ом, веселi обо╨, а там щось ско©лось, i вже вам отака драма... Потiм найстарша з жiнок стала розповiдати, як у молодостi один студент у не© закохався. Селюк був неотесаний, а вона з сiм'©, де знали манери i вмiли стiл сервiрувати. Не вмiв вiн зачарувати ©© родину, i зрештою переважили iншi поклонники. I ось минулого багато лiт, в не© сими вже дорослi, iнженери. Багато-багато було пiсля того тортiв на день ©© народження, рiзних бiсквiтiв та наполеонiв, всi вони тепер наче злилися для не© в один великий торт... Зiстарiлась, вiдцвiло життя, а чомусь i досi нi-нi та й випливе з-помiж давнiх ©© поклонникiв саме вiн, отой вайлуватий селюк-поет, що манер не знав. Все частiше згаду╨ться, як сказав якось ©й на день народження: "Ну що я, безма╨тний студент, вам можу подарувати? Дарую вам оту зiрку!" (I показав з балкона на зiрку.) Тож коли й голодувала пiд час окупацi©, в горi й нестатках була, чомусь не роки благополуччя згадувались ©й, а вночi пробувала все вiднайти в небi оту зiрку, що ©й студент колись на день народження подарував... Горючим болем проймала ╙льку сповiдь старо© жiнки, ©© запiзнiлий жаль за чимось, що могло бути б, але що так i пройшло стороною, як лiтнiй далекий дощ. Бiля занедбаного, без води, фонтана дiтвора голубiв году╨. Дикi, бездогляднi, отак i живуть на крихтах... I згадались ╙льцi iншi, зачiплянськi голуби, сяючi у вранiшньому сонцi, отi, що невтомно тягли вгору собор, бiло й трiпотливо йдучи колами в хмаровищах диму все вище, i здавалось, собор за ними теж тягнеться вгору, росте... Вiдблискотiли, назавжди у хмарах погасли тi сяючi голуби ©© короткого щастя... Тяжко. У грудях гадюки смокчуть. I нiкого було й винити - тiльки саму себе. Хто ж винен, що носиш у собi щось баламутне, де ступиш - усе невпопад, до чого торкнешся - мимоволi руйну╨ш... Скiльки тобi ця нiч Багла╨ва обiцяла, нiч знайомства, довiри, злиття душ, маревна нiч закоханостi... А що зосталось? Побувала бiля Миколиного iнституту. Новий величезний корпус в горiшнiй частинi мiста. На фасадi вимурувана складна якась формула, якесь незрозумiле ╙льцi рiвняння й модель - мабуть, модель атома... Нiби щось аж насмiшкувате й глумливе було в цiй круглiй моделi i в та╨мничих знаках рiвняння, зрозумiлих тiльки для обраних, якi нiби вiдгородились тим тайнописом вiд простолюддя... Бiля iнституту - нiкого. Ще на проспектi потiм посновигала. Здавалось, що й перукарi з вiкон, i продавщицi вiд лоткiв позиркують на не© осудливо. Iншi працюють, а вона тиня╨ться без дiла... Гонивiтерка, легкого хлiба шука╨... Саме вiдчинявся ресторан, туди заходила рання якась компанiя. - Ходiмо з нами! - зачепили ╙льку. - Вип'╨мо на брудершафт... З одного келиха!.. Це вони ©© такою вважають. Певнi, що з тих вона, якi з першим стрiчним пiдуть, з тих, що не ображаються, коли ©х на колiна собi в ресторанах садовлять!.. З ненавистю глянувши на них, наддала ходи, на зупинцi в якийсь автобус вскочила. В перший-лiпший - хоч за хвилину перед цим нiкуди не збиралась ©хати. Автобус був майже порожнiй. ╙лька сiла, принишкла в кутку. Кондукторка, чомусь суворо глянувши на не©, оголосила, що автобус iде на Скарбне. Простоволосий, сивий, як Саваоф, сидить старий металург бiля ворiт свого раю. Саваоф у вилинялiй робi заводськiй. Вийде, сяде отак, не боячись сонця, i старечий, засльозений погляд подовгу плава╨ в далечi, на знайомих обрiях. Собор просiкся з iмли. Димлять заводи. Що ╨ рiднiшого в свiтi? Мiж мурами заводськими одцвiло життя. Все вам вiддав. Як там господарю╨ться там без мене? На цехах, кажуть, стiльки сажi нападало, що зараз доводиться лопатами згортати ©©, скидати, як снiг, - траплялися випадки, коли провалювались дахи пiд тi╨ю чорною вагою. Дивиться у заводську далеч старий. Спокiйно сну╨ться на екранi неба фiльм його молодостi, його життя. Людина смеркання, чого вiн жде? Хто йому вiдгукнеться iз тi╨© далечi, вiд бур вiдшумiлих, вiд жароти цехiв, де вже сто лiт виплавляють метал, вiд людей, що колись були йому близькими? Сидить i наче жде когось. Щовихiдного веселим грайгомоном повниться лiс. А зараз тихо. Слуха╨ тишу старий. Чу╨ перегук вiкiв, голоси з туманiв. Дзвони козаччини йому гудуть. Дуби революцi© шумлять. ╙ в нього тут друг, Яровега, теж металiст, барикадник, колись ще в молодостi разом ходили в Нардом на проспект лекцi© Явориицького слухати... Яровезi тiльки й вiдомо, кого отак подовгу жде бiля ворiт старий Лобода: очi замружiють слiзьми, а вiн усе вигляда╨ бездушного сина свого. Клянеться, що й бачити його не хоче, а потайки жде, сподiва╨ться. Дожити кортить йому, щоб глянути на сво©х нащадкiв. Може ж, колись iз внуками прийде син, i старий пригорне внучат, i вони його полюблять. Може, коли-небудь дiждеться-таки. У буднiй день нема на©зду на Скарбне, всi по роботах. Дубовий лiс пiдступа╨ до самого раю металургiв, велети гiллястi, вiки вони стоять. Ночами тiнi минувшини населяють урочища Скарбного, з ними лише й спiлку╨ться нiчний рибалка Лобода Iзот. Вусатi, тристалiтнi запорожцi, бува╨, десь вогнище розведуть, лежать, люльки покурюють, консервнi бляшанки розглядають знiчев'я. Котрийсь вуса погладжу╨ в подивi: "Що вони з цих бляшанок вживають? I якi вони тут ╨, теперiшнi? Чи ╨ лицар серед них? Чи самi гречкосi©? Не може ж так буть, щоб лакизи та казенники, крутi© та трусi©? Бо ж найгiрше з усього, що може бути в людинi, душа заяча, душа раба!" Почува╨, як цi думки роздмухують у ньому зненавиду до когось, збурюють не охололу ще кров. При©хали якось в отакий буднiй день тро╨ легковою. Виклали з багажника снастi браконь╨рськi, лопати саперськи добули, стали берег копати. Кожен робить собi крiсло земляне, щоб iз вудкою сидiти в тiм крiслi, мов у кабiнетi. Пiдiйшов до них, соромити став: "Що ж ви землю рушите? Берег обвалю╨те?" Грубощами йому вiдповiли. Не довго, мовляв, уже бути цьому Скарбному. Осушать його, пiд огороди се буде пущено. Пiд боком у промислового мiста намули такi пропадають. Городина була б яка! Коли будуть тут примiськi господарства - овочевi бази баклажанами заб'╨мо... Того й не думають, що як води не буде - нiчого ж не буде... Став проганяти ©х вiд берега. Огризалися, один навiть лопату пiдняв, босяцькою лайкою не посоромився ображати старого. Та хоч один проти трьох, все-таки прогнав, витурив ©х, браконь╨рiв. Правотою сво╨ю прогнав. Отакi й плюндрують. Коли-далi так пiде, то скоро, мабуть, i журавлi не лiтатимуть над нашою прекрасною Укра©ною... Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС - i на тобi ГЕС, i вже рубають плавнi, замiсть них гниле море смердить, густе, як кисiль, топить мiльйони, до марганцевих рудникiв пiдбира╨ться... Невже й на Скарбне посягнуть? Як осущать, нiчого ж не буде! Туманiв не буде! Чу╨те? Не буде туманiв уранцi!! - як щось жахливе вигукував у думцi комусь. Перед ним повз Будинок металурга стежина в'╨ться, одна з тих, що вiд шосе в глибину лiсу горожанами протоптана. Пiд вихiдний i вранцi в недiлю тут валом валить люд iз мiста на природу. Бува╨, що й заводчан сво©х мiж ними побачить: iз сiм'ями йдуть, шанобливо вiтаються iз старим обер-майстром. А бува╨, що компанiя жевжикiв якихось проходить, галасують на весь лiс, з приймачиками в руках, антенами аж у вiчi старому тичуть. Ще й насмiшки пускають. Молодi, зовсiм юнi, а такi вже черстводухi. Що ©х робить такими? Звiдки в них оця зневага до всiх, навiть до трудово© сивини? Спробуй зауважити цьому непоштивцевi, вiн одразу ж у вiдповiдь: "А хiба я не маю права?" Пройдуть iз сво©ми антенами-штрикачками, а старий ще довго дивиться ©м услiд. Без озлоби, скорiше з болем, наче рiднi внуки пройшли перед ним. "Чого ви такi? Чому неповажливi до людей, сумнi, дражливi? Чому пiсень не спiва╨те, а слуха╨те тiльки готовi з отих коробок? Чому навiть смiх ваш не схожий на той, яким смiялось козацтво? Жалко менi бува╨ вас. Допомогти б вам, а як?" Багато про що передума╨ Iзот Iванович, сидячи тут. Пiдлiтком бiля горна починав. Потiм пiвжиття на мартенах. Варив не тiльки м'якi, рядовi сталi... I синам браму вiдчиняв, з собою привiв на завод. Переглянуто ще раз фотографi© загиблих синiв. Роздивлено синiй океан з пальмами, Iндiйськiй океан. Ген аж куди сягнула твоя наука металурга! Скрiзь, де ╨ руди в надрах, буде й наука твоя... Пiд обiд уже бралося, коли якась дiвчина виринула на стежцi. Похнюпившись, прямувала до лiсу. Проходячи, насурмлено блимнула у бiк старого, густо смаглява, циганка, чи що. Зараз циганiв чимало з'явилось, переводять ©х iз кочового на осiдле життя, комусь вони там дорогу перейшли... Але ця не в рясних спiдницях, у звичайному, у кофтинi бiленькiй. Коли зиркнула спiдлоба, губи самi за звичкою тихо мовили: "Здрастуйте", - сiльська, видно. А в очах таке горе глибоке, такий закипiлий розпач, що i дна йому нема. Не з добра такi сюди заблукують, прямуючи часом, як сновиди, до лiсу, до темних скарбнянських ям-чортори©в... Уже минула його, коли вiн, вiдчувши якусь бентегу, окликнув: - Дочко, а вернись-но сюди. I вона покiрно вернулась, мовчки зупинилася перед ним з тi╨ю ж похнюпленiстю, з важким тягучим поглядом вiдчаю, де вже нiби й воля до життя згасла. Спитав - вiдкiля i куди. I нiби аж тепер помiтила вона старого i в тонi вловила спiвчуття. Як блудниця збайдужена, вiдкинута всiма, стояла ╙лька перед ним. Зда╨ться, нiколи не дивилась вона в такi мудрi i людянi очi, що, може, просвiтленi власним i болем, гiркотою самотностi, набули здатнiсть зазирати так проникливо i в душу iншим. Нiякий не родич, а помiтив ©© стан. Окликнув, розпитав лагiдно. Навiть не знаючи, хто вона i чи спiвчуття його варта. Дво╨ людей, зовсiм незнайомих, випадково зустрiлись, i ось так... Про матiр, про батька ще запитав. Де працювала. Слухав ©© скупi зiзнання, i велика, в сивинi голова його весь час зичливо покивувала, нiби приймала без осуду ©© житт╨вi зриви, й помилки, i невмiле каяття приймала, все далi читаючи заплутану книгу ╙льчиного життя. Почувала ╙лька, як помiтно вiдта╨ в нiй крига озлобленостi проти себе i проти всiх, як поволi поверта╨ться вона до чогось людського, що було перед тим уже нiби навiки втрачене. Згодом i сама запитала старого: чого вiн тут? Сторожу╨, чи що? Старий пояснив, що це за будинок. Патронат для колишнiх металургiв, для самотнiх людей. - Райська обитель, - додав з гiрким усмiхом. - А хiба у вас... Нi синiв хiба, нi дочок? - спитала ╙лька i тi╨© ж митi вiдчула, що не слiд було запитувати про це. Все обличчя старого враз зiжмакалося, перехопилося спазмами болю, вiн нахилився, в грудях заклекотiло, кiстлявi плечi затряслись у важко стримуванiм риданнi. Людина плаче! Старий чоловiк i... сльози, великi, свiтлi, течуть по щоках. Це так приголомшило ╙льку, що вона ладна була закричати - вiд нестерпностi бачити це! Нiчого нема страшнiшого, нiж бачити стару людину в риданнi. Бачити, як щойно осiнньо-спокiйне, гартоване життям обличчя раптом спотворю╨ться гримасою страждань. За хвилю старий змахнув сльози долонею, сива голова пiднялась, вiн вернув собi самовладання. А ╙льцi душа горiла болем, гострим до щему, до крику. Не могла простити собi цiй необачностi, картала себе, що необережним сво©м запитанням так вразила старого, торкнулась, видно, найболючiшо© рани його життя. Бачила ╙лька горе, зна╨, як людинi болить, але яким же мусить бути горе цього старого, якщо вiд найменшого доторку до яко©сь зата╨но© душевно© травми мiг його скрутити цей раптовий судорожний плач! Чи сподiвався вiн, що вiнцем його старостi стане бiль, непогасний, щодня ношений, щодня здавлюваний у собi? Такий велет, а був зараз зовсiм беззахисний у сво╨му горi. Хотiлося знайти слово втiшання, виказати шану, руку оту темну, велику хотiлося поцiлувати звiкованiй цiй людинi, що когось втратила чи кимось покривджена тяжко. Старому, видно, було нiяково за те, що виявив перед незнайомою людиною слабкiсть, хай навiть скороминущу; знову, як i перше, добрими, успоко╨ними очима глянув на ╙льку: - Голодна ж? Пiдвiвся i, звелiвши йти за ним, повiв у свою райську обитель. XXII Один iз заводiв скинув бруднi, отру╨нi води в Днiпро, i риба подохла. Знялась цiла iсторiя. При©здила з центру вiдповiдальна комiсiя. Секретар обкому зiбрав з цього приводу директорiв заводiв, керiвникiв партiйних i профспiлкових органiзацiй. Сердитий був: - Доки будемо отруювати Днiпро? Доки тру©тимем повiтря? Держава да╨ кошти на очиснi споруди, а ви з року в рiк тiльки штрафи з то© ж державно© кишенi? А профспiлки? Якi вашi обв'язки, ви забули? В зв'язку з цим згадали про оригiнальну систему очищувачiв, що ©© запропонували заводський механiк Олекса Артемемко та студент з металургiйного Микола Баглай. Секретар обкому виявив бажання сам познайомитися з рацiоналiзаторами. Того ж дня був дзвiнок у район, аж на тiк Багла╨вi передали, що його термiново викликають до мiста. Сказали, й чого саме викликають. Свого часу обо╨ вони побували в директора iз сво©м проектом, нiчого тодi не вийшло. Вислухав на бiгу, вiдмахнувся вiд них: - Не до вас менi аараз, з планом завал, мiнiстра ждемо! Олекса й пiсля того не втратив надi©, тягнув Баглая ще кудись iти, але студентовi терпець урвався: осточортiло. Лобом стiни не проб'╨ш... З тим i вiдбув на хлiбозбирання. I ось тепер, виявля╨ться, знову ожила ©хня iдея, зацiкавились. Добирався Баглай до мiста на попутних. Соняхи вже цвiли, цiле море ©х, золоточолих, розлилося степами, звернутих лицем до свого небесного взiрця. ╞хав з радiсним передчуттям зустрiчi з ╙лькою, з Зачiплянкою i з тими невiдомими людьми, якi стануть його спiльниками у боротьбi за ясне, незабруднене небо рiдного краю. Кра©на прогресу повинна бути без шкiдливих димiв! - такий його, Багла©в, девiз. Вже складались, формувались думки, невiдпорнi аргументи, якi вiн висловить перед тими, з ким i зараз у дорозi веде пристрасну, переможну дискусiю. Дошкульно висмiю╨ якогось горе-рацiоналiзатора, що пропону╨ всi труби звести в одну i вiдводити той дим кудись... Iнших теж на лопатки кладе. Звичайно, певну рацiю мають i прихильники сухого очищення, адже не всюди ╨ достатнi резерви промислово© води. Багато кра©н переходять на сухе фiльтрування, це так. На Заходi застосовують навiть мiшковi або рукавнi фiльтри iз спецiально© матерi©, вона мусить бути особливо© мiцностi й жаростiйкостi, бо температура пилюки при виходi з труб дуже висока. Продукти сухого очищення до того ж можна переробляти, брикетувати, в цьому теж ╨ своя перевага. Перш нiж очищати, треба охолодити газ, знизити його температуру - в цьому проблема. Пряме вiдсмоктування? Але металурги йдуть на це неохоче, бояться, чи не позначиться воно на технологiчному процесi. Дим iз труб - це розпечений газ iз пилюкою, невидима оком пилинка - твiй найбiльший ворог! Тiльки збiльшивши в чотириста п'ятдесят разiв, почина╨ш бачити цю пилюжинку, власне, мiнiатюрну скалку залiза. Тому-то вона добре летить i легко засвою╨ться органiзмом. ╙ закон про допустиму санiтарну норму пилюки в повiтрi, але хто його дотриму╨ться? Повсюди повiтрянi басейни над металургiйними заводами бурунять брудом, рiзнi iнспекцiйнi служби теж ковтають цей бруд. На кожнiм заводi ╨ вентиляцiйнi лабораторi©, якi з року в рiк тiльки фiксують порушення санiтарних норм, цим i вичерпу╨ться ©хня роль... Хiба ж не самообдурювання? Думати про це Баглай нiколи не мiг спокiйно. Особливо збiльшилось пилюки пiсля застосування на мартенах кисневого дуття. Не дим, а залiзо, чисту руду, багатшу, нiж з рудникiв, видувають iз труб, i вiтер день i нiч розносить ©© над мiстом... Чотириста тонн пилюки щодоби - тобто тонни й тонни чистого залiза у виглядi бурих отих димiв! А директори? Кожен iз них i зараз ма╨ фонд, щоб платити штрафи за забруднення. I платить, бо йому нема коли думати про фiльтри, в нього, бачите, завал... Кошти на будiвництво газоочисних споруд ©м вiдпускають щороку, на, бери, будуй, а хто тi кошти освою╨ повнiстю? Хто по-справжньому пiклу╨ться пiдготовкою вiдповiдних спецiалiстiв? Був ранiше технiкум десь на Кавказi, що готував таких фахiвцiв, а потiм i його лiквiдували. До застосування кисню, доки мартени димiли потихеньку, ще можна було якось миритись, а зараз, коли всi процеси iнтенсифiкованi, над заводом як пожежа! Бурi хмари затягують небо, проблема очищення ста╨ головною... Шкоду╨ Баглай, що нема ©хнього колишнього директора Батури, помер вiд раку, лауреатом був, той би одразу вхопився за ©хню установку! Мокре очищення, яке вони пропонують з Олексою, звичайно, теж рiч громiздка, клопiтна, треба буде силу-силенну води, треба будувати величезнi вiдстiйники, новi установки, кожна з яких це майже цiлий цех... Але ж треба колись за це братись! Хай сьогоднi нiби це вам i невигiдно, товаришу директор, таке не працю╨ на план, зате повiтря для людей буде чистим, небо над заводами блакиттю заяснi╨, - хiба ж це не варте найбiльших зусиль? Всю дорогу думалось Миколi про цi сточортячi дими. На Веселiй дiтлашня з бурхливою радiстю зустрiла свого улюбленця, баглайчата й сусiдскi - всi були за©денi шоколадом: певна ознака, що Iван з Iндi© повернувся. Соняхи й на Веселiй цвiли, аж тут згадав Микола, що сьогоднi день його народження: з дитинства ще, з материних слiв, закарбувалось, що, як народився, була вiйна, снаряди по садках вибухали i соняшники стояли в цвiту! Вiн, бач, i забув, а матерi не забулось: пирога з вишнями спекла. Щоправда, гостей не скликатимуть, до того ж переддень вихiдного i багато хто подався на Скарбне. Iван з Вiрунькою, i обидва Владики, i Федiр-прокатник, i ще при╨днався до них iнженер з Iванового цеху... Запрошували й Миколу: як при©де, щоб одразу ©х доганяв. Мати - лоцманського роду, справжня днiпрянка: висока, чорноброва ще, дарма, що лiта...Суворий злам брiв сьогоднi якийсь лагiднiший, почува╨ться, що душа материна не в тривогах нарештi: i старший син повернувся, i молодший у дворi... Навiть засмiялась, показуючи, яку шаль Iван привiз у подарунок: нiби молодiй, i на плечi накинути совiсно.. Микола став упевняти, що iндiйська шаль дуже личитиме ©й. Запитав потiм: - А як тут ваша майбутня невiсточка, мамо? Материне обличчя похмарилось: зникла невiсточка. Як по©хала тодi до мiста, то й бiльше не поверталась. Громом з ясного неба пролунала для Миколи ця звiстка. Стояв, як приголомшений, серед двору, нiби серед яко©сь пустелi, що пустелею стала зненацька. Потiм сказав до матерi глухо, з гiрким жартом: - Що ж ви, мамо, не вберегли ©©? - Це, сину, тобi треба було берегти, - вiдповiла мати серйозно. - Це теж непроста наука: вмiти берегти одне одного. Дала вмитися синовi з дороги. Осмалений повернувся з степiв, шкiра на плечах i грудях аж жеврi╨ться. Доки натирав чистим рушником сво╨ мускулясте тiло, Багла©ха все дивилась на нього: такий вирiс красень, вродливець! Старший рудий, витрiшкуватий, навiть очi з рудизною, а в цього так i б'ють блакиттю з-пiд чорних, густих, як i в батька, брiв. "У вашого Миколи, - чу╨ iнодi, - очi - ну просто небо!" Тiльки часто чомусь те небо з присмутком... Рiвний нiс з тонкими нiздрями, вони теж, як i в батька, щоразу нервово посiпуються, коли син чимось схвильований... Все батькове - i очi, i брови, й постава. Та бач, яке життя: батьковi так i не судилося побачити сина... Безвiсти пропав... Тiльки для не© вiн нiколи не буде - безвiсти... Чи живий хоч той солдат, що перший почув, коли воно в окопчику запищало? Скiльки ©х тут перейшло i наших, i ©хнiх - та все бiльше нещасних. Той Ганс-постоялець фотографiю сво©х кiндерчат щодня жiнкам показу╨, шукаючи спiвчуття, а голоднi обмороженi iталiйцi теж скаржаться на долю, старцюють по хатах, на собор моляться... Хоч i засмученого звiсткою, мати все ж приохотила Миколу сiсти до столу на пiдобiдок. А щоб якось утiшити сина, сказала, що вже вся Зачiплянка зна╨, чого викликано його з хлiбозбирання на Вовчiй. Недаром, виходить, тут з Олексою мудруючи, креслили сво© ватмани, - чогось таки вартi ©хнi димолови... - Замучились, мамо... Легше стiну пробити, - буркнув син. Багла©ху це аж розсердило. - А ти на легке сподiвався? - запитала суворо. - Тiльки якийсь бакай на дорозi, якийсь тугюголовець у директорськiм кабiнетi - одразу й носа вiшати? Це не по-нашому, сину. Вiзьми лишень себе в руки! Легко в життi нiщо не да╨ться, пора б уже знати... Вiдчитала, показала характер. - Дякую за моральну пiдтримку, - похмуро вiджартувався Микола. Посьорбав борщу, вщипнув пирога i одразу ж iз двору. Солома на Ягоровiй хатi вiд часу злилася, скипiлася в ╨дину землисту масу. Порожньо в дворi, тiльки грушi-рукавицi самотньо, нiкому не потрiбно висять. Бiля саги постояв: дiтлашня на мiлкому вибулькувала, по слiпучому плесу плавав гумовий слоник з дзвiночками - iндiйський сувенiр... Бережком змагаються в стрибках жабенята, цi змалiлi нащадки мамонтiв. Ще далi вийшов, на кучугури подививсь. Нiде нема! Так порожньо, порожньо навкруги! "I стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла..." Течуть у маревi кучугури, молочай рудi╨ такий гiркий, що його й кози не ©дять... Потужно димують заводи, зробили небо кудлатим, буро-оранжевим... Чорнi силуети домен, мiсто нагiрне з вежами... Дух титанiзму пану╨ тут. Лiтаки гуркочуть десь високо-високо... I знову накотилось на Багдая те, що давно вже не накочувалось: оця якась невловима тривожнiсть свiту, полiгоннiсть його... Навiть у розвихренiй слiпучостi сонця почувалось щось нiби тривожне... Мимоволi наверталось на думку: що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю? Зайшов потiм до Олекси - той ще не повернувся з роботи. Такий день: прикрiсть за прикрiстю. Опинився в Орлянченка. Ромця збира╨ться в мандри, нiби таки дають йому туристську. По©де подивиться, як вони сво© собори бережуть: може, десь органну музику послуха╨, в соборах це, кажуть, виходить грандiозно! - А зна╨ш, Микольцю, як болгари сталеварiв називають? Огнярi! Це ж здорово? Про ╙льку розмову Орлянченко не порушував, вистачило такту. Мовчки зiграли партiю в шахи. Тим часом i Олекса з'явився. Загледiвши Миколу в Орлянченкiв на подвiр'©, теж завернув сюди, про що Ромця повiдомив на свiй манiр: - Ось i наш фанатик одновухий. Фронт перейшов Олекса - вуха зберiг, а в цеху осколком ледве не все вухо йому вiдпекло, на щастя, хоч очi тодi йому не повипiкало. Пiсля того випадку вирiшив переорi╨нтуватись на механiку, захопився в спiвдружностi з Миколою пошуками iдеально© газоочистки. Механiк сьогоднi в доброму гуморi. Голий череп червонi╨, як спечений, уцiлiле вухо горить. - Наша бере, - звернувся з новиною до Баглая. - Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться. А то поставили фiльтр на одну пiч, а iншi хай собi димлять, - пояснював Ромцi. - I нiхто не скаржиться. В Липецьку як випустять жовтий дим - так, кажуть, одразу купа заяв у мiськраду. А в нас звикли, мовчать. Феноменально терпляча нацiя! Чи просто забула, що можна ж зуби показати, спробувати вiдстоювати себе? Ну, тепер, гадаю, дiло зрушиться. На понедiлок, товаришу студент, нам iз проектом на заводi бути. - Тiльки чи знову не вiдфутболять? - висловив сумнiв Микола. - Я ж давно вас, нещасних, учив, - упевнено мовив Орлянченко, - на всякого Бублика антибублик потрiбен. На крутiйство - силу антикрутiйства... Крутiйство - то ж цiла наука! Вiдфутболювати вашi iде© знайдуться такi лоби, що ну! Але супротивника треба зустрiчати у всеозбро╨ннi! Вiн закручу╨ - ти розкручуй. Вiн розкручу╨ - ти закручуй. Вiйна нервiв. Без вiйни нервiв прогресу не буде! Вимотуванням ©хнiх бюрократичних жил - тiльки цим ту залiзобетонну публiку можна взяти. Механiк спробував пояснити, що не в тiм рiч, мовляв, не всi ж там i глухi. Секретар обкому зацiкавився, товариш Дiбровний, тому й заворушились. На Орлянченка це не справило враження. - Вiдрадний факт, звичайно, що не всi на свiтi ретрогради, що, крiм дрiмучих догматикiв, трапляються також позитивнi секретарi, - сказав вiн фiлософськи. - Не кожен звернув би увагу на елементарно гуманну iдею, виношену в умах двох змордованих бюрократами зачiплянських дивакiв. Хороший секретар товариш Дiбровний, нiчого не скажеш. Вiн, як вiдомо, навiть за собор наш заступився, дав браконь╨рам по кирпi. Але мене ця ситуацiя цiкавить дещо в iншому планi: чому доля того ж собору, народного архiтектурного пам'ятника повинна залежати вiд настрою, вiд персонально© волi однi╨© особи, хай навiть i позитивно©? Чому вирiшення тако© проблеми подаровано вам не силою права й закону, а лише завдяки випадку, завдяки тому, з яко© ноги хтось там сьогоднi встав? Колеги, ви це вважа╨те нормальним? Чи, може, це заслугову╨ того, щоб скомпонувати довжелезну анонiмку в яке-не-будь двадцять трет╨ сторiччя? Як жили. Як у нас вирiшувались такi справи... Як багато залежало вiд того, з яко© ноги вранцi встав керiвний товариш... Добре ж, що виявився наш секретар не бурбоном, а, навпаки, справедливим. А якби трапився його антипод, дiяч, вибачте на словi, просто поганий? Олекса-механiк, нахмурившись, глянув на Орлянченка осудливо: - Поганих секретарiв не бува╨, затям це собi, Романе батьковичу. Затям i бiльше не пащекуй на цю тему, якщо хочеш у туристськi ©здити... - I додав уже iншим тоном, спiвчутливим: - 3 iнфарктом лежить у лiкарнi наш секретар. Мав у центрi якiсь непри╨мностi (не за собор, звичайно), тiльки повернувся, i просто з лiтака - в лiкарню... Не було пiсля цього що сказати Ромцi: лише руками розвiв. На Миколину досить несподiвану пропозицю ©хати на Скарбне Орлянченко вiдповiв вiдмовою, у нього, мовляв, на сьогоднi сво© плани, досить меркантильнi, а Олекса-механiк зголосився охоче: його ж мотоциклом незабаром обо╨ й помчались туди, "на лоно природи" - ак сказав би Лобода-син. XXIII Почалася нова смуга в ╙льчиному життi. I сталося це завдяки турботi старого металурга, дiда Нечуйвiтра, як його всi тут величають, бо нi на якi вiтри не зважа╨, в усьому свою лiнiю веде. Iзот Iванович сам привiв ╙льку до директора; цей, виявилось, знав ╙льчинi Вовчуги, мав iз ©хнiм головою якiсь господарськi стосунки. I що документiв зараз при нiй не було, це його теж не збентежило, повiрив: попрацю╨ в них офiцiанткою, матиме й документи. Наступного дня ╙лька вже ходила в ©дальнi з бiлою мережаною коронкою над чолом, розносила старим людям вечерю. Тiльки вечерю роздала, ще й сонце не сiло, i - вiльна. Цi старi люди оточили потiм ╙льку на ганку, небайдуже розпитували, розповiдали й про себе, не скаржачись, навiть iз жартами, в яких, правда, чулась гiркота. - Пiдопiчними називають нас, дочко. Справдi ж, пiдопiчнi держави, робiтничого класу. Якби колись, пiд парканом гинули б... А зараз, бачиш, у вiчному санаторi©... - Хто направля╨ нас сюди? Самотнiсть направля╨. А деколи, бува╨, здають нас до цього раю рiднi сини, а найчастiше невiстки дорогесенькi, щоб iз нами клопотiв не знати. За утримання батькiв вони доплачують, а в кого з нас, металургiв, пенсiя велика, за того й зовсiм не платять... - Рiзнi тут серед нас ╨: з броненосця "Потьомкiна" один був - торiк поховали... Був Горбенко, що з Чубарем працював... Пiдопiчна одна хвалиться: - Все чистотi присвячу╨мо. Змага╨мось за палату компобуту. Ось у нашiй палатi квiти найкращi, директор у наказi вiдзначив... Не лiнуюсь, дарма що вiк: стiлець поставлю на стiл, видерусь i обожур витру, - хвалиться бабуся вдоволено. Металурги з цих чистух пiдсмiхаються: - А за мiцний мир у палатi ви боретесь? - I до ╙льки: - Мiж нами, дiдами, мало чвар, а женщини, вони ж народ войовничий, трудно досягають миру... Та хоче радiо слухати, а та нi, та кватирку - зачини, а та - вiдчини, i таке пiде, така агресiя, хоч до 00Н звертайся... I гуртом уже потiшаються над тим iз сво©х, тут приписаних, що все вимага╨ в директора бюст вождя з комiрчини витягти й на клумбi поставити серед двору... - Без бюста вiн, бiдолаха, заснути не може. Жартуни з 4-© палати вирiшили тайком в озерi втопити той бюст, а вiн не тоне! Гiпсовий! Тож знову опинився в чуланi, пiд замком... Отак i живуть. ╙ самодiяльнiсть: хор, струнний оркестр, ╨ також бригада рибалок... Однiй бабцi iз пiдопiчних ╙лька так сподобалась, що вона ©й навiть гарненьке платтячко подарувала, доньчине якимось чином у не© завалялось... ╙льцi тут воля. Поробила сво╨, i хочеш - читай, хочеш - iди собi в лiс. Пiсля невизначеностi, загубленостi в круговертях життя якось одразу принатурилась, вiдчула себе невимушене, вiдчула свою незайвiсть. У вiльний час любить блукати плавнями. Черевики скине i боса по землi, вiдчуваючи ©© дух, ©© теплоту, - тут можна ходити босiй. Якби в мiстi по асфальту пройшла - затюкали б: оце вискочила звiдкись, як гола з маку! А тут, серед Скарбного, хоч на голову стань - нiхто не зауважить, не обсмi╨. Може, так i житиме? Мати ж прожила одиначкою сво╨ зiткане з буднiв життя, доки й свiт ©й, бiдолашнiй, у глинищi запався... Може, i тобi свою одинацьку долю передала? Будеш за няньку цим старим людям - людям спокiйного смеркання. Зостаються ж людьми i тут, згасаючи в цiй обителi смутку i старостi. Та все якi люди - були славетними на заводах, на броненосцях були, на барикадах... Для таких не важко ╙льцi розносити миски в ©дальнi, в колишнiй чернечiй "трапезнiй"... А потiм i сама колись згасне. Iз нiчого постала i станеш нiчим. Час усе поглина╨, усе пожира╨ вiчнiсть. Пилюжинкою розтанеш у холодних безвiстях матерi©... Чи, може, таки ╨ душа? З останнiм подихом, вiддiлившись вiд тiла, злiта╨, може, янголятком у найвищi високостi, в блакить оту сяючу, i живе там вiчно i кого захоче зустрiти - зустрiне... Що ми зна╨м про людське життя? Можливо, вся мудрiсть його якраз у тому, щоб жити просто - як птахи, де дво╨ отак наблизяться мiж собою, на мить пiзнають себе в дивовижнiй божественнiй спiльностi, щоб потiм знов розiйтись, погаснути у вiчному летi... Рiзне птаство кочу╨ по Скарбному. Удень iдеш лiсом, i тiльки шурхне десь мiж вiттям - погляд твiй одразу потягнеться за тим птахом, який вiн. А то заявились були пташата якiсь дивовижнi, яскраво-синi, наче з тропiчних лiсiв сюди залетiли, щоб подивитись, як воно тут, на Вкра©нi. Прудко лiтали, i так незвично було бачити тих небесно-синiх пташок, що блакитне змигують над темною водою Скарбного... Часом заглибишся в такi мiсця, де всю тебе огорне царство тишi, протока якась петля╨, береги всi в навислих оголених кореневищах... Вода темнi╨ глибiнню, але чиста. Наче й не тече, а тече. Скупатися можна зовсiм як мама вродила. Нiхто не сполоха╨, нiхто не пiдгляне, тiльки дуби вiковi з берега дивляться на дiвочу красу... I далi бредеш у тишу предковiчну - не зна╨ш, який вiк на свiтi йде. Дуби кронястi - зеленi собори Скарбного - чiтко вимальовують у водi сво© силуети. Не раз зупиня╨ться ╙лька, в задумi оглядаючи цi лiсовi собори з зеленими банями крон... Стала помiчати плавкiсть лiнiй, про яку вiд нього вперше почула тодi. Небо повне нiжностi. Спокiй i тиша. Чого ще треба людинi? Воля ╨, а кохання? Не судилося, мабуть. Мати одиначкою вiк звiкувала, мабуть, i дочцi доведеться так. Знову i знову уява вiдтворю╨ оту кучугурну фантастичну нiч - нiч нiжностi i поезi©. Про що б не говорив вiн там: про атомний вiк чи про скiфiв. Лорку читав чи ще щось - здавалося ╙льцi, що саме такого вона ждала i наче вже й передчувала його ранiш - чи вимрiяла, чи бачила в снах. Якось по-новому обмислю╨ всю передiсторiю ©хньо© зустрiчi: як зароджувалось почуття, як у зачiплянськiм повiтрi наче носились якiсь бiоструми неминучо© любовi... Коли вiн навiть у гамаку в себе пiд шовковицею лежав, обклавшись книжками, заглиблений у сво© iнтеграли, вона й тодi нiби смутно передчувала неминучiсть того, що вiн стане ©й близьким, коханим, з вiдстанi вловлювала душею струмiнь виникаючо© вза╨мностi. Чомусь ще згадувалось ©й у цьому лiсi оте випадкове, почуте вiд сторонньо© жiнки: "Дарую вам зiрку". А вiн не зiрку - сонце ©й подарував! Сонце сво╨© довiри, любовi й чистоти. Нiчого вже, мабуть, кращого не буде за ту, схожу на маревний сон, нiч iз Багла╨м, нiч комишевих тiней у багряних озерах, нiчого кращого за той свiтанок срiблистий... Зустрiне iншу вiн у життi, з студенток найкраща буде йому до пари, не те що ╙лька з ©© оганьбленим минулим. Сподiвався найти в нiй незвичайну, поетичну натуру, а вона виявилась звичайнiсiнька, з цiлим клубком житт╨вих провинностей та незлагод. Не могла ж вона i його у все це вплутувати, сама йти назустрiч його розчаруванню. Ну що ж - хай. Любий, коханий мiй! За ту найпоетичнiшу нiч серед озер та кучугур i за той найкращий в ©©, ╙льчиному, життi свiтанок - за них вона, доки й житиме, зостанеться вдячна тобi, Багла╨вi. Доки житиме... Хiба не можна й у самотностi перебути вiдведений тобi вiк на землi? Може, цього й досить людинi, може, нiчого бiльше й не треба, крiм шматини неба над головою та оцього задумливого шелесту лiсу? Навеснi тут задихатимуться в щебетi солово©, все буде скупано в росах, а зараз теж гарно, коли отак тихо й вечiрньо i лiс у задумi. Чу╨ш, як душа вiдта╨. I яке тiльки людське серце! Ти його порань, до гарячо© кровi порань, а воно знову вiдживе i знову ста╨ добре та нiжне. Думалось ╙льцi, що вже нiколи й не вiдiйде, а ось знову життя вiйнуло на тебе спiвчутливiстю, i ти бачиш, що нi, що ти ще жива, нескалiчена, ╨ ще душа, якщо раду╨ тебе цей лiс, i стежка чиясь, i свiчада плес мiж очеретами... В суботу, коли в лiсi ста╨ людно та гамiрно, найкраще переобратися по буреломах черед воду i виблукатись на вiдкритi дикi мiсця, де повiтря голубе, де тiльки й починаються справжнi плавнi. Подалi вiд галасу, вiй шубовсняви на рiчцi, де зiрвиголови ходять голяком, шукають трамплiнiв, з тарзанячими вигуками стрибають з похилених над водою дерев униз головою, у темнi вировища. Лемент звiдти ледве долина╨: а тут тихо, просторо, блакитнi обрi© видно, далеко озера сяють на сонцi плесами. Очерети стiною блищать, ще одне болiтце зацвiта╨ ряскою, чути теплий дух нагрiто© за день води... В'юниться стежка помiж очеретами, iде ╙лька, куди сама стежка веде, - у плавневе безлюддя, у плавневу безгомiнь. Вся природа тут повна злагоди i якогось тайномовства. Чапля струнконога прича©лась пiд очеретом, не одразу й помiтиш ©©... Деркач десь у травi дирчить, що пiшки звiдси, кажуть, ходить у Африку зимувати... Бiлi╨ лiлея серед ряски, ваблячи око сво╨ю дивовижною чистотою... Нi, свiт такий гармонiйний, не все в ньому тiльки розлад i хаос! Як оте небо, що ся╨ блакиттю, так i свiт повен краси, лише зумiй вiдчути ©©, розгледiти, навiть якщо тобi гiрко й боляче. Вже поверталась назад, коли ген-ген на стежцi завилася постать юнацька. Мабуть, один iз тих тарзанiв, що з дерев у воду шугають, а потiм вибираються сюди, на протилежний берег, обсихати на сонцi. Iшов назустрiч загорiлий, мускулястий, тiло ще блищало, мокре вiд води. Перше бажання було заховатися десь, бо ще в'язнути почне, але все-таки чомусь далi йшла. I це не снилося ©й i не видiнням було, було реальнiстю: наближався Микола Баглай. Впiзнала його i серце завмерло, а вiн iшов понурий, задуманий, пiд ноги дививсь. А коли глянув на не©, то аж дико якось глянув, нiби не повiрив сво©м очам, i ©й, зляканiй, затерплiй, стрельнула думка: був! 3 Вовчугiв повернувся! I все, що там було проти не©, з собою зараз несе!.. Всi слова радостi, щастя й привiту застряли Багла╨вi в горлi, коли ╙лька зовсiм реально постала перед ним. Вiн аж зблiд, а вона зашарiлась. Наблизившись, навпроти нього ╙лька зупинилась, хоч була якась нiби вiддалена, очужiла, майже незнайома. Не поздоровкалась. Кутики вуст ворухнулися криво, ледь усмiхнулись, нiби не йому. Осмiлiвши, зiбравшись iз волею, окинула хлопця поглядом, грубуватим, якимось прицiнливим, нiби випадкового стрiчного, що буде зараз до не© в'язнути на цiй безлюднiй стежцi. Так i стояли мовби однi у свiтi, однi серед озер, шовкових трав, серед безгомiння плавнiв. I це вона, ╙лька, так примружено-вивчально, оцiнливо, аж холодно, дивилась на нього? Тiльки змигок чисто жiночо© цiкавостi майнув у очах, коли мимоволi ковзнула поглядом по стрункiй постатi цього стрiчного юнака з крапельками води на осмажених плечах. Але й цiкавiсть була не ╙льчина. Щось нiби навiть iронiчне з'явилося в цьому поглядi розглядання: жертва спорту? Торс ╨гипетський, плечi розвинутi, на веслах такi цiле лiто пропадають... Дiвчатам мало радостi вiд таких, що, крiм спорту, нiчого в життi не бачать... Зна╨мо, мовляв, багато вас тут вешта╨ться таких по Скарбному з ластами, з транзисторами... "Ну, будеш в'язнути, чiплятися? - мовби запитував погляд. I це ╙лька? Де ж та, що полонила його цвiтом сво╨© душi, рiдна, щира, жаглива? Крикнути б ©й щось оглушливе, стряснути з не© отой невидимий панцир вiддаленостi, iронiчно© зверхностi, збайдужiння... Де ж ти, ╙лько тi╨© ночi пiсенно©, того поцiлунку, яким опалила його на людях коло собору? Цi днi i в степах бринiв Багла╨вi твiй голос, наймилiший, з клекотом стримуваного хвилювання, а зараз... - ╙лько! - наблизившись до не©, Баглай запитав рiзко, вимогливо: - Що з тобою? Де ти була? Чому ти тут? ╞й це здалося образливим. - Звiт хочеш почути? Ти ж, певне, чув уже там, у Вовчугах... Можу додати! I заговорила. Слова вибухали якiсь майже вульгарнi, руйнуючi, iшли нiби зовсiм не з ©©, не з ╙льчиних уст. Про якийсь комбiкорм у соборi, про потоптанку, що раннього кохання спробувала, ще пiддiвком будучи... Та й що дивного? Адже байстрючка! Хiба з таких путящi бувають? Тiльки й ростуть з таких повiйницi! По©деш, казали, курити навчишся, по ресторанах тебе поволочать... Була й по ресторанах, а вiн що думав? I зараз з ресторану йде. Нi сорому не бо©ться, нi ганьби. Душа задубiла, стала як шкура на колгоспнiй клячi - вже нiякого болю не вiдчува╨!.. - Перестань! - Баглай мiцно стиснув ©© за руку. - Нi слова бiльше. Було ясно, що вона навмисне набалаку╨ на себе, знаходячи якесь люте вдоволення в цьому самопаплюженнi, навмисне виставля╨ себе в ролi пропащо©, розгуляно©, яка все пiзнала, все перейшла. - Не хочу цього слухати, розумi╨ш? Ти не така! Я тебе знаю краще, нiж ти сама... ╙лька присмирнiла, похнюпилась перед ним. Знiчев'я длубала ногою корiнь кiнського щавлю. Потiм, зiтхнувши, обвела поглядом плавнi: - Чому в природi все таке гарне: небо... вода... очерети... А в людському життi? Баглай з ласкою взяв ©© обидвi руки, дивився на плечi, що стiкали плавко, оголенi бiльше звичайного... На опущенi, з припаленими кiнчиками вi© дививсь, на болiсний посмик губiв... Нiчого понад це! Вiнець життя у тобi. I щастя жити - саме вiд того, що вiдкрив для себе оцю назавжди найближчу людину... - Я тебе всюди шукав. - Ти був... у наших Вовчугах? Так, вiн був у Вовчугах! I йому все про не© вiдомо, вiн чув вiд людей про ╙льчине життя, - розважне, добре слово про не© чув... Невiдривне на не© дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створiння! I не чув я, що злiтало зараз iз тво©х уст. Все оте вдаване, навiяне, награне - то не ти. I навiть якщо уява щиро нагнiтала все це, не вiр i крикам власно© уяви, ти краща за них! ╙лька задивилась кудись на плеса далекi, що сонцем очi слiпили. За озерами знову озера - озера бiлих лiлей, качок важучих, неляканих, пружнокрилих... - ╙ щось сумне в цих просторах, - сказала пiсля мовчанки. - Не треба сумного! - вiдмахнувся Баглай, але теж замислився. - Простори завжди мають у собi щось сумне... Вiзьми небо, степи... Як i в усьому прекрасному, навiть у поглядi закоханих психологи знаходять щось нiби тужливе... Так де ж ти була? Що шукала? - Один сказав менi колись: шукачка свободи... Як лайку сказав... А воно ж i правда... шукачка, - i в голосi ©й забринiла iронiя, гiркiсть. - Та таки ж знайшла! Бо любов - це ж, мабуть, i ╨ найбiль