матерi - теж.
   - А як матушку попросить?  Може  б,  вона...  Бо  ми  ж  у  такий  свiт
забилися... Уважте вже, святий отче,- заблагала Дзякунка.
   - Гаразд,- погодився отець.  Попробував  пальцем  воду,  зняв  миску  й
поставив ┐┐ па стiлець, ближче до покуття.- Крижмо ║? - спитав,  iдучи  до
дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував посуд.
   - к, отче, е,- поквапливо одказала Дзякунка й вийняла з кошика сувiйчик
ситцю.
   Незабаром батюшка  повернувся  й  зодяг  ║пiтрахиль,  що  тьмяно  сiяла
срiблом та золотом, i  в  свiтлицi  стало  ще  урочистiше.  Потiм  увiйшла
матушка у всьому темному, привiталася тихо, взяла з рук  у  Рити  Борка  i
посмiхнулася ┐м ласкаво.
   Батюшка правив по пам'ятi й швидко, як би добрий тесля тесав. Бас  його
приглушено рокотав до iкон  i  то  гучнiшав,  то  спадав  до  проникливого
шепоту; час  вiд  часу  вiн  хрестився  тричi,  пружно  та  замашно  (тодi
хрестилася й матушка) i вклонявся iконам - самою головою, як  розбалуваний
увагою публiки актор.
   Борко, голенький, загорнутий лише в ситець - крижмо,  вп'явся  опуклими
оченятами в лампадку, посмiхався i вказував на не┐ пальцем.
   Та ось батюшка вмовк, узяв зi столика ножицi  й  вистрггг  у  Борковому
чубчиковi хрестик, промовляючи: "Во iм'я отця, i сина,  i  святаго  духа".
Тодi вмiсив пучку рудого волосся у вiск i вкинув у миску з водою.  Матушка
розгорнула Борка, подала голенького на руки батюшцi,  i  вiн  умочив  його
ноженятами в воду - раз, вдруге i втрет║,  примовляючи  через  паузи:  "Во
iм'я отця... i сина... i святаго духа. Амiнь",
   Рита почувалася немовби в напiвснi,  немовби  в  тому,  що  вiдбувалося
зараз, замкнувся весь свiт i не було надворi нi сонця, нi  попових  курей,
нi накочено┐, аж блискучо┐ дороги степово┐ вiд Опiшнього сюди.
   - Дар божий,- м'яко пробасив батюшка i чимось намастив  Борковi  лобик,
нiжки, рученята. В свiтлицi запахло оливою.
   - Отрека║тесь лi от дiявола? - спитав пiп.
   - Отрекаюсь,- прошепотiла матушка.
   - Дуньте i плюньте.
   Матушка тричi легенько дмухнула i тричi легенько сплюнула. I коли отець
проспiвав: "клiце во Криста крестiтеся i вл║костеся",- вiддала Борка  Ритi
й сказала:
   - Можна вдягати. А крижмо вiзьмiть собi... Далеко  вам  ┐хати?  Нiчого,
скоро буде автобус,-поторкала тонким пальчиком Боркiв нiс, усмiхнулася  й,
кивнувши свекрусi та невiстцi, вийшла.
   - Скiльки ж з нас? - шепотом спитала Дзякунка.
   - Як з усiх,- зiтхнув батюшка.- П'ять. А якщо дитину держить матушка  -
десять.
   Дзякунка дiстала з-за пазухи бiлий вузлик,  розв`язала  його  зубами  й
подала поповi теплу десятку.
   "Ач, яку грiнку вбив  за  пiвчаса",-  подумала  неприязно  i  попросила
смиренно:
   - На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу
   i новопреставленого Мефодiя.
   - Гаразд,- пообiцяв  молодик,  навiть  не  пробуючи  запам'ятати  iмена
усопших.
   Коли опинилися за ворiтьми, Рита сказала,  ледь  примруживши  гарненькi
очi:
   - Такий красивий та привiтний...
   Дзякунка помiтила той дiвоцький прижмур i мовила сердито:
   - Еге ж, за десятку можна i в  янгола  обернутися,  лодiм  виденько  до
антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть нам хрестини.
   I вперше подумала про невiстку погано:
   "Ба, як швидко придивилася. Для тако┐ треба добру вуздечку..."
   Павло прокинувся рано  i,  доки  батько  сходив  по  кiмлю,  встиг  уже
спорядити вдягачку на рибу: знайшов  у  повiтцi  стару  батькову  сорочку,
драну на лiктях, полатанi, батьковi ж таки, штани, що не сходилися йому  в
поясi, то доточив петельку з мотузочка, та шкарубкi чоботи  з  вiдстрялими
пiдошвами -  хоч  i  тектимуть,  зате  ноги  не  попробива║  на  корчах  i
очеретянiй стернi.
   Так у дрантi й до рiчки надумав був iти, але батько розрадив:
   - Нi, синок,- сказав,- куди ж воно... Це як селяниновi, то i  в  такому
личило б вигiн перескочити. А тобi, при тво┐й должностi, при сво┐й машинi,
костюм  он  який  -  i  таке  дрантя...  Ти  краще  бери  кiмлю,  а  я  це
обмундирування пронесу пiд полою. Торбу злагодив?
   Павло показав чималу брезентову шаньку, пошиту разом  з  фартушками  на
стекла - воду в радiатор заливати.
   I рушили: попереду Павло в новому костюмi, черевиках та  брилi,  позаду
Никифор з торбою, дрантям та чобiтьми пiд полою.
   - Якби сонечко вгрiло,- гомонiв Дзякун,- i вода потеплiшала б,  i  риба
стала пiд берег, бо зараз вона гуля║.
   - Я й гулящу пiймаю,- сказав Павло.
   Коло рiчки вiн перебрався в лахмiття i зразу став  нiяким  не  майстром
заводським i не поважним  гостем,  а  звичайнiсiньким  собi  ковбишiвським
дядьком, що прийшов помогти бабам мочити коноплi - так попростiшав ураз  i
навiть ре-готнув, оглянувши себе. А Никифоровi аж прикро  стало  вiд  того
синового вигляду: наче перекинувся Павло iз пана в попихачi...
   "Аби хоч не побачив хто",- подумав та й порадив синовi:
   - Ти отамо помiж хвойлiвськими очеретами бовтайся.  Там  линки  ║  i  з
берега не видно, хто воно та що. А я перегодом прийду з одежею.
   I поспiшив помагати жiнчинiй сестрi поратися коло печi, бо знав,  що  в
не┐ до цього кебети  не  лишньо┐.  Хiба  не  вивернула  колись  на  рiздво
чавуняку холодцю. Тодi виправдовувалася, жалiбно й гугняво: "Як воньо ж бо
тут пече, а там тече, а тут тобi рьогач спав!" Никифор аж сплюнув  сердито
од то┐ згадки i майже пiдтюпцем подався додому.
   Павло вбрiв у воду, шахнув одразу по груди, ахнув i заiржав - така вона
була холодна. "Погано,  що  штани  не  застiбаються.  Треба  було  б  свiй
комбiнезон вдягти,покаявся.- Так новiсiнький же ще..."
   За першою заставкою попалася в  кiмлю  щука,  золена  й  прудка.  Павло
кiлька разiв хапав ┐┐, та все невдало, щука випорскувала з  пальцiв,  доки
не шубовснула у воду.
   - От тобi вже нема однi║┐-сердито буркнув Павло.- Так наловиш, роззяво!
   А тут па додачу в паху так жальнуло, мов старою кропивою, що аж  присiв
i процiдив крiзь зуби: "I-i-iх! Треба було таки надiти комбiнезон, хай вiн
пропаде!"
   Заставив iще раз i довго грузився в муляцi поперед кiмлi,  тримаючи  ┐┐
одною рукою, а другого ширяв у  воду,  як  бовтом,  та  приказував:  "Iди,
iди... Виллазь!" Тодi рвучко витяг снасть - порожньо,  сама  ряска,  суво┐
куширу, очо ретянi дудки та равлики. Сонце свiтило просто в кiмлю,  i  все
те зелене добро з  водяного  царства  слiпило  очi  колючими  кришталевими
промiнцями. Павло  став  поволi  перегрiбати  п'ятiрнею  кушир  i  раптом:
ляп-ляп  -  карась,  широкий,  у  долоню,  i  червоний,  мов  з  мiдi.  Не
роздивляючись, спровадив у брезентову торбу, що вже намокла i торохтiла.
   Далi вiн уже не чув, кусало його чи нi, а тихо крався  помiж  лататтям,
розсовуючи його грудьми, нечутне занурював кiмлю i товк ногами та  веслом,
по-хлоп'ячому приказував: "А дзiнь-дзiнь, щучка... Дзiнь-дзiнь-дзiнь!"
   Коли пiймав другу щуку i вкинув у торбу, подумав: "Оце було б двi".
   А як попалася й третя, аж уголос сказав:
   - А це було б уже три!
   Iнколи ставав перепочити i слухав, як позаду нього  сичать,  влягаючись
на сво║ мiсце, кушир та латаття, як сонечко грiс сухi плечi,  а  вода  пiд
берегом уже пе студить  груди,  облiпленi  сорочкою,  а  зогрiва║,  нiжить
м'яко, що  отак  би  й  заснув  у  ┐┐  теплих  обiймах...  У  незболочених
закапелках при самому березi вода стояла така прозора, що видно було  дно:
тонкорунну зелену травицю, верболозове гiлля, облiплене  важкими  зеленими
кiм'яхами бодяги, та муляву рибку дрiбненьку, що  стояла  косячками  проти
тихо┐, ледь помiтно┐ течi┐.
   Неподалiк на чистоводдi, лишаючи за собою два тонкi водянi  вуса,  плив
вуж. Поволi похолонуло в грудях, але вiн згадав, що вужi не кусаються,  що
в дитинствi навiть носив ┐х, тi холоднi, гнучкi веретена, за  пазухою,  то
тiльки лоскотпо було - i заспоко┐вся. Од першо┐ то┐ згадки  про  дитинство
прокинулася й друга, третя... Як голяка ловив  старим  кошиком  без  дужок
в'юнiв та бобурцiв; як мало пе щодня, влiтку i взимку, продирався  в  лузi
крiзь гущавину з сокирчиною за паском, i кожен пень  був  йому  не  просто
пнем;  а  щасливою  знахiдкою,  купкою  дров;  як  пас  череду  отуто   на
прирiчкових низах  та  пiк  у  кiзячковому  жару  степову  картоплю,  таку
пiскувату, що й хлiба до не┐ пе треба;  як  ходив  мiсячними  вечорами  зi
сво┐ми однокашниками молоденькою сивою сосною посеред села - "парубкував",
а що дiвчата-пiдлiтки охочiше горнулися  до  старших,  то  зробили  бубну,
доп'яли десь стареньку балалайку i зманювали ┐х тим нехитрим оркестром  до
себе, хоча й цiлуватися що не тямили, а  тiльки  гогошились:  торохтiли  в
бубну, тюгукали та свистiли в чотири пальцi...
   Потiм його виряджали у  ФЗУ,  i  дiвчатка  спiвали  йому  пiд  бубну  з
балалайкою прощально┐ пiснi:
   Последний нынишний денечек Гуляю с вами я, друззя...
   I Настя Кушнiрiвська спiвала, вимовляючи не "друззя", а "друздя". А  як
ручкалися на прощання, чого нiколи ранiше не робили, i розходилися,  Настя
вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома  лiтерами,
вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно... А  вiн,  замiсть  обняти,
пригорнути дiвчину, бувало, перечiпав  ┐┐,  нiби  ненароком,  або  штовхав
зненацька на соснину й реготiв пришелепкувато. Да... Бачив ┐┐, як при┐здив
три роки тому до батька. За офiцера вийшла. Гарна  зробилася,  товстенька,
щоки цвiтуть... Ну, та  й  вiн  не  прогадав.  Рита  жiнка  добра,  хоч  i
погулювала колись, чув од хлопцiв по роботi.  Зате  зараз  нi-нi.  Воно  й
краще, як замолоду покрутить, замужем смирнiша буде...
   - Еге, чого ж це я стою,- сказав сам собi.- Там  першу  щуку  прогавив,
тепер - розмечтався. Уже б досi десяткiв зо два пiймав.
   I заходився ловити: то мовчки, зосереджено, то з радiсними вигуками, як
траплялася  добра  рибина,  то  з  пiснею  на  одне   слово:   "Тру-ру-ру,
тру-ру-ру..."
   В полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та  брилем.  Аж  тодi
Павло вибрiв на берег  i,  почуваючи  млосну  дрiж  у  ногах,  помився  та
перевдягся.
   - Чималенько накишкав,- сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав:
"За що не вiзьметься, бiсiв хлопець, все в нього до ладу получа║цця! "
   Назад  iшли  помалу,  бо  Павло  таки  добряче  натрудив  ноги,   ледве
переставляв ┐х i вже вкотре шкодував: "Якби ота  перша  не  втекла,  якраз
нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тiльки чотирнадцять".
   I та перша - п'ятнадцята - щука здавалася йому зараз найбiльшою...
   - Якщо вже кликати когось iз чужих, то нужних людей, пол║зних, - сказав
Павло, дiзнавшись про гулянку - Голову колгоспу  чи  ще  когось,  хто  вам
пригодиться.
   - А що голова,- обережно заперечив Дзякун.- Поки на роботу ходили, поти
й голова - голова. А зараз йому до нас дiла нема║, нам до нього. Пшеницю в
механiзаторiв купу║мо, пенцiя по закону йде. Хiба  Митра  Лободу  гукнуть,
лiсника. То такий чоловiк, що без нього не  обернешся:  дров  треба  -  до
Митра, сiна коровi на зиму - до  Митра,  коней  грядку  виорати  чи  торфу
привезти - знову ж таки до Митра.
   Так i порiшили: кликати лiсника та ще директора  школи  з  директоршею.
Останнiх Павло забажав. Як-не-як - люди вони культурнi, шанованi  в  селi,
до того ж якби не директор, бути б  Павловi  й  досi  слюсарем.  То  ж  бо
директор тяг його до  сьомого  класу,  можна  сказати,  за  вуха:  просив,
умовляв, примушував - i таки вивiв у люди. Адже перше, що в Павла спитали,
коли висували в майстри - яка освiта. Сiм класiв. Не п'ять i не  шiсть,  а
сiм! Може, це й виручило, бо кандидатур на бригадирство було аж _три._
   I ще домовилися:  родичi  посходяться  й  самi,  а  _Митра  _Лободу  та
директора з директоршею слiд привезти машиною. Це раз. Друге:  родичi,  як
люди сво┐, питимуть i самогонку,  а  чужим  треба  взяти  лавочно┐,  бо  -
невдобно. Митро, правда, такий, що й гарячу смолу питиме,  а  директора  й
директоршу треба пригостити по-культурному...
   Надвечiр стали сходитися гостi, ближнi й дальнi дзякунiвськi  родичi  -
брати,  сестри,  племiнники  й  племiнницi,  навiть  один  онук,   сержант
понадстроково┐  служби.  Жiноцтво,  перецiлувавшись,  мерщiй  розв'язувало
вузлики й обдаровувало Борка гостинцями, якi вiн мовчки на вибiр по┐дав, з
усiх бокiв обдивлялося Риту, нову свою родичку, i,  вдоволене,  заходилося
допомагати поратися коло риби, печi та столiв. Чоловiки ж повсiдалися  пiд
грушею бiля "Москвича", закурили i  завели  свою  балачку:  розпитували  у
Павла про тi кра┐, де вiн живе, про те, чи й досi ║ в Ростовi  вурки,  про
роботу, "квартирю" i знов-таки про заробiтки. I  за  всiм  цим  у  кожного
ча┐лося найголовнiше питання:  де  можна  взяти  такi  грошi,  щоб  купити
машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то "не вашого ума дiло". Тiльки
сержант-надстроковик нi про  що  Павла  не  розпитував,  а  сам,  улучивши
мовчанку, поривався розповiдати i починав здалеку: "А вот в  нашiй  частi,
де я служу..." Вiн щойно при┐хав у вiдпуску i тепер  з  нетерпiнням  ждав,
коли вона закiнчиться: адже в частинi його вже, мабуть, оформили на  нове,
незвичне й красиве звання - прапорщик!  Одначе  сержанта  слухали  не  так
уважно, як Павла - кожен служив свого часу,- i часто перебивали.
   Коли сонце торкнулося очеретiв понад рiчкою, Павло розчохлив  машину  й
по┐хав  за  почесними  гостями,  мiркуючи  по  дорозi,  як  бути:  забрати
директора з директоршею i Лободу разом чи привезти ┐х окремо. I що взяти -
коньяку та шампанського чи горiлки та вина. Так, вагаючись, i до  крамницi
увiйшов.
   У крамницi було велелюдно, як i всякого недiльного дня: чоловiки  брали
по маленькiй i йшли в берег посидiти, жiнки розкошелювалися на  "концерви"
з риби та чорне якесь повидло, дiтвора товпилася за цукерками.
   Павло привiтався до всiх сво┐м "С-с-т║!" i, вiдчуваючи, що усi на нього
дивляться, сказав до продавщицi несподiвано для себе самого:
   - Двi коньяку, двi -шампанського.
   I виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три.
   Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепiт,  вiд  якого
при║мно замло┐ло в грудях:
   - Хто ж то воно?
   - Та Павло Дзякунiв, хiба не впiзнали?
   - Ти ди', _яким козирем став.
   - Видно ж, i грошви!..
   Директор школи Iван Лукич,  а  по-ковбишiвськи  просто  Лукич,  зустрiв
Павла надворi з помийною цеберкою в руках -_ поросятi виносив,- розчулився
вкрай, забiдкався, що не може в  такому  виглядi  обняти  дорогого  гостя.
Лукич був людиною м'яко┐, навiть нiжно┐ вдачi, понад усе любив  дiяльнiсть
i мав у селi безлiч обов'язкiв: директорував, читав лекцi┐  на  фермах  та
польовому станi, збирав  мiсцевий  фольклор,  завiдував  народним  музе║м,
спiвав у клубному хорi, грав найскладнiшi ролi в  п'║сах,  якi  сам  же  й
ставив, був членом сiльвикопкому й головою товариського суду...
   Вислухавши Павлове запрошення ┐хати в гостi  машиною,  Лукич  благальне
замахав руками, знявши ┐х догори:
   - Що ти, що ти, Павлику, ми люди не гордi, прийдемо й пiшки. Скiльки  ж
тут ┐хати! I загукав на грядки до дружини:
   - Наташо Пилипiвно! А кидай лишень сапу та  перевдягайся,  Павлуша  ось
кличе нас у гостi. Вiн провiв Павла до машини i все казав:
   - Повиростали мо┐ орлики, розлетiлися межи люди. От i ти - мужчина вже,
повноцiнний громадянин. Так i мусить бути.-I додав латиною  улюблену  свою
завчену ще в iнститутi фразу.
   Митро Лобода, уже напiдпитку, погодився ┐хати не одразу.
   -  До  мене  сьогоднi  дзвонили  з  областi,  приставний  буде.  Роботу
перевiрятиме,сказав i подивився уздовж вулицi так, нiби  "приставник"  мав
ось зараз виткнутися з-за крайньо┐ хати. В селi знали, що Митра хлiбом  не
годуй, а дай повеличатися службою. Якщо до нього, примiром,  звертався  По
допомогу хтось iз  рядових  селян,  Митро  казав:  "Нiколи  сьогоднi.  Жду
приставника з району",- якщо ж хтось iз поважнiших  -  голова  кооперацi┐,
бригадир чи лавочник, брав вище: область.
   Так i стояли перед ворiтьми: Митро не поспiшав  йти  в  двiр,  Павло  -
сiдати за руль, бо знав, що "пол║знi дюди"  люблять  поноровитися.  I  чим
дрiбнiшi за посадою, тим дужче.
   - Ну що ж...- сказав Павло по довгiй мовчанцi й ступив крок до машини.-
Якщо таке дiло, то...
   - А може, його сьогоднi й не  буде,  чорт-тього  зна!  -Хшвидко  сказав
Митро.
   За мить вiн уже хряпнув дверцятами, опустив скло й вiдкинувся на спинку
сидiння.
   - Паняй! - кинув недбало, нiби Павло був його власним шофером.
   Павло не  образився.  Вiн  звик  терпiти  потрiбних  людей,  то  тiльки
посмiхнувся й погнав машину.
   - Багато бензину жере? - спитав Митро так, немовби вiн також мав машину
i вона "жерла" багато бензину.
   - Смотря яка дорога,- одказав Павло.
   Далi не знайшлося про що говорити, дарма  що  колись  разом  училися  в
школi, писали бузиновим чорнилом, билися в кулi,  парубкували  в  соснi  з
обкле║ною газетами балалайкою, щоб не розпалася, та саморобною бубною.
   Коли те було!
   Гулянки, однак, не вийшло.  Почалося  з  того,  що  Домаха,  Дзякунчина
сестра, яка старшинувала коло печi, забула  про  рибу,  i  вона  пригорiла
одним  боком.  Промазав  i  Дзякун,  пiдпо┐вши  лiсника  в  коморi,   доки
домовлявся з ним про вiльху на  шалiвку.  А  оскiльки  розмова  мала  бути
вiдвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гостi випили по першiй,  Митро  нi
сiло  нi  впало  з'║репенився,  що  перед  ним  пе  поставили,  як   перед
директором, коньяку, розсердився, пив домашню чарку за чаркою i  тiльки  з
сержантом.
   - Служба!- гукав через стiл.- Давай удвохi За армiю. Люблю армiю! Там -
усi рiвнi! П'║мо за армiю.
   Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересiв  разом  з
коньяком до нього, гладив плечi, шепотiв на вухо, мабуть, щось  лагiдне  й
примирливе, бо лице так i промiнилося батькiвською ласкою, але це, либонь,
ще дужче розджохкувало Лободу, бо вiн виривався з  обiймiв  i  сiкався  до
Павла:
   - Ти, хамаршельда! Чу║ш? Признавайся: на чому лата║шся, що таким  паном
прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш! Тож-то й воно!.. Солдат, починай:
   Дальяевосточная-а, Опорра прочная-а...
   - Ти закусюй, Митре,- холодно сказав Павло.
   - Що - Митре? У Митра, дума║ш, менше грошей, нiж  у  тебе?  Дзуськи!  У
Митра, щоб ти знав, на кожному дубi - хромовi чоботи висять! I  на  кожнiй
вiльсi!..
   - Не треба, не треба, Митрику,- воркотав директор.- Висять, вiримо.  От
i добре... А тепер заспiва║мо. Помагай, Наташо Пилипiвно.
   I почав чистiсiньким тенором:
   Ой гаю мiй, гаю, Зелений мiй гаю,
   Чом на тобi, гаю, Листя, листячка нема║...
   Митро й справдi принишк, мов дитина, якiй дали цицi, похилив  голову  й
тихо заплакав.
   - ...А вот в нашей частi, де я в даний момент служу, - розповiдав  Ритi
сержант, перекрикуючи пiсню,-  у  кожного  молодшого  командира,  як  i  в
офiцерiв, три форми: парадна, вихiдна й робоча. В  даний  момент  на  менi
парадна...
   - А чого б менi не  випити,  Лукич,  скажiть,-  з  п'яною  делiкатнiстю
допитувався в директора Дзякун, коли пiсня скiнчилася,-  як  до  мене  син
при┐хав? Та ще який! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не таке  врем'я,  як
тодi було, хiба б вiн не вивчився на инжинера чи ще когось? Вивчився б.  В
нього й зараз двадцять сiм душ. I всi слухають. Бо - вмi║...
   - Павлуша  -  золото,-  погоджувався  директор,  смакуючи  непiдгорiлим
риб'ячим боком,-уважний, витриманий... Золото!
   Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався  з-за  столу,  хисткою  ходою
пiдiйшов до Павла й мiцно, як арканом, обiйняв його за шию.
   - А пам'ята║ш, друг Павло, як ми з тобою... У-у-у! Не згадуй! Дума║ш, я
забув? Нi! То твоя молодиця? -  тицьнув  пальцем  у  Риту.-  Ей,  молодице
при║жджа! Хочеш, я тобi розкажу, який твiй чоловiк у дитинствi, ще до ФЗУ,
був?.. Руде, скупе, витрiшкувате... Тiльки ти,  Павлушо,  не  обижайся,  я
по-дружеськи...- i засмiявся хрипко.- ┐й-богу, не  брешу!  А  тепер  диви:
пан, хамаршельда! Нi, скажи хоч ти, бо вiн не хоче, на чому вiн лата║ться,
га?
   -Додому,  Митрику,   додому.   Спать,-лагiдно   порадив   Лукич,   геть
розм'якнувши вiд чарки.- А завтра iз свiжими силами - до працi.
   - Нi, хай скаже! - п'яно реготiв Митро i так стис Павловi шию,  що  той
аж  побуряковiв,  пiдвiвся,  виважуючи  на  собi  лiсника,  й  пiд  вигуки
захоплення та регiт компанi┐ понiс його з хати.
   Опинившись за ворiтьми  на  лавочцi,  Митро  скрипнув  зубами,  глибоко
зiтхнув i сказав уже крiзь сон:
   - Нас - не проведеш. Нi-i-i...
   Надворi, низько над полтавським шляхом, свiтив повний мiсяць. Од хати й
хлiвчикiв на землi лежали довгi  тiнi.  Пiд  призьбою,  облитi  свiтлом  з
вiкон, цвiли й по-нiчпому пахли жовтi гвоздики, а  пiд  грушею  прохолодно
блищав "Москвич".
   Павло постояв посеред двору, прислухаючись до нiмотно┐ тишi в  селi,  i
пiшов до машини знiмати акумулятор, розмiрковуючи, що тут, звiсно, можна б
цього й не робити, але  хто  його  зна║,  на  грiх,  як  кажуть,  i  курка
свисне...
   У  хатi  заспiвали  гуртово┐  "Ой  ти,  Галю",  i  Павло,   одгвинчуючи
акумулятор, теж пiдмугикнув:

   По┐хали з нами,
   З нами, козаками,
   Краще тобi буде,
   Нiж в рiдно┐ мами...

Last-modified: Tue, 08 Nov 2005 22:03:54 GMT
Оцените этот текст: