Ревека йшла за возом, обхопивши долонями голову. Валка витягувалася з села Люди проводжали мовчки, лиш старий Западня воркотiв без угаву, вп'явшись у рукав сивоусого пiдтоптаного стрiльця. - Скажiть менi, панунцю, Христа ради: що маю робити? Пане, ну пане! Та скажiть.. Забрались-те сiнце, бо там далi в стiжку, кукурудзиннячко. Я вмисне добув снiпки пiд верх, бо корова ма╨ на днях розтелюватися. Що я маю тепер робити? Ну, скажiть, пане, красти? Пане, красти? - I-i-i-i крадiть!-огризнувся стрiлець, якому увiрвався терпець. - Красти, пане? - здивовано перепитав старий. - Але ж я нiколи... - Одчепись, дiду, i-iii масти собi голову. - Значить, красти! - повторив Западня, i його обличчя стало таким зосередженим, нiби вiн вiдкрив для себе i для сво©х нащадкiв на багато десятилiть наперед найбiльшу в свiтi iстину i за всяку цiну намагався ©© запам'ятати. Стрiлець похмуро зиркнув на нього i одвернувся. Мабуть, йому показалось, що Западня божеволi╨. - Повертайтесь, добродiю, прошу вас,- сказав вiн плаксиво i оперiщив коня батогом. Коли обоз вигнувся на Залiський тракт, почалися зойки i голосiння. Люди довго дивилися вслiд темнiючiй вужiвцi возiв, а назад поверталися мовчки, немов поворогували мiж собою або було ©м до прикростi соромно. Було в цьому щось непевне, пiчнявiюче, зловiсне. Я бродив понад Днiстром до пiзнього вечора. Вiтер рябив зеленувату воду на крижаному вiку, за островами погуркував далеким бо╨м скрухлiлий лiд, а навколо островiв тонкою волосiнню путалась пiна. Усе було випадкове, жодного натяку на гармонiю З очей не сходив Загата. Вiн весь час iшов поперед мене, похитуючись i безвiльно баламбаючи довгими руками. Десь збоку примарою тинялась Калина iз зцiпленим ненавистю обличчям, а далi - Гривастюк. Вiйта я бачив, коли виходили з села. Вiн запитливо глянув на мене, мовляв: "Ну, як - усе гаразд?" - а я опустив очi. Потiм, коли я пiдняв ©х, Гривастюк дивився на мене з неприхованим презирством. Iванчук, жестикулюючи, щось йому палко доповiдав. Я згадав, що цей бридкий тип вештався мiж реквiзиторами на нашому кутi й мiг бачити сутичку з бородатим йолопом. Коли в природi все зда╨ться випадковим, то це, очевидно, передвiстя змiн. Це найсумнiша i найнебезпечнiша пора. Коли почина╨ лiтати бабине лiто, часом зацвiтають черешнi. А потiм ця невинна надiя припада╨ снiгом. У Левадихи сидiла Марина. - Дякую, Прокопе,- мовила вона, обводячи мене тоскними очима, якi в не©, як i в багатьох iз нас, не в злагодi з виразом обличчя. Левадиха вдоволено заплямкала. Ще крапелька - © я зiпсував би ©й настрiй, та в сiнях загупали чоботи, i на порозi появився Iлля Гордiй. Слова, готовi зiрватися з уст, як роздрочений пес iз припону, забралися в лiгво. Iлля пiдозрiло покосився на Марину. Вона схопилась, пружинячи на ногах, пересiкла хату i вже в дверях звернулась до Левадихи: - Бiжу, бо дiти голоднi. То завтра передам. Сама занесла б, але далеко ноги бити болотами. - Я на вогник,- невпевнено почав Iлля, спантеличений нехитрою Марининою викруткою.- Як вам сподобалося? Я думаю, що якби попросили людей: "Скрута, допоможiть", - дали б хто скiльки може. Що, не так, Повсюдо? Збiгла-зашкварчала юшка в печi. - Ой, трясця б на тебе! - пiдскочила Левадиха. А в нас помилувалися голими стiнами, - сказала вона, розганяючи долонею клуби пари,- та й з тим назад. Iлля згiдливо кивнув, хоч на лицi було: "Бреши, бреши",- i всiм тiлом повернувся до мене. - Вважай, що сiяти не буде чим. Я не вiдповiв. - Можна нам на чотири ока? - спитав Iлля трохи згодом. Ми перебралися до свiтлицi, я запалив лампу. М'яко стуленi Гордi╨вi губи лiниво посiпувалися, йому явно не з руки було починати бесiду. - Клопiт у мене. Прокопе,- нарештi видавив вiн. - Пам'ята╨ш: ми кланялися цiсаревi пiсля пиятики, спали в мене? Тодi я згубив членський квиток. Може, ти пiдiбрав i забув вiддати? - Вiн на секунду почервонiв i зiтхнув, наче виконав тяжкий обов'язок. Покрутивши головою i усмiхнувшись, показав на жолудi в решетi, якi Левадиха сушила чорт зна з якою метою. - Приповiдку про жолудi перехопив. Цiкаву для наших днiв. Так от, хтось-то позаздрив жолудям, що добре життя мають: на висотi, пiд гонцем, на свiжому повiтрi. Почув це жолудь i вiдказу╨: "Ой, не заздрiть. Увiйдiть лишень в мо╨ становище: не знаю, яким вiтром зiб'╨, куди занесе i яка свиня з'©сть..." Ну, як? - Десь уже чув. - А цього не мiг чути. Якось приходжу додому i кажу сво©й старiй: "Мамо, вступив у пепееси18". Для жарту, звичайно. Вона скривилась, сплюнула, вiдвернулась. Думаю, вже й матiнка несогiрше розбира╨ться в партiях. Але питаю: "Чого плю╨шся?" - "Ой сину, сину, - хита╨ вона зажурено головою, ще бiльше насторожуючи мене.- Як ти мене мучиш! Позавчора ти ступив у коров'ячий ланяк - ледве вiдтерла штани i чоботи, а вчора тебе в псятину впхало! Чи ти не можеш обережнiше ходити? Дивись пiд ноги, ти не маленький..." 18 Польська партiя соцiалiстiв. - Нiчим не допоможу, Iльку, - сказав я. - Не надибав тво╨© книжечки. Це чимось загрожу╨? Виженуть з радикалiв? - Та маю двi догани. Тепер виженуть. Правда, що бiда сама не ходить. Обчистили комору й коша з партi© дадуть. Розумi╨ш, поза партiями бути неспiдручно. Напевне не можеш знати, з ким лiпше матися, але на неполiтичних балабухiв завжди кивали як на придуркiв.- Iлля скрутив цигарку.- Якби знаття, я б з гонором подався до iншо© партi©. Тi, кого вже десь вiдшили, не заслуговують нiде довiр'я. - Не признавайся, що згубив. - Мислилось. Але Лобода галить: принеси, аби накле©ти значок. Завтра почнеться заваруха, а за один вечiр не перекинешся до iнших, бо не для мо╨© пам'ятi завчити програму. - Виходить, дiло поверта╨ться клином. - Угу,гiрко i весело засмiявся Iлля, але тут же посерйознiв: - Тiльки, Повсюдо, нiкому нi слова. Чу╨ш? Я тобi вiдкрив душу як фронтовому товаришевi: ми ж обидва були на iталiйському, хоч не в одному полку. От чорт, як згадаю ту катавасiю, мороз iде поза шкiрою. Було що пережити. Часом ляжеш спати - перед очi лiзуть гори трупiв. Не вiйна то була! Колись одним вухом чув, що в океанi ╨ такi потоки: один теплий, другий - холодний. Де вони сходяться, там нiщо живе не витриму╨, осiда╨ земля, вiчнi громи i блискавки, а хвилi пересуваються з краю до краю величиною з Говерлу. Так армiями пересувало i нищило людей. - Будь спокiйний,- запевнив я.- Могила. Iлля вирячив очi, та згадав, з чого зайшла мова i пiдхопив: - Могила, Прокопе. Не видай. У тебе не знайдеться випити? - Нема,-розвiв я руками.- Отже, дадуть пiд зад? Iлля безпорадно стиснув плечима i сплюнув. Вiн ще посидiв трохи i попрощався. Я провiв його пiд чорне, непевне пiднебiння ночi. Я не мiг з ним говорити про вiйну. Усi, хто ©© пережив, кому випадок подарував життя, як на мене, повиннi твердо усвiдомити, що просто iснувати ©м замовлено самою природою Вони не мають права губитися в юрбi. Вони мусять щось робити для життя Тим часом Iлля, втративши якусь книжечку, втратив сво╨ обличчя. Я пiдняв сво© покалiченi камiнням руки. Пальцi майже не розгинаються, i руки схожi на два знаки запитання. Я дивився на них i думав, що мене вже тривалий час пiдточу╨ якийсь сумнiв. - Лемiшку будеш ©сти? - запитала Левадиха з-за дверей. - Одну ложку,- озвався я Думки сколихнулись, заметушились, але попереднiй стрiй ©х уже не вiдновився. "Iде голод", - видзвонювали краплини талого снiгу пiд стрiлою. Спав у замку. Миколи не було. Перед сном я прочитав у томику Гюго про компрачикосiв. Досвiта мене розбудила, пошкрябавши шибку, потурбована вiтром ялиця. За вiкном косими смугами топився небокрай. Нiч плазом вiдступала в лiси i яруги. Але й тут ©© настигне день. Нiщо йому не перешкодить, нiяка сила не зупинить. Можливо, десь i в глибинах нашого буття визрiва╨ свiтанок, одвойовуючи в темряви позицi© i плацдарми. Я поголився, з'©в хлiба з солониною, усе позамикав. Надворi посипав рясний, пухнастий, схожий на гусiнь снiжок Падаючи, вiн так само, як гусiнь, ворушився на землi, пiдламував пiд себе колючки i розпластувався. У каменоломнi я змастив олi╨ю свердло, витер вiд болота держак молота i майзель, повiдкидав з-пiд нiг камiнцi. Вiдтак сiв навпочiпки над урвищем. У долинi, подiбний до мурахи, настоячи посувався маленький чоловiчок. Покружлявши навколо бункера, вiн довго стояв, пiднявши до чола руку: озирав погаратанi мною скелi й стоси. Я заховався мiж стоси, щоб Гривастюк не мiг бачити мене Снiг пiшов густiше. Слизькою стежкою вiйт добиратиметься сюди добру годину. Що за лихо привело його? Я вертiв дiри. Корба тихо поскрипувала, свердло почало бити в один бiк. З'©вся трибок. Я пiдiгнав мутру. Крутити стало важче, але свердло пiшло рiвнiше. Менi його акурат вистачить. "А коли сьогоднi домовитися з Гривастюком?" Цей заверниголова може побоятися. Скажу, що бункер менi на завадi, а майданчик дуже привабливий - при шляху, рiвний, головне, що камiння не треба буде возити. Усе начебто логiчно i переконливо. Гривастюк був зодягнений у новий сардак i чорну, поспiль вкриту краплинами талого снiгу шапку. Вiн зупинився якраз у тому мiсцi, звiдки я спостерiгав за ним. Вiддихавшись, рушив понад проваллям до мене. - Гай-гай! Та ви творите чудеса. - Зопалу, пане Гривастюк. Допався, як бездомне котя до затiрки. Вiйт з солiднiстю походжав мiж стосами, доторкався до брил, довго й замислено оцiнював борлак скелi. - До спiлки не пристають, пане Повсюдо? - Кому охота морочитися в цей непевний час? Один наживаю мозолi. Губи його заходили, нiби ©х сiпали невидимими поводами. - Не шкодуйте. Поступа╨те правильно, слово даю А працю╨те - куди тво╨ дiло! Це означа╨, що натогiд восени новосiлля? А це що за бомбомет? - Дрiльборер,- назвав я свердло по-нiмецьки.- Зразок вiдомий, Молотковський лиш побiльшив. Дивiться. Я налiг плечем на педаль i повiв корбою Сталевий стрижень ум'як у вапнякову плиту i занурився до опори. Гривастюк примружився. Вперше в життi я побачив одверту гримасу: мене не тiшить людська удача. - Так-так, - буркнув вiн, i щоки його запалали, як пампушки на сковородi.- Але я гнiваюся на вас, пане Повсюдо. - Що замовив роботу соцiалiстовi? Але ж вiн найкращий коваль. - Ви перебiльшу╨те щодо здiбностей Молотковського,- сказав Гривастюк, озираючись навколо - Соцiалiст?.. Менше з тим. Справа, власне, в тому, що ви не господар свого слова Чекаю вас багато недiль пiдряд, виглядаю. Якщо вже обiцяти, то, по-мо╨му... - Вибачте, пане Гривастюк. Оцi штабелi мене з нiг валили. Мусив вiдпочити. - Я запрошував не до лопати, Прокопе. Повеселились би i так далi... Компанiя збира╨ться завсiди вишукана. Тамто© недiлi, примiром, гостював колишнiй ваш вихователь Мефодiй Гiрчак...- Вiн умовк, чекаючи, що я скажу. - Гiрчак? - Ми з ним познайомилися через Володимира Майдана, секретаря повiтового комiсара. Гiрчак i Володимира вчив, склав йому протекцiю в Кракiвському унiверситетi. Хоч вiн був ╨диним укра©нцем серед професорiв гiмназi©, зате людина впливова. Я люблю гарне товариство. "А ти - птиця!" - подумав я, водночас щиро жалiючи, що втратив нагоду зустрiтися з Гiрчаком. - Загалом важко собi простити,- сказав я.- Але, ©й-бо, з лiжка не зводився. -- Чекаю вас цi╨© недiлi, що прийде. А помимо того,- Гривастюк дiстав з-пiд поли папку i вiдкрив на потрiбнiй сторiнцi,- розпишiться в отриманнi документiв. Нинi дiлочинство - комар носа не пiдточить. - Хвалю: менше свавiлля. - Так. А як же з грунтом, пане добродiю? - Згорнувши папку, вiн очiкувально затримав м'ясисту долоню з короткими грубими пальцями на обкладинцi. - Ще подумаю,- сказав я несподiвано для себе. Нi, я для полiтики не годжуся. Я розмовляю з людьми занадто прямолiнiйно, готовими оцiнками, не даючи ©м можливостi побачити речi в розвитку. Тим самим я позбавляю себе можливостi створювати ситуацiю для нападу чи вiдступу. Гривастюк повернувся обличчям до рiки, як полководець, викинув уперед руку: - Вибирайте. На хазяйське око, то далеко й шукати не треба. Ось тут, пiд горою, вiдступивши вiд отих акацiй, з богом починайте. У мене аж у п'ятах похололо. - Обiйдеться без транспорту, рiвно, городець викра╨ться, рiчка, пасовисько, помешкання при гостинцi. Для майстрово© людини все це, зна╨те, велика зручнiсть. Якщо ви не надумали далi навчатися. - Пiзно, пане Гривастюк. Ви справдi радите слушно.- Мiж iншим, я нiчого не втрачаю завдяки сво©й прямолiнiйностi. Дiалектика речей, якщо тримати долоню на ©© пульсi, не зраджу╨.- До речi,-додав я,- не раз уже зупиняю погляд на цьому клинi. Мене лише стриму╨ ота брила, бункер... - Гейби тiснувато через не©, - погодився Гривастюк, але одразу ж просiяв:- А ви ©© пiд стiжок, чи що? Зрештою, нехай собi сидить десь у кiнцi городу пiд лопухами. Гривастюк пiшов вiд мене божественно-замислений, у прекрасному настро©. Коли вiн сховався за пагорком при цвинтарi,- вiн сходив до села мурованкою,- я не втерпiв i пiдкотив до шкарпу чималий кругляк. Увалень, важко вiдштовхнувшись од землi, полетiв низькою дугою, вдарився i розбiгся градом. Я розчаровано дивився вниз. Жоден камiнець не досяг дна, Я постановив собi пiти до Гривастюка в гостi. Левадихи не було дома. На столi я застав листа вiд Покутського i листiвку iз зображенням Львiвсько© ратушi. "Любий хлопчику,- писав Покутський.- Не знаю, чи доживу до твого одвiту. У нас у мiстi страх що твориться. Голод. Роботи нема. Сотнi львiв'ян щодня переселяються на Личакiвку, попи не встигають проспiвати "вiчная пам'ять". Софiя моя лежить опухла, я ледве глипаю.- Кiлька рядкiв закреслено.- Помагай тобi боже. Нiкуди не рипайся, бо й далi небезпечно, та ще появилося бандитство. Сиди в селi, раджу тобi як рiдний батько. Думаю, нiхто до тебе не вчепиться, там на це повиннi легше дивитися. На цьому не згадуй лихом. Дня 7 грудня 1918 року". Я лiг на ослонi. Дрiбно, жалiбно дзеленчало пiд вiтром вiкно. Безталанний Покутський! Можна сконати лишень вiд того, що попри будинок щодня тягнуться вози з мерцями. Забере скрута зi свiту. Такi люди пропадають!.. У мене почалася гарячка. Я провалявся три доби в лiжку i нi на хвилину не переставав думати про Покутського. Це був ╨диний чоловiк, який мiг менi простити найтяжчу помилку. Я не раз приходив до нього в такi хвилини, коли його з усiх бокiв цькувала бiда, але й тодi вiн радий був зустрiчi i все вiдкладав, щоб допомогти менi. Мене пiдняла проста думка: по©хати до них. Адже не за горами. По©хати, одвезти продуктiв. Опрiч того, спроваджу сво╨ слюсарське начиння i взагалi не завадить вiдпочити, бо, чого доброго, справлю новосiлля на цвинтарi. Я згадав про листiвку. Захотiлося глянути бодай кра╨чком ока. "Термiново просимо сповiстити, чи прожива╨ в Колобродах родина Дмитра Повсюди, який ╨ року народження 1864, син Пантелея. Розшуку╨..." Цiкаво, скiльки разiв перечитав цi слова Гривастюк, якому адресована листiвка? Особливо останнi: "Радник державного секретаря"? Я придивився до залiського штемпеля: листiвка надiйшла сьогоднi. - Дарма, що був злодiй, аби тепер козак,- сказав я про себе.- Але до Львова все-таки по©ду. Микола чистив револьвер. - Пiдкинеш завтра до Залiсся? - спитав я, дивлячись на револьвер i вiдчуваючи шум у вухах. - Дай подумати.-Микола машинально погладив лисину.- Завтра? А що сталося? - Цi дурнi запитання менi надо©ли. Що сталося, Що ско©лося, що трапилося?.. Ви©жджаю до Львова, бо вiд злидоти вмира╨ мiй майстер Покутський. Ти вже носив би бергмана чи вiнкерса. Микола взяв iз пушки цигарку. - Дай-но вогню. Солодко склепивши повiки, вiн глибоко затягся, потiм очiкувально втупився в мене очима. - Сiдай, Прокопику. - У державному об'явився мiй родич,- повiдомив я. - Завадович? - Атож. - I що? - Нiчого. - Ти донинi не знав? - Цим можна скористуватися? - спитав я. Микола мовчки витирав клоччям руки, нiби й не чув. У його очах скакали блищики. - Наскiльки менi вiдомо,- сказав я,- Йосипа вбили в Краковi в чотирнадцятому. Вiн злигався з бандитами. Я розшукав у Львовi його товариша, той клявся на чому свiт. - Демагогiя. "Звiдки Микола все зна╨?" - Пригаду╨ш, як вiн при©жджав? - Я заходив по кiмнатi.- Мама розчиняла на хлiб, пекла пампушки, батько дiставав з пiдвiконня бутель вишняку... Яким Йосип тобi здавався у тi роки? - Було щось... Щось священицьке. - Батько нiколи не вiдмовляв йому, коли вiн просив грошей. - Родина!Микола перебрався на канапу.- Як-не-як братiв син,- додав вiн, запускаючи пальцi в бороду. - Вважа╨ш, що коли буде потрiбно, можна просити заступництва? - Прокопику,- розсердився Микола.- Якщо ти не можеш полагодитися з сумлiнням, то...- Вiн повернув до вiкна голову.-То не питай, бо гiрше ж для тебе. Крiм того... Крiм того, в двадцять чотири роки вже дещо треба розумiти i бачити.Миколинi губи нервово сiпнулись. але подивився вiн на мене спiвчутливо.- Якщо на те пiшло, ти й так за стiною. Чого забiгав? - Гривастюк...- почав було я, проте вирiшив не розповiдати. - Що Гривастюк? - Нiчого. Кажеш - менi двадцять чотири роки? - Я не збагну, чого ти хочеш. - Жалить, Миколо, жалить гедзь життя. Микола поплескав потилицю, суворим поглядом змiряв прямокутник вiкна. - Звертати на вiк нема чого,- сказав я.- Нинi долю планети вирiшують безмiзклi дiди. - Ти твердо надумав ©хати? - Вiдвезу продуктiв, бо на поштi, сам зна╨ш, розкрадуть. I треба привезти сво© речi. - Чекай мене десь перед третiми пiвнями. VI_ Надiя була, що iз Залiсся до Вигнанки дiстануся поштовою таратайкою, а там, можливо, щось зустрiнеться на Львiв. Але пошту вiдправляли раз на тиждень, i на два наступнi рейси мiсця замовили сiчовi чини. - Турку!шкiрився Микола.- Здай мiшок експедиторовi i не мороч собi, голови. Я ковтав переддорожню нудоту, вагався. Тодi з-помiж личакiвських гробiвцiв випливав худий, згорблений Покутський, дивився на мене понуро й тупо, нiби вже не володiв словами. Я згадав, як Покутський одного разу повернувся вiд iнженера роздратований i похилив над мо©м верстатом голову. "Люди добрi,- сказав вiн пригнiчено,- але страх спонуку╨ ©х гризтися, мов псiв". Восени шiстнадцятого року я переповiв цi слова Крафтовi. Ми пiвтори доби лежали в болотi пiд вогнем, а коли канонада припинилась, хтось нас утiшив, що розбомбили кухню. Минула ще одна нiч. Досвiта ми побачили у вибалку синi димочки над котлами сусiднього полку. Рушили туди диким стадом. Надбiг сонний офiцер, черговий на кухнi, почав стрiляти. Його мовчки, мов бадилинку, затоптали в багнюку i поруч порозсiдалися ©сти кашу. - Гони додому,- розсердився я на Миколу.- Не збивай з пантелику, бо й так не тямиш, на яку ступити. Микола поправив, оздобленi мiдними бляшками кантарки на рисаках, пiдтягнув пiдпруги. - Сiдай! Конi рушили чвалом. Микола зiгнутою пружиною перемахнув у залубнi. Я ледве встиг стрибнути за ним. З Вигнанки до Львова, зда╨ться, ходить дрезина. В усякому разi до Тернополя бiга╨. Якщо тобi пощастить,- Микола занурив руку пiд кожуха, - передаси у Тернополi оцей пакунок. Будь спокiйний, це не мiна. - Передам.Вiтер забивав менi дух. - Кость Грушевич,- Микола повернувся до мене боком, щоб я мiг лiпше чути,- людина гостинна i покладиста. Можеш там навiть переночувати, як буде потреба. Вiн лiкар. Йому завжди таланило, а от з жiнкою сконфузився. Зрадила, покинувши з донькою. Виховав ©©, я сказав би, спартанкою. Трохи хлопчакувата.- Микола закинув назад голову i дзвiнко розсмiявся.- Зрештою, вона тебе познайомить з собою. Колись вона мене примусила признатися в усiх грiхах, а вiдтак процвiрiнькала, що в кожному ©й хочеться вiдкрити заснiченого Прометея. - А що тут смiшного? - запитав я, беручи вiжки i стримуючи коней, якi закидали нас снiгом. - Вона не зна╨ людей, Прокопику. - I Гiрчак вистежував Промете©в, i не все йому вдавалося. - Ну, Гiрчак бачив нас наскрiзь. Та й не готував до самозамилування. Нас з тобою випросили iз гiмназi©, але ми манiяками не стали. А ця дiвиця вчу╨ твiй пiвнячий тенорок i буде пророкувати гори небеснi. - Гiрчак бив по нашому тiм'© не сво©ми мозолями. - Iнколи почина╨ш сперечатися тiльки тому, що хтось уголос висловить те, що ти сам думав. - Нi, Прокопику. Вiн якраз не проповiдував. Вiн з'ясовував. Кожному було дозволено сприймати Гiрчака так, як вiн для того придавався. I отримувати в його науцi власне обличчя, i вибирати з показаних ним турбот найближчий клопiт. - Я на його мiсцi вчив би одно© турботи. - Хiба вiн старався розворогувати? Вiн просто розумiв, що нас повисиджували в рiзних гнiздах i що ми рано чи пiзно повернемось до них. Гiрчак - фiлософ. Вiн не намагався заплювати протирiччя, як фарисе©. Пам'ята╨ш, ми колись говорили, що й бiблiя спершу була цiкавим збiрником досвiду, але коли людей зрiвняли в нерiвностi, . бiблiю перестали поповнювати iсторi╨ю, - вона стала вмiстилищем безглуздя. Отже, не ма╨ш причини гострити ножi проти Гiрчака. - Я б i не гострив, якби ти не вдарився в софiстику. Микола образився. Так воно бува╨: щось збiга╨ться з далеких закутин пережитого на стежинку, котра веде до ясностi, та варто ляпнути дурницю - i все щеза╨, мов марево. Зараз у Миколи, мабуть, таке вiдчуття, що хвилину тому за нього говорив хтось чужий. Вiн бiльше до. цього не повернеться, i натрапить на його думку хтось через десять, а може, й сто рокiв. Без привселюдно© смiливостi помислiв пропада╨ багато цiнностей, бо людинi завжди хочеться заглянути в завтрашнiй день. Про це свiдчать i переданi нам, епохами безперервних руйнацiй пам'ятники старовини, якi десять поколiнь дивують, i тiльки одинадцяте знаходить у собi мужнiсть визнали, що цi пам'ятники створили не пустi люди. Ми в'©хали у скований морозом лункий Чорнiвський лiс, здавна знаменитий ватагами розбiйникiв. У снiгу рипiли сани, снiг капустяним листом похрускував пiд копитами. Обабiч шляху незворушно стояли височеннi дуби, помiж ними чахнули стрункi срiблястi граби. Схоже було, що столiтнi велетнi схопили тендiтних колег попiд боки i тримають у нерiшучостi, не знаючи, як iз. ними обiйтися. Хто вмi╨ хвилюватися, вдивляючись у людськi обличчя, той, очевидно, схвилювався б i в присутностi цих застиглих у холодi землi знакiв трагiзму. Микола розслаблено вихляв у такт кiнськiй ступi, поки не заплющив очi. В невиннiй позi, з легко притуленою до плеча головою, вiн виглядав беззахисним. Та тiльки б натяк на небезпеку! Вiн зорi╨нтувався б, як випущена з торби черепаха. Нехай спить. Дай боже всiм так економно жити. Я впоров дурницю, так грубо обiрвавши його... Лiс. Через десятирiччя од нього залишаться сумнi клаптi, де й за╨ць не наважиться присiсти. Гельвецiй мав рацiю. До Австрi© таки дiйшло промiння пiвнiчних свiтанкiв, i Габсбурги здобули любов пiдданцiв та щедро скропили ©х чоло росою iстини. Чого заслугову╨, наприклад, недавня реквiзицiя! А що буде згодом? В уявi набуду╨мо казкових замкiв i повiримо. Що, навколо купаються в розкошах. Полiтики, коли всюди злидота, мають необмеженi можливостi задурювати люд подачками. Я офортечуся на австрiйському бункерi, а якийсь коростяний дiяч з якогось центросоюзу звелить: поклонись менi, чоловiче, я ж для тебе старався. Угорi плило важке, захмарене небо. Серед поля десь мете вiхола, а тут лиш зрiдка зiрветься од власно© ваги сирий снiговий леп, прошурхотить мiж гiллям пiдстреленим птахом, i знову тиша. Вона нас супроводжуватиме всю нiч, i тiльки назавтра надвечiр покажеться Вигнанка. Дорога надокуча╨, особливо взимку. Я, правда, давно вже чекав на таку вилазку. Та ось залишив за плечима Залiсся, i стало сумно. Видно, я вже вирiс з того вiку, коли ходиш, не оглядаючись назад. Почався такий перiод, що вiдiйдеш од домiвки i ста╨ш тiльки якоюсь частинкою самого себе, нiби прищепою на стовбурi долi. Кiнний роз'©зд спинив нас за лiсом, бiля висiлка. Хлопцi розгорланились, як за во╨нного часу. До Миколи причепився хорунжий iз свiжими вiдзнаками на потертiй росiйськiй шинелi, у плюшевiй мазепинцi на кролячiй пiдкладцi. Так би мовити, цяця на пiдносi, бо коли загал умива╨ руки вiд сумнiвно© полiтики, влада потрапля╨ до людей сумнiвних чеснот. Я мав ще одну нагоду нагадати собi Гельвецiя, його вислiв, що в кожно© нацi© ╨ моменти, коли слово "обачний" ста╨ синонiмом "пiдлого". Тiльки-но хоруяжий почав розпрягати Миколиного коня, я вигукнув прiзвище Повсюди-Завадовича. I скороспечений ватаг став вибачатися за iнструкцiю вищих чинiв - у разi потреби конфiскувати в селян стройових коней.. Сухо покашлюючи, вiн вiдступив до колег, i один з верхiвцiв, спiшившись, пiдсадив його в сiдло. - Бояться, одначе,- посмiхнувся я. Микола окинув мене стурбовано-неуважним поглядом i повернув обличчя до стрiльцiв. - Сидить мов баба,- додав я.- Таким кавалеристам не настачиш коней. Микола смикнув вiжки. На висiлку ми зупинилися перепочити. Микола попiдвiшував коням торбинки з вiвсом, i ми зайшли до хати. Огрядна, мов писанка, молодиця почастувала нас мамалигою з кислим молоком. - Ой, бiда-бiда одинокiй жiнцi,- торохтiла вона, поки ми ©ли.- Як не порожнем ©й, то попитом. Доля, як у тiй пiснi спiва╨ться: "Зеленая та лiщинонько, гей, чом без сонечка зiв'яла?" Вона сипала дрiбною скоромовкою, перескакуючи з одного, на iнше, i в кожнiй фразi було щось про втраток i згубу, нiби на цю оселю замiрялися всi лиха. - Отам,показала вона на пiвнiч,- не думали, ма╨мо чи не ма╨мо, та й накинули на повiт ще цiлий мiльйон податку. А. на ваш повiт, соколики, так само мiльйон накинули? - Два,сказав Микола. - Ой боженьку-боже, аж два! Горенько наше, та як ми жити. будемо? Дивiться лишень на мене: поверне подорожнiй - стiжки трусить, стрiлець зазiха╨ на жiночий гонор, держава - на останн╨ в коморi. Плач i тужи сиротиною, згубною-недорiкою . найденому свiтi. То куди, людоньки, добира╨тесь? Знати, далека дорога перед вами? Ой нi-нi, не питаю, бо то погана прикмета. Тiльки зичу, аби щастило. Нехай не зле ведеться, нехай доля всмiхнеться! - Початок ти зробив непоганий,- сказав Микола, мабуть, думаючи про зустрiч iз стрiльцями. Звiвшись, подякував молодицi:- Спасибi, госпосю, за снiданок. Такого доброго молочка давно не куштував. - Кiнь розсипа╨ обрiк,- кивнув я на вiкно. Микола нехотя подався у двiр, за ним задрiботiла молодиця, улещена похвалою. - О, молочко вiд нашо© корiвки,- що медочок,- витьохкувала вона.-Повертатися будете, не минайте. Ласкаво запрошую. На хвильку затримавшись, я швидко перевзувся, бо в дорозi вже, було, не чув нiг од холоду. З хати понурим зором мене випровадив Микола-чудотворець. Я подумав, що все повинно б врештi змiнитися на лiпше. Щось мене пiдстiбнуло пильнiше придивитися до молодицi. I я зрозумiв, чого Микола зволiка╨. У не© були тий, ласкавi, мудрi очi - iз чистим лагiдним полиском i солодким теплом у зiницях, немов там хлюпотiлися бездоннi, невичерпнi кринички любовi. Та й уста були просто чарiвнi, на зло мо©й неуважностi. - О, таке-таке,- спiвали вони на прощання, вицiловуючи в пам'ятi найсоковитiшi слiвця. - Вiд одного берега одстав, до другого не пристав, преш плуга, а заробля╨ш на сiль до оселедця, як кажеться, славнi бубни за горами, а прийдеш ближче - собача шкура... Тож рада буду, за©жджайте, соколики. Пригощу, чим хата багата. Передихнете в супоко©, бо, дякувати богу, на воротах слава не висить. Не гордуйте ж,- раптом посмiхнулась вона. - Гордiсть ви©жджа верхи, а поверта╨ться пiшки. Ну, та не берiте за зле, я до слова сказала. - Неодмiнно поверну,- пообiцяв Микола. Вiн, безумовно, дотрима╨ обiцянки. I, думаю, з добрими намiрами. Зрештою, хiба вiн на©вся лотофазьких квiтiв 19? 19 Одною з дивних кра©н, куди доля закидала гомерiвського Одiссея, була кра©на лотофагiв. Покуштувавши вирощеного ними солодкого лотосу, пришелець тут же забував про свою батькiвщину, - До побачення, госпосю! - сказав i я. Нi з сього нi з того мене раптом охопили якiсь душевнi лiнощi. Вже б нiкуди й не ©хав i не добирався назад, а взяв би лопату в руки i розчищав снiги бiля повiтки. Чи це був осадок вiд негадано© перемоги над хорунжим, чи тi клятi аналогi©, спалахуючи в мозку могильними вогниками, конче мусять озватися пiд серцем смоктливою нудьгою. - Рушай уже,- пiдштовхнув я Миколу. Налетiла метелиця. Хутiр заховався за бiлою безгляддю. Я настiльки гречкосiй, наскiльки ж i ремiсник, та чогось менi захотiлося бути зараз по той бiк снiгового замурку. I не тому, що попереду невiдомiсть. На фронтi ©© було до бiса, щоб призвича©тись до становища краплини в морi. Просто манило щось нез'ясовне, якась предковiчна туга за загатою i запотiлим вiкном; вона все частiше пада╨ на мене залiзнодзьобим яструбом, i боюся в цьому признаватись. - Продери слiпи, лежню! - розбудив мене Микола на Вигнанцi.- До Тернополя стягують порожняк. Якщо впевнений, що не замерзнеш, то гайда. Я з машинiстом домовився. - За щастя та горя кувалася доля,- сказав я в манерi хутiрно© молодицi.- Той машинiст не скине мене серед степiв? - Свiй парубок. Але на станцiях на очi лiпше не показуватись. Пронизливо дув схiдняк. Я змостився пiд низьким бортом платформи, поклавши пiд бiк мiшок iз сухарями. Задзенькали тарелi, мене накрило стовпом задушливо© кiптяви. Я закутав колiна полами кожуха, вiдкотив комiр, терпляче очiкував ночi. Мене могли зсадити i з iм'ям Повсюди-Завадовича на устах, тому певнiше було нишком коценiти на платформi. Машинiст наддав швидкостi. Кiлометрiв за тридцять од Вигнанки пропустили ешелон з гарматами i покотили далi. Цю залiзницю збудували десь пiвсторiччя тому. В ╙вропi тодi була вже досить густа сiтка колiй. А мине ще якась сотня лiт, i люди винайдуть придатнiшi засоби руху. Паровий котел зникне, як вавiлонська вежа, лиш десь через кiлька тисячолiть нащадки спохватяться, що й колись були несогiршi речi. Бо скiльки було тих веж! Тiльки розженеться розум думкою - аж виявля╨ться, що треба отруйних стрiл, таранiв, розривних куль, танкiв... Регулюючi чинники! Волею божою продиктованi оздоровлюючi моменти в життi людства. Тим часом iсторiя показу╨, що не можна спрямовувати сили народiв на розвиток одно© галузi - це загрожу╨ виснаженням i згубою. Вавiлонськi вежi - це обелiски мiльйонам, якi подвигались i вмерли. Але ж, вiйни, вiйни... Бич прогресу... У та╨мницях чорнокнижникiв ╨ способи впливу на неосудних. Iнки мали водоканалiзацiю. У ╙гиптi завбачували погоду i користувалися гальванiзацiйними процесами. Золото мало загублену в вiках практичну цiннiсть... Те, що берегли, бо воно продовжувало людське життя, тепер його вкорочу╨. Вiйна доводить людськi зусилля до абсурду. До химерних перспектив можна додуматися, коли бо©шся замерзнути. Та нi, все це менi наче снилося. Туманнiше чи виразнiше, але я вже мiркував про це. Воно ма╨ властивiсть находити на тебе час вiд часу, як той незмiнний сон, котрий окуту╨ тебе, коли ляга╨ш з гадкою про втраченi лiта. Менi зда╨ться, що й на хуторi говiрливо© молодицi я був не один раз. А знаходяться дiячi, якi прирiвнюють вiйни до соцiальних революцiй. Розбери, на що сподiватися. Були революцi©, що переростали у вiйни. Кров текла рiками, а прогрес зводився до того, що винаходили наперсток на дiвочий палець. Уздовж залiзничного полотна виструнчився предковiчний лiс. I в ньому я колись блукав. Тодi так само падав снiг, я замерзав i з останнiх сил намагався закутатись звiрячою шкурою. Але тепер я мушу притримувати закляклою рукою мiшок iз сухарями для Покутського, а тодi Покутський мiг самостiйно роздобути собi свiжини. Мо© ноги вкрилися снiгом. Щось давно поколю╨ в плече. Одсунувшись, я намацав позад себе скульбачений дрiт, яким прикрiплювали гармати до платформи. Воюють, убивають, рiжуть. Забудь про спокiй. Iнакше станеш не тiльки дезертиром, а й злодi╨м, якому свiт тяжко помститься. Запитають: "Шука╨ш затiнку?.." Тож будь до всього готовий. Будь, будь... Перепадом вистукують колеса. Гомонять: "Що тебе чека╨? Що чека╨?.." I щось з ©хнього вистукування нiби пiдцьковувало: "Скона╨ш до часу. Як скотина. Як отемнений. Як сновида". Важко, важко викраяти нагоду для доброго дiла. Бодай для сво╨© дитини. А це ж нiкому не на шкоду. Не на шкоду... Прокинувся я, увесь занесений шкарубким, утоптаним вiтром снiгом. Був ранок. Платформа спочивала в тупику. Я здаля обiйшов вокзал, де могли сидiти патрулi, й за першим перехожим рушив до мiста. Пiдслiпувато блимали вiконця пiдвальних квартир, i до пазухи просилося ©х вологе дрiмотне тепло. Старенький двоповерховий будиночок Грушевича до входу був сплющений вулицями, як нiс корабля. Менi вiдчинила русява пружна в ногах панна у квiтчастому фартусi. Обличчя ©© було густо поцятковане ластовинням, на щоках синiли, нiби напiчнявiлi, гiлочки прожилкiв. - Кость Грушевич дома? - Татка пiвгодини тому покликали до хворого,- озвалась панна сипчастим, немов простудженим голосом. - Прошу передати йому пакунок. Вона зиркнула на адресу, швидко перевела очi на мене. - Ви з Буковини? - 3 Галичини. - Але ж заждiте! - метнулась вона за мною до виходу.- Куди ви мерщiй утiкати! Я думала, що це вiд нашого знайомого з Буковини, бо вiн мав передати татковi якiсь дефiцитнi лiки. Там ©х ухитряються спроваджувати через родичiв з Нiмеччини. Але до татка приходять не тiльки з Буковини,- вона усмiхнулась.- Прошу, зайдiть. Я й собi усмiхнувся: десь уже-чув цю на польсько-росiйський лад ультраукра©нську вимову. А! Панi в клаповухiй шапочцi на банкетi в Залiссi. - Ходiмте до покою. Ви, мабуть, стомилися з дороги. Адже вам не спiшно? Так ще рано... Я змахнув шапкою снiг з чобiт i ступив у пiвтемний, сповнений лазаретних запахiв коридор. Я машинально встромив пальцi в чуприну. Дiвчина, не розумiючи, що мене вразило, звела брови. - Як вас звати? - спитав я. - Христина. - А я буду Прокопом. Iм'я старе i нецiкаве. Скидаючи кожух, я подумав, що так легко не знайомився з жодною дiвчиною, тим паче з тако© сiм'©... у бiлих панчохах. - Сiдайте, будь ласка, я вам наллю кави. - Дякую. Забув сказати: пакунок вiд Миколи Павлюка. - Павлюка? Вiн у нас був. Дуже зiйшлися з татком. Вона поривчастим рухом пригладила волосся i майнула сходами на другий поверх, де лiкар, очевидно, видiлив для кухнi якийсь найглухiший закуток. Я пiрнув у м'якуш дивана, склепив очi. .Навколо зашарудiв лапчастий снiжок, вдалину метнулась залiзнична колiя. А потiм блиснуло сонце, задзвенiли стрiчки тало©. води. Северин Шутько громовим голосом гукнув: "Снiгова вода цiлюща!" В одвiт батькiв голос: "Був би насущний, Северине". Тiк-тiк-тiк! - поспiшав годинник. Я озирнувся по кiмнатi. Бiля вiкна читав часопис гладко поголений моложавий чоловiк з коротенькими вусами пiд орлиним носом. - Доброго ранку! - привiтався я.- Пробачте: незчувся, як задрiмав. I лиш одна безсонна нiч. На фронтi був витривалiший. Грушевич усмiшкою простив менi за промашку - було вже близько друго© дня,- звучним баритоном одрiк: - Привiт, привiт, козаче! - Згодом додав: - Ось пишуть, що укра©нська нацiя нi на що не здатна, що кiлька сторiч зайшло ©й сонце i досi не прокинеться. Навiть на становищi державно© нацi©! Селяни пiшли розбещенi, не допомагають республiцi... - Пачкуни,сказав я тихо. Грушевич ковтнув диму з рiзьблено© гуцульсько© люльки, поклавши ©© назад на пiдвiконня, випустив сиву цiвку. - Коли б це не думка ста тисяч з мiльйона! Христино, неси каву... Тебе це не обходить?- Вiн простежив, як донька виставля╨ посуд з тацi, наморщив чоло.- Так-так, ви, сироти мо©, сприйма╨те життя не так, як треба. Перед вами розпадайся милим богом - не навчиш обачностi. Шаста╨те категорiями, як картами. Р-раз!- в один бiк, р-раз! - у протилежний. Без поблажок i без вiри в себе, бо якби ви вiрили в сво© сили, то сортували б речi, оглядаючись на п'яти, адже чимало ще можна-поправити i використати. В мiру того, як вiн картав молодь, його очевидячки розбирала досада. Нарештi вiн замовк, нiби втратив надiю на те, що його слова справлять бажаний резонанс, i взяв до рук паруючу чашку. - Як там Павлюк? - запитав Грушевич, покiнчивши з кавою. - Товстi╨. - Ну, цей жиром до лежанки не прилипне. Нехай йому бог допоможе.- Уважно поглянувши на мене, Грушевич з питальною iнтонацi╨ю додав:- У цьому разi таке побажання зайве? - Зайве,погодився я, даючи зрозумiти, що дуже добре знаю Миколу. - А ви чим займа╨теся? "Визирцями..." Я скрутив цигарку i пiшов до столу за попiльничкою. Не дочекавшись вiдповiдi, Грушевич i собi потягнувся за люлькою. Вiтальня, де ми сидiли, настроювала на безпечнiсть. Не пригнiчували нi фарби, нi меблi, нi розсипанi довкола, мов у хижi старо© дiви, череп'янi лакованi вази i вишукано оздобленi шкатулки. Свiтло щедро сипалося через просторе вiкно, створюючи привiлля для гадок. Тут, мабуть, i жебрак повернув би свою гiднiсть, бо все в кiмнатi й господарева буденнiсть розковували, а гiднiсть приходить з волею. Я думав, що Грушевич образиться за мовчанку, проте вiн запитав: - А як село? - На порозi голоду. Я чогось згадав сво© гiмназiйнi роки. Квартирував у доморощених укра©нських панкiв, муштруючи в науках за щоденну пляшку молока ©х дурника сина. На тиждень менi передавали з дому вiсемку олi©, ворочок сиру, хлiбину, прiсних коржикiв, якi пахли кмином, i кiлька яблук, а взимку - сушених слив. Лярницькi мовчки сьорбали бульйони, а я натирав часником злегка придурену олi╨ю грiнку хлiба. Три роки перебивався на сухому. Пани розмовляли зi мною тiльки тодi, як ©м ставало скучно. Недiлями, вiдiспавшись пiсля обiду, господар кликав мене до вiтальнi й просив розповiсти який-небудь цiкавий випадок з iсторi©. Вiн, мабуть, не прочитав i десятка книжок у сво╨му життi, проте мав про все свою "вчену" - не яку-небудь - думку. Грушевич пройшовся по кiмнатi. - Бiда,зiтхнув вiн. - Була реквiзицiя. Поводилися мов чужинцi. Вiн скорботно похитав головою. - Видно, лiпшого не здатнi придумати,- мовив я. - Що ж, не буде за чим шкодувати, бо нинi кожна рацiоналiзацiя здавалася б рятiвною соломинкою i тiльки розчаровувала б людей. - Щоб розворушити життя, треба пiдтримувати окра©ни. - Стрижуть, совiсть забувши. - Гай-гай! - Вдруге оподаткувала села. - Кажете - совiсть забувши? А що таке совiсть? Чи ╨ вона чинником, суспiльного життя? Як ви гада╨те? - На якомусь щаблi... Наприклад, у часи Декарта... - О!- не дав менi вiдшукати вiдповiдь Грушевич. - Совiсть - страшна рiч.- Вiн повеселiшав, знайшовши це визначення.- До речi, я дiйшов до цих здогадiв, пишучи повiсть, але для книжки вони загромiздкi. Чудеса, якi витворя╨ з людьми совiсть, треба навчитися бачити. Якщо дозволите, я прочитаю вам маленьку лекцiю. - Татку, але ж наш гiсть з дороги. - Що найочевиднiше? - Грушевич навiть не глянув на Христину.- Те, що в добу ось тако© невизначеностi вона рано чи пiзно примушу╨ виправдовуватися, а виправдовуючись, створюють блудове ╨вангелi╨ духу i вiри. Наступний крок - це голий примус, з тим аби навернути до блуду всiх тверезих людей. Блуд вида╨ться за животрепетнi iде© поколiнь. На цьому грунтi виникають найжахливiшi духовнi поневiряння людськостi, якi не минають жодно© особи. - Чому цi думки не можна використати в книжцi? - Я не хотiв Iкаровими крилами пiдмiтати припiчки. Грушевич потупився. - Не пора, голубе. - Татку, за тобою при©хали,- сказала Христина. - Що замислився, козаче? - запитав Грушевич.- Не думай. Христино, не забудь передати Павлюковi вiдповiдь. Вiн потряс менi руку i, взявши з шафи валiзку, твердо закрокував до виходу. - Пробачте йому, - сказала Христина.- Вiн щосекунди робить вiдкриття. Але то забавно, як не раз кличе: "Христино, а ти зна╨ш, я тодi щиро помилявся. Коли розкинути розумом, все вигляда╨ iнакше". - Вона голосно засмiялась.- Якось вiн менi говорив, що "iнтелектуальнi" протирiччя будуть вибухати набагато тяжчими, нiж донинi, вiйнами. За приклад брав хрестовi походи, коли вiра не зупинялась перед найстрашнiшими жорстокостями. А повiсть його менi подоба╨ться. Iнодi менi зда╨ться, що ©© написав не вiн, а хтось iнший. Татко написав повiсть ще студентом, але лiтературнi месi© побоялися ©© видати (уряд однаково невдовзi заборонив укра©нськi друкарнi). Татко посила╨ рукопис до Женеви Драгоманову. Отримав гарну вiдповiдь, i раптом Драгоманов помира╨. Окрема похвала була за мову - батечко мiй з села, але в останнi роки геть зiнтелiгентився. Тож рукопис згубився. Довелося вiдновлювати повiсть за чорновими записами. Вже за нашо© влади татко возив ©© до Львова. Йому звелiли дописати роздiл про похiд Галицько© армi©. А вiн на вiйськових справах зовсiм не розумi╨ться.... Вона навiть зрадiла, що менi зручнiше йти на станцiю увечерi. Вмостившись навпроти з шиттям, вона розповiдала про гiмназiю, котру мусила покинути через вiйну, про колишнiх друзiв i дiдiв млин, де любила просиджувати цiлими днями, слухаючи всяку всячину на колiнах у яко©сь сiльсько© тiтки. Начулась там про дива, навчилась страхiв перед духами i перевертнями. Коли татко через нестатки вiдправив служебку, не могла звикнути до самiтностi. Одиноко-одиноке тепер тече дiвоче життя. Грушевич дома гостем, родичiв нема╨. Я нишком поглядав на ©© бiлi товсто плетенi панчохи, що туго обтягували безпечно розставленi ноги пiд куценькою, з яко© Христина встигла вирости, спiдницею. Неслухняне пасмо волосся ввесь час спадало ©й на чоло, i вона пригладжувала його обо