тистi нiмби навiть тим, якi заслуговують, щоб ©м намалювати роги. Потiм iз плином часу я поступово переконувався, що старому Вербеню можна було малювати нiмб i роги, вiн був рiзний, однаковий i постiйний вiн був лише в ставленнi до раю i пекла; я бачив його злим i добрим, мудрим i впертим у сво©й прямолiнiйностi, веселим i засмученим, але зате нiколи не бачив його байдужим. - Я колись у дитинствi хотiв кимось бути... не просто бути ксьондзом чи вiйтом, чи вчителем, я хотiв, може, стати поетом, а може - малярем, та я, власне, твердо й не знав, ким менi хотiлося бути... хлопчисько ж... але в хлопчачiй мо©й душi, пам'ятаю, жило жадання сказати людям, що чую, як дзвонить у присмерках, розсiваючись по травах, роса, що розумiю, про що перемовляються помiж собою смереки, що днi бувають витонченi й нiжнi, як скрипки, а бувають також днi чорнi, сiрi чи й червонi, або ницi, або ж простромленi наскрiзь вилами, i кров капа╨ на осiннi садки, - згадав Вербень про минулi сво© роки й поривання. - А проте люди... нiхто й не довiдався, що в менi щось сидiло... ангел, певно, сидiв. Я у шiсть рокiв залишився сиротою, у старшо© сестри, у Катерини, бавив дiтей, потiм у брата Тодора пас худiбку. Згодом привчили мене до сапи, до сiчкарнi, до плуга, до коси, до роботизни щоденно©... не мав я часу на признання... та й не було кому признаватися до того, що в менi сидить ангел, та й боявся комусь признаватися, щоб не реготали: "Ги-ги, в Данька Вербеня ангел сидить, а може, то не ангел, може, дiдько?". Кому я мав висповiдатися, що мiй ангел пiдстерiга╨, як ростуть трави, i розумi╨, про що розмовляють птахи, мiй ангел пiднiма╨ мене понад землею, i лiта╨мо ми в прозорiй синявi, аж серце спiва╨... а трапля╨ться, ангел бере мене за руку й водить по рiллi, по стернях, по камiннi... кров капа╨ з душi... i болить мене душа. А потiм... ех, потiм... Згодом засмоктала мене сирiтська доля, вiчна робота сiльська кинула мене пiд ноги, потопталася, а там - вiйна... я так i зостався з чотирма класами i одним коридором, як то говориться. Найбiльше, чого я навчився, - це столярського ремесла. - Хiба це мало: навчитися робити чесний хлiб? Сiяти i орати... - сказав я, потiшаючи старого. - Ет, i ця наука стала непотрiбною. Забрали мене в колгосп... i довго хлiб наш насущний був гiрким. - Вербень замовк, насупившись, зробився знову ©жакуватим, злим, i навiть старий автомобiль, здавалося, уловив перемiну його настрою, бо раптом загарчав, смикнувся. А мимо дороги бiгли поля, лiси стояли на пагорбах, як полки, з ярiв, з-помiж горбiв визирали чепурнi села; власне, це вже було Опiлля, воно починалося десь там, де iз "Станiславсько© цiсарки" шлях розгалужувався на Тернопiльщину, але помiтно© рiзницi мiж "звичайними" та опiльськими селами i полями, чогось такого характерного, романтичного я не помiтив; я був, очевидно, на©вний у сво╨му жаданнi романтичного... жадання це, певно, висотувалося з давнiх оповiдей про цей край Петра Степановича Грицая, i тепер мимоволi ожили в менi, заiскрилися жаринки в попелi. Справжн╨ Опiлля почалося лише тодi, коли Вербенiв "Москвич" звернув iз асфальту на пiщану дорогу, що починалася помiж двома горбами; високi горби теж були бiлi, з поруйнованих ©х схилiв, iз глибоких нутрощiв визирали, як ребра, пласти вапняку; кам'янi брили, темнi гущаки терену на вершинах горбiв, обчiмханий вiтрами присадкуватий дубисько, що рiс у пiднiжжi i був схожий на покалiченого во©на, надавали двом горбам вигляду ворiт, початку, сторожi. Горби стерегли початок Опiлля? Очевидно, я помилився; я впевнений, що цього "початку" не помiчав Грицай, який тут бував не один раз, нi тим бiльше Вербень, нi сила-силенна iнших мандрiвникiв, якi звертали з асфальту на пiщану дорогу; початок починався лише для мене, вiн зродився у мо©й душi, це був особливий настрiй, особливе бачення свiту; сталося в менi незбагненне, хтось начебто торкнувся смичком скрипки, й вона заграла, мелодiя була бiла, чиста, як дiвчина, а ©© почув, як тiльки-но ми минули вапняковi горби... я пiддався мелодi©, менi хотiлося, щоб вона нiколи не згасла у мо©й кровi. I разом iз тим я пота╨мно вiд самого себе знав, що це омана, навiювання, бо власне нiчого ворожбитного не починалося за двома горбами, дорога тут бiгла звичайна, втоптана безлiччю самоскидiв, що возили з недалеких кар'╨рiв бiлий, як снiг, пiсок i цим пiском дорогу щедро посiвали. Обабiч вигрiвалися на сонцi то розлогi колгоспнi поля, то рукавцi людських дiлянок, то визирали з густих сливових садкiв сiльськi котеджi iз характерними заломленими вниз дахами; звичайними були й сiножатi понад Золотою Липою i над численними потiчками - баглося лягти в густi трави й покотитися ними кудись... у серцевину трав'яну, в ©хнi глибини й там заснути. Одначе я не помiчав буденностi земно©; я ще нiколи не вiдчував себе таким глибоким художником, як тут, менi тут були доступнi всi кольори, всi пота╨мнi чари фарб, i я чув у собi силу передати пензлем замрiю, вроду цi╨© землi; я раз по раз хапався за мольберт, який прихопив з собою, i раз по раз ловив себе на бажаннi попросити Вербеня, щоб зупинив свiй дриндулет, i я вискочу з його нутрощiв, пiду луками й почну малювати... Вербень, очевидно, або вiдчув мiй настрiй, або знав силу очарування краю, бо сам зупинився на обочинi й сказав: - Най мiй кiнь, Майстре, вiдпочине. А ви, якщо хочете, малюйте... малюйте хоч до вечора, хоч цiлу нiч i завтрашнiй день... i цiле лiто. - Вiн засмiявся, гостроносе його обличчя випогодилося, колючi вiд природи очi дивилися на мене лагiдно, весело... i ще, може, Вербень споглядав на мене хитрувато. Мовляв, потрапив ти, Бережане, в Опiлля, а тут чари на кожному кроцi, тут пану╨ правiчна ворожба. - А як же церква Святого Духа i малювання на стiнi... i зламана козацька шабля? - спробував я боронитися. - Уже полудн╨, чи встигнемо за дня? Вiн знову засмiявся: - Куди нам поспiшати? Хiба ми з вами не вiчнi... i вчора були-смо, i завтра будемо i вовiк. Якщо ми вже тут, якщо вирвалися з асфальту, то до Святого Духа дiйдемо. - Вiн помовчав, обдумуючи щось сво╨. I додав пiдкреслено поважно: - Слухайте, а може, направду вам треба постояти тут край пiщано© дороги чи полежати в травi... чи збiгайте-но униз (видите, стежка поплелася) до потоку й помийте ноги. Може, тут потрiбне омивання вiд усякого дрiб'язку? Омивання? Вербень споглядав на мене уважно, навiть прискiпливо, його очi знову поблискували, як уламки скла, i я стояв перед ним безпорадний, не можучи оборонитися нi вiд його питання, нi вiд гострого погляду; нi, дотепер, правду кажучи, я не думав про омивання та очищення, у цьому, здавалося, не було потреби... а може, не було нагоди подумати про очищення? Може, дотепер я плив по життю легко й безтурботно, не оглядаючись назад? Невже там, позаду, нема в мене грiхiв? Господи, та ж я не бездумний, я не трава, по якiй топчуться безбоязно, не дерево, що не пам'ята╨ вчорашнього дня, не вiтер, якому байдуже, що овiвати - собори чи купи гною, я навiть не сонце, яке однаково огрiва╨ праведника i грiшника. Хiба я мало змарнував часу, вiдриваючи його вiд свого творчого строку, на реставрацiю рiдно© старовини... хiба, отже, я не жив великими i шляхетними поривами, не дбаючи про славу й заробiток? Хiба я не топчуся мiсяцями перед мольбертом, прагнучи розгадати сутнiсть жiнки мого народу? Хiба... Але чого я виправдовуюся? Перед ким? Перед Вербенем, що, закуривши, сiв на обочину дороги, притулившись плечима до заднього колеса автомобiля? Перед самим собою? Перед потребою очиститися? Але ж вiд чого... вiд кого... вiд якого бруду маю очиститися? Ну, може, винен я, що частiше малював лише красу, веселi села, соняшниковi поля, осяянi електрикою мiста. Княжу гору в Галичi, осiдлану мачтами високовольтних лiнiй, людей у святочнiй одежi, що вибiгли на поле, де перший колгоспний трактор розорю╨ межi, труби газопроводу, що вповзали в Карпати, так званих передовикiв iз iконостасами урядових нагород на грудях? А що я мав малювати? Тiльки красу i правду? Добро i зло? Життя в його щоденному потужному плинi, де ╨ мiсце радощам i смутку? Смертi?.. Де б я тодi виставлявся? Хто б купив картину? Який музей, скажiмо, придбав би мо╨ полотно, яке мучить мене з дитинства... я з дитинства пам'ятаю, як вивозили на Сибiр мо©х краян... мовчанку пам'ятаю, що зацiпенiло гусла над валкою пiдвiд... пам'ятаю в кузовi автомобiля розчепiрений на високих ногах кулемет iз обслугою в синiх кашкетах... чомусь той кулемет уявля╨ться менi хижою птахою, що дзьобом нацiлилась на згорблених на пiдводах людей. А за тим кулеметом, за синiми кашкетами бiжить i бiжить слiдом людський зойк. Чому я цього не намалював? Не знав, як намалювати стиснуту в зубах мовчанку чи людський зойк? Боявся? Боявся, що хтось з правлiння художницького... хтось з начальства обласного, яке iнколи любило навiдуватися в майстерню, щоб спорожнити келишок i "побалакати на мистецькi теми", наткнеться припадком на цю картину, на розчепiрений хижий кулемет, на зубастi зiрки синiх кашкетiв, почу╨ людську муку й покива╨ пальцем: "Но-но, товаришу Бережан, ти зна╨ш, чим це пахне?" Доволi, що замолоду я намалював портрет Северина Петровича Гайдаша - директора Горопасько© школи пiсля його повернення iз заслання, з Сибiру; на полотнi живе презирлива до всього на свiтi, не вiруюча в нiщо стара людина з голим черепом i малими вусиками пiд хрящуватим носом; презирство в його очах вiдштовхувало, а зата╨ний смуток, невимовний бiль у кутиках опущених губ, страждання примушували... а таки примушували знову й знову дивитися вчителевi у вiчi i майже фiзично вiдчувати, як вiн тебе ненавидить. Я знаю, що цей портрет менi вдався, я працював над ним цiле лiто, i цiле лiто Гайдаш менi позував; вiн, бувало, тижнями не обдiляв мене нi словом, начебто я особисто завинив в усiх його лихах, але й траплялося, що пережите та вистраждане проривало мовчанку - i вже не було стриму його жалям. I що з того? Нiкому цей портрет я не осмiлювався показати, боячись, що мене спитають: "Чому ця людина обпалю╨ нашу прекрасну радянську дiйснiсть ненавистю? Хто вiн, власне, ╨? Куркуль? Бандпiдсобник, що повернувся iз спецпоселення? Невже вiн нiколи не зазнавав у життi радостi, любовi?" Гайдашiв портрет дотепер припада╨ пилюкою на стелажi, подалi вiд очей, а разом iз ним припада╨ пилом моя душа. Невже й моя душа засмiчена? Одначе чому я думаю про це у сю ж хвилину й чому терзаюся начебто безпричинно? Невже й справдi Опiлля, земля оця, розстелена передi мною, вiдчинена й безборонна, вимага╨ мого очищення? Я жбурнув у ситняк мольберт i рушив, як слiпий, навмання у трави. Стояла косовиця - благословенна пора на землi. Сонце висiло над головою, як добрий Бог. Чисте небо пiдпирали де зблиски хрестiв на церковних банях, де водонапiрнi башти, де лiси на горбах, а позаду, за Вербеновим "Москвичем" небо тримала на собi вервечка головастих верб - i не було в цьому нiчого дивного: так повинно дiятися на землi, кожен-бо трима╨ свiт на сво©й головi. Трава сягала по колiна, а де-не-де я потопав у нiй до пояса; буяння трав, мiльярди розсипаних зiрок, що горiли жовтим, червоним, бiлим i фiолетовим цвiтом, брали мене в полон, дурманили соками й запахами, i я хмелiв, вiдчуваючи, що розчиняюся в травах, зливаюся з квiттям, з небом, iз хрестами на церквах, з вербами понад потоком. Аж потiм, упавши хмiльно в копанку, що колись служила на сiножатi межею, i отверезiлий вiд бризку води, що хлюпнула менi у вiчi, я помiтив, що земля, сiножатi, починаючи вiд дороги, а далi - понад потоком i аж ген-ген до горбiв, були розмежованi усохлим вiльховим гiллям на рiвнi дiлянки; на дiлянках тут i там, як бузьки на болотi, бiлiли косарi: по дво╨ косарiв було подекуди на дiлянцi, по тро╨, а бiльше - по одному, а скраю косила одна-╨дина жiнка... може бути, що на луках косило iще кiлька жiнок, я ©х, напевно, не бачив... я бачив лише цю одну, до яко© iшов навпростець, сам цього до кiнця не усвiдомлюючи. - Гей, ви там! - крикнула менi жiнка навстрiч. - Траву не топчiть, бо й так покручена вiтром. - Вона зупинилася, посторцувала косу, дiстала з кушки, що висiла на чоловiчому ременi, камiнь i заходилася косу мантачити. Робила вона це вправно, по-чоловiчому... i по-чоловiчому твердо стояла на ногах, боса, а за нею на косовищi вид-нiлися двi прим'ятi глибокi колi© - слiди вiд нiг. Не була вродливою; була кругла на обличчi, присадкувата, налита соками, молоком, роботящою силою вигравала цiла ©© постать. А проте, розгарячена роботою, у пiдiтканiй вище колiн спiдницi, в крапчастiй, зiсунутiй назад хустинi, пов'язанiй по-молодицькому, у бiлiй розхристанiй на грудях сорочцi, вона мимоволi вабила сво╨ю вiдкритою, зазивною жiночiстю; жiнка була цiла кольорова: бiла, рожева, червона, а старосвiтська крайка, що оперiзувала ©© стан, була зеленою, i очi теж мала зеленi, збитошнi; вiд ©© розпашiлостi, веселостi струмилася нiжна струна... так, струмилося, упиралося в мене щось дуже матерiальне, i я подумав, що нiколи я так у живi очi не здибався iз силою жiночо© зваби... i ще я подумав, як зберегти в пам'ятi оцю струну, зберегти, щоб i завтра, коли стану малювати з сво╨© Дарки жiночий портрет, вона грала, жила в мо©й душi. Як же менi цю струну перевести у фарби, в кольори? А може, нiчого цього не було, може, я дивився на цю жiнку надто по-художницькому, заворожений лiтом, травами, чистим небом? Вона, звичайно ж, помiтила мою завороженiсть, бо посмiхнулася: - Ви чого такий... такий, - i покрутила пальцем коло скронi. - Випили, може? - Мiряла мене поглядом смiливо й насмiшкувато. - Та нi, - почав я виправдовуватися. - Не випив, але, очевидно, без вина захмелiв. I ще я здивований. Слухайте, невже на Опiллi жiнок примушують косити? У наших краях, на Пiдгiр'©, косовиця - не жiноча справа. - Це тодi не жiноча, коли в хатi ма╨ш газду. А коли ти вдовиця i дiтлахи тво© ще дрiбнi, то не пита╨шся роботи: "Ти, небого, в штанах чи у спiдницi?". Тим бiльше в косовицю... трави ж перестигають i тверднуть, як дрiт, а днi минаються, як солом'яний вогонь горить. Тому хапа╨ш косу й бiжиш. - Чом би когось не попросити, щоб допомiг, - продовжив я розпити. - Кого? Когось з чоловiкiв? Якби на нiч попросила переспати, то прибiг би один iз другим, бо чужа завжди солодша, - пирскнула смiхом i ще бiльше розчервонiлася. - А до коси не прибiжать, знаю хлопське те кодло. А ви от... ви вмi╨те косити? В життi я нiколи не косив, не було часу навчитися, рано пiшов iз села, одначе мовчки узяв у не© косу i став у загiнок, у "ручку". Навiщо я це зробив? Хотiв похизуватися? Пота╨мно собi жадав, щоб милували мене ©© зеленi очi... хотiв врештi спробувати смак селянсько© роботи? Не вийшло. Коса мене зовсiм не слухалася: або вдарялася "п'ятою" об землю на рiвному мiсцi, або ж носаком заривалася в купини, або ж ковзала по волоттю трав. I я зупинився, задихавшись. - То-то, чоловiче мiський. Тяжко з невмiнням i тяжко з умiнням. А корiвчинi потрiбно на зиму зо двi фiри сiна. Ще добре, що голова наш нiбито милосердний: да╨ косити на колгоспному за третю пайку. Накосиш двi копицi, а третя - тобi. Такий колгоспний порядок, - зiтхнула вона. - Дуже ваш голова милосердний... колись у старi часи у дiдичiв жали аж за одинадцятий снiп, - iронiзував- я. - Ет, що ви, мiськi пани, розумi╨теся на патичках. В iнших колгоспах за четверту пайку косять. Що зробиш, коли сiна треба коровi, бо дiти без молока ростуть пиняво. Та й сама, якщо не п'╨ш молока, то... чоловiка не дуже й хочеш, - засмiялася. Пiдморгнула менi. Поплювала в долонi. Вона косила по-чоловiчому розмашисте; я бачив, як пiд сорочкою ходили лопатки, як сорочка на лопатках темнiла вiд поту. Менi було ©© жаль i було менi соромно перед цi╨ю жiнкою, перед близькими й далекими косарями, що, немов хлопчисько, пiддавшись поривовi, побiг по травах, топчучи ©х, а столоченi трави косити важко. Важка косарська робота пахла терпким духом прив'ялих трав; я черпав i черпав у душу трунок косовицi i упивався ним, а коси вичахкували в травах, як невидимi паровози: лiто ©хало Опiллям. Звiдки я мiг знати, що саме тут, на цих сiножатях, ще нiчого не вiдаючи про хрест, я завдав його собi на плече i понiс. Б'юся з думками, сумнiви мене обсiдають. Може, я сам винен? Може, хрест був менi конче потрiбний? Може, пiд його вагою пiзнав щось iстинне чи, принаймнi, пiзнав самого себе? Хiба не'перебiгали дорогу начебто доброзичливцi з порадами: "Отямся, нащо тобi хреста, нащо тобi Голгофи, нащо тобi того ╙русалиму на горах? Вiдречися... вiдречися i жий собi, як дотепер жив, i малюй, як дотепер малював, тихо й сумирно". Я запам'ятав просте слово "тихо". Слухайте, люди, хiба можна творити потихо? Бiла пiщана дорога довго бiгла через сiножатi, повз кукурудзянi й пшеничнi лани, а далi запетляла, як скалiчений за╨ць, помiж горбами у присмеркових букових лiсах; Вербенiв "Москвич" на рiвнинi котився аж з пiдскоком, i начебто аж помахував, як молодий жеребець хвостом, а в лiсах бiг притишував, мовби дивився собi пiд ноги, щоб не спiткнутися об жиляки корiння, що виповзало на дорогу. Iнодi автомобiль зовсiм затихав, немовби йому не вистачало вiддиху, сили, й тодi нас моментально обсiдала лiсова тиша; але й лiсова тиша, старi буки, що потужно перлися до неба, жорстоко притопчуючи пiд собою пiдросток, теж пахли прозоро й чисто сiножатями, отим цiлющим прив'ялим духом трав... я сам наскрiзь пропахся сiножатним духом i вже нiяка сторожа на Опiллi, сторожа в лiсi, в полi, в селах, на дорозi не могла мене зупинити яко чужинця, подорожнього, що пахне чимсь чужим; я почувався сво©м серед сво©х, i було менi вiд цього на душi свiтло; я навiть посмiхався до себе, бо свiтлостi було в душi аж по криси, аж вихлюпувалося в очi, в кожну зморшку на мо╨му лицi. Старий Вер-бень лише косував на мою усмiшку, вiн знав пота╨мну силу свого краю, щемливого духу покосiв i був задоволений, що везе в "Москвичi" не якогось там розпанiлого й збайдужiлого фахiвця з питань стародавнього живопису, а людину, насправдi-таки очаровану землею. Пiзнiше, коли цiлi днi я простоював перед стiною у церквi Святого Духа i спершу шкробачкою згрубша, а потiм скальпелем по трiсочцi знiмав пласт вапна з примiтивним малюванням новочасного богомаза, пiд яким вiдкривалася менi майже неушкоджена фреска кiнця сiмнадцятого столiття, а навколо мене вирували i боролися добрi й злi пристрастi, пiзнiше, отже, я зрозумiв... нi, це не було логiчне розумування, сухе й розважливе, воно було iнту©тивне, приховане, це було розкошування душi набутим по дорозi в Черчен, що без цього мимохiть придбаного скарбу я був би бiднiший, iнакший, може, й не спроможний вiдчути ваготу вiдповiдальностi, яка звалилася на мене... вагу i чар хреста, який я нiс. Менi були потрiбнi й Вербеневi ущипливi докори в майстернi, що мене, мовляв, не ранять до болю, не штрикають в серце уламки козацько© шаблi, i потрiбна була неспiшна дорога зi Львова аж сюди до опiльських букових лiсiв, i потрiбна була молода вдовиця з косою посеред сiножатi, i потрiбнi були головастi верби, що на видноколi пiдтримували небо, i саме небо, його голубо-молочна глибина, чаша, виповнена запахом скошених трав. Безлiч деталей... отi колi© вiд колiс на чистому пiску, вмитi вiкна в хатах, оце лелечине гнiздо на телефонному стовпi, отой обривок яко©сь пiснi, що залетiв менi в душу, - усе наготовляло мене до роботи i школило. 4 Черчен я побачив аж у полудн╨, коли ми вигулькнули з лiсу й зупинилися на вершинi горба; чимале село лежало в улоговинi, оточене зусiбiч полями, що, немов розстеленi зеленi, жовтi i бiлi полотнища, нерiвне покраянi, простроченi ярками й стежками, лопотiли на вiтру i пнулися, викочувалися все вище й вище на ланцюги горбiв... а горби, далекi та близькi, зiбравши на сво©х вершинах лiси, стояли, як полки, боронячи достигання хлiбiв. Село розбiглося по садках, вистрiлюючи в небо хрестами телевiзiйних антен.... i тiльки церковного хреста помiж кучугурами дерев, буяннi зеленi я нiяк не мiг побачити. - Не туди дивитеся, Васильовичу, - промовив Вербень. - Святий наш Дух сто©ть за селом праворуч, в долинi. Бачите... бачите липу, як парасолю попiд хмарами, а пiд липою - присадкувату церковцю. Сiла, як бабця пiд деревом, i спочива╨... i дрiма╨ собi. - В усiх наших селах церкви переважно будували в центрi на мальовничих пагорбах, щоб село щомитi могло намилуватися красою, щоб зблиски хрестiв на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух вiдбiг вiд села, йти до нього на молитву далеко, кiлометр або й два. Взимку снiгу тут, певно, намiта╨. - Було справдi незвично побачити самотню церковцю ген-ген вiд села - немовби вiд села вiдлучену. - Я собi мiркую, - вiдповiв Вербень, - що наш Святий Дух не для краси лише сто©ть, не для молитов тiльки й не для любування. Ви побачите: це маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом столiть. Ну, а хто йшов з села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе... молитва, як поезiя, пливе з глибини людсько© душi. Й сама молитва - це поезiя! Ате©сти можуть заперечити, але я мiркую, що мудрагелики даремно вiдняли у людини право на розмову з Богом, власне, на розмову з самим собою, на осмислення самого себе, на творення поезi©. Хiба нi? Вiн не чекав вiд мене вiдповiдi. Для нього, очевидно, не мало значення, що я думаю з приводу його мiркувань. Вербень не мав за мету мене в чомусь переконувати, вiн сам був переконаний у тому, що говорив. - Та лишiм поезiю, Васильовичу, збоку й по©демо до церкви не через село, а навпростець польовою дорогою, - озвався вiн по хвилi. - Нiбито невелика вiйськова хитрiсть. Вигра╨мо якийсь час. - Хiба Святий Дух ма╨ ворогiв, i хiба комусь залежить, коли люди дiзнаються: а хто зламав на стiнi козацьку шаблю? - Я мимоволi насторожився. - Я повинен був вам сказати спочатку... попередити, - промовив Вербень, сiдаючи за кермо. - Це теж, очевидно, маленька вiйськова хитрiсть, - додав вiн невесело. - Боявся вас сполошити. Тепер скажу. Рiзнi ╨ люди, Васильовичу. Скрiзь i щодня точиться вiйна мiж добром i злом. Чом би наш Черчен повинен бути винятком? Та не в шаблi, Майстре, рiч... вони про шаблю ще нiчого не знають. ╞м розходиться вирвати у нас ключ вiд церкви... викинути корогви, образи i рiзне начиння, напхати церкву стендами з папiрцями та фотографiями i сказати: ось вам, люди, ате©стичний музей. Учiться не вiрувати в Бога, вчiться його ненавидiти. Хiба не так? А ми, громада тобто, проти: хай храм залиша╨ться храмом, дарма що в ньому не правиться, хай до Святого Духа приходять люди подумати про життя i смерть. Кому це зашкодить? Слухайте, кому це зашкодить, що я, людина, хочу подумати про життя i смерть? Може, я вiд того думання стану кращим, га? П'ять рокiв уже йде вiйна... у цiй вiйнi поки що ми сто©мо вперто вкопанi в шанцi... сто©мо, бо ма╨мо ключ вiд Святого Духа, i нiяка влада, мiлiцiя, прокурори не знайдуть ключа вiд дверей, а дверi там дубовi, кованi залiзом, мури грубi, а на вiконцях попiд дахом - грати. Вiдмичкою Святого Духа не вiдiмкнеш, нi. Ви не думали, що хтось... усi ми поробили до храмiв злодiйськi вiдмички? Душi людськi теж заходжуються вiдмикати вiдмичками... i тому страшно нам, що протяги у нас гуляють, як у забутiй без вiкон хатчинi? Вам не страшно, Майстре? Вiн правив сво©м латаним "Москвичем" вузькою польовою дорогою через пшеницi, що золотилися навкруг i перешiптувалися м'яко, а менi було боляче, що я, художник, людина, вважайте, не без iменi, творячи сво© картини з димарями заводiв, з голубими тракторами, що на людську начебто радiсть переорювали межi й викорчовували корiння зв'язку селянина з землею, що, малюючи рожевощоких доярок iз медалями на грудях (i дуже часто цi медалi та ордени були незаслуженими, фальшивими), я насправдi робив iз дроту злодiйськi вiдмички до людських душ. Слухайте, невже насправдi я робив злодiйськi вiдмички? Невже справдi? - Ви менi не вiдповiли, Майстре, чи вам не страшнi... чи ви не бо©тесь протягiв у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, i ми, голi, котимося, як гулкi бубни? - нагадав сво╨ запитання Вербень. - Втiм, можете не вiдповiдати. Це не так просто вiдразу сказати: боюся, страшно менi. Або й нема страху... - вiн торкнувся мо╨© руки. - Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли ключ ута╨мничений... коли вiн, той ключ, ╨ i його нема, - повернув я розмову в iнше русло. Я боявся розмови про порожнi душi? - О, ключ ми не те що ута╨мничили, - засмiявся Вербень, - ми його загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже напастують. Мовляв, шукайте, товаришi. Насправдi ж ключ завжди пiд рукою. - Вербень вирiшив нiчого вiд мене не та©ти. - А коло ключа громада призначила сторожа. На нашому боцi й обласний музей... Святий Дух ╨ начебто його фiлiалом. Вiн зупинив машину, i польова дорога, виповзши з-пiд колiс, далi попетляла без поспiху помiж пшеницями, врештi впала в пшеничну безодню i десь там загубилася, а ми, перебрiвши рiчку, що ледве сльо-зилася помiж камiнням, опинилися на тамтому березi; уздовж берега й далi, окреслюючи навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипанi вали; вали, мабуть, були колись високi та грiзнi, тепер нiчого грiзного вiд них не зосталося, вони розповзлися, злагiднiли, одначе службу свою служили далi, створюючи настрiй оборони i замкнутостi; вони боронили невелику муровану з великих брил церковцю i сотнi, може, низеньких, тесаних iз вапняку хрестiв, що, дбайливо побiленi, святочнi, були схожi на дiтей у нових сорочечках; хрести були характернi, пелюсткоподiбнi, однi з них стояли рiвно, iншi похилилися, ще багато лежало горiлиць на землi; час порозрiвнював могилки, розмив i стер, а чи й вигриз iз хрестiв iмена й дати i тiльки на деяких можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремi лiтери i цифри. Лише на одному хрестi, отому, що пiд кущем калини, я прочитав, що тут спочива╨ Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи вiд роду 73 роки. Вiчна йому пам'ять... Я не вiдразу помiтив, що напис був поновлений, лiтери позолоченi, й тому вони так швидко впали менi у вiчi. Я хотiв знати, чи ╨ ще дотепер у Черченi рiд Ключарiв, i спитав про це Вербеня. Ми йшли стежкою помiж хрестами до церковцi, i я повинен був думати про смертi, про похованих тут людей, а чомусь думалося про живих, про Ключарiв сьогоднiшнiх. Очевидно, винен у цьому був високий чистий день, побiленi веселi хрести, калиновi кущi, що росли гуртами то тут, то там i вже видзвонювали почервонiлими коралями; хрести тут не нагадували про смерть, вони були тiльки знаками з минулих столiть, витворами каменярського мистецтва. Сувора кругла церковця, бiльш схожа на оборонну вежу, анiж на Божий храм, поблимувала загратованими вiконцями-бiйницями, i було таке враження, що вона пильну╨, зорить, чи iз-за горбiв, iз-за лiсiв не виповзають ворожi полки. Тут, у долинi, оточенiй валами, в затишку панував особливий настрiй: вiяло тут бадьорiстю, святочнiстю, i душа твоя не нидiла й не горбилася; дихала тут iсторiя; у мене було таке передчуття, що ось-ось вiдкри╨ться менi щось дуже важливе, потрiбне нам усiм; я собi навiяв, що потрапив у свiт, де одночасно iсну╨ минуле й сучасне, живi i мертвi, й найдивнiше було, що живi i мертвi оточували мене живим ╨диним гуртом i промовляли до мене живими словами, i споглядали на мене живими очима. Очевидно, я помиляюся i реальнiсть перемiшую з мiстикою, але... але, що ╨ мiстичного в тому, що прапредки живуть у тобi реально, ти ╨ ланкою ╨диного ланцюга, початок якого губиться у пiтьмi iсторi©? Iнколи лише тебе пройма╨ страх, коли тобi зда╨ться... коли тобi начебто сниться наяву, що ти вже колись жив, любив жiнку дуже вродливу, яку ти чомусь учора зустрiв на львiвськiй вулицi, що ти вчинив якесь добре дiло... i начебто про це доброчинне дiло записано у старих дiарушах, а опiсля... опiсля когось ти зрадив, щось запродав, когось зрiкся i врештi, каючись, упав вiд гусарсько© шаблi в полi пiд Берестечком. - А що Ключарi, - перервав мо© роздумування старий Вербень, - Ключарi, як i всi ми на цiй землi, вiчнi. Бачте, ондечки пiд липою кладе сiно у стiжок чоловiк, який зветься Павло Ключар... i, до речi, так збiглося: вiн сторож церковного ключа, ключар, отже. Втiм, нiякий це не збiг... може, його роду так приписано з правiку: знати, де сховано ключ. Це дуже важливо - знати. Офiцiйна його посада: хранитель Святого Духа, молодший науковий працiвник. Музей у Бистричанах навiть платню йому призначив. Правда, мiзерну. Високий, худющий чоловiк, якому минуло вже за тридцять, уздрiвши нас, устромив вила в копицю i рушив нам навстрiч. У бiлiй полотнянiй сорочцi i в таких же штанях, босий, вiн напрочуд природно вписувався у кра╨вид iз старою липою, Святим Духом, з побiленими хрестиками й копичками сiна помiж ними; вiн був тут конче потрiбний; я раптом зрозумiв, що без його присутностi ця кругла улоговина виглядала б покинутою i самотньою, вiн ©© оживляв простою селянською роботою... ходячи босонiж по запалих могилках i вищибуючи косою пашу худiбцi на зиму, вiн продовжував просту роботу прадiдiв... Знову мiстика? Ключар подав менi руку. Бiляве, гейби з льону вичесане довге волосся, що спадало на плечi дрiбними кучериками, дугастi, пшеничного кольору брови й вуса пiдковою, довгобразе аскетичне обличчя - цiла його постать нагадувала апостола з народно© iкони, доброго i лагiдного, котрий проща╨ людям усi грiхи... проща╨ з першо© зустрiчi, з першого потиску руки. Нiякова, аж начебто винувата усмiшка, ласкавий погляд посивiлих вiд доброти очей наводили на думку, що Ключар належить до сучасних схимникiв або ж до яко©сь секти доброчинiв... належить до блаженних, що не вiд свiту цього. Одначе, коли ми знайомилися, потиск його руки виявився твердим, цiлком хлiборобським, що свiдчило про його рiшучiсть. - Хочу, Павле, залишити Василя Дмитровича на тво© руки, - промовив Вербень, поглядаючи на свого "Москвича", що залишився на тому березi рiчки. - Сам зна╨ш: стара сама лежить, а невiдомо, чи донька Ганна прибiгла з поля на обiд... а якщо й прибiгла, то чи впорала господарку свою i нашу. А ти вже тут не крийся, не замикай на ключi нi Святого Духа, нi нiчого, що навколо нього... нi тим паче - самого себе. Чи як кажете, Майстре? - повернувся до мене. - Додому, гадаю, не квапитеся. Ночувати будете в Павла, у нього, сказати б, хата на два поко©, чисто й тихо. Ввечерi здиба╨мося. - I вiн поспiшив до свого "Москвича" на тамтому березi рiки. - У нього дружина лежить спаралiзована... вже три роки, - пояснив Ключар. Я справдi не поспiшав додому; я прецiнь художник i реставратор... та рiч не в тому, що виявиться пiд пластом штукатурки на церковнiй стiнi, i рiч також не в тому, що менi баглося намалювати це старе веселе кладовище, копички сiна на ньому, правiчну липу й високого сухорлявого апостола, який робить на гробах сiно... менi хотiлося просто тут побути, походити, подумати, наплакатися а чи насмiятися. Насмiятися на кладовищi? Ми спершу з Павло Ключарем пiд липою пообiдали: з'©ли по шматку сала, по байдi хлiба, який запили молоком. Та, зрештою, не ма╨ значення, що ми ©ли i пили, ма╨ значення лише те, що в менi тривало пригадування: менi здавалося, що колись давно, сто чи й тисячу рокiв тому, я уже розмовляв iз цi╨ю людиною, з Ключарем, i бачив я оцей високий день, копички сiна, хрести, що мов дiтлахи стояли в бiлих сорочечках; виглядало, отже, що я вже тут колись був i тепер повернувся сюди вдруге. Чи, може, я жив тут завжди? - Менi теж тут любо, - промовив Ключар, нiби вгадуючи мо© розмисли, й усмiхнене поглянув менi у вiчi. Вiн сидiв на пластi сiна, прихилившись плечима до копички. - Як вам сказати... тихо тут i мудро... мудрiсть приходить сюди гола i свята: замислися-но, чоловiче, чого живеш на свiтi? Не подумайте, що я дивак якийсь, "фiльозоф", нi. Я собi сiльський i звичайний: маю газдiвство, садок, п'ять соток полуниць, котрi в нашому селi з-польська називають "трускавками". I як усiх,точить мене буденщина, мов шашель, i кожен сам собi лiк шука╨ на не©: той горiлку, той посаду, той грошi, той колекцiону╨ жiнок, з якими переспав, а я втiкаю вiд шашеля до Святого Духа, кошу тут сiно, зцiлюю душу i пильную вiд ╨фрейторiв церковцю... а щоб я вiдчув вагу того пильнування, то громада та╨мно доручила менi ключ, - при цих словах вiн торкнувся пазухи, одначе я побачив на ши© лише чорний ремiнець. - Втiм, про та╨мне це доручення зна╨ цiле село, i влада, зрозумiло, теж. Однак вона поки що не насмiлю╨ться вiдкрито виступати проти громади. До часу... Тому мушу бути постiйно на сторожi. - ╙фрейтори - це хто? - перепитав я, бо направду не зрозумiв, про кого мова. - Службiсти ревнi... з мiсцевих родакiв, яким понашивали на погони по однiй личцi, - вiдповiв вiн серйозно. - Генерали, як водиться, далеко, полковники i майори теж неблизько, а ╨фрейтор завжди пiд рукою i завжди вiн послушний. Йому тiльки пообiцяй ще одну личку. Вам хiба старий Вербень не оповiдав, що ╨фрейтори вiд iменi народу збиралися "осво©ти" церкву Святого Духа пiд ате©стичний музей? Так нiби народ "бажа╨"... не знати, який це "народ", бо нашi сiльськi люди не дають "освоювати"... i загубили ключ вiд церковних дверей. - Добре бодай, що в музе©, в областi нас пiдтримали: не варто порушувати усталене в Святому Дусi. - Пшеничнi Павловi вуса затеплiли посмiшкою, а руки теребили на грудях важкий масивний ключ. - Очевидно, це немала честь носити такий ключ i... вiдповiдальнiсть. А ще - смiливiсть. Влада здатна пришити полiтику. - Я не хвалив його заради тiльки похвали, я вiдкривав для себе цю лагiдну й смiливу людину. - Ваша правда: вiчна настороженiсть. Трапля╨ться: зриваюся вночi... приверзлося, що ╨фрейтори пiдважують дверi й рвуться до Святого Духа. I я бiжу стрiмголов. Хапаю вила й бiжу. - Я щось не вiрю, щоб ╨фрейтори, як ви кажете, вночi ламали дверi, - сказав я. - Гм, мабуть, теж розходиться, що подумають про них люди. - Марниця, - заперечив Ключар. - У них свiй вимiр порядностi. Добре все те, що благословля╨ начальство. Iнша рiч... так, iнша рiч, що ╨фрейтори хочуть мати про людське око чистi руки. Тодi вони знаходять особин, якi за грошi беруться за будь-яку брудну роботу. Коли б Святий Дух не був змурований з каменю, то з нього давно залишилася б лише купка попелу. Вiрите? Правду кажучи, не вiрив, так, менi доводилося чути, що в тiй чи iншiй областi попiд Карпатами загорялися церкви, а в скансенах горiли стародавнi хати й шпихлiри. Горiли. Я, однак, пожежi списував на випадок, на зiпсовану електромережу, на залишений без догляду каганець. Та щоб спецiально... щоб навмисне нищити... нi, в таке менi не хотiлося вiрити. А може, я фальшивив перед собою? Передторiк у жнива я малював Днiстровi береги, ╨ таке мiсце, мною дуже улюблене, за селом Городницею. Я там буваю щороку; я люблю малювати рiку, коли хвиля котиться на хвилю i вода дрiбно видзвоню╨, як порцеляна, i люблю малювати рiку розгнiвану, каламутну. Тодi рiка тече, немовби ослiпла, безпам'ятна, вона не ма╨ часу оглянутися й побачити, що береги обабiч свiтяться сонцем... так, сонце сидить на берегах, а Днiстер нiчого не бачить, бо в нього скаламученi, здичавiлi очi. Передторiк у жнива скаламучений, лютий Днiстер вихлюпнув на берег майже пiд мiй мольберт дерев'яну обгорiлу подобу святого Николая; це була примiтивна рiзьбярська рiч, розмальована бiлою, зеленою та золотою фарбами, але на грубо витесаному обличчi святого було стiльки гiркоти, затамованого болю, що я повiрив: примiтивний той рiзьбяр мав непересiчний талант. Втiм, може, гiркота i бiль на Николайовому лицi не створенi художником, рiзьбяр тут нi при чому, виннi палi©, якi, очевидно, пiдпалили каплицю, де стояла пiвметрова статуя святого, або ж викинули його з церкви, або ж гаком зiрвали з нiшi на фронтонi будинку й жбурнули у вогонь. Я нiчого не знав про страждання святого Николая, але привiз його додому, вiн, обгорiлий, полущений, сто©ть у мене в майстернi на пiдвiконнi; я нiколи про нього не думав, не згадував i тодi, коли вибирався в далеку дорогу, дарма що знав: Николай оберiга╨ подорожнiх, морякiв i рибалок, що ловлять рибу. - А iнколи влiтку, як оце в косовицю, - продовжував свою думку Ключар, - я беру з дому верету i ночую отут у копицi, зовсiм не думаючи про пiдступи ╨фрейторiв. Принаймнi, менi не хочеться думати. - Не сумно вам тут... не страшно врештi? - поцiкавився я. - Усе ж таки - цвинтар. - Нi, - заперечив вiн кивком голови, - нема страху, навiть отого, що зветься "не по собi", теж нема╨. Певно, я звик до мiсця. Ну, а втiм, який це цвинтар, коли останнього небiжчика тут поховали майже двiста рокiв тому. При вiйську будучи, я служив у Пермi, на Уралi, там наша рота зчаста заступала в так званий "караул N 2": стерегли вiйськовi склади. Навколо ж складiв попри самi колючi дроти - могили й могили. Сто©ш, бувало, на вартi - нiч, осiнь, вiтер.... вiтер гойда╨, шелестить i поскрипу╨ численними вiнками, видзвоню╨ усяким залiзяччям на огороджених могилках, i рух такий сто©ть на кладовищi, як у циганському таборi... i страх тебе бере... i стиска╨ш автомат у руцi, аж iз шийки приклада капа╨, зда╨ться, вода. А мерцi... так уявля╨ться тобi: мерцi, пiднявши вгору руки, тримаються за колючий дрiт, готовi його перескочити чи перекусити, тисячi ©х i тисячi... i ти готовий по цих тисячах ударити з автомата. Це був страх. Тут же страху нема; там були тисячi уявних мерцiв, там було чути повiв тлiння, сморiд зiв'ялого чатиння, а тут... тут тиша, спокiй, недоступне для упирiв чи для того, що в дуплi сидить: мiсце тут освячене. Втiм, спробу╨мо переночувати тут обидва таки цi╨© ж ночi? Я вiдмовився, i не тому вiдмовився, що злякався (начебто наша земля не на праху предкiв трима╨ться?), а тому, що не був внутрiшньо готовий до тако© поночiвлi. - Ну, то вибачте, - почервонiв Ключар. - Це не так просто, я розумiю, ходити ночувати на цвинтар. Та й навiщо, правда? - Чи ви самi зна╨те, чому ходите сюди посеред ночi? Ну, розумiю: нагляда╨те за церквою. Та, очевидно, ╨ й iншi спонуки, iнша потреба. Ключар не вiдповiв; узяв граблi й заходився вигрiбати з-помiж хрестiв сiно, а я обiруч носив сiно до копиць. Ми якийсь час працювали мовчки... i менi котро©сь хвилини стало смiшно: я при©хав зi Львова гребти на цвинтарi у Черченi сiно? Ключар чомусь зволiка╨ вiдмикати церковнi дверi, щоб я врештi подивився, що "показу╨ться" з-пiд штукатурки на церковнiй стiнi. Хоч, якщо по правдi, я теж не спiшив до Святого Духа, було при╨мно носити оберемками сiно, дихати його пахощами i ... i згадувати дитинство, тата, наш оборiг, де ми, бувало, тато, мама i я, на свiжому сiнi спали. Господи, як це було давно. Та й чи правда, що воно було, дiялося? - Чого ж, - обiзвався згодом Ключар, - ╨ у мене двi спонуки. Перша, Майстре, може вам здатися трохи смiшною: село ма╨ тисячi очей, стооко воно, отже, стежить за кожним, хто"у ньому живе. Тепер уявiть, скiльки цiкавих крiзь шпарини в парканах, iз-за фiранок стежить за мною, коли я з веретчиною на руцi дибаю у сутiнках на цвинтар ночувати. Я ув тих цiкавих очах начебто виростаю... ╨ щось у менi та╨мниче, забобонне, бо ж не дурно ходжу ночами на цвинтар. I ця пота╨мнiсть, як колись накреслене свяченою крейдою коло, ляка╨ забобонних людей, а тверезих остерiга╨. Це менi на руку, я почуваю себе в бiльшiй безпецi... це, мабуть, важливо, коли носиш ключ вiд Святого Духа, й про це, мабуть, здогадуються сексоти платнi й добровiльнi. Бачите, який я з вами вiдвертий. - Ключар спробував засмiятися, але це йому чомусь не вдалося, смiх скривився болюче на губах i погас. Видно, Ключаревi не подобалася роль пота╨много дивака, якого не варто чiпати. - Крiм того, ╨ друга спонука