мний був, як сова вполудне, - говорили козаки... - Тепер, панове товаришi, нам би подумати ось що, - говорив Трiска. - Татарва недалеко, вона тепер верта╨ться з тим, що награбила. Чи не скочити б на них так зненацька та перерiзати, а добичу вiдбити? - Воно б гаразд було, - обзива╨ться хтось iз гурту. - Тепер татарин, як спутаний кiнь або свиня, що добре на©сться. Вiн неворухливий. А воно пiшла б слава, що ми вiдбили християнськi душi з ясиру... - Дайте й менi старому слово сказати! - говорив дiд Панас. - А вiдтак, коли моя мова вам не до ладу, то вже робiть, як зна╨те... - Говори, дiду, говори! - гукали. - Воно було б гарно та й по-молодецьки, ось так злiтити на татарву та вiдбити добичу. Та ось воно говориться: не скачи в воду, як не зна╨ш броду... Ми не зна╨мо, скiльки поганцiв ╨. Я гадаю, що ©х буде бiльше, як нас. Якби менше, вони б не важилися нападати на Спасiвку. Там були славнi лицарi, сiчовики, а було ©х багато. Ну, коли б ми так напали на Спасiвку, то як нас ╨ 51, ледве чи вийшов би один живий. - Правда твоя, дiду, правда... - Це би все гаразд розповiдати, а тодi, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що нi, так годi починати, бо було б нерозумно йти так на зарiз, як з цього нiчого путнього не вийшло б... Вам би насамперед розвiдати... - Пiшлiмо кiлькох... Добре, гарно! - А друге дiло таке: нашi конi хай спочинуть. Цiлу нiч ©хали, знемоглись, вiдпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лiзе, як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече! - Отак i зробимо!'-гукали козаки.-Спочинемо, а вiдтак побачимо... Всi пристали на те, що говорив дiд. Вони напо©ли коней i полягали в траву, декому по пояс... За той час дiд Панас перев'язав як слiд рану Павлусевi й лiг бiля нього. Павлуся нагодували кашею, i вiн заснув знову... Один Непорадний лишився на сторожi. Поклався на могилi з рушницею й закурив люльку... Сонце пiдходило вище й почало припiкати. На небi не було нi хмаринки, а тi, що зрання пiдносилися з нiчно© роси, позабирав вiтрець i понiс далеко. III Навкруги царювала тишина; Здавалося, що тепер вiд променiв сонця степова трава з собою розмовля╨, бо щось увесь час в нiй бринiло, як це бува╨ в лiтню спеку. Непорадний, звернений головою в сторону Спасiвки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далi побачив татарина на конi. Татарин ©хав поволi та все розглядався за слiдами, куди рано пере©жджав Павлусь. Вiд того часу потоптана трава попiдносилася, роси не стало i слiд позатирався. Тому татарин так помалу про©хав ту просторiнь, яку Павлусь минув ще рано. Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно зорив за татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготовi рушницю... Татарин при©хав аж над саму рiчку i злiз з коня... "Тепер пора", подумав Непорадний i почав прицiлюватися... Татарин прив'язав коня до куща, а сам пiшов убрiд на цей бiк... Але Непорадний вiдразу поклав рушницю бiля себе й почав мерщiй зсуватися з могили вниз... "Дурень я, тай годi!" - думав, наближаючись поза могилу до свого леговища. "Чи то штука на таку вiддаль татарина вбити та й товаришiв розбудити? Я його живого пiймаю". Вiн вмить вiдв'язав вiд сiдла свiй аркан i скочив за могилу так, що татарин його не помiтив. Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була сильна його сторона. Нiхто з товаришiв не запам'ятав, щоб Непорадний не втрапив. I славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий i дуже мiцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, сугака. Непорадний аж усмiхнувся, беручи свiй струмент у руку. Затягнув петлю, вiдтак поскладав увесь аркан. Один кiнець держав цупко в лiвiй руцi, а в праву узяв петлю iз складками мотуза... Приладившися отак i криючись поза могилу, вiн стежив, що татарин робитиме Татарин пiдкрадався до обозу, як кiт. Вiн, ще як сидiв на конi, бачив, що козаки спали як мертвi, що сонце пекло ©м голови, i знав добре, що чоловiк, сплячи на сонцi, ма╨ важкий сон, наче б зачадiв... Такий не легко прокинеться. Йому майнуло в головi зайти сюди й вирiзати всiх, як баранiв, заки хто видасть iз себе голос. Те, що вiн думав, можна було змiркувати з того, що вiн тепер робив. Татарин, високий i плечистий хлоп, засукав рукави сво╨© свитки, поправив шапку й витягнув iз-за пояса довгого ножа. Нiж заблищав на сонцi, як срiбло. Татарин поправив ще щось на собi й узяв ножа в зуби... Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги i махнув правою рукою. Аркан фуркнув у повiтрi, став блискавкою розвиватися i впав на голову татарина в хвилину... коли вiн брав ножа в руку. Петля вхопила його впоперек. Коли перша труднiсть з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слiд, то ще бiльша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пiйманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пiйманий на бiгу; тодi вiн сам засиля╨ться. А тут татарин стояв на мiсцi й треба було його засилити. В Непорадного бiгали руки, як у ткача. Вiн великими куснями стягав аркан до себе, а вiдтак, сiпнув з усi╨© сили, й татарин упав горiлиць на землю... Миттю прискочив до нього Непорадний i вхопив лiвою рукою за горло. Настала скажена боротьба. 'Татарин, пiйманий в петлю, випустив з руки ножа. Вiн став пручатися й звiльнився настiльки, що мав свобiднi руки. Непорадний змiркував, що татарин дужчий вiд нього... Гукнути б на товаришiв, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насмiялиси. Нi! Мусить собi сам помогти. Скрутив татарина з усi╨© сили. Обом зайшли кров'ю очi. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабiгали, як мотузки. Татарин придавив Непорадному руку костистим пiдборiддям до грудей так сильно, що йому аж заболiло. Хотiв ©© звiльнити, та не мiг. В цю хвилину вихопив татарин у Непорадного з-за пояса гострий нiж, а Непорадний вирвав руку з-пiд татариново© бороди i вхопив його за руку, в якiй цей держав ножа. Ще хвилина, i Непорадний зацiпив з усi╨© сили татарина кулаком меживiч. З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам'ять, а тодi заки отямився, вже був зв'язаний. Непорадний устав з землi i так важко дихав, що йому аж дух захоплювало. - Гей, козаки! Уставайте, - кричав захриплим голосом, - ма╨мо гостя. Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний i не мiг зараз очуняти. Ярке сонце освiтлювало ©х. Протирали очi, та й лягали знову. Другi, повстававши, ходили один поза одного, як соннi. - Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина пiймав. Найскорше отямився дiд Панас. Вiн перший прийшов до Непорадного. - Гей, дiти, очуняйте, - гукав дiд. - Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може ©х бути бiльше. Непорадний поспiшив до. татарського коня, бо то була його во╨нна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усi╨© сили. - Хiба в нас ножа нема╨? - гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. - Чого з ним воловодитись? - А не сором тобi пов'язаного рiзати? - каже дiд Панас. - Живий все бiльшу цiну ма╨, як мертвий, не руш його! Козак вiдiйшов, сплюнувши. Дiд Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста. - Як би воно помогти, щоб не околiв, - каже повагом Трiсска, - його язик може нам придатися. Принесiть, хлопцi, води, а ти, дiду, роби, що зна╨ш, щоб татарин був живий. Принесли води. Дiд присiв до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи i заскреготав зубами. Дiд Панас знав татарську мову й каже: - Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартiв. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед. Татарин знову став злитися i страшно проклинати. - Що вiн каже? - питали козаки. - То ж то й бiда, що нiчого не каже... Ти менi кажи зараз, кiлько вас було це© ночi у Спасiвцi i де тепер твiй кiш бува╨?.. Татарин нi слова, лише вiдвернув голову набiк... - Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! - говорив один козак, наближаючися з розпаленим залiзом: - Я заздалегiдь приладив. Трохи припечемо п'яти, так. скаже, усе виспiва╨. Подержiть, хлопцi, ноги. Козаки пiдняли татариновi ногу вгору... - Не дай пекти ноги, - каже татарин до дiда, - я все скажу. - Лишiть його, хлопцi! - каже дiд: - Ну, говори, а не дуже бреши!.. - Ми були це© ночi в Спасiвцi. В нашому загонi було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського Девлетгiрея[1] Ми пiшли на Укра©ну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось iз Спасiвкою, чи багато взяли бранцiв, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожi, а вiдтак пiгнав за якимсь хлопцем. - Чи варто було за хлопцем ганяти? - Так казав ватажок, значить, нiхто не смiв втекти... Ми знали про Спасiвку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарi. На це село ми .давно ладились. Де тепер наш кiш, я не знаю... Мабуть, додому верта╨ться. Трiска прислухувався тiй мовi, бо розумiв ©©. - Багато вас перебили в Спасiвцi? - пита╨. - Не знаю. Я в Спасiвцi не був, а за частоколом сторожив. Трiска мотав усе на вус i пiдсмiхався, бо вже мав у головi готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а нiччю на ©х кiш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабiжжю та з ясиром iдеться поволi... - Аллах! Аллах! Аллах! - заревiло з усiх бокiв, аж луна степом пiшла... Козаки усi розскочились вiд татарина й кинулись до збро©... Дивляться, а ©х з усiх бокiв обскочило бiльш як сотня козакiв... - Чорт батька твого! - сердяться козаки: - От налякали! - Ха! ха! ха! - смiялися тi, що тепер прийшли: - Правда, що налякали?.. Попереду ви©хав сотник Андрiй Недоля на буланому турецькому конi. - А в вас до бiса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вiвцi над сiном, та й про свiт забули... А де вартовi, де сторожа? - Якого бiса нам удень сторожi? - обiзвався Трiска. - Хiба ми послiпли? - Видно, що й послiпли й поглухли. Ми пiд'©хали пiд самiський обоз, а ви нi чичирк... Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарi! Татарина торгують. Трiсцi кров пiдступила до голови на таку зневагу... - Ти н╨ гримай! - каже i вдарив рукою по шаблi. - Звiдки Господь привiв? - спитав дiд Панас. - Що тут у вас сталося? - пита╨ Недоля. Дiд Панас розповiв йому усе... - Гаразд, хлопцi! Робота буде, лише конi трохи спочинуть... Як тебе звуть? - Я Остап Трiска, ватажок... Ось i добре, - каже Недоля. - Пристаете, панове козаки, пiд мою руку? - гукнув Недоля. - Нема що говорити, а треба пристати! - каже дiд Панас: - Хай буде один ватажок, бо де двi газдинi, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак... - Хай буде й вiн, аби добрий! - гукали козаки. Недолинi козаки пустили сво©х коней у рiчку, а вiдтак поприпинали пастися. Недоля, узявши Трiску й дiда Панаса пiд руку, пiшов з ними на могилу порадитись. Тим часом козаки забавлялися з татарином. I мiж ними були такi, що знали по-татарськи. Татарин просив ©сти. Йому розв'язали руки, дали чарку горiлки й пiднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, i жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело i вiн став розмовляти... - Може тобi показати того хлопця, що ти за ним гнався? - Ану, покажiт... - Павлусю, ходи сюди! Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тiлi... Не хотiв iти... - Ну, ходи, не бiйся, вiн тобi нiчого не зробить тепер, - пiдбадьорювали його козаки. Павлусь дивився заляканими очима на татарина. Татарин махав до нього рукою й усмiхався. - То бач, сину, во╨нне дiло! До цього треба звикати, - пояснював один козак. - Зловиш ти його, ти йому пан, зловить вiн тебе, то в ясир пожене. Павлусь справдi осмiлився. Вiн почав приглядатися до татарина зблизька. Це справдi такий, як тi крамарi татари, що в село заходили. А якi вони вчора були страшнi! Вiн гадав, що ©м нiхто не всто©ть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана. - Ти налякався вчора? - пита╨ татарин. Павлусевi переклали цi слова на укра©нську мову. - Ти мене, чорте, стрiлою у спину поцiлив, - каже Павлусь. Татарин засмiявся... - Ну, вибачай, це во╨нне дiло, я не знав, що поцiлю на бiгу... - А де твiй кiнь? - Пасеться. - А сiдло ╨? - Егеж! - Ти менi подаруй тво╨ сiдло, а я тобi мо╨ дам. Замiня╨мося та побратимами будемо. Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останнi слова, не розумiв, чого татаринновi треба. Вiн знав за козацьке побратимство, але хiба з татарином можна? - Мiняйся, хлопче, це можна, - кажуть козаки. - Як треба, то й з чортом покумайся. Може вiн поможе тобi сестру вiднайти, - дораджував йому хтось. Коли дiло йшло про сестру, то Павлусь не жалiв нiчого, себе самого вiддав би. Згодився. Татарин подав руку i дуже радий був. Павлусь уже йшов з сiдлом, тай стрiнув Непорадного й розповiв йому про замiну сiдла. Непорадний його задержав. - Так ти, татарине, сiдло мiня╨ш з хлопцем? - Вже й замiняв... - Егеж? А ти ма╨ш сво╨ сiдло? Вибачай, це моя во╨нна добича, i ти i твiй кiнь i тво╨ сiдло... Татарин нахмурився i люто глянув на Непорадного... - Ось що, небоже! Тобi не побратимства хочеться, а червiнцiв, що в сiдлi захованi, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав? Татарин мовчав. - От хитрий поганець! - говорили козаки смiючись. - Якого побратима знайшов... Вiдтак з легким серцем продав би цього побратима на базарi... Татариновi не вдалося. За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони пiдiйдуть пiд татарський кiш. Татарин покаже дорогу. Передом пiдуть козаки з Трiскою i стануть зачiпати татар, щоб ©х з коша заманити. Трiска iз сво©ми втiкатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привiта╨ ©х гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що ©х небагато й можна вдарити на кiш. Татарина поведе на арканi Непорадний. Такий наказ виголосив Недоля перед козаками i звелiв сiдлати конi. IV Павлусевi забилося серце, як почув сотникiв наказ. Вiн сьогоднi побачить те, про що вiд дiдуся стiльки наслухався. Побачить, як козацтво зустрiнеться з татарами, тими страшними чортами, що цi╨© ночi так лютували у Спасiвцi. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам? Павлусь дрижав усiм тiлом, хоч надворi була спека, i дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник iшли. До нього наблизився Петро. - Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або дiда Панаса. Держи добре коня... Пожди, я тобi стремена до ноги приладжу. Петро осiдлав татарського коня, на якiм Павлусь утiк, прикоротив стремена i, поцiлувавши брата, посадив на коня. Петро був вiдважний козак i не жалiв себе...Тепер йому стало нiяково, як погадав, що його можуть вбити, а тодi Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцевi саме тепер треба опiки, а йому честь козацька не дозволя╨ лишитись позаду та й пильнувати брата. Петро ще раз погладив хлопця й хотiв сiдлати свого коня. Павлусь вийняв щось iз кишенi. - Петре, братiку, на тобi... - Що це? - Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишенi та з цим i втiк; на тобi, Петре, це мама пекла! - Його лице скривилось i вiн став хлипати. Петровi теж сльози з очей капнули. Вiн узяв бублика й роздiлив надво╨. - На, брате, разом ззiмо. Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля i пiд'©хав ближче. Вiн вiдразу зрозумiв, у чому справа... - Ти, Петре, лишишся при менi мiж посильними козаками, хлопець теж... Петро аж зрадiв. Сталося, як хотiв. I нiхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини, А поки що, Трiска iз сво╨ю ватагою по©хав вперед. З ними ©хав Непорадний i вiв татарина на мотузi iз зв'язаними позаду руками, Татарин показував дорогу. На самiм передi ©хали два козаки без списiв. У вiддалi яких 50 крокiв ©хав один козак, що мав ватажковi переказувати вiстi вiд передньо© сторожi. Ще далi за цим лучником рушила цiла ватага. Татарин показував головою напрям дороги. Переднi козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тодi козаки показували ©м знаками, куди йти. Ватага Трiски вже далеко вiдiйшла, як Недоля рушив iз сво©ми. Недоля йшов слiдом за ними. Вiн ©хав передом на сво©м буланiм. Бiля нього ©хав дiд Панас iз бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нiчого. Був пiвдень. Сонце страшенно пекло. I конi й люди попрiли вiд спеки. Земля гудiла глухо вiд кiнського ступання. Конi обганялися довгими хвостами та й головами вiд мух, що ро╨м лiтали над ними. Переднi козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко. Один iз них злiз з коня i дав його держати товаришевi. I лучний козак i цiла ватага стали. Козак, зiгнувшись, простував до могили. Прийшов пiд саму могилу i став крадькома, як кiт, закрадатися в гору, лiзучи на руках i ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилi, побачив татарина. Це був вартовий татарин. Вiн лежав на розстеленому кожусi спиною вгору й опер голову на схрещенi руки. Вiн, очевидно, заснув на степу, не спавши цiлу нiч. Козак пiдлiз ще вище, запираючи в собi дух. Татарин хропiв. Козак добув ножа. З-пiд ноги йому усунулась земля й зашелестiла, злiтаючи з могили вниз по травi. Вiд того татарин прокинувся, пiдвiй голову й поклав ©© знову на руки. Навiть сонних повiк не пiдвiв. Ще раз розплющив очi та вже не замкнув ©х, бо в цiй хвилинi козак одним махом вiдрiзав йому голову. Татарин i не застогнав. Козак пiдняв шапку татаринову, надiв на свою голову i став обережно пiдiйматись i розглядатися навкруги. Перед ним лежав татарський кiш. Конi лежали в травi. За ним стояли рядом козацькi вози. В такий спосiб уставляли козаки сво© вози, як обозували, i хоронилися за ними, мов за валом твердинi. До возiв з другого боку поприпинанi були воли, що лежали в травi. А далi стояли. татарськi арби (вози) помiж татарами. За шатрами плила рiка Самара. Козак рахував оком шатра. Пiсля цього мiг обмiркувати, скiльки було татар, бо ©х не було видко. Усе поховалося в холодi пiд шатрами. Навкруги панувала тишина. Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кiш, нi один не втiк би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб пiд'©хати до сво©х, вiн побачив, як iз шатра вийшло двох татар i, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидiв козак. Вони почали туди простувати. Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Вiн ухопив його за руку, потягнув вниз i тут сховав його в травi. Та годi було слiд затерти, бо пiд татарином на могилi стояла калюжа крови. Козаковi прийшло на гадку прикликати товариша i так удвох i цих татар, прита©вшись, порiзати, але вже було запiзно. Татари, не бачивши на могилi вартiвника, затривожились i почали бiгти до могили. Вони скорше добiжать, як товариш. Цiлий плян пропав. Козак скочив з могили й побiг до товариша. На могилi були татари й побачили козакiв. Тепер вони стали приглядатися до крови. Один зараз завернув у татарський обоз. Козаки завернули коней i пiгнали вихром до сво©х. Козак, що зарiзав татарина, розповiв усе Трiсцi. - Бiжи, Ониську, до сотника й розкажи, що зна╨ш. - Розвивайся! - командував Трiска. - Списи готов! Козаки станули лавою, поздiймали списи з ремiнцiв i насторчили перед себе... - З Богом! Вперед! Козаки рушили спочатку ходом, а вiдтак пiдбiгцем... Татарин, що прибiг у кiш, засвистав на тривогу. В кошi заворушилось, як у муравлищi. Молодий Мустафа-ага вже сидiв на конi й порядкував. Татари кинулись до коней, миттю посiдлали ©х i виступили перед кiш та уставились по-татарському звичаю пiвмiсяцем. Вони хотiли лиш оборонятися, а не нападати. На те не було в них нi охоти, нi спроможноети. Не знаючи, яка в козакiв сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати шатра й готовитися в похiд. Коли Трiска наблизився, застав татар готових до бою. ©х середина стояла не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад. Це змiркував Трiска вiдразу. Вiн пiдвiв шаблю вгору i скомандував: - Завертай! Мустафа не хотiв пустити ©х. Козакiв так мало, що можна ©х на аркан половити... Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо бiльше нiкого й не було видко. Тепер з усiх бокiв засвистали по татарськiй сторонi бо╨вi свиставки, й татари з пекельним криком "аллах! аллах!" кинулись наздогiн за козаками. Татарськi конi, витягнувши ши©, як гуси в лету, з створеними широко нiздрями, гнали так, що животами мало не доставали землi. На них сидiли поганцi в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козакiв. Вiддаль мiж ними меншала. Позаду ватаги ©хав Трiска. Нараз Трiска завернув пiвкругом коня i став проти татар. Пiдчас погонi татари помiщалися трохи. Деякi конi висунулись наперед. Трiска першому стрiчному татариновi вiдрубав голову. Вона впала в траву, а кiнь пiгнав з татарином дальше. Вiн все ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога лишилася в стременi i кiнь поволiк його отак у степ. Коло Трiски збиралася щораз бiльша купа татар. Вiн рубав на обидва боки. З того одна частина татарсько© сили здержалася. Козаки змiркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув: - Хлопцi, ватажок мiж татарвою... Хто в Бога вiру╨, не даймо! Який десяток козакiв завернули коней i пустилися виручати Трiску. Вони бачили, як Трiска ввихався, врубаючи поганцiв. Але й татари роз'©лися, як оси. Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козакiв сорок. Вони готовились вже на певну смерть, i кожен молився Боговi в передсмертнiй годинi. Татари згуртувались у подовгасту валку i вже досягали козакiв. В одного козака кiнь спотикнувся i впав, його сердегу розтоптали татарськi конi. А поки те, Недоля заходився привiтати татар. Вiн роздiлив свою сотню на двi частини к поставив ©х лицем до дороги, куди мали втiкати Трiска з сво╨ю ватагою. Для бiльшого розгону лишили мiж собою вiддаль шiстсот ступенiв. Татари були такi певнi перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали вперед, як хорти за серною. Як наблизилися до того мiсця, Недоля дав умовлений знак. Козацтво рушило з мiсця, i в найбiльшiм розгонi вдарили на татар з обох бокiв. Залунало козацьке: "Слава Богу! " Татари не були в силi здержати розiгнаних коней. Вони гнали одною збитою валкою. Розвитися по боках проти козакiв вони й не гадали. Козаки насторчили сво© списи i кололи ними завзято у збиту купу. Козакам не стало часу витягати списiв, бо з великого розгону списи прошибали татарськi тiла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина. Козакам аж руки млiли, а татари помiщались так, що один одного рубав. Татари верещали, конi кричали i ставали дуба, а це все заглушав могутнiй крик з козацько© груди: "Рiж, бий!" Татари загадали перебитися iншим боком i вийти з то© тiсно© вулицi. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Трiски, побачивши, в чому справа, завернула i вдарила спереду. Козаки встигли стiльки нарубати татарських трупiв, що зробилася з них гребля. Конi без ©здцiв пiгнали в степ. Тi татари, що йшли ззаду, завернули коней i втiкали. За ними пiгнали козаки. Мiж ними був i Непорадний. Вiн довго не знав, що йому робити, держачи на мотузi татарина, якого велiв йому сотник пильнувати. Коли його товаришi втiкали вiд татар, вiн втiкав мiж ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смiшно стало, бо держав татарина, як теля на мотузку. Було й таке, що коли татарський кiнь побiг швидше, то мало татарина не стягнув з коня. Тепер, коли дiло пiшло iнакше, Непорадний не втерпiв. Вiн передав татарина якомусь молодому козаковi, велiв його iз сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нiкуди було приступити до того мiсця, де козаки рубали татар. Непорадний об'©хав другим боком i тут знайшов роботу, яку вiн любив. Татари один по одному вiдлучалися вiд гуртка й утiкали до свого коша. "Ось i на мо©й вулицi празник!" - подумав Непорадний i вiдiпняв вiд сiдла свiй шовковий аркан. Аркан форкнув у повiтрi i вхопив татарина, за шию та звалив з коня. Непорадний вийняв шаблю i взяв ©© в зуби. Руками звивав аркан, поки не до©хав до татарина та вiдрубав йому голову. - А в мене пiде воно швидше, - говорив бiля нього дiд Панас, прицiлився i стрiлив в найдальшого татарина. - Коби так хто набивав вам рушницю! - каже Непорадний. - А я то швидше шнурок розмотаю. Вороний пiгнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татариновi. Повторив так кiлька разiв. Багато козакiв розпустили теж сво© аркани, а деякi стрiляли з рушниць. Погром татарiв повний. Непорадний впiймав ще одного татарина. Кiнь шарпнув, а татарин впав на землю. Татарин успiв розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з пiднятою шаблею. - Не забивала мене козак... Татарин да грошi, много золота син девлет-гiрей, - лепетав татарин, заслонюючи себе руками. Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа. - Вставай! - гукнув Непорадний. Татарин пiдвiвся, а козак зв'язав йому руки i повiв мiж сво©х. Битва скiнчилася. На побоевищу лежали трупи людей i коней. Козаки добивали ранених. Iншi пiгнались з арканами по степу ловити наляканi конi без ©здцiв... Помiж козаками ©здив на сво╨му конi Недоля, опершись рукою пiд боки i порядкував. - Де Трiска? - пита╨. - Вiн поляг перший, - вiдповiли козаки. - Вiн здержав на собi цiлу татарську навалу. - Треба його вiдшукати... Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова та поламанi ребра й ноги. Сюди при©хав Недоля i злiз з коня. Трiска ще дихав. Вiн розплющив очi... Побачивши козакiв, вiн сказав, тiльки: - Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу. Вiн сконав. Сонце вже заходило та озорило сво©ми червоними промiннями закривавлений степ... Козаки i ©хнi конi такi були знеможенi, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велiв вишукати ранених та збирати побитих, щоб ©х вiдтак похоронити за козацьким звича╨м. Тепер кожний мав свою роботу. Однi збирали козацькi трупи в одне мiсце, iншi копали велику яму, третi перешукували татар, iншi знову пильнували коней. Найбiльше роботи мав тепер дiд Панас. Засукавши по лiкоть рукави, вiн ходив вiд одного раненого до другого i перев'язував рани. Коли вже смерклося, робота йшла при ватрi довго вночi. В козацькому обозi гомонiло ще. Козаки, розставивши вартових з усiх бокiв, кiнчали свою роботу. До Недолi приблизився Непорадний. - Пане сотнику, в мене татарський бранець... - Чи цей з розбитим носом? Чорт його вiзьми, невеликий тепер з нього хосен. - Ба нi! Я йому обiцяв пощаду, коли правду скаже - обзива╨ться дiд Панас. - Та вiзьми собi його... - Та в мене ще другий бранець - каже Непорадний. - Якого бiса тобi з бранцями воловодитись? - То якийсь визначний, обiцяв окуп... - Давай його сюди! За хвилину привели молодого татарина перед сотника. Це був молодий i гарний татарин. Одежа на ньому багата. - Як тебе звуть? - пита╨ Недоля по-татарськи. - Я Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського девлет-гiрея,-сказав гордо татарин. - А я тобi кажу, - обзива╨ться один козак, - що ти чортiв син, а твiй Магомед i твiй хан чортовi братами приходяться... - Не смiй, джавре, зневажати його свiтлости хана ханiв, бо вiн вас усiх перерiже, або в полон вiзьме, - крикнув люто татарин i затупотiв ногами. - А заки ти йому це скажеш, то пiдеш за твого дядечка в пекло, - вiдрубав козак i брав уже за шаблю. - Тихо, - гримнув Недоля. - Не тво╨ дiло, не твiй бранець, Тихоне! До сотника приступив молодий гарний козак. - Як засвiта╨, вiзьмеш десяток козакiв i. поведеш оцього бранця в Лубни та вiддаси його пановi полковниковi. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втiк та щоб його приставили живого i цiлого. - Ба, а мiй окуп? - каже Непорадний. - Це мiй бранець... - Добре! Скажи, Тихоне, пановi полковниковi, що окуп прийде козаковi Семеновi Непорадному... Тобi, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов цигановi з ведмедем. - Воно й правда! - заспокоював себе Семен. Вiн став перелiчувати на пальцях: "воловодитись з ним, годувати, пильнувати"... - А ще тобi при нагодi голову вiдрiже, - докинув хтось з гурту. - Ну, прощай, пане ага! - говорить Семен .татариновi. - Поклонись гарненько твому батечковi... Ось забув, як його величають, та чорт його бери... вже ти на мене сердься... во╨нне, зна╨ш, дiло, - говорив Семен з повагою, кланяючись татариновi шапкою. - Та ще спасибi, що ти менi, а не кому iншому дiстався. Усi козаки реготались, аж за боки брались. - Цей татарин для нас важнiший, як сьогоднiшня перемога, - говорив Недоля пiвголосом до дiда Панаса. - Полковник наказав менi дiстати якогось визначного татарина. Вiд нього гада╨ полковник дiзнатися дещо про намiри орди... На те все дивився Павлусь. Вiн перший раз дивився очима на битву з татарами. Вiн побачив те, що дiдусь йому розказував, i це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такi страшнi, як учора. Козаки сильнiшi. Коли б так було вчора, не вбили б вони дiдуся й маму, не взяли б сестри в полон. I в нього вступила надiя, що козаки вiдiб'ють ще й тата й сестру... Та коли це буде? Павлусевi бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених. Про це говорив вiн до Петра. - Так не можна, братчику, - говорив Петро. - Пан сотник зна╨, що йому робити, i так буде, як вiн хоче. Потерпiмо до завтра. Онисько казав, що татарський кiш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко за©дуть до завтра. Здогонимо... Павлусь заспоко©вся. Вiн прилiг бiля Петра при ватрi i крiпко заснув. В козацькому обозi стали вогнi пригасати. Усе притихло, хiба вартовi перекликалися. Козаки посхапувалися, як тiльки на свiт стало заноситися. Вони помолились i взялися хоронити побитих товаришiв. Яма вже вiдучора була готова. Позносили козацькi трупи i повкладали рядком. Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву i тепер почали складати ©х на дно ями так обережно, як мати вклада╨ скупану дитину в колиску. Голови покривали червоною китайкою. Бiля кожного поклали його зброю, перехрестили i почали мовчки засипати землю. Кожний козак вкинув бодай грудку землi. Тепер стали засипати землею, обкопуючи ©© довкруги, поки не висипали чимало© могили. Татар нiхто не хоронив, ©х трупи залишили вовкам i гайворонам на жир. З це© битви добули козаки чимало користи. У татар знайшли багато червiнцiв, талярiв, пiймали бiльш сотнi добрих коней i забрали татарську зброю. А Непорадний водився iз сво©м татарином, що ледве лазив. Мотуз в'©дався йому в тiло. Побачив це Недоля. - Семене, та пусти його до чортово© мами. Не ма╨ш кращого дiла, як його пильнувати. На базарi його не продаси, бо ми людьми не торгу╨мо. Непорадний розв'язав йому руки: - Йди собi, куди хочеш! Татарин кинувся тепер на останки ©ди i повилизував усi казанки. Вiн був знову веселий, як дитина. - Я лишився б з вами, - каже татарин до Недолi. - Про мене, лишайся! А чи приймеш християнську вiру i вiдречешся свого Магомеда? - Хоч би й зараз! - каже татарин: - Бог один... - Дайте йому, хлопцi, зброю i коня татарського. Татарин радiв дуже. Вiн не надiявся такого кiнця i почувався дуже щасливо. Скочив мiж татарськi конi i вiдшукав зараз свого. Обняв його за, шию i став пестити. Кiнь пiзнав зараз свого пана. - А гов, свату, не руш! - кликав Непорадний: - Це моя добича, не дам! Татарин i не гадав пускати коня. Вiн вискалив зуби i затиснув кулак. - Згода! - гукнув Недоля:, - За цього вiзьми собi два татарськi. - В похiд! - командував Недоля: - Просто на татарський кiш! V Татарськi бранцi, що були в кошi, змiркували зараз, що воно щось робиться, як лиш почули свиставку, а татарва кинулася до коней та збро© i вийшла з коша. Вони догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, i в них блисла надiя, що може ©х вiдiб'ють. Вони почули татарський бойовий оклик та зараз i побачили, як татари почали звивати сво© шатра, запрягати вози й татарськi арби. Татари пороздiлювали бранцiв пiсля того, що вони були вартi. Дiвчат та малих дiтей окремо, жiнок та козакiв теж окремо. Усiх стерегли пильно i не розв'язували ©м рук. Гiршу частину добичi вели на мотузках попри конi. Бiднi бранцi були страх помученi i мали велику спрагу. Коли татари розклалися кошем, кожен бранець прилiг на травi; де стояв. Мiж тими, що йшли пiшки, був i Степан Судак, Павлусiв тато. Без шапки, босий, в однiй свитинi, iз зв'язаними руками. Вiн прилiг на травi. Татари кинули ©м, як собакам, яко©сь паляницi, i кожен пiшов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою; не знав, чи вони живi, чи в неволi. Вiн волiв би, щоб ©х убили. На згадку про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гiрша смерти. А вiн лежав тут безрадний. Лежачи так, вiн сiпав з усi╨© сили мотуза, та тим бiльше; затягав вузол. Даремна праця. Степан обернувся боком, вiдтак горi спиною i, нiби то жуючи паляницю, почав зубами розмотувати мотуза. На його радiсть вузол попускав щораз бiльше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Вкiнцi почув сво© руки свобiдними. Не рухаючися з землi, вiн вийняв обережно з кишенi ножа i найближчому товаришевi розрiзав мотуза. Нiж пiшов по руках, а вартовий татарин i не догадувався нiчого. Поглянувши на бранцiв, що лежали вкупi, не рухаючись, вiн пiшов далi. Бранцi одначе не рухались, дожидаючи слушного часу. Та в тiй хвилинi пригнало в кiш кiлька татар i стали щось балакати. Вiд того в кошi наче запалило. Татари сiдали на вози i почали рушати з мiсця. Бранцi посхапувалися i гуртом скочили над берiг рiки в комиш. За ними пiгнало багато й таких, що не вспiли розв'язати рук. Татари бачили це, та не було часу ©х ловити. Вони втiкали з тим, що ©м лишилося. Тi, що не вспiли втекти, мусили тепер бiгти, мов собаки, попри татарськi конi, а хто нездужав, тому зараз вiдрубували голову, коли нагайкою не могли його пiдiгнати. За хвилину лишилось тiльки потоптане мiсце, де стояв татарський кiш. Втiкачi сидiли тихо в комишi, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганцi вернуться? Догадувалися, що була стрiча з козаками, та хто побiдив? Настала темна нiч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втiкачi. - Не багато либонь наших спасiвчан урятувалось, - каже один, зiдхнувши. - От лiпше не говори, - каже Степан, - бо серце ножем кра╨ш. Мо©х усiх чи не в полон забрали... - А мо©х вимордували на очах. - Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! - стогнав другий. - От мовчи, не стогни, а то ще бiду накличеш. - Всi ми на однiм конi ©демо, усiм дiсталося. - Та, либонь, дехто заховавсь у тернину... - Хiба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кiлько трупiв лежало... - А якби ми так були всi боронилися, таки були, б не дались. У нас було козацтво... - Говори здоров! Та хто ж сподiвався? Це вночi, усе спало... - Гей, братiки, здiймiть з мене мотуза! - У кого нiж, признавайся! Знайшовся нiж, i стали розрiзувати решту. - Ах, бодай тебе! Руку менi скалiчив... - А хiба ж я по ночi виджу! - Братчики, ©сти страх хочеться. - Ходiть напитися води, та за ©ду вибачайте. Завтра вернемось у нашу Спасiвку, то може дещо i знайдемо. Пiшли усi до води. Вода була тепла. Вiдтак знову в комиш. Посiдали в колесо i кожний важко задумався. Не бiльш, як доба, як кожен був щасливий у сво©й хатi, серед любо© сiм'©! Те щастя нiколи вже не вернеться. - Ой, бiдний мiй синку, що з тобою сталося! - заплакав один: - Не побачать тебе бiльше мо© очi на цiм свiтi... Кожний, сперши голову на колiна, задрiмав. Вже було рано, як втiкачi почули якийсь гамiр. Усi прокинулись. Один пiдвiв голову з комишу i крикнув: - Нашi! Посхапувалися. На те мiсце, де стояв татарський кiш, при©хали козаки Недолi. - Гей, козаки братчики, .не дайте пропасти! Втiкачi гнали прожогом до козакiв, хапали ©х за стремена i плакали з радощiв. - Хлопцi, - гукав Недоля: - Нагодувати голодних! Козак добував з торбини, що мав, i подавав. - Якби вас так передучора Бог принiс, не було б то© халепи, i хрещений народ не пiшов би в неволю! - Не журiться, догонимо... В цiй хвилинi скочив з коня Павлусь i прибiг до батька. - Таточку, тату, де наша Ганна? - вiн обiйняв батька за шию. - Пропала, синочку, пропала! - говорив Степан. - Татари зловили Ганну i маму... - Маму нi - ©© татарин вбив, я бачив... - А мене ж, тату, не пiзна╨ш? - обзива╨ться Петро. Степан не пiзнав зразу, а вiдтак обiйняв старшого сина. - Сини мо©, соколи, ось де ми стрiнулись! - Гей, люди добрi! - гукнув сотник: - Кому воля, бери коня та зброю i приставай до нас. Нам не можна часу тратити. Небагато спасiвчан вернулося додому. Хто сподiвався когось iз сво©х знайти, той i вертався. Iншi взяли татарську зброю i пристали до козакiв. До них пристав i Степан. Йому не було до кого вертатися. Тепер Недоля залишив частину козакiв при таборi, а з iншими вибраними пiгнав слiдом за татарами. Слiд був значний, бо татари ©хали возами. З тими козаками пiшов i Степан. Вiн надiявся вiднайти дитину. Козаки пустилися скоком. Слiд показував до берега рiки. Вже було коло полудня, як передовi козаки повiдомили, що побачили татарський табор. Недоля казав напо©ти конi й вiдпочити. Тепер уже татарва не втече. Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лiнивий вiд спеки i неворухливий. Посiдали знову на конi й рушили. Татари рушили теж. ╞м пильно було до Криму. Козаки ©хали пiдтюпцем. Недоля послав бiльшу частину сво╨© сотнi далеко вбiк. Вона мала об'©хати колесом i забiгти татар збоку. Так i сталося. Козаки наближались з двох бокiв. Вони бачили табор, як на долонi. Вiн тягнувся довгим мотузом понад берiг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари ©хали на конях боками. Тепер козаки рушили з усi╨© сили. Татари побачили ©х i зараз загадали отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали пiдганяти воли батогами й за©здити на боки. Але було запiзно. Козаки налетiли на них, як яструби. Татарi© не вмiли гаразд боронитися. Деякi стали по одному втiкати, та тих половили на аркан. Цiлий табор з усiм награбленим добром дiстався в руки козакiв. Степан з Петром увихалися помiж: возами, де були бранцi. На кiлькох арбах знайшли кiлька спасiвських молодиць i парубкiв. - А да Ганна? - кричав Павлусь, iдучи вслiд за батьком. - Нема ©©, синочку! - обiзвалась одна молодиця. - Ще вчора забрали татари всiх дiвчат i малих хлопцiв i по©хали наперед. Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнiв. Уся надiя пропала... - Таточку, Петре, просiть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми ©х пiймемо напевно... Господи, що з Ганною сталося? Козаки не втратили в цiй стрiчi нiкого. Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарiзали кiлька волiв i почали пекти м'ясо. Спасiвчани, що тут були, порадились i рiшили з возами, кiньми i вiдiбраним добром вертатися вранцi додому. Степан випросив у сотника, щоб пустив i Петра. З цього не був радий Павлусь. Вiн знав з оповiдань Андрiя, що то ╨ татарська неволя, в яку попала Ганна. Вiн знав, бо це знала кожна, дитина в Укра©нi, що поганцi виробляють iз бранцями, що ©х продають на базарi. I вiн уявляв собi, як його любу сестричку татарин веде на мотузi на базар, як ©© поганцi оглядають та торгують, а вiдтак везуть в далеку турецьку землю, геть за море, i звiдти нiколи ©й вже не вернутись. Йому збиралось на плач. - Хiба ж, тату, так ©© нещасну залишимо без помочi? - Так мусить бути, коли не можна, iнакше, - каже батько. - От не рви мого серця... Не вона одна... - Чому не можна? Ось ми три ©дьмо в Крим, то ©© освободимо. - А зна╨ш ти, братiку, де Крим? - вiдзива╨ться Петро. - Там усi