Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   На польовому току, де ворохи зерна поналиванi, сказали Кухаренковi,  що
його викликають у район. Важко стояв серед току, вуса висiли аж до  землi,
такий був похнюплений. Легкова в ремонтi, мiг би взяти одну  з  вантажних,
що возили зерно на елеватор, але соромно брати вантажну для тако© по©здки.
Пiд рукою була бригадирова однокiнна бiдарка - нею й по©хав.
   Понад колючою посадкою ©де. Бiлий полудень навкруги,  сорока  скаче  по
верхах i весь ча╨ крикливо скрекоче до Кухаренка, мовби хоче  вискрекотати
йому якесь слово, але не вмi╨.
   Степове безлюддя повите спекою. Далеко  ходять  комбайни.  Бовванi╨  на
обрi© мурована вежа елеватора.  Вихор  курявно,  слiпо  блука╨  по  степу,
перетина╨ дорогу, i далi тiльки  стерня  переблиску╨,  де  вiн  пiшов  уже
прозорий.
   Цокiт бiдарки розламу╨ полудневу тишу.
   Кухаренко зна╨, чого його викликано. Мло©ться в грудях  вiд  передчуття
кари. Це мусило статись. Ждав цього, не думав  тiльки,  що  покличуть  так
швидко.
   Районне мiстечко густо запорошене степовою пилюкою. Лежить тут i  його,
Кухаренкова, пилюка теж. Поопускали вуха садки. Коло  чайно©  п'ють  ситро
знайомi голови, гукають Кухаренковi:
   - Кресафте, сюди!
   ╞м i досi чудно, що iм'я в нього Кресафт. Воно для них нiби прiзвисько.
   Про©здить мимо не  зупиняючись.  Дзвiн  на  прадавнiй  дзвiницi  висить
насторожливо. Давно мовчить,  прикусив  язика,  не  калатне,  i  зда╨ться,
ось-ось впаде просто на голову Кресафтовi. Навпроти знайомого будинку бiля
конов'язi - цiлий на©зд. Отже, викликано  багатьох.  Конов'язь  обгризена:
доки люди засiдають, конi акацiю гризуть.
   Прив'язав i свого: гризи, брате. Бо, мабуть, аж уночi дiйде наша черга.
   Проте його одразу й  погукали.  Поза  чергою.  Це  не  вiщувало  добра.
Секретарка в  приймальнi,  що  ранiш  зустрiчала  його  усмiшкою  i  сво©м
настро╨м мовби застерiгала й пiдбадьорювала для наступно©  розмови,  цього
разу глянула з сумом на  Кухаренковi  вуса,  на  його  опущенi  запилюженi
плечi. Подивилася так, мовби на нього впало невiдворотне лихо.
   У кабiнетi людно, сидять,  засiдають.  Духота,  а  вiкно  не  вiдчинене
жодне. Молодий Перший на сво╨му керiвному мiсцi.
   Кухаренковi не було мiсця, вiн став бiля столу.
   - Розкажи, скiльки роздав.
   Кухаренко, чорний вiд засмаги, ще бiльше потемнiв:
   - Не роздав, а видав.
   Цього наче тiльки й ждали.
   - Розбазарив - ось як це зветься!
   - На поводi пiшов, пiддався...
   - Це такий ти передовик? Такий "маяк"?
   Пiд обвалом слiв плечi його ще дужче опали. Найлютiше  насiдав  Другий.
Наче й не при©здив на коропи. Наче й не розказував анекдоти.  Побуряковiв,
розбух вiд обурення. Очужiлий i гнiвний, мовби не впiзнаючи Кухаренка, вiн
уже не  кликав  його  по  iменi  та  по  батьковi,  вiн  уже  кричав  йому
"Ку-гаренко!", бо мав звичку перебрiхувати  всi  прiзвища,  хоч  працю╨  в
районi вже кiлька рокiв. Прокурор теж сiка╨ться, щось цiдить  про  злочин.
Пiд ©хнiм обстрiлом Кухаренко почина╨ себе так вiдчувати, нiби  й  справдi
вчинив злочин, хоч злочину й не було - вiн певен у цьому в  глибинi  душi.
Вiн просто дотримав слова,видав по пiвтора кiло,  як  це  й  було  обiцяно
людям на зборах у присутностi цього ж Другого. Видав,  скiльки  обiцяли,нi
грамом бiльше.
   - Ну як ти мiг? - доскiпу╨ться прокурор.Хто тебе пiдбив на це?
   - Нiхто не пiдбивав.
   - Сам? - в iронiчному подивi звiв брови Другий.Такий герой.
   Кухаренко зiтхнув важко, ледве чутно видавив iз себе:
   - Ну, а як же в очi людям дивитись?
   - А план? На нього давай будемо дивитися крiзь пальцi? Тiльки  нам  вiн
мусить болiти, не тобi?
   I знову злива слiв. Обвал звинувачень.
   Уже йому втовкмачено, якого це  набуло  розголосу,  якi  це  може  мати
згубнi наслiдки для району. I в такий час,  коли  жнива  в  розпалi,  коли
тiльки починають  виконувати  план...  Пiддався  споживацьким  настроям...
Поставив пiд загрозу... Зривник... Саботажник...
   - Пропоную виключити,кинув у стiл Другий.
   Кухаренко мимохiть повiв рукою до серця. Нiхто цього руху й не помiтив,
чи вдали, що не помiтили: зрештою, в таких випадках не один тут  хапа╨ться
за серце... Тiльки жiнка,  третiй  секретар,  налила  йому  склянку  води,
пiдсунула. Однак вiн не став пити.
   У  Першого  обличчя  гiпсово-бiле,  аскетичне.  Губи   прикушенi.   Очi
пригашенi. Зникли пiд похмурiстю брiв, не дивляться на  Кухаренка.  Видно,
вiн остерiга╨ться агресивностi Другого.  Пiсля  того,  як  Другий  крикнув
"виключити!", вiн нiби хотiв щось сказати, але не сказав.
   Прокурор тим часом переглянувся з Другим:
   - Голосувати.
   I руки було пiднято. Не всi, правда. Утрималась жiнка - Третiй.  Перший
руку пiдняв, але якось знехотя. Утримався ще голова виконкому,  висуванець
з тридцятитисячникiв[1]._ Перед цим зауважив був, що  на  заводi,  де  вiн
працював, за роботу мають  звичай  платити.  Отже,  чи  такий  уже  злочин
вчинено тут... Та до нього не прислухались.
   З Кухаренком було покiнчено. Уже викликали когось iншого, а вiн  вийшов
на ганок. Спустошений був. Сонце розпливалося в небi розчавлене,  слiпуче,
як вибух. Горбились акацi© по той бiк майдану.  Конi  люто  гризли  зубами
конов'язь, хоча насправдi вони й не гризли.
   Вiдв'язав, по©хав. Зупинився бiля чайно©; зайшов, сiв плюхом край столу
i довго сидiв там в оточеннi знайомих голiв. Мух було багато. Втiшань було
багато.  Духота  душила.  Щоб   розвеселити,   розважити   його,   Шкарупа
розповiдав, як одного колись отак скубли на бюро, а вiн рукою до серця,  а
тi й злякались: може, годi, мовляв?  Бо  за  серце  хапа╨ться...  А  пiсля
всього  приятелi  запитують  того,  скубленого:  чого  за  серце  хапався?
Справдi, закололо? Та нi, каже, пляшка самогону в кишенi вiдiткнулась, так
пальцем заткнув, щоб духу не почули.
   Був регiт, припрохування:
   - ╞ж, Кресафте, не бiйся потовстiти! Голова без пуза - як  справка  без
печатки.
   Ще вони гомонiли пiсля цього про горох, мiркували з смiхом, чи можна  з
гороху спекти укра©нську паляницю, заохочували до цих жартiв  i  Кресафта,
але вiн мовчав, чманiв понуро, думки його були все про те, як обiцяв людям
на зборах у присутностi Другого i як йому повiрено  було  тодi.  Очi  його
оточували,  всi  отi  чеснi,  довiрливi  очi,  жiночi,  чоловiчi,  дiвочi,
хлоп'ячi, що вiн ©х бачить щодня i що в них вiн  щодня  повинен  дивитись.
Вони й зараз ждуть його там на токах, де гори хлiба сухим червоним  сонцем
пашать. Невже вiн справдi вчинив злочин? Перед ким? Одне  треба,  а  друге
хiба не треба? Чи, виходить, мусив би стати перед людьми брехуном?
   -  Не  хили  голову,  Кресафте,долина╨  до  нього,  нiби  крiзь   товщу
води.Сьогоднi так, завтра iнак. Хоча ти таки поспiшив.
   - Ну, а як же людям в очi дивитися?
   - Не будь на©вним,  Кресафте,засмiявся  товстощокий  Мамлiй,  голова  з
"Перемоги".Ти як дитина. Простодушний ти, жертва сво╨© совiстi. А  совiсть
- це така культура, що не кожен ©© культиву╨ в наш час.  Дехто  забув,  що
воно й таке, по якому попереднику його й сiють!..
   Кресафт бiльше не обмовився й словом.
   З чайно© вийшов надвечiр. Ще спека  була,  духота.  Дзвiн  пащеку  свою
розкрив iз дзвiницi, i коли про©здив Кресафт мимо собору, знову верзлося в
якомусь очманiннi, що дзвiн той таки впаде i накри╨ тебе сво╨ю  стопудовою
мiддю так, що й задихнешся пiд нею. Свiжого повiтря хотiлось, а воно  i  в
полi, за райцентром було ще гаряче  пiсля  спеки  дня.  Повiльною  ступою,
знехотя вiз його кiнь. Перехняблювалась бiдарка  пiд  важким  Кухаренковим
тiлом. Вуса волочилися в пилюцi шляху, а очi в небi тонули. Небо його було
над ним, чисте й величне, як завжди. Тiльки на обрi©, десь на сходi,  ледь
помiтно проступали вершечки хмар. Стояли, як далекi Карпати його фронтовi.
А кiнь його негодований похнюплено тюпав i тюпав у тi недосяжнi  нереальнi
Карпати.
   Понад лiсосмугою шлях. Сухо й колючо в  гущавинi.  Акацiя,  гледичiя[2]
переплелися, а низом трава сухими врунами вилягла, блищать якiсь солом'янi
кубла, консервнi iржавi бляшанки.
   "Ех ви... Оце так вирiшу╨те? - зверта╨ться думками до  когось.Позвикали
в Сiрка очi позичати, а я напозичавсь. Чу╨те? Напозичавсь!"
   Глуха була ця дорiжка польова, нiхто не зустрiчався, нiхто не  обганяв.
Потiм  десь  iз  лiсосмуги,  нiби  навперейми,  вискочив  знайомий  газик.
Зупинився попереду бiдарки, з-пiд брезентового нап'яття з'явилося  обличчя
Першого, блiде, непроникне i нiби ще бiльше схудле. Вiн вийшов  з  машини,
перечекав, поки розсiялась хмара куряви, що, наздогнавши  ©х,  обкурила  i
повiльно-довго танула.
   - Лютишся, Кресафте Петровичу? - пiдступив Перший до бiдарки.
   Кухаренко не дивився на нього, уникав його погляду, почував себе  перед
ним нiби винуватим. Наче ошукав його, пiдвiв, завдав йому непри╨мностi,  а
вiн же любив його - Першого всi любили в районi за молодiсть i чеснiсть.
   - Ма╨ш образу на мене?
   - Не в тiм рiч.
   Перший стояв якусь хвилю в задумi, спрямувавши погляд у колючу гущавiнь
посадки. Потiм заговорив про його,  Кухаренкове,  життя.  Вiн  дасть  йому
роботу. Забере його в сiльосптехнiку. Та й взагалi ще, може, ©х звiдти,  з
гори  пiдправлять...  У  тонi  його  чулося   виправдання.   Говорив   про
сiльгосптехнiку, про Кухаренкову майбутню роботу, а чулося  пiд  цим  щось
iнше, нiби щось таке: "Я на тво╨му мiсцi вчинив  би  так  само.  А  що  не
заступився перед Другим за тебе, то..."
   - Складно все це, Кресафте Петровичу. Одначе що ж. Будь.
   I газик помчав. При першому ж поворотi звернув сво╨ю халабудою на  поля
"Перемоги", про©хав трохи по забутому межiвнику i незабаром знову повернув
у бiк райцентру. Кухаренковi стало ясно, що не якiсь господарськi  клопоти
пригнали Першого сюди i що Кухаренка перестрiв вiн у цьому  надвечiр'©  не
випадково:  хотiв,  видно,  хоч  трохи  залагодити   вчинене,   заспоко©ти
розтривожене сумлiння...
   А Кухаренкiв кiнь тюпав далi на тi хмарнi крайстеповi Карпати,  що  вже
обiймали небо. У дорозi застав  його  й  смерк,  синiй,  вечiрнiй.  Вiжки,
намотанi на грубу Кресафтову руку,  обвисли,  висiли  знеможено.  А  друга
рука, така ж важка, в набряклих жилах час вiд часу торкалась грудей,  наче
там пекло, наче там у  грудях  горiло  пiд  прокипiлою  потом  та  пилюкою
сорочкою.
   - Не в тiм рiч... Не в тiм рiч,час  вiд  часу  шепотiли  сухi  запеченi
губи.
   Пiзно вночi на обезлюднiлий уже тiк нечутно вкотилась  бiдарка.  Сторож
пiдiйшов до не© i аж вкляк, збагнувши, що це  ж  головине  тiло  лежить  у
бiдарцi - важко, безжитт╨во. Сторож заходився  розплутувати  вiжки,  мiцно
намотанi на задубiлiй уже руцi. Кiнь, що привiз господаря на тiк, тривожно
похропував на високi бурти  зерна,  що  i  в  темрявi  висвiчували  денним
сонцем.

   1963 р.

   [1] Тридцятитисячник - з  метою  змiцнення  радянсько©  влади  на  селi
партiя надiслала в сiльськi мiсцевостi тридцять тисяч робiтникiв.
   [2] Гледичiя - рiзновид акацi©.

Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:52 GMT
Оцените этот текст: