алахкотiла пожежами. ╙вген i Лiля брели крiзь жовту листяну заметiль в свою, як здавалось ©м, весну. На ©хнiй iнтимнiй стежинi - все промiряне наперед i все жагуче невiдоме. В ╙вгенових вимрiях ця стежина ляга╨ поруч iншо©, тi╨©, котра прослалась вiд його робочого стола. Певнiше, не стежина, а своя, широка, пряма путь. Нi, ╙вген не марновiр. Йому не паморочиться в головi, що молоденькi практикантки вимовляють шепотом за спиною його iм'я. Вiн не потура╨ сво╨му самолюбству й тодi, коли на зборах сивi професори поправляють окуляри, оглядаються на нього. Йому ще треба цiдити й цiдити свiй препарат крiзь безсоннi ночi i розглядати в промiннi дня. Але "альфа-1", як назвав вiн його, дi╨. ╙вген упевнився на хворих, ©х до нього йде щодень бiльше. Щоправда, Бiлан наказав не пускати хворих до клiнiки. Мовляв, з застережною метою. Але нехай професор застерiга╨ свою заздрiсть i сво╨ безсилля. ╙ й iншi злорадцi. Та ╙вгеновi тривожно не вiд того... Адже Лiля... А що, коли вона розгнiва╨ться за батька? Коли йому доведеться вибирати? Нi, про що вiн дума╨? Який вибiр? Серце вже вибрало само. - Лiля, - притримав дiвчину за руку, легенько приневолив сiсти на лавочку. - Я мушу порадитись з тобою. Твiй батько... Розумi╨ш, ми можемо розсваритися з ним назавжди. - ╙вген пiдвiв голову, - чи слуха╨ Лiля. В очах у дiвчини горiла пильна цiкавiсть. - А я й сам не знаю... Може... Хоч... Адже ми разом працювали. Лiля не тiльки слухала, а й розумiла все з пiвслова. - А ти певен, що докiнчиш самотужки? Ти певен, що зiйшов на гору, а не на горбок? - в котрий раз перепитала дiвчина. - Вже скiльки людей обманювалось вiдкриттями. - Нiхто, нiхто ще не вiдкривав, - гарячкував ╙вген. В його вузьких татарських очах горiла вiра. - I хворi видужують. Я... Ну, як би тобi... Я знаю все, що винайдено в свiтi з цi╨© хвороби. ╙ американський тiо-теф. ╙ А-23. Я, признатися тобi, й починав вiд тiо-фета. Але з iншого кiнця. Всi вони йдуть по царинi. А я вирiшив переорати ©©. - Для чого ж тодi тобi дiлити цю... як ти кажеш, царину, коли сам можеш володiти нею? Ти стоятимеш на нiй. А поруч я. - I притислася мiцно-мiцно. - На нiй ми поставимо свiй будинок. Квiтiв насi╨мо... В нас, Женю, буде найкраще на весь Ки©в обставлена квартира. З ╙вгеново© душi скресла крига страху. Але вона понесла з собою й мiсток. Власне, навiть не мiсток, а вузьку кладку, ©© чомусь було шкода. Проте крижини швидко сховали ©© пiд собою. - Я знаю, що моя Лiлея... - залоскотав губами за вухом. - До речi, квартиру я мiг би одержати й зараз. В нас закiнчують будiвництво, мене ввели до списку. Але я вiдмовився. Хлопцi смiються... Кажуть - дурний, бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш. - А справдi, чому ти... Нехай би поки що така... - От, саме тому. Я ©м доведу... Не за нiкчемно© житлоплощi... - Й даремно. Ти тiльки доведеш свою... - Лiля затну-лася, пiдбираючи потрiбне слово. -Непрактичнiсть. А ще... Що тобi байдуже, близько чи далеко вiд тебе буде твоя Лiлея... - Лiля... Як можна? Хiба ти не розумi╨ш!.. - От... Ти вже й вибухнув. Везувiй! - Етна. Я розумiю, не розумi╨ш ти... ...Вони посварилися. Хоч i не дуже, але ╙вген понiс додому вiдчуття невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, вiн весь час почував себе бiля Лiлi нiби трохи винуватим. Але то було iнше... З цим вiдчуттям i прокинувся другого дня. Ранок принiс на сво©х плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився пiд ноги, ╙вгеновi здавалося, нiби вiн переступа╨ через велетенськi суво© полотна. Замислений, мало не перечепився в туманi бiля входу до клiнiки на якихось ящиках. Хотiв обминути, та враз... Якась невiдома сила шарпонула його за плечi, прихилила вниз. Сидiв навпочiпки, повними слiз очима дивився на грато-ванi вiконця ящикiв. Там, зiбганi холодом i сльотою в волохатi клубочки, кролики. Вони вже не реагували на паличку, яку вiн просовував крiзь дротики, лупали очима, мов ляльковi. Мабуть, ©х винесли ще ввечерi. Знесилених в боротьбi з прищепленою хворобою, ©х доконала нiч, вдихнула в ©хнi легенi свiй простудний вогонь. Злiсть опалила ╙вгеновi горло. Вiн розпалював ©© в собi, щоб кинути нею в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись... На мить перед очима мелькнуло обличчя Лiлi, але й воно розтануло в червонiй хвилi гнiву. ╙вген мiцно стиснув кулаки, побiг по сходах нагору. Але Бiлана в клiнiцi не було. Вiн подзвонив, що сьогоднi не при©де зовсiм. Завiдуючий вiддiленням ╙вгеновi на вiдповiдь сказав, що ©м потрiбне примiщення, що нiхто не ма╨ права тримати приватних вiварi©в у клiнiцi, та ще й вiварi©в з тваринами, зараженими небезпечними хворобами. Якщо ╙вген не погоджу╨ться, нехай iде скаржитись. ╙вген таки ходив. До директора лiкарнi. Той слухав, (спiвчував. Але що мiг зробити звичайний лiкар професоровi, котрий засiда╨ на стiльцях, до яких йому й рукою не дотягнутись. Бiлановi, який прочиня╨ дверi мiнiстерського кабiнету, мов власного. До того ж казенна iнструкцiйна палиця теж зараз в його руцi. Добрий директор тiльки пообiцяв знайти чуланчик десь в iншому мiсцi. Спiвчували ╙вгеновi й хлопцi, товаришi по роботi. Несправедливiсть професора до ©хнього товариша зачепила всiх. Хоч до цього майже всi вони не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром. Обговорення в лабораторi© саме по собi вилилося в груповi комсомольськi збори. Збори винесли резолюцiю, котрою осуджували вчинок професора i просили партiйну органiзацiю втрутитися. Це було незвичайно на©вно i смiшно. Начальник вiддiлення просто таки не змiг приховати глузливо© усмiшки, коли прочитав постанову зборiв. Посмiхалися й iншi. ╙вген теж розумiв, яка мало дiйова ©хня резолюцiя. Вона нiби дзижчання мухи над вухом слона. Але вiн не думав схилятись перед Бiланом. Вiн запевняв себе, що знайде iнший спосiб довести свою правоту. * * * Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою блискавицею впала на ╙вгена стаття в вечiрнiй газетi. Стаття про шарлатанство асистента мiсько© лiкарнi Мазура. Страшно, коли пише про хворих людина необiзнана i здорова. Страшно, коли на змагання виходить бо╨ць, непiдготовлений i лютий. Вiн може влучити в око, в сонячне сплетiння, може розтрощити череп. Стаття била слiпо й жорстоко. Прочитавши ©©, ╙вген боявся вийти на вулицю. Йому здавалося, що коли б появився вiн де-небудь, весь Ки©в побiг би слiдом за ним, всi одразу ж впiзнали б його, вказували б пальцями: "Дурисвiт, дивiться, он пiшов дурисвiт. Вiн хотiв добути славу. Дурив, вбивав людей". Маленька, переобладнана з комiрчини кiмнатка була тепер йому i фортецею, i схимом. Розпач, мов шашiль, точив ╙вгеновi серце. Хлопець замкнув дверi на ключ, але водночас благав, щоб у них постукали. Хотiв побачити Лiлю й боявся ©©. Лiля не йшла. Лiля... його строга iнкська богиня. Вiн сидiв, одгороджений розпукою i одча╨м од усього свiту, вiч-на-вiч з сво©м горем. ╙вген знав: тепер вiдсахнуться всi, всi, хто вiрив i не вiрив у його вiдкриття. На нього одягнуто приборкувальну сорочку пройдисвiта, котру розiрвати несила. Вона в'ялила порив i не таких борцiв. Професорiв, академiкiв. Людей, якi мали за плечима десятки винаходiв. Тепер вiн свiй "альфа-1" може вилити в Либiдь. I "альфа-1", i ота рiчкова каламуть в людських очах - те ж саме. Те ж саме... Нi, не те саме. Ця думка прийшла десь аж пiд ранок, пiсля безсонно© ночi. Люди йому вiрять. Та й як же... Ось вiн, його препарат. Лiки допомагають, дiють. ╙вген не вилл╨ ©х в Либiдь. Вiн змусить сво©х лиходi©в зiйти з його шляху. Змусить! ╙вген iшов на роботу з таким виглядом, мовби кидав виклик всьому свiтовi. На його змарнiлому за нiч обличчi - нетвердий спокiй, в зневажливо примружених очах - впертiсть. Дивно, всi поспiшають кудись, нiкому нема╨ до нього дiла. Так. Але там, на роботi... Проте сталося зовсiм iнакше, нiж сподiвався. I вже, певне, нiж сподiвалися автори статтi. В життi, а надто в медицинi часто трапля╨ться таке, коли отрутою лiкують тяжкi хвороби. Сто тисяч читачiв газети - лише в першу годину. А далi - чутка, вона мов грудка з снiгово© гори, що далi котиться, бiльше оброста╨ снiгом. ...То було тяжке видовисько. То була найстрашнiша черга з-помiж вiдомих людям. Черга приречених, черга мерцiв, котрi йшли по сво╨ воскресiння. Але що мiг вдiяти ╙вген? Вiн не мав анi койок, на котрi покласти хворих, анi засобу, щоб приготувати достатньо на таку кiлькiсть люду лiкiв. Мазур так i казав ©м. Вперше ясно побачив, вперше вiдчув потребу сво╨© роботи, вiдповiдальнiсть, яку на себе брав. Сотнi благальних, повних вiри очей! Це дужче за будь-який наказ, за мiльйони статей i цифр. Цi люди снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя. * * * Олександр Кiндратович мiряв кабiнет швидкими нервовими кроками. Зелений волохатий килим вгинався пiд ногами безшумно, вiн йому сьогоднi чомусь нагадував м'який наплав над трясовиною. Чистий аркуш паперу на столi дратував i страхав, мов вогник бiкфордового шнура бiля вибухiвки. Думка змагала думку, злiсть борола безсилля. Пригадував останнi розмови з Холодом, сперечався з ним далi. "Брешеш... Всi ми не для нього й для нього... Любимо небо, квiти, лiс... Бо все це - для нас. Бо ми серед них. Не ми створили ©х, i ©м байдуже, хто ©х рватиме. Ми зна╨мо - квiти не зав'януть без нас. Даремно бороти пiд себе життя... Його не збореш. Так, ми не лише для себе - для всiх. А хiба я мало дав ©м, людям? Хiба вони повернули менi хоч половину? Та й як я можу зробити щасливими всiх? Хiба я сам щасливий? Менi так i не довелося стати на тiм узвишшi, на котре б мав вийти по сво©х силах. Iншi - вже академiки, лауреати. Або як Полив'яний. Заступником мiнiстра! А що вiн таке? Я весь вiк поспiшав. Весь вiк бачив щось попереду. I знаю що. Воно - мо╨!" Як i кожен, чию душу роз'©да╨ сумлiння, Олександр Кiндратович шукав виправдання сво©м вчинкам i знаходив ©х. Хотiв видаватись собi кращим i бачив себе таким. Доля посилала йому бiльше, але люди розхапали на битiм шляху призначенi йому почестi. Та вiн не вiднiмав ©х. Вiн жалiв людей. Отих маленьких, звичайних "простих" людей. Працював для них. Для того, щоб почути вiд них подяку. Хiба це не при╨мно? Зробити добре дiло i прийняти подяку? Вiн прихиляв себе до доброти, i вона поверталася сторицею. Мав себе за добру людину. I був такою, бо його добрi дiяння обходилися легко. Вiн був добрим, коли були добрi з ним. Або й просто ставав доброю, хорошою людиною. Коли ви©здив на рiчку, до санаторiю, в село. Забачивши на вулицi голий дитячий лiктик крiзь лиху сорочину, простягнену руку, болiсно опускав очi, поспiшав мерщiй тицьнути карбованця i пiти геть. Вiн iшов прямими стежками. Тепер же його хочуть штовхнути на колюче терня. I хто? Прокiп! "Я все життя довiряв йому. I от поплатився. Зараз треба було мовчки довести справу до кiнця, i тодi б вiн нiчого не вдiяв. Прокоповi заздро, що я злетiв на таку височiнь, що маю заснувати свiй iнститут". Олександр Кiндратович на мить заплющив очi, зупинився. В цю хвилину бачив i iнститут, i табличку. Бiлан давно мрiяв про свiй iнститут. Збирав вирiзки з газет, статтi про себе, фото. Вiн був певен, що залишить свiй метод, а iнституту - сво╨ iм'я. Холод звiдкiлясь довiдався про Бiлановi мрi© i легенько кпинив над ним. Згадка про це знову налива╨ злiстю Бiланове серце. "Вiн взяв собi в звичку дражнити мою совiсть, мов чужу собаку. I я сприймаю те, мов належне. Менi це обридло, але я кожного дня з нетерпiнням чекаю за парканом, коли крiзь нього тицьнуть сукуватою палицею. Саме так. Я гриз палицю. А ©© господар ховався по той бiк, радiв, що його не дiстати. Але... Його можна дiстати. Дуже легко. Вiн не такий, яким виставля╨ себе. Хоче притиснути мене летальнiстю. А в самого смертнiсть бiльша на цiлий процент. Правда, всi тi випадки нiби невiдворотнi... Чекай, чекай, а з отим хлопцем... Iнженером". Олександр Кiндратович пригаду╨, як вiн гортав iсторiю хвороби покiйного iнженера. Там не все записано так, як було насправдi, як розказував Холод. I про затискувачi на нервовий вузол, i як проходила операцiя... Записувала Варвара Iванiвна, його помiчник... Але ж... Хiба клiнiкою керу╨ вона! Олександр Кiндратович добре пригаду╨ розповiдi Холо-да про хлопця. Вiн аж набрид був йому ними. Про винахiд, про обопiльну розмову. Винахiд... А може?.. Адже iнженер вiдкрив йому свою та╨мницю. То... - свiдка геть. Бiлан аж здригнувся вiд тако© думки. На якусь мить йому стало сумно i страшно. Вiн пригаду╨, як колись, в iнститутi, вiд необережного Прокопового поруху впала на пiдлогу i розбилась дорога скляна реторта. Вони працювали вдвох, обпеклися обидва. Прокiп - обличчя i плече, Олександр - руку. Вдвох шукали по мiсту реторти, а не знайшовши, Олександр тихцем пiшов до завiдуючого лабораторi╨ю i прийняв усю вину на себе. Вони тодi посварилися. Помирив ©х увечерi голод. Жили в однiй кiмнатi, мали на двох одну тумбочку. Одну сковорiдку, одну каструлю, одного капелюха... одну пляшку з медом. Пляшка стояла мiж койками, а вони лежали й жували сухий хлiб. Вiдтак Прокiп поворухнувся, дiстав з скриньки олiвпя. Вiдкусив хлiба, вмочив олiвця в мед i облизав. Олександр i собi полiз у скриньку за олiвцем. Хлопцi нахилилися разом, зштовхнулися лобами. ...Реторта. Капелюх. Мед... Олександр Кiндратович нервово потиску╨ плечима. Пустi сентименти. Всього того шкода. Як шкода пощерблено© дорого© кришталево© чари, котру доводиться вiднести в смiттярку. Бо вона буде заважати. I не тiльки заважати, об не© можна й порiзатись. Отож тiльки викинути. Це - на користь усiм. Бiлан не помiтив, як переступив рубiж. Йому таки доводилось перестрiвати людей на вузькiй стежцi й ранiше. Вiн взагалi не вiрив людям, якi шукали сво©х стежок. Остерiгав, зупиняв: "Тобi ж на добро; хочу, щоб i далi йшов..." А коли хтось не слухав, перегороджував шлях трибуною або й перечiпляв ноги гирлигою безiдейностi чи безприн-циповостi. I все те - в iм'я правди. Олександр Кiндратович ще нiчого не зробив на шкоду. Але то - до iнших, не близьких людей. Котрi блукали манiвцями i щодо котрих почував обов'язок - повернути на вiрний шлях. А це Прокiп. Вiн вiдчував велику мiць Холода. Вiрив у його правду. До не© прагнув свiтлими проталинами душi, ненавидiв ©© темними закамарками. Горiв ревнiстю, коли хтось намагався стати ближче за нього до Холода, сердився й на них, i на Прокопа. Любов i злiсть сплелися в ньому туго. Але любов завжди переважала. Ще й зараз... Бiлан обманював себе. Втiкав вiд чистого аркушика на столi i знав, що не втече. Аргументи, якими пiдпирав свою совiсть, видавались вагомими - вагомими, вищими за все. Мав писати доповiдну про роботу обох хiрургiй. I там напише... Щоправда, вiн може не торкатися цього... Може взагалi вiдмовитись. Але справдi, хiба зараз не громадською користю клопочеться вiн! Йому заважають рятувати людей. Одна людина заважа╨ рятувати багатьох. Олександр Кiндратович швидко пiдiйшов до столу, нагнувся, щоб сiсти, i, ойкнувши, вхопився руками за пояс-ницю. "От i хвороба змага╨", - поскаржився гiрко. Йому стало шкода себе. Оцей ревматизм нажив на роботi, не стежив за собою, не вiдпочивав вчасно. "Ревматизм..." - на мить вiдбiгають думки вбiк. Дивно, в iнших вiн назива╨ ревмокардит, а в себе - ревматизм. Чого це? "А той... - знову викликав роздратованою уявою Холо-да. - Все життя в плямах. Змивав штрафною кров'ю й не змив. I зараз. Коханку завiв. Перешкоджа╨ працювати". "Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж. Ти мене по однiй щоцi... Я не пiдставлю друго©. Гада╨ш, я слизняк. Брешеш! Я маю силу вдесятеро бiльшу. Я не заради себе, а тiльки заради людей", - затоптав думкою останнi iскри сумлiння. Рвучко вимкнув верхн╨ свiтло, ввiмкнув настiльну лампу. Вона сяйнула голубим промiнням, освiтила в кутку, за стосом книг, похмурого чудернацького божка. Вiн привiз його з Iндi©, з туристських мандрiв. Божок пробудився, засвiтив банькатими смарагдовими очима. Страшними, осмисленими, жорстокими очима. Бiлан любив дивитися в тi очi. Тодi змагався з ним. Почував себе безстрашним, дужим. Але сьогоднi тi очi чомусь нервували його. I вiн повернув статуетку обличчям до стiни. Вийняв чорну автоматичну ручку, пiдсунув чистий аркуш. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ Варвара Iванiвна дивилася на Холода великими наляканими очима. В них i страх, i питання, й надiя. Але що може вдiяти? Вiн уже зробив все, що мiг, вдався до всiх, вiдомих йому засобiв. З-за дверей пiсляоперацiйно© ледве-ледве долiта╨ пiсенька: Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять, Щоб цвiточкiв назбирать-рать-рать... Хвора ще не прийшла до свiдомостi, з приспано© морфi╨м пам'ятi вона видобула лише оцю дитячу пiсеньку. Життя ледве струменить з ©© очей, згаса╨ з кожною хвилиною. Людина сходить кров'ю. Повiльно, крапля за краплею. Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять... Мине година, може, двi, i тиха печать спокою запечата╨ вуста. О, професор зна╨, як невiдворотно ляга╨ вона. Людина пiд нею сувора, велична, i все ж вона незрiвнянно краща в буденнiм неспоко©, в гнiвi, в радостi, в задумi. Той спокiй страшний i нерозгаданий до кiнця людьми. Лiкарi просто звикли до нього, вони його сприймають у зовнiшнiх проявах i давно вiдступилися вiд його та©нства. А щось ╨ в нiй, в оцiй останнiй хвилинi життя. Недарма лiсовi звiрi, старi мудрi жителi лiсiв, вiдчувши ©©, йдуть у хащi, в самотнiсть. Останнi акорди ©хнiх сердець тонуть в шелестi вiтру. Може, це iнстинкт, великий iнстинкт - не впасти тiнню на життя. Дерева теж помирають мовчки. Так, це iнстинкт. Бо коли б не вiн - смерть заглушила б життя. Люди втекли вiд не©. I караються за це. А в садочку все мовчить-чить-чить. Нiби довга розпечена голка проходить крiзь серце. I вже навiть силомiць вiн не може думати про щось сторонн╨. Тiльки пташечка кричить-чить-чить. I враз - спалах у Холодовiй пам'ятi: "Бiлан". I ще раз: "Сашко". Але Олександра Кiндратовича нема╨ в клiнiцi. Нема╨ його i вдома. Холод сам збiга╨ вниз по сходах, прочиня╨ дверi лабораторi©. - Лiля! Ти не зна╨ш, де батько?.. - I, сам не вiдаючи для чого, забира╨ в не© колбу. - Розумi╨ш... Життя людини. У нього ╨ лiки. - Вiн, зда╨ться, говорив - буде на засiданнi в академi©... Бiлi вiчка на телефоннiм крузi зливаються в одне. Холод квапиться, - кожна секунда - втрачена крапля кровi. Крапля життя... Врештi, знайоме покашлювання в трубцi. Прокiп Гордi-йович вiдчува╨, як щось стислося в нього всерединi, як затремтiла рука. Великою силою подавив хвилювання. - Олександре. Це я, Прокiп. Вислухай, не клади трубки... В нас помира╨ жiнка. Не згорта╨ться кров... Вже все... Ти менi говорив - привiз з Швецi© препарат... Ти його не витрачав... В трубцi й далi глухе покашлювання., далекий, мов комариний писк, голос. Хтось десь вимагав завезти на склад пиво i сiрники, забрати порожню тару. Лiля теж несамохiть нахилилася вперед, напружено вдивлялася в завжди трохи недовiрливi, а з'араз стривоженi очi Прокопа Гордiйовича. Синенькi, схожi на електричнi iскри, вогники проскакували в його зiницях, гасли десь у глибинi. Лiлi здалося, нiби вояа навiть чу╨ сухе електричне потрiскування. Дiвчина не опам'яталася, як вихопила трубку. - Тату... Це моя подруга, дiвчина з нашого класу. При©зди швидко. Тату! В кiмнатi запала така тиша, що голос з трубки почули всi: - Я зараз подзвоню комусь з асистентiв. Чекайте... - Лiля... Нащо ти... Буцiм подруга, - промовив Прокiп Гордiйович, коли та поклала трубку. Але очi його свiтилися вдячнiстю. Варвара Iванiвна вхопила дiвчину за руку, мiцно, по-чоловiчому потиснула ©©. Але ©© погляд линув до професора. Вона вiрила, що вiн щось зробить. Бач, пригадав. Таки недаремно сподiвалася й цього разу. Прокiп Гордiйович ловить на собi голубливий погляд завiдуючо©, одверта╨ться. Професоровi давно вiдомо, що Варвара Iванiвна любить його. Але вiн... Йому сухою грудкою на серцi ©© любов. I не тому, що Варвара Iванiвна негарна, немолода, просто серце ма╨ свою волю... Вона нiколи не виказувала йому свого кохання, а вiн теж вдавав, буцiм нiчого не помiча╨. Тiльки коли лишалися наодинцi й вичерпувалась тема лiкарських справ, трохи губився й, мабуть, тому ховався за грубiстю. За кiлька хвилин кровотечу було зупинено. Препарат ввели хворiй просто в артерiю. Зодягнувшись у кабiнетi, Прокiп Гордiйович вийшов з бiло© суворо© тишi на подвiр'я. Мабуть, людина вже зiткана так: якщо в не© нема╨ лиха, вона муля╨ться дрiбницею, аж поки не натре собi водянку, вiд котро© теж ступати боляче. Для Холода зараз такою водянкою вiдвiдини мiнiстерства. Його робота над ультразвуковим кардiоскопом заходила в глухий кут. Йому потрiбно залучити iнженерiв, а також закупити деталi й установки, якi коштували немалi грошi. I все це, не гаючись, бо Прокiп Гордiйович вичитав в англiйському журналi, що англiйськi вченi теж працюють над подiбною установкою. Вони можуть випередити його. Бо до всього вiн майже не ма╨ часу на роботу над кардiоскопом. Його час без решти поглинають клiнiка i обов'язки голови хiрургiчного товариства. Показовi операцi©, наради в мiстi i областях, всiлякi профiлактичнi заходи. А ще ж лекцi©. Йому майже зовсiм довелося вiдмовитись од них, вiддати години iншим. З кардiоскопом лихо ще i в тому, що бюро патентiв засекретило винахiд i вiн не мав змоги опублiкувати його в пресi, зацiкавити який-кебудь грошовитий дослiдний iнститут чи завод. Так Холод потрапив, як кепкував над собою сам, в становище дрiбного власника, який хова╨ться з сво©м винаходом в комiрчинi. Тому-то й мусив iти до мiнiстерства прохати грошей. Вони умовились ©хати туди разом з директором лiкарнi Арсеном Кузьмовичем. Той вже чекав на подвiр'©, пiд кущем горобини. Стояв ясний осiннiй день, горобина палала пiд сонцем, неначе велетенське багаття. Кришталеве небо, горобина, голуби в сонячнiй рiцi... День плинув дивною симфонi╨ю, в якiй все злагоджене, все потрiбне й зрозумiле. I високе небо, й людський гомiн, i маленька пташка на червонiм кущi. I тiльки труба внизу кiптюжить i кiптюжить небо, пахка╨ на мiсто клубками отрути. Легковажнi поети й письменники пишуть у книжках, що це красиво. Дим заводу, вогонь мартена. Може, й красиво. Але людинi призначено возвеличувати не злу, а добру красу, оспiвувати те, що полегшу╨ ©© життя. Вiн уже списав гору паперу, стер не одну пару пiдошов, борючись проти цi╨© краси. Хоч поки що й марно. По той бiк червоногарячого куща вимахував руками якийсь чоловiк, гукав через огорожу: - Слава, Слава, в мене син! Поруч нього пiдстрибував малий Iгорьок - хлопчик, котрому два тижнi тому Холод зробив останню операцiю стравоходу, теж махав руками, репетував дзвiнкоголосе: - У нас з дядею син! У нас син! А потiм обкрутився з радостi на однiй нозi i загилив носаком м'яча. Хлопчик не помiтив, як вийшов на дорiжку професор, м'яч хуркнув попiд кущем, збив з професорово© голови капелюха. - Отаке капосне, - пiдiбрав аж пiд корпусом капелюха Прокiп Гордiйович. - Я його вiд смертi рятував, а воно м'ячем по потилицi... Вiддячило... Роз'©лося, порося, мало з нiг не звалило. - I вдавано сердито: - Ану, ходи сюди! - Е, - пiдстрибнув на однiй нозi Iгорьок. - Ви й за вухо вмi╨те... Я не вас хотiв. - А кого, його? - вказав пальцем на Арсена Кузьмовича. - Умгу. - А ти, брат, дипломат, - засмiявся Холод, а слiдом за ним i директор лiкарнi. ...Заступник мiнiстра, начальник управлiння лiкувально-профiлактично© допомоги, Володимир Володимирович Полив'яний спочатку запросив до себе лише директора лiкарнi. Вони розмовляли довго, так довго, що Прокiп Гордiйович знудьгував чекати в приймальнi, вийшов у коридор, аж геть у той кiнець, до вiдчиненого вiкна. Запалив цигарку, перебiгав наперед думкою розмову з заступником мiнiстра. Кажучи правду, вiн не вiрив в оцi сво© вiдвiдини. I йшов з внутрiшнього примусу. Холод вiддавна почував неприязнь до заступника мiнiстра, чоловiка легкого на слово i неквапливого на дiло, чоловiка з недовiрливими очима, в котрих сховалося глибоко, на самих денцях, презирство до людей. Полив'яний стрiча╨ вiдвiдувачiв посмiшкою, але та посмiшка - не його, вона атрибут посади, бирка. Заступник мiнiстра чомусь нагаду╨ Холодовi розпорядника новорiчного карнавалу, в якого болять зуби. Полив'яний - теж колишнiй Холодiв однокурсник. Якщо Прокiп Гордiйович вiдмiряв йому неприязнь квартою, то той вiддавав борг ковшем. Запас ©© обидва мали ще з iнституту. Володимир Полив'яний був громадське активним студентом. Ця активнiсть зростала вiдповiдно до того, як вони наближалися до останнього курсу, до розподiлу мiсць на роботу, до аспiрантури. В сво╨му студентському портфелi Володимир завжди носив якогось свiжого про-токола, виступав на зборах одразу ж за доповiдачем, навiть першим прибiгав до фiнiшно© стрiчки на комсомольських кросах. А Прокоповi одна така стрiчка мало не перетнула життя. "Який дурень за день до екзаменiв, та ще в таку погоду, прийде на крос", - сказав вiн у групi. I таки справдi, другого дня вiд старту бiгло чоловiк десять активiстiв. Прокiп, профорг, перечiкував дощ у розваленiй лазнi за пiвкiлометра до фiнiшу, дочекавшись бiгунiв, вистрибнув у вiкно i подолав дистанцiю поруч Володимира. Полив'яному було про що говорити на зборах. Про кришталеву чеснiсть комсомольця, серйозне ставлення до сво©х обов'язкiв, про захист iнтересiв колективу. Жива iлюстрацiя, антипод чесностi. Прокiп сидiв на переднiй лавi. А потiм, дорогою до гуртожитку, Володимир повчав його: "Дурний-дурний. Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що надалi такого не буде. Кайся i обiцяй. Я рятував тебе, каявся за тебе". Давно те було. Але Холод так i не навчився каятись i обiцяти. Зате Полив'яний, либонь, збагнув цю науку тонко. Вони обо╨ навчалися в аспiрантурi. Вiдтак ©хнi стежки розбiглися. Володимир Полив'яний працював десь у Ленiнградi i тiльки чотири чи п'ять рокiв тому повернувся до Ки╨ва. Привiз з собою дебелого адмiнiстративного портфеля, чимале черевце i чутку, буцiм в тому портфелi визрiва╨ якийсь генiальний проект. Портфель потерся, вiн замiнив його новим, але чутка не старiла. По коридору пробiгали мiнiстерськi працiвники, зодно-манiтненi паперовим клопотом i кабiнетною нудьгою. Прокiп Гордiйович дивився на них, ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визнача╨ дiагноз. Причепливий професiоналiзм, котрого вiн гнав, мов надокучливого гедзя. Адже так взагалi може статись, що сприйматимеш людей, як хвороби. Деякi лiкарi так i сприймають ©х: "Пiшов мiй стравохiд", "пiшли мо© ноги". Або ж як декотрi начальники, якi бачать перед собою одиницi: "людино-днi", "людиногодини". Нi, вiн не мiг мати людей за палички й цифри. Прокiп Гордiйович любив ©х або ненавидiв, захоплювався або зневажав. I лише iнодi намагався не помiчати. Секретарка Полив'яного, розшукавши Холода, дрiботiла попереду, буркотiла майже вголос: мовляв, що це буде, коли вона почне розшукувати кожного. - Вам, дiвчино, з таким характером тяжко буде знайти того, одного, - мовив Прокiп Гордiйович, прочиняючи дверi кабiнету. Арсена Кузьмовича там вже не було. Заступник мiнiстра пiдвiвся назустрiч, незграбно i мiцно потиснув руку. Вiн грався в дружбу. "Ох, спливло-минулося, дурнi i на©а-нi ми колись були", - грався в простоту. I Холод теж, переступаючи порiг його кабiнету, одягав невидимого капелюха простака, ще й навмисне перехняблював його то в той, то в iнший бiк. Взявши один раз невiрний тон. Полив'яний вже не мiг змiнити його. Холодовi смiшно, що заступник мiнiстра вда╨, буцiм не помiча╨, як вони блазнюють. Пiсля кожно© тако© розмови Полив'яному зда╨ться, немов вiн проковтнув порцiю непотрiбних, непри╨мних лiкiв. - То як воно стриба╨ться-перекида╨ться?.. - А так. Наперед гузном. - Мабуть, обважнiло гузно... - У ваших голоблях обважнi╨... - Ну, вже такi товстi голоблi... А я знаю, чого ти прийшов, -хитро примружився Полив'яний. -Сказати?.. "Не в дiдька здогаду, коли Арсен Кузьмович теж, либонь, просив за мене", - подумав Прокiп Гордiйович. I вголос, з удаваним подивом: - Та ну! - А я вже вгадую, - Володимир Володимирович ворушив пучками, нiби лiчив папiрцi... - I звiдки ти... Справдi, я прийшов просити грошей. На кардiоскоп. - Грошi... Мда-а... Нiкуди без них... Всi по них зiтхають. Пiшов просити ©х я, на всю нашу хату, а менi кажуть: залиште заяву, вкажiть суму, на яку рука пiднiметься. Тiльки перед тим зважте, що, на вашу думку, на сьогоднi важливiше: ракети чи сечовi мiхурi. Отак от. Образно i кардинально... - I що ж ти?.. - нахмурив кущастi брови Холод, несамохiть випадаючи з тону. - Я? Я сказав - вам виднiше... Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо калиткою. Я сам ось при©ду до тебе... Подивлюся... Це ж таки не тень-телень... I клiнiку твою навiдаю. Давно не був. Як там у тебе?.. В очах Полив'яного, схованi глибоко, на самiм денцi, боролися два почуття - пiдлабузництва й ненавистi. Вiн таки трохи боявся Холода. I тому ще не вирiшив до кiнця, якому вiддати перевагу. Мабуть, другому. Розмова непомiтно збочила на клiнiчну роботу. Холод аж здивувався такiй уважностi i турботливостi Полив'яного. Той розпитував про операцi©, про лiкувально-профiлактичну дiяльнiсть i навiть про санiтарно-харчовий режим. А на прощання ще раз пообiцяв потрусити калиткою i завiтати до нього в найближчi днi. Холод вiрив i не вiрив. Вiн гадав, що Арсен Кузьмович вже вiд'©хав, але той чекав на нього в скверику бiля мiнiстерства. - Я машину вiдпустив, - мовив завiдуючий. - Шофер попросився. Жiнка захворiла, чи що... Ходiмо вниз пiшки, а там вiзьмемо таксi. Спускалися до Хрещатика тихою, замрiяною вулицею. Холод сьогоднi вперше i якось враз помiтив, що вже осiнь. Кружляло в повiтрi жовте листя, падало до нiг в сумнiй знемозi. Дерева шелестiли холодно, по-осiнньому. Арсен Кузьмович кiлька разiв поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцiм не чу╨. Йому не хотiлося порушувати тихо© осiнньо© замрi©, спокiйного плину сво©х думок. А думалось йому про мiсто, в якому прожив бiльше половини життя, про надiю, котру привiз до нього i поселив на горi, про власнi невдачi. Тiльки не про оцi, дрiбнi. Професор обминав ©х думкою. Але тi, бiльшi... Йому здавалося: вiн ось-ось знайде. Але не знаходив. Вiд чого вони? Може, вiд злого збiгу обставин, а може, просто вiд безталання. Адже в життi, щоб звершити щось, неодмiнно потрiбно мати талант. Лiкар - це теж талант. Людськi серця, голови, очi - всi рiзнi, ©х треба сприймати iндивiдуально. Треба кожного разу, знаючи все загальне, знайти вiдмiну. Так само, як в музицi, в поезi©. Думка його летiла понад дрiб'язком життя, туди, де ©й просторо, де вона шуга╨ без припону, на власнiй волi. Але ©© таки прикро вхопив i повернув на стоптаний пастiвник Арсен Кузьмович. - Прокопе Гордiйовичу. Що у вашому життi було найстрашнiшого? Холод здивовано звiв брови, потиснув плечима. - Ви, мабуть, дума╨те, вiйна? Найбiльше в сво╨му життi я злякався гусака. - Ну, то страшнiшого вже не буде. Це я вас в такий спосiб готую до розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати... Але... Ви зна╨те... Так от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому - не знаю. Але сьогоднi я почув його посвист в кабiнетi Полив'яного. Вiн, наприклад, поцiкавився, чому в другiй хiрургi© найвищий процент смертностi. Запитував, хоч сам добре зна╨, яких хворих ми туди кладемо. А потiм ще про хлопця, iнженера. Буцiм якийсь винахiд... Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не помилився, будуть комiсi©... Ви пiдготуйте папери. Це у вас ╨дине... Те, що говорив Арсен Кузьмович, бiльше дивувало, нiж страхало Холода. Адже все це - безглуздя. Але буде морока, будуть непри╨мностi. Канцелярськi комiсi©, схожi на допити розмови, шелест паперiв, - звiдки воно?.. - Папери... Вони й так забирають у лiкарiв половину ©хнього часу, - вiдповiв дратiвливо, начебто за все нiс провину директор лiкарнi. - Воно так... Але ж... - Арсен Кузьмович теж крутив перед себе iнший клубок, не мiг вхопити нитки. - Скажiть, не домагалися ви вiд Бiлана, щоб вiн залишив сво© експериментальнi операцi©? - Ну, зробимо таке припущення. - Тодi... Тодi це нелогiчно з вашого боку. Ви вихваля╨те тi операцi© гласно, а потiм наодинцi... - Тобто як це гласно?.. - здивувався Прокiп Гор-дiйович. - Ну, а стаття в газетi... Холод вiдчув себе так, мовби набрав у рот чогось гiркого i не знав, як його виплюнути, мусив ковтати. I що вiн мiг сказати? Адже справдi... Вiн просто не обдумав. Виходить, в Олександра ╨ якiсь пiдстави на образу... Хоч, знову ж, якi? I вже не мiг виважити - чи до кiнця був справедливий з Бiланом. Вiд того непри╨мно. А все iнше - бридня. Вiн не покривив душею i нiкого не бо©ться. - Щодо статтi я зараз вас нi в чому впевнити не можу, - сказав по хвилi. - Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, мiж цим i тим нема╨ нiякого зв'язку. Що ж до комiсi©... Я люблю розумнi комiсi©. - В тiм i бiда, що часто розумнi комiсi© укладаються з дурних голiв. Вони вже вийшли до зупинки таксi, стали в чергу. Бiльше про це не говорили. Робота, турботи вiдсiяли геть непри╨мне почуття, яке лишилося в Холода пiсля вiдвiдин мiнiстерства. Та й Прокiп Гордiйович вже давно привчив себе не зважати на колючки, котрi сипало пiд ноги життя. Якщо ступати на них мiцнiше - бiльше ©х вломиться. Мав на сьогоднi квиток до театру i не збирався вiддавати тi кiлька годин гризотi. Та й те - вiн i так не вельми часто ходить до опери. Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, i сам би не вiдповiв. Мабуть, глибоко ©© не розумiв. Може, тому й прирiс душею до кiлькох мелодiй. Прирiс мiцно. Правда, i в них вiн живе уявою осiбно вiд того, що дi╨ться на сценi. ...Кружляють в танцi молоденькi лебедята. А вiн прикрив долонею чоло, заплющив очi... I бачить сумний журавлиний ключ в прощальнiм вирi©. Плачуть тривогою журавлi, плинуть понад сумною землею. Все далi й далi. Он вже тiльки маленькi крапочки виднiють на обрi©. Що ©х чека╨ в далекiй дорозi? Що чека╨ його тут? Чи привiта╨ вiн ©х весною, чи почу╨ ©хнiй крик? Вмовкла музика. Вiн знав, на сценi вклоняються лебедята, i не пiдводив очей. Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодiя, i вiн не хотiв вiддавати ©© iншим видiнням. Не хотiв чи яе мiг. Знов тiльки - це не впертiсть. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?.. Може... Мабуть, в валi зараз нема╨ нiкого. Музика спопелила стiни, повела людей на тисячi знаних i незнаних дорiг, ©х тут нема╨, слухачiв. Однi проповзають попiд колючим дротом, iншi дивляться не надивляться в синi чи голубi очi не суджено© кохано©, ще iншi злiтають в небо швидкокрилими птицями. Людина тим i велика, що кожна лине на сво© дороги, до сво©х видiнь i мрiй. Лине до вищо© музики. До тi╨©, яку ми назива╨м життям. Так, жоднiй мелодi© не передати музики людсько© душi, ©© почування в ту мить, коли вона бачить калину в ранковiй росi, коли слуха╨ шум осiннього бору, коли дивиться в коханi очi. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить поетам i композиторам. Тим, справжнiм. Себе ж ма╨ за сухого реалiста. Вiн прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до працi, прослухову╨ на магнiтофоннiй стрiчцi Бетховена або Брамса. Вони його активiзують до працi. Саме так - активiзують. ©хню урочистiсть, високий тембр вiн несе з собою до операцiйно©. Ввечерi, коли млявиться робота, сiда╨ до рояля. Вiн себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як i те, коли вiн, виходячи на довгу прогулянку, кладе в кишенi по плитцi старого затвердiлого пластилiну. I те й те розламу╨ пальцi. ...Вiдлетiли журавлi. Згасла лебедина пiсня на холоднiм озерi. I лишилася туга по тих невiдомих журавлях i по сумному лебединому коханню. Прокiп Гордiйович повертався десь близько пiвночi. Iшов далекими глухими вуличками - навмисне докидав гаку: помрiяти, подумати. Йому найкраще думалось в ходi. Сумна, мрiйлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, ©м нiхто не заважав. I так нагло, так несподiвано перепинили ©м шлях три хиткi постатi, що Холод поморщився з досади. - Дядь, дай на трамвай... Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих лiт. Тримали руки в кишенях плащiв, човгали гумовими пiдошвами по асфальту. - Дядь, не жмись, - виступив наперед, чвиркнув крiзь зуби найстарший, довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. - Дай красненьку, а то можеш спiткнутись... Холод ковзнув поглядом по шрамовi, по низько насунутому на очi куцому козирковi, пiшов просто на нього. - Я ще не спотикався, - мовив. - А от ти спiткнутись бо©шся. Й не вдариш. Шрамуватий вiдступив на крок, i вiн пiшов прямо. Йшов рiвно, не втягуючи голови в плечi. Вiдтак зупинився, кинув через плече: - А ще не вдариш тому, що я в тебе вирiзав апендицит. Це було дев'ятого грудня минулого року, - i закрокував далi. Хлопець занепоко╨но оглянувся, чомусь помацав живiт. - Кiм, що прочирикав цей чмур? - запитав стурбовано. -Хiба без апендицита... На що вiн вплива╨?.. - В декого на совiсть. А в тебе - на клепки в головi, - вже здалеку вiдгукнувся Прокiп Гордiйович. Йому не було анi страшно, анi смiшно. "Може, й Олег десь так", - заглушила все думка. Кiлька днiв тому впав йому до рук несподiваний лист. Той лист i порадував, i засмутив його. А найбiльше - здивував. Лист було адресовано на клiнiку. Писав зовсiм не знайомий хлопець. Пiд листом пiдпис: Андрiй i кiлька закарлючок, схожих на зiгнутий спiраллю дрiт. Адреси зворотно© не було. Хлопець писав, що його. Холодiв, син Олег працю╨ з ним в однiй бригадi, на шахтi. Вони потоваришували. Професор нехай не турбу╨ться за Олега. Бригада в них дружна, всi вони живуть в гуртожитку, харчуються в ©дальнi, - Олег навiть поправився. Мабуть, незабаром напише сам... Прокiп Гордiйович щиро подякував у думцi невiдомому Андрi╨вi. Але довго не мiг стямитись з подиву. Олег на Донбасi! Працю╨ на шахтi! Як вiн опинився там? I що ж тепер йому?.. Адже-Донбас! "От ти вже й розхлипався, мов дамочка пiд дверима деканату. Зiзнайся, ти, iнтелiгент, бачиш синка чистеньким, в галстуку, з портфелем пiд пахвою? Так. Бачу. I не можу вiдмовитись. Я розумiю... Й не можу зрозумiти. Не можу, бо не хоче розумiти серце. I всi ми... Всi ма╨мо серця. Я знаю: Донбас - це не лише вугiль i круте слово. Це й бiблiотека, i гiрничий iнститут, i робiтничий театр. I все ж менi страшно. Всi це знають. I я теж. Але я на Олега дивлюся зовсiм iнакше, нiж на чужих хлопчакiв з вулицi. На всiх чужих. Всiх нас цiкавить молода доля. Молодь - майбутн╨ людства, i вiд того, якою буде вона, багато залежить, яким буде суспiльство. Хоч отакi, як оце, взагалi плюють на суспiльство. Проте й вони, майже несвiдомо, розраховують на нього - воно ©х завжди прохарчу╨. Багатьох з них щось не вдовольня╨ в життi. I вони протестують. I теж по-рiзному. Вусатий молодик заперечу╨ рiшуче все i так же рiшуче копiю╨ геро©в копiйчаних фiльмiв та книжок. Його протест - мозолям. I нi гич бiльше. Ми розшеретову╨мо ©х словесними трi╨рами, але насправдi всi вони зсипанi до одного засiка. До того ж, готуючись шеретувати ©х, мiрку╨мо про всiлякi запобiжники, хлорани, а самi затиску╨мо мiцно в долоньцi ту, одну, ╨дину, дорогу нам зернинку, гаряче притиска╨мо ©© до сво©х грудей. Проростай не кукiлем, зернинко, крiзь наше серце!" РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ Днi летiли, мов наполоханi конi. Доводилось триматися за воза, пильно дозиратися вперед. Але що робити, коли виднокруг застила╨ ©дка пилюка? Пилюка застила виднокiл, чутки заступають правду. Вони й котяться, мов та порохнява. В лiкарнi розповiдали, буцiм Холод випробову╨ на хворих якийсь отруйний препарат, що сам вiн ледве зна╨ щось в медицинi, зате тямить в жiнках, наженився, мов турецький паша; ╨диного сина вигнав з дому, бо, бачте, заважав, вiйну теж просидiв чи то пiд спiдницею молодицi в окупацi©, чи в полонi, - i ще багато iншого. Чого не вигадають лю