чув поблизу щось незрiвнянно важливiше: глухе туркотiння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тiло, ще тепле i все мокре вiд поту. По чоботу домашнього крою впiзнав, що це Бузько. Тiло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, i весь час було чути поблизу тихе оте воркотiння: кров била цiвкою з-пiд пахви. Гай приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче занiмiла в подивi вся земля: серце не билось. Бо╨ць понишпорив у кишенях, забрав гаманець i патрони i знову поповз. За кiлька метрiв вiн впiзнав Вакуленка, бо навiть у темрявi заблищала його лобата лиса голова без пiлотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крiзь горло .i вийшла на потилицi. Бiля каменя Гай передав Чернишевi документи вбитих, а собi залишив тiльки Бузьковi патрони. Всi знову встали, пiддавши один одному трипудовi ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотiли сягнути неба i, знесилившись, гнулися i вмирали, розсипаючись холодним сяйвом. Поки прийшли на мiсце, нiхто не сказав нi слова. На вогневiй, вiдшукавши Брянського, Черннш доповiв йому, що люди з мiнами повернулися, одначе двох убито. Брянський уважно й серйозно вислухав рапорт, розпитав про деякi подробицi. - Жаль, - сказав вiн по паузi. - Жаль. Особливо цього... Вакуленка. З нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметi. Ну що ж... Брянський якусь мить подумав. - Що ж... Забирай, друже, людей i... знову по мiни. На ранок ма╨ бути "сабантуй". Черниш козирнув i подав команду на п'ятий рейс. Х На ранок справдi почався "сабантуй", який уже й не змовкав до самого вечора. В бiй були введенi всi пiхотнi батальйони. Вони блокували злiва кiлька живих ще дотiв. Противник теж пiдкинув значнi сили пiхоти i виводив ©© раз по раз з окопiв у контратаки, щоб звiльнити замкненi в дотах гарнiзони. Кiлька разiв пiхота сходилася врукопаш на самiй вершинi. Безнастанний гул, трiскотнява i хмари диму стояли над висотою, заволiкаючи сонце. Брянський стояв на спостережному пунктi сьомо© стрiлецько© роти i звiдси керував огнем. Вiн мав завдання весь час тримати пiд обстрiлом одну з важливих траншей, що йшла з румунського тилу на висоту, вплiтаючись у складне -Мереживо ©© оборони. У стереотрубу Брянський добре бачив цю траншею, обплетену зсередини лозою. По нiй вiн бив, бив з самого ранку. Корегуючи вогонь, вiн рiдко заглядав у таблицю стрiльб, бо знав ©© майже напам'ять. Взагалi, математична пам'ять у нього була розвинута надзвичайно. Коли мiни лягали десь поза транше╨ю на обпаленiй, переритiй землi. Брянський не мiг стримати свого роздратування. - Партачi! Партачi! Партачi! - кричав вiн за кожним невдалим пострiлом i, не вiдриваючись очима вiд цiлi, грозився в трубку телефонiстовi i вимагав негайно ж повiдомити установки: йому здавалося, що там наводчики геть усе переплутали. Зате, коли мiна вибухала в самiй транше©, сповнюючи ©© димом, обличчя Брянського сяяло вiд вдоволення, вiн хапав Шовкуна за плече i енергiйно тикав ординарця в тому напрямi. - Бачиш, бачиш, - говорив вiн, не спускаючи очей з транше©, - накрито! Цiль накрито! Чудесно! Молодцi! I нашвидку записував собi щось у блокнот. Органiзацiю бою вiн завжди сприймав як процес невпинно© творчостi, матерiал для все нових узагальнень i вдосконалень. Брянський оцiнював бiй не лише за його остаточними результатами, хоч це було, звичайно, головне, а ще й за тим, як цей бiй був пiдготовлений, проведений, як розгортався, як переборювалися складнi ситуацi© i несподiванки, що завжди виникають у ходi бойових дiй. Навiть найменша операцiя батальйону виступала перед Брянським або "неохайною", як вiн говорив, з зайвими жертвами, або зробленою точно, красиво, з найменшими втратами. Пiсля бою, коли командир батальйону збира╨ командирiв рот, щоб зробити пiдсумки, Брянський нерiдко саме так i висловлю╨ться: - Знищення тако©-то групи противника в тiм-то перелiску було проведено рiшуче, точно, красиво. Командири стрiлецьких рот не проминуть нагоди покепкувати з Брянського. - Особливо, - каже котрийсь, - "красиво" сержант Новиков засадив багнет тому нiмецькому унтеровi нижче пупа! I зараз, керуючи вогнем сво╨© роти. Брянський весь час стежить i за вогнем iнших мiнрот та мiнометних батарей, звертаючись щоразу до Шовкуна iз сво©ми спостереженнями. - Дивись, дивись, як Серг╨╨в буду╨ "ве╨р"! Iч, жук! На-крив! Накрив усiх! Шовкун, який не знав нiякого Серг╨╨ва i зовсiм туманно розумiвся на "ве╨рах", немало дивувався з цi╨© невгамовностi свого командира. - I навiщо вам, товаришу гвардi© старший лейтенант, отой Серг╨╨в? - насмiлювався запитати ординарець з м'якою чемнiстю. - Хiба мало вам клопоту з сво╨ю ротою? Чи ви за того Серг╨╨ва вiдповiда╨те? -Шовкун! - зиркав на нього Брянський з несподiваною суворiстю - Ми за всiх вiдповiда╨мо. I за все! I знову, злiгши витертими лiктями на суху глину бруствера, впивався гострим поглядом у поле бою. А пiд кручею, де розмiстилася його вогнева позицiя, дiялося щось незвичайне. Чахкання гарячих мiнометiв, гамiр, метушня i лайка, лайка без кiнця. Хто глянув би збоку на цей розгардiяш, мiг би подумати, що тут люди втратили глузд i тiльки шаленiють, не тямлячи себе, замкнутi в цiй клiтцi, сповненiй пекучо© задухи. I, лише придивившись ближче, можна було помiтити, що тут пану╨ цiлковитий порядок i залiзна чiткiсть добре злагодженого механiзму. Це було ╨дине порiвняно невразливе мiсце пiд висотою, i сюди збилися всi, хто мав на це можливiсть i право. Крiм вогнево© Брянського, тут розмiстився командний пункт батальйону з усiм сво©м штатом, до писарiв включно. Писарi, що складали на колiнах сво© нескiнченнi зведення, надавали картинi якогось дiловитого вигляду i впевненостi. Тут розгорнулися санiтарнi взводи двох батальйонiв. Бiля санвзводiв уже назбиралося кiлька десяткiв поранених; вони сидiли й лежали на самiм днi яру i чекали ночi. Штабний офiцер з молдаванином-перекладачем допитував полонених, захоплених сьогоднi. Вони були ще мокрi вiд поту, очманiлi i нiчого, крiм учорашньо© нашо© артилерiйсько© пiдготовки, не пам'ятали. Якийсь контужений сержант, зiбравши бiля себе гурт легкопоранених, за©каючись, розповiдав дуже голосно, як вiн пiдкладав вибухiвку пiд дот i як нею ж його оглушило, бо не встиг далеко вiдповзти. Другий, зовсiм молоденький бо╨ць, дотепно хвалився, як пiдстерiг румунешта, коли той, не чекаючи гостя, саме вiдчинив броньованi тиловi дверi дота. - Буна дзiва! - сказав я йому i ошелешив прикладом по головi... А в дот - протитанкову... - Давай, загинай смiливiше, - недовiрливо перебива╨ новичка рослий пристаркуватий сапер. - Хто дасть води ковтнути - я теж збрешу... - Спека сто©ть нестерпна. Вся долина пiд кручею по самi й цiния мов налита прозорим, розтопленим склом. Сюди нiзвiдкiль не залетить вiтрець i не сколихне гаряче повiтря. Обслуги бiля мiнометiв стоять, вмиваючись потом, чорнi, як негри. Але настрiй у всiх збуджений, пiднесений, бо зразу надходять чутки про падiння то того, то iншого дота хоч i бiйцi-штурмовики часом гинуть разом iз ним. Хома Ха╨цький з червоними вiд безсоння булькатими очима сидить весь у кiптявi, вставляючи в оперення мiн додатковi заряди. Вiн без угаву править теревенi, поблискуючи з-пiд розкуйовджених вусiв бiлими молодими зубами. - Товаришу гвардi© лейтенант, - зверта╨ться вiн до Сагайди, пiдкидаючи на руцi мiну. - Еж при╨мно якомусь фрiцевi спiймати до рук отакий огурок? Гей би вдавився! Десь поблизу, вгорi пiд кручею, вибуха╨ снаряд, i безсилi осколки хурчать над головою, мов ситi перепели. Це трохи бентежить Ха╨цького, i вiн задира╨ голову туди, поверх кручi, до неба. Вiн погрожу╨ в бiк противника мiною. - Е, май розум! - гука╨ Хома, розважаючи всю роту, - куди ти стрiля╨ш? Чого ти хочеш? Чи, може, ти надумався менi вiку вкоротити? Але ж то було б кепсько! Бо маю дома жiнку, i двох дiтей, i батька старого! Та i я жити хочу!.. Роман Блаженко теж надяга╨ на мiни додатковi заряди, i рана йому не заважа╨ в цiй роботi. - Я стидав би ся, - каже вiн, - сидiти згорнувши руки, коли всiм навколо такi жнива, такий шарварок... А я ж. братцi, нарiвнi з вами також з'©даю казанок кашi. Всi знають, що Блаженко-старший дуже запопадливий до роботи. Без не© вiн гине, чахне, як стебло в посуху. Роман - людина нiжно© i сумирно© вдачi. Коли вони, мов ярмарковi лiрники, заведуть, бувало, на дозвiллi з братом Денисом тiльки ©м самим вiдому пiсню про "пiсочок, що загорта╨ милого слiдочок", то Блаженко-старший одразу розжалобиться до слiз. При його м'якому характеровi iншим, зубатiшим, зда╨ться, легко було б його заштовхати, перетворити в попихача, проте насмiхатися з нього, скривдити його нiхто не наважу╨ться. Бо он коло мiномета сто©ть Денис, атлетично© будови чолов'яга рокiв тридцяти, з вiчно насупленими чорними бровами, i яструбом погляда╨ навкруги. Спробуй-но тiльки зачепи! В усяку хвилину i перед ким завгодно вiн ладен вступитися за свого брата. Над телефоном сидить Маковей. В ротi його всi кличуть Маковейчиком, бо вiн 1926 року народження i ма╨ симпатичне обличчя з широким, як паперовий кораблик, носом. Сам Маковейчик маленький на зрiст, але груди ма╨ розвиненi й завжди випнутi молодцювате - "колесом". На плечах у нього мiцно сидить рухлива лобата голова, яка, за словами Сагайди, готувалася людинi-велетневi, а опинилася помилково у Маковейчика. Сагайда iнодi любить - заради розваги - всi╨ю п'ятiрнею провести, проорати Маковейчи-ковi од лоба до пiдборiддя. - Не пацайте! -кричить тодi бо╨ць i кида╨ться на Сагайду боротися, бо "пацання" означа╨, що в цей момент можна пустувати iз лейтенантом.. Коли рота ще стояла на формуваннi i багато спiвала вечорами, Брянський випросив Маковейчика у командира стрiлецько© роти, бо Маковейчик чудово заспiвував. Проте iнодi Маковейчикiв талант йому ж i шкодить. Чергуючи ночами бiля апарата, вiн уже й тут, в оборонi, бувало, з нудьги, як соловей, почне заливатися в трубку, зачаровуючи сво©м спiвом незнайомих i нiколи не бачених дiвчат-телефонiсток. За це розлючений командир батальйонного взводу зв'язку да╨ йому три наряди поза чергою, погрожуючи ще й побити на головi трубку. Проте замiсть нарядiв Сагайда, який не терпiв, щоб його бiйця карав ще хтось, крiм нього самого, тричi "пацав" Маковейчика п'ятiрнею, i тим усе кiнчалося. Але нинi Маковейчиковi не до пiсень. Вiн сидить, згорнувшись бубликом, над апаратом, з трубкою, прив'язаною через голову бiля вуха. Вiй переда╨ команди Брянського, похвали i прокльони, переда╨ уривки пiдслуханих розмов про загальне становище на дотах, а сам дума╨, заклина╨, щоб знову де-небудь не порвало кабель. Сьогоднi вiн уже шiсть разiв бiгав по вiдкритiй висотi на лiнiю, i щоразу старшi бiйцi проводжали його спiвчутливо, як на той свiт, бо, незважаючи на досить-таки задерикуватий характер Маковея, всi його любили. Правда, бiльшостi з них вiн не доводився справжнiм земляком, навiть зухвало допiкав ©м ©хньою говiркою, насмiшкувато передаючи, як "Г'андрiй г'узенькою г'уличкою повiз г'орачам г'обiдати". Але старшi не були на нього в претензi© за цi витiвки, бо, зрештою, хлопчисько мiг бути багатьом з них за сина i, може, якраз нагадував ©м власних ©хнiх дiтей i тепло рiдних покинутих гнезд. Коли вiн повертався з лiнi©, з'являючись над кручею йтрибаючи звiдти, як з неба, рота полегшено зiтхала: - Маковейчик! Соловейчик! Живий! А Сагайда на знак особливо© прихильностi жорстоко "пацав" його кiлька разiв, впiймавши в сво© ведмежi лабети. I все-таки лiнiя знову замовкла. Маковейчик хотiв сам себе ошукати i ще деякий час надсадне кричав у трубку, лаючи свого напарника, що сидiв десь на НП. Одначе, видно, даремно витрачав Маковей свiй порох: напарник таки мовчить, i ротний соловейко, люто чортихаючись, вискаку╨ з окопу. Вiн просить у Ха╨цького ножа, щоб зачищати кiнцi кабеля. Ха╨цькому шкода давати ножа, i вiн довго шука╨ його по сво©х кишенях, повних рiзноманiтних скарбiв. -Швидше шукай! -кричить Маковейчик. -У тебе там не кишеня, а цiла кузня. - На, та гляди, щоб не згубив. - А коли й сам не вернусь? - А нiж щоб був. Маковейчик хапа╨ кабель в руки i бiжить уздовж лiнi©; Доки лiнiя йде байраком, Маковейчик вiдчува╨ себе спокiйно Та ось вона подерлася вгору, i Маковейчик подерся за нею, поки опинився, врештi, на вiдкритому мiсцi. Тут йому вiда╨ться, що вiн зовсiм голий. Безлюдна мiсцина, вигорiла трава, i вибухи гуркають то там, то там по всiй висотi. Моторошно: один на всю висоту! Маковейчик припада╨ майже до землi i котиться по нiй клубочком, i кабель лежить у нього в руках, боляче обшурхуючи пальцi. На якийсь час лiнiя входить у зруйновану траншею, потiм знову вирина╨ i знову бiжить через пагорби. Сонце сто©ть десь над головою. Пiт залива╨ очi, i солоно ста╨ на сухих губах. Недалеко впав снаряд, обдало Маковейчика гарячою хвилею. Вiн схопився, оглянувся на себе - неушкоджений - i знову покотився в газах, гiркiй духотi, один, як у пустелi. Дивлячись на цю висоту збоку, вiн , нiколи не уявляв собi, що вона така велика. А тепер йому вда╨ться, що вiн бiжить уже цiлу годину. Нарештi - розрив. Маковейчик зубами зачища╨ кiнцi кабеля, забувши, що в кишенi у нього лежить здоровенний саморобний нiж Ха╨цького. З'╨днавши, пуска╨ться назад. Згори бiгти набагато легше. Вiн почува╨ задоволення вiд того, що полагодив кабель, i навiть не так ляка╨ться снарядiв. Де-не-де бiлi╨ деревiй, жовтi╨ безсмертник, пахнуть, сохнучи вiд спеки, васильки, ще не зчесанi металом. I раптом Маковейчик як бiг, так i вкляк на мiсцi. Зовсiм близько попереду з-за пагорба нагло вирiс довготелесий румун у зеленому мундирi i в постолах. Маковей встиг побачити навiть це - що румун у постолах. Чужинець, видно, теж нiяк не сподiвався на таку зустрiч i зупинився з розгону, важко дихаючи. Мить вони стояли мовчки, розгубленi, збитi з пантелику обо╨. Якби ще трохи пробiгли, то, зда╨ться стукнулись би лобами. Румун, худющий, смаглий, з горбатим, полупленим носом, дивився на Маковейчика, а той - на нього. Це тривало якусь мить, а ©м здалося, що стоять вони так уже здавна, стоять вiч-навiч. I враз, нiби за ╨диним окликом, обо╨ круто повернулись i... дременули в рiзнi боки. Уже тiльки чимало вiдбiгши, Маковей почув, що за спиною в нього, бовтаючись, боляче б'╨ться автомат. Перед цим, налетiвши на румуна, Маковей зовсiм забув про свiй пепеша, як, напевно, забув i румун про свою гвинтiвку. Схаменувшись, Маковейчик швидко зняв через шию автомат, оглянувся. Еге, дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготiв постолами, виринаючи та пiрнаючи у складках висоти. На вилинялiй румуновiй спинi танцювала забута гвинтiвка. Телефонiст пустив довгу чергу йому навздогiн. Румун на бiгу озирнувся, нагнувсь i... глузливо поляпав себе долонею ззаду. - Ах ти ж, мамалижник! - вигукнув Маковей, пускаючи вслiд ще одну чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. - Чеше! аж кiстки торохтять, а ще глузу╨! Проте i самому Маковейчиковi було якось i соромно, i легко,i весело. "Щастя тво╨, що автомат у мене був за спиною! - з веселими погрозами думав телефонiст. - А то я б тобi показав: ну шти рус╨шти!.. I де вiн тут узявся? Чи, може, вiн також зв'язкiвець? Заблудився, видно, як погана вiвця, та й гаса╨". Повернувшись на вогневу, Маковей не втримався, щоб не розповiсти товаришам про свою конфузну пригоду. Товаришi пiдняли його на глум: - Ех ти, соловей! - Прогавив свого "язика"! - Ти б же йому - хенде хох! - кричав Ха╨цький. - Забувся, - невмiло каявся Маковейчик. - Все на той час вилетiло з голови. Очi в нього, як два чорнi колодязi... Великi, блищать... Не одразу по них пальнеш... - Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, - тодi амiнь Вся рота нещадно потiшалася з свого солов'я, проте пота╨мцi i зважала на його зелену молодiсть. До того ж, це - перший бiй. Маковей, сидячи над апаратом, терпляче зносив незлобивi насмiшки товаришiв. Докори сумлiння, видно, не дуже гризли його за те, що з-пiд носа випустив живим того знужденного, бiльше схожого на чабана, вояку, що не одразу пальнув у його переляканi, блискучi, мов чорнослив, очi... -_ Як ти хоч мого ножа не загубив, - турбувався Хома Ха╨цький, забираючи в Маковея свого ятагана. - Давши такого драпака перед якимось охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити! - А якби й загубив, то що? - лукаво задирався хлопець. - Я би з тебе тодi шкуру на гамани дер би!.. Пасами дер би! От що. "Чекайте, - весело думав про себе Маковей, -чекайте... Хiба це вже й край... Стану i я згодом таким воякою, як вашi полковi "вовки". Сказано ж: солдатом не родишся, а робишся..." Маковейчиковi радiсно i легко на серцi, бо сонця так багато, що небо аж побiлiло вiд нього, а внизу, далеко-далеко за насипом, за батареями, виднiються луки i бiжить-струму╨ по них марево, мов отари прозорих водяних овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах i в бiлих штанях пасуть iз собаками сво© отари. I вiвцi мають маленькi голоснi дзвiночки на шиях... В серцi малого телефонiста спiвають радiснi сонячнi хори... XI Нарештi висота впала. Це сталося наступно© ночi перед свiтом, i першим про це дiзнався Маковейчик. Лiнiя одразу сповнилась радiсним клекотом, вза╨мними поздоровленнями. Вночi румуни вiдступили. Вiдступили раптово, крадькома, проте нiхто ще не знав, що на цей раз вони вiдступили востанн╨, що цi╨© ночi Румунiя, оповита загравами, була поставлена на колiна. Знiмалася наша пiхота. Зв'язкiвцi, вiльно походжаючи по висотi, змотували кабель; обози, вирвавшись на шляхи, посунули до висоти i вже не вертали назад, а стали попiд нею величезним гомiнким табором. Ранок був ясний, як пiсля градобою. Сапери-пiдривники пiдкладали пiд порожнi доти десятки кiлограмiв толу, i доти з веселим ревом пiднiмалися з землi i майже цiлi ставали на диби, розчепiривши, як фантастичнi потвори, покрученi лапи залiзних крiплень. Взявши мiномети на в'юки, рота Брянського теж рушила вперед. Здорова свiжiсть лiтнього ранку промивала безсоннi очi бiйцiв, обвiвала спаленi, запорошенi обличчя. Один по одному пiднiмалися мiнометники на висоту за командиром роти. Сорочки на ©хнiх спинах за цi днi побiлiли: на них, пропотiлих наскрiзь, виступила й позасихала сiль. Перед Чернишем ступав Гай, несучи на собi важку металеву плиту, яку ще кiлька днiв тому чистив i нiс Бузько. На спинi бiйця вона вилискувала, як вiдполiрований скибами грунту лемiш. Досягши вершини, зупинились, щоб перепочити. Свiт, до захмелiння прекрасний, розступався на всi чотири боки вiд них. Далеко праворуч на захiд рум'янiлись пiд вранiшнiм сонцем бiлi вершини гiр. Чи стрiмкi то гори бiлiють, повитi лiтнiми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Укра©на бiлi╨ черiдкою хат?.. Мiж зелено-сизими полями, звиваючись, висвiчу╨ водами на сонцi мирний i лагiдний Серет. У повитих свiжим туманцем далях, скiльки сяга╨ око, бовванiють зеленi острови сiл у садках, над якими пiдносяться високi дзвiницi, нiжно-блакитнi веселi банi цер'-ков. Там, здавалось, нiколи не було вiйни, нiхто там i не чув, що вона бува╨ на свiтi. Здавалось, там, як i ранiше, оце саме пiють пiвнi в дзвiнкiй ранковiй тишi i протяжне, лiниво реве худоба, яку вигонять на пашу, i ходить вулицями допотопний iнвалiд, б'╨ в цимбали, викликаючи селян послухати новини. I тiльки ця висота стояла геть порита, подовбана, обгорiла, наче пройшов над нею вогняний смерч, обпаливши все, вкривши ©© понiвеченими трупами, покинутою збро╨ю, гiльзами, протигазами й iншим мотлохом, що ним засмiчу╨ землю вiйна. А над усiм цим великим свiжим цвинтарем зводяться бетонованi доти, як гiгантськi страховиська, живцем вивернутi нашими пiдривниками з землi. - Корчуйте ©х, корчуйте! - гука╨ в той бiк Ха╨цький, немов сапери можуть i справдi почути його. - Корчуйте ©х з ©хнiм залiзним корiнням! А ми вже викорчу╨мо й тих, що садять по землi оце погане зiлля! Сапери снують по всiй висотi, як рибалки з вудлищами i довгими мiношукачами в руках. Позначають мiннi поля, рокладають проходи бiйцям у широкий вiдвойований свiт. "Л -, Л -" - виростають по висотi свiжi дерев'янi таблички. - Ось i траншея, по якiй ми вели вогонь, -сказав Брянський, i всiх потягло глянути на результати сво╨© роботи. Дивлячись пiд ноги, щоб не наступити на мiну, бiйцi пiдходили до транше©. Всiма опанував пiднесений настрiй, бо нiщо сьогоднi вже не загрожувало життю, страшне пекло бою вiдгуркотiло, i чистий, як скупаний, серпневий ранокдежав до ясних горизонтiв. Ворог вiдступав, а вони лишилися живi i вперше пiсля гiрко© задухи й виснажливого напруження цих днiв дихали вiльно, на повнi груди. Жодного пострiлу не чути було над землею. Траншея являла жахливе видовище. Це була сумiш глини, кривавого лахмiття i навалених в рiзних позах жовтих трупiв. Один, жовтий, босий, тiльки з онучами на ногах, сидiв, спершися спиною на стiну транше© i схиливши голову, наче в задумi. На його колiнах нiби спав - лицем вниз - другий, з брезентовим одкритим ранцем на плечах, з-за якого виглядала брудна солдатська бiлизна. Поруч них, привалений до половини землею, лежав третiй. Не звертаючи уваги на трупи. Брянський звичним оком ,". Професiонала одразу став визначати, куди влучали мiни: - Ця розiрвалася на брустверi... Ця вдарила в стiнку... Цiкаве влучання... А та лягла на саме дно... Порядок! Та звертаючись до сво©х офiцерiв, вiн продовжував: - У цьому бою я зробив дуже цiкавi спостереження. Менi зда╨ться, що система вогню з кiлькох мiнометiв, яку застосовували досi для траншей такого типу, може при деяких корективах давати набагато кращi наслiдки... Дивiться, пiд яким кутом ця траншея стояла до нас... почав розвивати сво© iде©, дивлячись прямо на Черниша i оцiнюючи, наскiльки Черниш його розумi╨. - У тебе пiсля кожного бою цiла хмара iдей, - зауважив Сагайда, який, видно, уже звик до цього. - Факт, що мо© вусачi дали жару. А ти все кричав, що партачимо. Денис Блаженко, не гидуючи трупами, мовчки опустився в траншею i вiдшукав там кiлька рваних сизих осколкiв. - Це з мого мiномета, - заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського. Осколки пiшли з рук до рук. - Чому обов'язково з твого? - Ось моя маркiровка. Вона в мене записана. I Денис впився в командира роти своiм упертим яструбиним поглядом, нiби ждав, нiби чогось настiйно вимагав. - Не турбуйтесь, Блаженко, - посмiхнувся йому Брянський втомленими холодними очима. - Я все пам'ятаю. У мене кожен чесний бо╨ць сво╨ одержить. Iшли по самiй висотi, перестрибували через транше©, не могли втриматися, щоб не оглянути всi найближчi вирви. Зустрiвся один з батальйонних зв'язкiвцiв i вказав стежку, що нею недавно пройшла пiхота. Як не гуляла вiйна по висотi, проте не все ще спалила. Де-не-де попадався пiд ноги безсмертник i стирчали бiлявi пухнастi вiнички тирси, спiвучо© степово© трави, що вiд найлегшого подиху вiтерця почина╨ тонко бринiти, мов жива. З яких степiв i якими вiтрами занесене й посiяне тут, на високiй горi, ©© насiння? I яким чудом врятувалась вона вiд вогню й металу в цi днi? Де-не-де бiля вирв сивi╨ безводний полин або кущиться пахучий чебрець, i Гай, сутулячись пiд важкою плитою, не лiну╨ться нагнутись, щоб зiрвати запашний кущик. Потiм, задерши голову до сонця, вiн кiлька разiв глибоко нюха╨ сухе зiлля i вдоволено крутить головою. - Ловко пахне, - примовля╨ вiн, мружачись сьогоднi якось особливо ласкаво, всмiхаючись невiдомо кому. - Це наша трава... По-нашому й пахне. Дивною була ця любов до степових рослин'i запахiв у нього, корiнного полiщука, який народився i вирiс у суворих пущах, пiд шум вiкових полiських дiбров. Вiн нагадував собою тих дивакiв, що, вiк звiкувавши в безводнiм степу, все життя марять про море. - Ти почав би ще, як дiвчина, вiнок собi з того зiлля плести, - смiялися бiйцi. - I сплiв би, якби було коли, - вiдповiдав юнак, злегка червонiючи. - Я вмiю. Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, нiби тут були розсипанi скарби. Той знайшов сигарети, iнший нап'яв на себе рябу, як ящiрка, плащ-палатку, але йому загукали, що вона в кровi, i закривавлена палатка вже летить з плеча геть. Зацiкавлено пiдiймали рiзний блискучий дрiб'язок чужого солдата, i, покрутивши його в руках, побавившись, мов дiти, кидали тут же, i знову чогось шукали, поки зненацька пролунав громовий вибух, i ясний ранок зразу потьмарився: Гай наступив на мiну. Ще хвилину перед тим Черниш бачив його. Бо╨ць стояв над кущиком синiх василькiв, приязно всмiхаючись до них. Потiм нагнувся, обережно зiрвав i не встиг зробити кроку, земля пiд ним гримнула i все зникло в чорному димi. Де стояв Гай, вирвався лише високий чорний стовп, i коли розвiявся, там уже нiхто не стояв. Гай лежав розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до землi. Тiло, звiльнене вiд брезентових закривавлених лямок, наче зiтхнуло i впало безсиле. Бо╨ць лежав, витягнувшись на весь зрiст, i тiльки тепер усi побачили, який вiн був гарний, стрункий, широкогрудий - справжнiй красень. I шовковистi бiлявi брови лежали на задимленому й обличчi, як два волотки тирси, степово© спiвучо© трави, занесено© сюди iз схiдних степiв буйними вiтрами. Бо╨ць i тепер довiрливо й трохи здивовано дивився в чисте небо, i його очi були ще синiшi за небо, прозорi, як камiнь-сапфiр. I найдивнiше було, що в руцi бо╨ць ще стискав сво© синi васильки. Обпаленi вибухом, вони тепер нагадували жмут i iржавого колючого дроту. Хтось попробував взяти ©х з Га╨вих рук, але мертва рука так мiцно затисла квiти, що ©© годi було розчепити. Так i залишили його з тими васильками в руцi, з польовими квiтами рiдного краю. Ледве знайшли заплилi кров'ю, посiченi документи. У другiй кишенi була пригорща автоматних патронiв. Маковейчик мовчки вигрiб ©х, наче золоте насiння, i пересипав до сво╨© кишенi. Вiн не знав, що тим патронам доводитися - пiсля Бузька i Гая - вже третiм господарем. Смерть Гая справила тяжке враження, пiдсилене ще, може, тим, що сталася вона не вчора в бурхливому пеклi бою, а саме цього ранку, коли так ясно було навкруги i безкра© степи дихали на них пишнiстю пiвдня, ароматом нових далеких походiв.. Бiйцi йшли, похмурi, задумливi, поволi спускаючись стежкою з висоти. Спiдлоба поглядали на загадковi кра©, що розстилалися перед ними внизу, на далекi мiста, в яких вони ще не були, але мусять бути. - I там наздоженем, - блимнув бiлками Ха╨цький, ще бiльш потемнiвши. - I все тодi пригада╨мо. Все! Незабаром догнали батальйон. Вiн також не встиг ще спуститися з висоти вниз, хоч розвiдка доповiдала, що i в першому мiстечку, i далi противника не виявлено. Старшини годували людей. Вперше за три доби ©ли бiйцi як слiд, розсiвшись по зеленому пiдгiр'ю, яке ще вчора було румунським тилом, ©ли повiльно, зiгрiтi нiжним сонцем, поглядаючи на нього так, наче довго не бачились. ╙вген Черниш сидiв на травi оддалiк, спершись пiдборiддям на руки. Смерть Гая приголомшила його. Пригадалась позаминула нiч, коли Гай, рискуючи власним життям, полiз замiсть нього, Черниша, вiдшукувати мiж трупiв Бузька i Вакуленка... I нинiшнiй ранок, коли бо╨ць уже лежав-горiлиць на висотi, посiчений, задимлений, з тими опаленими васильками в руцi... Було нестерпно гiрко. За днi штурму Черниш помiтно схуд, i його смугляве хлоп'яче обличчя ще бiльше витяглеся, густий рум'янець щiк потемнiв, як тужавий дубовий листок, повитий багрянцем. Сонце уже пiдбилося. Внизу, на рiвнинi, у тремтливiй гарячiй прозоростi, розкинулось степове мiстечко, яке Черниш ще в оборонi не раз бачив на топографiчнiй картi у Брянського. Там воно було тiльки купкою чорних бездушних прямокутникiв, а насправдi - тут перед очима - яке воно свiтле, красиве, сповнене живих барв! Широкi вулицi бiжать до сонячно© слiпучо© рiчки, над кварталами строкато поблискують дахи, крiзь густу зелень проглядають бiлi стiни будиночкiв, мов розвiшанi на деревах екрани. Все мирне, святкове, затишне... Але Черниш зна╨, що то лише видимiсть затишку: мiстечко розгромлене, перетворене в пустку. Щедра пiвденна природа не встигла ще сво╨ю буйною рослиннiстю прикрити рани вiйни. То тут, то там навiть неозбро╨ним оком видно проламану черепицю крiвель, величезнi купи ру©н мiж деревами... Будувала, творила людина для щастя, а чим усе обернулося? Замислившись, ╙вген не помiтив, як пiдiйшов до нього з-за спини Роман Блаженно i, зупинившись, теж мовчки став дивитися вниз на мiстечко. - Я б ©х не вбивав, -раптом промовив бо╨ць, i Черниш, здригнувшись, оглянувся на нього сухими роз'ятреними очима. - Кого? - Отих гiтлерiв, антонесок, отих мiнiстрiв, яким не си-диться без во╨н... Убити - що ж... Це мало. Я закував би ©х в ланцюги i водив би... Нi, хай би отi дрiбнi сироти водили, що вони ©х, як макового зерна, пустили по свiту. Хай би вони ©х водили по всiх дорогах i по всiх кра©нах. Не -давав би ©м нi хлiба, нi води... Хай би, душогуб й, ©ли отой попiл наших спалених хат... Гризли б оте закурене камiння... Я пiк би ©х повiльно день при дню отим вогнем i залiзом, що вони послали супроти нас. Щоб нажерлися то© вiйни, аби нiкому й не забажалося ©© вже нiколи!.. - Пектимем, - крiзь зуби процiдив Черниш. - Випiкатимем... Як пошесть. | Блаженко, спитавши дозволу, сiв i собi на травi i знову, дивлячись униз i мружачись, вiд чого його зморшкувате лице ще постарiшало, журливо говорив: - Але й того мало, мало!.. Ось Гай був... Такий славний хлопчина... Молодий, моторний, совiсний такий. Чи вiн вижив свiй вiк? Чи вiн не хотiв би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому... так! I бо╨ць глибоко зiтхнув. Деякий час обидва сидiли мовчки. - Яке то щастя дано людинi! - заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного свiтлого простору. - Отакий свiт!.. Скiльком би вистачило!.. А що з того?.. Не вмi╨ вона його спожити! Блаженко глянув ненароком на молодшого лейтенанта скам'янiв: Черниш плакав. Плакав, не помiчаючи власних слiз, втупившись суворим затуманеним поглядом у зелене порожн╨ мiстечко з бiлими екранами. Коли б його запитали, чого вiн плаче, вiн не змiг би й вiдповiсти. Бувають хвилини, коли ста╨ тоскно за все, ста╨ жалко всього на свiтi. "Всiх хочеться приголубити", -не сходили йому з думки слова Гая. Це були його першi й останнi сльози на вiйнi. Пiзнiше, iнодi згадуючи ©х, Черниш стидався сво╨© розчуленостi, не знаючи, що, може, це був якраз найлюдянiший, найнiжнiший голос його молодого, ще не огрубiлого в боях серця. Подали команду рушати. Попереду пiшли, не розосереджуючись, стрiлецькi роти, потiм штаб батальйону, потiм рота Брянського. Спускаючись униз, Брянський i Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов хлопчаки. по слизькiй травi. Зеленi матер'янi чобiтки Брянського зовсiм вилиняли за цi днi. "Вони вже все забули, все-все, - з докором подумав Черниш про офiцерiв. - Невже i... Гая? Так швидко?" Через кiлька днiв на маршi, коли вони ближче зiйшлися з Брянським, Черниш нагадав йому про цей епiзод, про те, як вони пустотливо ковзались по травi... Старший лейтенант замислився. - Зна╨ш, ╙вгене, - сказав вiн по деякiй паузi, вперше звертаючись до Черниша на ймення. - Я бачив за цю вiйну багато чого. I багато чого зрозумiв. Дума╨ш, ти не станеш таким? Вiд того, що тут побачиш, неминуче ста╨ш або черствiшим, або мудрiшим. XII Тиргу-Фрумоський i Ясський укрiпленi райони противника були прорванi. Триста п'ятдесят залiзобетонних оборонних споруд, що, здавалося, стали непорушним залiзним валом вiд Пашканi до Ясс, тепер залишалися уже за спиною наших бiйцiв. У прорив було введено ударнi вiйська 2-го Укра©нського фронту, i вони, громлячи ворога, знищуючи його резерви, що зустрiчались на шляху, незабаром вийшли до мiста Васлуй i, оволодiвши ним, швидко просувались на пiвдень. Падали одне за одним мiста Роман, Бакеу, Бирлад, Хушi. Вийшовши в районi Лопушна - Леушенi на рiчку Прут, вiйська 2-го Укра©нського фронту зустрiлися з вiйськами 3-го Укра©нського, якi наступали всi цi днi з плацдарму бiля Бендер, на захiд уздовж знаменитого Троянового валу, обходячи, таким чином, з пiвдня i пiвденного заходу кишинiвське угруповання нiмецько-фашистських вiйськ. З'╨днавшись, вiйська обох Укра©нських фронтiв наглухо замкнули кiльце навколо кишинiвського угруповання противника. Почалось планомiрне, нещадне стискування цього грандiозного кiльця, в якому опинились, крiм румунiв, 15 нiмецьких дивiзiй з групи вiйськ "Пiвденна Укра©на". Розгорталась одна з найблискучiших битв Велико© Вiтчизняно© вiйни. Кiлькома ударами нашi вiйська розрубали на частини оточенi дивiзi© ворога, лiквiдуючи тi окремi клубки, що продовжували жити, як живе деякий час порубана на шматки гадюка. Кiнчилось, як вiдомо, тим, що жоден полк, жоден пiдроздiл з десяткiв тисяч оточених не вирвався з кiльця. День i нiч гримiло в районах Ганчешт, Мiнжира, Хушi, Бакеу. Червона Армiя трощила оточенi ворожi дивiзi©. Тим часом iншi вiйська обох Укра©нських фронтiв вели навальний наступ на центральнi райони Румунi©. До складу одного з цих наступаючих з'╨днань 2-го Укра©нського фронту входив i гвардiйський стрiлецький полк гвардi© пiдполковника Самi╨ва. Вiйська, ринувши, як веснянi потоки з гiр, затопили всi шляхи, що вели в глиб Румунi© на пiвдень i пiвденний захiд. Уже дiйшли вiдомостi, що взято Кишинiв, Ясси, що Румунiя капiтулю╨, але це були поки що тiльки чутки, певного бiйцi нiчого не знали. Iшли спiшним маршем, днi i ночi, майже не вiдпочиваючи. I було дивно, що групи румунiв, здавшись, бредуть назустрiч без конвою i ©х нiхто не чiпа╨, хiба що якийсь веселий бо╨ць гукне: - А, Романiя Маре! Шти рус╨шти? - Рятуйся, хто як може, - в кукурудзу!.. А румуни брели, не вiдповiдаючи на жарти, мовчазнi й приховано радiснi, деякi зовсiм роззувшись i впрiваючи пiд пузатими ранцями iз сво©ми солдатськими злиднями. Видно було, що це йдуть хлiбороби й пастухи, яких Анто-неску насильно вiдiрвав од рiдних шматкiв поля, продавши Гiтлеровi, як гурти овець, на зарiз, ©м уже ввижалися домiвки, i вони поспiшали по узбiччях шляхiв, даючи дорогу нашим колонам. Потiм почали йти не тiльки без конвою, а й при повнiм озбро╨ннi. Потяглись обози, артилерiя, та сама артилерiя, яка ще, може, кiлька днiв тому била по нас з-за дотiв, а тепер покiрно ©хала назустрiч похiдним стро╨м. Бiйцi почали роздобувати коней. Старшина мiнометно© роти Вася Багiров, енергiйний, тугий здоров'як з монгольськими вузькими очима, кидався влiво i вправо, рiшучий, рвучкий, запальний. Пiд час штурму, пiдвозячи до висоти мiни, старшина втратив усiх сво©х коней: ╨дина дорога, по якiй вiн гасав цiлу добу, весь час була пiд вогнем. Брянський, хоча йому й шкода було втраченого транспорту, цього разу не дуже дiймав старшину. Зрештою, в iнших пiдроздiлах полку було те ж саме. - На те бiй, - сухо сказав Брянський, радiючи в душi, що сам Вася, його улюбленець, залишився живий. - Були б люди, а все iнше... буде. Проте Багiров почував себе трохи винним перед командиром роти. Його сумлiння ще бiльше мучило те, що Брянський не розпiкав його за понесенi втрати. Тепер Вася вирiшив будь-що поставити роту на колеса. Вiн про щось по-змовницьки пошептався з Ха╨цьким, переморгнувся, потiм обидва шугнули кудись, i невдовзi Хома з'явився в мiнротi, гордо сидячи в каруцi, напнутiй брезентом i запряженiй добрячими ситими кiньми. В цi днi така iнiцiатива вважалася справою грiховною, суперечила iнструкцiям, i Брянський для порядку почав ганити бiйця, хоча пiдвода йому була вкрай потрiбна. Бiйцi його вже другий день заливалися потом пiд важкими в'юками з матерiальною частиною мiнометiв. - Але порядок ╨ порядок, - нахмурився Брянський. - I вам, товаришу Ха╨цький... - Що ви, товаришу гвардi© старший лейтенант! - заволав Ха╨цький, щиро вiдчуваючи себе невинним. - Хай бог милу╨, щоби я гарбав та свавiльничав!.. Я тiльки сво╨ забрав! Це ж нашi конi, чи то я вже не годен ©х впiзнати?.. З нашого колгоспу! Я би ©х i облупленими впiзнав!.. Два роки ними зерно возив на станцiю. - Спробуйте це комбатовi довести... - А то я не доведу? Сам я ©м клички давав!.. Кличка цi╨© Весела, а цi╨© - Маринка! - Це жеребець! - засмiявся хтось iз бiйцiв. Ха╨цькнй не розгубився. - А то забороните менi жеребця кликати Маринкою?.. Тут ще десь i корова в них моя, теж вiдберу, в душогубiв! Саме в цей час побiля мiнометникiв проходив Самi╨в з румунським гладким полковником, командиром капiтулюючо© частини. Загледiвши свого командира полку, Хома виструнчився на каруцi i хвацько взяв пiд козирок. Брянський запитав дозволу приймати транспорт. Самi╨в махнув на ходу рукою: - Приймай... Писарi оформлять пiзнiше... - Ба, не я вам казав ? - аж пiдскочив на радощах Хома. -По-мо╨му вийшло! А жаль, що я тi╨© карети не захопив! - Яко© карети, Хомо? - зацiкавились бiйцi. - Там така файна була берлина, роззолочена вся!.. Сам буцiмто король Мiхай у нiй ©здив... - От би тобi, Хомо, та в королiвськiй каретi... Ха-ха-ха... - Не встиг, братове: з-пiд носа трофейна команда вихопила... А, най вашiй мамi!.. Брянський скомандував скласти на воза матерiальну частину. Бiйцi вмить розв'ючились, i за кiлька хвилин мiномети вже лежали в каруцi, дбайливо обмощенi сiном. - Вйо© - гукнув Ха╨цький, поблискуючи бiлками. - Гаття на Букурештi! Конi, видно, вiдчувши, що вiжки попали в мiцнi руки, ожвавiли, пiдняли голови лебедями. Втомлених цiлодобовим маршем пiхотинцiв охопило бажання швидше пересiсти на коней. Саме як на те, назустрiч iшла кавалерiйська румунська дивiзiя, граючи кiньми, виблискуючи новою збру╨ю. Доки десь там штабнi писарi сушиили собi голови, як оформляти в паперах передачу капiтулюючими вiйськами нашiй армi© засобiв пересування (така передача була передбачена в актi про капiтуляцiю), сiрi вiд дорiжньо© кiптяви пiхотинцi з радiсним галасом накинулися на остовпiлих кавалеристiв. Хiба могли вони, перевтомленi останнiми боями, безупинним маршем, пропустити таку нагоду одержати транспортнi засоби! Танкiстам, артилеристам, що заглиблювались в Румунiю на важких бойових машинах, цi трофе© були нi до чого, а пiхотному полковi вонi зараз пiдвернулись пiд руку аж он як до речi. Ворог тiкав не оглядаючись, i його треба було доганяти. А мимо про©жджають, сунуть кiнвою вiйська вчорашнього сателiта нiмеччини... Очi розгорялися, руки самi тяглися до поводiв... Сагайда з'явився в ротi на конi, нiби вроджений козарлюга. Чорна кубанка його була збита на вухо. -Чого ви спите? -гукнув вiн хрипко. -Нi чорта не нищиться! I знову зник у веремi©. Повз Черниша пробiг схвильований Козаков. - Привiт молодшому лейтенанту! - гукнув вiн на ходу. - Гайда по коней! Це було саме те, чого й Чернишевi кортiло. - Гайда так гайда! Черниш незабаром опинився з Козаковим у самiй гущi. Румуни розтяглися на кiлометр чи й бiльше, збилися кiньми на узбiччях дороги. Черниш бачив, як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той безпорадно волав у простiр: - Капiтуляцiя! Капiтуляцiя! Пiдскочив Козаков, вiдiпхнув бiйця i гукнув сержантовi: -_ Злазь! Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша: - Домiне офiцер!.. Козаков шарпнув румуна за ногу: - Злазь, мамалига! Сержант випустив повiд цяцьковано© вуздечки i неохоче плигнув з коня. - Сiдай, младшой! -гукнув Козаков Чернишевi. - А я собi зараз добуду! Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено. Хтозна: може, це й справдi були пiд капiтулянтами тi самi конi, якi ще недавно топтали поля за Днiстром? Такого не грiх i реквiзувати! Сiдло нагадало Чернишевi ясне дитинство, гарячi степи Казахстану, де вiн ©де на маленькому конi в батьковiй експедицi©... - Домiне офiцер... Черниш, вiд'©жджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому самому мiсцi. Розгу