---------------------------------------------------------------
OCR: Олег Волков
Source: Повно СобранiК Творiв, Наукова Думка, 1974
---------------------------------------------------------------
Присвята
братовГ В. БоровиковГ
ЛГс ще дрГмав в передранГшнГй тишГ... Непорушно стоять дерева,
загорненГ в сутГнь, рясно вкритГ краплистою росою. Тихо навкруги, мертво...
Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обГзветься зГ свого
затишку. ЛГс ще дрГмаК... а з синГм небом вже щось дГКться: воно то зблГдне,
наче вГд жаху, то спахне сяйвом, немов од радощГв. Небо мГниться, небо грав
усякими барвами, блГдим сяйвом торкаК вершечки чорного лГсу... Стрепенувся
врештГ лГс Г собГ заграв... ЗашепотГли збудженГ листочки, оповГдаючи сни
своП, заметушилась у травицГ комашня, розГтнулося в гущинГ голосне щебетання
й полинуло високо - туди, де небо мГниться, де небо граК всякими барвами...
На галяву вискакуК з гущини сарна Г, зачарована чудовим концертом,
зупиняКться, витяга цГкаву мордочку до кривавоП смуги обрГю., що червонГК на
узлГссГ помГж деревами, Г слуха.
Полохливий заКць, причаПвшись пГд кущем, пригина вуха, витрГща очГ й
немов порина ввесь у море лГсових згукГв...
Аж ось ринуло вГд сходу ясне промГння, моя руки, простяглось до лГсу,
обняло його, засипало самоцвГтами, золотими смугами впало на синю вГд роси
траву на галявГ, де гостро на тлГ золотого свГтла випинаКться струнка
постать сарни.
У сю величну хвилину тихо розгортаються кущГ - Г на галяву виходить Хо.
Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до нГг, черкаКться
росяноП трави. 3-пГд бГлих кострубатих брГв, з глибоких западин визирають
добрГ а лукавГ очГ.
Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою,
Г повГяв вГд неП тихий вГтрець, холодною цГлиною вдарив у дерева. I враз
затремтГло молоде листя, зашамотГло, струсило з себе дощ самоцвГтГв.
Жахнулася сарна й щезла в гушинГ, лишивши зеленГ слГди на синГй вГд роси
травГ Страх обгорнув зайця, додав ще бГльшоП прудкостГ його ногам...
Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тиха стало в лГсГ, страх як тихо.
ТГльки бородатий дГдуган Хо, старечо хихикаючи в бороду, стоПть на галявГ...
- Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурнГ? - шамкаК вГн беззубим ротом. -
ДГда Хо, що свГт прозвав страхом? А дГд цГлком Г не страшний... Ось
погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очГ на дГда,
тим-то вГн Г в'являКться вам страхом... Хе-хе!.. I завжди так... Г всГ
так... НГ, не бреши, старий, не всГ... На твоПй довгГй тисячолГтнГй нивГ
життКвГй не одна стрГвалась Гстота, що смГливо зводила очГ догори, вГдважно
зазирала тобГ в вГчГ й тодГ... о, тодГ гарно було обом нам... Бо смГльчак,
перевГрившись, що жахався по-дурному, набиравсь новоП, ще бГльшоП вГдваги, а
ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокГй натрудженим кГсткам...
Жахаються, а не знають, що страх тГльки й ГстнГК на свГтГ полохливГстю
других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз
зважилося глянути йому в вГчГ... Хе-хе! ДурнГ, дурнГ... ТГльки старГ ноги
труджу через дурнГв... От, як втоминся!.. е-е!..
I Хо справдГ з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись
одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, сГдаК на
травГ спочити.
Хо сидить посеред галяви, а навкруги його пануК мертва, прикра тиша.
Все живе, затаПвши духа, не спГваК, не кричить, не ворушиться, не жиК. ЦГд
ведмедя до мурашки все спаралГзовано страхом. Рослини бояться навГть тягти
сГк Гз землГ, пити холодну росу, виправити зГбганГ листочки, розгорнути
звиненГ на нГч квГтки. Пустотливий парус сония зупиняКться в зеленГй гушинГ
Г лиш здалеку придивляКться до сивоП, мов туман той, бороди дГда Хо Г не
вГдважуКться наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з
тою бородою...
Хо сидить на росянГй травГ, а стара пам'ять його пГдсовуК йому образи,
де свГжими, яскравими фарбами малюються подГП духу людського. Ось Г тГ
високостГ, на якГ здГйнятись може вГльний дух людський, а ось Г тГ провалля,
де на днГ самому, скутий, як невГльник, плазуК вГн у поросГ й темрявГ...
Ось, волочучи кайдани, покволом, вГками цГлими, проходять люди, забитГ,
заляканГ люди, Г не насмГлюються звести очГ на Хо, глянути страховГ в
вГчГ... Хо знаК, що тГльки одиницГ зважуються на се, а зважившись, знаходять
силу розбити кайдани... Ой, коли б хоч одиниць тих було бГльше, може, не
довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по свГтах, може б, зложив вГн
своП кГстки в домовину, бо вже тГ кГстки давно просяться на спочинок... Ех,
коли б... А тим часом страх владно пануК на землГ, змагаКться з приязнею, з
чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то
поодиноких людей, ба й цГлГ народи... Страх! Прищеплений дитинГ, виплеканий
анормальними умовами суспГльними, вГн стаК чГпкою пошестю, робиться потугою,
що тамуК вГчний поступ усього живучого... Страх!.. Хо - страх! А який з його
страх, коли вГн виразно почуваК себе порохном, немГчною руПною, яку тГльки
полохливГсть людська жене з кГнця в кГнець свГту, наперекГр волГ Хо робить
його злим генГКм людськостГ... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по
пеклГ... От Г тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу... на
роботу! Хе-хе! Ну, уставай, дГду, пора!..
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звГвся, обгорнувся, як туманом,
сивою бородою й подавсь стежкою з лГсу на шлях.
А лГс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. ДалГ дерева
затремтГли, стрепенулись, розгорнули листочки... ПромГнь стрибнув на полянку
просто до звинених квГток, пташки заспГвали, комашня 'заметушилася, лГс
загомонГв, природа знов вГджила...
ВечГр. ДГти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рокГв шести,
сидить долГ бГля шафи й уважно будуК з цурпалочкГв хату. Меншу, по другГй
веснГ дГвчинку, забавляК нянька, показуючи, як сорока варила дГтям кашу. За
столом, ближче до лампи, що крГзь молочний кльош розливаК м'яке свГтло по
хатГ, сидить Гз шитвом мати, Вона рада, що дГти втихомирились. Ой, тГ дГти!
ДвоК Пх, а такий галас справляють, що аж голова паморочиться. Але тепер
тихо. Чутно тГльки, як муркаК на канапГ кГт та нянька стиха приспГвуК:
"Со-ро-ка, во-ро-на дГт-кам кашу ва-ри-ла! На порозГ сту-ди-ла!.." Дитина з
щасливою усмГшкою розгортав дрГбненькГ пальчики пухкоП ручки, намагаючись,
щоб нянька показала, котрому сорока дала кашГ, а котрому голГвку скрутила.
УрештГ ся забавка докучаК дитинГ; вона почина човгатись на руках у няньки,
намагаючись до кота.
- Киця!
Але "киця" добре пам'ятаК болючГ пестощГ маленькоП деспотки й
дипломатично клГпаК очима, не рушаючись Гз мГсця. Аж ось нетерпляча ручка
досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. КГт скулить очГ, жалГбно
нявчить... далГ ж, немов дГткнутий електричною Гскрою, вириваКться й тГка
пГд комоду, лишивши на руцГ мучительки червоний слГд гострих пазурГв.
ЗчиняКться вереск...
- Що там таке, Марино? - кидаК роботу мати.
- Та то проклятий кГт дряпнув дитину...
- У тебе все щось станеться... Забав ПП зараз, чуКш, як зайшлася...
ПочинаКться гуцюкання: "Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а!
Погана киця! ми ж тобГ дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!"
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
- Ну, цить же, цить! бо як не будеш тихо, то я тебе зараз вГддам дГдовГ
Хо... - сердиться нянька й пГдносить дитину до вГкна. - О, бач, стоПть дГд
Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу... На тобГ ПП,
дГду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивляКться в пГтьму, що чорнГв поза вГкном, Г
затиха... Б очах, ще мокрих од слГз, малюКться жах... Так, тГ очГ бачать у
таКмничГй пГтьмГ постраха дГтей - Хо, страшного, бородатого дГда, з
величезною торбою за плечима, повною неслухняних дГтей. Якийсь холод
торкаКться делГкатного дГтського тГла, щось бере з-за плечей, лячно так,
плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу вГдривав очГ вГд вГкна й ховав
голову в няньки на грудях.
I знов тихо в хатГ.
- Мамо! - збуджуК тишу хлопчик, кидаючи свою булГвлю. - Мамо! А де
тепер сонцем
- Сонце?.. Сонце тепер спить.
- А де ж його хата?
- Отам за горою, де воно сГдаК...
- Там, де живе лГсник Панас?
- Еге... Але тобГ спати час, дитино.
- Дитина, однак, наче не чуК материноП уваги. Вона пГдбГга до матерГ й
спираКться Пй на колГна.
- Мамо! А чи сонце маК дГти?
- МаК.
- А де ж вони?
- Де? а на небГ... отГ зГрочки, що вночГ сяють, то се дГти сонцевГ...
- А чом же вони тепер не сплять'
- Бо вони за день виспались, а тепер граються.
Пауза.
- Мамо! я хочу до Петрика!..
Петрик - се син куховарчин, що бавиться часом Гз наничем.
- Не можна, Петрик слабий...
- А я йому занесу яблуко...
- Не можна, - сказала.
- Маа-мо! Я хоо-чу до Пее-три-ка!..
- Ох, господи! Одно скГнчило, друте починаК... Цить менГ зараз!.. Не
пГдеш.
- Маа-мо! до Пее-три-ка-а!..
- Чи не замовкнеш ти менГ?.. Марино, а заклич-но дГда Хо!..
Марина пГдходить до вГкна й грюка в шибку.
- ДГду!.. дГду Хо!.. а йдГть-но сюди... а вГзьмГть-но собГ неслухняного
панича!.. "Зараз!" - вГдповГдав вона собГ за Хо пГдробленим басом Г
вГдходить вГд вГкна.
Хлопець добре розумГК Маринину штуку; вГн не вГрить, щоб то Хо промовив
те "зараз" таким невдатним басом, однак йому став страшно. ВГн вГдходить до
канапки, як можна далГ вГд вГкна, Г почина бавитись папГрцем, бгаючи його в
човник. А тим часом фантазГя хлопцева вперто працюК над фГгурою Хо. ЯкГ в
нього очГ? Мабуть, червонГ, як у трусика... А нГс, певно, такий довгий та
гострий, як у куховарки... а може ще довший... Борода бГла та довга аж до
п'ят... руки... ХлопцевГ враз уявляються залГзнГ тройчаки, що стоять у
стодолГ, - такГ руки а Хо, конче такГ... Йому стаК ще страшнГше, вГн боПться
поворухнутись, боПться зустрГтись очима з таКмничою пГтьмою, хоч щось так Г
тягне його глянути в вГкно, так Г тягне, так наче шепче щось. "А подивись, а
подивись!" Хлопець не може опертися бажанню глянути в вГкно, зводить очГ...
Г весь холоне... Там, на чорному тлГ шибок, щось бГлГв... то Хо...
БожевГльний жах охоплюК дитину, поширшуК зГницГ, витяга обличчя, ворушить
волоссям на головГ, душить за горло...
- ДГти, - спати! Пора вже!.. Марино, клади дГтей спати!.. -
розтинаКться голос материн й будить, як зГ сну, хлоцця.
Марина ставить хлопця на молитву.
- "Отче наш, що на небГ..." - непритомно проказуК вГн за нянькою, а сам
дивиться вбГк, на вГкно. "Нехай буде воля твоя, як..." Ой, там щось руками
маха, аж по вГкнГ шкряба I - тремтить хлопець. - " ХлГб наш щодениий..."
- Нянько, там щось дивиться в вГкно... я боюсь...
- Вигадуйте, вигадуйте, то таки вГзьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте
знов: "ХлГб наш щоденний дай нам сьогоднГ..."
Але хлопець уже не слухаК няньки, вГв не може вГдГрвати очей вГд вГкна.
Те вГкно притягуК його увагу, захоплюК всГ думки, запановуК цГлою Гстотою
дитини. У вГкно те дивиться чорна, таКмнича темрява, повна фантастичних
Гстот, усяких див, повна страхГття... I все се тиснеться до вГкна, зазира в
хату, ось-ось пролГзе крГзь дГрку в розбитГй шибцГ або а лоскотом вГдчинить
вГкно, кинеться до нього, наповняючи хату диким реготом. О .
Аж ось Г лГжко. Хлопця роздягнено, вГв кутаКться в ковдру. Нянька
поправля ще щось Г гасить свГтло.
- Марино, посидь бГля мене... я боюся...
- Ото вигадали! СпГть, менГ нГколи сидГти бГля вас...
В хатГ став темно Г тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляКться
в темряву, напружув слухи, боячись пропустити який зрадливий згук. Тихо. Так
тихо, що навГть калатання серця видаКться глухим стукотом молота по чомусь
м'якому. Ураз... трГсь!.. Що се? Увага хлопця збГльшуКться до можливих
границь... Уся кров збГгаКться йому до серця, серце почина бити на гвалт...
О, знов щось зашелестГло, зашкрябало... То Хо. Ось у чорнГй, як чорнило,
пГтьмГ виразно бГлГК борода його... ось простягаКться довга, костиста
рука... наближаКться до плечей, розгорта над ними своП сухГ пальцГ...
Обгорнений невимовним жахом, утикаК хлопець голову пГд подушку, скорчуКться
пГд ковдрою, Гнстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим... щоб
"страх" не мГг помГтити його... ВГн затамовуК навГть вГддих, боячись подати
знак життя, боячись зрадити свою присутнГсть у хатГ...
А тим часом чуК вГн, що бГля лГжка стоПть Хо й простяга над ним своП
довгГ, мов залГзнГ тройчаки, руки й черкаКться сухими гострими пальцями його
плечей...
Холодний пГт вГд голови до п'ят облива дитину, божевГльний жах
побГльшуК зГницГ, вГдбира голос, деревить тГло... I довго так лежить бГдне
хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче вГд жаху, мокре вГд поту, аж тривожний сон,
прилинувши, заспокоюК нарештГ змордовану офГру полохливостГ...
- Хе-хе-хе! - смГКться Хо пГд вГкном, де лежить хлопець. - Хе-хе-хе! I
жаль бере, Г вГд смГху не можна здержатись! СмГшно, коли причиною страху
бува лиш розпалена уява, а жаль... Бо хто раз спГзнаКться з почуттям страху,
не хутко зможе вГдкараскатися вГд нього... Зросте дитина, змужнГК, Г багато
сил, вартих кращоП долГ, змарнуК на боротьбу зГ страхом, та ще добре, як
переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А хто винен3 Гай-гай! - хита головою
Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
НаближаКться пГвдень, червцевий пГвдень, повний спеки й свГтла. СвГтло
хвилями ллКться з неба, сповняК повГтря, несито пожира тГнГ на землГ, заганя
Пх пГд дерева, кущГ, у гущину. Нащо вже бувають таКмничГ холодки, а й туди
хоч тоненькою цГвкою протиснеться воно Г смГКться, раде, що знайшло Г там
свого ворога - темряву... ТГльки в ту альтанку, що пГд старезним волоським
горГхом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись тГсно й щГльно в
одну зелену стГну. Вже що не робить свГтло: Г зайчиком плигаК бГля альтанки,
пробившись крГзь листя горГха, Г золотою сГткою пада на землю, Г мигтить, Г
переливаКться, намагаючись присунутися ближче до темного закутка, - та ба!
НГяк не може. Стало на порозГ альтанки, зазираК туди, а ввГйти - дзуськи!
Однак воно помГчав, що альтанка не порожня. Там, на зеленГй лавцГ,
обкладенГй дерниною, сперши голову на руки, сидить бГлява панночка з смутним
обличчям. БГдна! СкрГзь тепер весело, ясно, свГт божий скидаКться на рай, а
вона сумуК. ПотГшити б ПП, попестити, та нГяк увГйти, бо та темрява
розперлася в альтанцГ, мов панГ яка, Г не пускаК. На щастя, панночка
нервовим рухом зриваК листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в
зеленГй стГнГ. ЗрадГлий пустун скаче промГнням у шпарку й трапля просто на
стГл, наткнувшись на якийсь папГр. Що воно за диво, папГр отой?
ПридивляКться до його й читаК збоку: "Iнспектор шкГл народних". Пустун трохи
злякався, перечитавши титул такоП важноП особи, бо почуваКться до деяких
провин школярських, але незабаром осмГлюКться й пробГга змГст паперу. В
паперГ стоПть, що панна Ярина Дольська наставляКться на вчительку в село С.
Учителька! Адже й вчителька маК право картати! В промГнь кидаК на дГвчину
винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя дГвчинине, блГде й делГкатне, 3
виразом смутку та внутрГшньоП боротьби, не маК в собГ нГчого грГзного, що
заспокоюК й осмГлюК пустуна настГльки, що вГн почина гратись Гз грубою
золотою косою дГвчини, цГлувати ПП повнГ уста, брови, зазирати в великГ сивГ
очГ. А паннГ ЯринГ не до пестощГв. Вона вГдсуваКться вГд докучливого променя
й схиляКться над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папГрець
дорого коштував Пй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити
боротьбу з собою, зГ своПми звичками, поглядами, традицГями; мусила
посваритись Гз батьком, якого так кохаК, довести до слГз та нарГкання матГр.
Але се була тГльки прелюдГя, Г поки тяглася вона дГвчина почувала в собГ
силу боротися й перемогти. Тепер же, з папГрцем сим, мусить початися акцГя,
так нетерпляче очГкувана акцГя... Г дивна рГч! Панна Ярина в сю рГшучу й
важну хвилину почуваК, що сили ПП меншають, слабнуть, що вона вже нездатна
до боротьби. Невже в неП стало енергГП тГльки на прелюдГю?
Панна Ярина складав руки на столГ й безсильно опускаК на них свою
русяву голГвку.
Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого дГдича.
Одягнена в оксамит Г шовк, пересвГдчена, що найдрГбнГшГ забаганки ПП будуть
заспокоКнГ, оточена роКм услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих
кГмнатах палацу, по тГнистих алеях батькГвського парку. Незабутня пора!
Одне тГльки дратувало Яринку, робило Пй навГть прикрГсть - се заборона
бавитися з селянськими дГвчатами та хлопцями... ФГ! "ХлопськГ дГти!" - якГ в
них манери, яка груба мова, яка моральнГсть! Адже то "бидло", а не люди! -
чула вона навкруги. Однак мала Яринка, пГд впливом оточення, мало-помалу
оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в такГ вГдносини до "бидла",
у яких були батько та мати. Вона небавом зрозумГла, шо мужикГв сотворено лиш
на те, аби орати батьковГ ниву, служити за фГрманГв, кухарГв, робГтникГв.
НавГть бГльше. Вона сердечнГше вГдносилася до справжнього бидла, нГж до тоП
"нижноП раси". Коли для забави панночки при водили перед ганок мале телятко
або вГзник приносив щенят, Яринка обГймала Пх, цГлувала, пестила, знаходила
"чудовими", тодГ як на дГвчину, дочку наймички, не звертала вже найменшоП
уваги, наче то була не людина, а кГлок, забитий на свому мГсцГ. Словом,
Яринка стала панночкою, як Г ПП приятельки, сусГдки з Гнших сел.
Минали роки, збГльшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. 3 одного
боку були пани, з другого "бидло". Виросла Яринка на панну Ярину й мусила
позбутись думки, що все, що ПП оточуК, належить до батька або може бути
куплене батьком за грошГ. Ярина знала вже, що батьки ПП бГднГють Г хоч не
показують сього перед людьми, навГть триб життя не змГнюють, але почувавться
вже потреба негайноП лГквГдацГП ГнтересГв для забезпеки хоч неласого шматка
хлГба,
Тим часом дозвГлля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкупГ з
допитливим розумом напрямили дГвчину на книжки. Пожираючи без ладу сотнГ
томГв, Ярина вмГла, однак, зГбрати в головцГ промГння мислГ, розкиданГ там,
вГдгукнутися серцем на чеснГ й високГ поривання. Природна щирГсть стала тут
у пригодГ. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з ПП дотеперГшнГм
свГтоглядом, викликала цГлу бурю в молодГй, незмГцнГлГй ще душГ, але мур, що
вГддГляв ПП вГд села, валився й вГдкривав не бидло, а справжнГх людей, з
людськими Гнтересами, болями й радощами. Ярину зацГкавило се невГдоме Пй
"мужицьке царство". Вона почала придивлятися до нього, наскГльки се було в
ПП змозГ, Г налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! побГч
жиють люди, брати ПП, Г нидГють у темрявГ та злиднях, коли вона збиткуКться
працею рук Пх?! Чи ж пГсля сього можна назвати себе людиною? Чи ж пГсля
сього можна добачати в собГ образ божий?.. НГ, годГ! Розбити пута, що вГд
вГку сковують бГлГ, неробучГ руки, скинути полуду з очей Г чесно та смГливо
звернути скривдженим те, що до Пх належить. ДоволГ бути лялькою, коли людина
- то людина, Г довести се треба дГлом, а не словом.
ДГвчина запалилася до працГ, до дГяльностГ, поклала присвятити життя
своК для тих, що досГ працювали на неП. Так справедливГсть каже. Вона буде
вчителькою, вона понесе свГтло в темряву, потГху - смутковГ, помГч -
убожеству, А що вдома на неП чекаК буря, так що ж, хГба вона не винесла вже
бурГ сама в собГ, коли новГ думки, новГ почування стрГлися з ПП первГсним
свГтоглядом?
Дома справдГ зчинилася колотнеча. На ЯрининГ плани старГ спершу
'дивилися, як на дивогляднГ забаганки пещеноП дитини, але побачивши, що не
жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття
дГвчини. Але вона перемогла себе й поставила таки на свому. Замовкли батьки,
затаПвши смуток у серцГ, однак не тратили надГП, що час або який випадок
звернуть Пм дитину, притулять ПП знов до чулого батькГвського лона. I
випадок, на який рахували старГ, лучився, погГршуючи й без того важку
ситуацГю. До Ярини посватався багатий сусГд-дГдич. Ярина спершу й слухати не
хотГла про шлюб, далГ ж, скоряючись перед батьковою волею та благанням
закоханого сусГда, випрохала собГ три днГ розважити все та помГркувати, поки
дасть рГшучу вГдповГдь. I власне другого дня пГсля сього прийшов вГд
Гнспектора довго очГкуваний папГр, прийшов Г - замГсть заспокоПти - збурив,
сколотив ПП спокГй, Гз дна душГ пГдняв сумнГви, пГдтяв вГру. I ось тепер
сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши на руки русяву голГвку...
Вона не рада тому паперовГ. Так, не рада... Ще недавно, ще позавчора,
як бога з неба, виглядала його, а нинГ не рада... РГч певна, що вона не
зречеться своПх замГрГв... Вона ламле все - а йде туди, де Пй слГд бути... I
не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до новою життя, не
звиклася ще з думкою, що завтра покине батькГвську стрГху... По-ки-не
бать-кГв-ську стрГху... Брр!.. Ну Г чого тремтГти? Ой, тГ нерви... Треба
себе взяти в руки, бо нерви непотрГбнГ для тих, що йдуть на боротьбу, Адже
скГльки дГвчат пГшло вже по тГй стежцГ, що стелиться перед нею... Правда,
бГльшостГ дГвчат тих легше було почати нове життя, нГж Пй, бо бГльшГсть Пх
вийшла з родин убогих, Гз таких, де кожне, ще з молоком матерГ, всисаК
потребу працГ для шматка хлГба. Там усГ працюють, усГ заробляють... Там нема
традицГй, якГ б багном закаляли все, що вириваКться з зачарованого кола
егоПзму та кастових ГнтересГв.
- Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. - шепотять блГдГ уста
дГвчини. - Чи стане ж у мене сили, чи стане вГдваги розГрвати його, вийти в
свГт широкий на боротьбу з тим, що воно замикаК? Добре, я розГрву його, я
вийду звГдти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осмГяна подругами, одна
серед невГдомого менГ широкого свГту?.. Де тГ сили в мене для боротьби? Де
той гарт, що мГг би служити порукою перемоги? Я - теплична рослинка...
вибуяла в штучному теплГ, у душнГй атмосферГ теплицГ... Перша буря зламаК
мене, вирве з корГнням... Џ, замГсть бажаноП користГ, живим докором стануть
перед мене закривавленГ серця родини й моК власне розбите, знГвечене
життя... Боже! що се зГ мною? ЗвГдки легкодухГсть така? Що варте життя моК
перед необмеженим морем людського страждання? .. НГ, годГ... ПГти туди, куди
серце кличе й обов'язок... 3 силою, яку я почуваю в собГ, з силою любовГ
можна багато зробити... ТГльки не лякатись, тГльки не тратити надГП Г... все
буде добре... Що тут довго думати? Адже давно вже рГшила я почати нове
життя. I почну, Г кГнець на тому, Г нГчого мислити, Г нГ над чим
мГркувати... КораблГ спалено... I чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе
вГдвагою, коли чую, що сили моП слабнуть, що я легкодуха, нГкчемна Гстота...
Ярина повним розпуки руком заламуК руки й вГдкидаК назад, на зелену
стГну винограду, свою бГляву голГвку з обличчям, покритим тГнями муки та
внутрГшньоП боротьби.
А в тремтячих тГнях горГха стоПть Хо, й зазира в темну альтанку, Г хита
старою головою, Г вГК холодом Гз бороди.
- Гай-гай! - шепотять його старечГ уста. - СтГльки сили молодоП мати,
мати життя цГле перед собою - Г не зважитися стати до боротьби з дГдом, з
порохном, що не нинГ, то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та глянь-бо,
подивись!.. Подивись, що на менГ немаК тоП манти ((застар.) - сукняний плащ,
пошитий мГшком. Тут вжито в переносному розумГннГ. - Ред.) традицГй, у яку
ти загорнула мене... Де там? Не хоче... Не зважиться й очей звести на
дГда... Гай-гай!..
- Ну, й доля!.. - мимрить далГ Хо тоном роздратування. - Кожне уявляК
собГ мене, як хоче. Для одного я з торбою на дГтей, з рГзкою в руках, другий
убираК мене в шати традицГй, поговору, забобонГв, третГй тремтить передГ
мною, як осика на вГтрГ, четвертий... а все зле та немудре! Коли ж
скГнчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже поховаК мене смГливГсть
людська? .. Ну й доля, ну й люди! Аж мене злГсть розбира... - бубонить
старий собГ в бороду, що м'якими сивими хвилями зливаКться з легенькою
парою, виссаною сонцем з вогкоП, теплоП землГ.
- Чекай же, - каже вГн далГ. - Хоч помщусь на тобГ, полохлива Гстото,
хоч полякаю тебе... Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом - з
убожеством та темнотою? Добре. А чи маКш ти сили до тоП боротьби - ти,
слабосила жГнко? А глянь-но, панно, у своК життя минуле, що ти звГдти
винесла? Ану, подивись!..
Ах, те життя... Безжурне, у достатках, у розкошах воно тГльки
розпестило ПП, ослабило волю... ЗвГдтГль винесла вона саму незараднГсть,
непрактичнГсть... НГ, те життя нГчого бГльш не дало, не в ньому шукати
джерела сили...
- I з такими засобами ти гадаКш боротися? - шепотить Хо. - А чи вГдаКш
ти, нерозумна дГвчино, що вГд тебе вГдкаснеться родина, скоро ти пГдеш
наперекГр Пй, що всГ, з ким ти жила досГ, закаляють тебе болотом яко
зрадницю Пх кастових традицГй? I до кого ти звернешся, коли, зламана
боротьбою, запрагнеш потГхи, спокою? Хто пГдтримаК тебе, розбиту, зневГрену?
- Правда... правда... НГхто. Одна... Нема рГдноП душГ, щоб щирим
словом, спГвчуттям загоПла рани сердечнГ, заспокоПла, пГдтримала...
ВГдрГзана, як скибка вГд хлГба, самотня, як хрест на роздорГжжГ... Пустка
навкруги, холод...
- А чи вГдаКш ти, - пГддаК Хо, - що то недостатки, убожество? Ти, що
зросла в розкошах, що не робила на шматок хлГба? Не страшно тобГ змарнГти в
нерГвнГй боротьбГ, до часу скласти в домовину молоде життя? ..
Боже! Усе проти неП: Г люди, Г становище жГнки, Г убожество... Усе наче
змовилося, щоб кинути ПП в огонь, обсмалити Пй крила, коли вона рветься лиш
до свГтла, I Ярина бачить уже своП бГлГ, випещенГ руки худими, чорними вГд
працГ, бачить красу свою змарнГлу, зГв'ялу, чуК в грудях хоре, розбите
серце, а за плечима смерть... Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не
зробивши дГла... Брр!..
- Ех, залишити б краще всГ сГ мрГП, - спокушаК Хо, - та взяти вГд життя
все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощГв, бо,
як кажуть: ("не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропадаК -
заплющити очГ, затулити вуха, як робить бГльшГсть, - Г моя хата скраю...
Боже, яка мука стояти отак на роздорГжжГ й не знати, кудою йти!.. Що
робити, що чинити?.. Боже!.. - Ярина з розпукою заламуК руки Г впадаК в
тяжку задуму.
Враз ПП будять дзвГнкГ голоси, То дГвчата-робГтницГ йдуть садком на
полудне.
- Чули, дГвчата, наша панна вГддаКться? Там такий гарний панич сватаК,
хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так Г граК... Я бачила, як
приПздив, осе вже буде день зо три...
- Але вГддаКться? Забожись, Одарко!
- Присягай богу! А вона, чуКте, не хоче за нього...
- Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звГдки знаКш? Може, той панич
до тебе грав очима, от-от невидко, як старостГв пришле.
- Падку мГй, смутку мГй! А я б що з таким чоловГком подГяла, що робити
не годен?
- Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме такого, що як говорить,
то й носом граК, не тГльки очима.
- Атож! Е, не журГться, дГвчата, кожна з вас дГждеться! Буде
пробГйголова, а мастиголови не буде, нГ!..
- Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!..
Серед реготу та жартГв проминула весела громадка дГвчат альтанку, де
сидГла Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в Гнший бГк.
ЏП сватають. Так. Перед нею вГдкриваКться особисте щастя, родиннГ
втГхи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але Пй
подобаКться чорнявий сусГд, вона нГчого б не мала проти його замГрГв, якби
не почуття Гнших обов'язкГв, не Гнший шлях, що стелиться перед нею. Але вона
стоПть над тим шляхом, Г мучиться сумнГвами, й шукаК виходу... ВихГд Ксть...
Одно слово - Г доля ПП з'КднаКться навГки з долею другоП Гстоти, що кохаК
Ярину без пам'ятГ... Вийти замГж? Хто се сказав? НГ, прГч усякГ спокуси,
усякГ викрути - вона йде за своКю ГдеКю!..
У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тГнь, Г чорнявий хлопець,
здГймаючи бриля, питаК приКмним баритоном:
- Чи вГльно сполохати задуму вашу, панГ?
Ярина жахаКться, блГдне, щоб зараз заллятися кармазином.
То вГн приходить по останнК слово.
Вона не встигла опам'ятатись, як вГн трима вже ПП за руку й тихо
промовляК тремтячим голосом:
- ПанГ! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово,
що виробить серце ваше в одповГдь на моП почуття й замГри. Я ще й досГ в
непевностГ тремчу за долю свою... Г ще раз важуся благати вас, панно Ярино,
- не вГднГмайте вГд мене руки вашоП, хай вона буде завдатком нашого будучого
щастя...
Ярина сидить блГда, непорушна, з слГдами переляку та боротьби на
обличчГ, але не вГдГймаК руки вГд щасливого хлопця,
Хо не маК тут бГльш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи,
чвалаК старий далГ, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим
тГлом.
Макар Iванович ЛГтко встав, мабуть, з лГжка лГвою ногою, бо так йоду
сьогоднГ не по собГ щось, усе його дратуК, усе турбуК. УночГ, правда, змучив
його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при трусГ тому
знайдено кГлька примГрникГв тоненького збГрника творГв украПнського
поета-самовродка Рябоклячки, збГрника, пущеного, nota bene ((лат.) -
вГзьмГть до уваги. - Ред.), цензурою, але виданого його коштом - Г то в
великГй таКмницГ, треба додати. НепроханГ гостГ грГзно випитували Макара
Iвановича, звГдки взяв вГн такГ страшнГ брошури та яку цГль маК тримати Пх,
а Макар Iванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив Пх
тГльки задля Пх дешевини, маючи потребу в паперГ для обгортання снГдання
своПм дГтям-школярам, що вГн не знаК, про що пишеться в книжках тих, бо не
вмГв навГть читати по-вкраПнському, та що взагалГ нГчого спГльного з так
званими "малоросами" не маК й не хоче мати... Йому, однак, не понято вГри,
потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням... Макар
Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врештГ почав пручатися... Г
прокинувся. Прокинувся Г сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, змордуК,
нагодув дрижаками... Тут Г так тремтиш весь день, спокою не знаКш, а тут ще
сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашнГй у "молодих"
украПнцГв... От як не хотГлось йому йти туди, а треба було... Прохано
старших; якось нГяково не пГти... Ну ж Г наслухався вГн там! Се... се просто
божевГльнГ люди, тГ "молодГ". Се - кандидати на шибеницю на кращий кГнець!
Давай Пм зараз усе: Г свГдому вкраПнську ГнтелГгенцГю, Г народну освГту з
добробутом, Г рГдну культуру, Г героПв, Г патрГотГв, Г грушки на вербГ, Г
зГрку з неба!.. НГ, вГн не мГг далГ слухати, не мГг пробувати далГ в
товариствГ шалених, що самохГть Гдуть пГд нГж... ВГн просто втГк Гз
вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не помГтив його навГть близько
хати, де було зГбрання.
Адже й вГК украПнець, Г вГн патрГот... Се доведено не раз Г не двГчГ.
Хто, як не вГн, ще за часГв студентства вГсГм мГсяцГв висидГв у в'язницГ?..
Правда, не в украПнствГ шукати всГх причин того в'язнення, але якось приКмно
тепер, коли вже лихо давно минуло, залГчити тих вГсГм мГсяцГв на карб
патрГотичного страждання.
ДалГ - хто, як не вГн, пГдтримуК молодГ таланти, так потрГбнГ...
"МалоросПП"? Адже вГн не пожалував 100 карбованцГв на видання творГв
самовродка Рябоклячки, а що творГв тих нГхто не купував - на власнГ грошГ
набув сотню примГрникГв, щоб послати на село, до своПх, Г таким робом
довести, що, вГрний демократичнГй засадГ, не розриваК зв'язкГв Гз народом,
пам'ятав про його духовГ потреби... Адже всГ знають, що вже десять лГт
збираКться вГв написати наукову розвГдку на вкраПнськГй мовГ, хоч та мова
страх яка бГдна, яка нездатна до наукових праць... ВГн згоджуКться, що не
знаК мови... так якось не було часу вивчитись... Г через те мусить балакати
по-московському, здобуваючись Гнколи на макаронГчнГ фрази. Але теж вГдомо
всГм, що вГн усе збираКться простудГювати трохи вкраПнську мову... А на
роковинах, на вечорницях хто так патрГотично (без жартГв!) п'К горГлку, так
щиро заведе пГснГ, вдарить тропака?.. А скГльки страху набратися, скГльки
натремтГтися, скГльки обережностГ треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I
се ще не патрГотизм? Мало на сьому ще? А вони патрГотГв шукають!..
Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед.
Очевидячки, думки сГ не заспокоПли його. Щось ще турбувало його, залазило до
серця, зазирало пГд шкуру комашнею. Макар Iванович був неспокГйний. Ану ж,
борони, боже, хто спостерГг, як вГн увГходив або виходив Гз зГбрання
"молодих"? А що тодГ буде? Погана справа. Лихий понГс його туди, до тих
божевГльцГв. Чи не краще-то було пГти на "вГнт" до сусГда? Ат!!! А тут ще
сон такий, наче вГщуК щось. Погано. Е, що там, врештГ, сон! Дурниця. Воно
якось не пристало навГть людинГ з вищою освГтою, з поважним становищем
значного урядовця вГрити в сни, як вГрить у них темна, неосвГчена баба на
селГ... А проте на серцГ наче мишГ шкрябають.
Макар Iванович зупинився перед дзеркалом, звГдки визирнуло до його
чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим украПнським
носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським
смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив вГн бороду
й волосся, осмГхаючись до думки, що не понизився ще курс його в жГнок. Але й
се не помогло. Сон та вчорашнГй вечГр не йшли йому з голови, дратували
нерви. ВГн усе сподГвавсь чогось лихого.
Ураз - дзвГнок.
Макар Iванович так Г жахнувся, так Г затремтГв увесь. НеспокГйним
поглядом окинувши покГй, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого
небезпечного, вГн сам побГг вГдчиняти дверГ.
- О-ох! - з пГльгою зГтхнув Макар Iванович, вертаючись до покою з
пачкою кореспонденцГй. - Листоноша!
Нервовим рухом одкинув вГн набГк "С в Г т", "К и е в с к у ю с т а р и
н у", "3 о р ю" й узявся за листи.
ВГдкритка? БГд кого б се? А-а, вГд брата-бурсака.
Прочитавши заледве кГлька слГв, Макар Iванович почервонГв, пГдплигнув
на мГсцГ Г в найвищому обуреннГ кинув вГдкритку на стГл.
- Се... се... се... чорт зна що таке!.. - скрикнув вГн. Се просто
нГкчемнГсть... Писати до мене по-вкраПнському на вГдкритцГ... компрометувати
мене! ВГдкритку кожне може перечитати, кожне може побачити... Я не дозволю
так компрометувати себе... Я ж йому прочитаю "патер ностер"! ((лат.: Pater
noster) "Отче наш". - Ред.)
Макар Iванович бГгав по хатГ в сильному роз'ятреннГ, наче з вГдкритки
тоП знявся рГй вГс та покусав його. ВрештГ, трохи заспокоПвшись, вГн узяв
картку в руки, щоб дочитати.
- Ну, що ж там особливого? "Я здоров, коханий брате... Як твоК
здоров'я?.. На святки, може, приПду..." От Г все... Ну, взяв би Г написав би
"по-росГйському"... А то... - Макар Iванович здвиг плечима Г сердито подер
вГдкритку на дрГбненькГ шматочки.
Другий лист, вже у ковертГ, викликав тГльки усмГшку на уста Макара
Iвановича. Одна вельми поважна особа, звертаючись до його патрГотизму,
прохала порятувати молодого вкраПнського письменника, якому тепер дуже
скрутно; особа та зГставалась в надГП, що Макар Iванович дасть протеже ПП
мГсце в своПй канцелярГП, бо ще недавно натякав, що потребуК помГчника.
Макар 1ванович осмГхнувся. Нема дурнГв! На сей гачок його не зловиш! ВГн
буде приймати в канцелярГю "молодих"? НавГщо? Щоб скомпрометуватися, щоб
мати неспокГй, а то - хто зна? може, й великий клопГт? ХГба вГн не знаК тих
шибайголГв, купаних в окропГ!
- НГ, красненько дякую, - розводить вГн руками з уклоном, наче перед
ним сидить та особа, що писала лист. - ЗвертаКться до патрГотизму? Згода.
Даю п'ять... ну, десять карбованцГв до складки на запомогу голодному, але
встромити палець межи дверГ... уклГнно дякую... Може, хто другий
зохотиться...
ОсмГхаючись, Макар Вванович зараз же написав солодку вГдповГдь,
виставляючи прикрГсть, яку зробила йому неможливГсть дати мГсце певнГй особГ
через брак вакансГП й запевняючи заразом, що почуваКться до обов'язку
зробити все можливе для вкраПнського письменника.
Задоволений зГ свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював
лист, коли з другоП хати, як бомба, влетГв його чотирилГтнГй синок.
- Папа! Папа! - загаласував вГн. - Мама сказала, чтобы ты послал по
водку!..
- За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал
тебе, мужичонок ты этакой?!
I роздратований украПнський патрГот, забуваючи на хвилинку про свГй
патрГотизм, вибГг до другого покою, гукаючи на жГнку:
- Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашоП на те, як балакають
нашГ дГти! Адже вони страшенно калГчать росГйську мову! Се бог зна що
таке... се нГ на що не схоже! ..
Макар Iванович хвилюКться, бГгаК по хатГ.
Все наче змовилось сьогоднГ, щоб дратувати його: Г листи, Г дГти, Г
згадки вчорашнГх вечорниць... Ай, тГ вечорницГ! .. недурно кажуть, що як маК
скластися лихо, то бог Г розум вГдбере. Треба ж було зробити таку капГтальну
дурницю - пГти на тГ вечорницГ... Бути не мовне, щоб не пронюхано, хто там
був, про що балакано... Г тодГ... прощай, Макаре Iвановичу!.. Попрошайся з
посадою, з родиною Г в двадцять чотири години... Ото вклепався, ото
вскочив!..
Буйна фантазГя тручаК бГдного Макара Iвановича по похилостГ в якусь
чорну безодню, звГдки нема стежки наверх. Страх обгортаК його такий, якого
вГн не пригадуК в дитинствГ навГть. Напевне, сором перемГг би той страх,
коли б наш патрГот мГг збоку глянути на свою громадську вГдвагу, чи то пак
на брак ПП. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечностГ! Шку-ра,
розумГКте ви? Шку-ра!!
Макар Вванович так завзято бГгаК по хатГ Г так кривиться, аж дГд Хо; що
вже давненько крГзь вГкно придивляКться до сГКП сцени, не може вдержатись
вГд смГху. Старий знаК, що небезпечнГсть не скаламутить лояльного життя
добродГя ЛГтка, й весело хихикаК.
- Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! МенГ б нГчого й стояти тут,
так утГшно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заКць той,
полохаКться абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нГчого нема
втГшнГшого, як такий страхополох - "фГл".
О, знов дзвГнок! ..
Макар Iванович аж кинувся, так той дзвГнок прикро вдарив його по
напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? МарГйко, Варко! Не
чуКте, що там хтось дзвонить? Швидше вГдчинити!.. Макар Iванович, бажаючи
дГзнатись, хто прийшов, крГзь вГдхиленГ дверГ зазирнув у передпокГй...
зазирнув Г охолов. Ой, леле! ОфГцер... з бГлими шлГфами!.. (шлГфи -
офГцерськГ знаки. - Ред.) МакаровГ Iвановичу аж в очах потемнГло, аж у
п'ятах похололо... От Г справдилося його передчуття. От Г нещастя!.. БлГдий,
переляканий Макар Iванович пГдбГг до стола, скинув на його очима, вхопив
бГдну, невинну "Зорю" Г, невважаючи на протестуюче "Д. Ц." ("Д, Ц."
дозволено цензурою. - Ред.), укинув ПП пГд стГл у кошик. Запевнившись, що в
хатГ нема бГльш нГчого "небезпечного", вГн скупчив усю силу волГ, щоб дати
обличчю свому спокГйний вираз,
I саме був час. У хату вступив гГсть... вГйськовий лГкар, знайомий
Макара Iвановича.
Х-у-у! Як же вГн налякав його!
Макар Iванович ледве перевГв дух. Тремтячий, блГдий, вГн привГтався до
доктора, попрохав його сГсти.
"В чого вГн ходить до мене, отой ворохобник? - промайнула думка в
головГ Макара Iвановича. - Адже я вже раз не пГзнав його на вулицГ".
- Почну, коли дозволите, просто з дГла, яке привело мене до вас, -
почав гГсть, сГдаючи на дзиглику проти господаря. - Учора ви так хутко
покинули наш гурт, що...
- Голова в мене розболГлась так, що, повГрите, ледве до лГжка
доплентався, - скривився Макар Iванович.
- Отож Г ми так домГркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам
вГдомо, - вГв далГ доктор, - позавтра в мГстГ Луцькому маК вГдбутися гучний
похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги
його на полГ вкраПнського письменства, а також виходячи 3 засади, що нам
потрГбнГ тепер мГж Гншим Г манГфестацГП, якГ б свГдчили про Гснування наше,
перед ширшою публГчнГстю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша
прийняти удГл в тому похоронГ депутацГКю й вГнком на могилу покГйного. ВГнок
уже замовлено, Г грошГ на нього помалу збираються, але...
"Чого се вГн хоче вГд мене? Чи не грошей часом?" мГркував собГ Макар
Iванович Г перехопив, виймаючи калитку
- Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вГнок...
- СпасибГ, - обГзвався доктор, ховаючи жовтий папГрець. - Властиво, тут
рГч не в грошах, а в депутацГП, - казав вГн далГ. - Ми ухвалили вибрати
трьох: двох молодших Г одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед
вашим патрГотизмом Г заслугами, припоручила менГ прохати вас поПхати
депутатом на похорон Г завезти вГнок, що я й чиню тепер з приКмнГстю.
Макар Iванович зразу налякався.
Може, се небезнечно3 Але такГ почеснГ запросини приКмно полоскотали
його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патрГотом... ВГн так
любить УкраПну й той добрий украПнський люд! БГдна, бГдна ВкраПна, чого б
вГн не зробив для неП!..
Макар Iванович цГлком розкис. ВГн дякував за честь, запевняв у свойому
патрГотизмГ, розводився над браком ГнтелГгенцГП вкраПнськоП й, урештГ,
обГцяв, умовившись до своКП ролГ з громадянами, виПхати завтра в мГсто
Луцьке ранГшнГм потягом.
- А хто Пде з молодих? - зупинив вГн виходячого доктора.
- Семен Пилипчук з АндрГКм Гавриленком.
"Погана компанГя", - подумав Макар Iванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, обГцявши за двГ години прислати вГнок, а
Макар Iванович лишився у хатГ.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором Г причаПвся в куточку, звГдки
вигГднГше стежити за кожним рухом тГла й духу Макара Iвановича.
Макар Iванович пройшовся по хатГ, затираючи руки. ВГн радий. ВГн завжди
був певним, що заслуги його, яко патрГота, не загинуть марно. Золото -
скрГзь золото. ВГн навГть не дивуКться, що з-помГж чималого гурту громадян
вибрано його депутатом на похорон. На честь таку вГн маК право... ТГльки...
навГщо тГ двоК молодших? Вони якГсь... непевнГ... Адже можна б було
запрохати когось зГ старших - правда, не таких славних патрГотГв, як Макар
Iванович, бо не всГ ж зазнали в'язницГ, видавали твори Рябоклячки, збиралися
писати наукову розвГдку, - але все ж людей певних, поважних, з становищем...
А то... Семен Пилипчук... АндрГй Гавриленко... Чекайте! Який се АндрГй
Гавриленко? Чи не той, часом, що недавно був пГд доглядом? Як же се вГн,
Макар Iванович, урядовець, людина офГцГально лояльна, прилюдно виступить з
ним у такГй справГ, що вже сама з себе трохи... як би се сказати... ну,
трохи небезпечна? НГ, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе!
Тепер такий час, такГ умови, що як плюнути - пГдпасти пГд категорГю
украПнофГлГв, сепаратистГв, полГтично небезпечних et cet. (et cet. - Г т. д.
(скороч. вГд лат. et cetera). - Ред.) А нащо се? Та й, мГж нами кажучи, до
чого нам тепер тГ манГфестацГП, до чого такий бучний похорон, з вГнками, з
промовами, з комедГями? Умерла людина - поховати ПП тихенько, зГйтись по
тому в гурточок, згадати небГжчика, пом'янути сльозою ("п'яною" - шепнув
внутрГшнГй голос МакаровГ Iвановичу, але вГн не звернув на се уваги),
посумувати, що бГднГй УкраПнГ нашГй щербата доля забираК кращих синГв, - Г
розГйтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
Макар Iванович задумався. НепотрГбно, цГлком непотрГбно, поквапився вГн
з обГцянкою Пхати на той похорон. Що то в нього - двГ голови на плечах, щоб
отак ризикувати, або слава захистить його вГд "всевидячого ока"? Краще б
було вГдмовитись, краще б не Пхати. I як можна бути таким необережним?!
ЦГлий вГк мати на метГ обережнГсть Г так вклепатися! Ат!
- Що менГ чинити, що робити? Адже я згодився, обГцяв! - бГгаК по хатГ
збурений Макар Iванович. - Тепер якось нГяково назад лГзти... А Пхати не
можу... I не поПду, нГзащо не поПду... Але що менГ зробити, як
викрутитися?.. Боже!..
Макар Iванович бГгаК по хатГ, як навГжений, а Хо не може далГ витримати
в свому кутку. Його розбира такий смГх, що аж кольки пГд грудьми спирають.
- Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки. - Ха-ха-ха! Чи бачив
хто кумеднГшу фГгуру? Оце "фГл", так "фГл", чистоП, мовляв, води!..
Ха-ха-ха!..
БГла борода Хо труситься вГд реготу, аж холодний вГтер Где вГд неП, а
наш патрГот тГпаКться, мав у пропасницГ, уявляючи буйною фантазГКю всГ
наслГдки своКП необачноП обГцянки. Тут Г компрометацГя, Г втрата посади, Г
допити, Г таке страхГття, що й малим дГтям не сниться,
- Не поПду! - рГшаК вГн врештГ. - Не поПду!
- Барин! - ускакуК служебка. - Там принесено з крамницГ такий вГнок з
срГбла, що аж сяК на сонцГ...
- Дурна! - гримаК на неП роздратований Макар Iванович Г сГдаК за стГл.
- Що його зробить? - мГркуК вГн. - Напишу хГба, що несподГвано заслаб Г
через те не можу Пхати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю,
посидГти в хатГ, та що ж робити! Усе ж краще, нГж компрометацГя...
I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливаК
на паперГ жаль, що несподГвана слабГсть змушуК його зректись великого
обов'язку, ба й честГ в ролГ депутата виявити свГй невтГшний смуток над
свГжою могилою вкраПнського письменника, Г через те вГдсилав вГнок у надГП,
що вГн дГстанеться не в гГршГ руки...
Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: вГн справдГ заслаб... вГд
страху.
Хо вступаК в здоровезну кам'яницю, лГзе, покректуючи, по ступанцГ
високо, аж "пГд небо", Г втискаКться в маленьку кГмнату, в найтемнГший
закуток. В кГмнатГ - як в улику: гучний гомГн молодих голосГв бринить усГма
тонами радостГ ПП смутку. То за столом, при свГтлГ лампи, зГбралася в
гурточок молодГж, щоб, нГм розГйтись рГзними шляхами, востаннК, може,
подГлитися враженнями пережитого та надГями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергГП, вГри, злучених з
собою теплими, сливе братерськими вГдносинами. Џ не диво: всГ вони грГлися
бГля одного вогнища, кожен брав звГдти свГтло й тепло. Огнище те - любов до
своКП краПни, до свого народу; свГтло - то Гдея, що дала змГст життю, то
свГдомГсть своПх обов'язкГв; тепло вГра в перевагу добра над злом, правди
над кривдою, свГтла над темрявою...
- Братики моП! - здГймаК рГч один. - Розходимось ми рГзними шляхами,
розлучаКмось, навГки злученГ одною ГдеКю... ГдеКю нацГйно-культурного
вГдродження нашоП краПни.... Перед нами життя, перед нами робота...
РозГйдГмось ми промГннями сонця, понесГмо свГтло у темнГ закутки...
РозпливГмось глибокими рГчками, зросГмо рГдну землю, Г "як дГвочГ вГнки,
зазеленГють нашГ ниви..." Не лякаймось великостГ працГ, не жахаймось важкоП
дороги! В ГдеП нашГй, в нашГй працГ, в нашГй смГливостГ - сила наша. П'ю за
смГливГсть!
- За смГливГсть! - лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
- Хе-хе-хе! за смГливГсть!.. - глузливо шепотить Хо. РозГйдемось
промГннями... розГллКмось рГчками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як
закутають промГння те, як потиснуть морози та скують рГчки - побачимо, куди
дГнеться ваша смГливГсть! Хе-хе!.. А про дГда Хо й забули? Не пам'ятаКте,
яку чудодГйну силу мав його борода? Ге? А сього не хочете?.. - I Хо трясе
бородою, сповняючи хату холодним вГтром.
Але молодГж Гз усмГшкою слуха старого. Лякай, дГду!
- Нам скажуть, що думки нашГ не новГ, - обзиваКться другий, - Г ранГш
не одно чисте серце загрГвалося такими ж Гдеями... Та тим-то й ба, що тодГ
тГльки Гдея набираК вартостГ, коли поростаК тГлом, переводиться в життя,
Перевагу нашу я добачаю найголовнГше в тому, що ми поставили собГ завданням
перевести нашГ ГдеП в життя, Г певнГ, що зробимо все, що в нашГй силГ й
змозГ... Будьмо передусГм скрГзь украПнцями - чи то в своПй хатГ, чи в
чужГй, чи то в свому краП, чи на чужинГ, Хай мова наша не буде мовою, якою
звертаються лиш до челядГ... Хай вона бринить Г розгортаКться в нашГй
родинГ, у наших зносинах товариських, громадських, у лГтературГ скрГзь, де
нам не зацГплено... Не попускаймо собГ навГть у дрГбничках. НесГмо прапор
справи нашоП в дужих руках, а будьмо консеквентними, не вГддГляймо слова вГд
дГла... Не жахаймось, що дГло те таке велике, таке важке... РобГм, що
можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йдГм смГливо, пам'ятаючи, що всГ
дороги провадять до Рима... А поки що нам треба працГ, працГ й працГ... Я,
як ви знаКте вже, маючи шматочок власного грунту, Гду на село
господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я пересвГдчився, що
навГть одна ГнтелГгентна людина може багато там зробити, скоро потрафить
забезпечити собГ поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити
руки й до освГти, Г до полГпшення економГчного та морального стану нашого
люду.
- А сила ворожа? А кроти, що стануть пГдривати твГй будинок? А шинкар?
А жмикрути всякГ? - аж пГдскакуК на мГсцГ Хо, трясучи бородою. - Чи ж ти
гадаКш, що то жарти?
- Знаю, - веде далГ будучий хлГбороб, наче вГдповГдав на запитання Хо,
- що доведеться менГ рахуватися з чималими труднацГями, стрГти багато
перешкод, але теж багато й вГри в мене у свою Гдею, багато сили молодоП,
багато енергГП вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток краПнГ нашГй,
панове!
Випито за працю.
- Приймаючи сей тост, - обзиваКться третГй, - додам кГлька слГв.
Пригадайте собГ, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутикГв
показав синам, яку силу маК КднГсть. Отож, КдностГ, яка б робила нас Гз
кволих навГть одиниць незламною силою, потребуКмо й ми... Важка праця,
перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозГ, усякГ лихГ пригоди здолають
зламати хоч якГ сили, хоч яку енергГю, Г горе людинГ, що в таких обставинах
почуКться самотньою, вГдГрваним листком... Отож, треба нам цементу, щоб
нарГвнГ з ГдеКю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щирГ, чисто
братерськГ вГдносини мГж нами, обопГльну помГч, пораду... ОпрГч двох тостГв
- за смГливГсть Г за працю - п'ю ще й третГй: за КднГсть!
- За КднГсть! - торкнулись усГ чарками.
В маленькГй кГмнатцГ чимдалГ стаК гучнГше. В атмосферГ, повнГй палких
речей, смГливих поривань, надГй, енергГП, повнГй безкрайоП вГри в Гдею та
власнГ сили, загрГтГй юнацьким запалом, гарно почуваКться молодГж. Байдуже
Пй, що Хо з усеП сили намагаКться налякати ПП: то бородою маК, з вГтром
холодним дрижаки посилаючи, то вГдхиляК заслону, показуючи спокуси й
небезпечностГ, що мрГють на життКвому шляху... Байдуже!.. Палка молодГж у
живГ очГ смГКться старому, кепкуК з його заходГв, зве його порохном.
Хо маК причину радГти, бо хто ж то, як не вГн, нарГкав на полохливГсть,
що трима його на свГтГ, не даК спокГйно зложити кГсток у домовину? Але Хо не
сьогоднГшнГй, вГн старий, як свГт, його не зведеш. Ох, багато бачив вГн на
вГку свому! Бачив вГн Г таких, що, повнГ молодечоП вГдваги, викликали на
герць потуги зла, а як прийшло що до чого - першГ ж п'ятами накивали.
Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, Г тепер... не
вГрить. Просто не вГрить, щоб ся палка молодГж, скоро зГткнеться зГ
справжнГм життям, витривала боротьбу з його чудодГйною силою, не пГдхилилася
Пй, Адже й такГ Макари IвановичГ мали своП хвилини зваги, а тепер що з ними
сталося? Пожалься, боже!..
- Слова, фрази!... - шепотить Хо. - Се абихто зможе! А от дГлом довести
вГдвагу - й то не нерозсудливу вГдвагу, а таку, щоб давала змогу
повсякчасноП працГ, - се я РозумГю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви
нездатнГ на се, але не повГрю, поки життя ваше не покаже вашоП правди... А
тодГ... О, тодГ страховГ Хо легше стане, бо ближче буде до могили...
Хо слухаК, як молодий лГкар розгортаК плани своКП лГкарськоП та
просвГтньоП дГяльностГ на селГ, де маК замГр оселитись. ВГн веде боротьбу з
темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до ГнтелГгента, органГзуК
дешеву медичну помГч... ЧуК Хо, як сГльський учитель обГцяК хитромудро
керувати помГж пГдводними камГннями сучасних порядкГв, а таки доплисти, куди
треба, таки досягти своКП мети... А ось починаючий письменник нахваляКться
щиро взятись за працю, за поважнГ студГП, простати своП ГдеП та працювати не
то в свято, але й у будень... I Хо не може його нГяк злякати анГ цензурними
умовами, анГ фатумом украПнського письменника писати gratis (gratis (лат.) -
безкоштовно, задарма. - Ред.) , або за "бГг дасть"...
Довго ще, мов улик той, гуде маленька кГмната "пГд небом", довго ще
чекаК Хо, аж поки братерський поцГлунок на прощання не закГнчить сього
пам'ятного вечора.
- Не полегшало менГ з того, що глянули менГ сьогоднГ в вГчГ, не
полегшало... - шепотить Хо, плентаючись за останнГм з гостей. - I не
полегша, аж пересвГдчуся, що не порожнГ згуки лунали там у кГмнатцГ, що час
Г життя не зламають вГдваги вашоП... Почекаю ще... почекаю.
МинаК кГлька лГт.
Змордований вГчною блуканиною, знуджений полохливГстю всього живучого
та невдячною ролею страху, шкандибаК по курнГй дорозГ Хо, пГдпираючись
довгим костуром.
- Скучно на свГтГ, нудно на свГтГ... скрГзь повно страхополохГв... -
мимрить старий у роздратуваннГ. - А ти волочись по свГтах, не бачачи
кГнця-краю своПй мандрГвцГ... Ох, важко, важко, спочити б уже... - зГтхаК
вГн до спокою.
- А що се манячить улГворуч? - зацГкавився Хо, з-пГд руки вдивляючись у
далечГнь, що червонГла вся в променях заходячого сонця. - Селом Не пГду
туди; остобГсГли менГ оселГ людськГ... Е, нГ, стривайте, зайду, бо тут живе
хлГбороб-ГнтелГгент, що то нахвалявся запровадити на селГ новГ порядки...
Побачимо...
Сонце вже сГдало, коли Хо входив у село. Насамперед, як пристало
порядному подорожньому, подавсь вГн до корчми. Але що за диво? Корчму хтось
обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звГдти, мабуть,
усГх п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церквГ... Хо наблизився,
глянув на табличку й прочитав: "Школа". Е-ге-ге! Ось воно що! Недавно була
корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обГйшов село, але корчми не було.
ЧудасГя, та й годГ! А що то робить пан дГдич, цГкаво глянути? - подаКться Хо
до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними вГкнами. Старий
присуваКться до вГкна, зазира всередину й бачить: у хатГ, за столом, сидять
гостГ - учитель та селяни. УсГ вони вкупГ з господарем щось пишуть, рахують,
мГркують. У кутку двоК дГтей граються, декламуючи байку ГлГбова "Вовк та
ягня".
- Що вони там рахують? - шепотить Хо, прислухаючись. - Еге! ось що:
касу ощадну заложили. Бач Пх? А се знав що? Гомонять про якусь землю, що
громада маК купити в сусГднього дГдича. Еге, вГн таки оре перелГг свГй, той
хлГбороб! Що ж далГ, що ще нового?.. Хо, однак, мусить вГдГрвати увагу вГд
товариства, бо в хату вступаК жГнка господаря, звертаючись до дГтей чистою,
неламаною мовою:
- А йдГть, дГточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаКте...
За якусь часинку господиня знов увГходить, прохаючи всГх на вечерю.
Здивований Хо бачить, як усГ посполу сГдають за стГл, Г каже до себе: "А
диви! Тут наче нема пана й мужика, а самГ люди..."
По вечерГ гостГ примощуються, де кому вигГднГше, а господар виймаК
книжку, Г починаКться лектура...
Тут уже Хо не витримуК. Його обхоплюК непереможне бажання викликати
вГдважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збираК всю свою потугу:
проймаючим холодом вГК борода його, чудодГйна сила, мов хмари тГ, насуваК
найстрашнГшГ картини перед очГ лектора, а лектор наче не помГчаК сього. Але,
врештГ, почувши при сутнГсть страху, вГн вГдриваКться вГд книжки,
обертаКться до Хо Г дивиться йому в вГчГ довгим, зважливим поглядом...
I враз Хо помГчаК, що вГд погляду того дГються з ним незвичайнГ речГ: з
бороди вже не вГК проймаючий холод, вона тратить свою чудодГйну силу, тГло
його меншаК, легшаК, немов частина ГГого парою взялась або порохом
розсипалась; Хо чуК, що на душГ в нього став легше, вГдраднГше, що бГльш
таких смГливих поглядГв - Г скГнчиться його довГчна мандрГвка, Г складе вГн
на спочинок своП старГ, натрудженГ кГстки...
Хо йде далГ, не чуючи втоми, невважаючи на глуху нГч. Ось Г небо
всмГхнулось перед свГтанням, ось Г сонечко землГ вродливГй на добридень
дало, а Хо чимчикуК, поспГшаючи до села, де молодий лГкар, вГрний своПй
ГдеП, мав розгорнути свою лГкарську та просвГтню практику. ВрештГ - село. Хо
пГдГйшов до села, Г перша хата, яка кинулась йому у вГчГ, була шпиталь,
мГсце страждання Г заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на порозГ,
зазирнув усередину. Що там? Чи нема лГкаря? НГ, Ксть: вГн на свому мГсцГ,
бГля хорих. ТГльки вГн не помГчаК Хо, що всГма силами намагаКться звернути
на себе його увагу; лГкаревГ просто нГколи. Тут нового хорого привезено, там
операцГя, а то треба й лГки самому налагодити, Сила роботи! Довго чигаК Хо
на хвилину, коли лГкар буде вГльнГшим, Аж ось Г дочекався. ЛГкар Где додому,
обГдаК, а по обГдГ замикаКться в своПй хатинГ, щоб нГхто не заважав йому
писати популярний виклад з гГгГКни для селян, звичайно, мовою вкраПнською...
Осю-то хвилину й уважаК Хо за слушну для свого досвГду. ВГн дГймаК
трудГвника холодом, вГн малюК перед ним картину недостаткГв, убожества, бо
що дасть сГльська практика? ВГн показуК йому всГ засоби темноП сили, що воюК
зГ свГтлом та чесною працею, Дарма! Не жахаКться лГкар, а зводить на Хо очГ
й пронизуК його ясним, смГливим поглядом чесноП людини...
I знову чуК Хо, що сила його слабшаК, що сам вГн меншаК, Г з вдячним
серцем, повним поважання, низько вклоняКться лГкаревГ, шепочучи своК:
- СпасибГ...
А вчитель?
I мчиться Хо до другого села, Г мусить уклонитись учителевГ, бо вГн
смГливо пливе помГж камГнням до мети, нГ на хвилину не забуваючи своПх
обГцянок, своПх обов'язкГв.
- Еге-ге! поталанило менГ, - радГК старий. - На добру стежку вступив я,
пГду й далГ по Пй...
I ось перед ним маленька хата, а в хатГ тГй, зГгнувшись над столом,
худий, блГдий, змарнГлий, працюК вкраПнський письменник, Г лиш велика душа
дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пГзнаК Хо в ньому юнака з повним
рум'яним обличчям, що рвався до слова пам'ятного вечора. I не дивниця: життя
йшло, а було в життГ тому Г кайданГв, Г голоду, Г холоду, Г всього, що
мусить зазнати спГвак невГльного народу.
- Три чисницГ до смертГ, - рГшаК Хо, дивлячись на його. - Покинь, бо
вмреш1 - лякаК вГн господаря свГтлички. - Бачиш, який холод Где з моКП
бороди, а бувають краП, де ще холоднГше...
- Покинути? - обзиваКться тихий голос з-над столу. - НГ, не покину.
Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо
поки жеврГК вогонь, що маю в серцГ, менГ буде тепло й добре...
I Хо стрГваКться очима з худою, мГзерною людиною Г не витримуК того
погляду, повного вГри, повного кохання до своКП краПни...
I ще раз склоняКться Хо перед силою, вищою й сильнГшою вГд сили страху.
ВГльнГше зГтхнув старий страх, Г радГсно й легко зробилось в нього на
серцГ. Йому забажалося самотини, бо полохливГ люди, що стрГвались по дорозГ,
стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськГ оселГ й подавсь ген-ген
полями аж до лГсу. Тут, на знайомГй галявГ, сГв вГн, загорнувся сивою, мов
туман той, бородою та й замислився.
Сидить Хо Г не помГчаК, що все живе в лГсГ пГд впливом страху затаПло
дух, перестало жити, що навкруги його запанувала. мертва, прикра тиша.
Пташки ущухли, звГрина причаПлась, малГ комашки завмерли в травицГ. Ростини
боялись навГть тягти сГк Гз землГ, пити холодну росу, виправити зГбганГ
листочки, розгорнути звиненГ квГтки. Пустотливий промГнь сонця зупинивсь у
зеленГй гущинГ та лиш здалеку придивлявся до сивоП, мов туман той, бороди
Хо, боячись наблизитись до неП. Тихо було, мертво. Але Хо не помГчав сього:
вГн сидГв, замислившись, з радГсною усмГшкою на устах, з надГКю в серцГ.
НадГя та сягала аж у тГ часи, коли смГливГсть вГзьме верх над страхом Г Хо
зложить на спочинок своП старГ, наболГлГ кГстки."
1894
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:37:57 GMT