Леся УкраПнка. ПоезiП (збiрка)
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЕПIЛОГ
Хто не жив посеред бурi,
той цiни не знаК силi,
той не знаК, як людинi
боротьба i праця милi.
Хто не жив посеред бурi,
не збагне журби безсилля,
той не знаК всеП муки
примусового бездiлля.
Як я заздрила тим людям,
що не мали вiдпочинку,
поки Пх нелюдська втома
з нiг валила на часинку!
День i нiч - вони на вартi, -
довгий труд, коротка змiна.
День i нiч - вони в роботi,
аж нiмiли руки й спина.
Певне, Пм тодi здавалось,
що немаК гiрше муки...
Ох, борцi, якби ви знали,
що то К безсилi руки!
Що то К - лежати тихо,
мов сумний розвиток долi,
i на ласку здатись бурi
та чужiй сназi i волi.
Що ж зосталося такому?
Тiльки думати-гадати...
Ви, борцi, приймiть сi думи.
Бiльш не маю що вам дати.
15-21/1 1911. Чорне море коло АнатолiП
КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДIЯ
В тридев'ятiм славнiм царствi,
де колись був цар Горох,
К тепер на господарствi
мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки,
а на сажень борода,
знаК край i вдовж, i вширшки,
i кому яка бiда.
Чи хто правий, чи неправий,
чи хто прийде сам, чи вдвох, -
всiх приймаК пан ласкавий,
тiльки треба мовить: "Ох!"
На зеленому горбочку
спершу вiн людей приймав,
потiм сiв у холодочку,
звiдти голос подавав.
А як з ранку та й до ранку
стали люди обридать,
Ох зробив собi землянку,
Оха бiльше не видать.
Але хто те мiсце знаК,
де трухлявий пень i мох,
той приходить i волаК
або й тихо каже: "Ох!"
Хоч би навiть ненароком
теК "ох!" промовив ти,
знай, що вилiзе те боком, -
ворiття вже не знайти!
Бо затягне з головою
трясовиця мохова
i з душею ще живою
пiд землею похова.
Пiд землею ж там - палати,
де вольможний Ох сидить,
гарнi, пишнiП кiмнати,
срiбло-злото скрiзь ряхтить;
дорогiП самоцвiти,
наче зорi, миготять,
скрiзь заморськi дивнi квiти,
по клiтках пташки сидять;
золотiП грають рибки
в кришталевих скриньочках;
i ведмедi ходять дибки
в рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать
блиск i пахощi мiцнi,
попугаП заторочать
приказки якiсь дивнi.
I безглуздi очi втупить
в тебе рибка, мов чига...
Тут ведмедiв гурт обступить,
кожен лапу простяга, -
той бере тебе за руку,
той торкаК за плече;
боронь боже ворухнутись! -
кров одразу потече.
Бо крiзь бiлi рукавички
враз проб'ються пазурi
гачкуватi, мов гаплички, -
так i вп'ються, мов щурi.
Тож, коли вже раз попався, -
наче в пастку бiдна миш, -
то сиди, мов прикувався,
не рушай, мовчи та дишi
Вийде Ох: "Вiтай в гостинi!
Чи волiКш нам служить?
Чи волiКш, може, нинi
головою наложить?"
Скажеш: "Я служить не згоден", -
зараз цок тебе в лобок,
якщо ти носить не годен
рукавички й жупанок.
Стань на службу - подарують
рукавички й жупанець,
привiтають, пошанують, -
тiльки ж там тобi й кiнець!
Вiчно будеш пробувати
у пiдземному дворi,
бiльш тобi вже не видати
анi сонця, нi зорi.
Де торкнешся - всюди брами
пiд замком та пiд ключем...
Десь далеко хтось часами
озиваКться плачем.
Спiв на плач вiдповiдаК,
плач на спiв, так без кiнця...
Кажуть, бранка там ридаК,
жде юнака-молодця;
коло неП там жар-птиця
спiвом душу потiша,
та сумна мiцна темниця,
смутна в дiвчини душа.
Якби хтiв Пй волю дати
хто з хоробрих юнакiв,
мусить перше розрубати
сiмдесят ще й сiм замкiв...
Вже вам казка обридаК?
Що ж! хто маК кладенець,
хай замки тi розрубаК, -
буде казочцi кiнець!
[7.III 1906]
КОНВАЛIЯ
Росла в гаю конвалiя
Пiд дубом високим,
Захищалась вiд негоди
Пiд вiттям широким.
Та недовго навтiшалась
Конвалiя бiла, -
I Пй рука чоловiча
Вiку вкоротила.
Ой понесли конвалiю
У високу залу,
Понесла ПП з собою
Панночка до балу.
Ой на балi веселая
Музиченька граК,
КонвалiП та музика
Бiдне серце крав.
То ж панночка в веселому
Вальсi закрутилась,
А в конвалiП головка
Пов'яла, схилилась.
Промовила конвалiя:
"Прощай, гаю милий!
I ти, дубе мiй високий,
Друже мiй Кдиний!"
Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квiточку зiв'ялу
Кинула додолу.
Може, й тобi, моя паяно.
Колись доведеться
Згадать тую конвалiю,
Як щастя минеться.
Недовго й ти, моя панно,
Будеш утiшатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.
Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квiточку зiв'ялу,
Залишить байдуже!..
[Волинь, 30/Х 1884]
НА РОКОВИНИ
Вiрш присвячено Т. Г. Шевченку.
Не вiн один ПП любив,
вiддавна УкраПну
поети славили в пiснях,
немов "красу-дiвчину".
Вiд неП переймали смiх,
i жарти, i таночки,
ПП байки, немов квiтки,
сплiтали у вiночки.
Той в нiй давнину покохав,
той мрiю молоденьку.
Вiн перший полюбив ПП,
як син кохаК неньку.
Хоч би була вона стара,
сумна, змарнiла, бiдна,
для сина вiрного вона
Кдина, люба, рiдна;
хоч би була вона слiпа,
калiка-недорiка, -
мов рана ятриться в ньому,
любов його велика.
ВкраПна бачила не раз,
як тiП закоханцi
надвечiр забували все,
про що спiвали вранцi,
i, взявши дар вiд неП, йшли
до iншоП в гостину;
вони не знали, що то К
любити до загину.
Вiн перший за свою любов
тяжкi дiстав кайдани,
але до скону Пй служив
без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла
його любовi сила.
Того великого вогню
i смерть не погасила.
КРАСО УКРАЏНИ, ПОДОЛЛЯ!
Красо УкраПни, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
ЗдаКться, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В нiй хорошi, краснi села,
Там хати садками вкритi,
Срiбним маревом повитi,
Коло сел стоять тополi,
Розмовляють з вiтром в полi.
Хвилюють лани золотiП,
ЗдаКться, без краю, - аж знову
Бори величезнi, густiП
Провадять таКмну розмову.
Он ярочки зелененькi,
Стежечки по них маленькi,
Перевитi, мов стрiчечки,
Збiгаються до рiчечки,
Рiчка плине, берег рвучи,
Далi, далi попiд кручi...
Красо УкраПни, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
ЗдаКться, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
ПОДОРОЖ ДО МОРЯ
(Посвята сiм'П Михайла Ф. Комарова)
I
Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!
Мене вiд тебе доленька жене,
Немов од дерева одiрваний листочок...
I мчить залiзний велетень мене.
Передо мною килими чудовi
Натура стеле - темнiП луги,
Славути красноП бори сосновi
I Случi рiдноП веселi береги.
СнуКться краКвидiв плетениця,
Розтопленим срiблом блищать рiчки, -
То ж матiнка-натура чарiвниця
РозмотуК своП стобарвнiП нитки.
II
Далi, все далi! он латанi ниви,
Наче плахти, навкруги розляглись;
Потiм укрили все хмари тi сивi
Душного диму, з очей скрився лiс,
Гори веселi й зеленi долини
Згинули раптом, як любiП сни;
Ще за годину, i ще за хвилину
Будуть далеко, далеко вони!..
Щастя колишнього хвилi злотистi
Час так швидкий пожира, мов огонь, -
Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,
Тiльки й згадаКш: "Ох, милий був сон!.."
III
Красо УкраПни, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
ЗдаКться, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В нiй хорошi, краснi села,
Там хати садками вкритi,
Срiбним маревом повитi,
Коло сел стоять тополi,
Розмовляють з вiтром в полi.
Хвилюють лани золотiП,
ЗдаКться, без краю, - аж знову
Бори величезнi, густiП
Провадять таКмну розмову.
Он ярочки зелененькi,
Стежечки по них маленькi,
Перевитi, мов стрiчечки,
Збiгаються до рiчечки,
Рiчка плине, берег рвучи,
Далi, далi попiд кручi...
Красо УкраПни, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
ЗдаКться, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
IV
Сонечко встало, прокинулось ясне,
ГраК вогнем, променiК
I по степу розлива своК свiтлонько красне, -
Степ вiд його червонiК.
Свiтлом рожевим там степ паленiК,
Промiнь де ллКться iскристий,
Тiльки туман на заходi суворо синiК,
Там заляга вiн, росистий.
Он степовеК село розляглося
В балцi веселiй та милiй,
Ясно-блакитним туманом воно повилося,
Тiльки на хатоньцi бiлiй
Видно зеленую стрiху. А далi, - де гляну, -
Далi все степ той без краю,
Тiльки вiтряк виринаК де-не-де з туману;
Часом могилу стрiваю.
В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, -
Тихо, i вiтер не вiК.
Де не погляну, нiде нi билинки,
Тиха травиця лелiК...
V
ВеликеК мiсто. Будинки високi,
Людей тих - без лiку!
Веселую чутно музику.
Розходяться людськiП лави широкi,
Скрiзь видно ту юрбу велику.
I все чужина! ох, бiда самотному
У мiстi широкiм!
Себе почувать одиноким!
I добре, хто маК к багаттю чийому
Склонитися слухом i оком.
Тож добрiП люди мене привiтали
В далекiй краПнi,
Там друга в прихильнiй дiвчинi
Знайшла я. I моря красу споглядали
Не раз ми при тихiй годинi.
На тихому небi заблиснули зорi,
Огнi запалали
У мiстi. Ми тихо стояли,
Дивились, як ясно на темному морi
Незлiченнi свiтла сiяли.
VI
Далi, далi вiд душного мiста!
Серце прагне буять на просторi!
Бачу здалека - хвиля iскриста
ГраК вiльно по синьому морi.
А у тую недiленьку рано
СинК море чудово так граК,
Його сонечко пестить кохано,
Красним-ясним промiнням вiтаК.
Що бiлiК отам на роздоллi?
Чи хмариночка легкая, бiла
Геть по небi гуляК по волi?
Чи на човнi то бiлi вiтрила?
В морi хвиля за хвилею рине,
Море наче здiймаКться вгору,
А склепiння небеснеК синК
Край свiй ясний купаК у морю.
Свiтло там простяглося вiд сходу, -
Очi вабить стяга та iскриста;
Корабель наш розрiзуК воду -
I дорога блакитно-перлиста
ЗостаКться широка за нами,
Геть далеко розкочуК хвилi,
Що сердито трясуть гребенями,
Наче гривами огирi бiлi.
А здалека, отам на заходi,
СрiбнокудрiП хвилi кивають, -
НереПди при сонячнiм сходi
Промiнь раннiй таночком стрiвають..
I танцюють химерно та легко, -
Ось близенько вже видно ту зграю,
Аж iзнов одкотилась далеко,
Геть бiлiК в туманному краю...
Море, море! Без краю просторе,
Руху повне i разом спокою!
Забуваю i щастя, i горе -
Все наземне, - з'Кднатись з тобою
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нiчого на свiтi,
Тiльки бачить осяйну долину
I губитись в прозорiй блакитi!..
VII
Ой високо сонце в яснiм небi стало,
Гаряче промiння та й порозсипало,
По хвилях блакитних пливе човен прудко.
От i берег видко! прибули ми хутко.
Ой вже сонечко яснеК та стало на межi,
Освiтило акерманськi турецькiП вежi.
Сi круглiП вежi й високiП мури -
Страшнi та суворi, непевнi, понурi,
I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,
При вежах тих сумнi "темнiП темницi".
В сих темницях колись нашi та приймали горе,
Слали думки крилатiП через синК море...
У темних темницях нема нi вiконця,
Не видко з них свiтла нi ясного сонця!
А свiт такий красний, хороший, розкiшний!
Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.
Його хвиля край берега ясно так синiК,
А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелiК...
Глянуть на лиман той, - втiшаКться око!
Колись його хвилi вкривались широко
Тими байдаками, легкими чайками,
Що плили на сей бiк та за козаками:
Швидко рiдних визволяти козаки летiли...
За мурами високими вороги тремтiли...
Славо, наша згубо! славо, наша мати!
Тяжко зажуритись, як тебе згадати!
Кров'ю обкипiла вся наша давнина!
Кров'ю затопила долю УкраПна.
Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!
Де подiлась наша воля, слава наша смутна?
Все мина!.. Вiд слави давньоП давнини
Лиш зостались вежi та нiмiП стiни!
Де ходили лютi турки-яничари,
Там пасуться мирнi овечок отари...
Де полягла козацькая голова думлива,
Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.
Виросла там квiтка у темницi, в ямi,
Ми ПП зiрвали, - нехай буде з нами!
Квiтка тая, може, виросла з якого
Козацького серця, щирого, палкого?..
Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,
Що вернеться з його серця квiтка на ВкраПну?.
Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,
У цiлому замку немаК нi духа,
Коло брами тiльки мiнарет тоненький,
Там курiнь приладив вiвчар молоденький.
Та в куренi-мiнаретi вiвчаря немаК -
Он вiн з вежi високоП на дiл поглядаК.
З високоП вежi вiвчарику видко,
Як котяться хвилi лимановi швидко,
А далi зникають у синьому морi...
Вiвчарика погляд блукаК в просторi.
МаК вiн простор широкий для думок та гадок,
Що то вiн тепер гадаК, лицарський нащадок?..
VIII
Вже сонечко в море сiда;
У тихому морi темнiК;
Прозора, глибока вода,
Немов оксамит, зеленiК.
На хвилях зелених тремтять
ЧервонiП iскри блискучi
I ясним огнем миготять,
Мов блискавка з темноП тучi.
А де корабель наш пробiг,
Дорога там довга й широка
БiлiК, як мармур, як снiг,
I ледве примiтне для ока.
РожевiК пiнистий край;
То iскра заблисне, то згасне...
Ось промiнь остатнiй!.. Прощай,
ВеселеК сонечко ясне!
IХ
Кiнець подорожi, -
Вже зiроньки гожi
Сiяють на небi ясному,
I вже височенько
Ясний мiсяченько, -
Вже хутко прибудем додому!
Огнi незлiченнi,
Мов стрiчки огненнi,
До моря спускаються з мiста,
А в пристанi граК,
Огнями сiяК
Корабликiв зграя барвиста.
За час, за годину
Тебе я покину,
ВеличнеК море таКмне!
I знов мене прийме,
Огорне, обiйме
Щоденщина й лихо наземне.
I в рiдному краю
Не раз спогадаю
Часини сi любi та милi!
Прощай, синК море,
БезкраК, просторе, -
Ви, гордiП, вiльнiП хвилi!
[1888]
* Комаров Михайло Федорович (1844 -1913) - украПнський бiблiограф,
критик i фольклорист. Приятель сiм'П Косачiв._
РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ
(Посвята дядьковi М. Драгоманову)
ЗАСПIВ
Спогадаймо давнюю давнину,
Спогадаймо повiсть незабутню
Про далеку вiльную краПну,
Про стару Шотландiю славутню.
Давня повiсть! i на байку схожа, -
Њ в нiй певнi справи, Ксть i мрiП,
Але ж правда, наче зiрка гожа,
Сипле скрiзь промiння золотiП.
Правда нам свiтитиме крiзь хмари,
Ми ж далеко думкою полинем,
Ми поглянем на вiйськовi чвари,
В давнiй славi спогадом поринем.
I
Вже буде лiт п'ятсот тому, -
На край шотландський вiльний
Вiйною йшов король Едвард,
Англiйський владар сильний.
Зiбрав вiн лицарiв своПх,
Все горде, пишне панство,
Щоб то шотландський вiльний люд
Забрати у пiдданство.
По всiй ШотландiП йде гук
Луною голосною:
"До зброП, браття! ось iде
Король Едвард вiйною!
Гей, миле браття! чи у нас
ЯсноП зброП мало?
Хiба в шотландськiй сторонi
Вже лицарiв не стало?"
Лицарство йде, земля гуде;
Зiйшлись ворожi лави...
Багато буде сього дня
КривавоП забави.
Блищать списи, бряжчать мечi
I шоломи яснiП,
Гукають люто вояки,
Ржуть конi воронiП.
Воюють день, воюють два,
На третiй день - ой горе! -
Шотландцi крикнули: "Бiда!
Король Едвард нас боре!"
Англiйське вiйсько б'К-сiче,
Англiйська зброя сяК;
Шотландська зброя опада,
Лицарство знемагаК.
Аж тут король Едвард спинивсь,
I сурма забринiла,
Знялась над вiйськом корогва;
Та не барвиста - бiла.
Всi стали тихо, всяк свiй спис
Додолу похиляК,
Гука герольд: "Король Едвард
Шотландцiв призволяК
Лихую зваду залишить,
Спокiй вернути краю,
Прийти до згоди без вiйни,
По братньому звичаю.
Так каже наш король: хто з вас
Погодяться зо мною,
Той i маКтками, й людьми
Владiтиме в спокою.
Люд простий маК нам платить
Податки й десятини, -
А лицар буде вiльний пан
СвоКП батькiвщини.
Всяк лицар маК з королем
Ходити у походи,
За те вiн матиме собi
I ласку, й надгороди".
Додолу впали корогви,
Весь гурт шотландський панський
Враз крикнув: "Згода! хай живе
Едвард, король шотландський!"
Шотландське лицарство здалось,
Але один зостався
При зброП лицар молодий -
Робертом Брюсом звався.
Едварду глянув вiн в лице,
Мов кинув блискавицю,
Здiйняв i кинув ворогам
Залiзну рукавицю.
Потiм остроги дав коню,
Кiнь вороненький звився,
Помчав у гори, мов стрiла,
В мiжгiр'П темнiм скрився.
II
ПоПхав Роберт по шотландськiй землi
Здiймати народне повстання,
Гонцiв розiслав вiн по всiй сторонi
Скликати селян на зiбрання.
Коли на широкiй долинi мiж гiр
Зiбралась великая рада,
Роберт тодi вийшов до люду й сказав:
"Шотландцi! вчинилася зрада!
Нема в нас лицарства, нема в нас панiв -
Вони вже англiйськi пiдданi;
Та К ще в краПнi шотландський народ,
Не звик вiн носити кайдани!
Повстаньмо ж тепера усi, як один,
За дiло братерськеК спiльне!
Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
Коли наше поле не вiльне?"
Тут всi зашумiли, мов хвилi морськi:
"Ходiмо, здобудемо волi
Або нашi голови вiльнi, буйнi
Складемо на нашому полi!"
I там, на широкiй долинi мiж гiр,
Селяни всi табором стали,
Палили багаття вони цiлу нiч -
Все ясную зброю кували.
На ранок узброКне вiйсько було;
Кому ж не дiсталося зброП,
Тому не забракло сокири, коси
Та в грудях одваги мiцноП.
Те вiйсько не мало ясних корогов,
Нi панцирiв срiбних коштовних,
На простих селянських щитах не було
Девiзiв гучних красномовних.
У цiлого вiйська девiз був один:
"За волю, за рiдну краПну!"
Хоч слiв тих нiхто на щитi не носив,
Та в серцi носив до загину.
I так вони вийшли напроти панiв,
Роберт Пх провадив до бою;
Нi одного лицаря, окрiм його,
Не мали шотландцi з собою.
Шотландське лицарство усе перейшло
Служити в англiйському вiйську,
Пiшло боронити мечем i щитом
Корону i владу англiйську.
В нещасну годину шотландський народ
Кував свою ясную зброю;
У першому бою розбитi були,
Багато лягло головою.
Удруге зiйшлися - недоле тяжка!
Знов вiйсько шотландське розбите.
Ударили втретК - знов поле кругом
Все трупом шотландським укрите.
Мiцна була сила потужних панiв,
I ватаги мудрi знайшлися, -
Нi в гори завести, нi в нетрi загнать
Обачнi пани не далися.
Широкi долини, розлогi лани
Шiсть раз були кров'ю политi,
Шiсть раз пролунав по ШотландiП крик:
"Шотландцi, шотландцi розбитi!"
Нi зброП вони, нi своПх корогов
Едварду до нiг не зложили,
Та волю й краПну свою боронить
Не стало селянськоП сили.
Однi полягли, а другi розiйшлись -
Пiшли своК поле орати.
Без вiйська, без слави зостався Роберт,
Що ж маК тепер вiн почати?
Чи маК пiти, як шотландськi пани,
Едвардовi зброю вiддати,
Зостатись отут в подоланiй землi
Останнього сорому ждати?
Нi, краще не бачить того i не чуть,
Як гинути буде краПна!
"Прощай, моя рiдна краПно! прости
Свого безталанного сина.
Хотiв би я вiльною бачить тебе,
Але не судилося теК...
Далеко тепер на чужих берегах
Поляжу за дiло святеК".
Так мовив Роберт, i подався вiн геть
На берег убогий iрландський, -
Вiн думав повiк не вертатися знов
У край безталанний шотландський.
В Iрландiю мався прибуть корабель,
Що лицарiв вiз в Палестину,
На ньому од'Пхати хтiв i Роберт
У тую далеку чужину.
Укупi з одважним лицарством бажав
Пiти у хрестовiм походi,
Щоб дiлу святому останнiм життям
I силою стати в пригодi.
III
На безлюдному березi моря
Одинока хатина стоПть,
В тiй хатинi рибальськiй убогiй
Збройний лицар самотнiй сидить.
То Роберт. Вiн в вiкно поглядаК,
Чи не мрiють отi кораблi,
Що везуть хрестоносцiв одважних
На вiйну до святоП землi.
Нi, не видко нiчого на морi,
Не бiлiють вiтрила яснi.
ГраК вiльне широкеК море,
Гомонять його хвилi гучнi.
Та Робертовi сумно дивитись
На те море веселе, буйне,
Як згадаК вiн рiдну краПну,
Затремтить його серце сумне.
I Роберт, од вiкна одступивши,
Лiг на лаву i погляд пiдвiв
На потрiскану стелю; на стелi
Павутиння павук собi плiв.
I знiчев'я Роберт задивився
На роботу того павука;
Лицар бачив, як прялась помалу
Тая нитка тендiтна, тонка,
Як павук по тiй нитцi спускався,
Розколихувавсь потiм на нiй,
Щоб ПП до стiни причепити,
Далi невiд розкинути свiй.
Що гойднеться, то нитка й порветься.
I додолу павук упаде,
Але зараз же злазить угору
I нову собi нитку пряде.
Так шiсть раз той павук обривався,
I шiсть раз вiн на стелю злiзав,
Але всьоме таки удержався
Й до стiни свою нитку прип'яв.
Тут Роберт раптом скочив на ноги,
Ухопив свою зброю до рук
I гукнув: "Та невже таки лицар
Менше маК снаги, нiж павук!?"
IV
Ой то ж не сокiл-винозiр
Злетiв з гори в долину, -
То прилетiв юнак Роберт
У рiдную краПну.
Вiн на коневi воронiм
По краю пробiгаК,
В останнiй раз шотландський люд
До бою вiн скликаК:
"До зброП всi! чи ще живе
Мiцна одвага ваша?
За волю згинуть ми клялись,
А де ж присяга наша?
Хто волi ще не вiдцуравсь,
Нехай iде до бою!
Хто пам'ята про славу й честь, -
До зброП! хто за мною?"
Не згас, не згас шотландський дух,
Шотландiя повстане!
У сьомий раз, як в перший раз,
Зiбралися селяне.
Король Едвард не сподiвавсь
Шотландського повстання,
Його лицарство розiйшлось
Уже на спочивання.
Зосталась тiльки поки що
Мала частина вiйська,
Безпечна й смiлива була
Залога та англiйська.
Все розмовляють вояки,
Якi з вiйни достатки,
Якi в ШотландiП король
Збиратиме податки.
Серед англiйських воякiв
Сидять пани шотландськi:
Тепер король Пм знов вернув
Права й маКтки панськi.
Тож завтра кожний з них пiде
До рiдноП оселi, -
Чого ж сидять вони такi
Смутнi та невеселi?
Того, що душу Пм гризе
I сором, i досада, -
ЗдаКться Пм, що все кругом
ГукаК: "Зрада, зрада!.."
Англiйськi ж лицарi собi
Пiсень гучних спiвають,
I так бадьоро на списах
Џх короговки мають.
Селяни тихо пiдiйшли
До вiйська за горою,
З'явились, наче з-пiд землi,
I вдарили до бою.
Все зашумiло, загуло,
Мов буря-хуртовина,
Роберт лiта на воронiм,
Неначе громовина.
Ох, лютий бiй, останнiй бiй, -
Щаслив, хто переможе!..
Англiйцi в розпачi, кричать:
"Рятуй нас, милий боже!"
До них з границi поспiша
Вiд короля пiдмога,
ЏП стрiча шотландський крик:
"Нi, наша перемога!"
Пiдмога сильна надiйшла,
Але шкода - вже пiзно!
Женуть шотландцi ворогiв,
Гукають вслiд Пм грiзно:
"Не доведеться бiльше вам
Ламать чужоП волi!
Коли життя вам дороге, -
Кладiте зброю долi!"
Шотландське вiйсько зайняло
Англiйцiв пiд горою,
Нема рятунку Пм, нема, -
Складають долi зброю.
Тодi з громади виступа
Роберт i промовляК:
"Отак тепер шотландський люд
Англiйцям об'являК:
Наш край вiддавна вiльний був,
Таким повiк вiн буде;
Ви бачили, як прав своПх
Боронять нашi люде.
Збира хай в АнглiП Едвард
Податки й десятини,
А всяк шотландець - вiльний пан
СвоКП батькiвщини.
Селянам нашим байдуже
Про ласку й надгороди,
Вони не пiдуть з королем
За лицарством в походи.
Тепер я вашу зброю всю
У закладi лишаю,
А вас додому вiдпущу
По братньому звичаю.
Iдiть Едвардовi скажiть,
Як чули по сiй мовi.
Коли не згодиться на мир, -
Ми знов у бiй готовi".
Англiйцi мовчки одiйшли
Без корогов, без зброП;
Без радощiв пiшли вони
Геть до землi рiдноП.
I як в долину вже зiйшли,
Оглянулись на гору,
Роберта вгледiли вони
Серед сiльського збору.
Укрита людом там була
Уся гора зелена,
А вище всiх стояв Роберт,
У нiг його знамена.
Лежала й зброя вся ота,
Що на вiйнi забрали,
Шотландська зброя й корогви
Навколо нього сяли.
Роберт неначе рiч держав,
Змагався, боронився,
Зняв потiм ясний свiй шолом
I людовi вклонився.
Англiйцi чули, як гукнув
Увесь той гурт селянський:
"Хвала i честь! нехай живе
Роберт, король шотландський!"
V
Так Роберт за снагу та одвагу
Королем у ШотландiП став,
В Едiнбургу, преславному мiстi,
Привселюдно корону прийняв.
Урочиста одправа скiнчилась,
Вийшов з церкви король на майдан,
Люд гукаК: "Робертовi слава!
Хай живе! вiн довiку наш пан!"
Коли се раптом стихло гукання,
I весь люд мов чекаК чого.
З юрби виступив гурт невеликий, -
То обранi вiд люду всього.
З них один наперед виступаК,
Короля вiн поклоном вiта,
ПоглядаК навколо по людях
I такую промову чита:
"З ласки бога й народу обраний,
Наш королю! вiтаКм тебе!
Ми пiдданими влади твоКП
ПризнаКмо охоче себе.
Коли ти боронитимеш волю
Й самостiйнiсть народу твого,
Ми повiк шанувать тебе будем
I любити, як друга свого.
Ти кликнеш на вiйну - ми зберемось
Пiд твою корогву всi гуртом,
Ми готовi тобi i краПнi
Послужити мечем i щитом.
Та коли ти забудеш про справу
Честi й волi народу свого,
Схочеш iншi, багатшiП землi
Прилучати до панства твого,
Ми не пiдем тодi за тобою,
Щоб чужого добра здобувать,
Нам не тiсно у рiднiй краПнi,
Нам не треба в чужу мандрувать!
Коли ти серед панських розкошiв
Продаватимеш люд свiй панам,
Ми самi боронити потрапим
Тi права, що належаться нам.
А коли ти англiйськiй коронi
Вiддаси королiвство своК, -
Знай, що в тую ганебну годину
Пропаде й панування твоК.
Ми тебе королем увiнчали,
Ми тебе й розвiнчаКм сами,
I коли проти нас ти повстанеш,
Проти тебе повстанемо ми.
Дай нам, боже, радiти довiку,
Що обрали тебе в королi,
Хай цвiте при тобi та пишаК
Вiльна воля в шотландськiй землi!"
"Дай то, боже! - Роберт Пм вiдмовив. -
Буду знати, на що я iду,
Дай нам, боже, довiку прожити
В щирiй згодi, у добрiм ладу!"
VI
Щира згода, добрий лад зiстався,
Не зламав Роберт свойого слова.
Не пропала, не пiшла по вiтру
Та громадська чесная умова.
Дивувались на шотландську волю
I стороннiП чужiП люде,
Всi казали: "Поки свiта сонця,
У ярмi шотландський люд не буде
Не пригас i не пропав нiколи
Вiльний дух в шотландському народi.
Стала вiльна сторона шотландська
Навiть давнiм ворогам в пригодi.
Як пiзнiш англiйцi i шотландцi
ПоКднались в спiльную державу,
То англiйцi вчились вiд шотландцiв,
Як любити волю, честь i славу.
I за те хвала Роберту Брюсу, -
Вiн борцем за рiдний край з'явився.
Так! одваги та завзяття в працi
Вiн в малого павука навчився.
Вiн здобув собi велику славу,
I не вмре та слава, не поляже,
В пiснi, в словi буде вiчно жити
I про себе свiтовi розкаже.
1893 року
СПIВЕЦЬ
Пишно займались багрянiП зорi
Колись навеснi,
Любо лилися в пташиному хорi
Лiснi голоснi;
Грала промiнням, ясним самоцвiтом
Порання роса,
I усмiхалась весняним привiтом
Натури краса.
Гордо палала троянда розкiшна,
Найкраща з квiток,-
Барвою й пахом вродливиця пишна
Красила садок.
А соловейко трояндi вродливiй
Так любо спiвав,
Голосом дивним спiвець чарiвливий
Садки розвивав;
Слав до вечiрньоП зорi прощання,
Що гасла вгорi,
Ще ж голоснiше спiвав на вiтання
Пораннiй зорi...
Вже пролетiв, немов пташка зальотна,
Весняний той час, -
Осiнь холодная, осiнь вiльготна
ПануК у нас.
Тихо спускаКться нiчка осiння, -
Година сумна;
Мiсяць холоднеК кида промiння;
Здалека луна
Пугача вiщого крик - гук Кдиний;
Дiброва нiма.
Де ж соловейко? де ж спiв солов'Пний?
Ох, де ж вiн? Нема!
В вирiй полинув, де вiчная весна,
Натхненний спiвець.
Вiчно красув там рожа чудесна,
Там теплий вiтрець;
Глухо i смутно кругом на просторi.
Мiй гаю сумний!
Кинув спiвець тебе в тузi та в горi,
Тебе й край рiдний.
Тиша така тепер всюди пануК.
Лиш в листi сухiм
Вiтер зiтха, мов дрiада сумуК,
Iз жалем глухим.
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!
I розлягалась би завжди по гаю
Ясна-голосна
Пiсня, й розквiтла б у рiдному краю
Новая весна.
Та хоч би й крила менi солов'Пнi,
I воля своя, -
Я б не лишила тебе в самотинi,
КраПно моя!
(1889)
ВЕЧЕРНЯ ГОДИНА
Коханiй мамi
Уже скотилось iз неба сонце,
Заглянув мiсяць в моК вiконце.
Вже засвiтились у небi зорi,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При мiсяченьку та й заспiваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, бiленькi хати,
I соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красне в якiй краПнi,
Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!
Нiч обгорнула бiленькi хати,
Немов маленьких дiточок мати,
Вiтрець весняний тихенько дише,
Немов дiток тих до сну колише.
ЗОРЯНЕ НЕБО
Зорi, очi весняноП ночi!
Зорi, темряви погляди яснi!
То лагiднi, як очi дiвочi,
То палкiП, мов свiтла прекраснi.
Одна зiрка палаК, мов пломiнь,
Бiлi хмари круг неП, мов гори,
Не до нас посила вона промiнь,
Вона дивиться в iншi простори...
Iнша зiронька личко ховаК
В покривало прозореК срiбне,
Соромливо на дiл поглядаК,
Сипле блiдеК промiння дрiбне.
Ти, прекрасна вечiрняя зоре!
Урочисто й лагiдно ти сяКш,
Ти на людське не дивишся горе,
Тiльки щастя й кохання ти знаКш.
Як горить i мигтить iнша зiрка!
Срiблом мiниться iскра чудесна...
Он зоря покотилась, - то гiрка
Покотилась сльозина небесна.
Так, сльозина то впала. То плаче
Небо зорями-слiзьми над нами.
Як тремтить теК свiтло! Неначе
Промовля до нас небо вогнями.
Горда, ясна, огнистая мова!
ЛлКться промiнням рiч та велична!
Та ми прагнем лиш людського слова,
I нiма для нас книга одвiчна...
* * *
Њсть у мене одна
Розпачлива, сумна,
Одинокая зiрка ясная;
СеП ж ночi дарма
ЏП кличу, - нема!
Я стою у журбi самотная.
I шукаю вгорi
Я тiКП зорi:
"Ох, зiйди, моя зiрко лагiдна!"
Але зорi менi
Шлють промiння сумнi:
"Не шукай ПП, дiвчино бiдна!"
* * *
Моя люба зоря ронить в серце менi,
Наче сльози, промiння тремтяче,
Рвуть серденько моК тi промiння страшнi...
Ох, чого моя зiронька плаче!
* * *
Я сьогоднi в тузi, в горi,
Мов у тяжкiм снi, -
ОтруПли яснi зорi
Серденько менi.
* * *
В небi мiсяць зiходить смутний,
Помiж хмарами вид свiй ховаК,
Його промiнь червоний, сумний
Поза хмарами свiтить-палаК.
Мов пожежа на небi горить,
Землю ж темнiП тiнi вкривають,
Ледве промiнь прорветься на мить,
Знову хмари, мов дим, застилають.
Крiзь темноту самотно зорить
Одинокая зiрка ясная,
ЏП промiнь так гордо горить,
Не страшна Пй темнота нiчная!
Гордий промiнь в тiКП зорi,
Та в нiм туга палаК огниста,
I сiяК та зiрка вгорi,
Мов велика сльоза промениста.
Чи над людьми та зiрка сумна
Променистими слiзьми ридаК?
Чи того, що самотна вона
По безмiрнiм просторi блукаК?..
СОNТRА SРЕМ SРЕRО!
Гетьте, думи, ви хмари осiннi!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосiннi
Проминуть молодiП лiта?
Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiП таки сподiватись,
Жити хочу! Геть, думи сумнi!
Я на вбогiм сумнiм перелозi
Буду сiять барвистi квiтки,
Буду сiять квiтки на морозi,
Буду лить на них сльози гiркi.
I вiд слiз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, мiцна,
Може, квiти зiйдуть - i настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камiнь важкий пiдiймать
I, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
В довгу, темную нiчку невидну
Не стулю нi на хвильку очей -
Все шукатиму зiрку провiдну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надiП таки сподiватись,
Буду жити! Геть, думи сумнi!
[2 травня 1890 р.]
* Без надiП сподiваюсь! (лат.)
ДАВНЯ КАЗКА
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тiльки вибачте ласкаво,
Що не все в нiй буде нове.
Та чого там, люди добрi,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
I давнiше пригадати.
Хто нам може розповiсти
Щось таке цiлком новеК,
Щоб нiхто з нас не вiдмовив:
"Ет, вже ми чували сеК!"
Тож, коли хто з вас цiкавий,
Сядь i слухай давню казку,
А менi коли не лаврiв,
То хоч бубликiв дай в'язку.
I
Десь, колись, в якiйсь краПнi,
Де захочете, там буде,
Бо у казцi, та ще в вiршах,
Все можливо, добрi люде.
Десь, колись, в якiйсь краПнi
Проживав поет нещасний,
Тiльки мав талан до вiршiв,
Не позичений, а власний.
На обличчi у поета
Не цвiла урода гожа,
Хоч не був вiн теж поганий, -
От собi - людина божа!
Той спiвець - та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був спiвцем поет наш,
Бо зовсiм не вмiв спiвати.
Та була у нього пiсня
I дзвiнкою, i гучною,
Бо розходилась по свiту
Стоголосою луною.
I не був поет самотнiм:
До його малоП хати
Раз у раз ходила молодь
Пiснi-слова вислухати.
ТеК слово всiм давало
То розвагу, то пораду;
Слухачi спiвцю за теК
Дiлом скрiзь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Вiн зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був вiн
Нi голодний, нi холодний.
Як навеснi шум зелений
Оживляв сумну дiброву,
То щодня поет приходив
До дiброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи вiн слухав шум дiброви,
Чи пiснi складав, - не знаю!
Тiльки чуК - гомiн, гуки,
Десь мисливськi сурми грають,
Чутно разом, як собачi
Й людськi крики десь лунають.
Тупотять прудкiП конi,
Гомiн ближче все лунаК,
З-за кущiв юрба мисливська
На долинку вибiгаК.
Як на те ж, лежав поет наш
На самiсiнькiй стежинi.
"Гей! - кричить вiн, - обережно!
Вiку збавите людинi!"
Ще, на щастя, не за звiром
Гналася юрба, - спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.
Попереду Пхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
"Бачте, - крикнув, - що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?"
"Не бiда, - поет вiдмовив, -
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтiкають,
Ти менi Пх не завернеш!"
"Се ще также полювання! -
Мовить лицар з гучним смiхом.-
Слухай, ти, втiкай лиш краще.
Бо пiзнаКшся ти з лихом!"
"Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним i днюю;
Ти втiкай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими - соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони менi вполюють,
Вже кого менi там треба!"
"Та який ти з бiса мудрий! -
Мовить лицар. - Ще нi разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорiй вполюК.
Хлопцi! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудруК!"
"От спасибi за послугу! -
Мовить наш поет. - Несiте.
Та вiзьмiть листки з пiснями,
Он в травi лежать, вiзьмiте".
"Вiн, напевне, божевiльний! -
Крикнув лицар. - Ну, рушаймо!
Хай вiн знаК нашу добрiсть -
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но Пхатиму з гаю,
Я ще дам тобi гостинця,
А тепер часу не маю".
"Не на тебе ждать я буду, -
Так поет вiдповiдаК, -
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того нiхто не знаК".
Лицар вже на те нiчого
Не вiдмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
I луною гай озвався.
Розтеклись ловцi по гаю,
Полювали цiлу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на смiх яку звiрину!
А як сонечко вже стало
На вечiрньому упрузi,
Стихли сурми, гомiн, крики,
Тихо стало скрiзь у лузi.
Гурт мисливський зголоднiлий
Весь пiдбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися вiд гурту,
Џде лицар в самотинi.
Зирк! - поет лежить, як перше,
На самiсiнькiй стежинi.
"Ах, гостинця ти чекаКш! -
Мовив лицар i лапнувся
По кишенях. - Ой небоже,
Вдома грошi я забувся!"
Усмiхнувсь поет на теК:
"Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стiльки,
Що його й на тебе стане!"
Спалахнув вiд гнiву лицар,
Був вiн гордий та завзятий,
Але ж тiльки на упертiсть
Та на гордощi багатий.
"Годi жартiв! - крикнув згорда.
Бо задам тобi я гарту!"
А поет йому: "Та й сам я
Не люблю з панами жарту...
Бачиш ти - оця дiброва,
Поле, небо,синК море -
То моК багатство-панство
I розкiшне, i просторе.
При всьому сьому багатствi
Я щасливий завжди й вiльний".
Тут покликнув лицар: "Боже!
Чоловiк сей божевiльний!"
"Може буть, - поет вiдмовив, -
Певне, всi ми в божiй волi.
Та я справдi маю щастя,
I з мене його доволi.
Так, я вiльний, маю бистрi
Вiльнi думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таКмнi свiти надхмарнi
Я на крилах думки лину.
Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,
Мов той вiтер дзвiнкий в полi;
Сам я вiльний i нiколи
Не зламав чужоП волi!"
Засмiявсь на теК лицар:
"Давню байку правиш, друже?
Я ж тобi скажу на теК:
Ти щасливий, та не дуже.
Я б вiддав отой химерний
Твiй таКмний свiт надхмарний
За наземне справжнК графство,
За пiдхмарний замок гарний.
Я б вiддав твоК багатство
I непевнiП краПни
За Кдиний поцiлунок
Вiд коханоП дiвчини..."
Щось поет хотiв вiдмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за дiброву.
Надiйшла сiльськая молодь,
Що з роботи поверталась,
I побачила поета,
З ним приязно привiталась.
Тут поет взяв мандолiну,
I на вiдповiдь гуртовi
Вiн заграв, i до музики
Промовляв пiснi чудовi.
Всi навколо нерухомi,
Зачарованi стояли,
А найбiльше у дiвчаток
Очi втiхою палали.
Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi:
"Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!"
II
Лiтнiм вечором пiзненько
Сам поет сидiв в хатинi,
Так од ранку цiлу днину
Вiн просидiв в самотинi.
Тож сидiв поет в вiконцi,
Слухав спiвiв, що лунали
Скрiзь по полю i до нього
У хатину долiтали.
Спiви стихли, потiм хутко
Налетiла лiтня нiчка;
Дерева шумiли з вiтром,
Гомонiла бистра рiчка.
I поет в своПй хатинi
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Вiн таКмну думав думу.
Тiльки чуК - хтось пiд'Пхав
На конi до його хати
I спинився, потiм зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Пiд вiконце
Хтось помалу пiдступаК.
Тут поет не втерпiв: "Хто там? -
Невiдомого питаК.-
Якщо злодiй, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!"
"Нi, се я, - озвався голос, -
Маю справу, пильну дуже..."
"Хто ж се Ия"?" - поет питаК.
"Я, Бертольдо, лицар з гаю".
Тут поет пiзнав той голос:
"А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хатi,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже".
I добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
"Добрий вечiр!" - "Добрий вечiр"
Став тут лицар i - нi слова.
Щось нiяк не починалась
Тая пильная розмова.
"Де ж твоя, мiй гостю, справа?" -
Далi вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляК:
"Я, мiй друже, закохався..."
Тут поет йому говорить:
"Що ж на се тобi пораджу?
А проте доказуй далi,
Може, чим тебе розважу".
"Закохався я i гину, -
Каже лицар, - вдень i вночi
Бачу я перед собою
Яснi оченьки дiвочi".
"Що ж? - поет на те говорить. -
То за ручку та й до шлюбу!"
"Ох! - зiтхаК лицар. - Вiзьме
Iнший хтось дiвчину любу!
Пiд балкон моКП донни
Кожен вечiр я приходжу,
I в журбi тяжкiй, в зiтханнях
Цiлу нiчку я проводжу.
На мою журбу й зiтхання
Я вiдповiдi не маю,
Чим я маю привернути
Серце милоП, - не знаю!
Може б, краще Пй припали
До сподоби серенади?.."
Тут поет на те: "Запевне,
Треба пташечцi принади!"
"Голос маю, - каже лицар, -
Та не тямлю вiршування..."
"Певна рiч, - поет говорить, -
То не легке полювання,
А то б досi вже на лаври
Хто б схотiв, то й був багатий,
Нi, - химерний, норовистий
Кiнь поезiП крилатий!"
"Правду кажеш, - мовив лицар, -
Але ж я тебе благаю,
Щоб помiг менi в сiй справi.
Пам'ятаю, як у гаю
Ти своПм вiршем чудовим
Чарував усю громаду, -
Тiльки ти один тепера
Можеш дать менi пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобi я в надгороду".
"Ну, на се, - поет вiдмовив, -
Не надiюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та менi для сього треба
Ймення й вроду панни знати".
"Пй наймення Iзiдора,
А вродлива!.. не сказати!.."
Бiльш поет вже не питався,
Сiв, задумавсь на хвилину,
Записав щось на паперi,
Зняв з кiлочка мандолину,
Показав слова Бертольду,
Мандолину дав у руки
Та написанiП вiршi
I промовив для науки:
"Ти, спiваючи, на струнах
МаКш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...
Далi можеш сам добрати".
"От спасибi!" - крикнув лицар.
Ще ж поет не вiдозвався,
А вже лицар був надворi.
На коня! i геть погнався.
I погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
I спинився пiд вiконцем
У своКП Iзiдори.
Хутко в неП пiд вiконцем
Мандолiна залунала,
Iз потоку гукiв чулих
Серенада виринала:
"Гордо, пишно, променисто
ЗолотiП свiтять зорi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi!
Найчистiшi дiаманти
Сяють, яснi та прозорi,
Та не може дорiвнятись
Нi один з них Iзiдорi!
Дорогих перлин коштовних
Њ багато в синiм морi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi".
Отже, ледве серенада
Залунала у просторi,
Вийшла з хати Iзiдора
Подивитися на зорi.
А як стихли пiд балконом
Любi гуки мандолiни,
До Бертольда полетiла
Квiтка з рожi вiд дiвчини.
В ту ж хвилину Iзiдора
Зникла хутко, наче мрiя,
Та зосталася в Бертольда
Квiтка з рожi i - надiя!
III
Боже, боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга i досада.
Усмiх донни Iзiдори
Був дедалi все яснiше,
I щораз вона ставала
До Бертольда прихильнiше.
Далi перстень Iзiдорин
На руцi у нього сяК,
Нареченою своКю
Вiн кохану називаК.
Як же бучно, як же втiшно
Всiм гулялось на весiллi!
Танцювали, попивали
Вiд недiлi до недiлi.
Всiх приймали, всiх вiтали,
Всiм умiли догодити,
Тiльки нашого поета
Пан забувся запросити.
Звiсно, клопоту багато
Завжди пану молодому, -
Хто ж би мiг ще пам'ятати
Про якогось там сiрому?
Час летiв, немов на крилах,
I, мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподiвано настало.
Забажалось королевi
Звоювать чужеК царство,
Розiслав вiн скрiзь герольдiв
На вiйну скликать лицарство.
I якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королiвського герольда.
Прощавай, дружина люба,
Всi розкошi, всi вигоди!
Все те треба промiняти
На далекiП походи.
Залишить Бертольдо мусив
Молодую Iзiдору,
У недiлю вранцi-рано
Вже вiн вирушив iз двору.
Подалося геть за море
Все одважнеК лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство.
I пiшло одважне вiйсько
Через нетрi та пустинi;
Не один вояк смутився
По своПй рiднiй краПнi.
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То спiвцi спiвали пiсню,
Пiсня тугу розважала:
"Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рiдний край у тебе в серцi,
Поки спогад ще не гине.
Не журись, не марно пройдуть
СiП сльози й тяжка мука:
Рiдний край щирiш любити
НаучаК нас розлука".
Так вони спiвали, йдучи
Через дикiП пустинi,
Додавав той спiв розваги
Не однiй смутнiй людинi.
Попереду всього вiйська
Три старшiП виступали:
Карлос, Гвiдо i Бертольдо;
За одвагу Пх обрали.
Џдуть, Пдуть, врештi бачать -
Три дороги розiйшлися,
Розлучились три найстаршi,
Кожний рiзно подалися...
Карлос вибрав шлях направо,
Гвiдо вибрав шлях налiво,
А Бертольд подався просто.
"Дай же, боже, нам!" - "Щасливо!"
I Бертольдовi спочатку
Справдi щастя панувало,
Довелося звоювати
Городiв чужих чимало.
От вже вiн на стольне мiсто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось iншим боком.
Чи то врештi у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурменський
Мiцно так тримавсь за царство, -
Тiльки твердо так трималось
Мiсто гордеК, уперте,
Раз одбилось, потiм вдруге,
Потiм втретК, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожi люде,
Голод, злиднi, вiйсько гине...
Що то буде, що то буде?!.
Мiсяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога.
Серед вiйська почалися
Нарiкання i тривога.
Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грiзно:
"Гей, виводь ти нас iзвiдси!
Геть веди, поки не пiзно!
Нащо ти сюди на згубу
Пiдманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усi ми
Наложили головою?
Осоружне нам се мiсто!
Хай Пй цур, такiй облозi!
Хай Пй цур, самiй тiй славi!
Хай Пй цур, тiй перемозi!.."
Хтiв Бертольд розумним словом
Люте вiйсько вгамувати,
Та воно дедалi гiрше
Почало репетувати.
Далi кинулись до зброП...
Бог зна, чим би то скiнчилось...
Але тут хтось крикнув: "Стiйте!" -
Вiйсько раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед вiйська
Вiйськовi спiвцi славутнi,
Всi вони були при зброП,
А в руках тримали лютнi.
З них один промовив: "Браття!
Часу маКте доволi,
Щоб Бертольда покарати,
Вiн же й так у вашiй волi.
Ми б хотiли тут в сiй справi
Скiлька слiв до вас сказати,
Та спiвцям спiвати личить,
Отже, ми почнем спiвати".
Тут один iз них тихенько
Струни срiбнiП торкаК,
УсмiхаКться лукаво
I такоП починаК:
"Був собi одважний лицар,
Нам його згадать до речi,
Вiн робив походи довгi -
Вiд порога та до печi.
Вiн своПм язиком довгим
Руйнував ворожi мiста...
Чули ви його розповiдь:
"Я один, а Пх аж триста!"
Ну, та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
I вернув живий,здоровий:
Талiсман вiн мав з собою.
Я гадаю, талiсман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
"Утiкай, поки здоровий!"
"Утiкай, поки здоровий!" -
Всi спiвцi тут заспiвали;
Вояки стояли тихо,
Очi в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала,
I гукнуло вiйсько хором:
"Ми готовi йти до бою!
Краще смерть, нiж вiчний сором!"
I метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й нiч настати,
Як було вже мiсто взято.
Мiсто взято, цар в полонi
Бусурменський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всiм у рiдний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо
Всiх спiвцiв казав зiбрати
I, коли вони зiбрались,
Привселюдно став казати:
"Ви, спiвцi славутнi нашi,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь вiдрятували,
Вам ми виннi надгороду!"
Та спiвцi вiдповiдали:
"Нi, не нам, ласкавий пане,
Той, хто сих пiсень навчив нас,
Надгороду хай дiстане".
"Де ж вiн, де? - гукнув Бертольдо. -
Що ж вiн криКться мiж вами?" -
"Вiн не тут, - спiвцi говорять, -
На вiйнi не був вiн з нами.
Вiн зостався, щоб пiснями
Звеселять рiдну краПну,
Там вiн маК розважати
Не одну сумну родину".
"Знаю я сього поета
I його величну душу,
I тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.
Тiльки б дав нам бог щасливо
Повернутися додому,
Срiбла, золота насиплю
Я спiвцевi дорогому!.."
IV
Кажуть, весь помiст у пеклi
З добрих замiрiв зложився!
Для пекельного помосту
I Бертольдо потрудився...
Вже давно Бертольд вернувся
Iз далекоП чужини,
Знов зажив життям веселим
Бiля милоП дружини.
Знов у нього в пишнiм замку
Почалося вiчне свято, -
О, тепер було у нього
Срiбла, золота багато!
Окрiм того, що набрав вiн
На вiйнi всього без лiку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.
Сила статкiв та маКткiв!
Вже Бертольдо граф заможний!
Вiн живе в свойому графствi,
Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив вiн,
Вся була йому вiддана,
Люд увесь в тiм краю мусив
Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя
Справдi був Бертольдо гiдний:
Правий суд чинив у панствi,
До пiдданих був лагiдний.
Але то було не довго,
Вiн дедалi в смак ввiходив
I потроху в себе в графствi
Iншi звичаП заводив.
Що ж, напитки, та наПдки,
Та убрання прехорошi,
Та забави, та турнiри,
А на все ж то треба грошi!
Та й по всiх далеких вiйнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своПй краПнi
Вiн шукав у тiм рятунку.
Почалися нескiнченнi
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрiзь застави та рогатки.
Трудно навiть розказати,
Що за лихо стало в краю, -
Люди мучились, як в пеклi,
Пан втiшався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку, -
У ярмi стогнали люде,
I здавалось, що довiку
Все така неволя буде.
Розливався людський стогiн
Всюди хвилею сумною,
I в серденьку у поета
Озивався вiн луною...
Ось одного разу чуК
Граф лихi, тривожнi вiстi:
Донесла йому сторожа,
Що не все спокiйно в мiстi;
Що спiвцi тю мiстi ходять
I пiснями люд морочать,
Все про рiвнiсть i про волю
У пiснях своПх торочать.
Вже й по тюрмах Пх саджають,
Та нiщо не помагаК, -
Џх пiснi iдуть по людях,
Всяк пiснi тi переймаК.
"Ну, - гукнув Бертольд, - то байка!
Я вiзьму спiвцiв тих в руки!"
Раптом чуК - десь близенько
Залунали пiснi гуки:
"В мужика землянка вогка,
В пана хата на помостi;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панiв бiлiшi костi!
У мужички руки чорнi,
В панi рученька тендiтна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панiв i кров блакитна!
Мужики цiкавi стали,
Чи тi костi бiлi всюди,
Чи блакитна кров поллКться,
Як пробити пану груди?"
"Що се, що? - кричить Бертольдо.
Гей, ловiть спiвця, в'яжiте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скорiш, скорiш бiжiте!"
Коли се з-за мурiв замку
Обiзвався голос долi:
"Гей, бiжiте, панськi слуги,
Та спiймайте вiтра в полi!
Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогоднi десять,
Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале вiйсько,
МаКм свого отамана,
Вiн у нас одважний лицар,
Врештi, вiн знайомий пана..."
Мов крiзь землю провалився
Той спiвець, утiк од лиха.
А Бертольд сидiв i думав,
Далi так промовив стиха:
"МаКм свого отамана! -
Ось де корiнь цiлiй справi!
Ну, та я тепера хутко
Положу кiнець забавi!"
Тут вiн двох щонайвiрнiших
Слуг до себе прикликаК
I до нашого поета
У хатину посилаК:
"Ви скажiть йому вiд мене,
Що я досi пам'ятаю,
Як пiснi його втiшали
Нас колись в чужому краю.
Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату:
Я поетовi дарую
В себе в замку гарну хату.
Я його талан спiвацький
Так високо поважаю,
Що спiвцем своПм придворним
Я зробить його бажаю.
Ви скажiть, що вiн у мене
Буде жити в шанi, в славi,
Тiльки, звiсно, хай забуде
Рiзнi вигадки лукавi".
Слуги зараз подалися
До убогоП оселi,
Принесли вони поету
Тi запросини веселi.
Усмiхаючись, вiн слухав
Те запрошення знаднеК,
А коли вони скiнчили,
Так промовив Пм на сеК:
"Ви скажiте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
Хай вiн сам те пригадаК,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тiм жалкую,
Краще б кинув у болото!
Ви скажiть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тiльки славу
ТiП руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврiв, -
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увiнчаюсь,
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не лiтають вiльно в свiтi,
А заплутались навiки
В золотiП тонкi сiтi.
Не поет, хто забуваК
Про страшнi народнi рани,
Щоб собi на вiльнi руки
Золотi надiть кайдани!
Тож пiдiте i скажiте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довiку
ЗброП чесноП зложити!"
З тим вернулись вiрнi слуги
До Бертольда i сказали:
"Так i так поет вiдмовив,
Ми даремне намовляли..."
Аж скипiв Бертольд, почувши
Гордовитую вiдмову,
До поета посилаК
Посланцiв тих самих знову:
"Ви скажiть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпiв його я довго,
Але бiльш терпiть не буду.
Коли вiн складання вiршiв
Бунтiвничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там вiн, клятий, i загине!"
Знову слуги подалися
До убогоП хатини
I, пiдходячи,почули
Тихий бренькiт мандолiни.
У вiкно зирнули слуги,
Бачать: зiбрана громада,,
Всi стоять навколо лiжка,
Мов якась таКмна рада!
Утомивсь поет вiд працi,
Третiй день лежить в недузi,
Слухачi навколо нього
Посхиляли чола в тузi.
А поет усе то граК,
То щось пише на паперi
Й роздаК писання людям, -
Тут вступили слуги в дверi.
Всi метнулись хутко з хати,
I поет один зостався,
Подививсь на слуг спокiйно,
Гордовито привiтався.
Всi Бертольдовi погрози
Слухав мовчки, усмiхався.
А коли скiнчили слуги,
Так до них вiн обiзвався:
"Ви скажiть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тiльки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на пiдмогу.
На запросини ласкавi
Я не можу встать з постелi,
Вам нести мене прийдеться
Аж до новоП оселi.
Та й в темницi буду вiльний, -
Маю думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
I мого прудкого слова
Не затримаК темниця,
Полетить воно по свiтi,
Наче тая вiльна птиця.
З словом зiллються в темницi
Гiркий жаль i тяжка туга,
I тодi потрiйна стане
I страшна його потуга.
I поет вiд свого люду
Не почуК слiв догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!"
Так довiку у темницi
Довелось поету жити,
За тюремний спiв вiн мусив
Головою наложити.
Та зосталися на свiтi
Молодi його нащадки,
Що взяли собi у спадок
Всi пiснi його, всi гадки.
Здiйнялось повстання в краю,
I Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в краПнi
Бiльш неволi вже не буде.
Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
I пиху його, й маКтки
Вiн забрав собi у спадок.
I тепер нащадки графськi
Тюрми мiцнiП будують,
А поетовi нащадки
Слово гостреК гартують.
Проти дiла соромного
ВиступаК слово праве -
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно i не криваве!
А коли вiйна скiнчиться
Того дiла й того слова,
То скiнчиться давня казка,
А настане правда нова.
1893, 12/ХI
ДОСВIТНI ОГНI
Нiч темна людей всiх потомлених скрила
Пiд чорнi, широкiП крила.
Погасли вечiрнi огнi;
Усi спочивають у снi.
Всiх владарка нiч покорила.
Хто спить, хто не спить, - покорись темнiй силi.
Щасливий, хто сни маК милi!
Вiд мене сон милий тiка...
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилi.
Привиддя лихi менi душу гнiтили,
Повстати ж не мала я сили...
Зненацька промiння ясне
Од сну пробудило мене, -
Досвiтнi огнi засвiтили!
Досвiтнi огнi, переможнi, урочi,
Прорiзали темряву ночi,
Ще сонячнi променi сплять, -
Досвiтнi огнi вже горять.
То свiтять Пх люди робочi.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для працi настала!
Не бiйся досвiтньоП мли -
Досвiтнiй огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
[1892]
КОЛИСКОВА
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пiзнiй бо час
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гiрка хвилинонько!
Лихо не спить...
Леле, дитинонько!
Жить - сльози лить.
Сором хилитися,
Долi коритися!
Час твiй прийде
З долею битися,-
Сон пропаде...
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас...
Спи ж ти, малесенький,
Поки К час!
НАПИС В РУЏНI
"Я, цар царiв, я, сонця син могутнiй,
Собi оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленнi,
Щоб тямили на всi вiки потомнi
Iмення"... Далi круг i збитий напис.
I вже нiхто з нащадкiв наймудрiших
Царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис - чи сперечник-владар,
Чи просто час потужною рукою, -
То невiдомо. Дивним вiзерунком
Багато слiв написано край нього
Про славу безiменного владаря,
Змальовано царя славетнi вчинки:
Он цар сидить високо на престолi,
Народи подоланi йдуть з дарами
Коштовними й додолу клонять чола,
А вiн сидить, немов камiнний iдол,
Пiд опахалами з барвистих пер.
Лице його подiбне до Тутмеса,
I до Рамзеса, i до всiх тиранiв.
Он далi вiн, схопивши за волосся
Одразу цiлий гурт якихсь повстанцiв,
Кривим мечем над ними замахнув.
Лице його подiбне до Тарака,
До Менефта, як i до всiх тиранiв.
З лицем тим самим вiн левiв полюК,
Левiафанiв ловить, б'К пташок,
I Пде полем через людськi трупи,
I бенкетуК по своПх гаремах,
I на вiйну жене своПх пiдданих,
I посилаК на роботу люд -
На ту страшну Кгипетську роботу,
Що маК вславити царське iмення.
Iде той люд, мов хвилi в океанi,
Без лiку, без числа на бойовисько
I стелиться пiд ноги коням царським,
А хто живим зостався з того люду,
Той гине на Кгипетськiй роботi;
З його могили хоче цар зробити
Для себе пам'ятник - хай гине раб!
I раб копаК землю, теше камiнь,
Приносить мул з рiки i робить цеглу,
Виводить мури, статуП великi,
Запрiгшись, возить самотужки, й ставить,
I щось будуК вiчне i величне,
Щось незрiвнянне i потужно гарне,
Мальоване, мережане, рiзьблене;
I кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, рiзьба i навiть цегла
Незримими устами промовляК:
"Мене створив Кгипетський народ!"
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому - круг i збитий напис.
Спiвцi! не марте, вченi! не шукайте,
Хто був той цар i як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам'ятник, - хай гине цар!
28/VIII 1904
ПРО ВЕЛЕТА
(Казка)
Давно, в дитячий любий вiк,
в далекiм рiднiм краю
я чула казку. Чула раз,
а й досi пам'ятаю.
Менi ПП розповiдав
малий сiльський хлопчина
без тенденцiйноП мети,
бо вiн же був дитина.
Нi, вiн розказував ПП
з простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).
Ми з ним сидiли у садку
вечiрньою порою,
в той час, як захiд розпалив
пожежу за горою.
Вечiрнiй вiтер турбував
стареньку нашу грушу,
i щось таКмне i жаске
нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава,
що тихо майорiла,
i гаю дальнього стiна,
що в заходi горiла.
Та навiть в грушi тiй старiй
ми певностi не мали, -
хто знав, про що ПП гiлки
"на мигах" промовляли?
А найстрашнiшi нам були
отi ставнi тополi,
що вшикувалися в ряди, -
запевне, з злоП волiП
Бо все те, запевняв Лаврiн,
(так приятель мiй звався),
зросло на велетi тому,
що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись
не тiлом лиш, а й духом,
всi людськi пута й кайдани
зривав Кдиним рухом.
Його збороти не могла
нiяка мiць ворожа,
поки на нього не прийшла
таКмна кара божа.
Чим велет бога прогнiвив,
того Лаврiн не вiдав.
Питала потiм я й старих,
та жоден не повiдав.
Не встрелив велета господь
своПм ясним перуном,
а тiльки сном його накрив,
немов м'якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, -
нi, часом кара божа!
Спiткала велета у снi
пригодонька негожа.
Лiг велет - думав, на часок,
та й спить уже столiття,
землею заснiтився весь
i марить про страхiття.
Бо скористали вороги
з його важкоП млостi,
безкарно точать з нього кров
i трощать бiлi костi.
Вже оснували тiло все
залiзними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.
Не раз до серця глибини
сягають хижi руки,
а велет спить камiнним сном,
хоч терпить лютi муки.
Часами болiсно у снi
наморщить густi брови,
тодi стинаються й шумлять
гаП, лiси, дiброви.
Як дошкулить несвiтський бiль,
вiн трохи ворухнеться,
по тiлу корчi пробiжать,
уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги,
гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнiв,
минеться й божа кара.
I встане велетень з землi,
розправить руки грiзнi
i вмить розiрве на собi
усi дроти залiзнi.
"Все, що налипло на йому,
одразу стане руба..." -
хлоп'я спинилось. Нам обом
волосся стало дуба.
"Коли ж вiн встане?" - тремтячи,
спитала я хлопчину.
"За рiк, сто рiк чи за безрiк,
а може, й в сю хвилину".
Тут раптом вихор налетiв,
i дерева здригнули.
Ми, як сполоханi пташки,
до хати враз майнули...
Кохана стороно моя!
Далекий рiдний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.
Њгипет, 5/II 1913
СIМ СТРУН
(Посвята дядьковi Михайловi)
DO
(Гiмн. G r a v e*)
* Урочисто (iтал.)._
До тебе, УкраПно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
I буде струна урочисто i тихо лунати,
I пiсня вiд серця поллКться.
По свiтi широкому буде та пiсня лiтати,
А з нею надiя кохана
Скрiзь буде лiтати, по свiтi мiж людьми питати,
Де схована доля незнана?
I, може, зустрiнеться пiсня моя самотная
У свiтi з пташками-пiснями,
То швидко полине тодi тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синКК море, полине за гори,
Лiтатиме в чистому полю,
Здiйметься високо-високо в небеснi простори
I, може, спiтка тую долю.
I, може, тодi завiтаК та доля жадана
До нашоП рiдноП хати,
До тебе, моя ти УкраПно мила, кохана,
Моя безталанная мати!
RЕ
(Пiсня. В r i o s o*)
* Весело (iтал.)._
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
Гей ви, грiзнi, чорнi хмари!
Я на вас збираю чари,
Чарiвну добуду зброю
I пiснi своП узброю.
Дощi вашi дрiбненькiП
Обернуться в перли дрiбнi,
Поломляться ясненькiП
Блискавицi вашi срiбнi.
Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвiю свою тугу
Вiльним спiвом в темнiм лугу.
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
МI
(Колискова. A r p e g g i o*)
* Тут: акорди на арфi (iтал.)._
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, малесенький,
Пiзнiй бо час.
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гiрка хвилинонько!
Лихо не спить...
Леле, дитинонько!
Жить сльози лить.
Сором хилитися,
Долi коритися!
Час твiй прийде
З долею битися, -
Сон пропаде...
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас...
Спи ж ти, малесенький,
Поки К час!
FA
(Сонет)
ФантазiК! ти, сило чарiвна,
Що збудувала свiт в порожньому просторi,
Вложила почуття в байдужий промiнь зорi,
Що будиш мертвих з вiчного Пх сна,
Життя даКш холоднiй хвилi в морi!
Де ти, фантазiК, там радощi й весна.
Тебе вiтаючи, фантазiК ясна,
Пiдводимо чоло, похиленеК в горi.
ФантазiК, богине легкокрила,
Ти свiт злотистих мрiй для нас одкрила
I землю з ним веселкою з'Кднала.
Ти свiтове з'Кднала з таКмним,
Якби тебе людська душа не знала,
Було б життя, як темна нiч, сумним.
SOL.
(R o n d e a u*)
* Рондо (пал.)._
Соловейковий спiв навеснi
ЛлКться в гаю, в зеленiм розмаю,
Та пiсень тих я чуть не здолаю,
I веснянi квiтки запашнi
Не для мене розквiтли у гаю, -
Я не бачу весняного раю;
ТiП спiви та квiти яснi,
Наче казку дивну, пригадаю -
У снi!..
Вiльнi спiви, гучнi, голоснi
В рiднiм краю я чути бажаю, -
Чую скрiзь голосiння сумнi!
Ох, невже в тобi, рiдний мiй краю,
Тiльки й чуються вiльнi пiснi -
У снi?
LА
(N o c t u r n o*)
* Ноктюрн (iтал.)._
Лагiднi веснянiП ночi зористi!
Куди ви од нас полинули?
Пiснi соловейковi дзвiнко-срiблистi!
Невже ви замовкли, минули?
О нi, ще не час! ще бо ми не дiзнали
Всiх див чарiвливоП ночi,
Та ще бо лунають, як перше лунали,
Веснянки чудовi дiвочi.
Ще маревом легким над нами витаК
Блакитна весняная мрiя,
А в серцi розкiшно цвiте-процвiтаК
Злотистая квiтка - надiя.
На крилах фантазiП думки лiтають
В краПну таКмноП ночi,
Там промiнням грають, там любо так сяють
Лагiднi веснянiП очi.
Там яснiП зорi i тихiП квiти
Њднаються в дивнiй розмовi,
Там стиха шепочуть зеленiП вiти,
Там гiмни лунають любовi.
I квiти, i зорi, й зеленiП вiти
Провадять розмови коханi
Про вiчную силу весни на сiм свiтi,
Про чари потужнi веснянi.
SI
(S e t t i n a*)
* Назва строфи на сiм рядкiв (iтал.)._
Сiм струн я торкаю, струна по струнi,
Нехай моП струни лунають,
Нехай моП спiви лiтають
По рiднiй коханiй моПй сторонi.
I, може, де кобза найдеться,
Що гучно на струни озветься,
На струни, на спiви моП негучнi.
I, може, заграК та кобза вiльнiше,
Нiж тихiП струни моП.
I вiльнiП гуки ПП
Знайдуть послухання у свiтi пильнiше;
I буде та кобза - гучна,
Та тiльки не може вона
Лунати вiд струн моПх тихих щирiше.
[1890]
ВЕСНЯНКА
Сестрi Олесi
Як яснеК сонце
Закине свiй промiнь ясний
До тебе в вiконце, -
Озвись на привiт весняний.
Олесю, серденько,
Спiвай веселенько!
Весняного ранку
Спiвай, моя люба, веснянку!
Як бiдну первiстку,
Дочасну, морози поб'ють.
I кущик любистку
ХолоднiП роси поллють, -
Не плач, моя роже,
Весна переможе!
Весняного ранку
Спiвай, моя люба, веснянку!
Як дрiбнiП дощi
Заслонять нам свiт навеснi,
Як нам молодощi
Пов'ються у хмари сумнi, -
Не тратьмо надiП
В лiта молодiП!
Весняного ранку
Спiваймо, сестрице, веснянку!
На лiто зелене
ПоПду я геть в чужий край,
Згадай же про мене,
Як пiдеш по квiти у гай.
Спогадуй, Олесю,
Сестру свою Лесю!
Весняного ранку
Даю тобi сюю веснянку!
6 квiтня 1890 p.
* * *
I все-таки до тебе думка лине,
Мiй занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сi очi бачили скрiзь лихо i насилля,
А тяжчого вiд твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором слiз, що ллються вiд безсилля.
О, слiз таких вже вилито чимало, -
КраПна цiла може в них втопитись;
Доволi вже Пм литись, -
Що сльози там, де навiть кровi мало!
1895
* * *
МрiК, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стiльки безрадiсних днiв, стiльки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надiю вложила.
О, не згасни ти, свiтло безсонних очей!
МрiК, не зрадь! Ти ж так довго лила своП чари
в серце жадiбне моК, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одiб'ють вiд тебе примари,
не зляка нi страждання, нi горе, нi смерть.
Я вже давно iнших мрiй вiдреклася для тебе.
Се ж я зрiкаюсь не мрiй, я вже зрiкаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
i тепер вже немаК менi вороття.
Тiльки - життя за життя! МрiК, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тiлом пора.
Хто моря переплив i спалив кораблi за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.
МрiК, колись ти лiтала орлом надо мною, -
дай менi крила своП, хочу Пх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоКю весною,
а як прийдеться згинуть за теК - дарма!
З/VIII 1905
* * *
Скрiзь плач, i стогiн, i ридання,
Несмiлi поклики, слабi,
На долю марнi нарiкання
I чола, схиленi в журбi.
Над давнiм лихом УкраПни
ЖалкуКм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тiП години,
Коли спадуть кайдани з нас.
Тi сльози розтроюдять рани,
ЗагоПтись Пм не дадуть.
Заржавiють вiд слiз кайдани,
Самi ж нiколи не спадуть!
Нащо даремнiП скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берiмось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
[1890]
* * *
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно iскриться?
Чом ти не гострий, безжалiсний меч,
Той, що здiйма вражi голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з пiхви готова,
Тiльки ж ти кров з мого серця проллКш,
Вражого ж серця клинком не проб'Кш...
Вигострю, виточу зброю iскристу,
Скiльки достане снаги менi й хисту,
Потiм ПП почеплю при стiнi
Iншим на втiху, на смуток менi.
Слово, моя ти Кдиная зброК,
Ми не повиннi загинуть обоК!
Може, в руках невiдомих братiв
Станеш ти кращим мечем на катiв.
Брязне клинок об залiзо кайданiв,
Пiде луна по твердинях тиранiв,
Стрiнеться з брязкотом iнших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужi приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
ЗброК моя, послужи воякам
Краще, нiж служиш ти хворим рукам!
25/ХI 1896
* * *
Стояла я i слухала весну,
Весна менi багато говорила,
Спiвала пiсню дзвiнку, голосну
То знов таКмно-тихо шепотiла.
Вона менi спiвала про любов,
Про молодощi, радощi, надiП,
Вона менi переспiвала знов
Те, що давно менi спiвали мрiП.
* * *
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мiй ти Кдиний, мiй зламаний квiте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мiй згублений свiте!
Стать над тобою i кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забираК,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя i горе вмираК.
[16.ХI 1900]
* * *
Як я люблю оцi години працi,
Коли усе навколо затиха
Пiд владою чаруючоП ночi,
А тiльки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моПм незримим олтарем.
Летять хвилини - я не прислухаюсь.
Ось пiвнiч вдарила - найкращий працi час, -
Так дзвiнко вдарила, що стрепенулась тиша
I швидше у руках забiгало перо.
Години йдуть - куди вони спiшаться?
Менi осiння нiч короткою здаКться,
Безсоння довге не страшне менi,
Воно менi не грозить, як бувало,
Непевною i чорною рукою,
А вабить лагiдно, як мрiя молода.
I любо так, i серце щастям б'Кться,
Думки цвiтуть, мов золотi квiтки.
I хтось немов схиляКться до мене,
I промовляК чарiвнi слова,
I полум'ям займаКться вiд слiв тих,
I блискавицею освiчуК думки.
Передсвiтом чорнiК нiч надворi,
I час гасити свiтло, щоб його
Не засоромив день своПм сiянням.
Погасне свiтло; та палають очi,
Аж поки досвiтки в вiкно тихенько
Заглянуть сивими очима i всi речi
Почнуть iз темряви помалу виступати,
Тодi мене перемагаК сон.
А ранком бачу я в своПм свiчадi
Блiде обличчя i блискучi очi,
А в думцi, мов тривога, промайнуть
В дитячих лiтах чутiП легенди
Про перелесника. РозказуК, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дiтям:
"Була собi колись дiвчина необачна..."
Про необачну дiвчину, що дорго
За кужелем сидiла проти свята,
I не молилася, й на дзвони не вважала,
I спати не лягала, от за те
До неП уночi з'являвся перелесник;
Не дьяволом з'являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хатi гарним парубком ставав,
Облесливим - речами i очами.
Вiн Пй приносив дорогi дарунки,
Стрiчки коштовнi й золотi квiтки.
Вiн дiвчину квiтчав, i молодою
СвоКю називав, i коси розплiтав Пй,
Речами любими затроював Пй серце
I поцiлунками виймав iз неП душу.
На ранок, як спiвали третi пiвнi,
Зникав той перелесник, а дiвчина,
Уквiтчана, убрана,засипала
Камiнним сном. А потiм цiлий день
Блiда ходила, мов яка сновида,
I тiльки ждала, щоб настала нiч,
Щоб з перелесником стояти на розмовi,
А тим розмовам був лихий кiнець...
"А хто ж був перелесник той, бабусю?" -
Питала я в староП, та вона
Хрестилась тiльки завжди i казала:
"Та не при хатi i не при малих дiтях,
Не при святому хлiбовi казати.
Не згадуй проти ночi, бо присниться!"
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую нiколи проти ночi
Про перелесника, моК свiчадо тiльки
НагадуК менi про нього вдень.
19/Х 1899
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:33 GMT