кожному стовбурцi ярiють достиглi ягоди, на яких, борячись iз вiтром i трiпочучи крильцями, тут i там працюють бджоли; а на висохлiй високiй бадилинi, що стирчить понад кущами, поважно розпустив крила жовтий метелик, звичайна капустянка. Я радiв цьому метелику, його чистiй жовтизнi, як i коричневому кольоровi засохло© бадилини, менi баглося, щоб на картинi вiтер розгойдував вiд берега до берега цiле плинище i буяння кольорiв, щоб плавилося срiбло iз червiнню, зелене iз золотим, буре щоб переходило в бiле, щоб усе разом, як бува╨ у натурi, перемiшалося i злютувалося... i водночас щоб нiчого не пропадало в масi, щоб усе залишалося одиничним, щоб нiяка стебелина, листок, руда вiльхова сережка, що погойдувалася поруч iз китицею калини, не втрачали свою виразнiсть. Я прагнув, щоб iз мо╨© картини вiяло солодким духом достиглих ягiд, щоб пахла терпко кропива, щоб нагрiта сонцем земля дихала легким туманцем; я хотiв, щоб моя невелика картина вмiщувала у собi всесвiт - простий, доступний, знайомий з дитинства, в який можеш зайти, сiсти вiдпочити або ж навпаки - натрудити мозок думками про марну су╨тнiсть життя, про вiчний колообiг свiту, бо... бо он виглядало з-пiд листя крихiтне гнiздечко, а в тому ж гнiздi або ж я╨чка, або ж пискля, або ж чубиться самець iз самичкою. Свiт наш простий, i свiт наш зата╨ний у тисячi та╨мниць, i хто зна╨, чи варто до всiх та╨мниць добирати ключi. Може, досить лягти на купу старого хмизу в малиннику на пагорбi за мо╨ю хатою в селi, пiддатися його, свiту, чарам, i тодi вiдкри╨ться тобi гнiздо малинiвки, i заграють на сонцi кольори, i запахнуть усi достиглi ягоди разом iз розпареною кропивою, i побачиш, як тонко Бог вирiзьбив малиновий лист, i як "сонечко", немов вертолiт, злiта╨ з твого пальця, а руда мурашва сну╨ уверх i вниз по всiх стовбурцях, квапиться кудись помiж хабаззям - i нiчого тобi бiльше не треба, окрiм цього спокою душевного, оцi╨© скромно© краси, мудрого миру, в якому для кожного ╨ мiсце, ╨ робота, ╨ життя. Колись я вперше подiбне пережив, побачене й осмислене мене потрясло; колись я ненароком заглянув у вiкно свiтове, за яким гойдалося гнiздечко з одним яйцем, схожим на велику зеленкувату краплю. Кожно© миттi гнiздечко могло перехилитися i яйце могло викотитися i розбитися, але цього не сталося, все в мiру було виважено - i вiтер, i будова гнiзда, i навiть яйце не могло бути анi бiльшим, анi меншим. То невже я тодi торкнувся свiтово© гармонi©? Хто мiг вiдповiсти на це питання? Зрештою, я не очiкував вiд когось вiдповiдi, я шукав ©© сам у собi - i безлiч разiв знову й знову припадав до свого малювання, що називалося "День, який я пiдглянув". Чи це була моя найкраща робота? Очевидно, нi. Критики знайшли б у нiй певнi вади, а найперше - перевантаження деталями, що заважало, може, зосередженню думки, але свiй "День..." я любив, менi нiколи не надокучувало його допрацьовувати - щось змiнювати, а щось додавати, там пригасити колiр, а там - пiдпалити; нi, нi, це не було тупцювання на мiсцi чи копирсання в самому собi, це було, може, сходження углиб натури, пiзнання i ╨днання з нею. Моя дружина, якось розглядаючи картину, попросила: - Слухай-но, Василику, я не можу оцiнити, що ти намалював, може, це ще не шедевр... може, взагалi мазанина. Або й щось направду путн╨, яке i через сто рокiв буде хвилювати людей i буде примушувати ©х розмишляти... i люди прийдешнi теж побачать, як вiтер вi╨ у малиннику й вигойду╨ на стовбурцi гнiздо. Я б тебе попросила, щоб цю рiч нiкому, навiть у престижнi музе©, не продавав... не варто, очевидно, показувати ©© також на виставках. Бо навiщо? Щоб начальство скривилося... щоб "передовi" вiдвiдувачi писали у книжцi вiдгукiв сво© обурливi оцiнки. Мовляв, той митець ©де на БАМ, щоб оспiвати геройський труд, той спiва╨ пеан дружбi радянських республiк, той славить партiю, той поповню╨ ленiнiану. А якийсь, вибачайте, Бережан залiз у корчi. Чи не смiшно? Тому я раджу пiдiбрати добру раму, принести "День" додому й повiсити у нашiй спальнi. Добре? Й Дарка цмокнула мене у руку, зазираючи при цьому у вiчi; я аж схвилювався вiд цього поцiлунку: колись у мо╨му селi цiлували жiнки чоловiкiв у руки лише з велико© пошани. Я, правда, таки збирався жiнку послухати... збирався - день, другий, мiсяць, поки не забув про обiцянку й про поцiлунок; поки котрогось надвечiр'я до майстернi не постукав сам Володимир Iванович Подолюк - обкомiвський куратор вiд мистецтва. Нiчого надзвичайного у його вiдвiдинах не було, вiн мав звичку приходити в нашi майстернi для "ознайомлення i керiвництва творчим процесом", а точнiше - для контролю за творчiстю. Подолюк i всi, якi за ним стояли, вищi й нижчi ╨фрейтори боялися, щоб ми нишком не малювали чогось такого... такого, що випада╨ з рамок соцiалiстичного реалiзму. Усмiхнений, як завжди у бездоганно випрасуваному костюмi, у невиразного кольору краватцi, з червоним значком Ленiна на лацканi, вiн правою рукою вiтався, а лiвою раз-по-раз прилизував майже зовсiм лису голову. Очi його з-пiд скелець масивних окулярiв стрiляли тобi в лице пiдозрiло, пильно, й коли Подолюк довго зупиняв свiй окулярний обстрiл на тобi, то здавалося, що вiн пронизу╨ тебе наскрiзь. - Ну-ну, - казав Подолюк, - давно я не був... що тут поробля╨те? Чи, може, не радi гостевi, га? - Вiн ввiчливо смi╨ться, показуючи рядок бездоганно бiлих зубiв; вiн умiв смiятися зубами. А проте я по-дружньому беру його за вузькi плечi, мало не обiймаю i воджу його по майстернi, i показую зо два десятки картонiв, привезених мною з Гуцульщини; я цими роботами, якщо по правдi, тiшуся, нема там гуцульського етнографiзму, красивостi, зате ╨ гуцульськi "роботи та днi" у гiрському колгоспi: ╨ полонина i нiчна ватра, ╨ будова хати, ╨ показовий Палац культури в оточеннi смерек, ╨ старосвiтське розпилювання дощок на трачцi, ╨ на цвинтарi сивий грабар, що оперся на рискаль, а за грабарем - могили та могили, якi вiн насипав за життя, ╨ пiдхмелений лiсоруб, який дрiма╨, сидячи пiд облупленою, як стара ╨врейська корчма, сiльською "Берiзкою", ╨ церковця з похиленим хрестом на банi, i ╨ вуйна Параска, що сидить за ткацьким верстатом, ╨ дiти, що купають коней у Черемошi, ╨ голова колгоспу - владний лобатий чолов'яга, який сидить за столом, поклавши важкi п'ясту-ки на столешницю, i ╨ там гойна молодичка, бiлява, зеленоока вiдьма, в яку закохане - це я знаю точно - все чоловiцтво села (i менi зда╨ться, що теж перебуваю серед того чоловiцтва). Я так i признався Подолюковi, щоб його трохи розвеселити. - Чи вам про дурницi думати, про любасок iз Гуцульщини, коли наступають на вас непри╨мностi? - Вiн не договорив, навмисне розтягував собi задоволення; солодко було йому спостерiгати за мною. Булькатi його окуляри фiксували, певно, мiй стривожений погляд i раптово зблiдле обличчя; вiн тiшився, що я поступово, як утопленик водою, наливався непевнiстю, i в цiй непевностi, як у калабанi застояно© зелено© води, я переставав бути мистцем, на дно баюри втоптувалося мо╨ iм'я; у непевностi я почувався винним без вини, як в'язень перед енкаведистами. Нi, мо© новi роботи Подолюка сьогоднi не цiкавили, вiн прийшов з непри╨мною звiсткою, це було вiдразу видно з його усмiхнених зубiв. Я безпорадно оглянувся; я мимоволi зиркнув на полущений образ Христа на старiй iконi, що висiла в кутку на стiнi, й подумав: "Боже, де ти на цiй земнiй юдолi набира╨ш цiлi копи непри╨мностей, якi обсiдають нас? Кожного дня кожному, кому тiльки не заманеться, мистця можна звинуватити в пристрастi до нацiонального, що, зрозумiла рiч, сусiду╨ iз нацiоналiзмом, у формалiзмi, втечi вiд сучасностi, в прихованому небажаннi оспiвувати радянську дiйснiсть, в потягу до патрiархальщини. О, тяжкi грiхи нашi. Подолюк мав при╨мнiсть вiд того, що нанизував, як коралi на нитку, нашi вольнi©, як кажуть, i невольнi© прогрiшення. То викличе в обком й поспiвчува╨, що вчора на засiданнi бюро обкому негативно прозвучало ваше прiзвище: зазна╨теся, майстре, не бува╨те в колгоспах, на заводах, нема портретiв передовикiв; то конфiденцiально повiдомить, що ╨ сигнал: Бережан захоплю╨ться iконами й навiть малю╨ iх для продажу. Що, це не правда? Нiхто й не стверджу╨, що це правда. Але сигнал ╨ сигналом. А хiба на цей раз теж не пiдтвердите сигнал, що ви десь-колись нарiкали на обласне начальство, яке нiбито спецiально зволiка╨ з будiвництвом нового примiщення Музею... нiбито, хе-хе, партiйне начальство спецiально очiку╨, щоб коштовнi iкони, що зберiгаються у непристосованому примiщеннi, зiпсувалися вiд вологостi. Невже ви, Василю Васильовичу, запiдозрили партiю в недбалому ставленнi до нацiональних скарбiв, хоч... хоч ще треба довести, чи iкона в комунiстичному суспiльствi матиме естетичну вартiсть. Що, ви не так сказали? Перекрутили вашi слова? Але ж диму без вогню не бува╨. Пам'ятаю, якi блискавки ви кидали з приводу пiдпалу бiблiотеки у Ки╨вi... були, були там далекосяжнi натяки. Та це я так, до слова, щоб ви пам'ятали, щоб остерiгалися. Народ, зна╨те, заздрiсний, злий, а ви, товаришу професор, на виднотi. Iншого разу Володимир Iванович пiзно ввечерi потелефону╨, що так i так, сьогоднi на виставцi "Люди й час" у Карпатськiй галере© в книзi вiдгукiв прочитав не вельми при╨мну оцiнку вашого триптиху "Бойкiвщина, яку я люблю". Пенсiонер, зда╨ться, на прiзвище Гордi╨ць, людина заслужена, пише, що на ваших картинах забагато похмуростi, мало там вiдчува╨ться радостi. Художник (вiд слова "худо" - ха-ха), пише пенсiонер, виносить на перший план стару бойкiвську хату, оборiг, лавку бiля перелазу. Далi - бiлий кiнь, що пасеться. На другiй же частинi триптиха - косовиця... Косять бiднi бойки траву вручну. А на третiй частинi... Хiба це сучасне бойкiвське село, хiба так працюють нашi горянi©? - запиту╨ вас, Василю Васильовичу, шановний пенсiонер, i вiн ма╨ рацiю... так, ма╨, бо те саме я вам говорив на засiданнi виставкому. Хiба я вас не попереджав: збiдню╨те сучаснiсть. Де телеантени на дахах, де лампочка Iллiча, де на вулицi сiльськогосподарська машинерiя? Нема нiяких ознак того, що Бойкiвщина живе в достатку. Хоч би "Москвича" якого намалював, що забрiв на подвiр'я, - була 6 значуща деталь. А так виходить, що дуже смутно живеться нинi на Бойкiвщинi, художник нiбито навмисне нагнiта╨ похмурiсть. "Треба, отже, спитати з художника, з того Бережана, - пише пенсiонер, - чом вiн зводить наклеп на радянську дiйснiсть. I притягти його до вiдповiдальностi". Аякже, до вiдповiдальностi. - Але ж бо я малюю... малюю так, як хочу! - вибухаю я без остороги. - Нiби я не розумiю тонко© натури мистця, - стелиться, струмиться ╨лейно усмiхнений зубатий голос Подолюка. - Тiльки ви триптих намалювали не для себе, а виставили його в галере©. I тим самим почали розмову а чи суперечку з масами. Що, нi? I хтось iз маси, рядовий трудящий, стверджу╨: це ╨ очорнення радянсько© дiйсностi. I ма╨ на це право. - Я теж маю право... - ще намагаюся себе виправдати. - Ну-ну, - далi стелить у трубцi м'яко товариш Подолюк. - Мiнкульт теж ма╨ право вибору пiсля виставки. В кого купить, кому -вiдмовить. I ти вже зна╨ш, що на тво©й картинi поставлений хрест. Й лихо в тому, що тiнь вiд хреста пада╨ на всю твою творчiсть, на тво╨ право вiльно творити... бодай вiдносно вiльно. Тебе розбира╨ лють. Тобi хочеться жбурнути телефонну трубку у видовжене кiнське обличчя товариша Подолюка; тебе однак стриму╨ його перестерiгаюче "ну-ну", й ти кладеш трубку на важелi делiкатно i тихо. I ненавидиш себе за це. Третього разу Подолюк зустрiне тебе на вулицi й бере "бика за роги": - Це правда, Василю Васильовичу, що у сорок восьмому вас викурили зi схрону пiд Коломи╨ю? У Шепарiвському, зда╨ться, лiсi? Ви, як стало тепер вiдомо, спiвпрацювали в референтурi окружного проводу ОУН? - Ти нiмi╨ш спочатку вiд "несподiвано©" новини, потiм - за©ка╨шся вiд обурення. Ти готов... Нi, ти, чоловiче, до нiчого не готовий. Ти сто©ш, немов обгорiлий пень, сто©ш, як злочинець, що вже засуджений до розстрiлу. - Хiба я стократ не перевiрений? - врештi приходжу до свiдомостi. - Якась свiжа напасть. Ох, життя наше... - Перевiрений то перевiрений, - прилизу╨ свою лисину товариш Подолюк, - але... Анонiм щось зна╨ про вас таке, до чого не змогли докопатися нашi органи. Диму без вогню не бува╨ - я це завжди повторюю i маю рацiю. Втiм, не сушiть собi голови... - Вiн пода╨ суху й тонку, як дощина, руку i йде геть, певно, страшенно задоволений собою. Вiн сво╨ зробив, посiявши непевнiсть, а ти вже доведи, якщо можеш, що ти не верблюд. - Хiба верблюди, Володимире Iвановичу, бродять на Гуцульщинi й задивляються на таких ось чарiвниць, - кивнув я на портрет зеленооко© гуцулки. Вiн не зрозумiв, при чому тут верблюди, але я й не збирався роз'яснювати, що в думках пов'язав сьогоднiшн╨ з минулим. - Стосовно непри╨мностей, то вони для того i ╨, щоб ©х пережити. То що сталося? Подолюк мовчав; ходив по майстернi колами; зiр його зупинявся на розставлених картонах, привезених iз Гуцульщини, iнколи ковзав по стелажах, потiм раптом кидався по закутках. Тепер Подолюк був схожий на великого павука, що обсотував мене павутиною; я буквально фiзично вiдчував, як павутиння залiплювало менi рот, очi, вуха. Я задихався. - Вашою справою займаються органи на Дзержинського. На цей раз цiлком серйозно, - сказав вiн i примружено з-пiд окулярiв поглянув на мене. - Займаються... органи? Мною? - спитав я. Вдавав здивованого, навiть байдужого. Та це була неправда; я вiдчував, як непри╨мний холодок побiг по спинi. Серце кинулося в бiг. Слово "органи" здавна ма╨ у мене свiй знак, свiй зловiсний малюнок: густо загратоване вiкно. - Так, i вами теж, - ствердив Подолюк. - Бiльше, однак, займаються Олексою Степанюком, якому ви давали рекомендацiю для вступу до Спiлки художникiв. Було таке? - допитувався Подолюк. Я мовчав; я обдумував ситуацiю, менi не хотiлося сказати навпростець "так" чи "нi"; я зловив себе на пiдленькiй думцi (звiдкись надпливла ця думка, виповзла з щурячо© нори): "Даремно я колись зв'язався, потоваришував навiть з Олексою Степанюком, старою людиною, яка багато пережила. Чом не був вибiрливим, шукаючи собi приятелiв?". На цьому я наступив думцi, як щуревi на хвiст i назад запакував ©© у нору. Залишилася в душi гiркота, незадоволення собою. - Справдi я давав Степанюку рекомендацiю, - вiдповiв я навпростець, радiючи з себе. - Вiн чудовий медаль╨р. За одну тiльки серiю медалей, присвячених героям Громадянсько© вiйни, його варто було прийняти до Спiлки. Я так i писав у рекомендацi©... i тiшуся, що у Ки╨вi на не© зважили. Подолюк хитнув докiрливо головою. Зiтхнув: - Ну-ну, я мав вас, Василю Васильовичу, за розумнiшого, принаймнi - за обережнiшого, - промовив вiн спроквола. Пiдступив до стелажа i, мовби забувши про нашу розмову, довго перебирав картини, деякi витягав iз стоса, прислоняв до стiни, вибираючи освiтлення, й вистоював перед ними по декiлька хвилин. Коли йому потрапив на очi "День, який я пiдглянув", то тричi жбурляв у мене зирки окулярiв, вимагаючи чи то пояснення, чи, може, жадаючи висловити захоплення. Одначе мовчав i... мовчки врештi поклав картон на мiсце. Менi, по правдi, була байдужа його думка про "День", я навiть ще не перейнявся пересторогою, що над картиною зависла небезпека; я не думав про якусь свою картину, вдалу, чи не дуже, тепер це значення не мало, ма╨ значення лише факт, що Степанюком знову зацiкавилися органи. Я сказав би неправду, коли б почав виправдовуватися, шукаючи якогось виходу: адже я знав, що органи зацiкавилися Степанюком ще у сорок п'ятому, тодi ж його було арештовано, й вiн повернувся до Львова тiльки в п'ятдесят сьомому. За що його було засуджено? Чи я цим цiкавився? _Чи нiкому не вiдомо, що в сороковi роки кожен мiг бути арештований, засуджений, розстрiляний, замордований або ж виселений на Сибiр? Хiба не так трапилося з директором мо╨© сiльсько© школи Северином Петровичем Гайдашем? Признаюся по щиростi: я полюбив Степанюка з першого знайомства. М'який, несмiливий i через те, певно, мовчазний, вiн був трохи безпорадним у нашому жорстокому свiтi; навiть колись я сумнiвався (й дотепер сумнiваюся), що вiн направду чимсь завинив перед "державою i народом", перед слiдчими й суддями, якi запроторили його на Колиму; я колись навпростець спитав, певно, трохи нетактовно, звiдки вiн, такий тендiтний з вигляду, хирлявий, черпав силу для каторжно© працi на колимських шахтах. Степанюк, пощипуючи звично рудi вуса, вiдповiв, смiючись: - Ми, очевидячки, не зна╨мо остаточно, i добре, що не зна╨мо, яку крiпость... яку мiру сили фiзично© i духовно© вiдпустив нам Господь. Та╨мниця з та╨мниць. Я бачив на Пiвночi, коли, здавалось би, сталевi й мужнi розтрiскувалися на друзки й гинули. Iншi згорали, як свiчки. А я димiв собi поволi, бо вдома очiкувала мене майбутня дружина з майбутнiми дiтьми. I вiн знову засмiявся. Справдi, Олекса Степанюк оженився вже пiсля звiльнення з Колими. Паннi Стефi, двадцятирiчнiй дiвчинi, що успадкувала по родичах будинок у Винниках коло Львова, Степанюк сподобався не тiльки завдяки м'якому характеру, рудуватому козацькому вусовi, а й статечним поводженням: умiв кланятися ввiчливо, умiв цiлувати жiнкам руки, умiв вести "свiтську бесiду". Вiн мав рацiю, коли жартував, що вдома очiкувала на нього майбутня дружина з ненародженими дiтьми. Його Стефа була жiнкою плодовитою: щороку народжувала йому то доньку, то сина, а якогось разу - близнят. Iнший на його мiсцi посилав би жiнку на пiдпiльнi аборти, а вiн тiльки пригортав пухленьку Стефцю до себе й, вицiловуючи ©й "руцi", жартував: - Ми з Стефою лише розсмакували, що то значить любов. Правда, жiнко? Крiм того, не забувайте, мосцiпанове, що я iз сорок п'ятого по п'ятдесят сьомий спав на нарах i жiнки менi тiльки снилися. Я iнколи з сво╨ю "половиною" бував у Степанюкiв. На подвiр'©, що заросло пахучим рум'янком - марунькою, у занехаяному садку, в Олексинiй майстернi, в кухнi панi Стефи - скрiзь можна було побачити то ряд череватих на цiле вiдро голубцiв ще "австрiйсько©" роботи горшкiв, то рiзьбленi уламки церковних хрестiв, то пiд пiддашшям височiла цiла купа старих меблiв бозна-якого вiку i якого стилю, то якiсь колеса, жорна, терлицi, точила, кованi заденки багацьких возiв та рiзного iншого скарбу, який був "конче потрiбний" пановi господарю. Дивно, що ватага його дiтлахiв - бiльшi й меншi - почувалися серед цього, здавалось би, хаосу, цiлком вiльно, й найцiкавiше - нiчого не нищили й не виносили на вулицю, ©х татусь, бувало, хвалився: Я створив ©м на подвiр'© та в хатi мiкроклiмат, у якому зароджу╨ться талант. Не знаю, що виросте, якi таланти проклюються в його нащадкiв, одначе сам Олекса Степанюк був майстром на всi руки: захоплювався художньою фотографi╨ю, займався живописом, показав себе талановитим медаль╨ром, залюбки лiпив червоних теракотових чортикiв, бабусь iз козами, веселi типи пiдгiрян. Степанюкова "дрiбнота", як вiн називав свою теракоту, незважаючи на високi цiни, в художньому салонi вiдразу розкуповувана, з цього, власне, художник i жив. Його можна було осуджувати за те, що марну╨ талант, розмiню╨ на дрiбнички, що пробу╨ себе в рiзних видах мистецтва, i його за це таки шпетили, а вiн, як звичайно, посмикував вус i розводив руками: - Здаюся, - казав, - панове-товаришi. Певно, ма╨те рацiю. Але я такий... я не можу робити щось одне, мене вабить спробувати й те, i се, й iнше. Такi руки маю хол╨рськi. - I вiн показував широкi, як лопати, долонi, пообтовченi пальцi. - Ще до того, панове-товаришi, душу маю скривджену: сидiла вона довго в кримiналi, а тепер хоче лiтати. Чи, може, в радянського художника душi нема? - закiнчував Степанюк iронiчно. I йому на деякий час давали спокiй; його спокiй був iлюзорний, поки не вступив до Спiлки художникiв Укра©ни, поки його медалi не здобули всесоюзне визнання, поки хтось не нашкрябав анонiмку, що... - В чому, власне, Степанюка звинувачують? - спитав я Подолюка. - Знову хтось наклепав. - Не наклепав, Василю Васильовичу, - поправив мене Подолюк, - а написав куди слiд правду. - За ту "правду", за давню свою вину Степанюк спокутував на Колимi сповна, - намагався я пом'якшити офiцiйний тон Подолюка. - Ну, працював чоловiк за окупацi© фотографом у тутешнiй укра©нськiй газетi. Мусив же заробляти якось на хлiб, чи як кажете? Хiба його минуле, його молодiсть, ну, його давня вина негативно вплива╨ - скажемо так - на його нинiшню творчiсть? Не може художник вiдповiдати за те, що вiн, малим будучи, пiсяв у штани. - Я давно мав охоту посперечатися з Подолюком. Дотепер я або ж погоджувався з ним про людське око, або просто мовчав. Сьогоднi настав час, коли мовчання урвалося. - Я розумiю ваш пафос, Василю Васильовичу, - Подолюк криво посмiхнувся. - Для того й прийшов у майстерню, щоб пафос трохи притрусити попелом. Боронячи чи виправдовуючи Степанюка, ви фактично бороните себе. Що, хiба нi? Адже вiдомо, й пишеться про це в анонiмцi, що ви з Степанюком близькi друзi, бува╨те у нього вдома. Власне ви пiдкинули йому iдею створити також серiю медальйонiв - укра©нських гетьманiв. Ну й ви, звiсно, проштовхнули його до Спiлки. - Подолюк знову ходив по майстернi колами; вiн знову, щось пригадавши, зупинився бiля стелажа й довго зблискував окулярами над мо©м "Днем, який я пiдглянув". - Я й не пiдозрював, Василю Васильовичу, - промовив вiн потеплiлим, неначе змащеним маслом голосом, - що ви щось подiбне малю╨те. Багато тут вiтру, експресi©, буяння... i тишi. Дивне по╨днання: вiтер i тиша. Я зрозумiв, що картина йому сподобалася. В мене заскiмлило серце: помiж нашим братом художником говорилося, що, мовляв, Подолюк нишпорить по майстернях i вибира╨ "собi в дарунок" картини. I мусять хлопцi дарувати. А що вдi╨ш? Щоправда, в мене Володимир Iванович до сього часу нiчого не випрошував. Невже похвала мо╨му "Дню" означа╨ "дай"? Однак я не мав намiру розлучатися з картиною, надто вона для мене дорога, багато в нiй мо╨© душi, роздумiв i шукань. Я вдав, що не почув похвали, обережно взяв iз його рук картон i поклав на верхню полицю. - Не пiдозрiвав я також, Василю Васильовичу, що ви... ну, як би це полегше сказати, живете подвiйним а чи й потрiйним життям. Однi ви на виставках, на зборах, так сказати - на людях, iншi _ви в сво©й майстернi... iнший у вас немовби пензель. А ще ви iнакший, я певний, у довiрливих бесiдах iз Степанюком, - продовжував Подолюк у тому ж дусi. - Хiба ви не здогадувалися, що кожний справжнiй мистець не може бути однозначним... не може бути, як обтесаний стовп. Мистець - рiзний. Колись один мiй учитель казав: Художник не може бути дубом, який родить тiльки жолудi. Мистець - це райське дерево в людському саду, на деревi цьому приживлено безлiч прищепiв... i тому вiн цвiте рiзними барвами, тому його плоди теж неоднаковi, бо цвiтiння i заплiднення - це шукання, сумнiви, борiння. - Почекайте, - пiдняв руку Подолюк. - Красиво говорите й... лл╨те воду на мiй млин. Якщо художник не цiлiсний, я маю на увазi Степанюка, якщо вiн хита╨ться то вправо, то влiво, якщо душа в нього двояка i трояка, то чи це не означа╨, що в металi його медальйонiв прихована ©дь фашистського прихвосня, який не просто, нi, не просто "заробляв на хлiб", як ви твердите, в тутешнiй укра©нськiй газетцi безневинними фотографiйками. Ма╨мо неспростовнi докази... це _вже вiдповiдно перевiрено, що влiтку сорок першого року Степанюк ©здив чи не по всiх тюрмах захiдних наших областей... так, спецiально ©здив до Станiслава, Стрия, Дрогобича, Золочева й фотографував гори трупiв замордованих в'язнiв. Потiм видрукував у газетцi цiлу серiю "Жертви московського терору". В архiвi менi показували пiдшивку цi╨© газети. Страшно дивитись... а ще страшнiше читати текст пiд фотографiями: в кожному словi брехня i хула в адресу нашо© партi©, радянсько© влади та органiв. - Вiдомо... вiдомо, однак, що гори закатованих таки були, - вставив я несмiливо. Тема була слизькою i небезпечною. - Хтось... десь розповiдав, я чув. У селах по вiдступi Червоно© армi© люди висипали могили в пам'ять про цi жертви. - Цiлому свiтовi також вiдомо ще з лiта сорок першого, що в'язнiв у тюрмах фактично винищили нiмецькi окупанти та ©х прислужники-оунiвцi. Про це тодi повiдомляло ТАРС. Я сам читав. Наш уряд рiшуче заперечив нашу причетнiсть до розстрiлiв. - Подолюк зняв окуляри i, протираючи ©х, споглядав на мене ясними очима. Вiн цiлком вiрив у те, що говорив, я був у цьому переконаний. Про себе цього сказати я не мiг: я пам'ятав, як на початку липня сорок першого року тато з мамою ©здили на "вселюдськi похорони" до Бистричан; пам'ятаю, коли вони увечерi повернулися, то були обо╨ страшнi, зацiпенiлi, усяка робота домашня падала ©м з рук, а слова, певно, затвердли в грудях, бо до мене не обзивалися; а ще пам'ятаю вечiрню мамину молитву: вона била поклони перед образами й вголос запитувала Господа Бога, як мiг допустити, щоб совiти людей у кримiналах кого пострiляли, кого порубали сокирами, а з кого паси дерли, а кому очi виймали. А ти, Господоньку, дивився на цю масакру з висоти й не брав до серця людську муку. Чи ти, Господоньку, сили не ма╨ш, чи не ма╨ш блискавки i грому, чи нема в тебе припасених кар? - Iсторiя розбереться... - почав було я, але Подолюк вiдразу перебив: - Iсторiя вже сьогоднi все розклала по сво©х полицях, Василю Васильовичу. Гадаю, ви вiрите офiцiйнiй заявi радянського уряду з приводу розстрiлiв сорок першого року. У нас чистi руки. Так. Чи ви схильнi вiрити писанинi Степанюка? - Я його писанини не читав... i ми з ним на цю тему не розмовляли, - вiдповiв я сухо. Це була правда. Степанюк нiколи не вихвалявся сво©ми фоторепортажами з тюрем сорок першого року. Втiм, всi обминали тему розстрiлiв, це була страшна тайна, табу, яке обходили здалека. Син крадькома клав на батькову могилу квiтку й крадькома молився за татову душу. Поки могили не розрiвняли бульдозерами. - Одначе шкода, що ви не знайшли часу й не розкусили ворожу суть свого приятеля. Що, нi? Я переконаний, що коли б у сорок п'ятому роцi слiдство знало про Степанюковi фотографi©, то прокурор зажадав би кари смертi. - Цiлком можливо, - погодився я. - Тодi життя в очах Фемiди так мало значило. Вiйна виплекала в людських душах, особливо в душах прокурорських, жорстокiсть. Закон прокурорський короткий: "К стене". - Ви не про те говорите, любий мiй художнику, - узяв мене пiд руку Подолюк. - Нi, не про те. Жорстокiсть. Прокурор. I тепе, i теде. Тим часом справа досить серйозна. Степанюка неодмiнно виключать зi Спiлки. Його мусово треба виключити... викреслити, так, викреслити з усiх спискiв i заборонити займатися творчою працею. Хай запишеться в кочегари. Так вирiшено. Тiльки тепер, очевидно, я зрозумiв, як низько нависли над Степанюком чорнi хмари; рукав хмаровий захоплював у сво╨ жерло й мене. - Але ж вiд цього рiшення постражда╨ наше мистецтво, Володимире Iвановичу! - вигукнув я благальне. - Мистецтво й дрiбнi Степанюковi дiти. - Зате вигра╨ народ... i те ж таки ваше мистецтво, - холодно вiдповiв Подолюк. Вiн прикривався народом, як щитом; зрештою, не вiн перший, всi дбають про цнотливiсть народу, всi знають, що народовi потрiбно, а що йому шкодить. На жаль, я цього не сказав Подолюковi, протест бунтував у менi, я, однак, не зважився збунтуватись вiдкрито, я тiльки просив поставитися до митця милосердно. Просив вiдпустити старi Степанюковi грiхи? Просив, отже, й за себе, за сво╨ мимовiльне прогрiшення. Проте це було марне приниження, я не мiг достукатися до здорового глузду ╨фрейтора, та, мабуть, доля Степанюка вирiшена без нього, без Подолюка, вищими iнстанцiями. Дивовижно, але вищi iнстанцi© з особливою ненавистю, так, iз ненавистю воювали за "iдейну чистоту мистецтва". Нiби вони в мистецтвi аж так розумiлися... нiби вони самi не ╨ фарисеями, якi в душi не вiрять у те, що проповiдують. Можеш бути злодi╨м, можеш бути хабарником, можеш мати двi-три коханки - цi грiхи в очах "вищих iнстанцiй" прощаються за першим разом, грiх же iдеологiчний - грiх смертний, i нема йому прощення. - Милосердя, якщо на те пiшло, ви самi потребу╨те, товаришу Бережан, - обiзвався паперовим голосом Подолюк. - Просите за Степанюка, про себе ж не дума╨те. З ним розберуться... до речi, розберуться органи. А ось ви, його покровитель, станете перед партiйним судом сво©х колег. Справа тут, як ви розумi╨те, не в доганi. Справдi, рiч не в доганi. Я уявив себе на партiйних зборах у нашiй художницькiй органiзацi©, на якi приплентаються, з дозволу сказати, митцi, котрi малюють лише портрети Ленiна, Брежн╨ва та iнших членiв Полiтбюро; туди прийдуть ремiсники вiд скульптури, якi заробляють великi грошi, продукуючи для колгоспiв та райцентрiв пам'ятники Ленiна й фiгури солдатiв-визволителiв; будуть там мистецтвознавцi, якi вихваляють примiтив "Зустрiч Леонiда Iллiча Брежн╨ва на Львiвському вокзалi"; розсядуться там "заслуженi художники", якi сьогоднi готовi малювати свинарок, завтра - чекiстiв, пiслязавтра - артистiв. Все залежить вiд тематики чергово© обласно© або ж республiкансько© художньо© виставки i взагалi вiд кон'юнктурного вiтру. Цi люди, на мiй погляд, глибоко нещаснi, бо, маючи, талант... а таки ╨ серед них люди талановитi, спалюють його на фальшивих вiвтарях. Там переднi мiсця в залi займуть сивоголовi мiсцевi "класики" з рядами орденських планок i ветеранських значкiв. Нiхто не пам'ята╨, за що ©х колись - очевидно, вiдразу пiсля вiйни - прийняли до Спiлки i якi полотна вони створили. За червоним столом засядуть товаришi начальники, якi вершать дiла нашо© органiзацi©, роздаючи замовлення на начебто творчi роботи, а також ощасливлюють нашого брата почесними офiцiйними званнями, орденами, путiвками в санаторi© i будинки творчостi, закордонними мандрiвками, персональними виставками та iншими благами. Тi, хто сидiтиме за червоним столом (а посерединi товариш Подолюк), володiють нашою творчою свободою; окриком, погрозою, забороною, обiцянкою посадити сад, у якому защебечуть солов'©, вони правлять нами, як слiпими кiньми в кантарках: гатьта, вiшта, вйо! Тiльки окремi з нас, одиницi, рвуть посторонки й повертають на свою дорогу: пишуть книжки, якi хтозна-коли будуть видрукуванi, малюють картини, яких, може, нiхто не побачить, складають пiснi, якi спiвають подумки. Це, очевидно, смiливцi, геро©, i нiхто не може передбачити, що ©х очiку╨ попереду: слава, тюрма, забуття? Я належу до тi╨© велико© групи мистцiв, якi вважають себе людьми чесними i прагнуть сво©м мистецтвом служити рiднiй культурi, йдучи при цьому на компромiси: ставлять Боговi свiчку й чортовi огарок; я знаю, що "чеснi" теж прийдуть на збори, коли мене будуть судити; вони сядуть позаду великим гуртом i будуть помiж собою перешiптуватися, будуть з глибини залу менi спiвчувати, але нiхто... а таки нiхто не стане в мо©й оборонi, це я знаю з багаторiчного досвiду. Навпаки, хтось-таки iз "чесних" виступить i скаже щось таке невиразне, повзуче, необов'язкове, мовляв, всi ми грiшнi i треба нам посилювати пильнiсть. Пильнiсть у мистецтвi? Я бачив себе на цих зборах, обступлений ворогами, заздрiсниками, просто неробами, iдейними до яскраво© червоностi бездарами; вони ж бо потiшаться надi мною, скiльки схочуть; вони вже менi пригадають всi мо© грiхи i мо© чесноти... грiхи пiднiмуть на корогви, а чесноти потопчуть; вони напевно забудуть Степанюка, бо iз Степанюком простiше - його викинули зi Спiлки, й готово, а мене треба "виховувати й виховувати". А "виховувати" - це значить "тримати в чорному тiлi", щоб ти знав, що над тобою ╨ обком, партком i "общественное мн╨нi╨". Чи зможу я перед червоним столом i чорною радою мо©х колег оборонити Степанюка й самого себе? Нi, вони мене не закаменують, але червоний стiл спiльно з чорною радою буде розпинати мою душу, i я iз розп'ятою душею буду довго малювати на торцях багатоповерхових будинкiв композицi© на теми "Леонiд Iллiч Брежн╨в - великий ленiнець" або ж "Ленiн кроку╨ попереду". Що з мене, з мого таланту лишиться пiсля цих мальовидл? Зароблю у червоного стола дозвiл малювати членiв Полiтбюро? Недавно на першотравневiй демонстрацi© я бачив такi портрети, ©х урочисто несли залiзничники; з трибуни викрикували "ура", а я в душi реготався: всi нашi вождi на портретах були вдягнутi в чорнi, немовби залiзничнi мундири. З трибуни далi лунали заздравницi, а я згадував, що недавно на вулицi Маяковського два мiлiцiонери впихали в свою буду на колесах, щоб вiдвезти у витверезник, Семка Коцюха. Чолов'яга вiн дебелий, сильний i як мiг вiдбивався вiд мiлiцiонерiв, але стражi порядку крутили йому руки i сторч головою пхали в дверцята. Коцюх викрикував на цiлу вулицю, щоб скурвi сини не ламали йому руки, бо вiн не хто-небудь, не якийсь маляр вiд парканiв, а "╨сьм Коцюх, що намалював цiлий тузiн вождiв для Залiзничного району мiста Львова. За вождiв i п'ю..." Його повезли в будi, як гицлi возять псiв. Я дивився йому вслiд, i було до болю шкода Семка: вiн подавав колись, як кажуть, великi надi©, про нього писали, що сходить на обрi© новий оригiнальний талант. Вiн жадiбно малював пейзажi - то полтавськi, звiдки був родом, то гуцульськi, то заворожувало його Поднiстров'я. Був у Семкових пейзажах особливий чар, який не висловиш словом. Може, це була залюбленiсть у материзну? Не випадково вiн малював переважно старi карпатськi гражди, бiлi пiд соломою полтавськi хатки, верби i тополi, лани соняшника, що цвiли й свiтилися на цiлу Укра©ну. Якось мене вразила його велика картина, на якiй, розсуваючи рами, лежало де поросле бур'янами, а де голе до чорноти, зтирловане копитами поле, через яке хтось поклав одну-╨дину борозну. На сiрiй потрiсканiй скибi тут i там стирчало кволе жито. Жито, здавалося, вмирало на очах. На засiданнi виставкому Семкова робота називалася "Перша борозна по вiйнi", але ще до того вiн признався комусь там iз приятелiв, що картина назива╨ться "Колективiзацiя"; хтось комусь донiс, "Борозну" сполосували ножами, щоб, не дай Бог, хтось не заплакав над рiденьким житом, що жовкло, як голоднi дiти, а сам Коцюх на довгi роки потрапив у немилiсть. I спився з розпуки... I кажуть, що нiчого уже не може створити, окрiм портретiв членiв Полiтбюро. То невже?.. То невже подiбне й мене очiку╨? А чом би й нi? Чим я кращий вiд Коцюха? Хiба не однаковi для усiх нас пошитi кантарки, немов для полохливих коней? Хiба не така сама спотворена горбом душа... а в тому горбi iржа про©ла дiру, крiзь яку просочу╨ться по краплинi крик, що будить змiя... змiй зветься страхом. "То невже маю зректися приятеля, як Петро Христа? Невже таки зречуся?" У кожно© людини на житт╨вiй дорозi трапляються сво© Голгофи - великi, трагiчнi, високi, меншi й зовсiм незначнi горбики, не на всi Голгофи людина виносить свiй хрест, iнколи хрест людину розчавлю╨, iншого разу хрест залиша╨ться покинутим у пiднiжжi гори, й нiхто начебто не зауважу╨ нашого хитрування. Бува╨, що свою Голгофу обходимо бiчною стежкою. Котро©сь хвилини я подумав... я завагався i оглянувся: чи не варто зiйти на бiчну стежку? - Гадаю, Володимире Iвановичу, що на зборах могли б розiбратися, вияснити з Степанюком i без мене? - я таки раптом звернув на бокову стежку, обходячи, може, й незначний горбик Голгофи. Якщо ж сказати по правдi, то раптового нiчого не було, в хащах мо╨© душi пiдняв голову змiй. - Коли б на це була ваша воля... вiд вас, прецiнь, а не вiд Першого залежить. Ви здогаду╨тесь, що я маю на увазi? Врештi-решт, я справдi без вини винний. Господи, я просився у ╨фрейтора: я по-ницому впав на колiна (провадив мною змiй) i повз до Подолюка, щоб обняти його за ноги. Власне, я уявив себе плазуном, i нiколи, мабуть, так себе ненавидiв, як у цю хвилину. Змiй, проте, був сильнiший за мене. Подолюк мовчав довго й суворо; вiн пропiкав мене окулярами наскрiзь, щоб переконатися в щиростi мо©х слiв: вiн, здавалося, зважував кожне мо╨ слово на долонi.. зважував i любувався ним. I був собою задоволений. - Ваша правда, - обiзвався врештi. - Ми ж бо нiби приятелi, давно зна╨мося. А суперечки... та й чи вiд нас залежать нашi незгоди? Служимо-бо вищим цiлям, iде©, поступу. Чи як кажете? - Вiн тiльки тепер сiв у старе, оббите червоним оксамитом крiсло, в якому я любив часом дрiмати. - Спробую якось владнати з начальством. Вас не буде на зборах, в Угорщину по©дете, ╨ нагода вивчити, як там поставлена реставрацiйна справа. По©дете? - потирав вiн сухi, як дощечки, жовтуватi руки. Ми сидiли до пiзнього вечора, пили коньяк, баландрасили про се, про те; вiн хвалив мо© картини, особливо ось ту, де ходить у малинi вiтер i гойда╨ крихiтне гнiздечко; так, ми пили коньяк... а я поклав свiй "День" пiд променi сонця, що заходило, червiнь пiдпалювала гнiздо, вiтер його похитував, а Подолюк нахиляв голову то вправо, то влiво, примружував прислiпкуватi очi - зробився добрим, домашнiм, попустив краватку, а згодом i здрiмнув iз пiвгодини у фотелi: я тим часом пакував "День, який я пiдглянув" у цупкий папiр i перев'язував червоною стрiчкою. Очевидно, я мiг запакувати Подолюку якусь iншу картину, адже ця була надто менi дорога, та що я вдiю, коли саме ця йому сподобалася. Треба ж було чимось жертвувати, щоб вiдкупитися, я ще намалюю не один пiдглянутий день, на цьому свiт клином не зiйшовся. Не зiйшовся? То чому ж у мо©й майстернi посутенiло i посмутнiло, мовби винесли з не© живий вогонь? Темно. Птахи небеснi... ха-ха, сiрома мiська, посмiтюхи обсiли мо╨ горiшн╨ вiкно, прорубане в даху, й зазирають цiкаво в майстерню, цвiрiнькають на всi простори львiвських дахiв про те, що я цiлу нiч пиячив сам iз собою i що я зривався раз-по-раз iз фотеля, оббитого червоним оксамитом, засвiчував свiчку i нипав по майстернi, бо нiбито мряка заполонила всi кутки, а чорти вимкнули електрику, i я не мiг натрапити на свiй мольберт, а пензлi лiтали в повiтрi, як лилики, i я нiяк не мiг ©х ловити. Так смiялися горобцi. Горобцi звiрiнькали, що я зрадив самого себе. Втiм, нiчого такого не трапилося... горобцi з птахiв пiднебесних знову стали львiвськими брудними посмiтюхами, мене обминули, завдяки Подолюковi, громи й блискавки, Олексу Степанюка, щоправда, викинули зi Спiлки художникiв; вiн, на щастя, мав у запасi ще одну професiю - знаменито розмальовував помешкання, загрiбаючи лопатою грошву. Життя пливло далi, як рiка, i стру© в ньому джерели-лися то синi й зеленi, аж у них задивлялося небо, то котилися каламутнi й нуднi "барани", й тодi збiгалися пси з цiлого Львова й вили на берегах, що, пiдмитi, обвалювалися в бездоннi ковбури. 4 Так мусило статися. Сталося це осiннього надвечiр'я у сiрiй львiвськiй мжичцi, коли сизий брук, якому сниться прадавнiй цокiт кiнських копит, старi монастирськi та унiверситетськi мури, заболоченi по вуха квартали нових забудов, розхристанi, роздягненi до чорноти мiськi дерева, пониклi, як вороння, прапори, - цiле мiсто й люди в ньому до останнього рубчика просочилися вологою i дрижаками. Тодi директор Музею - такий собi Мудрий Цьомко, насправдi ж Цепелiй Iванович, низенький, жвавий у бесiдi, як млинок, з бiлявим хлопчачим чубчиком i хитрими зирками очей (хитрiсть Мудрого Цьомка повсякчас була прихована й тiльки зрiдка вишмигувала, як миша з нори, й вiдразу зникала) пiсля цiлогодинного вмовляння, коли, здавалося, слова, як гиблiвки, хрустiли пiд ногами, пiсля робленого хапання за серце, трагiчних театральних поз втиснув менi пiд пахву новенький симпатичний портфелик мадярсько© марки, на який скинулися хлопцi з реставрацiйних майстерень, з двома пляшками доброго коньяку i коробкою цукерок. На додаток "на збагачення д