у нашiй галере©. Подивiться-но, цей чоловiк мав вольовий характер i стiйко переносив удари долi. Навiть у бiдi, у гiркотi сво©й - бачите, художник це помiтив у кутиках губ та ще в поглядi... у глибинах очей зата©лася гiркота. Та, проте, невiдомий не капiтулю╨, готов поборотися. ╙ ще у нього сили". Очевидно, мiй сусiде, це так, ╨ iще в мене енергiя, iще я поспiшив би людям на помiч, якби хтось покликав... якби хтось покликав... якби я був комусь потрiбний... якби ми подали собi руки. Та запишiм мою особу: я вчорашнiй; я минувся, як торiшнiй снiг. Небiжка Iрина, бувало, кивала менi непомiтно пальцем, коли я в розмовi з кимсь надто багато уваги придiляв сво©й особi... це не було хвалькуватiстю, це було наче пiдсумком чогось зробленого. Принаймнi я так виправдовувався перед нею (Вона шептала менi на вухо: "Признайся, чоловiче, ти таки надто себе любиш?") 5 Чи виправдаюсь за життя чи пiсля смертi перед Богом за ©© загибель? Де маю знайти найщирiшi слова, щоб Бог ©х почув, у яких святих книгах вони записанi? Чи вони, як ластiвки, прича©лись у мо╨му серцi? Бо Iрина завинила перед енкаведе тiльки тим, що була мо╨ю дружиною. Вона знала сво© цiлющi трави, робила з них вiдвари й рiзнi мазi й лiкувала ними кожного, хто просив допомоги... просили, правда, й хлопцi з лiсу, одначе траплялося, що приносили до не© також пораненого енкаведиста чи стребка - вона нiкому не вiдмовляла. Не допомагало зiлля, то згадувала "тайнi слова", перейнятi вiд матерi. В телячому вагонi, куди натоптали душ сорок, вона, звiсно, не мала з собою помiчною зiлля, помагала людям примовлянням, потiхою, iнодi погладжувала заслаблого долонями; комусь помагало, а чимало таки вмирало... найперше вiдходили дiти, за ними люди старшi вiком, не минала, проте, смерть i тих, якi нiбито не повиннi були вмирати. Охоронники-енкаведисти, вочевидь, у кожному вагонi нашого ешелону призначали по однiй Смертi, вона була при дiлi, перевиконуючи план. Та i як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вереснi, везли через цiлу осiнь аж до грудня майже, а у вагонi студiнь, годували ж бурдою iз бурякiв й капусти або i нилими оселедцями, щоб до усiх наших мук додати цiлодобову спрагу, не було для нас у цiлому свiтi крапелинки води. Скажу вам: до рiзних бiд нашi люди поволi таки звикають... звикали й ми бути бранцями; поволi ми вiдвикали плакати, коли вмирали нашi дiти i ©х, як бервенця, виносили з вагона, щоб десь закопати; i глухли ми, коли енкаведисти обкладали нас матом; i мовчали ми, зцiпивши зуби, коли нас принижували; i стояли ми, неначе голi, в сво©й безборонностi, коли на стоянках вривалася у вагон варта з вiвчарками... вривалися пiсля того, коли ми спiвали отi╨© сумно© спiванки, яку виплакували лiсовi нашi хлопцi на похоронах загиблих повстанцiв... там були слова, що вчора ти був живий i здоровий, а нинi, друже, лежиш у сирiй землi за Укра©ну, за рiдний край... Сумна мелодiя ╨днала нас, стверджувала в душах спротив, i вона була поминальною молитвою за тих, кого винесли з нашого вагона й закопали в росiйських нетрях. Охорона, ситi червонопикi солдати в кожухах, кпльбами автоматiв та шпiцаками валянцiв, брудною лайкою затикали нам роти - i ми затихали, молитва поминальна уривалася. Найтяжче було миритися з потоптом людсько© гiдностi: справляти природнi потреби мусили прилюдно бiля дверей, було для цього видiлено мiсце й навiть прорубаний жолобок. Ми пробували обгородити це мiсце верегами - охорона, глумлячись, не дозволяла, мовляв, теплих кльозетiв у вагонах iнструкцiя не передбача╨, а тому забирайте вашi вошивi рядна й оправляйтесь, ха-ха, прилюдно, свiтiть голими жопами, господа бандьори. Коли згадаю, що вони з нами робили, то лупиться менi лице вiд сорому. Були ж серед нас старi жiнки й молодесенькi дiвчата. А як можна було доглядати тих що лежали хворi, що вмирали? Моя Iрина, котра цiле життя навiть мене соромилася, зазнавала тяжких мук, коли ©© кликала до дверей природна потреба. Я iшов разом iз нею, заслоняв веретою як мiг... Опiсля вона довго схлипувала, уткнувшись менi в плече, й усе вишiптувала: "Я таки не витримаю, не до©ду до кiнця. Я хочу вмерти..." Я вицiловував ©© сльози, втiшав, як мiг, Iрина неначе мене й не чула, вона вже була заворожена смертю. Померла вона серед ночi увiснi, я й не чув, коли це сталося, лише вранцi помiтив, що лежить бiля мене нежива... лежала на нарах на боцi, притулившись до мене й пiдклавши пiд щоку руку. Смерть ©© була легкою, випросила в Бога таку ласку - на лицi не закарбувалося нi рисочки страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив ©© тiло в бiлу верету та ще з трьома чоловiками, коли ешелон зупинився, вiднiс на "мертвецький склад" - спецiально, очевидно, видiленого на станцi© примiщення, хлiва, збитого з дощок, i поклав поруч iнших мерцiв... багато ©х там лежало... багато з них були сивi вiд морозу, бо дiялося це наприкiнцi листопада на станцi© Перм-друга. Не було у нас часу наостанку виговорити за ©© душу "Отченаша", уже останнiй... i ще сво©й Iринi напослiдок я мав багато дечого сказати, а може, й огнiватися, що залишила мене самого посеред люто© зими й посеред лютого свiту, але встиг тiльки ©© поцiлувати й перехрестити, бо вартовi штрикали дулами автоматiв попiд ребра: "Бистр╨й, сука, на следующей станцi© тебе тоже в отхожее место отнесут. Встретiт╨сь на том св╨т╨"! Мене чомусь не винесли на наступнiй станцi©, i потiм теж обминала мене смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смертi мо╨© ще нема, вона, видно, задубiла у вагонi, коли везли мене на Сибiр. Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снiгiв, посеред бiло© i прозоро© ночi, а попри мене повiльно, без гуркоту посувався довжелезний ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибiр спецпереселенцiв, тiльки не мiг второпати, чому я вiдстав вiд нього i чому мене енкаведистська варта не скосила кулеметами, коли я утiкав у снiги. Коли ж мимо мене пропливав останнiй вагон, я помiтив, що за ним шкутильгала по рейках жiнка... була жiнка згорблена, з палицею в руцi... була це жiнка з тi╨© давньо© фотографi©, яку я вирiзав iз бистричансько© газети влiтку сорок першого року; я упiзнав ©© вiдразу; я навiть щиро здивувався, як це вона, немiчна, стара, задибала в глибини бiльшовицького раю, у бiлу безголосу пустелю. I тут вона оглянулася... i тут стрiлила очима в мене. Я впiзнав ©©. Це була моя Iринка... 7 ╞© звали Одаркою Пилипiвною Козаченко; ця стара жiнка справдi походила з козацького кореня, крита "сiмдесятка" ©© не зiгнула й не згорбила; iнiй сивизни й не торкнувся кiс, якi вона укладала на гордо пiднятiй головi короною, волосся тiльки втратило смоляний блиск i трохи пополовiло. Була ростом висока, станом - тонка, пiдчас розмови мала звичку розмахувати руками; вiдчувалося, що в життi була замашною i рухливою, такою, що не давала собi плюнути в кашу. Молодi ©© очi споглядали на свiт вiдкрито й зацiкавлено. Лише iнколи вона начебто забувала, що на людях повинна триматися гордо й привiтно й що свiт повинен ©© цiкавити: жiнка посеред розмови раптово замовкала, вiдсторонювалась вiд дiйсностi й уся перемiнювалася в слух, здавалося, що, сторожко надслуховуючи, вона на когось очiкувала. Хтось нiби мав пiдiйти до не©... хтось iшов... щось говорив... якесь слово ловила й не могла зловити, бо мить, як вiтер, покотилася свiтом... i - тихо навкруж. Так тривало декiлька хвилин, але й цього короткого часу вистачало, щоб ©© на чорно опалив сум: голова починала посмикуватися, очi пригасали, обличчя сiрiло й видовжувалося, а руки, що ©х тримала на колiнах, корчилися, в судомах пальцi потрiскували, як на вогнi патиччя. - То находить на мене, пiдкрада╨ться, як мряка, або ж ударя╨ в душу поривно, мов вiтер, - виправдовувалася Одарка Пилипiвна, коли я ©й подав фiлiжанку води. Вона пила жадiбно, зуби цокотiли... - Вiтер начебто доносить звiдкись... не знаю звiдки, голос мого Сашка, його спiвання. Куди вiн ходив - завжди наспiвував. Бувало й вночi, коли повертався зi степу з оранки (трактористом же був до вiйни, ви про це зна╨те?), то цiла наша вулиця чула, що Сашко Козаченко повертався додому: будив нiч спiвом. Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось пiдсмiювався... та i я часом спiванками тими йому докоряла, а вiн обiймав мене й сповiдався: "Мушу ж я чимсь жити, мамо. Бога нема й молитов ти мене на навчила. До комунiзму йдемо, але дорога до нього ще неблизька. Дiвчини теж не знайшов - нема кого любити. А душа, мамо, не бубен. Напуваю ©© спiвом i милуванням землею, духом землi, що диха╨ менi в обличчя, коли я орю або ж сiю... або ж просто стою посеред степу, як посеред неба". Отак, бувало, говорив мiй Сашко. Мав бути з нього великий спiвак або ж великий хлiбороб. Одарку Пилипiвну привiз iз райцентру до нашо© школи в кабiнi вiйськово© "полуторки" пiд охороною цiло© ватаги автоматчикiв опер-уповноважений Ступа. Я з вiкна спостерiгав, як вiн ввiчливо - аж було дивно таке бачити - допомiг жiнцi вийти з кабiни, потiм узяв ©© пiд руку i завiв до мо╨© директорсько© канцелярi© - вузько©, як труна, кiмнатчини, в якiй заледве втиснулися стiл, етажерка й декiлька стiльцiв. Щоправда, Йосип Вiссарiонович Сталiн почувався в мо╨му кабiнетi привiльне - портрет висiв на голiй бруднiй стiнi самотньо, i я, поглядаючи iнколи на нього, ловив себе на думцi, що Йосип Вiссарiонович заблукав на стiнi в клубищах сiрого туману, в розливi калюж i посеред вирвiв - дiрок вiд цвяхiв, на яких колись висiли Юзеф Пiлсудський i Адольф Гiтлер. Власне, самотнiсть Сталiна на безрадiснiй стiнi впала в око товаришевi Ступi, бо перше, що вiн сказав у канцелярi©: на стiнi треба повiсити також Маркса, Енгельса й Ленiна, а вже потiм познайомив мене з Одаркою Пилипiвною. Вона виявилась пенсiонеркою-вчителькою укра©нсько© мови й лiтератури в котромусь iз сiл Черкащини; кажу "в котромусь", бо не пам'ятаю назви села, та й, зрештою, назвi я не надав значення, важливо було запам'ятати слова опера Ступи, що "ви, товаришу шкiльний директор, головою менi вiдповiда╨те - i закарбуйте це собi на носi - за життя i здоров'я дорого© нашо© гостi. Не дай Бог, якщо впаде з ©© голови волосок", - погрожував отак товариш опер. "Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надiйна, - пробував я зняти з себе вiдповiдальнiсть; я не знав, з якою метою при©хала в Горопахи ця стара жiнка. "Нi, - сказав Ступа, - Одарку Пилипiвну будуть стерегти всi... цiле село, старi й малi... Iнакше - всiх спалю". - Ну-ну, - запротестувала Одарка Пилипiвна, - не треба так. Чи комусь я потрiбна? - Голос мала глибокий, чистий. - Та й чи при©хала я до ворогiв? Находжусь на Укра©нi, на рiднiй землi, а не на окупованiй територi©. - Находитесь, Одарко Пилипiвно, на територi© бандитськiй, - вiдрiзав Ступа. - I тут усякi-такi "н╨жностi", вибачайте, кобилi пiд хвiст. Тут пану╨ наказ, автомат i граната, бо в кожному... так, у кожному тут сидить бандит. - Ступа промовляв пристрасно, як це вiн робив на читальнянiй сценi; сказане було адресоване виключно для мене; Ступа свердлив мене очима. Вiн ненавидiв мене смертельно й ненавистi сво╨© не приховував. - Я не сказав би, що десь ╨ землi, якi родять виключно одних геро©в, або ж навпаки - одних лише бандитiв, - вiдповiв я Ступi, незважаючи на його сердитiсть. Я намагався наперед вгадати, що потрiбно цiй гордiй i владнiй жiнцi у нашому селi, що вона тут шука╨. З ©© обличчя однак нiчого не можна було вичитати, окрiм хiба вiдкрито© цiкавостi: вона пильно попасала зором то мене, то убогий мiй кабiнет iз самотнiм Сталiним на стiнi, то припадала до вiкна... а за вiкном сiявся дрiбно жовтневий дощ i зрiдка, немов осiнь конала в конвульсiях, бився об шибки вiтер. Очевидно, при©жджiй цiй жiнцi i земля наша, i директор школи, i сiрий осiннiй дощ, i Сталiн на сiрiй стiнi не припали до вподоби, бо цiкавiсть поступово поступалася апатi©, вона зiтхнула й сiла втомлено на стiлець. - Хоч... iз товаришем Ступою не можна не погодитись. Якщо тут пану╨ закон кулi й гранати, то, звiсна рiч, небезпека на нас чату╨. На вашому мiсцi, - це я вже адресував оперовi, - я таки не залишив би Одарку Пилипiвну без автоматчикiв. Легше сказати менi; спалю село, якщо з нею щось станеться. - Шо зi мною тут, у Горопахах, може страшнiшого трапитися пiсля того, що вже трапилося, - обiзвалася жiнка i ©© очi зволожилися сльозами. - Нiчого я вже не боюся... i смертi - теж, - зiтхнула. - Тому обiйдуся без охорони, без автоматiв. - Пiдвела голову й стрельнула гнiвливо оком на Ступу. - Я тут перебуду день-два. - Дивiться самi, - знiтився мимохiть опер. - Менi наказано... я вiдповiдаю за вашу безпеку перед районним начальством. - Так, я знаю, - вiдповiла Одарка Пилипiвна, - але я маю намiр ближче зiйтися з людьми, поговорити з селом, в якому вбито мого Сашка. Хочу побачити те мiсце, де вiн упав. Ви мене розумi╨те, товаришу капiтан? Тiльки тепер розвиднiлося менi, з чим при©хала до наших Горопах ця стара жiнка; тiльки тепер, як човник на каламутному озерi, припливло ©© прiзвище до iменi бравого сержанта Сашка Козаченка... припливло, по╨дналося, зблиснуло... нi, вибухло вирвою: то Сашко Козаченко ©© син? У Горопахах, у навколишнiх полях i лiсах, у пота╨мних схронах, на пiдпiльних стежках не було, мабуть, людини, яка не знала б Сашка Козаченка - писаного красеня, який, мов вiрний собака, скрiзь i всюди супроводжував товариша Ступу. Однi його побоювалися, другi - лаштували на нього засiдки, третi його обминали, дiвчата й молодицi пота╨мно у нього закохувалися, дарма, що був енкаведистом; високий, чорнявий, тонкий у талi© жартун, який любив зачiпати на вулицi старого й малого, не мiг не впасти жiнкам в око. Хоч був тiльки сержантом, але носив офiцерський пасок iз зiркою та портупе╨ю через груди, порипував також офiцерськими чобiтьми. Взимку ходив у зручнiй фуфайцi, замiсть вушанки - носив кубанку з червоним денцем. Видно, вояка був iз нього справний, у тилах i смершах рiзних не огинався, бо на грудях носив цiлий iконостас медалей та орденiв. Зрештою, всi в Горопахах знали, що Сашко Козаченко - отой красень у кубанцi, був воякою вiдважним, тому товариш Ступа почувався за його плечима, як за фортечною стiною. Дивно тiльки було те, що вiдчайдушний жартун Козаченко трима╨ться знавiснiлого опера, який жив люто, iз зацiпленими зубами, немов воша кожуха. ╙днала ©х, певно, самогонка: обидва любили випити, рiдко коли я бачив сержанта в кубанцi не напiдпитку. Вiн iнколи заходив до школи, розповiдав... так, пам'ятаю, розповiдав, що у нього мама теж учителька, вона й його пiдмовляла на педагогiчну працю, але вiн змалку товкся коло тракторiв i сiвалок, була йому мила хлiборобська робота... милi поле, сонце, вiтер, пiсня. - Чому "була"? - запитував якось його. Вiн сидiв на табуретцi перед столом i час вiд часу пильно позирав на вiкна й на дверi; вiн начебто ждав на когось, що мав появитися на порозi за вiкном i був готовий зустрiти чергою з нiмецького "шмайсера" - невеликого зручного автомата, який завжди тримав дулом униз у правiй руцi... вiн завжди був готовий до стрiлу. - Врештi-решт, - продовжував я, - колись закiнчиться на цiй землi вiйна. I тодi зможете повернутися в сво© степи... i тодi зможете знову сiсти на трактор. - Я того не дочекаю, - мовив вiн весело. Чорнявий чуб висмикнувся з-пiд кубанки. Очi смiялися... вiн пробував насмiхатися з того, що говорив. - Уб'ють мене. Передчуваю, - i знову засмiявся. Насмiхався з власно© смертi? - Якщо передчува╨те, то чого разом iз Ступою вою╨те на цiй землi? - запитував я його. Менi подобався цей мужнiй чоловiк, який ходив помiж смертями, знаючи, що власна смерть чату╨ на нього на котромусь перехрестi. - Не в Ступi рiч, Северине Петровичу, - вiдповiв вiн. - Рiч у менi... Може, я задався метою утверджувати автоматом добро? Отут! Тому й воюю за це добро. Може, це партiя, до яко© я вступив на фронтi, наказу╨ менi: "Воюй, Козаченку, проти мо©х ворогiв проти буржуазних нацiоналiстiв, проти тих, якi хочуть, щоб в Галичинi далi були хлопи й пани". Може, я сповнюю свiй вiйськовий обов'язок... сповняю наказ, стрiляю, воюю так, як велить менi вiйськова присяга? А може, менi сподобалося перебувати отак на цiй землi: притиснути десь у кутi дiвчину, випити, зцiпити в кулаку власний страх i летiти наослiп на бандерiвськi кулi? А ще, може, я озвiрiв на вiйнi... солодко менi пахне людська кровця? Було менi страшно слухати Козаченка, який власне й не знав, в iм'я чого вiн вою╨ в Горопахах; i було менi шкода Козаченка, який не знав свого призначення, зате знав свою приреченiсть. Як i завжди, так i того разу я добув iз директорського мого стола пляшку самогону, цибулину й шмат солонини... цей провiант завжди був в мене припасений; ми пили з ним i закусували, бо власне, не для розмов забiгав Козаченко до школи... забiгав сердега, як сам колись, казав, щоб погасити спрагу; я не жалiв йому горiлки, я чомусь сподiвався, що колись, напившись, вiн. призна╨ться, що палить його сумлiння, що ночами не дають йому спокою душi людей, яких вiн згубив у перестрiлках на полях, в лiсах, в будинках, що горiли... людей, яких порозривав у кри©вках гранатами. Але вiн мовчав: цiдив горiлку й оповiдав анекдоти, або ж добродушно посмiшковувався iз Ступи, чи наспiвував щось, або вичитував два-три абзаци з маминого листа, що прийшов iз Черкащини, або ж сумував через те, що вже сьогоднi не може кинути автомата й сiсти за важелi трактора. I завжди засиджувався у школi недовго; зривався з мiсця i, пускаючи поперед себе дуло "шмайсера", вибiгав на порiг; за порогом розмови, думки й сумнiви миналися - там тривала вiйна. Котрогось разу по ньому, як вiн тiльки-но зачинив шкiльну хвiртку, вдарив кулемет. Сашко впав за ясен; перестрiлка спалахнула, як суха солома, i хто зна╨, чи не знайшов би Козаченко свою смерть ще тодi, якби на виручку не прилетiв iз енкаведистами опер Ступа. Одарка Пилипiвна ловила кожне слово, що було мовлене чи мною, чи мо╨ю дружиною, чи кимось iз учителiв, i, здавалося, у кожному почутому словi оживав образ ©© сина. Нiхто з нас не говорив про Сашка Козаченка нiчого лихого, ми всi нiби змовились i забули, що вiн, немов мисливський пес, винюхував стежки, що лучили повстанське пiдпiлля з селом, а якщо натрапляв на стежку, то залягав, мов звiр, у засiдку, або ходив, хитруючи, колами, або пiдсилав зрадникiв; i кожна його операцiя - це перестрiлки, бо©, смертi в полi та в кри©вках, пожежi, арешти, виселення в Сибiр. Нi, нiхто iз нас у школi, в мо╨му кабiнетi не обмовлювався перед матiр'ю, що ©© син напастував дiвчат i молодиць, i, п'яним будучи, вривався до першо©-лiпшо© хати i вимагав самогону, а хто противився, то сипав iз автомата по образах або ж по вiкнах. В Палати Перепiлки пустив чергу поза комин на пiч, де нишкли перепудженi дiти, щастя, що ©х не зачепило, тiльки старшенький Iванко почав зi страху за©катися. Нi, попервах усього цього Одарцi Пилипiвнi ми не могли оповiсти, навiщо кервавити мамине серце, адже не виховувала вона його на лютого, веселого й п'яного вояцюру... виховувала, мабуть, таки на чесного хлiбороба, i тiшилася, що любив землю, що любив пiснi: вiн, певно, отаким розспiваним, щирим i простакуватим парубiйком жив у ©© серцi, ми це вiдчули й зрозумiли з ©© оповiдей; ми це вичитали з сумовитих ©© очей. Одарка Пилипiвна, стоячи коло вiкна у мо╨му кабiнетi, напевно таким же добрим i розспiваним бачила його на нашiй сiльськiй розмоклiй вулицi, чула його кроки, його смiх, i ще, мабуть, почула пострiл, посвист кулi, котра вдарила в саме серце синового смiху й синово© пiснi; вона припала лицем до заплаканого вiкна й, певно, уявила, як упав ©© син, бо схлипнула утробно й, враз отямившись, глянула на нас похмуро... глянула на нас гейби аж принишклих, i спитала глухо: - То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самi ж кажете: був веселий i красивий. Я ще додам: був добрим мiй син. I вам, западенцям, жадав добра... ми ж бо вас, братiв рiдних, визволили з-пiд фашистiв. Сашко писав менi: "Мамо, будую у Западенцi© нове щасливе життя". А ви в будiвничого кулю. Так? I вже не було в ©© поглядi суму, зблиснув рiзко подив, змiшаний iз гнiвом; жiнка очима нас обпiкала: "Гей, та як ви могли визволителя й будiвничого нового життя стерти з свiту?!" Ми мовчали, як нiме камiння. Зрештою, я був готовий вiдповiсти, сказати щось гостре, маю пирскуватий характер, але моя Iрина поглядом просила пожалiти бiдну жiнку, вона ж бо нiчого не зна╨ про наших "визволителiв"... вона ж бо сво╨му синовi вiрила... синовi, який писав про свою будiвничу мiсiю... i до того ж, чоловiче добрий, хiба ти геть забув... уже тво© власнi рани порубцювалися... уже ти не пам'ята╨ш, як я виплакувала за нашим Романом цiлi нночi? Будь милосердним, чоловiче. Одарка Пилипiвна забагла побувати в класах, послухати, як iдуть уроки, поговорити з школяриками; вона не могла по©хати на свою Вкра©ну, не пояснивши самiй собi: що за люди, оцi западенцi, котрi вистрiлюють сво©х доброчинiв? Як вони вчать сво©х дiтей... i на кого вчать? (Господи, невже змалку привчають дiтей до автомата?) Цiкавого у нашiй школi нiчого не було: обшарпанi стiни, жолубкувата пiдлога, довжелезнi, ще передво╨ннi або ще й з австрiйських часiв лавки, густо карбованi iменами, хрестиками, а подекуди й соромiцькими словами; обережнi вчителi, якi повсякчас озираються на заднi колеса: вдень iнспектор iз райвно в супроводi автоматника ревiзу╨ школу, то сам Ступа сидить на уроцi з кулеметом на грудях, то ще когось дiдько принесе, вечiр западе - лiсовi хлопцi заходять i запитують: а чого ти, пане вчителю, навча╨ш нашу дiтвору? Учиш добра? Зла? Пiдлабузництва? Отрую╨ш ©м душi? Чи обмива╨ш ©х душi вiд лепу брехнi? Якщо обмива╨ш бодай одним словом, то проститься тобi. А якщо купа╨ш ©х у брехнi, то... Свят-свят!!! Одарка Пилипiвна на нiщо в нашiй школi не звертала уваги, окрiм, мабуть, портретiв Шевченка, що висiли в кожному класi, бо навiть зупинилася й притишено мене спитала: - Чи ма╨те на це дозвiл? Я вiдповiв, що Шевченко живе в нашiй школi ще з-перед во╨нних польських часiв, то лише в директорському кабiнетi портрети мiняються. Влада приходить i вiдходить, а Шевченко залиша╨ться посеред дiтей, i хiба потрiбно для цього якогось дозволу? Очевидно, в ©© школi на Черкащинi було iнакше, проте, вона нiчого не сказала, лише ще раз глипнула на Шевченка, потiм ковзнула поглядом на дiтлахiв - п'ятикласникiв, якi стояли, очiкуючи, як це прийнято, дозволу сiсти; дiти зиркали на не© стривожено, з-пiдлоба. Одарка Пилипiвна напевно вiдчувала, як ©© обпiкали холодом дитячi очi; дiти не чекали нiчого доброго вiд "чужо©", вони тривожилися за свою вчительку-"укра©нку" Вiру Кожухiвську й за свого директора, пам'ятаючи, що пiсля вiдвiдин "чужих" iз району чи опера Ступи в школi завжди починалася якась "кампанiя" - то примушували записуватися в пiонери або й у комсомольцi, то готувати свято "Золотого вересня" - золотого возз'╨днання, то алярмове скликали батькiвськi збори й забороняли посилати дiтей до церкви i навчати ©х молитов, то знову ж примушували школярiв розносити по хатах енкаведистськi звернення до "учасникiв бандитських формувань" з ультиматом: виходьте з лiсiв, зголошуйтесь до органiв радянсько© влади й буде вам усе прощено... Одарка Пилипiвна, яка, зрозумiло, наших дiтей не знала й не могла знати, дитячi зирки сприймала виключно на свою адресу; вона внутрiшньо протестувала, прокидався в нiй педагог. Жiнка стояла поруч iз "укра©нкою" Вiрою Кожухiвською, кiлька хвилин мовчки споглядала на клас, потiм спитала мене: - Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дiтьми? - Прошу, - вiдповiв я, - говорiть хоч цiлу годину. Ми з Вiрою Йосипiвною теж залюбки послуха╨мо. Дозвольте тiльки вiдрекомендувати вас класовi, сказати, що ви ╨ вчителькою з Велико© Укра©ни... у вас великий досвiд педагогiчно© працi. - Власне, як вчитель укра©нсько© словесностi, я хотiла б довiдатися... це бажання виникло в мене спонтанно: чи справдi у вашiй школi пану╨ культ Шевченка? А якщо так - то добре це, чи зле? Втiм, не у цьому рiч... хочу лише переконатися, чи пошана до Кобзаря не вивiшена для людського ока на стiни. - Ви нас обража╨те, товаришко, - втрутилася в розмову Кожухiвська. Була це невеличка на зрiст, постiйно заклопотана власними дiтьми, чоловiком, що повернувся з вiйни iнвалiдом, бiганиною по господарцi, громадськими навантаженнями, бо ж кожний учитель "состояв" при Ступi на побiгушках - на сво©х "десятихатках" збирав поставки молока, я╨ць; i не дивно отже, що "панi Вiра", як ©© кликали в Горопахах, часом приходила на уроки у замизганому шляфроку, недоладно зачесана, у заляпаних кiзяками солдатських черевиках; про те, що вона завжди не мала часу належно пiдготуватися до занять, я уже й не говорю, тому постiйно з того чи iншого приводу я мав iз нею "виховнi бесiди", вона присягалася, що "на другий раз так не буде", але клятьби швидко забувалися. - Так, ви нас не ображайте, товаришко, - продовжувала гостро "панi Вiра". - I мене особисто, i директора, i передусiм - учнiв. Дух Шевченка завжди помiж нами. Як би ми вижили, товаришко, у сувору цю годину, коли б не Шевченко? Ось поспитайте дiтей, чи Шевченко лише на стiнi, чи вiн живе в наших душах. Прошу, Iванку Семенюк, встань та розкажи, що значить для тебе... що значить Шевченко для Укра©ни. На заднiй партi пiдвiвся бiлявий хлопчина, який проковтнув схвильовану грудку в горлi, й попросив: - А можу я, прошу вчительки, замiсть оповiдi, бо й так усi знають, що Шевченко - пророк Укра©ни, продекламувати щось? I вiн декламував "Чигирине, Чигирине"; не скажу, що його декламацiя була артистична, "з виразом", як говориться, з претензi╨ю на оплески. Хлопчина, вочевидь, недорiс, щоб осягнути глибину Шевченково© розпуки, вiн був лише п'ятикласником, а все ж зумiв передати настрiй запустiння гетьмансько© столицi. За першим декламатором пiдвiвся другий, цей уже без виклику, за ним - кучеряве дiвчисько погрожувало пальчиком, мовляв, "кохайтеся, чорнобривi, та не з москалями"; за дiвчиною - ще дво╨ чи тро╨ учнiв. Я був упевнений, що цiлий клас готовий декламувати Шевченковi вiршi; учнi, немовби змовившись, жадали конче довести при©жджiй учительцi з Велико© Укра©ни, що Шевченко у нашiй школi живе не для показу на стiнах класiв, а в серцi... так, у серцi кожного з нас. I за цю учнiвську впертiсть, проблиски нацiонально© гордостi, а отже й любовi до Шевченка... до Шевченка повсякденно потрiбного, я вiдпускав "панi Вiрi" всi ©© минулi й майбутнi педагогiчнi грiхи. - Але ж... але ж цих Шевченкових творiв нема в програмi п'ятого класу, - сухо зауважила Одарка Пилипiвна. - Чи то дозволено... отак самовiльно, - вона мимохiть оглянулася, немовби за ©© плечима прича©вся небезпечний звiр. - У нас це так би не минулося. Були б непри╨мностi. Я добре знаю: були б непри╨мностi, та ще й якi, - повторила й знову зиркнула в куток; у кутку сидiв звiр, якого вона боялася. Страх на хвилину вибiлив ©© лице. - Спитали б: хто дозволив? - Хто ж може дозволити або заборонити дихати? - пирскнула Вiра Кожухiвська. Ця маленька щупла жiночка з кумедною косичкою, що стирчала по-дiтвацькому на©вно, була у цю хвилину схожа на розворохобленого горобця: кругле ©© личко розчервонiлося, брови нависли, як стрижi. - Ви ж бо яко вчителька рiдно© словесностi, не можете заперечити, що Укра©на живе Шевченком. Його творчiсть, не порахуйте мо© слова банальними, це рiка, цiлющi води яко© щоднини нас омивають, напоюють, i щоднини нас воскрешають. Шевченко для нас, як Нiл для ╙гипту... пустеля бо наступа╨. А ми не да╨мось. Поправдi сказати, я i сам не сподiвався, що "панi Вiра" може бути такою... ну, такою наступальною i сердитою... i ще - красномовною i переконливою, що так важливо для педагога. Я уявив Нiл-рiку, що пливла посеред пустелi... i виходив iз його вод Шевченко. Я подумав тодi, як часто ми живемо й працю╨мо поруч iз людьми, яких не вiдразу можемо розпiзнати: хто вони й що вони... i тiльки за певно© ситуацi© вiдкриваються. До цього часу Кожухiвська була у нас попелюшкою. Одарка Пилипiвна слухала Кожухiвську злякано й здивовано; була хвилина, коли здавалося, що вона скрикне, не дасть Кожухiвськiй говорити, затулить ©й рот долонею; на ©© лицi карбувався чорною тiнню страх, одначе вона взяла себе в руки - обличчя ©© неприступно кам'янiло, а вся вона - оглухла. Потiм пiшла помiж партами й заглядала в учнiвськi зшитки й у дитячi насупленi, вiдчуженi личка; дитячi ж очi споглядали на не© з-пiд брiв, тi очi були схожi на непроникливi слiпi гудзики; я злякався, що мо© учнi враз ослiпли; менi було цiкаво знати, що при©жджа стара вчителька хотiла вичитати з глибин олов'яних гудзикiв; я мав намiр ©й сказати, що обставини вчать дiтей на цiй землi замикати душi, й ти до замкнено© душi, колего, не достука╨шся. Одарка Пилипiвна одначе чи то з простого iнтересу, чи з учительсько© впертостi таки шукала ключi до душ й присiдала поруч, то коло дiвчат, то бiля хлопцiв, i невинно випитувала, чи тобi подоба╨ться ходити до школи, ким ти хочеш стати, коли виростеш. Ключi ©© були давнi, як свiт, i дiти вiдповiдали неохоче, лише Данилко Гром'як - хлопчисько загонистий, розбишакуватий, знаний у цiлому селi за свою пащекуватiсть, сказав, що коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то вiзьме зброю й пiде боронити Укра©ну. Немов вiтер увiрвався до задушливого класу... Немов дощ омив дитячi лиця, бо всi вони весело глянули на Данила; i лише ми з Кожухiвською затерпли: що ж воно тепер буде? - Шо ж ти розумi╨ш пiд Укра©ною? - спитала Одарка Пилипiвна. Спробувала погладити хлопця по головi, але вiн вiдхилився. - Конкретно... оту Укра©ну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Днiпро, козацькi могили, степи? - I цю теж, - хитнув патлатою головою Данилко. - Я собi мiркую: та Укра©на, як ╨вангелi╨ в церквi, котре ксьондз да╨ усiм цiлувати... книжка така свята, свiтиться золотом, зна╨те? - Знаю, - сказала Одарка Пилипiвна. - Для мене Укра©на... ну, як вам сказати... - i хлопець зам'явся, здавалося, вiн зараз махне рукою, бо не вiдшука╨ потрiбного слова, щоб зiбрати докупи думку, i ми з Кожухiвською переживали за нього: Ну, Данилку, не завстидай нас. Ма╨ш прецiнь язичок гострий. Скажи, як ми тебе вчили. Скажи... Скажи, чу╨ш?! Вiн вiдповiв по-сво╨му, не теленькнула в його вiдповiдi наша шкiльна наука, книжкою там не пахло, не було завчено© декламацi©, пози; хлопець шкандибав босим по землi й оббивав об камiння пальцi. - Мо© мама - вдовиця, тата на фронтi вбило, лишилося поле - п'ять чи шiсть моргiв... а ще ма╨мо на "Дубниках" пасовище й пiв-морга лiсу... з того грунту мус родинi жити, бо звiдки iнакше... а крiм мене, в мо╨© мами ще дво╨, меншi, а ©сти хочуть, i штанята ©м треба купити. I мама кажуть: забирають у нас совiти грунт, сиву кобилу й плуг; i ще будуть розбирати стодоли... видирають нам iз рук Укра©ну, бо що iнакше - Укра©на? Та я не хочу... я не дамся... я поле не дам, i стодолу, i плуг. Бо як будемо жити? - Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто вiд не© залежала доля його Укра©ни. - Ти ще нiчого не розумi╨ш, ти ще малий, - м'яко вiдповiла Одарка Пилипiвна. - Ось виростеш, i сподоба╨ться тобi життя в колективi. Добре тобi поведеться. - У колгоспi добре жить: десять роблять - сто лежить, - несподiвано випалив хлопець десь почуту коломийку. I засмiявся, уявляючи, певно, тих, якi покотом лежать у холодку. "Панi Вiра" iз-за спини Одарки Пилипiвни махала на нього рукою, мовляв, мовчи, не дурiй. А вiн, мов навмисне, продовжив, але вже без смiху, уже по-дорослому. - Не треба менi пiдростати, я уже знаю, що то значить робити хлiб: i за плугом ходити умiю, i заволочую нивку, i беру косу, i худiбка взимi на мо©й головi. - Вiн не помiтив, як тонко, тремтливо зсукався його голос; хлопець не так гордився хлiборобською сво╨ю долею, як розжалобився. Клас притих, лякаючись, що перший розбишака в школi раптом заплаче. Тиша хлопця отямила i вiн усмiхнувся. - Мама нашi менi першому насипають у миску страву, першому крають хлiб. Примовляють при цьому: газдi першiсть належить в усьому. Ох, як смачно ©сти свiй хлiб, не колгоспний, який менi вдiлять на трудоднi. Сво╨ - то i ╨, прошу вас, Укра©на. Коби менi автомат... Одарка Пилипiвна, мабуть, запiдозрила, що ми з Кожухiвською надоумили хлопця й пiдготували до розмови з нею; вона раз по раз озиралася на нас осуджуюче. I я мусiв утрутитися: - То правда, Одарко Пилипiвно, що Данило Гром'як умi╨ орати i косити... подивiться на його руки. Цiле село посвiдчить. Але неправда ╨, Данилку, що Укра©на кiнча╨ться на межi твого поля. Може, всi нашi бiди вiд того, що Укра©на кiнча╨ться на чи©йсь межi... i на чи©йсь межi почина╨ться, - поправив я хлопця. - Автомат, про який ти згадав, iще заважкий для тебе. Дiтвацтво у тобi брика╨. - Бачите, який ви мудрий, Северине Петровичу, - образився хлопець. - Автомат для мене - заважкий, так, а плуг - якраз добрий? Ну нiчого, - я ще виросту! - скрикнув вiн високим фальцетом. Рудий, пелехатий хлопець, здавалося, спалахнув, як сiрник, посеред сiростi осiннього дня. - Вони що, всi в бандерiвському дусi вихованi... цiлi, виходить, сiм'© бандерiвськi? - спитала Одарка Пилипiвна. Данилкова вiдповiдь ©© збентежила; жiнка споглядала на дiтей дещо злякано; жiнка, вочевидь, уявила, що iз-за кожно© парти нацiлений на не© кулемет. - Батьки ©х у лiсi? Вороги радянсько© влади? - Як сказати... хто кому ворог, - вiдповiв я невизначено старiй учительцi. - Самi поспитайте дiтей, де ©хнi батьки, й чи бандерiвськi, як ви кажете, у них сiм'©. Перекона╨теся також, що не "бандерiвське" мають виховання, - боронив я школярiв i, зрештою, самого себе, школу. - Час, обставини, умови, в яких вони виростають - це тi жорна, на яких вижорнову╨ться свiтогляд. Змалку вижорнову╨ться, - повторив я. Вона не вiдважилася сама рушити помiж партами, щоб розпитати дiтей про ©хнiх татiв; я зробив це сам, нiчого в дiтей не випитуючи; я знав напам'ять усi сiльськi роди... знав, що в того й у того, i в тi╨© синьооко© Синички, що сидiла на першiй партi, тато загинув в повстанськiй сотнi; а ще в кiлькох учнiв тати засудженi на пiвнiчну каторгу; а ще не в однi╨© дитини тато впав на Карпатських перевалах, мобiлiзований до червоно© армi© вiдразу пiсля того, як втекли нiмцi... i нiмецькi кулемети в горах ©х скосили; а в тi╨© худо© дiвчинки, що дивиться на свiт запалими, як вiд хвороби, очима, тага вбили повстанцi, бо нiбито продався енкаведистам; а в того хлопця" що налiг грудьми на парту, бачите, Одарко Пилипiвно, бандерiвцi повiсили маму за щось там "полiтичне"; а в того учня i в тi╨© ученицi... i ще в тi╨© третьо© з довгою косою татiв похапали облавники й повезли пiд багнетом на Донбас - шахти потрiбують робочо© сили; i ще в багатьох школярикiв батьки колотяться вдома, чекають в непевностi чи арешту, чи висилки на Сибiр, чи глумления усякого, чи колгоспу, чи кари повстансько©... чи, може, таки сподiваються, що Бог ©м поможе уникнути жорен. Одарка Пилипiвна стояла посеред класу, опустивши голову; руки ©© висiли, як батоги; кремезна ©© постать горбилася; i дiти iз-за парт, i ©хня вчителька "панi Вiра" пасли очима мене й при©жджу гостю; тиша замерзала в класi, як чорний лiд. Школярики та ©хня вчителька не могли знати, що моя оповiдь про долi сiльських родин не ╨ тiльки вiдповiддю про "бандерiвське виховання", ╨ це також вiдповiддю, чому й за що вбито в Горопахах ©© Сашка. Очевидно, вона сама й не вiдразу второпала, навiщо я зайнявся мартирологом п'ятого класу й не пов'язувала мою оповiдь з Сашковою смертю, бо торкнула мене за лiкоть й спитала тихо: - Навiщо ви так жорстоко, товаришу директор... прилюдно ятрите дiтям рани? - Нашi дiти теж ростуть прилюдно, шановна Одарко Пилипiвно. ©х теж жорна мелять... я ж казав: мелять ©х i мелять. - Я вiдчував, що нiколи не був так близько спорiднений з мо©ми учнями, та з ©хнiми живими й мертвими батьками, як у цю хвилину; я ©х усiх голубив, пригортав до грудей i ©х сльози пекли мене. Одарка Пилипiвна обiдала в мене. Iрина перепрошувала за скромнi страви, гостю ж не чекали: чим хата багата. Гостя сидiла за столом насторожена, немов бiдна жiнка остерiгалася, чи не пiдсилимо до страви чогось отрутного, але моя Iрина (моя лагiдна, усмiхнена Iрця) поступово ©© розговорила i заспоко©ла. Ми навiть випили по келiшку зачервоненого вишняком самогону; i самогон пригасив ©© осторогу, i ще Iрчинi нiжнi долонi, що час вiд часу, як райськi птахи, торкалися або ж плечей нашо© гостi або ж неспокiйних ©© великих рук - очищали жiнку вiд страху. I вона немов скинула солдатську шинелю й визулася з солдатських кирзових чобiт, стала само собою - зажуреною, згорбатiлою матiр'ю, що втратила на вiйнi сина. Вона дивилася на нас iз Iрою довiрливо, благала ©© зрозумiти, й вибачалася, що в школi необачно збовтнула про оте "бандерiвське виковання"; вона вiдкривала для нас iз Iриною та╨мницю, бо тодi це для нас було першим вiдкриттям, що в радянсько© людини ╨ двi або й три душi: одна намальована напоказ, для зручностi, для начальства, i для власно© безпеки, друга схована в глибинах, приспана, як дитина маковинням, i спутана мотуззям... ця глибинна душа призначена для того, щоб бодай зрiдка... бодай на самотi серед житiв або ж у снах людина могла б звiльнитися вiд мотуззя i терзання. А ╨ ще третя душа... Тяжко бути людиною в такiй ситуацi©. Вона, гостя наша, так i сказала, що, ой, як складно у наш непевний час бути людиною; вона ловила Iринi руки в сво© розплесканi по-селянському долонi й не знати, чи вибачалася, чи просилася, чи сповiдалася: - Мусимо примiряти душi на кожний випадок, - сказала. - Мою поведiнку... ворожiсть оту в школi помiтили? Правда, помiтили, я бачила: ви помiтили, так. Це панувала в менi перша душа. Повинна я була полiтичне визначитися, чи як сказати. Й ви через душу мою оту показну на мене огнiвались; гнiв ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона, бiдна, ледве не розплакалася... було менi жаль осиротiлих дiтей, бо що дiти виннi. А третя душа ╨, мабуть, тiльки в жiнок... це, певно, ангел-хранитель, що даний або вiд Бога, або сотворений самою жiнкою; ангел той денно й нощно лiта╨ над народженим тобою дитям. Хтось собi дума╨, що ангел-хранитель мусить бути лише лагiдним i добрим, правда? А як же стерегти без меча, правда? Чи бодай без злостi? Хiба назвеш такого ангела - хранителем? Ви повиннi мене зрозумiти, це так просто мене зрозумiти: отут, у цьому селi вбито мого сина. Нам iз Iриною було й тяжко i страшно слухати жiнчину балаканину про три душi, немов про три одежини, котрi можна при потребi мiняти... можна мiняти, а можна й повiсити ©х у шафi й тинятися по свiту без душi. Якась вовкулацька фiлософiя. Невже кожен може сотворити для себе потрiбну на певний час душу? Досить лише напнути маску i ти вже доброчинець, або ж ти - вовк, або ж ти опер Ступа, який пiд кулеметом учить наших краян "жити по-новому". Нiчого не iсну╨ святого чи забороненого, або ж бодай стороженого законом? Про який закон, мораль, про яку людянiсть можемо говори-. ти, коли душа, мов шкура вовкулаки, висить у тебе на клинку - бери й примiряй. Як легко... Якщо легко, то чого ж вона, ця стара жiнка, нарiка╨, що важко бути людиною. Радянською людиною, так? Хоч... що ми з Iриною зна╨мо про радянську людину? Чи ма╨мо право ©© судити? Чи вовкулацька напнута шкура не ╨ слимаковою хаткою, в якiй можна переховатися вiд доносiв, вiд куль, вiд приниження, вiд страхiв, вiд проповiдi ненавистi. Ми ж бо "визволенi" у вереснi тридцять дев'ятого, за