ним же декотрi так упадають! Якась, кажуть, психопатка, що ©© брали статисткою, тепер щоразу пiдстерiга╨ його бiля студi©, полю╨, засипа╨ листами, на профком подала заяву, що вiн чорнокнижник, ваш Колосовський. Приходить до не© вночi в образi пекельника i спокуша╨, бо заради успiху свого фiльму нiбито уклав угоду з самим дияволом, як зроби к це колись доктор Фауст. Щось таке Сергiй уже чув, це його розважало: - Не знаю, як щодо тих спокушань, а от заради фiльму... То хто з нас не пiшов би на угоду навiть iз самим сатаною... Щоб тiльки впiймати мить... Впiймати справдi генiальний кадр! - Всi, ви такi. Одержимi. Хiба для вас щось iсну╨, крiм фiльмiв? I ваш отой... може, вiн чорнокнижник i ╨? Чого вiн такий похмурий у вас? Непiдступний, суворий. Все iстину шука╨? Скажiть йому, що всi iстини давно знайденi. - О нi! Шукати й шукати - цього па всiх вистачить... - Шукайте жiночих усмiшок, Сергiю! I йому це порадьте. - Якби йому на вибiр: усмiшку Лоллобрiджiди чи зблиск iстини - вiн, мабуть би, вибрав останн╨... Одоржимии - це вiрно. Людина, яких у пас на студi© небагато. Я почуваю просто гордiсть, що працюватиму з ним. - От вiзьмiть i мене до групи. Наполяжте. Зрештою, ви це можете поставити йому як свою неодмiнну умову. Вiн змушений буде... Хiба я гiрша за ту вашу захiднячгку? Не розумiщ, чим вона всiх вас вчарову╨? Що з Гуцулi©, що мамалигу з дитинства ©ла? - Здасться, Ярослава якраз не з гуцулiв, а з бойкiв... Бойкiвна! - Один чорт! На кожному кроцi хизу╨ться, кокету╨ сво©м походженням, вона, бачте, iз роду лiсорубiв та рiзьбярiв... Куди ж пак! Франко до ©© дiдуня в хату заходив. - Будьмо ж справедливi, Агнесо. - От i будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили... Я ж знiмалася. Подивiться мене у фiльмi, хоч у тому короткому епiзодi... "Я вже дививсь, - так мусив би ©й вiдповiсти. - Бачив, як ти посилала з екрана сво© робленi усмiшки, весь час манiрилась-пiд свiтлом юпiтера, не могла не думати про те, що тобою мусять милуватись, що ти мусиш подобатись... I як менi боляче було вiд тво©х фальшивих жестiв, вiд того, що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр можна полюбити i... розлюбити можна за один кадр, люба моя!.." Але вiн цього ©й не сказав, вiн не хотiв ранити ©© самолюбство, розвiювати ©© самообман. Бо хоч вона й не артистка, i нiколи не буде, проте вона не переставала хвилювати його й пробуджувати в ньому жагу близькостi. Ссргi╨ву мовчазну ухильнiсть Агнсга витрактувала на свiй лад: - Чи ти теж вiдда╨ш перевагу Ярославi? Теж заполоронпй, заслiплений нею? Всi ви побожеволiли там... - Проби показали: Ярослава саме та! Артистка милiстю небес... - А для чого ж тодi я тобi? - ©© очi примружились хiiжувато i голос став холодний. - Для корчми? Для розваги? На одну нiч? Нi, вибачай... Згадуючи пiзнiше цю сцену, Сергiй вiддавав належне Агнесi: вона таки здорово в нiй зiграла! З щирим пафосом, з благородним обуренням!.. Навiть отi богемнi вульгаризми додавали пiкантностi! - Я не з тих, що на одну нiч! Вибирай мiж нею i мною. Такими були ©© завершальнi слова. Не прийняв ©© ультиматуму. Йдучи на це побачення, ладен був - i це не перебiльшення - пожертвувати ради не© сво©м життям, але пожертвувати мистецтвом... Нi, цього вiн не мiг. Виявилось, що такий вiн у цих речах. - То хто ж гратиме? - Гратиме Ярослава. - I це остаточно? - Так. Сво╨ю вимогливiстю, категоричнiстю Агнеса мовби сама зруйнувала себе в його очах, змусила протверезитись, прозрiти. Оператор був майже радий сво╨му тяжкому розчаруванню. При всiй гiркотi, воно все ж повертало йому свободу, давало сили й можливiсть знову з головою пiрнути у творчiсть, прагнучи бути тим, ким вiн найбiльше бути хотiв билицарем мистецтва. Як кожен закоханий, я жив тодi в iрреальному свiтi, - думав вiн пiзнiше. Буря фантазiй несла мене, сп'янiлого й запамороченого жiночими звабами, аж поки пiд холодним ударом ©© слiв чари зiйшли, злетiли, i ти вiдчув голос ©© справдiшнiй, з зарядом недобро© практичностi, корисливого розрахунку, голос, що чогось вимагав, ставив якiсь умови... Не так навiть тi умови були страшнi, як скалки прицiнювання в очах, отой холодок практицизму й душевно© черствостi, що враз усе зруйнував, розвiяв, оголив у неприкритостi, i ти вгледiв, змоторошнiвши, що кохав лише витвiр власно© уяви, вмирав за iлюзорний iдеал жiнки, що його так буйно й самозабутньо, самим лише поривом душi витворила твоя фантазiя. Пережита драма не пройшла для нього безслiдно. I якщо його дух не занепав, якщо сам вiн не опустивсь, то, може, ще й тому, що його мовби оздоровлювала сама творча атмосфера групи i отой високий взiрець двох закоханих, що ©х вiн мав фiльмувати, на плiвцi мав вiдтворити ©хн╨ чисiе, мов яблуневий цвiт, кохання. В найтяжчi хвилини Сергiй знаходив у ньому для себе моральний еталон, взiрець-емоцiйно© шляхетностi. VII Вдосвiта прибули машини. Двожильнi студiйнi водi© пригнали майже форсованим маршем фургони iз спорядженням, привезли бутафорiю, тонваген, лiхтваген, - Ягуар Ягуарович волiв мати свою тут пересувну електростанцiю Доки Ярослава неприкаянно блукала цiлу нiч, розтерзувана сумнiвами - грати чи не грати, йти па майданчик чи таки вiдмовитись, - машини тим часом десь рухались нiчною колоною, кiновиробництво владно насувалось сво©ми планами, вимогливiстю, неминучiстю, воно не хотiло знатп Ярославиних сумнiвiв та вагань планами студi© вагання тво© не передбаченi! Технiки по апаратурi, освiтлювачi, гримери, костюмери, бутафори... Колектив людей, якi все вмiють, майстри на всi руки, людей, якi не шкодують себе, не рахуються з часом, коли наступа╨ спека кiножшiв. Колосовський i Сергiй-оператор були задоволенi сво©м здруженим, квалiфiкованим колективом, Ярославi теж при╨мною була перспектива працювати з такими людьми. Привезли купу студiйних новин. В цеху друкування те, а в монтажному те, того "пробили", а тому довелось перезнiмати триста метрiв, а того, зда╨ться, покладуть "на полицю"... I ще новина: був процес. Вiдбувся нарештi суд над тим студiйним типом, що погнав Iванну в огонь, погнав ©© за п'ятим чи десятим дублем для свого бездарного фiльму пi'д претензiйною назвою: "Ми проти тебе, Прометею"... Винуватець дiстав належне, i нiхто йому зараз тут не спiвчував: загиблу актрису на студi© любили. З прибуттям тилiв експедицiя закипала життям, дiставала змогу розгорнутися силами. Щоправда, час найсуворiп©ого режиму ще попереду, коли не буде для них нi дня, нi ночi, коли зганятимуть всiх о 5-й ранку, а за найменше запiзнення Ягуар Ягуарович не даватиме нiкому пощади. Ще попереду тi хвилини священнодiйства, коли режисер на майданчику при нiби ритуальнiй затихлостi всiх вiдкличе актрису вбiк, щось шепне ©й, майже iнтимно, як напуття перед польотом, i вона кивне на знай згоди:зрозумiла, мовляв, а потiм, внутрiшньо перетворюючись, вона нiйдо и свiтло, в те силове коло камер та юпiторiп, i оператор, що часто перед тим ходив нiби сонний, якийсь нiбп закупялий на ходу в сво©х думках, тепер з виглядом Чапая на полi бою, в дикiй сво©й розкудланостi випроста╨ться, зиркие сюди, глянс туди, миттю оцiнить все. "Промiнь лiвiше, промiнь правiше!" - чутимуть освiтлювачi владнi його команди i викопуватимуть ©х швидко, умiло, з готовнiстю. Завтра-почнеться битва за те, що зараз поки що перебува╨ в стадi© становления, ще майже безформне, подiбне до тi╨© первопочатково© глини, з яко© праотець колись щось там .вилiпив, сформував... Iз пошукiв, iз дискусiй, з палких вiзiй, доробок, переробок, iз хаосу готувань i виношувань! мусите витворити той свiт, що з монтажного цеху вийде потiм на екрани, до людей. А поки що Ягуар Ягуарович, вiрний принципам гуманностi, да╨ людям можливiсть перепочити з дороги, i Сергi©в друг - чудовий бутафор шостого розряду - поспiша╨ до рiчки iз спiнiнгом, допитуючись, де тут мiсця риб неполоханих... Сергiй-оператор, голий до пояса, кинувши рушник через плече, теж пряму╨ .до рiчки, до того свого улюбленого каменя, куди вiн щоранку ходить зарядитись бадьорiстю. Видно, що оператор в доброму гуморi, бо, йдучи, наспiву╨ щось латинське, з усього можна розiбрати одне лише "аве", повторюване на рiзних регiстрах. Очевидно, цим "аве" хлопець спiва╨ хвалу чудовому лiтньому ранковi, рiчцi i рожевому сонцю, небесному цьому рефлекторовi, який да╨ таку повноту освiтлення всього довколишнього - не зрiвняти iз тим, що дають дiги... Рiчка шумить, як i всю нiч шумiла, рiвно, спiвучо, ╨ в ©© шумi своя водяна музика. Попiд кущами оливково-темна миготливiсть води. Шум течi© заспокiйливий. З музикою води не дисону╨ вiддалений щебiт дитячих таборiв, розкиданих по берегу, де смаглявiють школярi та дошкiльнята, вивезенi сюди з рiзних пiдпри╨мств району. Хто в наметах, а хто влегких дощатих будиночках, оздоблених вiзерунчато-бiлими наличниками. Вище по течi© ще один табiр буду╨ вагоноремонтний завод, будiвництво почали з того, що поставили величезну арку, крiзь яку могли б пройти римськi легiони з усiма сво©ми гладiаторами... З таборiв часом з'являються стихiйнi делегацi© пiонерчат: "Дядю, що ви будете знiмати?" - "Знiматимем рiчку". - "Оцю рiчку? А чим вона знаменита?" - "А тим, що в нiй точе мудра, жива вода з гiр... I що з по© оленятка пили, в пiй ©хнi мордочки вiддзеркалились... Хiба ви ©© помiтили?" Камiння пiсля ночi холодне, вода наскрiзi прозора, оператор забродить у не© по колiна; нахилi©вшi©сь, обхлюпу╨ себе до пояса, насолоджу╨ться, - його бадьорить ця вранiшня крижана купiль. - Слава Йсу! Це товариш Пищик, редактор фiльму, наблизившись з рушником, милом, зубною щiткою, так жартома вiта╨ться до оператора за мiсцевим звича╨м. - Навiки слава! - вiдповiда Сергiй сво╨му колезi - реально iснуючому редакторовi ще неiснуючого фiльму. Натоптуватий симпатичний товстунець, геть облисiлий на чеснiй студiйнiй службi. До блиску вiдполiрована голова, чорненькi вусята, губки рожевим пуп'янком - це i ╨ товариш Пищик, або Малюпусiнький, як його в сентиментальнi хвилини голубливе назива╨ Сергiй. Малюпусiнький буде ©х тут редагувати. Житт╨люб, ерудит, сто штанiв протер на студiйних стiльцях, сто директорiв пережив, ця людина зна╨ якiсь секрети студiйного довголiття. Редактор дивиться на воду розчулено. - Так оце, Сергiю, вона i ╨, ота фiлософська вода, в яку не можна двiчi вступити? - Вона самiсiнька. Якраз з оцього каменя помiтили колись, що все на свiтi тече, все мiня╨ться. Пищик, присiвши на гранiтовiй брилi, пробув зачерпнути водицi в пригорщу, але це йому не одразу да╨ться - пузце заважав. Сергiй грима╨ басовито: - Лiзь у воду! - О нi... - Пушкiн крижанi ванни приймав. Пiсля того йому добре писалось. - В цьому ми не схожi з Пушкiним: де для нього поезiя, там для мене - нежить. Хронiчний катар. А редактор мусить берегти себе, щоб не посиротити вас на самому початку сходження до вершин. Пищик, бавлячись, торка╨ воду пальцем i одразу ж вiдсмику╨, рожевi пуп'янки губенят в'яжуться в тиху усмiшку: - Яка прозорiсть... Ось про кого я з певнiстю мiг би сказати: як редактор, я тебе наскрiзь бачу. Читаю твiй текст i пiдтекст. Он аж iз дна просвiчують камiнцi. Сергiй, натершись до червоного рушником, теж присiв бiля нього. - I ти справдi певен, що бачиш ©© наскрiзь? Оцю античну воду, в яку всi мудрецi дивились i тiльки й дiйшли до висновку, що "я знаю те, що нiчого не знаю"? Справдi, яка красива вода! Люблю саму фактуру води... Оцей ©© шум гармонiйний, ©© вранiшнi блiки... А веснянi потоки ти бачив? Коли йде сила весни, налива╨, заповню╨ всi виямки, вирiвню╨ всi кривизни, наближа╨ все до iдеальних форм... Пiдкрада╨ться непомiтно, де вузьке мiсце - з'явля╨ться бистрiнь... Об щось зачепилась - пеньок чи гiлка - i вже там iскриться, вирчик зробивсь, мерехтить прискорена течiя... До вчора був бережок - в ньому торiшн╨ пiд водою рiзьблене листя дубiв. Залiзне. I з-пiд нього травиця жива, золенюсiнвка, водичка ©© ворушить... А вода росте, росте! Уже розлилась, пару╨... Тiнi дерев стоять у водянiй тишi... Пахне життям! - Просто панегiрик на честь аш-два-о! - Ти ж тiльки вдивись... Це не просто аш-два-о... Яка енергiя потоку! Цей його вiчний плин, сповнений iдеально© пластики, хвильова динамiка свiтла, що в сво©х блiкахпереблпскуваннях несе зараз саму чистоту i свiжiсть життя... Сергiй ще раз шугнув у воду, обдав нею себе, забризкав редактора, аж той вiдскочив, ойкнувши. Оператор, вибравшись iз потоку, став на каменi, ще раз мiцно терпужить себе рушником, тiло горить, Пищик зауважу╨ похвально: - А ти моцний, Сергiю. З задатками атлета середньо© ваги... Я гадав, на тобi значно бiльше накопичень... - Саме залiзо м'язiв, - Сергiй, згинаючи руку, демонстру╨ бiцепси. - Апаратура да╨. Хочеш; вiзьму тебе апаратуру тягати? Всебiчно корисне заняття. - А хто ж редагуватиме вас? - Ах так, я про це й не подумав. Без вашого ж.брата мп пропали... Слухай, який у тебе стаж? По-мо╨му, ти редактор iз сповитка. Виник, мабуть, ранiше, нiж студiя? - Вiдколи народилась вона, вiдтодi виник i я. I вовiки перебудемо так, нерозлучнi. Ти i я. Як позитивний i негативний заряд, що iснують тiльки в ╨дностi, поокремо ©х природа не зна╨. - Ти, звичайно, позитивний? - Чув, як орнiтологи класифiкують птахiв? ╙ кориснi, ╨ шкiдливi. Ще ╨ шкiдливо-кориснi i корисно-шкiдливi... Так от я, зда╨ться, належу до останнiх: згодься, що вiд моiiе таки бiльше користi, анiж некористi. - За це тебе й любимо. - Що б пак! Якби могла ваша вдiкiвська мафiя, вона б мене в оцiй рiчечцi мiлководнiй втопила. Я для вас "персона нон грата". Але що ви без мене? Пусти вас на волю стихi©, ви б нiколи б не закiнчили фiльм. З'©дали б самi себе в дискусiях, сто разiв на день переробляли б, мiняли та викидали i знову вставляли... - А може, це i ╨ творчiсть?.. Вирування оце, пошуки безкiнечнi... Ти помiтив: навiть робiтник-декоратор iнодi, працюючи без ескiзiв, вносить щось сво╨, оригiнальне... - Багато галасу даремно - ось що у вас без мене було б... Бо ви ж як дiти. Люди настрою, хвилинних реакцiй, митт╨вих спалахiв... - Ясно: ти ╨диний мiж нас втiлю╨ш тверезий голос розсудку. - Мислення ваше iмпульсивне, хапливе, вам нема коли зосередитись... Що побачив, що його вразило, - уже цим заслiплений, уже захмелiв; що досi було - те не так, те все до дiдька, давай новий епiзод, нову сцену, вiн уже й забув про те, куди мусить вести всiх вас надiйна, тверда i затверджена сценарна дорога. - Але ж наш Головний - людина цiлеспрямована, цього, сподiваюсь, ти не станеш заперечувати? - Цiлеспрямованiсть його визнаю. Особливо, коли ста╨ до монтажного стола... - Так, у монтажi вiн - бог. З нашого брата не кожен, на жаль, пам'ята╨, що монтаж - це не просто склеювання, що з безлiчi можливих варiантiв мусиш знайти один найвiрнiший - непохибний удар пензля художника! Крiм знання, тут потрiбна iнту©цiя, дар передбачення, дар ясновидця. Саме тут i розкрива╨ться, хто ти: митець чи ремiсник. Ставиш поруч два кадри, вiддаленi простором i часом, визнача╨ш .©хн╨ художн╨ сусiдство i мусиш безпомильно, отим надчуттям вiдгадати, якi асоцiацi© це сусiдство викличе, якщо викличе взагалi... Навiть добрий кадр тут може вмерти або подесятеритися силою... Тут ти композитор, i вiд тебе залежить, чи бурю викличуть тво© кадри, чи промайнуть як непомiтнiсть, нiкого з глядачiв не торкнувши, пропливуть сiризною слiпо© холодно© стрiчки... - Сподiваюсь, наша стрiчка такою не буде. Ма╨м добротну сценарну канву, хоча... - Що - хоча? Ще якiсь привiз зауваження? - Запам'ятай, Сергiю: нема╨ на свiтi сценарiю, до якого б редактор не зумiв пiдшукати бодай кiлькох - до того я: слушних - зауважень. Iнакше який був би сенс мого i╨ну ванпя? До навiть вдало, пораджу зробити що краще. Вдо сконаленню нема╨ меж. - Що ж ти порадиш нам цього разу? - Головний до мене, на жаль, но дужо дослуха╨ться. А я порадив би йому викинути один епiзодичннй персонаж. Ну, скажи, навiщо йому отой Верещака? Тiш давно розвiнчаний i висмiяний нагни╨ кiно, вiдпрацьовашiй, зашрпиi... Так затявся ж, i хоч ти йому що... А я ж iз приязнi зауважую, щораз намагаюсь бути тактовним... - Такт за тобою визнаю... I все ж Верещака не .зайвий для фiльму персонаж. - Но зовсiм су'iасна природа конфлiкту. А вам треба наголосити iна основнiй конфронтацi© сил, адже ие лiрична лiнiя, а головна боротьба незмиренностей - це контрапункт фiльму, його рушiй, його двигун. Ви ж па переднiй план весь час Шамiля та Прiсю... Хоча як для мене... Ну, ще одна пара з безлiчi рiзних Ромео i Джульетт, що зараз по всьому свiту блукають з екрана на екран. Оператор дивився на Пищика iз смутком здивування, майже iз жалем: - Людино, невже душа твоя оббита звуконепроникною ватою? Невже ця трагiчна iсторiя двох закоханих анiскiльки не торкнула тебе? - Я не сказав цього, не перебiльшуй. - Скiльки на свiтi емоцiйно приглухуватих чп й зовсiм глухих, i ти, о святе мистецтво, не можеп© достукатись в бетоновi бункери ©хнiх душ... Контрапункт! Конфронтацiя! I це ти будеш редагувати життя, кимось пережите, i мо╨ сприйняття ного?! Справдi б утопити тебе в оцих музикальних водах... - Не вийде. Редактори не тонуть. А що ти, такий нспостiйливий, досi ие розчарувався у вашому задумi - це на тебе навiть не схоже... Радий буду, якщо добудеш iскру з попелу минувшини. - Те, що було, нiколи не стане для мене попелом минувшини. То все чи©сь муки и страждання. - Але ж тi© дитя iншого часу... - Так, я людина, iншого часу, при менi земний житель вперше побачив свою планету з космiчного льоту, побачив збоку, майже вiдчужено, боготворно, у вiнку голубого сяйва... Це щось попе, i я вже не можу мислити старими категорiями, вдавати, нiби не сталося змiн у мо©й психiцi. Я асам часом немов бачу свою планету з польоту, дивлюся на вiзерунки ©© материкiв i океанiв i при цьому вiдчуваю щось прекрасне до смутку, рiдне до щему... i коли дивлюсь, щоразу не можу не думати про те, що було i що буде. - За тi труднi думки вам понаднормова оплата? - Жарт недоречний. Мiщансько© дешевизни жарт. Я справдi прийшов у кiно для того, щоб мислити, а по тiльки щоб покрикувати: "Стоп! Мотор!" Мистецтво - це роздум про людину, роздум насамперед, iнакше воно позбавлене глузду. - Та не тiльки ж це. - Звичайно, в цьому лише одна з його якостей, хоча й дуже важлива, може, корiнна. Можна глянути ще й пiд iншим кутом зору. Сьогоднi вночi питаю одного теоретика мистецтва: "Як, по-вашому, для чого воно, мистецтво?" - "А для чого дерево цвiте?" - так вiн менi вiдповiв. По-мо╨му, генiально! - Хто ж цей теоретик? - Сторож сiльський. - Один з отих кiнематографiчних дiдiв? - "Для чого дерево цвiте"... Здорово. Вхопив саму суть мистецтва... Виквiт життя, цвiтiння життя, i роздум пiд його кроною, i хвала йому - все тут синтезом, i вiн ма╨ знайти належний вияв у фiльмi... Так, хотiв би й себе висловити в отих полонянках та полонених, в ©х незмиренностi, в ©х солiдарностi, в самому мотивi кохання, що виквiтло навiть перед лицем зла... В усьому цьому хай буде наша полемiка з тим мистецтвом, яке втрача╨ вiдчуття кореня й цвiту, втрача╨ смак до вiдтворення людини, переста╨ бути поетом людського... - О-о! Тут я згоден, це менi iмпону╨... Тисiгу руку! - Це бiльше стосу╨ться Головного. Його думки. - I його в цiм пунктi обiймаю... - Фiнал фiльму я дам крупним планом: вза╨мнi обiйми режисера й редактора... Це буде нечуваний "хепi енд"! Ав'тор i редактор цiлуються пiд завiсу, доводять до слiз розчулених глядачiв. - Давай, давай, не заперечую, - засмiявся Пищик, зручнiше виставивши до сонця сво╨ пузце: дискутуючи, вiн не втрачав моменту вловити певну дозу вранiшнiх ультрафiолетiв. Незчувся, як навшпиньках пiдкралася iз-за спини Ярослава, смiючись, вона погладила сво╨ю красивою рукою редакторське вiдполiроване тiм'я: - Малюпусiнький! О мой, мой! Дози сонця прийма╨ш? Пищик розцвiв. Це дiвча вмi╨ пожартувати при╨мно. З неприхованим захватом дивився товстунець на Ярославу, на гнучкостанну усмiхнену музу в махровiм куценькiм халатику. Ранковою свiжiстю, веселою доброзичливiстю вi╨, вiд не©. Сама присутнiсть цього юного, досконалого створiння мовби робить тебе молодшим, вiдроджу╨ в тобi бажання кому-небудь па свiтi таки сподобатись хоч трiшечки! Це ж просто щастя, що на студi© в сузiр'© кiноактрис з'явилась вона, дочка гiр, що ма╨ не лише зовнiшнi данi, оцi iдеальнi пропорцi© нiг, iалi©, ши©, а й душею приваблю╨ теж... Пiсля того, як той дикун спалив на дублях загальну улюбленицю, одну з найяскравiших зiрок екрана, деякий час було нiбi© порожньо в павiльйонах студi©, i тепер ось землячка ©© приходить на змiну загиблiй подрузi... Редактор з заяснiлим обличчям дивився на Ярославу, i погляд його теплiшав, мовби зiгрiтий промiнчиками ©© весело© доброзичливостi. - Гляди ж не перегрiйся, Малюпусiнький... Бо й незчусшся, як обгориш, шкура облiзе, а в новiй... чи будеш ти такий великодушний? Сергiй обiрвав цю лiрику, хмуркувато звернувшись до Ярослави: - Малюпусiнький каже, що тебе треба пiдредагувати. - О! В чому саме?-Дiвчина грайливо оглянула. себе, струнконогу. - Неправдоподiбно великi очi. I неправдоподiбно блакитнi. - Дякую за ранковий комплiмент. Я так ©х рiдко чую вiд тебе, Сергiйку. - Не комплiмент, а лиш робоче уточнення. Помiчено неправдоподiбнiсть. Вiдхилення вiд норми. - Не зна╨ш чому? Спецiально для тво©х крупних планiв... Хочеш, пiсля снiданку пiдем на луки? Там, кажуть, з'явилось коняче поповнення завдяки турботам Ягуара Ягуаровича. - Ягуар... Ну й прозвиська ж ти людям влiплю╨ш, - глянувши на Сергiя, зауважив Пищик. - I дивно, що Ягуар пасi i не обража╨ться. - Бо мислитель, - сказав Сергiй. - По-мо╨му, вiн замаскований генiй. Це ж вiн недавно видав афоризм, який я викарбував би на воротях нашо© студi©: "Круглi колоди носимо, а квадратнi качаемо"... Пiдiйшов до рiчки ще цiлий гурт фiльмотворцiв на чолi з Головним, якому Ягуар Ягуарович саме щось запальне доповiдав на ходу, тягнучись через плече аж до вуха. Ярослава не могла стримати усмiшки, дивлячись, як виказу╨ темперамент цей милий ©хнiй Ягуар Ягуарович, годувальник i дiставальник, людина, для яко© не iсну╨ в життi неможливого. Вiн, зда╨ться, тiльки тим i живе, щоб кинути себе на якесь завдання, щоб роздобути з-пiд землi, щоб i з свого боку в будь-який спосiб, а теж прислужитися високому мистецтву. Скажiть, що потрiбен для фiльму слон, - i назавтра побачите бенгальського слона, що пасеться отам понад Бистрицею. - Якщо треба, можу домовитись додатково про коней iз цирку, - говорив Ягуар Ягуарович до Колосовського. - Розумнi, дресированi, все вмiють: лягати, вставати. - Менi таких не треба, - вiдсмiювавсь Колосовський. - Досить оцих, що ви добули: звичайних, працею затяганих шкап. - Мав клопоту... Зараз легше дiстати гладких, циркових або iподромних, анiж лазаретних... I взагалi коня витиска╨ технiка. А ми допуска╨мо, що вiн мовчки, не оцiнений сходить зi сцени життя. - Ма╨те рацiю, Ягуаре Ягуаровичу! - гаряче пiдтримав його Сергiй. - Якого друга втрача╨ людина! Сама приручила, сама виховала, i тепер... З усiх створiнь природи - вiрнiш, природи й розуму людського - кiнь створiння, по-мо╨му, найкрасивiше. Не кажу вже про роль конячо© особи в iсторi©. Чого вартi всi вашi тамерлани та наполеони без коня? Вiн законний спiвавтор усiх ©хнiх подвигiв, для мене, правда, сумнiвних... Кiнь був вiрним товаришем i козаковi в походi, i якому-небудь iдальго iспанському, що пiд сталевими латами нiс образ сво╨© прекрасно© дами серця!.. Анаша червона кiннота! Отi тупоти в степах! Я певен, що кiнь зна╨'хвилини натхнення. Скiльки в ньому пластики, артистизму! Скiльки дужо© грацi©, коли повiтря рве на льоту копитом, а груди та стегна м'язами грають... - Одне слово, генiальне створiння, - пiдкольпула Ярослава Сергiя. - А що? Побачиш, крiм тво©х вiй, я дам на весь екран також прекраснi кiнськi очi у ©хньому розумi, у вiдданостi людинi. Хай побачать сноби... Хай подума╨ господар планети: кого я втрачаю... Всi задивились на рiчку, вже денну, сонячну. Шумить вода, хвиля свiтла мерехтить, вигра╨ течiя. Луки рутвяно зеленiють. Небо велике. Ярослава, розчулившись, поклала Пищиковi руку на плече: - Редакторику, любий, не скорочуй тiльки небо оце! 1 рiчку не редагуй, i луки... - Редагують уже, - буркнув Сергiй i, звертаючись до художника-декоратора, кивнув на розкинутий перед ними ландшафт: - Хiба ж не в станi натхнення природа була, коли творила нам вiчну оцю декорацiю свiту? Ярослава, пеква©юм ступаючи з каменя па камiнь, пiшла вздовж течi© донизу i, не доходячи мiстка, зупинилась, i Сергiй, мабуть, пошкодував, що нема з ньому камери: так виграшно сто©ть освiтлена сонцем дiвоча постать на каменi, дивиться на воду в задумi, наче нита╨: "Що ж всетаки закодовано в тобi, в тво╨му мигтючому бистроплинному свiтлi?" VIII Дво╨ луками йшли, як дiти цього неба й цього рутвянолеленого пiдбескидського лiта. Метелик синiй летiв, мов трансатлантичний лайнер: рiвно, спокiйно - понад сво©м океаном квiтучим. - Кожна нова книга повинна бути як сповiдь, - казав вiн до не©. - Кожен новий фiльм - як заповiт... Вкладай себе до кiнця, до вичерпу... По-мо╨му, в цьому вся суть... Квiтують луги! I конi, що вночi, здавалось, були всi однаково темно© мастi, тепер, пiд рефлектором сонця, стали гнiдими, вороними,' буланими... Деякi для зйомок уже не згодяться: вiднаслись, стегна лисняться, перекочуються м'язи пiд шкiрою. Треба буде вибракувати гладких - вони не для фiльму. Iнших доведеться пiдмалювати. Накласти конячий грим. Щоб були дохляки. Закошлатiлi, худоребрi. Щоб рани гно©лися, як у т и х... Подiставали, поназганяли звiдусiль ©х, щоб був лазарет. Рiзнi вдачею: ласкавi в, довiрливi. ╙ хитрi. Пiдходиш, а воно прищулю╨ вуха, i око, звузившись, блиснуло бiлком - сердиться. Iнше, старечо вгнувшись хребтиною, сто©ть у сво©й конячiй зажурi, i очi сумовито дивляться па тебе: зовсiм бузковi!.. I всi чомусь попутанi, хоча куди ©м звiдси тiкати? Пута - з фабрично© брезентово© стрiчки... Художники-декоратори спорудж'ують курiнь для знiмань. Загалом непогано виходить. Сiном укритий. Тiльки в сiно квiточок багато навтикали штучних, що ©х зi студi© привезли; один з декораторiв просить ©х берегти, бо вiн несе за них матерiальну вiдповiдальнiсть. Дiти з таборiв iдилiчними зграйками розбрелись по луках, щебечуть то тут, то там. З сачками за чимось ганяються - синього метелика ловлять... Оператор ще раз огляда╨ берег, зважуючи, що зайве. Оцi iдилiчнi гуртики дiтей в щасливому щебетi серед ласкавостi лiта i ряди пiонерських будиночкiв, що вишикувались понад рiчкою, в зелене фарбованi, бiлiють вiзерунками наличникiв, - ©х треба остерiгатися: дивись, щоб не потрапили в кадр, не внесли фактуру iншого життя, прикмети iншого часу. I далi йдуть. - Так, хай мислення мо╨ iмпульсивне i вiдповiдно цьому сприйняття свiту, але хiба ж не властива ця iмпульсивнiсть якраз самому нашому мистецтву, що в силу сво╨© специфiки i да╨ життя розкадроване,в динамiчних частковостях... Не хто iнший, як саме цей буйний нервовий вiк, i став батьком такого бурхливого мистецтва десято© музи! Воно - наймолодше з мистецтв, але й воно лише переддень з'явлення якогось ще новiшого, ще несподiванiшого мистецтва, яким дивуватимуть людей амфiтеатри майбутнього... Вони будуть антично вiдкритi i спорудженi будуть серед океану... - Дожити б, - усмiхнулася Ярослава, а Сергiй, бредучи в травi, вiв далi: - Чудо кiнематографа з'явилось пiсля тривалого затишшя, пiсля столiть генетично© стабiльностi в усiх давнiшнiх мистецтвах, якi хоча й знали оновлення, але не витворювали нового виду. I ось зродилося диво екрана, зродилось, звичайно, з блискучих досягнень технiки, але не лише завдяки ©й: була потреба духу, потреба часу, i якщо брати фiльмову творчiсть в ©© кращих виявах, то це ж таки справжн╨ мистецтво з усiма притаманними лише мистецтву властивостями. Воно навчилось творити поезiю екрана, мислити каскадами образiв, воно здатне одухотворювати людей... Людське обличчя в безкiнечних можливостях його емоцiйних виявiв, найтонших нюансiв, сила слова, свiтла, музики, кольорiв - все по╨дналось тут пiд верховною владою митця... Могутню владу да╨ тобi екран, але ж вiн i дикту╨. Володарi, творцi, ми водночас i пiдлеглi свого мистецтва, бо художнi закони його для нас понад усе. Ярослава iшла нiби й весела, i в той же час вiн помiчав: невесела. Збирала дзвiночки, складаючи ©х один на одного. I оператор догаду╨ться, для кого вона збира╨ цей пасторальний букетик... Понесе i поставить йому в склянцi з водою на вiкнi. - Дивно, що коли принесеш ©х додому, щоразу помiча╨ш, що зовсiм вони там стають не такi, як тут серед трав... I не ∙ тому, що прив'януть, a будто, мабуть, том, що вони ростуть тут в самiй природi сво©й, живуть в ©© настро© i, зiрванi, вже не повернуться в цю просторiнь, в цей день. Трохи сумно, що нiщо не повернеться: нi цей день, нi дзвiночки, нi променi на травi... Все, все в однiм змигку життя, дублiв нема, дублiв життя не зна╨!.. Йдучи поруч iз Сергi╨м, вона усмiха╨ться - очима, устами, i почува╨ вiн, що всмiха╨ться не йому, уявля╨ зараз того, iншого бiля себе... Але веселiсть ©© чомусь сумна. Чи помiчали ви, що в поглядi дiвчини, коли вона з нiжнiстю дивился на свого коханого чи дума╨ про нього, завжди ╨ щось скорботне? - Кажуть, що людина, яка була на фронтi, стрiляла, вбивала, - це зовсiм не та, якiй не довелось зазнати цього, як ти гада╨ш, Сергiю? Мiж такими людьми буде колосальна рiзниця у психiцi? - Не знаю. - Вiйна, певне, полиша╨ невитравний слiд у душi. В очах у декого з них - ти помiчав? - смуток, що нiби скипiвся. Вугiль, що став антрацитом. Так iнодi хочеться пiдiйти й запитати: оцей iнiй, що срiблиться па скронях... з яких вiн зим? Сергiя вона нi про що не пита╨. Вiддалено чула про його нещасливе кохання, але причиною розриву нi разу не поцiкавилась. Може, з делiкатностi: адже в цiй сферi нiхто не може бути суддею, зона заборонена. I вiн теж, звичайно, не розповiв ©й, як захищав Ярославу перед претенденткою на ©© роль, якою цiною вiдстояв святий для нього принцип , мистецтва. Рану ту нiби вдалося заго©ти, але чи не з'явилась натомiсть iнша? Сергiй навiть перед собою соромився думати, що в нього може спалахнути почуття до провiдно© актриси фiльму, що й тут ще дiстане одкоша, опечеться, одначе щодалi частiше йому хтось нiби глумливо нашiптував уночi: "Закохавсь!" Ще вiдтодi, як знiмав©© на пробах, в тiй сценi, де вона лата╨ сорочку Шамiлевi, а потiм невiдривно дивиться на нього, поглядом питаючи: хто ти i звiдки? Мабуть, тiльки в особливих натур бува╨ стiльки ласкавостi - в очах, на устах, в голосi такого теплого тембру... То були прекраснi кадри. Коли Сергiй переглядав ╞х, його не полишав настрiй святковостi, жадiбно вивчав вирази ©© обличчя, цятки свiтла на очах, i в ©хнiх переливах читав самi порухи душi, глибоко©, щедро©. - Ось завтра почнемо знiмати, Славо, тебе... Це добре, що вiн вирiшив розпочати зйомки сценою на островi. - Боюся цi╨© сцени. I отих обiймiв, i тих розиущених кiс... - На цiй деталi якраз я наполiг. Саме така ти мусиш бути серед тих розполоханих сарн, що за ними ганяються шуцмани по всiй окрузi... - Боюсь. - Неправдою було б сказати, що, беручись за створення фiльму, lie мрi╨мо про успiх, про славу, про гран-прi в яких-небудь Каннах... Але ж не тiльки це? Iсну╨ щось набагато пише цього. - А╨. Може, тому й тривоги? - Ввiйди в настрiй, в ситуацiю, будь сама собою вiд тебе нiчого не вимага╨ться... - Хочу бути правдивою. - А це головне! Адже в мистецтвi пi вiд чого по сховатися, воно пайнещаднiший проявник, з хiмiчною точнiстю проявить тебе, хто ти ╨ насправдi. Якщо дрiбна душа, так i постане - дрiбна. Себелюбець, его©ст, самозакоханий? Не схова╨шся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболiвати за пiших, не лише за себе, то в найпростiшому, навiть у паузi мимовiльнiй розкри╨шся сво╨ю справжнiстю. - А яка ж я? - Ти... Якось тобi вда╨ться, що тебе всi люблять... Майже всi. Злагiдлива, вмi╨ш лисицею до кожного пiдкотитися, медовим словом внести дух миротворенпя... Ну, та це пе гандж, скорiш - навпаки... Тiльки оце, що власно© ролi полоха╨шся... - Валерiй теж пережива╨ (Валерiй - молдаванин, артист, що гратиме Шамiля). "Я, - каже, - про фронтову людину знай не бiльше, нiж про людину снiгову, гiмалайську..." - Але ж на те ти й артист, на те й творець, щоб видобути з небуття всi отi iндивiдуальностi, що палахкотiли пристрастями, iнтелекти, що кожен iз них носив у собi макрокосм! - Вiд дiтей чула, що десь тут геологи ходять, i серед них жiнка одна... П'ятизначний номер у не© витатуйований па руцi. Я б хотiла з нею познайомитись... Зда╨ться, всi цiкавлять ©©, крiм нього одного. Спитала б:? "Що то за драма, яку ти пережив, якi рани, що, свiжi ще,' носиш у собi?" Ти ж прониклива, чутлива, топка патура^ Чому ж тут пiн не почу╨ вiд тебе оте незрiвнянне ранкове:^ "О мой, мой"? Ти ж його вмi╨ш вимовляти якось особливо,. з якимось солодким внутрiшнiм виспiвом, воно нiби й жартiвливе в тво©х устах, i в той же час будить почуття, серйозне... - Мрiйливiсть часом находить, - це, зда╨ться, погано? Хотiла б, щоб зняв хто-небудь мене у фiльмi дитячо© чистоти, де гудуть менi дзвони великоднi, а я маленька, i садки цвiтуть, i трава блищить у водi зелена-зелена. А все повiтря ряхтить, вiбру╨ тихим розлунням тих дзвонiв, i все небо ними гра╨, спiва... Знав вiн багато про не©, до яскравих реальностей уявляв ©© дитинство: виростала в стихi© творчостi, сказати б, в атмосферi народного артистизму, де робилось усе прекрасне. Вишивалось. Рiзьбилось. Пензликом но воску малювалось... Яйцо сталало писанкою. Нездупше дерево набувало людських форм, оживало в образах пташино© чiт звiрино© подобнiни, в речах ужиткових проймалося настро╨нi гумору чи трагiзму. Батько, зда╨ться, вже не рiзьбить, фахом вiн - шляховик, проклада╨ дороги в горах для лiсовозiв, то в долинах ррмопту╨ траси, буду╨ мости, а дiдуньо в Ярослави й попит не кида╨ рукомисла, вiн у не© знаменитий майстер: художнi вироби його побували на великих виставках... - Радiють вашi, що Славця ©хня - артистка? - Йой! Вся рiдня за мене пережива╨ - i тут, i за океанам... I за все я вдячна... ти зна╨ш кому... з вами по-справжньому повiрила в себе, вiдчула, що здатна таки на щось... "Ти вiдчула владу сво╨© краси, силу таланту вiдчула... Ось що таке любов!" - Як ти гада╨ш, Славцто: чи може людина жити без кохання? - Мабуть, що так. Але певна, що свiт при цьому щось особливо втрача╨ i не е вже тодi суцiльно прекрасним... Без кохання, мабуть, ста╨ вiн буднем звичайним... I день цей стане просто день, а сонце свiтитиме... нiби без променiв. "Сонце без променiв..." Який страшний i водночас точний образ..." - Ти, кажуть, пережив драму? Але ж, певно, знав i щастя, яке переду╨ драмам? - Мабуть, то щастя. Комусь це може здатись дрiбним, а для тебе той стан... Коли навiть збираючись телефонувати ©й - мимовiль чепуришся... Якось ненароком вловив себе " на цьому: ось який ти, брате, сьогоднi! Вiчнiсть перед тим не смiявсь, а то, почува╨ш, усмiшка весь час губи лоскоче, сама бринить на устах, i ти вже не в змозi сховати ©©, невдаха нещасний, бо вона лише вiдблиск того, що робиться десь там, у надрах душi... На©вняк, ще нiчого не зна╨ш, iдеш в рожевих замрiяних сво©х окулярах, вiдроджений, повен буйно© сили, i легко ступати тобi по землi, i вiдчува╨ш за спиною крила отi, що ©х колись класики описали... Та, здасться, тобi, Славцю, усе це знайоме? Вона зупинилась серед трави: - Що ти ма╨ш на увазi? Сергiй шваркнув рукою по стебелинi кiнського квасцю: - Вiн, зда╨ться ж, у тебе закоханий? I ти - коха╨ш? Ярослава дивилась йому просто в вiчi: - Так. Вiн той, кого я хотiла б кохати. IX Рефлектор сонця змiнився нiчним свiтильником Ягуара Ягуаровича, горiшнi села, Золотий Тiк i дитячi табори понад рiчкою давно вже поринули в сон, а вони все знiмали й знiмали. Нiхто не скарживсь на втому, не посилавсь на трудове законодавство, тут працi вiддавались не згiрше, нiж десь у гарячiм цеху, - для цих людей характерна була самовiддача. Радiсно й дружно починався ©хнiй перший ужинок, а це була добра прикмета (тут у прикмети вiрять, без розбито© яа щастя тарiлки не розпочнеться робота над фiльмом). Всi - вiд тих, якi священнодiйствували бiля апаратiв, i до тих, котрi, зробившi© сво╨, стояли напоготовi осторонь, - почували, що ця робота не пiде намарне. Ягуар Ягуарович був просто щасливий, що освiтлювачi витрачають сьогоднi електроенергiю на щось справдi вартiсне, значне i хвилююче, i якщо виникнуть потiм труднощi, то хiба що при монтажi, коли вибиратимуть, який iз дублiв буде найкращий. В останнiй момент вирiшено було дещо змiстити подi©; знiмали сцену побачення Прiсi та Шамiля. Видно було, що Шамiль-молдаванип впевнено входить у свою роль: рославий, бiлозубий, бравий у сво©й полатанiй гiмнастьорцi, вiн знаходив вiрнi iнтонацi©, тримався з природною гiднiстю, зовсiм натурально (як той Шамiль) блискав симпатичною широкою усмiшкою, а що ж до Ярослави, то вона, зда╨ться, не грала - жила. Коли ввiйшла у свiтло, очi, й до того великi, тепер стали як вiнки. Два синi вiнки не блiдизнi схудлого, змученого обличчя. Вся група завмерла в хвилюваннi, слухаючи, як вона всi╨ю правдивiстю почуття питала свого коханого: "З яких ти гiр? Як тебе звати насправдi? Яких пiсень тобi мама спiвала в дитинствi?" Зда╨ться, ця воскресла Прiся зовсiм не почувала на собi свiтла юпiтерiв, не чула стрекоту апаратiв, вона жила в тiй недосяжнiй для iнших сферi свого кохання, яке робило ©©, перволюбку, i щасливою й нещасливою водночас, бо зародилось в неволi, де сувора, неприязна нiч могла в будь-яку мить задушити його. Нi, на таку актрису не треба було накладати багато гриму, не треба було зупиняти процес i поправляти, щось пiдказувати ©й, саме почуття, юне й всесильне, вело Ярославу до тi╨© просто© й глибоко© мистецько© iстини, що важливо не вдавати образ, важливо - бути ним! - Надбання! Справжн╨ надбання для студi©! - шепотiв Пищик на вухо Ягуару Ягуаровичу, - Ось коли вона нарештi розкрива╨ться. - Зiрка! Зiрка, i все! - аж захлинавсь вiд бурхливостей Ягуар Ягуарович. I якщо навiть були тут перебiльшення, то ©х не обривали, вони не вважались грiхом в цiй атмосферi творчого пiднесення, де знахiдки з'являлись не раз при емоцiйнiй пiдтримцi всiх i загальновизнаним було, що праця ма╨'вестись па отих самих позитивних iмпульсах. Головного не покидала серйознiсть, брижi напруги не сходили iз зрошеного потом смаглявого чола, iскрився росою тiй на скронях. Почувалось, однак, що й Головний у душi вiдда╨ належне артистцi, яка в сво©й грi, уже в початкових кадрах, зумiла взяти вiрний тон, з проникненням увiйти у внутрiшнiй свiт першообразу, воскрешаючи безоглядну в сво©м почуттi Шамiлеву кохану. Коли ж нарештi юпiтери погасли i можна було дати волю сво╨му збудженню, то навiть Сергiй-оператор, людина зовсiм не схильна роздавати похвали тим, кого вiн знiма╨, не втримався, глянув на Ярославу здивовано: - Ти зна╨ш, що ти сьогоднi робила? - Ярославе, це було надзвичайно! - вигукнув редактор. - В тiм-то й рiч, що це було звичайно, - заперечив Сергiй, - звичайно до генiальностi. - О мой, мой! - втомлено мовила Ярослава i торкнулась сво╨ю ще загримованою щокою колючо© операторсько© щоки. - Ти добре затямив, що актори найкраще працюють на позитивних емоцiях... Дякую за всi перебiльшення! Однак оператор цього