льнi "свiдки", якi криво посвiдчили б на мене. Це так елементарно - знайти "свiдка"... Вони мене випустили, i я дiстав велику науку: нi, Страдча долина не оборонить мене вiд жорстокого свiту, я не зумiю од нього втекти, сховатися, вiн мене пiдстерiга╨ на кожному кроцi. То пощо тут вихвалявся про свою незалежнiсть од свiту? Я сплутав духовну свободу з незалежнiстю вiд обставин; обставини, як вiдомо, бувають вище нас. - Лишiм про це... про страх, про свободу вiд свiту взагалi, - промовив Бережан. - Навiть чернець, котрий присвятив себе вищiй iде©, не свобiдний од свiту у сво©й келi©, i через те Тiло сво╨ зсинцьо-ву╨ канчуком. Ми пов'язанi з свiтом тисячами ниток. То лише молодим i на©вним iдеалiстам зда╨ться, що вони птахи небеснi, котрi живляться Божою росою i насолоджуються ангельським спiвом. Тому я вас запитую, Ключаре: який може бути ангельський спiв, коли хтось, навчений спецiально, чи заляканий, чи зненависнiлий, чи з дурощiв та iз прагнення вислужитися, плазу╨ вночi з рискалем i розкопу╨ могилу, може, свого дiда, i хтось його за це хвалить або ж вiн сам перед собою нiчним цим злодiйством пиша╨ться? А ми мовчимо... а ми бо©мося... i ви, Ключарю, теж бо©теся крикнути з розпуки. Я мовчав; я мiг йому заперечити. Але ще не настав час. ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 1 Сьогоднi я переступив порiг... Було каторжно, тяжко перенести свiй потворний духовний горб через порiг, щоб потiм, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробростi (як, бувало, напровеснi в полях зачерпу╨ш у легенi густого й паркого, як молоко, земляного духу... i разом iз запахом землi ковтнеш також жменю жайворонкового спiву) й скинути з себе тягар багаторiчного страху, непевностi, незримi, але завжди сутнi кайдани собi пiд ноги... скинути й, стиснувши зуби, потолочити ©х на друзки й солодко (аж серце заходиться) слухати, як вони потрiскують, репаючись, мов старе череп'я. ...Сьогоднi я переступив самого себе. Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що довгi роки блукав по свiту з горбом, не помiчаючи нi його потворностi, нi не вiдчуваючи його тягару? Хто перший хоче кинути? Ти? Вiн? Вони? Почекайте! Спершу, нiж мене каменувати, погляньте на себе збоку, власне, зазирнiть у власну душу. Пiсля цього, я чомусь упевнений, у вас вiдпаде охота кинути в мене каменем. Ми всi, а не лише мистцi, живемо з горбатими душами; нi, ми, звичайно, не виннi у нашiй потворностi... потворнiсть стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось помiж нами ходить без духовного горба, то вiн дивак або ж калiка. Правда? Та правдою також ╨ те, що помiж нами живуть геро©. Колись нашi внуки розповiдатимуть сво©м дiтям бувальщину про те, що за глибокими морями та за високими горами на п'ятiй частинi свiту жила собi й мучилася Земля, яку замкнули на замок. Найстрашнiше, що мешканцi цi╨© Землi навiть гордилися сво©ми замками, бо звикли до мовчання, до покори, до страху, до фуфайки засмальцьовано©, до кирзакiв. Правнук, слухаючи бувальщину, спита╨: - То правда, що в них були згорбатiлi душi? Зна╨те, чого я боюся? Боюся, що мiй правнук нiчого цього не спита╨; я боюся, що й вiн звикне до згорбатiлих душ. Я вiрую у тайни. ╙ та╨мнi знаки на землi й на небi, на кожному з нас. Я переконаний: i тайна у тому, що мiй старий вчитель реставраторського мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя якраз до мене. Бо хiба мало у Львовi знавцiв стародавнього живопису? Вiн мiг порекомендувати iншого, не я один у нього вчився. ╙ тайна в нашiй iз Вербенем мандрiвцi зi Львова до Черченя; все, що вiдкривалося менi, - розгойданi на горбах i в долинах поля i лiси, цiкавi витрiшкуватi хати в садках, сiра нудна стрiчка асфальтованого гостинця, зустрiчнi здибленi, немов бики, вантажнi автомобiлi, жiнка на сiнокосi з косою над Золотою Липою, запах скошено© трави - усе увiбрало в собi тайну, перед якою я стояв, як перед кованими дверима, прагнучи ©© розгадати i водночас - я знав це достеменно - було менi й шкода, якби раптом я тую тайну розгадав. Щось би я втратив у душi вiд цього розгадування; розгадане - це завжди пустеля, на якiй, окрiм гiркого полину, нiчого не росте. Колись, пам'ятаю, в дитинствi, сидячи у верболозах над рiчкою Унявою, я припадкове пiдглянув, як роздягалася, щоб скупатися, доросла сусiдська дiвчина Орися, в яку я був "закоханий". Вона й гадки не мала про мо╨ пiдглядування, скинула через голову спiдницю, потiм - сорочку. Голизна тiла мене вразила сво╨ю звичнiстю, нiчого в Орисi не було "аж такого", i в душi я кепкував iз парубчакiв, якi, "просвiчуючи" мене, казали, що кожна дiвчина - це цiла солодка тайна. А я з-помiж кущiв побачив одну дiвочу вiдкритiсть... ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота - i бiльш нiчого. А може, до тайни треба було дорости, як доростають до карабiна, до чепiг i до пера? Бо й справдi: ╨ тайна в кожному таки словi, ╨ зерно, яке хочу розлущити... i боюся його розлущити. ╙ тайна в нашiй розмовi з Ключарем; на цей раз тайна схожа на срiбну рибку, що плава╨ в прозорому океанi наших душ, ми нiколи цi╨© риби не бачили, ми лише здогаду╨мося, що вона iсну╨; а може, коли ми туманi╨мо i дерев'янi╨мо, оброста╨мо гле╨м, то рибi ста╨ тiсно в нашому ╨ствi, i тодi вона б'╨ться, як у саку, трiпочиться - i будить нас. ╙, очевидно, тайна в мо©й смiливостi, що я, врештi, перенiс свiй потворний горб через порiг i потовк його на череп'я: згинь i пропади. Iсну╨ тайна в дрiбному рiзьбленнi липового листка, в жовтому суцвiттi зела-звiробою i навiть у польотi бджоли... за бджолами, коли вони перелiтають з квiтки на квiтку, прядуться золотистi павутинки; бджоли свiт заткали золотистим сяйвом, i тому цiлий свiт пахне медом. Слухайте, може, ми самi?.. Одного дня ми вiдкрива╨мо, що тайна тайн та©ться у нас самих; ми цiле життя шука╨мо ключiв до самих себе i часто не знаходимо. А якби знайшли? Я переступив порiг... I коли ми з Ключарем опинилися в церковцi Святого Духа, то перше, що я вiдчув, - це чиюсь невидиму присутнiсть, чи©сь очi, що споглядали на мене зацiкавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стрiляв у мене iз неосяжних глубин а чи з безмiрно© висоти, вiн просвiчував мене наскрiзь, i душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному судi. Круглий невеликий храм, званий серед спецiалiстiв ротондою, будiвлею у наших краях рiдкiсною, вражав суворою простотою. Грубезнi його стiни, мурованi з кам'яних блокiв, були, окрiм пiвнiчно© округло© стiни, необштукатуренi, а тiльки побiленi вапном; i хоч вапно давно посiрiло й стiни були схожi на напнутi вiтрила iз згрiб-ного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд. Рiзьбленi "царськi врата", ©х позолочений виноград, що полущився вiд часу, були розчиненi навстiж, i здавалося, що iз-за престола ось-ось тяжко видиба╨ iгумен Данило й привiта╨ нас у сво╨му храмi, i гордо скаже, що в Святому Дусi нiчого не змiнилося: так само на "царських вратах" росте й плодоносить виноград; так само хмуриться, немов брова святого, почорнiлий iконостас; так само долiвка, що викладена каменями-рiняками, вишiпту╨, повторю╨ кожний людський крок (i кроки людськi злiтають високо пiд баню, як голуби); так само, як iз самого початку постання храму, тут пахне сухим житнiм полем, що проситься пiд серп. Нема тут нi сиро© затхлостi, нi спертого смороду застарiлого людського поту й воску; нема тут безлiчi вишиваних рушникiв, що поробилися модними в теперiшнiх церквах, не провели сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмi прадавнiй Бог. Мене вабила пiвнiчна округла стiна, я вже бачив на нiй мальовидло Страстей Господнiх... я здалека бачив, що мальовидло на цiлу стiну потрiскалося, фарба поскручувалася в спiралi, одначе я не вiдразу кинувся до стiни, до цього мальовидла, задля яких власне при©хав у Черчен, щось мене неначе притримувало бiля дверей, не давало зробити нi кроку, чи╨сь око пантрувало за мною. Чи╨сь? Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама за собою... споглядала i бачила, як у дзеркалi, пiдтоптаного чолов'ягу спортивного типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковцi. Наляканого? Попервах я собi не признавався, що страх ударив мене, як батогом, несподiвано й пiдступно в ту ж саму хвилину, коли церковнi дверi вiдчинилися i ми з Ключарем переступили порiг; я ще себе обдурював, що це, може, не страх, не осторога навiть, а тiльки хвилювання перед важливiстю роботи, яка мене очiкувала; коли ж побачив площину мальовидла десь метрiв три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змiсту роботи - так я себе потiшав. Поступово потiха моя блiдла, миналася, не мiг я далi сам вiд себе загулюватися брехнею, а правда ж була гiрка: я злякався ╨фрейторiв, про яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно розмовляли. До того, поки церковнi дверi не були вiдчиненi, ╨фрейторiв можна було не боятися, вони сидiли в Рогачi, у Львовi, Ки╨вi чи ще десь, я до них протерся, був слухняним, бунтував тiльки сам на сам-у майстернi або ж ще часом у кав'ярнi з двома-трьома приятелями, в бесiдi з якими не виважував слова. I ще котив бiду на ╨фрейторiв у розмовах iз Петром Степановичем Грица╨м. I бiльше, мабуть, нiхто не чув мого смiхотворного, шепiтливого бунту. П-с-с! (Палець на губах). Ось тiльки в розмовi з Ключарем дав собi волю, перед ним дивним чином я нiчим не та©вся, i навiть не знаю, чим це пояснити; чи таке уже тут повiтря, такий настрiй пану╨ у Страдчiй долинi, чи тут заблукана людина скида╨ з себе одежi, зiтканi з олжi й призначенi для свiту й для ╨фрейторiв, i ста╨ сама собою? Та одна рiч розмова, якiсь слова, думки, речитатив, бiлий вiрш, якiсь зiтхання, чиста сльоза - чим це загрожу╨ ╨фрейторам? Зовсiм iнша рiч - розчищена, явлена свiтовi фреска, на якiй зображено... нi, я не знаю, я ще довго не буду знати, що на тiй фресцi пiд штукатуркою i новим мальовидлом зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе... якась особлива тема, якась небезпечна, бо марно ©© зненавидiли i хтось (тогочасний ╨фрейтор?) наказав ослiпити ©© вапном i затулити уста й по новiй штукатурцi намалювати щось дуже безпечне, звичне, оцi Страстi Господнi. Новина про та╨мничу фреску покотиться селами, цiлим Опiллям, люди згадають, що колись вони приходили до Козацько© та до стрiлецьких могил на прощу, з корогвами, з спiвами, щоб тут купно помолитися за Укра©ну, щоб постояти пiд склепiнням Святого Духа... постояти й зачерпнути чогось. Те "чогось" не мало iменi, не кожний мiг пояснити, чи це дух, чи сила, чи каяття, чи прозрiння, чи причастя, але досить того, що пiсля Страдчо© долини починала себе людина запитувати: "Хто ╨сьм?" А якщо тепер потечуть людськi рiки до Страдчо© долини? А якщо сьогоднi почнуть себе запитувати: хто вони, чи© дiти? То що станеться? Повстануть супроти ╨фрейторiв? I ╨фрейтори звинуватять мене у всiх смертних грiхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зi мною ╨фрейтори, але вони здатнi на найчорнiше зло. Замкнуть менi доступ до виставок? До поплатних замовлень? Викинуть мене зi Спiлки художникiв? Вирвуть iз мо©х рук пензель i розтопчуть мiй талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони безсилi, талант i пензель завжди при менi... хоч не явлений людям талант, задушений, обснований павутиною, загнаний у сирi катакомби, де нема сонця i неба, поступово завмира╨, корiнець за корiнцем його всиха╨, аж поки не облетить останнiй листок. А якщо я не здамся? Якщо буду боротися... буду боротися з пiдлiстю, iз забуттям, iз знеславою, iз жiнчиними нарiканнями на убоге життя i, може, з ©© ненавистю, i, незважаючи нi на що, буду малювати... буду малювати в катакомбах, а колись, як вигибнуть ╨фрейтори, мiй правнук прийде в пiдземелля, вiдчинить скриню, де складу сво© полотна, i здиву╨ться яскравостi, чистотi мо©х фарб i незнищимостi мого духа. I тодi воздадуть менi належне... воздадуть пiсля пережитого, пiсля терпiння, пiсля смертi... Чи я готовий до катакомб? Чи я готовий?.. До мене пiдступив страх. Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно пiдступив до мене. Страх перед ╨фрейторами сидить у менi здавна, вiн вповз у мо╨ нутро, як слизький вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи студентом, принiс iз сiльсько© дзвiницi чорну iкону й з-пiд оливи, бруду, напластування новiших фарб видобув вiконце, в яке виглянуло чисте обличчя Богородицi. I мо© мама, замiсть того, щоб порадiти синовому вiдкриттю, просили залишити немудре, на ©хню думку, заняття, бо воно може пошкодити менi в iнститутi. Страх заповз у мене в тi тьмявi читальнянi вечори, коли оперупов-новажений Ступа пiд дулом розчепiреного на сценi кулемета обiцяв нам, i менi малому теж, райське життя в колгоспах або ж, що траплялося частiше, крив нас триповерховим матом, що ми поспiль бандити, американськi "шпiони", куркулi й пiдкуркульники, слiпi кроти з бандерiвських схронiв, якi не розумiють i не хочуть розумiти переваг нового життя, яке прийшло пiд Карпати. "Якщо ви, скурвi сини, не розумi╨те по-доброму, якщо душi вашi темнi, як махорка, то чи не лiпше замiсть того, щоб вас перековувати, пустити по вас кiлька черг iз цього кулемета? Так було б простiше й надiйнiше, бо де гарантiя, мать вашу, що з вас... навiть з пiдлiткiв, iз пуцьвiрiнькiв, виростуть справжнi радянськi люди?" I вiн, опер Ступа, в довгiй шинелi наопашки, в блискучих чоботях, припадав великими загребущими руками до кулемета, мовби й справдi був готовий нас усiх розстрiляти. Я тодi бачив, бо стояв близько бiля сцени, як тремтiли його руки i як стискав вiн щелепи; я зажмурювався, холодiючи усiм тiлом, нагинався все нижче й нижче до пiдлоги, кожно© митi очiкуючи кулеметно© черги. У мене тодi почав виростати потворний горб. О нi, не один я горбатiв душею; оперу хотiлося бачити усiх нас заляканими, згорбатiлими, i вiн свого добивався, бо люди розходилися з читальнi, як тiнi; жодного слова, смiху, крику, жарту, зiтхання не чула тодi нiч, ляк приголомшував i замуровував роти, i лише, мабуть, я один, вхопившись за рятiвну мамину руку й впиваючись нiгтями в ©© долоню, запитував пошепки: "За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить, що всiх би вибив?". Мама затуляли менi рот i сполошено озиралися, а навколо нiч, як чорна повiнь, дощ цяпотить, поза плотами в бур'янах принишкли енкаведисти з "гарнiзону", а десь поза стодолами, поза городами у вiльшняках прокрадаються в село бандерiвцi, i, нахилившись до мене, вишiптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь ©хн╨ слово не зблиснуло в темрявi i щоб по ньому, по висвiтленому слову, не вдарили напоготовленi кулемети. "П-с-с, дитино. Пiц не говори, бо такi часи непевнi й ненависнi настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а в Сiрка очей позичити. Кожному посмiхайся, навiть лютому вороговi... i сам себе бiйся. Пану╨ страх на свiтi - кара Господня i бiльше нiчого". А глумления над директором мо╨© сiльсько© школи Гайдашем? А червоний, як рана розрублена, попiл iз його пiдпалених книжок? А плачi, як тужнi рiки, що пливли землею i небом, коли вивозили наших сусiдiв на Сибiр? А полювання вчительське на школярикiв, якi на Рiздво збиралися колядувати? Хiба ж я забув, як везли на фiрi до Бистричан зв'язаного й обсинцьованого Митра Королюка - трохи дивака сiльського, який у Рубчах, у буковому лiсi, випасав колгоспних телят... випасав i попiд деревами виспiвував молитву "Боже великий, ╨диний, нам Укра©ну храни". Хтось пiдслухав... хтось донiс. Митра, правда, не арештували, а тiльки спровадили до шпиталю для "хворих на голову", бо нiбито нормальна людина не буде молитися за Укра©ну попiд деревами в присутностi телят. А головне, за яку Укра©ну молився той бiдний Митро, який так i не повернувся iз божевiльнi? А виключення з iнституту Петра Паламаря, мого приятеля, котрий нiбито пiдписав листа до ректорату з вимогою вiдзначити Шевченкову рiчницю; з ним виключили iще трьох iнститутських бунтарiв. А отари сексотiв, що, невидимi, мов збудники чуми, оточували мене скрiзь i всюди, ловили кожне слово, погляд, вираз обличчя... ловили й доповiдали, кому слiд. Господи, яке безмiр'я пласких, немов блощицi, рудих на колiр i гiрких на смак, зеренець страху засiвало життя в мою душу - з них виростали хащi, в яких вилежу╨ться змiй; траплялися роки або й десятилiття, коли змiй спав тихо, обростав мохом, обплiтало змiя корiнням дерев i трав, спадало на нього листя, що поступово ставало перегно╨м... i на перегно©, на гумусi колосилося жито й розквiтали бриндушки. Життя ж бо ╨ життям. Менi iнколи починало здаватися, що нiякого страху в менi нема, що змiй у менi здох: кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтвi й серед людей визнання та iм'я? Деколи я настiльки забувався, що дозволяв собi мати власну думку з приводу полотен Панаса Завади, котрого у сiмдесятому засудили на п'ять рокiв за нiбито розповсюдження унiверсалiв Центрально© Ради; я говорив на спiлчанських зборах, що мене не цiкавить полiтичний свiтогляд Панаса, я найперше його сприймаю як талановитого мистця, його твори не арешту╨ш, вони живуть i будуть жити помимо чи╨©сь заборони. Я так i сказав: "Вони будуть жити". Тодi - iз-за стола президi© пiдвiвся товариш Подолюк - наш куратор iз обкому, людина ввiчлива, тиха, з постiйною вибачливою усмiшкою на тонких губах... я нiколи не чув, щоб товариш Подолюк на когось прикрикнув, щоб комусь кле©в ярлик, як це умiли робити iншi куратори; вiн зовсiм не був схожий на ╨фрейтора й на давнього оперуповноваженого Ступу; це був з вигляду рафiнований iнтелiгент при краватцi й завжди в бездоганно випрасуваному костюмi; вiн любив при нагодi продекламувати строфу, скажiмо, з Байрона або ж - Тагора; особливо любив, перехиливши лисувату, продовгувату, немов огiрок, голову на праве плече, декламувати Тагора. Я мав враження, що цього поета Подолюк штудiював наскрiзь, бо таки знав його вiршiв чимало, але найчастiше вiн декламував на рiзних зiбраннях художникiв чи письменникiв вiрш Тагора, в якому сказано: "Людям нещасним, о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи ©м, заляканим, стерти страх перед ближнiм, раджою i смертю. Щоб не принижував. Боже, вiднинi жах нездоланний людину в людинi". Досi для мене залиша╨ться загадкою, чому Подолюк повторював повсякчас цю iндiйську молитву. Щоб продемонструвати нам свою начитанiсть? Щоб нас, малярiв i письменникiв, вiдучувати вiд страху? Щоб ми почувалися вiльними у сво©й творчостi? Якщо так, то це була наперед продумана облуда, зверхн╨ глузування над нашими пензлями i перами... так, глузування, бо Подолюк любив у сво╨му присмерковому обкомiвському кабiнетi, де на стiнi Ленiн день i нiч чита╨ "Правду", вiдчиняти сейф i одна по однiй дiставати звiдти "Справи" з прiзвищами письменникiв, режисерiв, художникiв, i при цьому вихвалявся, лагiдно посмiхаючись, що такi "Справи" ним заведенi чи не на кожного з нас, бо кожен iз нас може стати "ненадiйним", бо кожного з нас або ж десь критикують, або хвалять, або на зборах принагiдних тереблять кiсточки, або ж згадують нас, не дай Боже, рiзнi "голоси iз-за горбiв", або ж вiдряджають за кордон, або пишуть на нас анонiмки, або представляють до орденiв, i йому - нашому ангеловi-храни-телевi треба знати, хто й чим диха╨, хто з наших родичiв ма╨ п'ятнадцять'рокiв Колими, хто був виселений на Сибiр чи в Караганду, хто ма╨ вуйка в Америцi, а кому стрийна в четвертому колiнi, що мешка╨, примiром, в американському Мiнiаполiсi, висила╨ тричi на рiк пакунки з шальовими хустками, i хто вдома трима╨ старi книжки, i хто милу╨ться iконами, хто - керамiкою... Серед iнших "Справ" лежала в сейфi i моя папка, Подолюк якось спробував менi ©© показати, менi було б непри╨мно читати про себе доноси начальству, що мене, примiром, чекiсти витягли зi схрону десь там пiд Коломи╨ю. "Помiг йому Бог не зазнати сибiрсько© висилки, а шкода... шкода, товаришi, бо вовка завжди до лiсу тягне, його, Бережана, хлiбом не годуй, а дай реставрувати iкони - патрiархальним душком од нього тхне". Невелика також була радiсть читати вирiзку - газетну рецензiю, в якiй професор Дудак - _"демократичний" сталiнiст, як вiн себе назива╨, розмазу╨ маслом i медом мою картину "Львiв iз Високого Замку", на якiй багато димарiв, багато диму, багато дахiв, багато антен - прикмет соцiалiстичного мiста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну нiч), i навпаки - майже перекреслю╨ мою серiю "Львiвськi середньовiчнi подвiр'я", що склада╨ться з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повiтря i багато тiсняви, облуплених стiн, загратованих пивничних вiконець. I ще в колекцi© Подолюка вилежувалися рапорти стукачiв, що десь-колись я не так сказав, не так поглянув на бюст Брежн╨ва, криво посмiхнувся пам'ятниковi Ленiна, не запальне й не щиро плескав у долонi при партiйнiй потребi. Там, у сейфi з австрiйським орлом на дверцях, були зiбранi й замкнутi на секретний замок усi нашi грiхи й прогрiшення, добрi нашi справи й можливi полiтичнi помилки, покаяння та очiкування вирокiв. Над синiми папками "Справ", над нашими долями сидiв, схиливши голову на праве плече, товариш Подолюк; сидiв i цитував нам Тагорову науку про потребу позбутися страху. Отож на мо╨ гаряче казання в оборонi картин художника Опанаса Завади товариш Подолюк, зата©вши лагiдну посмiшку в кутиках тонких синюватих губ, зауважив: - Ох, як ви помиля╨тесь, Василю Васильовичу. Настане час i народ, i ми, i ви разом iз нами, з партi╨ю, бо ви - теж партiя, збере мазанину Завади i спалить на попiл... спалить, здоб не каламутити чистi душi радянських людей. Так буде... - I вiн знову посмiхнувся й неквапно оглянув притихлий зал. I нiхто з нас навiть не пискнув на знак протесту. I нiхто з нас не пiшов геть, нiхто... I я в тому числi; я чи не найбiльше злякався сво╨© хоробростi, що виглядала у як каменем придавленiй тишi хлоп'ячим донкiхотством. Ми сидiли, зiгнувшись у три погибелi, i свердлили очима пiдлогу. Вiн просто зневажав нас. Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумiв, i не прагнув приголомшити когось знанням схiдно© поезi©; Тагорову молитву до Бога, щоб увiльнив нас, грiшних, вiд страху, Подолюк призначав для зворотно© мети, для того, щоб при потребi й без потреби заради спорту нагадувати нам постiйний обов'язок боятися. Обов'язком мистця ╨ боятися? Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо, то влiво ("Л╨вой, л╨вой, л╨вой!!!"), а часом ремiнною вуздечкою бив нас по очах, i душа наша слiпла. Уявля╨те ослiпленого мистця, котрий малю╨ радощi "соцiалiстичних перетворень"? Уявля╨те глухого музиканта, який вслухову╨ться у клекiт трудового дня? 2 Кожний з нас як умiв вiдганяв вiд себе страх, вiддаляв його чи лише притамовував. Може бути, що нiхто вiдверто не признавався, що певний пласт його творчостi - це старосвiтськi замовляння вiд страху: були романи-замовляння, були поеми, були ролi низького рудолисого вождя з борiдкою клинцем, який бiгав по сценi, заклавши руки в кишенi камiзельки, й виспiвував, що "╨ такая партiя"; були полотна з рожевими свинарями й такими ж поросятами; були люди з орденами, якi (нiбито ми цього не знали?) ©х не заслужили; були на наших полотнах мiста, над якими сходили веселки, а в тих веселкових мiстах, мов на глум, лише по двi-три години подавали людям воду. Але тихо - ш-ша... Труднощi на те i ╨, щоб ©х переборювати i йти вперед до свiтлого майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, сто©ть iз кляпом у ротi, хтось у чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше! Пс-с-с... Iнколи, коли ми випадково збиралися в пивничцi "Лис Микита" й попивали каву з коньяком, до нас пiдступав старий патлатий поет у масивних рогових окулярах, який рiдко бував тверезим, а, будучи п'яним, смiливо кожному з нас виговорював ув очi, хто ╨ хто, розпанахував нашi виразки i смороди, нашi страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе i цiлком направду, поклавши палець на губи, просив нiчого "такого" при ньому не говорити, бо тодi вiн змушений буде донести... так, змушений, бо iнакше донесе хтось iнший. Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з жалем... i, жалiючи його, наливали повну чарку. Поета звали Богданом Плетуном. Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим, правда, аж синiм вiд перепою, то являлася менi цiлком iнша людина - ласкава, добра, готова позичити приятелевi останнього карбованця, напрочуд увiчлива й соромлива; вiн, .здавалося, соромився самого себе, бо пiд час розмови червонiв i раз-по-раз загулював лице розчепiреною долонею... i тодi з-за розчепiрених тремтячих пальцiв пробивалися, як джерело помiж камiнням, його вiршi, складенi вчора, позавчора чи таки сьогоднi вночi. I тодi ми забували про його начебто конфiденство, про пиятику, про брутальнi образи, завданi нам, при столi сидiв тяжко, як колодою придавлений, згорблений поет, котрий направду тонко вiдчував свiт i бачив його не тiльки очима, а сво©м ╨ством; бачив руду комаху, то рiзьбила листочок калини; бачив вiтра, що спав у покинутому воронячому гнiздi; розмовляв iз садовим добрим богом-дiдком, що вирiс на лiкоть, який удень спав у дуплi старо© грушi, а вночi пiдливав дерева; i дерева, i люди, i заблуканий помiж травою жовтий квiт заячо© крiвцi, i ©жак, що шарудiв i порхав ув опалому листi, i бiла ласиця, що мала нору пiд корiнням розщеплено© громом яблунi, i садовий бог, i сам поет - всi були братами i жили в одному колi, якому нема початку й нема кiнця. I ще в кожнiй новiй Плетуновiй книжцi постiйно нiжно i тужливо звучала струна про бiлу дiвчину, яка явилася йому один раз у життi... один раз чи сто разiв поцiлувала... одну нiч чи цiлий вiк вiн iз нею переспав на верховинському сiнi, i сiно липневе, рута любовна пахла попiд небеса, а щастя мандрувало землею, немов Iсус Христос. Потiм дiвчина зникла, як лiсова повiтруля, нi слiду, нi слова, нi життя, нi смертi. Вiн цiле сво╨ життя ©© шука╨ i кличе... кличе й не докличеться. ╙ у нього жона, яка народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали iскри i сiно пiд ними димiлося, було йому солодко з жоною i з усiма, хто давався любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь тут у гуртi людському, вона помiж житами, вона у дрiбних хвилях стрiмко© води; вiн ©© кликав пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози пробивали собi нори помiж пальцями, i сльозами вiн неначе омивався й очищався вiд скверни. Колись я сказав йому про очищення слiзьми, поет був тодi напiдпитку i був, як завжди в такому станi, злоязикий, гострий i, певно, лютий на цiлий свiт, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс... i засмiявся самими зубами. - Ти мой зна╨ш чим оплачую право просльозитися i право, хол╨ра ясна, власним серцем сприймати свiт? Ти взагалi, Бережане, уявля╨ш, чим платить поет за один лише спогад про ту дiвчину, яку любив i недолюбив, бо щезала моя Дарка в сибiрських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже менi вiр, не каже поет правди у сво©х вiршах, що нiбито вона щезла, як повiтруля, i стих ©© голос. Це, брат, лiрика... це так тiльки у вiршi, а в плинi кровi живуть iншi слова з переказiв мо©х знайомих, що вцiлiли в сибiрах, з фрагментiв листiв, з кiлькох куплетiв спiванки-хронiки, що вилетiли з тайги, як обпаленi морозом голуби... слова, чу╨ш, про те, що Дарка повiсилася пiсля того, коли три конво©ри зiрвали з не© одежину. Голоднi бруднi пси смердiли похоттю на увесь Сибiр, а вона, Дарка моя, лежала посеред лiсу й кликала мене... i кликала... i кликала. I зна╨ш: живе у мо©й кровi ©© крик, такий виразний, аж страшно..А я, скурвий син, з безпомiччя, з безхарактерностi заливаю, гашу ©© крик i мо© строфи ненаписанi горiлкою... в болото сво© строфи втоптую, в багно, щоб захлинулися. - Плетун не випускав мо©х рамен з сво©х рук... а руки його костенiли, бралися тремтiнням, дрож передавалася менi, поет немовби влiзав у мою душу сво©м тремтiнням, очима, що сльозилися, чорнотою у двох повздовжних зморшках на лицi, посинiлими губами. Я опирався його напоровi, мене лякала Плетунова напористiсть i вiдкритiсть (вiдкритiсть уявлялася менi, як поле, що потолочене копитами), а може, остерiгався пiдслухача, котрий мiг сидiти за сусiднiм столиком; а якщо по правдi, то в мо©й душi не було мiсця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власнiй душi, як у теплiй хатi, обтуленiй зусiбiч загатою (вiкна були закладенi околотами супроти голосiв зi свiту й супроти вiтру з поля), натопленiй, осяянiй трiйцями, що пахли медом; панував у хатi затишок, ро©лися думки, як бджоли, милувався з сво╨ю жоною i виношував замисли нових полотен. Нащо менi була чужа бiда? Плетун помiтив мiй супротив, бо враз охляв, поклав руки на стiл i згiрдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице. - Бо©шся мо╨© вiдкритостi, правди мо╨© гiрко© бо©шся, так! Бо©шся, любчику, мене пiзнати таким, яким я ╨ насправдi? Лiпше тобi зi мною, коли я фальшивий. Безпечнiше? А що - резон. Нащо людинi у наш небезпечний час знати болi й та╨мницi, чи, не дай Боже, щастя свого приятеля. Спокiйнiше жити в невiданнi, правда? - Плетун урештi замовк, налiгши грудьми на стiл. Дрiмав. Нi, згадував щось, морщив лоба. I таки прийшло забуте на ум - добув iз кишенi пласку пляшку, жадiбно припав до не©, аж цокотiв зубами. Горiлка помогла, бо звiв на мене уже повеселiлi очi, нiби перед хвииною й не розхлюпувався iз них бiль i крик, i сказав спокiйно: - Взагалi, старий, усе дуже просто: займаюся лiтературною проституцi╨ю. В сiчнi складаю сумний вiршик на смерть Ленiна, в лютому друкую в обласнiй газетi вiршований фейлетон, в якому таврую заокеанського укра©нського патрiота, який вижеброву╨ у землякiв долари на пам'ятник жертвам голоду в Укра©нi 1933 року. О, холера ясна, даю я тому патрiотовi бобу, бо вiн збира╨ центи i долари для того, щоб пропити... бо нiякого голоду не було, нiхто без хлiба не вмер. Усе це вигадки куркульськi. Ми про це з тобою добре зна╨мо, - i вiн по-змовницькому пiдморгнув. - Ну, а в березнi, як належиться, славлю в усiх виданнях радянських жiнок. У квiтнi знову: над Ульяновськом, понад широкою Волгою зоря зiйшла ясна. У травнi - вiрш про Перемогу. У вереснi... у вереснi всi поети, заплющивши вiд задоволення очi, славлять возз'╨днання 1939 року. У жовтнi вихваляю "Малу землю" i "Цiлину" дорогого нашого Леонiда Iллiча. В листопадi, звiсно, революцiя, боротьба, залп "Аврори", новий свiт i нова людина. В груднi - iменини в Нiни Федорiвни - рiдно© жiнки нашого Першого секретаря. Я для не© теж пишу довгого вiрша... I так щороку. Щороку несу новенький, щойно з копита вiршик Нiнi Федорiвнi. Вона сплеску╨ бiлими ручками й вигуку╨: "Эх, какие милые стишки. Я их берегу для семейного музея", а сам Перший, старий червононосий п'яниця поблажливо поплiску╨ мене по плечу, потiм дiста╨ пляшку вiрменського коньяку, i ми, чу╨ш, розпива╨мо на рiвних, майже на "ти". Вiн диву╨ться, звiдки я черпаю таку силу-силенну любовi до Нiни Федорiвни, до вождя, до Першотравня, до Жовтнево© революцi©, до Дня прикордонника й до всiх iнших об'╨ктiв оспiвування, а я, чу╨ш, скромно прикриваю долонею очi i зiтхаю, що, мовляв, не збагнеш душi поета... моя ж душа повна любовi, як копанка води. Боже мiй, яка облуда... Де ж та любов ночувала... ночувала ворона на вiльсi. Боже мiй, як менi баглося, Бережане, вхопити пляшку та огрiти нею по головi Першого, але я з пересторогою кивав пальцем на самого себе й лiз до Першого цiлуватися; ми цiлувалися, як сизi голуби. Я мусив цiлувати совiцьку владу в задницю, бо вона вдавала, що забула про мо© п'ять рокiв тюрми, якi я вiдсидiв чесно, й дозволила себе оспiвувати... Плетун помер раптово тут таки в пивничцi "Лис Микита": висмоктав ураз пiвлiтру, заснув на "сво╨му фотелi", в якому завжди любив здрiмнути на правах постiйного вiдвiдувача, й бiльше не прокинувся. Ховали його з помпою: була довжелезна вервечка вiнкiв, був оркестр, привезли грудку землi з Покуття, де поет народився. Сам Перший промовляв i вихваляв небiжчика за чесне служiння партi© i народу. На надгробку на чорнiй мармуровiй дошцi вирiзьбили його ж, поетовi-таки слова: "Помру я на посту, оспiвуючи любов, i перо мо╨ не заржавi╨..." Тепер приходять колеги на його могилу в рiчницi смертi, з жалостi чи iз службового обов'язку кладуть в'язочку квiтiв, читають епiтафiю, що теж, власне, ╨ брехнею: не було в поета нiякого поста, у газетних вiршиках i вiршованих фейлетонах нiякi духовнi скарби вiн не стерiг, це була, так би мовити, "iдеологiчна зброя", яку вiн примусово кував, оплачуючи право ходити попiд руку з садовим богом, iз Паном, котрий узимку спав у дупластiй грушi, а весною вицiловував кожну яблуню, й вони рожевiли вiд його дотикiв. Осiннього дня я застав бiля його могили незнайому дiвчину: була дiвчина висока, чорнява, у розпущених косах заплуталося струшене першим морозцем хрещате ясенове листя. Вона принесла поетовi букетик пiзнiх айстр; квiти палахкотiли на чорному мармурi, як жменя полум'я; од цi╨© жменьки вогню похмуре низьке склепiння цвинтарного дня ставало вищим i теплiшим. I шибнула менi в голову думка: слухайте, це прийшла до поета його перша любов, оспiвана у вiршах й безслiдно втоплена у сибiрських дебрях... була й нема, i нема кому за ©© душу помолитися. То, певно, вона прийшла до нього за молитвою i за свiчечкою i ще, може, за тихим смутним вiршем про ©х перший поцiлунок? Я знав, що фантазую, дiвчина була реальною, як цей сплющений пiд сiрим склепiнням неба осiннiй день. А все ж я спитав: - _Ви любили цього поета? Вона круто повернулася до мене гострими грудьми (плащ майнув, як чорне крило) й сипнула iскрами розгнiваних очей. - За що його любити, пане? За бруднi пасквiлi на тих, що хотiли волi Укра©нi? Чи за оди Сталiну? Вона свердлила мене очиськами, а слова сво© немовби вiдкушувала зубами. I була вона впевнена в сво©х судженнях. - Любити... не любити, то справа така, - я чомусь узявся покiйного поета боронити. - Були в нього й iншi вiршi, повнi смутку, любовi i надi©... вiн постiйно писав про дiвчину, яку колись любив. - То чого ж мусив себе зраджувати? - запитувала незнайомка. Що мав ©й вiдповiсти? Що iснують подолюки? - Таке життя... такi умови в суспiльствi. - Втiм, я не мав бажання з нею сперечатися. Та й про що сперечатися? Хiба вона не мала рацi©, запитуючи на©вно: Пощо себе зраджувати? Я мало не скрикнув iз розпачу, що нахлинув на мене, як пекучий сiрчаний дощ, i дiвчина, певно, помiтила на мо╨му лицi гримасу болю, бо посмiхнулася. Але не змилосердилася. Сказала: - Ви що, приятель цього трубадура? - показала пальчиком на могилу. - Ви теж себе зраджували? Менi вас жаль, пане. Бо не знаю, чи вам колись принесуть на могилу букет айстр, як я оце принесла Плетуновi... принесла як знак вдячностi за те, що вiн умер. Десь ударив грiм? Десь розчахнувся старий цвинтарний клен? Чи запалася поетова могила? Дiвчинi було байдуже, що б там не сталося, хай би навiть розкололася земля. Навiть не оглянулася. Пiшла. В чорному широкому плащi, в чорних на низеньких обцасиках чобiтках... чорне волосся куйовдив вiтер. Коли ж стихли ©© кроки в шумовинi опалого листя, я запiзнiло пожалiв, що не кинув за нею знак хреста, як колись старi люди вiдхрещувалися вiд зло© сили. Правда, я не знав, чи дiвчина означала добро, чи навпаки - зло, лихо, я тiльки знав, що не мала вона милосердя нi до мертвих, нi до живих. Така собi максималiстська особа. На тобi, поете, квiтку за те, що ти вмер. Нi бiльше, нi менше... А може, так i треба? Чому вона повинна повестися iнакше? Хто кому забороня╨ зневажувати навiть мертвих? Хоч якщо душа м'яка i добра, то невже для заблуканого поета не знайде краплини прощення, свiчечки маленько© полум'я? Чи мертвому багато треба? Я чомусь ждав, що дiвчина в чорному плащi повернеться i промовить: каюся. Скорий суд - неправий суд; та й на цьому судилищi не було дано слово поетовi, щоб оборонявся, щоб прочитав вiрш про садового бога, з яким ходив помiж яблунями попiд руку, й про Дарку, яку нiяк не мiг докликатися з сибiрсько© глушини. Не мiг докликатися колись... А нинi, прибравши образ дiвчини у чорному плащi, ©© душа приблукала з далеко© далини. То це був ©© суд над поетом? Свят! Свят! Сутенiло на цвинтарi; на чорному мармурi догоряли айстри, i я боявся до них доторкнутися, щоб не обпекли. 3 Коли я хотiв вiдпочити душею, втекти вiд щоденного дрiб'язку й начебто серйозних "творчих задумiв", тодi вiшав на дверях майстернi кусень картону, написавши на ньому: "Мене сьогоднi у Львовi нема". Це означало, що нiхто нi з друзiв, нi будь-яке начальство, навiть рiдна дружина не мали права мене турбувати. Хтось на тому картонi дотепно дописав фломастером: "Його не тiльки нема вдома, його нема в цiлому свiтi". Нiхто, звичайно, не допитувався, що таке "та╨мниче" i "надгенiальне" вимальову╨ художник Бережан, окрiм, може, рiдно© жiнки, такi картони появлялися на дверях багатьох майстерень задовго до мого напису, всi знали, що в "забороненi" днi дехто з мистцiв приводив у майстернi гостя iз Ки╨ва, з Мiнiстерства, який ма╨ вплив на закупiвлю картин; навiдувався до майстерень також сам Перший з обкому, який любив "по-простому" випити й закусити, й любив, щоправда, поговорити про живопис, котрий знав i колекцiонував. Були в "забороненi" днi скандали: рiдна жiнка котрогось з наших колег ловила на "гарячому" незнайому молоду особу... Оповiдаю це зовсiм не для того, щоб обмовити cвo©x колег, я так само грiшний, як i вони, замолоду й у мене були "незаконнi натурщицi", були й дотепер трапляються начальницькi пиятики, й тодi моя майстерня цiлий мiсяць смердiла часником i цибулею, бо Перший любив "натуральну" закуску. Та попри все, находили на мене направду такi днi... вони находили iнколи щомiсяця, iнколи раз на квартал, а бувало, що й цiлий рiк не прилiтала до мене маленька пташка-малинiвка, не сiдала на мольберт й не вищебечувала цiлком по-людському: "Хiба ти забув про мене... про мене й про той свiт непомiтний i тихий, що пливе мимо тебе, а ти не бачиш його краси, не гойда╨шся на його тихих водах? I тобi не шкода кожного втраченого дня?" Пташку на мольбертi вигадала моя дружина, звiдки ж бо у гуркотливому й задимленому мiстi появилося б маленьке чудо в малиновому пiрцi, а проте менi хотiлося вiрити, що в "тi" днi, коли я вiшав на дверях шмат картону й зникав iз цiлого свiту, малинiвка таки до мене прилiтала. Яким чином... у яку шпарину вона проникала на мо╨ пiддашшя... може, вилiтала з мо╨© уяви, але досить того, що вона сидiла на мольбертi i пильно спостерiгала, як я видушував iз тюбикiв на палiтру свiжi фарби, знаходив на стелажi серед стосiв сво©х полотен невеликий - сорок на тридцять - картон й брався до роботи. Власне, картина, що називалася "День, який я пiдглянув", була начебто готовою, але я залюбки хапався за пензель, i вiн, мiй пензель, щоразу вторгався в день, який я пiдглянув, - i роботи завжди йому вистачало. Я мав враження, що буду працювати над картиною цiле життя; цiле життя буду вдивлятися в густi, але прошитi наскрiзь сонцем заростi малини, серед яко© на передньому планi з-помiж кущiв визира╨ несмiливо малюсiньке гнiздо. Очевидно, в iншу погоду малинове листя повнiстю заслоню╨ гнiздечко вiд цiкавого ока, i нiхто, отже, не зна╨, чи ╨ у ньому писклята а чи пташка ще висиджу╨ я╨чка; на картонi вi╨ легкий вiтер - i листя трiпоче, i хиляться срiблястi малиновi стовбурцi, i сонце омива╨ теплом i свiтлом ковчежок гнiзда, i кожний рiзьблений листочок, бадилинку, i навiть кропива, що любить сутiнь, повернулася до сонця жалистим лицем. Вiтер, що вi╨ iз заходу, то гасить червонi ягiдки малини, прикрива╨ ©х листям, то раптом вiдслоню╨ ©х на кожному кущi... i вже малинник, як нiчне небо, свiтиться червоними зiрочками, на