анi Iрця. Вона говорила правду; я уявляв ©© дебелих, присадкуватих хлопцiв, упертих, сильних i... i мого сухорлявого синьоокого Зеника, що мав тонкi, мовби для скрипки чи для фортепiано призначенi пальцi. Цiкаво... цiкаво й страшно, хто перший ударив би з автомата, коли б зустрiлися на однiй стежцi. Роман чи Корчуватi? - Пощо марно згадувати минуле, - вiдбивався я вiд спогадiв... вiдбивався, а душу безперестанно дiрявили автоматнi черги. - Лежать у землi й вашi хлопцi, i мiй син. Мого Романа спалили у концтаборi коло Люблiна, а попiл розвiяли. - Вiн за совiцьку власть згинув, за оце пекло, що ма╨мо тут. А мо© - за Укра©ну, - сказала Софiя жорстоко i прямо. - Ваш Зеник iз такими, як Ступа... - Вона iще мала намiр щось додати, щось сказати люте, образливе. Я вхопив благальне ©© за руку. - Не треба, - попросив. - Мiй син теж снив Укра©ною. - Я пригадав Романовi вiршi, якi вiн менi читав; скiльки у його вiршах текло, струмилося болю за нашi вiкопомнi кривди; Роман у сво©х вiршах не кричав про наш бiль. Вiршi його були тихi, навiть шепiтливi, й цей шепiт проймав душу бiльше, нiж крик. - Бодай ви, пане професоре, зна╨те, скiльки ╨ на свiтi тих Укра©н, га? - спитала несподiвано Корчувата. Це питання, мабуть, тiльки тепер, у цю ж мить шибнуло в ©© зболенiй головi; встромила в мене очi, як два розпеченi шворнi, й очiкувала вiдповiдi. - Слухайте, скiльки ╨ на свiтi Укра©н, котра iз них свята, правдива, а котра - фальшива? Чому нашi хлопцi... тi, що в лiсi, й тi, що зi Ступою, вза╨мно себе поборюють... за якi Укра©ни вони лягають в могили? За верандою, за розпацьореним мокрим склом, на яке тут i там поприлiплювалося, як тонкi прозорi долоньки, виноградне листя, дотлiвало сонце; призахiдне промiння пiдпалило село, мою веранду, i виноградне листя, що було схоже на розпростертi людськi долонi, кер-вавилося червоним. - Як це просто, Софi╨, - сказав я i посмiхнувся сво©й простiй i яснiй думцi. - Укра©на на свiтi тiльки одна. Тiльки оця, що за вiкном... тiльки та, якою живемо i диха╨мо i в яку ляжемо спати. - Я розхвилювався i в мене заболiло серце. Не треба було, мабуть, щось доводити цiй жiнцi, переконувати; я вiдразу вiдчув, що мо© слова ©© не переконали, не зворушили навiть, вона жила Укра©ною сво©х синiв, нею перейнялася, i ©©, Укра©ну, розумiла; сини ©© навчили таку Укра©ну любити. - Однi краснi слова, пане професоре, - нахмурилася Софiя. - Я не сподiвалася вiд вас... Укра©на за вiкном, пане професоре, уярмлена бiльшовиком... нема, отже, Укра©ни, ╨ потолочена, спалена земля. Хiба не бачите, що робиться? - Кожний розумi╨ Укра©ну по-сво╨му, - навiщось я сперечався. - Мiй Роман, наприклад, бачив образ Укра©ни... Укра©ни для всiх. - Хочете сказати, пане професоре, що мо© сини воювали, гнили у схронах, проливали кровцю, тiльки жадаючи Укра©ни для себе... кожний для себе... кожний пайкував ©© на п'ять чи на десять моргiв грунту... кожний хотiв за Укра©ни стати вiйтом, мiнiстром чи й президентом? Так? - Зрештою, вона не чекала мо╨© вiдповiдi, вона ©© просто не потрi-бувала; вона засмiялася сама до себе, але смiх ©© був смутний. - Я нiколи не чула, щоб мо© хлопцi помiж собою говорили про якiсь посади чи про вигоди. Що нi, то нi. - Вона дивилася перед собою просто, мовби вiдчинилися перед нею дверi, за якими розстелилася далечiнь... i у цiй далечiнi вона побачила сво©х синiв. - Укра©на була для них свiтлом... а вони, мо© соколи, були мотелями, якi летiли на це свiтло, на цей вогонь, щоб згорiти дотла. I зна╨те: цiкаво менi, чи ви iнколи дума╨те про мо©х синiв, про ©х смертi? - повернула до мене голову. - Чи, може... чи, може, ви на боцi свого сина... нi, ви не можете бути на боцi свого сина, хоч ви його любили. Роман i Ступа в одному iконостасi. Якби ваш Роман воскрес... якби вiн побачив, що Ступа виробля╨ у наших Горопахах. Тисячi й тисячi Ступ на нашiй землi. Роман вiд них би вiдвернувся. Вiн був би з мо©ми синами. Нi, я не подумав, що вона ма╨ рацiю, не впевнений, що мiй син пристав би на терор. Я так i сказав ©й: - Не знаю, чи пристав би вiн на терор, на смертi. - А що робити, - зiтхнула Софiя. - Мус, професоре. Ворог обсотав землю сексотами, зрадою, пiдкупом, обiцянками про якусь щасливу червону Укра©ну, i треба... ой треба проти цього воювати. Бо червона Укра©на - це обкервавлена земля. Я слухав ©© i думав, що нiяка вона не божевiльна. Очевидно, сум за синами часом затьмарював ©й мозок, але це миналося: сьогоднi ©© очi були чистi, виплаканi й вимогливi. Я здогадався: це люди навмисне робили ©© божевiльною, рятуючи вiд висилки... цiле село було на ©© боцi. - А зна╨те, професоре, - сказала Софiя згодом, - чого я прийшла до вас... не прийшла, прецiнь, сперечатися з вами, я вас люблю i шаную. Хочу вас попросити, щоб ви по©хали до Лисичан до начальника районного енкаведе: най менi покажуть, де похованi мо© сини. - Сiла на порiг, спустивши ноги на приступцi, i здалося, що готова тут сидiти довiку... була готова тут висидiти мою згоду. Була смiшна, бо я без довго© надуми, без виважування i сумнiвiв сказав, що таки завтра по©ду в райцентр й викладу товаришу Пополудню ©© просьбу... i чом би, зрештою, не попросити, могла й ранiше до мене прийти, менi самому якось на гадку не спадало. Чи я комусь вiдмовляв, якщо траплялася бiда, чи не заступався за людей за Польщi й за нiмцiв, а тепер тим бiльше. Вона чомусь не повiрила жодному мо╨му слову; вона, напевне, подумала, що марною обiцянкою чимдуж випроваджую ©© з веранди, бо не подякувала навiть, лише споглянула на мене суворо й допитливо. А може, Софiя просто втомилася, вичерпалися усi ©© фiзичнi запаси. По очах, по обличчю було видно, що ©© душу обсоту╨ тихий байдужий туман; очi побiлiли, усмiхнулися i подобрiли. Вона йшла до ворiт уже зовсiм веселою, мугикаючи якусь спiванку. На стежцi раз по раз оберталася до мене й пирскала смiхом... i гасила смiх долонею. А вечiр лежав, як мокрий лис, попiд тинами й пильно слухав. 9 Начальником районного енкаведе у Лисичанах був майор Iван Миколайович Пополудень; вiн прийняв мене одразу, як тiльки-но черговий бiля вхiдних дверей доповiв по телефону, що такий-то й такий проситься до нього, до майора, на розмову. Пополудня я знав не вiднинi, вiн, бувало, при©жджав до мене нiбито для того, щоб "порозкошувати" серед книжок у мо©й бiблiотецi й пригадати сво╨ далеке дово╨нне ще учителювання в Запорiжжi. Середнього росту, сухорлявий, в окулярах, з-пiд яких уважно i спокiйно дивилися сiрi очi, вiн справдi був схожий на вчителя, на цивiльного iнтелiгента, на якого припадкове одягли вiйськовий мундир; таким вiн був завжди, у кожний свiй при©зд до нас у Горопахи, таким гречним i уважним зустрiв мене у сво╨му кабiнетi. Рука його була в потиску крiпка i дружня, а усмiшка - привiтна: здавалося, вiн чекав на мене з самiсiнького ранку; i поки я тиснув Пополудневi руку, i поки я грiвся у його усмiшцi, мимохiть пригадалися бандерiвськi "летючки", у яких писалося також про Пополудня... писалося, що хоч вiн укра©нець iз старого козацького роду, однак давно запродав душу москалям, а нема на свiтi страшнiшого чорта, нiж запроданець. I тому, вислужуючись, не ма╨ межi в жорстокостi на допитах: у застiнках лама╨ кiстки й з живо© жертви здира╨ шкiру. Колись, до речi, я показував йому цю пiдкинену листiвку, вiн лише всмiхнувся i розвiв руками. "Що зробиш, - промовив суворо. - Таке життя i вiчна боротьба: ми - ©х, вони - нас. Тiльки недовго вже ©м... кубла ©хнi розтолочемо, - додав iз притиском, i постiйна усмiшка на губах згасла, окуляри зблиснули холодно й гостро, як змах кинджала, а обличчя витяглося, зблiдло, стало невпiзнанним. Та й що, зрештою, я мiг знати про нього, про начальника районного енкаведе. Та й навiщо менi знати? Вiн попросив мене сiсти, простягнув коробку "Казбека" i промовив: - Курiть, Северине Петровичу... курiть та розповiдайте, де ви набралися смiливостi, щоб у бiлий день на людських очах зайти до енкаведе? Не бо©тесь? Я його не розумiв; я так йому й сказав, що не треба велико© смiливостi, щоб вiдчинити дверi, за якими... най буде... сто©ть вартовий з автоматом... i ще може бути, що у вашу контору вхiднi дверi широкi, а вихiднi - вузькi або й зовсiм замурованi. Але що це ма╨ мене обходити? - Я не про цей страх, - вiдповiв Пополудень. - Я про iнший, про той, завтрiшнiй, коли до бандитських схронiв донесуть про вашi вiдвiдування районного енкаведе. Це не так безпечно, Северине Петровичу. Як я вас обороню, га? Чи ви, може, заворожений? - Пополудень зиркав на мене весело, виглядало, що вiн начебто зi мною жарту╨, одначе я помiчав, що весела його нута - роблена. - Чи не бо©тесь, що ввечерi прийдуть тi, з лiсу? - Може, й справдi тi, що в лiсi, прийдуть... А скорiше - нi, - важив я на терезах. - У схронах, гадаю, теж не запiдозрять, що старий учитель Северин Гайдаш комусь там за щось продався, топчучи стежку до енкаведе. Вони, тi, що в лiсi, теж знають, як i ви, Iване Миколайовичу, що менi нiчого не треба... нi хлiба, нi ласки, нi тридцять срiбнякiв. Я нiколи не служив нiякiй владi, зате завжди служив людям. Як мiг. I люди за мною - горою. - Не треба було аж так розкриватися перед ним... навiщо йому, майоровi енкаведе, знати, що в цьому млинi пiсляво╨нному, який жорнував у нашiй Галiле©, я нiкого не боявся... нiкого й нiчого: нi кулi, нi брехнi, нi удавки. Навiщо було йому знати, що цю дивовижну безпечнiсть створили менi люди, яких я вчив або ж учив ©хнiх дiтей та онукiв; вони, може, творили цю безпеку iнту©тивно, з природно© потреби вiддячитись; я ходив помiж ними, помiж людьми, чистий i бiлий, iз нiмбом навколо голови... i вони хотiли мене бачити в нiмбi, i хотiли цiлувати менi руки. Як духовному отцевi. Менi здалося, що я був ©хнiм вiтцем. I що ╨ негiдного в тому, що вчителя цiлують у руку? Не служака ж бо вiн якийсь, який за грошi вiдсиджу╨ у школi сво© години, а коваль, що викову╨ душi. Я нiколи так гарно про себе не думав; може, я хотiв вирости, стати бiльшим... стати над майором енкаведе? Пополудень поскрипував чобiтьми у великому, виповненому сонцем i тютюновим димом кабiнетi й зрiдка вцiляв у мене сво©ми окулярами. В будинку панувала тиша... така пронизлива тиша, що, здавалося, нiкого тут, окрiм нас двох, нема, i я знову пригадав бандерiвську листiвку, в якiй писалося, що тут вдень i вночi лунають зойки катованих. - Хочете, Северине Петровичу, бути добреньким для всiх? - раптово спитав майор, зупинившись навпроти мене. Зняв окуляри й заходився витирати ©х хустиною. Бiлi руки його тремтiли; так, руки його тремтiли; я тепер побачив, що обличчя його було блiде, зморшки сiклися густо i глибоко, а очi - червонi, невиспанi. - Хочете ходити помiж вогнем... стрiляють-бо справа i злiва, спереду й iззаду. Такий час... такий час не зна╨ жалю. А ви настановили когось там розжалобити, напоумити, комусь допомогти i... i сподiва╨тесь уцiлiти, чи не так? - В його голосi вiдчувалася щирiсть; майор, певно, трохи дивувався i, певно, трохи менi заздрив. - Як бачите, ходжу помiж вогнем i, дасть Бог, буду ходити до смертi, - сказав я Пополудневi, а чи... а чи сказав самому собi, ми, прецiнь, i себе викову╨мо повсякчас. - Я так цiле сво╨ життя живу. Кожний ма╨ сво© принципи: ви - сво©, я - сво©. - Даруйте, але не розумiю принципiв, та ще й нiби пiдфарбованих любов'ю до ближнього, в яких нема нiяких принципiв, - промовив майор розсерджено. - Ось до вас позавчора надвечiр придибала Софiя Корчувата, мати вбитих у бункерi бандитiв... розумi╨те, мати цiло© бандерiвсько© бо©вки, яка немало натворила шкоди радянськiй владi в районi... скiльки вони знищили наших товаришiв... й попросила, щоб добренький Северин Петрович Гайдаш вивiдав у начальника районного енкаведе, де закопанi трупи ©© синiв, щоб поставити за ©хнi бандитськi душi свiчки, щоб помолитися, так. I добренький, принциповий начебто директор школи, зглянувшись на материнськi сльози, залишив удома хвору дружину й на попутних примчався в енкаведе. - Пополудень кидав менi в обличчя слова колючi, iронiчнi, але робив це без крику, стримано, навiть ввiчливо-усмiхнено; i тут до мене дiйшло, що його усмiхненiсть - це лише звичка панувати над собою, маска. Я повинен був, певно, обуритися, огнiватися на нього, бо яке йому дiло, хоч i начальнику енкаведе, до мо©х принципiв, нема у них нiчого антидержавного, мо© принципи менi й людям чесно служать багато рокiв, одначе промовчав. Мене вдарило обухом iнше: Пополудень уже поiнформований про мою розмову з Софi╨ю Корчуватою. Звiдки? Хто прича©вся пiд верандою i пiдслуховував, нанизуючи слово на слово? Менi уявилося гiгантське, таки вселенське Вухо, яке висiло мiж небом i землею, i кожний шерех, шепiт, порух гнiву, зiтхання, а може, й невимовлене слово з найдальшого, з найглухiшого кутка ловило й куди слiд передавало. - Вухо у вас чутливе, товаришу майор. Волохате... тисячi волосинок, як щупалець. I всi слухають, слухають, - сказав я Пополудню. - А як же iнакше, - вiдповiв вiн, не криючись. - Ма╨мо справу з ворогом. Тому мусимо все знати й все бачити. Методи значення не мають. Трива╨ боротьба. Хто кого... I тому всi засоби добрi, говорили в давнину. Цi засоби, якщо аргументувати ©х вашими ж принципами, теж служать загальному добру... Про яке добро вiн говорить... Та, зрештою, я не прийшов сюди сперечатися з начальником енкаведе... я прийшов сюди просити, щоб його люди принаймнi показали, де похованi Софi©нi сини. Так i сказав майоровi. Вiн присунув стiлець, сiв навпроти мене й довго дивився менi в обличчя, однак помiтив, що вiн мене не бачить... вiн думав про щось сво╨, окуляри його були слiпi, й аж потiм, урвавши мовчанку, промовив: - Ми, товаришу Гайдаш, енкаведе, установа, яка викорчову╨ бандитськi гнiзда, а не похоронне бюро. - Але ж я сам бачив, як вашi хлопцi, енкаведисти, скинули трупи в автомашину й повезли в Лисичани, - спробував я заперечити. - Що з того? А якби й привезли сюди, то чи я зобов'язаний знати, де закопають стерво? - вiдповiв вiн збайдужа. А вилицi в нього ворухнулися, рука на столi стиснулася в кулак. - Люди ж ми, - правив я сво╨. - Це так нормально: мати хоче знати, де похованi ©© сини. Це так по-людському, розумi╨те? Що з того, що вони були вороги. - Я ще на щось сподiвався. Я не вiрив, що вiн нiчого не зна╨ про Софi©них синiв. Слухайте, як це вiн може не знати, коли мiж небом i землею висить вселенське волохате вухо, яке все чу╨? Я був на©вний? Я дурень iз дурнiв? Пополудень однак мовчав. Вiн мовчки попровадив мене до порога, а коли я взявся за клямку дверей, промовив: - Почекайте. Може, й справдi ма╨те намiр ходити по бритвi й при цьому не порiзатися... i може, справдi милосердя i добро - це те, що ма╨ бути найдорожчим у людському серцi. Тiльки я у це не вiрю. Так, не вiрю. Ненависть пану╨ у душах людських, вчителю. Ви думали над цим? - Вiн помовчав, очiкуючи, певно, мо╨© вiдповiдi. - Ось тиждень тому, - продовжив вiн, - чули, може, бандерiвська бо©вка, засiвши в лозах над Бистрицею, пiд самим райцентром вважайте, висiкла кулеметами групу наших товаришiв, що трьома возами поверталися пiзно ввечерi з Коноплянок... органiзовували там колгосп. Убито секретаря райкому Басинця, пiонервожату Свiтлану Сенцову, Федора Зайця iз земвiддiлу, начальника пошти Гриба i ще двох солдатiв. I мене там убито. Власне, лише випадок уберiг мене, я теж мав бути у цiй групi, але замiсть мене по©хав Григорiй Дацекевич, капiтан, мiй заступник, що пройшов Крим i Рим i всi фронти на додачу. А тут замiсть мене упав. То як же, громадянине Гайдаш, тут бути з вашою проповiддю милосердя? Якби ви були молодшими... якби ви не були вчителем, то крикнув би, як послiдньому: прiч iз мо©х очей! Вiн таки не стримався, таки крикнув. I не подав руки. 10 Поки що я не знаю i знати не хочу, чому мене кличе до читальнi товариш уповноважений; може бути, що десь у менi, у глухому закапелку мого ╨ства уже насторожився сполоханий птах, може бути, що я iнту©тивно здогадуюся, чому мене кличуть до читальнi, але я сам собi не хочу у цьому признатися, яке менi дiло до товариша Ступи, я не боюся нi його викрикiв, нi його погроз, нi смердючого мата, не боюся навiть розчепiреного на столi кулемета, що чорним оком недрiмливе поглипу╨ на читальняний зал (Господи, той кулемет схожий на пса, що готовий стрибнути на тебе); я давно вирiс iз страху, я навiть можу зауважити товаришевi Ступi, що не пасу╨ тримати людей пiд кулеметом... кулемети для поля, для бою, а тут жiнки, дiти, дiди й вчорашнi фронтовики, яким ще сняться атаки й котрi знають справжн╨ призначення кулемета. Але якщо не боюся товариша Ступи та його кулемета, то чого ж так довго чалапаю вулицею, завертаю у перевулки, немовби щось загубив, зупиняюся то тут, то там бiля чужих ворiт i нiбито когось визираю, жду, що ось-ось скрипнуть ворота i на хвiртку вийде газда або ж газдиня i ми удвох почовга╨мо цього вечора до читальнi; я мимохiть ловлю себе на думцi, що навмисне розтягую дорогу, роблю ©© довшою, звивистою, я немовби вiдсуваю читальню кудись у дебри, щоб до не© можна було дiйти хiба що на свiтанку. А може, й не варто до не© заходити? Вечiр випав дощовий, густий, аж дихати було важко; здавалося, що з неба сiялася мокра сажа, i було таке вiдчуття, що чорнота облiпила тобi цiле обличчя й руки, й ти увесь обсипаний i просякнутий чорнотою, i душа твоя теж скнi╨ в чорнотi, ледве поблимуючи, як ось блимають по-мертвецькому жовтi вогники у вiкнах ха'т; вогники цi були схожi на кволе квiтування болотяного латаття; цвинтарне, глухо шумiли над лататтям невидимi у високостi дерева. Iз-за котрогось дерева, iз-за плота, як ножем, ударило менi в обличчя свiтло лiхтарика. - Стiй! Руки вгору! - прохрипiв пропитий бас, ховаючись за променем свiтла. I я не здивувався б, якби слiдом за окриком прошила темряву автоматна черга; я уже звик до стрiлянини, настав-бо такий час, коли стрiляють з вiдваги й з переляку, коли стрiляють, щоб нiбито знищити старе й посiяти нове. Хiба автоматом щось добре посi╨ш? I чи направду добро повинно утверджуватися автоматом... i взагалi жорстокiстю, смертями, примусом? Я рук, однак, не пiдняв, не з вiдваги так вчинив, просто я впiзнав по голосу Петра Когутика - струбка з мiсцевого гарнiзону самооборони. - Чого це ти, Петре, людей ляка╨ш? - спитав я. Вiн мовчки обiйшов навколо мене, став позаду й наставлене дуло автомата торкнулося мого ребра. Навмисне торкнулося? Випадково? - Надто довго йдете, вчителю,- сказав Петро, й кожне його слово було схоже на замерзлу рибину.- Товариш Ступа послав мене за вами, щоб привести. Щоб приспiшити. - Живого чи мертвого? - спробував я пожартувати. Когутик тюпав за мною мовчки, i автомат, певно, дивився менi в спину. Чого б це автомат повинен дивитися менi в спину? Чого б це кулемет на сценi повинен дивитися менi в груди? Я запитував про це свого сина, свого Романа, що загинув десь, розвiявся попелом на полях пiд Майданеком. Ми, бувало, до вiйни, коли вiн при©жджав на вакацi© спершу з бистричансько© гiмназi©, потiм iз Львiвського унiверситету Яна-Казимира, немало дискутували про землю i про владу, про ту Укра©ну, що починалася за Збручем... ми мисленно Збруч-рiчку переходили вбрiд, й обiтована земля лежала перед нами осяйна, вiльна, весела, принаймнi такою ©© бачив мiй син... бачив i вiрив, що до цi╨© землi, до Велико© Укра©ни прилучиться також Галичина, в боротьбi за возз'╨днання вiн вбачав смисл свого життя, i я, слухаючи його, направду не знав, чи маю тiшитися сином, а чи маю над ним плакати. Я колись його остуджував - i тодi рiчка-Збруч глибшала, ставала прiрвою, через яку нiхто не мiг перекинути кладку, бо не все аж таке радiсне за Збручем вiдбувалося, це тобi, сину, здалека так вида╨ться, що там заледве не рай на землi... а в тому бiльшовицькому ра©, чу╨ш, газети пишуть, вимерли вiд голоду шiсть мiльйонiв укра©нських селян... шiсть мiльйонiв... шiсть... а в тому ра© арешти й розстрiли; а в тому ра© не довiряють навiть тво©й партi©, вам усiм, галицьким, польським та бiлоруським комунiстам, i розiгнали бiльшовики вас, вiдреклися вiд вас як вiд зрадникiв. Як це можна зрозумiти? Мiй син мовчав; вiн, певно, сам багато чого не розумiв... не розумiв нi голоду, нi арештiв; вiн, певно, не розумiв, як свiтла начебто iдея вживалася в буднях з жорстокiстю, iз смертями; i, може, вiн сумнiвався, i було йому боляче за шiсть мiльйонiв загиблих з голоду, вiн, може, плакав за ними в душi... i душа його кервавилася, та коли нiмак у сорок першому зайняв Львiв i рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв'язався з комунiстичним пiдпiллям, ходив на диверсi©, писав i розвозив летючки... писав, що настане час i знову над Львовом замайорить червоний прапор. Я якось вiдвiдав його у Львовi, власне, кликав додому, в село, мовляв, перечека╨ш в затишку лиху годину, в школi знайдеться для тебе робота, та й не голодно так, як у мiстi, i картопелька своя, i буряк, i хлiб мама спече, i якась курка порпа╨ться на подвiр'©. Осiнь тодi була. Сорок перший рiк. Над Львовом, здавалось, урвалася хмара, й дощ перiщив уже не одну годину, брукованими вузькими вуличками котилася брудна повiнь; i було боляче дивитися, як серединою вулицi, взявшись, немов дiти, за руки, брели понуро старi ╨врей i ╨врейка; промоклi наскрiзь, байдужi до дощу, до холоду, до води, що збивала ©х з нiг, вони кудись йшли собi та йшли посерединi повенi, посвiчуючи сво©ми жовтими опасками на рукавах. Ми з сином довго спостерiгали крiзь вмите вiкно за цi╨ю жалюгiдною парою, яка не мала права повернути з про©жджо© частини на тротуар, i було нам боляче за цих двох старих зневажених людей... i було нам боляче за нашу безпомiчнiсть, ми не ризикували вихопитись на вулицю, щоб вивести старих людей на тротуар, привести ©х у тепле помешкання, дати гарячо© гербати; за цими двома старими людьми пильно зорили полiцейськi, гестапiвськi очi... зорили за ними кулемети та автомати. - То лише почина╨ться, - порушив мовчанку мiй син. - ©х зiгнали докупи, в гетто... зiгнали й цiлими тисячами вистрiлюють. Ти чув про це, тату? - спитав вiн мене i палаючими очима блиснув менi в обличчя. - Ти вчив мене з колиски, з першого кроку творити добро. Так? - Вiн вхопив мене за руку; вiн не дав менi вiдвернутися, потупити погляд. - То як я маю сховатися, втекти, щезнути у тихому закутку, ©сти з чистим сумлiнням мамин хлiб, учити дiтей пiзнавати письмо, коли ось свiт залитий брудною повiнню... i серед повенi, видиш, iдуть на смерть люди. Хто ©х оборонить? - Але чому ти?! - скрикнув я, вмить забувши про високi iдеали, проповiдi, якi виголошував i вкладав синовi у серце. - I що ти вчиниш супроти сили... супроти страшно© машинерi©, що пре й пре на схiд, розтолочуючи пiд собою силу совiцьку. Вони вже десь у дебрах Росi©, в глибинах далеких. Що можеш ти... що можуть тво© друзi супроти цi╨© сили? Застрелити якогось нiмака iз-за рогу? Що значить один нiмак, коли ©х мiльйони i мiльйони, i всi зубатi, i всi при збро©? Менi здавалось, що Роман не зможе менi вiдповiсти, що я загнав його в тупик, але вiн, не криючись, бо чого, власне, мав би вiд тата ховатися, десь з-пiд стола, з пота╨много, мабуть, сховку, добув стос листiвок, надрукованих на картках учнiвського зошита... одну листiвку вiн простягнув менi. Машинка друкарська була стара, та й "машинiст", мабуть, трапився недосвiдчений, бо лiтери вистрибували то вверх, то вниз i сидiли на учнiвських лiнiйках, як ластiвки на телефонних дротах; а все ж око звикало до ластiвок, згрiбало ©х докупи: було там написано, що головне тепер не впадати в розпач. Звичайно, нiчого доброго нема, гiтлерiвськi орди топчуть нашу землю, та недовго, нi, недовго ©м топтати. Настане час, i покотяться вони назад, розтрощенi, i знову над Ки╨вом, над Львовом, над усi╨ю нашою землею замайорить червоний прапор. Треба сьогоднi у це вiрити, вiра - це могутня зброя, чу╨те, браття i сестри! - Це ти писав? - спитав я Романа, який не спускав iз мене очей. Йому, вочевидь, хотiлося побачити мою реакцiю. - Може, i я, - вiдповiв вiн, посмiхаючись. - Я ©х писав, а сьогоднi вночi маю розкле©ти. Я уявив осiнню мокру нiч, темнi, як ущелини, вулицi Львова, принишклi кам'яницi, брами, патрулi, пострiли... i серед виру нiчних небезпек вiд муру до муру, вiд брами до брами перебiга╨ мiй син, розклеюючи листiвки, що кличуть вiрити в перемогу Сталiна над Гiтлером. - А сам ти... ти вiриш, що так станеться? - спитав я Романа. - Вiриш у червоний прапор? - Якби не вiрив, то хiба брався б за це дiло... хiба я зв'язався б iз пiдпiллям, iз старими мо©ми приятелями? Нiби тобi не вiдомо, що за кожну нашу листiвку гестапо готове тричi послати тебе на смерть. Я хитав головою, про три смертi з ним погоджувався, нинi не треба аж цi╨© пiдпiльно© прокламацi©, щоб тебе тричi послали на смерть, нинi досить одного бунтiвного слова, ненависного погляду. Лише погляду... Мене цiкавило iнше: наскiльки вiн щирий i правдивий з самим собою? Може, вiн бачить свою смерть у романтичному ореолi борця? Може, мiй син не уявля╨, що значить зникнути з лиця землi... а головне, в iм'я чого зникнути? Та як я мiг запитати про це Романа навпрямки? Дощ тим часом не переставав. Вулицею далi котилися униз, кудись у каналiзацiйнi люки бруднi буруни, i я знову уявив сина посеред ночi й посеред брудних цих потокiв. - Ти хочеш про щось мене спитати, тату? - обiзвався по довгiй мовчанцi Роман. - Я бачу, що ти щось вишiпту╨ш про себе, - посмiхнувся вiн, радий, мабуть, що пiдмiтив мою звичку: iнколи сво© думки, немовби для того, щоб вони одяглися у форму, я попередньо вкладав у шепiт. Про це знали тiльки моя дружина i син. - Мабуть, мо╨ питання буде стосуватися не тiльки тебе особисто... так, не тiльки тебе воно торка╨ться, воно до багатьох, i до мене в тому числi, - заговорив я, ходячи по кiмнатi. - Тобi вiдомо, що я завжди намагався триматись осторонь усяких партiй... я переконаний, що кожна партiя, якщо тiльки ти ста╨ш ©© членом чи й лише симпатиком, дикту╨ тобi сво© порядки, умови, примушу╨ собi служити i, примушуючи, каже, що так треба в iм'я народу. - Це стара наша суперечка, - перебив мене син. Я тiльки тепер, чомусь тiльки тепер помiтив, як вiн змiнився з лiта, коли був на вакацiях удома. Обличчя його, схудле й видовжене, постарiло й посуворiшало... суворостi йому, певно, додавали рудуватi вуса; я подумав, що у вусах, у довгiй семiнарськiй шевелюрi вiн хова╨ться вiд себе молодого i вiд комсомольця тридцять дев'ятого року. - То пощо тепер починати ©© наново? - запитав вiн сухо, неприязно. - Не про партi© хочу сперечатися, - спохопився я. - Просто до слова прийшлося. Хочу цим пiдкреслити, що я начебто стою збоку, що я сторонський... - Людина сьогоднi не може стояти осторонь, коли вiйна, - промовив вiн, здивовано поглянувши на мене. - Ти вчитель, тату, i отже, не можеш назватися сторонським, тобто чужим. Як будеш завтра вчити сво©х школярiв? Невже ти ©м не скажеш... не знайдеш мудрого способу вимовити хоч би одне слово з цi╨© летючки? - Вiн, певно, вiдкривав мене для себе; вiн, певно, розчаровувався в менi; вiн, певно, дотепер мав мене за кращого i за розумнiшого. Але я не хотiв ставати в його очах анi кращим, анi мудрiшим, я стовбичив посеред кiмнати, в яку заповзали сутiнки, i говорив: - Господи, чи нема вчителевi чому вчити сво©х школярiв? ╙ такi поняття, як "мама", "земля", "хлiб", "любов", "добро". - Так, iснують ще й такi поняття, але ж по землi, по любовi, по матерях, тату, сунуть i топчуться траками нiмецькi танки! - майже аж вирикнув вiн. - Власне, я хотiв спитати... це головне: ти впевнений, що коли нiмцi вiдкотяться назад, то совiцькi танки так само не потопчуть i добро, i любов, i матерiв? Хiба ти забув про голод тридцять третього року, про арешти й розстрiли? Ти забув, урештi, що в наших-таки Горопахах, коли в тридцять дев'ятому прийшла радянська влада, то енкаведе арештувало Дмитра Бойчука, Василя Качура, Штефана Данилишина та ще кiлькох. А вони ж були комунiстами, фундаторами тво╨© ж партi©, одними з перших прорубували "вiкна на схiд". Ходили, щоправда, чутки, що вони не пiдкорилися Комiнтерну, не самолiквiдувалися, а далi продовжували пiдпiльну комунiстичну дiяльнiсть. Комунiстичну, чу╨ш, а не якусь iншу, буржуйську, як це у вас прийнято говорити. А за це дiстали кару... за це прикотило вночi чорне авто... чорний ворон - i слiд за ними пропав. Ти думав над цим? - Ти думав над цим, - спитав я знов. Роман сидiв, схиливши голову на руки. Перед ним лежала купка вiддрукованих на машинцi летючок, якi вiн сьогоднi вночi повинен розкле©ти по мiсту, i вiн, мабуть, думав про небезпеку, що чигала на нього на кожному кроцi, i розмiрковував водночас над мо©ми словами, бо довго не вiдповiдав, немовби навмисне перечiкував, щоб у кiмнатi споночiло i я не змiг би запримiтити муку на його лицi. - Хочеш знати, тату, правду, - почав вiн невпевнено, сумнiваючись у чомусь, - то повинен тобi... повинен признатися: моя голова розколю╨ться од цих же питань, якими ти щойно мене закидав, мов розпеченим камiнням, - посмiхнувся вiн. Коли Роман посмiхався, то робився дуже схожим на Iрку, на свою маму: посмiшка злагiднювала його риси, виповнювала м'якiстю, свiтлом; i в такi осяянi хвилини я найбiльше його любив. - Я багато чого не можу собi пояснити... якiсь фатальнi помилки... якiсь ворожi пiдступи... якесь страшне непорозумiння. Ти, одначе, скажи менi по-батькiвському одверто: хiба виннi прапори, якими сьогоднi благословляють, а завтра витирають ними закривавленi руки? Я вiрую у прапор благословенний... Гiрко як... Мiй хлопчик, мiй Роман вiрив у червоний благословенний прапор i за цей прапор розвiявся сiрим попелом на полях пiд Люблiном, а його батька ведуть пiд дулом автомата на яснi очi оперуповноваженого товариша Ступи. Цей теж перегризе горлянку за червоний прапор. Я уявляв себе на мiсцi старого ╨врея, який чалапав, високо пiднiмаючи ноги, посерединi львiвсько© вулицi, що вирувала брудними потоками, того осiннього надвечiр'я, коли я при©жджав до Романа; я аж раптово зупинився, i пiд ребро штрикнуло мене дуло автомата... i бачилось менi знову, як старий ╨врей упав у жовтi каламутнi води, а стара жiнка силкувалася його пiдняти, все промовляючи щось до нього; старий пробував звестися на колiна, це йому не вдавалося, вiн борсався i хлюпався у жовтих водах (а хтось реготався на тротуарi), аж поки не вдарила автоматна черга, i старi обо╨ впали в жовтi води... i було страшно, що львiвська вулиця виявилася такою глибокою, бо вода обох ©х проковтнула (а може, на цьому мiсцi провалився брук?). - За що ©х, Романе? Люди ж, - запитував я розпачливо сина. Сьогоднi, однак, не було коло мене сина, його нiде нема, вiн прорiс зелом чи деревом пiд польським Лоблiном, зате торкнув мене за лiкоть струбок Петро Когутик... торкнув вибачливо, але вимогливо. - То чого ж сто©мо, директоре? Чекають там на нас. Справдi, в читальнi на мене чекали. Товариш Ступа кивнув зi сцени головою, рукою показуючи, щоб я сiв на передню бiля сцени лавку; на сценi так само, як кожно© суботи, стояв на столi розчепiрений кулемет, нацiлений дулом на зал, i так само попирхували й чадiли гасовi лампи, i так само саля горбилася принишкло, ховаючи в комiри голови, i лише дiтлахи попискували, як мишi, i так само товариш Ступа походжав гонорове по сценi й повчав людей, як мають жити в будущинi без власно© землi i без коней, без Бога й без iнших буржуазних пережиткiв. О, товариш Ступа красно говорив про майбутн╨ колгоспне життя: гуртова радiсна праця, пiснi, на полях трактори та комбайни, душа селянська скине з себе правiчну силу землi, тягар i розкрiпачиться, випрямиться, гляне вгору, щезнуть бiди, ти вже не будеш, як тепер, вдень i вночi боятися посухи, мокви чи граду, за тебе будуть думати мудрi агрономи. За тобою, один з другим, сто©ть наша партiя, товариш Сталiн. Я заслухався; я знову мимоволi згадував розмову з сином про благословеннi чистi прапори, i... i менi сьогоднi теж хотiлося повiрити у них, у цi прапори, у щасливе майбуття мо©х краян. Може, й справдi, не такi страшнi чорти, як ©х малюють? Може, й справдi, людина врештi розiгне спину i погляне на небо й на те поле iнакшими очима i побачить, що поле - це не тiльки жито та картопелька, а також жайвори, квiти, пошум колосся i золоте мрево, яке гойда╨ться над цiлим тихим свiтом. Здавалося, цей суворий капiтан у виблищених чоботях i портупе©, пiдтягнутий, лобастий чисто виголений, трима╨ у сво©х долонях невидимi нитки вiд золотавого мрева i вiд дзвiночкiв польових жайворiв, i, що говорити, селяни з глибин читальняних сутiнкiв, iз смороду махоркового диму споглядали на нього зацiкавлено й привiтно, ©м, взаправду, в'©лася в душу, як ©дь, земля, оце неродюче Кам'яне поле, i, напевно, чимало з селянського гурту хотiло б якось звiльнитися вiд нього, од свого триклятущого поля, як вiд каторжного хреста, тiльки... тiльки страшно ©м було залишатися опори пiд ногами, не уявляли, як будуть лягати спати без вiчного клопоту, що завтра треба сiяти або ж сапати, косити чи возити, поки санна дорога, гнiй на поле... Замилування опером минулося, лишень вiн перейшов до другого "номера програми", як вiн сам сказав. Тепер Ступа вичитував прiзвища тих, якi саботують м'ясопоставки, як i тиждень тому, та ще не розрахувалися з державою зерном й картоплею. "А це явний саботаж, шляк би вас ясний трафив, - входив у злiсть товариш Ступа. - Я знаю, бандити з лiсу пiдмовляють не квапитися годувати совiтiв, бо нинi-завтра вибухне вiйна з Америкою i все перемiниться. А я вам, громадяни, авторитетно заявляю, на Америку й на бандитiв не сподiвайтеся, я до останнього зеренця вимету у ваших коморах, бо ваш святий обов'язок перед державою здати хлiб i до хлiба... на ваш хлiб чекають робiтники в мiстi, всi, хто вiдбудову╨ знищене вiйною народне господарство. - А ми ©сти не хочемо! - раптом хтось з середини, iз сутiнкiв вигукнув вiдважно, i товариш Ступа мало не спiткнувся на сценi. Вiн зупинився i, вдивляючись у салю, що аж западалася, здавалося, вiд страху й покори пiд землю, свердлив поглядом людську масу. - Ну-ну, - сказав поволi, ледве не пошепки. - То хто там такий вiдважний i голодний, понiма╨ш? Виходь на сцену, тут умить нагоду╨мо. Ступа ще очiкував, що хтось таки пiдведеться зi свого мiсця, але минали хвилини, читальня далi нiмувала. Тодi Ступа засмiявся. - Ви дума╨те, я не дiзнаюся завтра, хто нинi в Горопахах зголоднiв? Ви дума╨те, що нема в мене чутливих вух i пильних очей? Одначе я вже сьогоднi переконаний, що це вигукнув ворог, подонок, який постiйно году╨ у схронах бандерiв, а радянськiй владi показу╨ дулю. Хiба минулого тижня не були арештованi Федь Долiшний та Прокiп Мельник за те, що на "буфони" збирали грошi для бандитiв? Не журiться, "трiйка" у Бистричанах дасть ©м на повну котушку, а сiм'© по©дуть на висилку в Сибiр. Бо як же iнакше виполювати з нашо© нивки чортополох. Чи як кажете, громадянине Гайдаш? - оперуповноважений несподiвано звернувся до мене. 11 За шкiльною звичкою я пiдвiвся з лави, похнюпивши голову; менi не хотiлося пiдносити голову; я боявся, що коли пiдведу голову й зобачу очiкувально-ввiчливе по-╨зу©тському усмiхнене обличчя оперуповно-важеного, то не стримаюся i скажу таке, що давно повинен був сказати... я повинен йому сказати, що негоже, чоловiче, отак говорити з людьми, цiлитися у нас кулеметом i погрожувати Сибiром. Що тут балакати, товаришу Ступа, час справдi складний, переломний. Ви ось тут агiту╨те за радянську владу, а вночi городами прокрадуться нишком тi, що в лiсi, й теж скажуть селяниновi: давай хлiба, давай сала, самогону. I спробуй-но не дати... I чи дивно, що сто©ть селянин... сто©ть бiдний наш Iван посеред Кам'яного поля й бо©ться глянути вправо або ж влiво? Промова моя на сьогоднi була наготовлена, я носив ©© на язику, як у кишенi, збираючись при нагодi кинути ©© у вiчi товаришевi Ступi, одначе якось не зважувався, а простiше сказати - й на мене мала вплив магiя його безпардонного мату. Я, виходить, боявся Ступи? Вiн i мене залякав. I я знав, що й сьогоднi теж не зважуся виказати йому прилюдно наболiле, i за це себе ненавидiв. Теж менi оборонець народу... - Ну, ну, громадянине Гайдаш, ми чека╨мо вашого мудрого слова, - все ще чипiв посеред сцени товариш оперуповноважений, нацiлившись у мене простягнутою рукою. - Скажiть-бо: хiба не ворог кожний, хто жалу╨ для радянсько© влади буханець хлiба... а влада, може, тим хлiбом нагоду╨ осиротiлих дiтей фронтовикiв. Чи, може, вчителю, вам не шкода виголоднiлих дiтей? Вiн iронiзував надi мною. Вiн начебто стояв тепер пiд благословенним прапором, i я думав, що Ступа ма╨ рацiю: грiх не нагодувати голодних дiтей. А ще я подумав, що сво©м праведним прапором вiн затуляв горопахiвську нужду: ой, не часто й горопахiвськi дiти ©дять той хлiб... чи не частiше ©дять лободу, а вiвсяний корж - для них теж немала розкiш. Але й цього я йому не сказав, та йому, власне, й не були потрiбнi мо© вiдповiдi, йому не залежало на них; йому залежало на тому, щоб принизити мене, показати свою владу надi мною, це я тепер зрозумiв, тому й приведено мене сюди пiд дулом автомата. Читальня ожила в пошептах, у перемовах, хтось за мо©ми плечима пирскнув смiхом, i не знати було, що означа╨ той смiх ... смiялися з мене, з мого боягузтва? Чи просто було комусь смiшно, що оперуповноважений трима╨ по стiйцi "струнко" директора школи й "зициру╨" його, як найостаннiшого школяра. - Ви, громадянине Гайдаш, не мовчiть, не задля того, щоб ви мовчали, покликано вас перед людськi очi, - вже iншим тоном, сухим, офiцiйним заговорив товариш Ступа. - Ми покликали вас, щоб ви отут перед людьми вiдзвiтувалися, як вчите та чому навча╨те наших дiтей. Люди хочуть знати... я теж хочу знати. Прошу на сцену. Я було зробив крок, щоб таки видибати на сцену, й одразу призупинився. Що означа╨ цей нагальний мiй звiт, хто його вимага╨ i кому вiн потрiбний? I чому це я повинен звiтувати перед Ступою? Вiн хто такий? А крiм того, чому мене, старшу людину, виставляють на сцену? Для посмiховища? - Вибачайте, але не маю чого робити на сценi, товаришу Ступо, - вiдповiв я твердо. - Я не якийсь артист... I нiякого звiту робити не буду. - Я все ж таки прошу, громадянине, на сцену, щоб вас усi бачили... - стримував себе товариш опер. Я вiдчував: баглося йому крикнути, скомандувати, вiн не звик, щоб йому перечили. Права його рука iмпульсивно раз по раз хапала за кобуру пiстолета... йому страх як хотiлося погрозити менi збро╨ю, проте не давав руцi волi, лише механiчно то розстiбував, то назад застiбував кобуру. Була це мука для його знервованих рук. - I не просiть, i не наказуйте, - промовив я у напруженiй тишi, i кожне мо╨ слово у цiй тишi було важке: переднi ряди в залi аж попригиналися, боячись, певно, щоб котресь мо╨ слово не впало на ©хнi голови i щоб завтра ©х не покликали за свiдкiв. - Мене й звiдси, з мiсця видно кожному. - Мо© ж слова менi самому додавали хоробростi, я ж нiчого не втрачав i нiчого не здобував, я не був винен у нiчому нi перед опер-уповноваженим, нi перед Горопахами. - Я у Горопахах, щоб ви знали, вчителюю бiльше тридцяти рокiв, i тут, у цiй салi, певно, сидить двi третини мо©х учнiв учорашнiх, позавчорашнiх i ще хто зна╨ колишнiх... i коли вони щось мають до мене, то хай спитають. Хай, якщо заслуговую, кинуть у мене каменем. - Я повернувся до салi, до людей, сотнi пар очей споглядали на мене i стривожено, i зацiкавлено, колишнi мо© i теперiшнi учнi не могли второпати, чого вiд мене вимага╨ Ступа. Упокорення? Поганьблення? За що? В людських очах свiтилася пiдтримка, я майже фiзично вiдчував цю пiдтримку, вона була схожа на невидиму стiну,