дикуном, як, не
дай боже, нас пiдслiдять полiца©, бо в хатi, яку я збудував, гуляють
вiтри, а штраф за те, що я поставив ©© на бункерi, не сплачу продовж
усього життя.
   Де в битвi з перешкодами програють нашi надi©, звiдти не виносиш
прихильностей. Та в мене, як у тi╨© щурихи пiсля родiв, iнстинкт
самозбереження перетворився на свою протилежнiсть, i я готовий вiддатися
катовi, щоб тiльки люди змогли пересвiдчитися, що в мо©х жилах тече кров.
   Я рушив у куток, де спав Тодосiй. Прокинувшись, вiн нiяк не мiг
зорi╨нтуватися, куди потрапив. Я сiв бiля нього на нари.
   - Розкажи, Тодосiю, як там на селi. Вiн щось пробурмотiв i нарештi
отямився. - Що розповiсти, Прокопе?
   - Хату мою не валяють?
   - Нi. Марина запросила попа, хату освятили. Тепер трiсочки нiхто не
вiзьме.
   - Знаю, що люди не посягатимуть. А властi?
   - Гривастюк нiбито казав, що грунт ти купив, це тво╨, а штраф виплатиш.
   - Гривастюк далi вiйту╨?
   - Хто ж вiзьметься? Тут треба i нашим, i вашим... Треба вмiти. Лиш
писаря взяв.
   - А Марина, Тодосiю?
   - Вiд Левадихи вибралась. У Ковальчучки. Помирились. Ти зна╨ш, що
старий вiдписав поле на церкву? Ну от, тепер рiвнi, нема за що ненависть
роздувати.
   - Марина нiчого не вимагала,- сказав я.
   - Але Ковальчуки потерпали. Зна╨ш: пiднiми палицю - винний пес да╨
ногам знати.
   - А ти чого зiрвався з мiсця?
   - То, Прокопе, якась мана,- мляво вiдказав Тодосiй. - Все менi
осоружним стало: поле, дiм, жiнка... Менi з голови не виходило, чого ти не
розпиту╨ш. Гадаю, невже i в нього таке, як у мене.
   - Я мусив пiти. Мене могли засудити. А твою Надiйку я пам'ятаю. Мила
дiвчина. Злагоди не було?
   - Де там! I на суперечку не заходило. Розумi╨ш, бiда. Менi не
переставало здаватися, що зв'язав Надi© руки, кривджу сво╨ю долею, що чим
далi, то буде ©й тяжче зi мною. Туманiв, туманiв та й зiбрався до Канади..
Ти ще був дома, як Крочакова Ревека розбилась?
   - Нi.
   - Скочила зi скелi в кар'╨р, де ти камiнь рубав. Нiхто нiчого не знав,
аж навеснi дiтиська знайшли. Вона вже- лиш кiсточки. Мала якусь тугу, не
могла перенести.
   - Шкода.
   - Шкода,погодився Тодосiй.- Вона була нiби з iншого свiту. В серцi
носила бiль, а де з'явиться - там веселiсть. Прокопе, а Павлюк коли тут
знайшовся? - пошепки запитав Тодосiй.
   - Вiн по©хав пiсля того, як у нього стрiляли. Пам'ята╨ш, вiн тодi був у
мене, тодi Маринi поранило руку?
   - Чув, чув. Вiн досi з комунiстами?
   - Вертайся назад, Тодосiю,- сказав я замiсть вiдповiдi.- Бачиш, тут
нема життя.
   - Та бачу.
   - Я не маю iншо© ради. В мiстi мене не будуть шукати. Ти ж повертайся
додому.
   - Нi, Прокопе. Хочу дiстатися до Канади.
   - Надiя сама зачахне.
   - А на мо©х очах висохне - лiпше? Я, Прокопе, думав. Тут нема менi нi
щастя, нi долi. Навчуся грамоти, пристараю грошей i пiду, як той журавель,
за теплою хвилею.
   Вiн тепер догра╨ на однiй струнi. Лiпше не вiдраджувати, бо нарiкатиме
до смертi.
   - Тобi не холодно? - запитав я.
   - У тюрмi звик до всього. Iншi мучилися, а ми з професором навчилися
терпiти.
   - З яким професором?
   - Був з нами такий. Кривов'яз. Статечний чоловiк.
   - Грушевич привiв його сюди ночувати.
   - Так? - завовтузився Тодосiй.- Поговори з ним. Прокопе. Вiн менi як
батько. Мене як посадили до них, то тиждень не видавали матраца. Кривов'яз
©м сказав, що не буде приймати ©жi. Миттю принесли. Небагато таких людей.
   На газетi пiд нарами затанцювала щуриха. Тодосiй замовк, наслухаючи,
потiм лiг i бiльше не озвався. Я кашлянув, та вiн, видко, не чув,
поринувши в нiму бесiду з якимись гадками.
   - Тодосiю! - Я поклав йому на плече руку.
   - Га? - стрепенувся вiн.
   - Iлля Гордiй у селi?
   - Так.
   - Гаразд, спи,- сказав я, не маючи охоти зачiпати ще один непри╨мний
спогад.

   Пiсля того, як, виходячи з оточення, уряд ЗУНР перебазувався до нашо©
закутини над Днiстром, Гордiй одного дня пiдбивав мене втiкати за Збруч, а
наступного агiтував пристати до якогось, йому одному вiдомого пiдпiлля.
   У Залiссi з осадникiв уже була створена повiтова управа, i доходили
чутки, що в Колобродах розташу╨ться прикордонна сторожа. На буковинському
березi Днiстра румунськi солдати поквапливо будували укрiплення. Польськi
загони мали прибути в дня на день. Якось Iлля Гордiй, якого швидше
вiдпустив тиф, нiяково усмiхаючись i ховаючи пiд. набряклими повiками
позеленiлi бiлки, повiв на мене атаку.
   - Ми й не здогадувалися, що зунрiвська влада трима╨ться на волосинцi,-
сказав вiн.- Ми думали, що коли фронт по Сяну, то Львiв мусить здатися.
Але польська армiя мала коридорець уздовж залiзницi а Перемишля, i до
Львова весь час прибували свiжi сили i продовольство. А стрiльцi не
одержували пiдкрiплення. Навеснi Петрушевичевi вдалося перерiзати коридор,
та Львiв уже не було кому брати.
   У головi не зовсiм прояснилося пiсля .гарячки, i бесiда мене
стомлювала. Та Гордiй до чогось мене пiдводив i гудiв, як млин.
   - Ти колись казав, Прокопе, що уряд ЗУНР не той, який потрiбний
Галичинi, аби гарантувати вiд ново© окупацi©. Але посуди: у лютому Антанта
надiслала державному секретарiатовi ультиматум з вимогою скласти зброю або
йти на бiльшовикiв. Ультиматум не прийняли. Тодi з Францi© сюди перекинули
армiю Галлера. Петрушевич робив усе, що було можливим.
   - Не знаю,мовив я роздратовано.
   - Правда,вiв сво╨© Iлля,- бiльшовики пропонували йому мирний договiр.
Але в нас багато хто гадав, що бiльшовики - тимчасова течiя. Та були й
такi думки: нехай Укра©на буде комунiстичною, але сукупною. Може,
Петрушевич дав маху. Пам'ята╨ш, на селянському з'©здi в Станiславi всi
делегати виступили проти нього? Вiн вiдмовився од переговорiв i тим самим
перешкодив сполученню червоно© Росi© i червоно© Угорщини; революцiю в
Угорщинi задушили, а тодi приборкали Галичину. Тут надво╨ гадати.
   Гордiй зiтхнув i скрутив нову цигарку.
   - Ходiмо на сонечко,- сказав я, спускаючи з лiжка ноги.
   Надворi кошлатив листя на ясенах злегка схвильований i задиханий перед
приходом осенi серпень дев'ятнадцятого року. Марина з Левадихою i з дiтьми
пiшли в поле по бур'ян. Пiд стiною сохло кукурудзиння i пiняве лушпиння з
качанiв. Я розглянувся по оборi i сiпнув Гордiя до хвiртки - захотiлося
навiдатись до сво╨© хати.

   - А ти зна╨ш, чого я сумнiвався? - запитав я, коли ми вийшли на
вулицю.-Я одного нiколи не мiг вибачити: Габсбурзька iмперiя розпалась, я,
солдат ©©, добираюся з фронту додому, а у Вiднi старi дипломатичнi баби
домовляються з тiнями вiд трону про передачу влади в Галичинi. За три
тижнi змiнилося три вождi, якi керували обороною Львова: Вiтовський,
Коссак i Стефанiв. Не вмi╨те, сидiть та попивайте каву. Вони ж, мало того,
навперебiй галасували, що всi невдачi через комунiстiв. Усю молодь, яка
могла повернути хiд iсторi©, називали комунiстами.
   - А торiк ти про це недобалакував,- закинув Гордiй. Ми наблизилися до
хати i дерев'яними схiдцями пiднялися на ганок, стали бiля незаскленого
вiкна на Днiстер. Рiка бiгла собi кудись, мов нiчого не сталося. На
затiненому тополями буковинському березi румунськi солдати копали транше©,
у виярку на тлi неба лопати вихлюпували маленькi фонтани землi, i схоже
було, що рвуться шрапнелi. Не без обопiльно© домовленостi роздiливши
галицьку землю, сусiди не довiряли один одному. А галичанам залишалося
нарiкати на самих себе.
   - Будеш закiнчувати хату? - запитав Гордiй.
   - Так.
   - Якась неяснiсть довкола...
   Я в душi посмiхнувся. Щось намисливши, Гордiй не вiдчував певностi. Я
знав, що вiн буде мене марудити натяками i притиками, поки в суперечцi не
висмикне десяток жил i не вибере ту, яка йому потрiбна.
   - Менi аж тепер стало ясно, як поляки все добре спланували,- мовив
вiн.- Вiд Львова до найменшого хутора - всюди мали органiзацi©. Стрiльцi
не встигли ви©хати, а вони вже створили управу.
   Вiн нагрiб купу трiсок i сiв. Протерши мiзинцем око, пильно подивився
на мене, зiтхнув i чи з жалем, чи з спокiйним захопленням сказав:
   - А галицька армiя два рази здобувала Петлюрi Ки©в.
   - У тому, що галицька армiя перейшла Збруч, дуже довго буде вiдчуватися
трагедiя краю,вiдказав я.
   Гордiй хворобливо скривився, i менi здалося, що вiн почне заперечувати,
проте оскал на його знекровленому тифом обличчi несподiвано розплився
широкою усмiшкою.
   Вiльно, поблискуючи, мов прощаючись, бiг мимо очей Днiстер. На
буковинському боцi на тлi голубого неба у видолинку вибухали фонтани
землi. До рiки городом зiйшла молодиця в пiдiпненiй спiдницi - десь,
видко, прала в садку, зачерпнула коновкою води i, не глянувши на цей
берег, знову щезла мiж соняшниками.
   Днiстер холодно поблискував на сонцi, як злi сльози. Мене раптом
осяяло, що стихiя вiйни теж прокида╨ться за якоюсь дивною логiкою. Узяти
хоча б мiй бункер. Вiн австрiйцям не придався, зате був потрiбний
республiцi. Либонь, усе в життi так побудовано, що людська енергiя не може
пропасти.
   - Я так думаю,- перервав мо© гадки Iлля,- що треба не менше двадцяти
рокiв, аби тут знову зворохобилися, як у вiсiмнадцятому.
   Я знизав плечима.
   - Вже нема людей, що можуть органiзувати народ,- додав Iлля.
   Я назгортав купу трiсок в протилежному кутку ганку i, сiвши, зустрiвся
з пильним поблискуючим поглядом Iллi.
   - Скажеш - нi? - спитав Гордiй.
   - Що ти вимацу╨ш? - запитав я навпростець.
   Iлля, мов з переляку, здригнувся i нахмурився.
   - Щось мусимо робити, Прокопе,- сказав вiн пiсля хвилевого вагання.-
Поляки нам показали приклад. Треба органiзовуватись, щоб не дати людям
зневiритись.
   Я похитав головою. Гордiй невдоволено поморщився.
   - Менi зда╨ться, що можна б i з комунiстами робити один фронт,- додав
вiн.
   А вранцi наступного дня до мене в нову хату прийшов за дорученням
Гривастюка Iванчук. Не церемонячись, дiстав з вiйтово© папки документ i
похмуро ковзнув по ньому очима.
   - Штраф за зловмисне пошкодження вiйськового об'╨кта. Я перечитав
постанову повiтового суду.
   - Якщо спробу╨те ухилятися вiд сплачування, вас заберуть на примусовi
вiдробiтки.
   - Заарештовуйте,- сказав я байдуже.- Таких грошей, про якi тут мова,- я
потряс перед його носом постановою,- у мене не буде нiколи.
   - Дiло ваше,- з посмiшкою вiдказав Iванчук.- Менi було велено
попередити.
   - Iди з очей! - сказав я, не в силi звладати з собою.
   - Но-но! - погрозливо пiдняв руку Iванчук.- Ви не дуже... Ми вам
нагада╨мо, як ви побили полякiв на Лiсничiвцi.
   - Геть! - Заточившись, я позадкував до сходiв, опустився на дошку,
тремтячими руками почав скручувати цигарку.
   Надiйшла Марина. Ми довго радились, нарештi вона сказала:
   - Прокопику, тiкай з села. Тут - смерть. А в свiтi, може, збережешся.
   Вночi, перекинувши через плече торбинку з сухарями, я рушив до Залiсся.
   Iшов лiсом, силкуючись зiбратися з думками, але мо© намагання нi до
чого не привели. Я бiльше не вмiв чесно розмовляти з собою навiть у тiй
мiрi, як розмовляють з ру©ною. Усе було втрачено. Я передчував, що нiколи
не ступлю на перехрестя дорiг за Колобродами. Земля, котру я не за сво╨ю
волею покидав, здавалась менi ворожою пусткою, а там, куди я вирушав, були
темнi невiдомi нетрi. Народжений вiд старовинно© i до неймовiрного
сучасно© трiади - вiйни, недуги й голоду, я, куди не робив крок, усюди чув
жахливу колискову цi╨© трiади: вона спiвала про смерть.
   У Залiссi при та╨мничих вогнях лiхтарiв залiзничники формували по©зд iз
покинутих сiчовиками платформ i товарних вагонiв. Коли по©зд рушив з
мiсця, я в останню мить, нiби кимсь невидимим пiдштовхнутий у бiк,
стрибнув на тамбур вiдпливаючого вагона.
   У Львовi мене зненацька захопив кремезний вусатий провiдник, лагiдна
байдужiсть якого викликала в мене пiдозрiння, бо менi здавалося, що за
мною весь час стежать i ось-ось пiдiйдуть з наручниками.
   - Ви з нами в Польщу? - звернувся залiзничник. Вiд його запитання у
мене пробiг мороз по спинi.
   - В Польщу? - перепитав я.- Нi, я лiпше зiйду у Львовi. По-сво╨му
розцiнивши мою розгубленiсть, залiзничник усмiхнувся i подав машинiстовi
сигнал рушати. Пiднявшись на тамбур, вiн окинув мене спiвчутливим
поглядом, а я мимохiть скорчив усмiшку бродяги. На секунду в мене виникла
думка розшукати Повсюду-Завадовича. Йосип не пiшов за Збруч, я мiг у цьому
заприсягтися. Вiн навряд чи ви©жджав зi Львова пiсля того, як мiсто
потрапило до рук польських офiцерiв. Мабуть, сидiв у комфортабельних
покоях i, обклавшись газетами, писав спогади про одiссею державного
секретарiату. Якось перед втечею з дому я надибав на глечику клапоть
газети з наказом Петрушевича:
   "Зважаючи на Найвищу раду держав Антанти, як представника сил, якi
мають впорядкувати ╙вропу, наказую укра©нськiй армi© перейти Збруч на
велику Укра©ну проти бiльшовикiв. Таким чином, да╨мо доказ, що ми мали i
ма╨мо протибiльшовицьку орi╨нтацiю". Йосиповi ╨ про що писати. Уявивши
собi його одутлувате полискуюче обличчя на тлi синього оксамиту крiсла, я
вiдмовив собi в щастi побачення, одразу вiдчув полегкiсть i попростував на
Личакiвку до Покутського.
   Старi прибирали в кiмнатi. Майстер дивився на мене здивованими очима i
схлипував схвильованим, здавленим смiшком. Витерши рушником руки, вiн
ступив назустрiч, смикнув себе за вуса i гукнув до дружини:
   - Постривай, стара, гляди, хто прийшов.
   Я обох поцiлував.
   - Яким вiтром, Прокопику?- запитав майстер.- Лагодь, стара, що-небудь
на стiл,звернувся до дружини i взяв мене за лiктi.- Як же ти так?..
Негадане. I не написав...
   - Так уже трапилось,- вiдказав не сво©м вiд зворушення голосом.-
Покровителi витурили з села. Покутський вмить посерйознiв i засмутився.
   - Ти хочеш сказати - визволителi? - Вiн гнiвним жестом махнув на вiкно.
   - I сво©, i цi.
   - Ну, сiдай, розкажи до ладу.
   Я коротко оповiв, як Гривастюк вилами двох урядiв приколов мене до
землi. Покутський сплескував долонями i бурмотiв: "Ах ти, бестiя!", "Ти
дивись!", "Ну й сволотник!" Очi його погрозливо блищали, на обличчi
появився вираз муки. Кинувши погляд на накритий стiл, вiн махнув рукою.
   - Пiсля цього й чарка не мила. Забери, стара, наливку.- В кутиках його
очей зiбралися болiснi зморшки.- Що ж це дi╨ться? Не вiр сво©м, не вiр
чужим. Кому .тодi вiрити?.. А ми сяк-так перебива╨мось. На рiденьких
борщиках, на городинi. Вже забули, як хлiб вигляда╨. Стара он як-подалась.
То йди посьорбай юшки. З дороги тепленького хочеться.
   Я зиркнув на схiдне вилицювате обличчя майстрово©, що посiрiло i
взялося довгим пухом од недо©дання, i мене огорнув жаль до цi╨© добро© i
мовчазно© жiнки. У ©© лагiдних очах завсiди нiби свiтився ранок, а тепер
вони так запались, що з них годi що-небудь вичитати. Покутський так само
змарнiв, постарiвся, чоло нiби осiло, вуси, якими вiн завжди пишався,
загострювали i спотворювали обличчя.

   - Може, вип'╨ш? - кивнув вiн на плящину.- Ми трима╨мо замiсть лiкiв.
Мiць ма╨... Пригуб i ти, стара, задля тако© оказi©.- Вiн налив у чарки по
наперстку густо©, майже чорно© рiдини.
   - ╞жте, Прокопику,- тихо мовила майстрова. Потiм протягом трьох днiв я
не почув од не© жодного слова. А з Покутським ми переговорили про все на
свiтi. Я помiтив, що розмови про знегоди нас стомлюють i ми ними
надокучили один одному. Це й природно: виходу не було. Балачки дiяли на
нерви як хмiль i викликали огиду. Третього вечора з будиночка Покутських
мене виполошили полiца©. Пiдночовував у Стрийському парку. Досвiта на
горбку мiж липами нестямно заголосила якась божевiльна.
   - О-га-га-га! - моторошним великоднiм калаталом заплескало мiж
стовбурами.О-ха-ха-ха-ха!..
   Я вибрався на вулицю в околицi Франкового будинку. На протилежному
боцi, нудьгуючи, походжав полiцай, ще одна тiнь стовбичила нижче, на
поворотi. Полiцай, який прогулювався, недбалим жестом поманив мене до
себе. Простягнувши руку, вiн потер пучками великого i вказiвного пальця.
   - Документи?
   - Не маю,пояснив я по-польськи.
   - Moze skonczyszz tymi zartami?23
   23 Може, перестанеш жартувати?
   Мене врятувала бездоганна польська мова. Та на майбутн╨ я вирiшив
знайти собi яку-небудь щурячу нору...

   Грушевич намагався зробити ввiчливiсть прапором нашо© комуни. Пiсля
тюрми вiн проповiдував iдею всеосяжного гуманiзму. "Дякую" i "прошу"
лилося з вух. На всiх, крiм Тодосiя i Кривов'яза, Грушевич дивився з
докором, нiби ми навмисне уникали, тюрми, щоб не вiдчути туги за
культурним ставленням. Павлюк спробував було його напоумити, але це не
помогло, а тiльки пошкодило: Грушевич, як сектант, благословляв Миколу при
кожнiй нагодi. Побачивши Грушевича на вулицi, ми старалися прошмигнути
кудись у пiдворiття i перечекати, поки вiн пройде. Але вiн щоднини встигав
провести кожного з нас пiд руку i намозолити слух повчанням.
   - Свiт почне нас шанувати тiльки тодi, коли ми станемо високовихованим
народом,- виголошував вiн.- Почуття братерства - ось що нас вряту╨.
   I вижидальне поглипував, мружився, енергiйно стрiпував сивiючими
патлами.
   У нього була блискуча пам'ять. Вiн знав, що кому казав, i двiчi не
повторював одне й те саме. Мене вiн примусив повернутися до нашо© першо©
розмови в Тернополi.
   - Не забули мо╨© сентенцi© про совiсть, пане Повсюдо?- запитав вiн, з
тривогою вивчаючи мо╨ обличчя.
   - Нi,вiдповiв я.
   Грушевичiв погляд потеплiв, очi од зворушення навiть злегка
затуманилися сльозою.
   - Правду кажучи,- вирiшив вiн винагородити мене,- я спершу було
допустився помилки, подумавши, що ви маневру╨те то мовчанкою, то
несподiваними вивертами, аби набити собi цiну. Але, розмiркувавши, я
зрозумiв, що вiн серйозний чоловiк, навчений обставинами життя ховатися,
як артист. Це непогано, Прокопе. Довiрятися кожному стрiчному не треба.-
Зробивши паузу, вiн додав: - Менi однаково. Я вже небагато встигну
зробити. До того ж серцем чую: мене чека╨ тюрма. Ще день, ще два...

   Поки не ратував за любов до ближнього, вiн говорив розсудливо i
викликав спiвчуття. Та в агiтацiях був такий настирливий i потворно
бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пiзнiше i застав
комуну, роздiлену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого - всi
хлопцi, включаючи Кривов'яза i Тодосiя. Треба мати певний талант, щоб так
остогиднути. Вранцi Микола розбудив мене i, з вiдразою киваючи на сонного
Грушевича, покликав на вулицю.
   - Ходи звiдси, ну його до бiса. Встане, знов заскиглить.
   - Що сьогоднi робиш? - запитав я Павлюка.
   - Що роблю?Микола зморщився, нiби не мiг розiбрати, чого я вiд нього
хочу. Менi, мiж iншим, завжди здавалося, що вiн собi щодня видуму╨ якесь
заняття, аби, як кажуть, слава не пропала.- Перейдемо на той бiк,-
запропонував вiн.- Покажу дещо й хочу порадитись.
   На розi вулицi Микола зупинив мене i показав на старовиннi залiзнi
дверi.
   - Тво© свердла вiзьмуть ©х?
   - Кувалися, мабуть, ще при Данилi Галицькому.
   -За ними конфiсковане устаткування з друкарень. Я маю намiр забрати
шрифти.
   - Я до них не наважуся пiдступити з свердлом,- сказав я.- Дверi кували
ювелiри. Глянь, якi тендiтнi пелюстки, грона, зiрки. Це iсторична
пам'ятка.
   - Грiх на мою душу, Прокопику.
   - Бабаки тут ходять?
   - Це не твоя журба. Пiдпою.
   - А де дiнешся з касами?
   Микола нетерпляче знизав плечима.
   - Потiм ще раз обдивлюся,- пообiцяв я.- Та не надимайся, як соборний
диригент. Кажу, що подивлюся.
   - Гаразд.Микола засмiявся.
   - Не тiшся, ось диба╨ Грушевич. Аж руки потира╨, що спiймав тебе.
   - З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психiкою.
Пересiчнi люди мiж чотирма стiнами стають рабами почуттiв, на яких, мов на
казкових конях, вириваються з пут вiдчаю.
   "Так, так,подумав я.- У спеку кожний затiнок - порятунок".

   Якось на поштi я прислужився польському жовнiровi, написавши йому листа
до матерi. Розбалакались, i солдат менi сказав, що в його полку потрiбнi
слюсарi монтувати систему парового опалення. Я мало не пiдстрибнув. Не
гаючи нi хвилини, по©хав з Вiктором Живецьким - так звали солдата - в
казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась
казеннiй касi майже запiвдарма: менi платили продуктами i по двi марки на
тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з
Покутським монтували труби, пiсля роботи я писав Живецькому листи i пiд
вечiр з тимчасовим посвiдченням спокiйно повертався до Корняктового льоху.
   Цього разу Живецький чекав мене бiля ворiт, весело потиснув руку.
   - Пане Повсюдо, ви зможете сьогоднi затриматися? Вiдписала Ванда.
   У зорi його штормив трiумф: "Ми переможцi, пане Повсюдо!..".
   Вiн не встиг освiдчитися дiвчинi до армi© i нiяковiв, хвилювався. На
хвилину покинув мене i прибiг з фотокарткою дiвчини. У не© було гарне
опукле чоло, розчесанi з боковим продiлом i короною заплетенi навколо
голови коси, тонкi, злегка вигнутi брови, глибоко посадженi, але щирi очi,
маленький рiвний носик i цнотливо, пелюстками складенi губи. В рисах
обличчя цiлий лан невинностi й ненадчерпну©о© нiжностi. Я уявив собi, що
це моя сестра, з котрою розлучився в дитинствi й мав незабаром зустрiтися.
Слова самi попросилися на папiр.
   - Може, завтра, Вiкторе? - запитав я. Живецький засмутився. Вiн дивився
такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.
   - Якщо вам нiколи...- Вiн хотiв усмiхнутися, але смуток спотворив
усмiшку, як натяк на близьку смерть.
   - Завтра ж ти на мiсцi?
   - Так. А пiслязавтра стаю на вахту.
   - Патрулем чи на пост?
   - Патрулем.
   - Попросись до ратушi. Я мешкаю поблизу, i ми змогли б складати листи
всю нiч.
   - Я скажу капiтановi Сiдлецькому.
   - То пiслязавтра?
   - Добре.
   Солдат бiгцем на радощах рушив до казарми. "Щастя же Павлюковi",-
подумав я.

   Покутський уже був на мiсцi. Вiн i сьогоднi мав для мене новину.
   - Мiй сусiд,- повiдомив вiн,- десь роздобув росiйську газету. Там
реквiзують фабрики й банки. Прибутки призначаються народовi. Письменник,-
Покутський називав письменниками всiх, хто пiдписувався пiд статтями,-
дода╨, що такого свiт не знав.
   -Уряди змагаються в пiклуваннi про громадянство, - сказав я, згадавши
недавн╨ розпорядження польських властей зменшити податки в зв'язку з
розрухою.- Закон видали i посилили конфiскацiйнi банди.
   - Нi, Прокопе. Ленiн викона╨, що обiця╨.
   - Чи я проти того, щоб людям жилося лiпше?
   - Як ваша комуна?
   - Грушевич привiв якогось професора.
   - Вiзьмеш i мою пайку. Ми зi старою заклали на мiсяць запасу.
   - Професор менi сподобався,- сказав я.- Грушевич розповiдав, що вiн
закiнчив Вiденський i Кракiвський унiверситети, вiв кафедру фiлософi© у
Львовi, зна╨ безлiч мов, а вiд Грушевича нема╨ порятунку. Почав
проповiдувати на вулицi. Дивись - трясе гриву поруч з якимсь пузанем, то
веде пiд руку панянку або й польського капрала.
   - В нас нiколи не бракувало обдарованих людей, та недолугiсть духу
зводила на манiвцi. Почисть шурупи... Мудрi й талановитi люди в нас
умирають од сухот, у самобичуваннi й сумнiвах. А зна╨ш чого? Бо силкуються
вирвати дрiбничку, вважаючи це великою полiтикою. А тiльки дадуть по руках
- i нема чоловiка. Або зрадив, або манiя з'©ла... Не так уже старайся.
Потри трохи, аби припасувати.

   - По-вашому, ця хапливiсть приводить до гiрших наслiдкiв, нiж сердите
мовчання?
   - Я цього не казав, але що правда, то правда: в нас умiють з водою
вихлюпувати дитину. Ну, та це старожитностi. Тут нiчим не поправиш - нi
мовчанням, нi укусамию
   "Так закiнчуються всi розмови. Втома. Загальна втома".
   - Нашою пасивнiстю завжди користувалися баламути,- сказав я вголос.-
Тiльки зведеться поколiння - i розпсотили. Загинемо, як тури.
   - Не мели дурниць,- розiзлився Покутський i роздув нiздрi.- Нарiж
рiзьбу.- I кинув менi на верстат залiзяку.
   - Допоможiть виламати один хитрий замок,- сказав я., Покутський не
пiдводив голови. Я закурив i став бiля вiкна. На подвiр'© шикувалися
солдати. Взад i вперед походжали офiцери, чекаючи командира полку. Кудись
на грабiж збираються. Воно кинути б отi теревенi до бiса, але ж навколо
безвихiдь. Знаю я у Львовi пiвтора десятка людей - нi у кого нема якогось
виразного особистого життя. Усi надiються пережити, i всi ждуть кiнця.
   - Де? - несподiвано запитав Покутський.
   - Замок? У друкарнi на Пiдвальнiй.
   Покутський минав мене поглядом, як старовинний актор глядачiв. Вiн
бiльше нiчим не цiкавився, i я не повертався до сказаного. Але за ворiтьми
казарми пiсля роботи запитав, куди i о якiй порi прийти.

   Накрапав дощ. Вiн пах небом, i хотiлося дивитися на небо, недбало i
ненатривко закидане бiлясто-синiми лiлiями хмар. Та в мiстi неба мало.
Люди вiдвикають од сонця, пам'ять не сприйма╨ краси мiста, бо витвори
людсько© працi запам'ятовуються лише тодi, коли дивитися на них разом з
сонцем. Найдосконалiшi нiчнi пейзажi не справляють враження. На сонцi й
смердючий лiсовий гриб не був би таким огидним, як у сутiнках нетрiв. Якщо
я довго не бачу сонця, мене охоплю╨ туга i зда╨ться, що на мене щось
чига╨.
   Дощ полив як з вiдра. Я зняв шапку. На чолi розплiскувалися вистудженi
розбудженим вiтром краплi. Вiтер напинав винограднi лози на фасадах. На
вулицi збиралися струмки, i мчали до каналiзацiйних стокiв, до поховано©
пiд кварталами Полтви. Там вони змiшаються з нечистотами, потечуть до
фiльтрацiйних збiрникiв i лише пiсля цього отримають доступ до землi.
   Закони природи суворi. Порушивши ©х в одному мiсцi, ми мусимо за це
розплачуватися в iншому. Менi колись свiт здавався неосяжним, подорож
Магеллана - фантазi╨ю. А по©здив, походив - земна куля не такий уже
гiгант. На нiй треба уважно господарювати, бо ми ще не все дослiдили. Ми
зна╨мо, що життя зародилося у водах, i недооцiню╨мо ©х ролi. Вода за
приклад править нам, за приклад... I ми, нерозважливi мельники, проганя╨мо
воду з землi, а вона кида╨ться на нас спустошливими смерчами.
   Sub specie aeternitatis 24 люди - черв'яки. Це помилка. Ми страшна
сила. Ми не уявля╨мо всього зла, яке виходить з-пiд наших рук. Нашого зла
не окупити нашим добром.
   24 Пiд знаком вiчностi (лат.).
   Провидцi розгавкались, що до тридцятого року наша земля стане землею
перевертнiв. Подивишся, як запопадливо спольщують населення,- нiби так.
Але й не так. Ми навчилися пiдлещуватися, а приходить час - стрiпу╨мо
личiну. Та бiда - де терпiння, там застiй. У терпiннi бiльш зла, нiж
добра. Покутський шпурля╨ в мене залiзякою, коли я стаю на позицiю
провидцiв. А може, варто ворушити страх?
   Не розхмарювалось, але дощ перестав. Сутенiло. Колись я любив блукати в
таку пору без мети, думаючи, що ступаю по слiдах загублених кимось
сподiвань. Тодi менi було добре, сам собi я здавався цiкавiшим. Мабуть,
коли життя почина╨ вiдрафiновувати досвiд, перетворю╨шся на машину.
Непомiрне згущення якостей суперечить природi. Треба жити простiше.
   Показавшись у глибинi вулицi й побачивши мене, Покутський з Павлюком
повернули назад. Покутський нiс у руцi скриньку з iнструментами. Живецький
ще з одним солдатом стояв пiд ратушею. Щось сказавши товаришевi, вiн пiшов
менi назустрiч.
   Усi ми чекали ночi. Закохано вдивлялися у нiмотнi неосвiтленi вулицi, в
глухомань пiдворiть, у беззоряне небо, на якому мов навмисне вляглися i
тулилися докупи, як вiвцi, дощовi хмари.
   Трохи згодом Покутський пiдiйде до заповiтних дверей, Микола буде
стежити, чи хто не йде, а я пiд коридорною лiхтарнею в ратушi почну писати
до прекрасно© ляшки листа. Перед цим попрошу Живецького розповiсти про
Бещади i приспану легендами Тарнiцу. Лiто там у квiтах i росах, лiси в
дзюрчаннi потокiв, а потомки крiпакiв-утiкачiв помутнiлими зорами
прощаються з горами, вмираючи вiд сухот. Пiд смерековими борами босонiж
бiга╨ худорляве, але спокiйнолице дiвчисько, тепер вражене тривогою
чекання. ╞© хата, як каже Вiктор, на пригiрку за мiстечком, дерев'яна,
вкрита гонтами i непривiтна всерединi й зовнi. В хатi нiби поселився дух
суворо© непокiрностi, що недолюблю╨ зручностi, затишок, квiтки на стiнах.
   Вiктор прийшов сюди з-пiд тако© ж похмуро©, пiдперто© сволоками стелi.
Але вiн прийшов з завойовниками, i в його природнiй стриманостi й
лагiдностi пробива╨ться погорда. Вiн неписьменний, та вважа╨, що робить
менi доброчиннiсть, адже я невибаглива людина, що складно випису╨ любовнi
листи за шматок хлiба. Конфузить його лиш те, що зi мною, як iз рiвним,
розмовля╨ капiтан Сiдлецький, родовiд якого губиться на шляхах польського
невiльничого сторiччя i повстанчих емiграцiй.
   - Пане Повсюдо.- Вiктор затоптався на мiсцi, не смiючи сказати
вiдверто, що вже почав нервувати.- Я вас заждався.
   - Встигнемо,- вiдказую я, вiдчуваючи легке хвилювання i повну
незалежнiсть вiд цього солдата.
   Ми пряму╨мо до ратушi. По млявостi Вiкторових крокiв я визначаю, що вiн
вражений вiдповiддю i його пiдмива╨ якесь недовiр'я.
   Живецький пiдкрутив гнiт i пiдсунув ближче до лiхтарнi клишоногий
столик, на якому писар вдень ре╨стру╨ вiдвiдувачiв. Коли мало людей, я
писаря завжди бачу з вулицi. У нього застигле обличчя черство© i тупо©
людини.
   Починаю писати пiд диктування першого ж, що заворушилося в менi,
почуття:
   "Добридень, Вандзю!
   Я так одиноко почуваю себе на цiй незрозумiлiй чужинi..."
   Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зiмпровiзую.
   "Народ тут непевний, ми ходимо по вiстрю ножа. У Львовi щодня
стрiлянина, когось убивають, рiжуть, розпинають. Ми вже поховали багато
наших жовнiрикiв..."
   Я пишу на польськiй мовi. Iнодi менi не вистача╨ слова. Шукаючи його в
пам'ятi, дивлюся на сповненi подивом Вiкторовi очi. В них менi ввижаються
всiлякi жахи, i я не ладен себе стримати, аби не змалювати ©х з найменшими
подробицями. Ванда зомлi╨. А мамочка ©© розбубонить усьому мiстечку, який
лютий, озлоблений край Галичина.
   "Тут, Вандзю, голод i пошестi. Нема╨ роботи. В нашому урядi сидять
вiслюки, якщо вони думають, що тут можна нажитися".
   Скажеш це саме словами - не так пройме. А на письмi звучить, аж любо
серцю. Для вигляду перечитую Вандину вiдповiдь. "Я не сподiвалась, що ви
до мене напишете. Я зворушена вашими побажаннями". Той лист розбудив уяву,
а цей впаде на не© вихором. Байдуже, цим курiпкам навiть до смаку, коли
перед ними скаржитися на долю.
   "╙дине мене трима╨: надiя, що Ви дума╨те про мене".
   Пiд стелею дзижчала муха. Голосно дихав Живецький, нагнувшись над
столом.
   Я винiс за дверi недокурок. Тихо, озерне плесо ночi, весела сходинка в
свiтлi лiхтаря. Я повернувся i дописав:
   "Я мрiю про Бещади i Тарнiцу, Вандзю".
   Я ще тримав у руцi перо. Раптом: голоси, метушня, приглушений
уривчастий свист. Живецький схопив з-пiд стiни карабiн i кинувся до
виходу. Я знав, що на такий випадок його будуть пiдстерiгати Миколинi
товаришi.
   - Стiй, Вiкторе!
   Наздогнавши його, я повернув за плечi до себе i ногою причинив дверi.
   - Пусти! Пусти! - пищав вiн. Я вiдпустив його i став бiля дверей.
   - Одiйди, пся маць!
   - Ти чого? - Я засмiявся, але серце в цю мить огортав жаль.
   - Одiйди!
   Вiн пiдняв карабiн. Дзiнь-дзiнь!..- задзвонило у вухах.
   Вулицею з трiскотливим торохтiнням промчала пiдвода, виразно чулося
полускування бичиська. Я став боком до дверей, прислухаючись до стихаючого
гуркоту колiс. Коли я повернувся до Живецького, вiн, запiнившись, трясся
на крiслi за столиком, звiсивши набiк голову. Через хвилину його
вiдпустило, вiн уперся у мене сво©ми здивованими очима, але подив
поступово сходив, натомiсть у них залискотiла шалена веселiсть.
   "Тепер вiн вистрелить".
   Та нi. Вiн знову затремтiв, мов осиковий лист, i впав грудьми на
столик. Я наблизився на нього.
   - Пане Живецький!
   Його лихоманило, як скупаного пса. Я тихо вийшов. Мiсто спало. Тодi я
повернувся, видобув з-пiд Живецького листа, вклав до конверта,
заадресував.
   - Живецький! - покликав я знову.
   Вiн не озвався.
   На розi ратушi висiла поштова скринька. Опускаючи конверт, я подумав,
що треба Маринi послати вiсточку про себе. Прихилившись до муру, трохи
постояв. Мо╨ тiло обливалось холодним потом.
   На Миколу i Покутського налетiло дво╨ патрулiв. Хлопцi ©х пов'язали i в
тому ж таки будинку винесли з зав'язаними ротами на горище. А Живецького
довелося забрати до льоху. Вiн мiг мене виказати. Ми поклали його на
долiвцi й очiкували, коли вiн опритомнi╨. Раптом вiн затих. Микола не
витримав i розбудив Грушевича.
   - Хто це? - запитав той, нахилившись над поляком.
   - Бачите - людина в бiдi,- розiзлився Микола.- Що з ним?
   - Хiба я бог? - вiдпалив Грушевич.- Огляну, тодi, скажу.
   Вiн довго кукав бiля Живецького, щось бурмотiв, повертав його то боком,
то горiлиць, нарештi вже в сутiнках свiтанку втомлено звiвся i сказав:
   - Нервовий шок.
   - Це й без вас видко,- пробурмотiв Микола.- Як це довго трива╨?
   Грушевич помовчав, дивлячись на сiру пляму полякового обличчя.
   - Кволий здоров'ям,- сказав вiн, мов розмiрковуючи.- Нерви слабенькi...
Боюся, що вiн довго не прокинеться.
   - Летаргiя? - пiдхопився на нарах Микола.
   - Якщо не подi╨ денне свiтло, то вiн не скоро зведеться. Микола
голосно, невдоволено засопiв.
   - Треба його переодягти,- шепнув вiн менi згодом.- А загалом йому
пощастило.
   Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож.
   У мурi дратiвливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич
метушився по льоху. Я втомлено склепив повiки. Потiм, коли я вiдкрив очi,
був уже день, на Миколиному мiстi лежав роздягнений до бiлизни безживний
поляк. Тепер нас стало восьмеро.
   У кутку, приперши посiрiлого Грушевича до муру, стояв Микола. Вiн
обсипав його обличчя голосним шепотом, погрозливо махав кулаком.
Роздивившись, я побачив, що нари порожнi, видко, всi, крiм Миколи i
Грушевича, порозходились.
   - Ви що там не подiлите? - запитав я. Микола вiдступив од Грушевича, i
лiкар пiдiйшов до мене.
   - Що робиться, пане Повсюдо?-мовив вiн зi сталевими нотками в голосi.
Губи його набрякли i посинiли вiд хвилювання.
   - Нiчого страшного не сталося,- сказав я - Чого ви зчепилися? Ще мало
вас бiда товче?
   - Я цього не подарую! - ще бiльше на©жився Грушевич.- Ви занапастили
невинних людей.
   - Заспокойтеся, пане Грушевич. Ви ж фаталiст. Зрозумiйте, що так мусило
бути.
   Перевзуваючись, я позирав то на одного, то на другого. Микола був
фiолетовий вiд злостi.
   - Так мусило бути,- повторив я.
   Вони обидва покосилися на мене, i Микола сiв на цеглу, а Грушевич почав
порпатися у десь ним роздобутiй валiзцi з лiкарським причандаллям. Так я
©х i залишив, поспiшаючи на роботу.
   Братчикiв од мистецтва Павла Ганиша i Олексу Чорнот менi рiдко
доводилося бачити. Я приходив - вони вже спали, я ще вранцi дивився сни -
вони щезали. Тодосiй як мара тинявся за Грушевичем, Кривов'яз переважно
залишавс в льоху, читав або писав, натягнувши на очi маленькi окуляри в
золотiй оправi. Тепер професор буде дiлити самотину з Живецьким.
   Коли я повернувся з казарми, поляк дивився прискуленим оком на пiч.
Вiн, мабуть, усе бачить i запам'ятову╨. Менi зробилося не по собi.
   Кривов'яза не було, був Микола. Вiн щось писав на крайнiх нарах.
Поклавши до нiшi торбу з хлiбом i м'ясом, я нахилився над Миколиною
спиною.
   - Щоденник? - запитав я.
   Микола завертiв головою, нiяково усмiхнувся.
   - Протокол.

   - А...
   Це був докладний звiт про вчорашню операцiю. Я перечитав кiлька рядкiв
i одiйшов, бо Микола неспокiйно повiв плечем, нiби за комiр йому кинули
черв'яка. - Обов'язково все описувати?
   Микола зосереджено подивився на кiнчик пера.
   - Навiщо?

   - Документ.
   - Устаткування - не документ?
   - На основi цих протоколiв складатиметься iсторiя.
   Я не мiг збагнути, жарту╨ вiн чи каже серйозно.
   - Он як! - посмiхнувся я.- Бiльше засiдань, бiльше резолюцiй -
зворушливiша iсторiя.
   - Дай дописати,- нетерпляче загудiв Микола.- Завжди тебе наднесе,
коли...- Та вiн не договорив.
   - Працюй, працюй. Добре, що паперу принiс. Я i собi протоколець складу.
   Я вмостився на сусiднiх нарах, шматком скла пiдстругав олiвець. На мене
скулив око Живецький. Мене знов огорнув жах, але я все-таки присилував
себе писати.
   "Мила Вандзю,- почав я.- Я вже тобi писав, що це за непокiрний народ.
Учора вночi цi люди напали на нас. Взагалi нас тут ненавидять вiд
п'ятирiчно© дитини до бiлоголового дiда. Вони нас обсипають прокльонами,
камiнням i кулями. Ми у вогнi. Уяви собi таку картину. Якось нашi хлопцi
робили в селi облаву, шукали зброю. На околицi побачили хатчину з забитими
вiкнами. Дво╨ пiшло на обiйстя, бо дверi були вiдчиненi. Тiльки вони
ступили до сiней, як луснули з'╨днанi з якимсь механiзмом дверi, й хату
охопило полум'я. Хлопцi згорiли живцем. Я думаю, що коли народ так уперто
обстою╨ свою волю, то його треба пошанувати. Пиши менi, Вандзю, до
запитання, бо ╨ випадки нападiв на вiйськових листонош. Зичу тобi веселого
настрою. Вiктор".
   Я ще написав до Марини. Розповiв, що маю тимчасову, але несогiршу
роботу. Грошi я вислав окремо, але в листi попередив Марину, щоб не
сплачувала штрафу за бункер. Грошовий переказ я пiдписав прiзвищем Iвана
Крутiя.
   Щоб згаяти час, я повертався з пошти околичними вулицями. Тут очам
бiльше вiдкривалась злиденнiсть i легше було скидати з себе окуття журби.
Поки дiйшов, серце стало на мiсце, я знову ввiйшов у звичну роль людини
поза простором i часом, якiй вiдомо, що таке неминучiсть, але яка вмi╨
себе щадити на той день, коли настане потреба в ©© силах i розумi. Менi
зда╨ться, що це взагалi формула людини першо© половини двадцятого
сторiччя, та боюся робити це припущення переконанням. Свiдомiсть
величезних мас людей ще плава╨ на кораблях тих чи iнших iстин. Багатьом
зда╨ться, що зiйти на голий берег i спитати себе: "Хто я? Що собою являю?"
- означа╨ втратити себе. Ясна рiч, що за подiбнi заклики мене кожний
намагатиметься проковтнути просте зi страху за себе. I проковтнули б. Що я
скажу? Що я жалюгiдна, закостенiла, нецiкава iстота? Що я поки що
непотрiб? Нi, нiхто не змилу╨ться. В добу цього неймовiрного бичування
розуму iдеями девiз "Пережити!" спалено. "Жити!" - галасують iдоли, без
прийдешнього, i галасу╨ гайвороння над людськими окописьками.
   В льоху я застав Тодосiя i Кривов'яза.
   - В долинi Тiгру i ╙вфрату...- шепотiв Тодосiй, нагнувшись над книжкою.
   - А Грушевич де, Тодосiю? - запитав я.
   - Лишився в мiстi.
   - Де ви були?
   - Грушевич обходить квартири. Ой, що твориться, Прокопе!.. Йдемо
вулицею, а нас зупиня╨ дiвчисько й каже:
   "Коханi пани, я мешкаю сама, прошу до мене". На однiй квартирi ми
побачили четверо опухлих вiд голоду дiтей. Мами нема, i вони не знають, де
дiлась. На столi трохи грошей, купка муки. А вони вмирають з голоду. В
селi дiти дали б собi раду, а цi лежать покотом i пухнуть. Найстарше дещо
вже розумi╨, одинадцять рокiв, та що з того, як його нiчого не навчили!
Грушевич каже: "Зварив би, хлопчику, затiрки братам". Воно усмiха╨ться
опухлими губами, вiдповiда╨: "Вони кричать. Вони менi надокучили". Я
швиденько розтопив пiч, принiс води, наварив тирби. ╞й-богу, повмирали б.
   - В долинi Тiгру i ╙вфрату,- почав вiн знову.
   Професор перегортав побляклий енциклопедичний словник.

   III_
   Олекса Чорнота став частiше затримуватись у пiдземеллi. Вiн пiдсiдав до
мене на нари, ми говорили про Рембрандта i Гойю, про Великого сфiнкса i
Тутмоса. Я не знав деталей, але вiдчував вагу мистецтва. Виснажившись у
шуканнях i втомившись, Олекса приходив до мене.
   - То на чому держиться свiт? - питав вiн, усмiхаючись крiзь
занепоко╨ння на подив чистою i лагiдною усмiшкою.
   Я вiдказував:
   - На гiмнастицi розуму i душi.
   Або:
   - На вiчних iдеалах.
   Або ж:
   - На людях, котрi зводять до спiльного знаменника досвiд сторiч i мають
смiливiсть подивитися, куди пряму╨ людство.
   - Я нiколи наперед не думав, що вiдповiдатиму. Менi було радiсно
зненацька кидати сачок в Глибину то© сумiшi, яку поначерпував з книжок i
власних спостережень. I не соромився повторювати чужi слова. ╙ дуже точнi,
хоч, можливо, трохи однобокi висновки. Але ╨ i обставини, якi несподiвано
примушують нас вiдчути ©х гостроту, ╨ перiоди в життi, коли вони то
домiнують, то забуваються, то повертаються в доповненому нашим баченням
освiтленнi. Дуже прикро, Звичайно, коли цi висновки, пристосовуючи до
потреб, перетворюють у догми. Ми зi смутком простежували, до яко© ганьби
доходить розум у таких випадках, до яко© доводить слiпоти. Але тодi Олекса
переважно залишав мене i, осяяний якимсь замислом, брався за пензель.
   Бувало, що Олекса довгий час обминав мене. Тодi я питав у думках:
   "Перескочив, братчику, Повсюду? Не заносься. Я крiпкiше стою на
ногах..."
   Та рiч, можливо, була не в тому, що художник погорджував слюсаревi.
Мабуть, захопившись роботою, вiн забував i про мене, i про себе.
   Це був гарний з обличчя, високий, статурний юнак, завсiди втомлений на
вигляд, та починав говорити чи смiятися - усе оживало в його присутностi.
Досить було його слова, i предмет ставав прекрасним. Варто було йому з
чогось посмiятися, i ми бачили неймовiрно смiшне.
   Вечорами Павло Ганиш награвав на скрипцi, пробуючи виношену за день
мелодiю. Ми мимоволi стежили за Олексиним лицем, а коли було темно, хтось
уставав свiтити недогарок свiчки. Якщо Олексине обличчя прояснювалось,
музика тут же пiдхоплювала нас i несла в казку. А якщо воно залишалося
втомленим, ми починали нудитись.
   Та картина його, щиро кажучи, мене шокувала. Назвав вiн ©© "Вербницею".
Його метод грунтувався на суцiльних протирiччях. "Знаки в мистецтвi
стерлися,- говорив вiн.- Обiйтися без них, правда, не можна, отже,
лаконiзуючи ©х до краю, треба ©х класти пiд прес думки i водночас, як
засобами видiлення, ширше користуватися образами негативного змiсту".
   Я не раз