уберегти полумiнець вiд злого вiтру, що дув студено й чорно, - дорiкнув менi Опришко. Я не мав йому що вiдповiсти. Було менi гiрко... Насамкiнець Опришко пригадав: - Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина? Не малюй мене, художнику, грiшником, який ка╨ться, колiнкуючи посеред бiло© i голо© пустелi; не малюй мене, художнику, слiпцем, який прозрiва╨ в муках, роздираючи пiтьму; не малюй мене, молодий сусiде, подорожнiм, котрий нарештi втрапив на правдиву дорогу. Намалюй мене сухим i прямим, як горiхова палиця, дiдком, котрий не голився зо три днi, а тому сизий на обличчi, який пасе за селом на ровi попри дорогу свою козу, що зветься Парася; коза моя пощипу╨ траву, а я сиджу на гребенi рову, i добре менi отак сидiти, i тепло, i сонце свiтить лагiдно, i жайвори сиплять срiбло понад пшеницями, i хочеться менi жити ще тисячу лiт разом з жайворонами та мо╨ю козою. Аж тут коза, моя Парася, пiдвела голову, задерши бороду, й голосно замекала, як колгоспний мотоцикл. Дорогою з села йшло в поле дiвча - голiнасте, з двома косами у червоних биндах... бинди, немов червонi мотилi, то злiтали, то знову осiдали на плечi; дiвчинi було десь зо чотирнадцять рокiв. В однiй руцi несла клунок - певно снiданок татовi, що десь косив на далеких луках, у лiвiй - бiдончик з водою. Я очiкував ©© наближення, чомусь менi баглося дiвча зупинити й спитати, скiльки воно збира╨ться жити, я збирався ©й наворожити тисячу рокiв. Але дiвча, таке бiлоголове, таке струнке, таке юне з двома кулачками грудей, помiтивши мене з козою, спершу потупило вид, а потiм взагалi вдало, що мене й не помiтило, що мене нема, що мене нiколи на свiтi й не було, й подрiботiло мимо, вiйнувши спiдничкою й не сказавши нi "славайсу", нi "добридень", нi "помагайбiг"... Як то сталося, холера ясна, що мене начебто нема на свiтi, що я невпiзнаний,чужий сиджу в полях горопаських? Гей, та де ж мо© апостольськi сандалi©? ...Я лише не знаю, художнику, як ти все це намалю╨ш? Але на те i дав тобi Бог талант. _ _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 8 Мене покликали... Вранцi на воротях, коли ми з Павлом Ключарем зiбралися йти до церкви Святого Духа, нас перестрiла задихана молодичка - "дiжурна" з сiльради й чомусь упiвголоса сказала, що кличуть мене начальники до "канцелярi©"... кличуть та ще й попереджають, щоб я не барився i явився перед ©хнi яснi очi туй як туй. - Хто ж то у сiльському нашому урядi засiда╨ зрання? - перепитав молодичку Ключар. Був назовнi спокiйним, принаймнi вдавав спокiйного, в очах однак пробивалася стурбованiсть. Молодичка назвала голову сiльради Дмитра Цимуся, дiльничного мiлiцiонера Яцину й партiйного секретаря з колгоспу "отого голомозого" Афоню Пиндилика. А ще щойно з району примчався на мотоциклi молодий панок з вусиками. Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмiрковуючи: брови його бiлявi, кудлатi, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на чоло, а вуста крiпко тримали слова за зубами. Вулиця, що починалася з Ключаревих ворiт, пiщаною бiлою крайкою стелилася й бiгла неквапом уздовж фарбованих на синьо парканiв i ворiт, на котрих несподiвано для себе я зобачив де чоловiкiв, де - жiноцтво, а де й дво╨ - тро╨ дiтлахiв, що осiдлали ворота як коней; оця вулиця бiла, отi дiди на воротях, оте жiноцтво й дiтлашня споглядали на нас iз Ключарем i на молодичку з сiльради допитливо, очiкуючи; я зрозумiв, що лютувалася змова мiж Ключарем i вулицею... змова, мабуть, як вогонь в осiннiх сухих травах, нишком покотилася по iнших вулицях, по цiлому селу. Але не чути було скрипу, нагально© тривоги - газди вдавано байдуже покурювали цигарки, посхилявшись на ворота, жiнки вишiптували вранiшнi молитви, а дiтлахи i'хали на воротях у свiти, якi ©м снилися. Дими над череп'яними, над шиферними й подекуди солом'яними дахами пнулися у високостi голубими колонами - на тлi чистого неба поставав колонадний храм, у якому панувала тиша й гармонiя. Ключар посмiхнувся. - Це ти, Меланко, людей розтривожила й повикликала з хат до ворiт? - спитав вiн молодичку з сiльради, пiдморгнувши iй по-змовницькому. Вона звела плечима. Боса, в старiй камiзельцi, що колись була чорною та вишиваною, у бiлiй домотканiй сорочцi, що виглядала з-пiд рясно© чорно© спiдницi, молодиця була схожа на ластiвку. - Боже борони, - перехрестилася, немовби мух вiдганяла вiд обличчя. - Нiкого я не страшила. Шо я дурна? При урядi нинi прецiнь. - В очах стрибали бiсики. - Ну, по дорозi, хто був цiкавий, розповiла-м, що нинi менi снилося вороння понад Святим Духом... сон, мабуть, сповня╨ться, бо ось кличуть до канцелярi© того професора зi Львова, котрий шука╨ в стiнах Святого Духа замурованих скарбiв. - I молодичка оглянувшись, засмiялася з сво╨© маленько© хитростi. - Ну й добре, - похвалив ©© Ключар. - Ше по дорозi забiжи до Вербена, розкажи старому що й до чого. А в урядi сiльському замельдуй, що львiвський професор зараз буде. Бiжи, Меланко, - i вiн злегка пiдштовхнув молодицю за лiкоть. - Цiлий трибунал зiбрали в сiльрадi, - сказав, - але й нас немало, правда, Меланко? Вона нiчого не вiдповiла; нiяких роз'яснень не дав менi також Ключар, я сам чейже не вiднинi знаю, що в Черченi iсну╨ мовчазна, нiким не органiзована, стихiйна змова супроти тутешньо© влади в оборонi Святого Духа; я не один раз спостерiгав, удаючи, що це мене не обходить, як кожного ранку, коли погода, як золото, i коли дощ, поблизу Святого Духа кружляв хтось iз сiльських людей - добровiльних вартових, котрi пильнували тi╨© хвилини, коли ми з Ключарем вiдчиняли церковнi дверi... пильнували, щоб ворожа сила не спробувала заволодiти ключем; очевидно, протистояння з владою не було безпечним, це люди в Черченi знали з власного досвiду, а все ж Святого Духа вони не вiдцуралися. Сидячи або ж колiнкуючи перед стiною й визволяючи з-пiд тиньку по сантиметру творiння стародавнього майстра, я думкою блукав навколо церкви помiж хрестами або ж занурювався в гущаки кукурудзи, тичено© квасолi й у пралiси соняшникiв на довколишнiх городах i пробував розмовляти з вартовими, цiкавився, чому вони дорожать сво©м Святим Духом, i чи ©м не страшно, що котрогось судного дня ворожа сила з Рогача або й з самих обласних Бистричан обступлять Святий Дух танками, обсотають його линвами й розтрощать церковцю на чотири сторони свiту... розтрощать, рознесуть, потоптом пройдуть, а ви й не встигнете церковцю оборонити, це станеться вночi або ж коли запiють кури й сни запанують глибокi; вони iз силою ру©нною набули практики, досвiду, таким же способом, чув я, розвалили церкви у Бойкiвських горах, у Яворi, у мiстi Долинi, i ще десь... i ще... i ще... А там церкву пiдпалили... i там... i там. Горять свiчi аж попiд небеса... Мо© уявнi вартовi лише зiтхали, ©х не обходило, що в iнших околицях сатанинська сила взяла верх, у Черченi, будьте певнi, професоре, цього не станеться, ми не допустимо, ми вже один раз перемогли владу, отого Афоню Пиндилика з медальками на гiмнастьорцi, тепер теж не дамося. I я повертався з уявно© мандрiвки на сво╨ риштування в церквi духовно наснаженим; я почувався злютованим з невидимими вартовими Святого Духа, вони, дарма, що були помiж ними кволi старцi або й пiдлiтки, додавали менi сили й вiдваги: за нами муром стояло село. Проте, вiдвага таки конче була потрiбна: я здавав собi справу, з яким монстром затiяв небезпечну гру; покищо ворог зача©вся чи вражений мо╨ю хоробрiстю, чи розгублений сiльською згуртованiстю, чи навчений попереднiм досвiдом, що черченцiв солими руками не вiзьмеш, але треба було сподiватися: рано чи пiзно, а вiн покаже сво© зуби; я думав про його зуби, про кiгтi, про копита, про його жорна, на яких вiн зжорновував людськi долi, мистецькi таланти перемелював у лантухи розжованого дешевого плазування, i думки цi остерiгаючi чомусь закрадалися в мо© сни... i сни розлiталися навсiбiч, залишаючи мене самого на постелi, охопленого й окропленого тривогою; удень, щоправда, тривога пiд сонцем присихала, залишаючи в душi жовтий сморiд, зате вночi пiдповзала до мене на черевi, немов знесилений голодний вовк; вовк клацав зубами. - До чогось хочуть причепитися... знайшли якусь причину, - промовив в унiсон мо©м думкам Павло Ключар. - Щось ©м стрiлило до голови. Видно, ваша робота у Святому Дусi не припала до вподоби. Ви ж самi кажете. Майстре: ╙фрейтори не сплять Щоб ╨фрейторам не "стрiляло до голови", ще до того, поки почати дослiдження стiни в Святому Дусi, ми з Ключарем, якого люди в Черченi назвали помiж собою Хранителем Святого Духа (офiцiйно вiн числився в обласному кра╨знавчому музе© молодшиим науковим працiвником), побували в сiльрадi, де я вiдрекомендувався, що я, такий-то й такий, маю право дослiджувати, вивчати, реставрувати пам'ятки iсторi© та культури, й власне прибув у Черчен до Святого Духа на прохання обласного музею... ось офiцiйний лист iз пiдписом директора музею товаришки Журавель... до речi, вона три днi тому побувала з компетентною комiсi╨ю у Святому Дусi: мистецтвознавцi очiкують, що Святий Дух здиву╨ свiт. Дмитро Цимусь, сiльрадiвський голова, високий i, хоч iще молодий роками, зовсiм сивий, уважно вивчав мо© папери... так уважно, що аж ворушив губами, немовби вивчав написане в паперах напам'ять; але це, як менi здалося, робилось для "людського ока", назагал Цимусь був чоловiком добродушним, усмiхненим, але мусив удавати з себе запопадливого урядника, тим бiльше, що справа стосувалася Святого Духа, хоч "уряду над церквою", як вiн казав, сiльрада не мала. Пiсля вiдомих подiй, коли районнi керiвники вiд культури, агiтацi© та пропаганди вирiшили збити з церкви хрест та обладнати в нiй примiтивний, зрозумiла рiч, ате©стичний музей, (встигли уже поруйнувати бiчнi вiвтарi), Черчен - тихе, покiрливе начебто село не то що проiгнорувало районне рiшення, а й таки вiдкрито збунтувалося, не порахувалось навiть з мiлiцi╨ю, що примчалася "на алярм" iз Рогача; вчинилася сутичка, були крики, полетiло камiння, стався скандал на цiлу область, бо ж вибухнув стихiйний колгоспний страйк. Пiсля цього ключ вiд церкви Святого Духа не зберiга╨ться в сейфi сiльско© канцелярi©, вiн узагалi пропав, щез, загубився, упав у криницю... Шукай вiтра в полi... Цимусевi самому вистачило глузду й стримував iнших запопадливих "борцiв iз релiгi╨ю", а найперше колгоспного парторга Афоню, тобто Афанасiя Пиндилика, того ключа не шукати, не ятрити заруб-цьованi рани, до того ж Святий Дух передали у вiдання Бистричанського музею. Про поряднiсть Дмитра Цимуся свiдчило й те, що якраз вiн рекомендував хранителем Святого Духа Павла Ключара. Котрогось дня, коли я уже працював над розчищенням фрески, Цимусь "службове", як вiн висловився, навiдавсь до Святого Духа; деякий час тупцював коло стiни, тулив до не© долонi, немов би долонями хотiв просвiтити й наперед дiзнатися, що власне пiд нашаруванням фарби й вапна приховано; потiм обома долонями торкнувся мо©х плечей, i я подумав, що цей усмiхнений потайний чоловiк теж напевне числиться серед тих, кому дорогий Святий Дух. I тому нежданий виклик до сiльради руйнував у мо©й свiдомостi уже усталений образ потайного доброзичливця... хоч, щоправда, випало менi з пам'ятi, що окрiм Цимуся чека╨ на мене Афанасiй Пиндилик, дiльничний мiлiцiонер Яцина та ще примчався з Рогача на мотоциклi якийсь молодик. Можна було тiльки здогадуватись, що не для добра зiбрався цей трибунал. - Вигадали якусь заковику товаришi ╨фрейтори. Чого дивуватися. Вони на те ╨, - далi пiдбадьорував мене Ключар, уже стоячи на хвiртцi. - Але ви тримайтесь... Документи вашi законнi, все оформлено як належиться. Ну, а крiм того, ви не однi. Розумi╨те? - За цих кiлька хвилин Павла Ключара гейби пiдмiнили: не було на свiтi лагiдно усмiхненого поета, дещо повiльного, м'якого, якого я звик бачити кожного дня; стояв на хвiртцi високий, зiбраний у кулак вартовий Святого Духа, його ключар. Заледве переступивши порiг сiльсько© канцелярi©, я вiдчув якби запах небезпеки; небезпека, потужнi струми ворожостi вилунювалися насамперед вiд молодика, що був низькорослий, щуплий, як горобець, дрiбоньке його обличчя з метеликом смiшних вусикiв було стерте, розмазане, невиразне; молодик був сiрий на колiр: вбрання, сорочка, краватка, волосся зачесане на правий бiк, вусики пiд носом, що вирiс завбiльшки в жолудь - увесь вiн був гейби притрушений попелом, i я, окинувши його поглядом, оцiнив його вмiння бути сiрим, непомiтним, розчиненим у масi: на таких в гуртi переважно нiхто не зверта╨ уваги, вiн нiбито ╨ i його нема. Сiрий молодик не вдався до гри в "цюцi-бабцi", а "просто з моста" сказав, що при©хав iз районного кадебе з дорученням вiд керiвництва, щоб зустрiтися з вами, Василю Васильовичу, не в чотири ока, а в присутностi радянсько© влади й громадськостi Черчена, тому, як бачите, й сидить тут голова сiльради, секретар парткому колгоспу, а також, так би мовити, для порядку, лейтенант Яцина. Потреба цi╨© розмови, Василю Васильовичу, визрiла виключно з громадсько© необхiдностi, а не вiд забаганки органiв чи райкому партi©, це прошу мати на увазi. Ми розумi╨мо вагу, значення мистецько© пам'ятки, яку ви, так би мовити, вiдкрива╨те для свiту. Свiдченням доброзичливого ставлення районного та й обласного керiвництва до церкви Святого Духа ╨ згода передати ©© пiд юрисдикцiю обласного музею... та навiть призначення вiдомого вам Ключара, який у минулому допускався полiтичних помилок, на посаду хранителя Святого Духа, мають переконати вас, професоре, що, по-перше: ми цiну╨мо i шану╨мо iсторичний спадок свого народу, бо ж не ╨ якимись безбатченками. Два: ми, навченi гiрким досвiдом, не ма╨мо намiру конфлiктувати з Черченем, з селом, де ╨ передовий колгосп, де багато маякiв працi, в якому переважна бiльшiсть жителiв - люди чеснi, працьовитi, одне слово - трударi... i от цi трударi, серед них ╨ люди заслуженi, як от, наприклад, Марiя Рибка, доярки Гафiя Тулумбас, Параска Семенiв та iншi, звернулися до нас, до органiв, iз попереджувальним, якби сказати, проханням: не дати повторитися тому, що п'ять рокiв тому вiдбувалося навколо церкви Святого Духа. Молодик у сiрому костюмi говорив рiвно, спокiйно, немов читав передову статтю з районно© газети, але чим довше, монотоннiше вiн нанизував слова, тим виразнiше, сильнiше я вiдчував небезпеку, що липким павутинням обсотувала мене, лякала непередбаченим рiшенням, яке мiг прийняти цей нiбито на поспiх, а напевно таки продумано скликаний трибунал; зрештою, небезпека снувалася не так довкола мо╨© особи, як навколо Святого Духа, навколо фрески, i я був готовий ©© обороняти... i був я водночас розчарований, морально подавлений тим, що в Черченi знайшлися люди, серед них Марiя Рибка, iсторiя життя яко© мене потрясла, я раз по раз повертався думкою до трагедi© цi╨© вродливо© жiнки, яка заради фальшиво© слави, орденiв, сидiння в президiях, премiй, солодкого життя, пустилася берега... я, бувало, то винив ©©, то виправдовував "такими" порядками в суспiльствi, або й звалював вину на ©© чоловiка, сво╨рiдного сутинера, якому було вигiдно i зручно мати жiнку-передовичку, що приносило матерiальнi вигоди; я не знаю, чому я так перейнявся долею Марi© Рибки... може, тому, що вона розумiла свiй грiх i сво╨ падiння, одначе не збиралася нiчого змiнювати, було ©й добре отак жити, i в цьому був увесь ©© трагiзм; я збирався колись намалювати портрет цi╨© трагiчно© душi; сьогоднi додався до ©© психологiчного портрета iще один штрих. Я думав, що Святий Дух потрiбно обороняти не лише вiд районних ╨фрейторiв, а й також вiд тутешнiх "трударiв", якi сво©м гострим суперрадянським нюхом нiбито уловили загрозу, що вiяла вiд Святого Духа. Ох, краяни ви мо©, краяни... А втiм, "тутешнi" - це тiльки ширма, за ширмою ось цей сiрий молодик, приблуда Пиндилик, районнi, обласнi, московськi ╨фрейтори. Хотiв би я тiльки знати, краяни ви мо©, в чому поляга╨ загроза вiд Святого Духа, попереджувати яку ви поквапилися? Мене розбирала злiсть; менi надокучило вiдчувати себе в ролi пiдсудного й дивитися, слухати, як до Страдчо© долини скрадливо пiдкочують клубища павутиння чи й колючого дроту, щоб обгородити його, обсотати зусiбiч, щоб не було до нього доступу, щоб заiржавiла по ньому пам'ять. Не можу тiльки собi пояснити (а може, пояснення давно живе в мо©й душi?), чому власне Святий Дух iзнову привернув до себе увагу ╨фрейторiв? Чи рiч у фресцi, над розчищенням яко© я працюю, чи... Але ж iще нiхто точно не зна╨, що на тiй стiнi намальовано, iще попереду багато роботи. Я так i спитав ©х, кожного зокрема, по черзi; спершу спитав молодика з кадебе, потiм мiлiцiонера - вродливого парубiйка з великими, як сливи, очима, а наостанку - Афанасiя Пиндилика, який притулився на стiльцi збоку (гейби зача©вся у засiдцi) й смалив цигарку за цигаркою. Про Пиндилика, тобто про Афоню, як його називали по-вуличному, котилася слава як про чоловiка "нервного", але сьогоднi вiн сидiв сумирно. Голена "пiд Котовського" продовгувата голова, видовжене обличчя - огiрок на довгiй ши©. Був одягнутий у вiйськову, чисто випрану гiмнастьорку, на грудях висiла планка колодок орденiв i медалей, що мали свiдчити про його бойове во╨нне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль "За вiдвагу"; очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру. Мо© запитання стосувалися усiх i кожного зокрема, але вiдповiв менi тiльки молодик у сiрому; дрiбненьке, мале, як кулачок, його обличчя при цьому незадоволено морщилося, мовляв, нам зрозумiло, Василю Васильовичу, ваше прагнення вiдкрити, подарувати укра©нськiй радянськiй культурi ще одну цiкаву пам'ятку, якщо вам вiрити, з XVII столiття... нам потрiбнi такi вiдкриття, скарбниця стародавнього укра©нського живопису не так уже й багата внаслiдок во╨н, лихолiття, нацiональних утискiв, часом невиважених дiй уже в наш час... ми це визна╨мо... ми, прецiнь, теж кiнчали унiверситети й дещо розумi╨мо. Ми з вами, Василю Васильовичу, ми вiримо, що... завтра-пiслязавтра, я маю на увазi близьке майбутн╨, фреска у Святому Дусi буде на часi... явиться вона людям в усiй красi. Але повторяю: завтра! (Молодик при цьому пiдняв палець). I прошу не дивуватися, що це станеться, кажучи образно, лише пiслязавтра. Ви, Василю Васильовичу, дивитеся на речi з точки зору художника, реставратора, мистецтвознавця, але не з точки зору полiтика, члена партi©, який зна╨ тутешнi умови, настро© людей. Ваша фреска iще до кiнця не вiдкрита, про не© тiльки й чули, що на стiнi намальоване страшне, повне крику око якогось мученика, а вже сьогоднi фрескою зацiкавилися... пiшов поголос, ажiотаж. А що буде завтра? Завтра сюди посунуть орди не просто шанувальникiв стародавнього живопису... посунуть орди, якби то легше означити, нацiональних романтикiв, любителiв патрiархальщини, десидентiв, усяко©, вибачайте, наволочi. Вам напевно розповiдали, що в дово╨ннi польськi часи до Страдчо© долини, до Святого Духа, до цвинтаря Сiчових стрiльцiв i Козацько© могили на Зеленi свята й також у кожну рiчницю так званого Листопадового зриву 1918 року, коли постала ЗУНРа, прителеплювалися сюди не сотнi, а цiлi тисячi...; тут туманiли: молитви, спiви, прапори, промови, просто розмови... нацiоналiстичний чад. Тому нинi мусимо визнати, що Страд-ча долина стала якби колискою бандерiвщини... навколишнi лiси кишiли бандерiвськими бандами. Дума╨те, випадково п'ять рокiв тому спричинився скандал, коли спробували зняти з Святого Духа хрести? Збiглося несвiдоме жiноцтво, так... але ми переконанi, що за жiнками стояли тi, якi повернулися з Сибiру, з таборiв... вони не перекувалися, вони - прита©лися. Тепер уявiть собi... адже ви - художник мислите образами, вам не тяжко уявити картину, коли фреску розкри╨те повнiстю i про не© заговорять... коли Страдча долина знову стане мiсцем для прощi не так до вашого стародавнього мальовидла, як до стрiлецьких могил. Ото ж, цi╨ю перспективою, професоре, й стривоженi простi трудiвники, якi шукають у нас допомоги. Тому я тут... я тут у порядку, так би мовити, профiлактики, попередження, для добро© поради: нам не хотiлось би, щоб вервечка вiд бандерiвсько© колиски опинилася у ваших руках. Наше завдання: оберегти вас... ваше добре iм'я. Я мовчав; я давно був готовий до подiбно© розмови, мене до не© готували не гiльки Вербень з Ключарем; iще в зеленiй молодостi, коли я вперше розчистив маленьке вiконце в стародавнiй iконi, крiзь яке поглянула на мене Богородиця, небiжка-мама, спостерiгаючи за мо╨ю роботою, обняла мене за плечi й спитали: чи тво╨ маленьке вiдкриття, оце вiконце на iконi, сподоба╨ться в iнститутi, чи це тобi, сину, не зашкодить? Одначе сьогоднi, навiть будучи готовим до подiбно© розмови, я був приголомшений неприкритим шантажем: у мо©й руцi, бачите, виявилась вервечка вiд бандерiвсько© колиски. Не бiльше й не менше. - То що ж ви порадите? - спитав я молодика. Очевидно, я таки мав розгублений вигляд, бо вiн задоволене посмiхався. - Рада наша проста, - промовив серйозно. - I я це говорю не лише вiд себе, маю доручення вiд керiвництва: залишiть на певний час Святий Дух i ©дьте в Карпати на пленер. Свiт прекрасний... сучасний свiт кращий, нiж збляклi барви на церковному мальовидлi. - Молодик був упевнений, що свою мiсiю, покладену на нього, виконав; вiн, очевидно, не уявляв, щоб хтось та не порахувався з рекомендацi╨ю "органiв"; вiн уявив, що я лежу розпростертий на лопатках. I, мабуть, якусь хвилину я таки лежав безпомiчний, шукаючи виходу з пастки, що ©© обтикали ловецькими червоними прапорцями. Я мiг простягнути руку й сiрий молодик вивiв би мене на безпечне мiсце, й за це нiхто б мене не осудив, принаймнi вголос, кожний на мо╨му мiсцi учинив би так само, або майже кожний, з "органами", прецiнь, не жартують. Лише я знаю,... я переконаний, що у Львовi кожний другий мiй знайомий спитав би мене: "Слухай-но, невже ти не поцiкавився в "органiв", чого вони пхають носа до фресок сiмнадцятого столiття, яке ©хн╨ дiло, хай шукають шпигунiв, дисидентiв, учорашнiх банд-пiдсiбникiв, бандерiвцiв, хай за ними йдуть слiдом, як пси, це ©хня робота, але хай залишають у споко© безiменного митця, страдника, твiр якого, вочевидь, у сiмнадцятому столiттi тодiшнi "органи" теж визнали небезпечними й замурували його вапном... замурували й "ослiпили". Паралель мiж сiмнадцятим столiттям i сьогоднiшнiм днем, що скресла в мо╨му мозку, була схожа на електричний удар... було таке враження, що я торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши, привiв мене до тями: важливе не те, що завтра скажуть мо© колеги у Львовi - осудять за вiдступ, чи згодяться, що iншо© ради не було... важливо, як я сам собi подивлюся ув вiчi, чи буду опiсля сам себе поважати як мистець i як науковець. Я у цi хвилини якось призабув, що тут таки, у Черченi, маю двох друзiв - суддiв, якi вiдразу вiдцураються вiд мене як вiд зрадника; та навiть ©хн╨ презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче пережити презирство до самого себе - блукання по всiх колах свого внутрiшнього пекла. Й напевне провiдником по всiх мо©х пекельних колах був би невiдомий мистець з сiмнадцятого столiття; цей натхненний чернець удень i вночi не давав би менi спокою: сьогоднi вiдiбрав би в мене пензель, завтра - змiшав би в купу всi мо© фарби, пiслязавтра - кинув би у вогонь мою палiтру, а ще котро©сь ночi вийняв би з мене талант, мовивши при цьому: "Нащо тобi, чоловiче, цього Божого дару, якщо ти скорився ╨фрейторам". I покотиться мiй талант у безодню. - Менi зда╨ться, що до кожно© людини приходять такi днi... настають такi днi, коли треба вибирати: ╨ важлива робота, яку мусиш зробити сьогоднi, це твiй святий обов'язок, справа тво╨© честi, i ╨ робота, яку можна вiдкласти назавтра, - промовив я, вiдчуваючи незрозумiлий приплив утiхи, що потекла мо©ми жилами. - На завтра, гадаю, можна вiдкласти по©здку в Карпати на пленер. - Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, - зiтхнув молодик. Був схожий на великого щура, що присiв на хвiст... сидiв молодик на хвостi й нервово бiгав олiвцем у сво╨му блокнотi. - Ви - член партi© i повиннi знати, чим це пахне. Зна╨те? - оскалив хижо гострi бiлi зуби. Це була вiдкрита погроза; iншо© збро© ╨фрейтори уже не мали. Щоправда, вони могли заборонити далi працювати над розчищенням фрески, могли знайти якийсь формальний привiд. Та ©м баглося, щоб я особисто вiдмовився вiд Святого Духа, а вже потiм буде видно. - Та що ви з ним панька╨тесь! - таки не втерпiв, скочив iз свого стiльця гарячий Афоня Пиндилик. - Зд╨сь по-нашому треба, по-пролетарському... Нi, вiн не докiнчив, його шарпнув iззаду за хвiст гiмнастьорки Дмитро Цимусь. - Подивiться-но, товаришi, у вiкна, - сказав вiн стиха. Всi припали до вiкон. А я вдарив ногою у дверi й вийшов на вулицю... я вийшов на вулицю й остовпiв: у скверику перед сiльрадою, на дорозi, на греблях придорожнiх ровiв сидiли й стояли чоловiки й жiнки - заледве не цiле село зiбралося тут купно; я зрозумiв, що зiбралися вони тут для мо╨© пiдтримки або й оборони. Нiде помiж людьми я не бачив Ключара або ж Вербеня, хоч i здогадувався, що цей сiльський схiд - ©хня робота. Зате ген-ген на стежцi, що бiгла навпростець городами до Страдчо© долини, я побачив високу постать у чернечiй сутанi, щоправда, чомусь у сутанi бiлiй та ще пiдперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий, довге сиве волосся розвiвалося на вiтру й свiтилося, вибухаючи iскрами, чистим срiблом; я знав, що на стежцi, власне, нiякого черця нема, я його сам вигадав, я його хотiв там бачити, А може, це був я сам? Це я iшов до Святого Духа й сотнi пар очей провожали мене поглядами; погляди мене любили й оберiгали. ЧАСТИНА СЬОМА ПАВЛО КЛЮЧАР_ 1 Нiхто з нас, чоловiкiв, не зна╨, звiдки появляються у нашому життi жiнки; i нiхто з нас, чоловiкiв, не збагнув iще жiночо© сутi. Й не дивно, що цим питанням сушать собi голови мудрецi, й що мистцi, вiдколи свiт сто©ть, залюбки пробують оживити на сво©х полотнах чи в мармурi або каменi небесне сяйво жiночого тiла, що поети усiх часiв i всiх народiв, починаючи, мабуть, вiд царя Давида, не можуть розгадати чар, глибину й водночас вiчну тайну жiночих очей; нiхто з нас, смертних, не може в жiночих очах iз певнiстю прочитати: чи це кохання, чи це кокетство, чи це обiцянка насолоди, чи це маска холодно© байдужостi, чи це почуття переваги, а то й зневаги, чи це погляд iз минулих правiкiв, чи це знову ж таки обiцянка, але вже обiцянка вiчностi, чи й навпаки - пророкування забуття? Жiнки схожi на сфiнксiв у чоловiчiй пустелi, ми блука╨мо навколо них поодинцi й отарами, зазира╨мо ©м ув вiчi, виспiву╨мо ©х у пiснях, вимрiю╨мо у снах, засипа╨мо дарунками, буду╨мо для них гнiзда, а вони з висот сво╨© самотностi й розумiння свого призначення минають нас на тiсних вiд натовпiв мiських вулицях, на розквашених тракторами й худобою колгоспних путiвцях чи десь на вузьких стежках помiж житами, i зникають у людських гуртах або ж у пшеничних нетрях, i пiсля них нам залиша╨ться тiльки ©хнiй вабливий запах, i тiльки сяйво ©хнього волосся, що спалахнуло на сонцi або ж повiсняною бiлизною, або вороненою чорнотою, або ж вогнем яро© мiдi... i тiльки ©хнi погляди залишаються нам у душах як знаки чогось незрозумiлого i та╨мничого; i ще залишаються нам ©хнi усмiшки; жiночi усмiшки (ви помiтили?) схожi (я починаю грiшити пишнослiв'ям, так? Але не каюся, нi.) на пелюстки весняного первоцвiту - такi ж нiжнi в на-пiврозтулених устах; тандiтнi, по яких можна хiба торкатися лише цiлунками. Але ви помиля╨теся, якщо дума╨те, що ©хнi посмiшки призначенi виключно для вас, жiнки - потайнi iстоти й вони посмiхаються переважно для себе: то вони згадують про вчорашню при╨мну нiч, то вони слухають самi себе, а в собi - або ж зачате дитя, або ще жадання материнства, то вони снять прилюдно про десь побачену суконку або ж перстенець, то вони розквiтають мимоволi перед майбутнiм сво©м святом, яке може статися сьогоднi, завтра чи й пiслязавтра... жiнки завжди очiкують та очiкують свого свята, як каня дощу. Одного дня, одного вечора, однi╨© ночi ста╨ться чудо: котрась з жiнок чи дiвчат, яка дотепер пропливала мимо вас iз загадковою посмiшкою... пропливала, немов лодiя iз невiдомих морiв i в цих морях зникала, й через те була для вас недоступна, далека й взагалi iрреалiстична, раптом... раптом, iдучи вам навстрiч, зупиня╨ться, дивиться на вас сво©ми очиськами мовчки й захоплено, мовби ви красень iз красенiв, i ви теж, дещо спантеличенi, раптом почина╨те згадувати, що якраз навколо цi╨© iстоти блукали вашi думки, що це якраз та, яку ви очiкували з дня на день; i не ма╨ значення: вродлива вона, чи так собi сiренька пташка, висока чи низька, розумна чи не дуже, укра©нсько© вона породи чи яко©сь чужинецько© - вона для вас найкраща, найрозумнiша, найчистiша. Най... най... I ви вiд цi╨© хвилини, якщо й були ате©стом, почина╨те вiрити в Бога: це Бог послав вам жiнку для щастя i продовження роду. - Я теж прислана Богом, правда? - без промiнчика кокетства Ольга глянула на мене. Дивилася довго, пильно, немов би я теж приплив до не© з iншого далекого свiту. - А поки я пливла сюди... це тривало, мабуть, сотнi лiт, ти роздобув у ворожбитiв книжку, з яко© навчився туманити дiвчатам голови? - злегка усмiхнулася кутиками уст. Ув очах сяйнули веселi iскринки... сяйнули й вiдразу погасли. - Або й нема на свiтi нiяко© ворожбитно© книжки, це дi╨ на тебе ворожба рiки, отого крутого берега, що червонi╨ оголеними кiстяками червоних скель, оцi поля. I сонце, що заходить... Завтра буде день, буде будень, ворожба, як роса, зiйде з очей i ми знову опинимося в буденщинi, як у калюжi, на якiй нема мiсця для тво©х лодiй. Ось побачиш... Я мовчав; я уже все виказав, що мав казати, менi тепер баглося лише сидiти обiч Ольги, мовчати й шалено стримувати себе, щоб не вхопити ©© в обiйми. А чому б... А чому б i нi? Чому б не вхопити, не обцiлувати, чому б не розчесати ©© довге, пов'язане голубою стрiчкою у тугий бунчук волосся кольору темно© мiдi, чому б не провести пальцями по широких, по-чоловiчому волохатих бровах, чому б не торкнутися губами пухнастих вiй, чому б не втопитися у тих зелених очиськах? Нi, я не смiв... Я уже знав, що якраз ця жiнка, ╨дина у свiтi, вибрана з мiльйонiв i дана менi Богом, буде моя, я ©© полюбив iз першого погляду, з тi╨© першо© хвилини, коли вона трохи здивовано й трохи недовiрливо глипнула на мене з-пiд метеликiв вiй; очевидно, що те, про що оповiдаю, вигляда╨ банальним, але ж, прошу вас, банальним, тисячу раз повторюваним, майже штампованим ╨ свiт, i все ж ця повторювана банальнiсть для кожного з нас ╨ неповторною, ╨диною, бо кожному з нас даровано пережити ту солодку мить, коли Бог посила╨ нам жiнку... а якщо комусь не посила╨, то, певно, той обдiлений чоловiк ╨ великим грiшником, котрому призначено обертатися серед жiнок, спати з ними, пити ©х мед, а все ж - не зазнавати щастя. Ця, що сидiла сьогоднi поруч зi мною, не послана була для спокуси й для грiха, послана була для свята, для радостi... i може бути, що коли хтось здалеку спостерiгав за нами з Ольгою... спостерiгав за двома постатями, що сидiли на заходi сонця на березi Днiстра, то мiг помiтити, здивований i зляканий, що над нами свiтився нiмб; i не треба посмiхатися скептично: не був це нiмб святостi, а був це нiмб тихо© радостi; цiлий Днiстер тихо© радостi плив через мою душу. Жiнка, яка сидiла поруч зi мною, не була для мене невiдомою, з котрою я тiльки-но познайомився. Ольгу Чобiт, Чобiтiвну, я знав iз дитинства, ще з тих часiв, коли ми обо╨ бiгали до нашо© Черченсько© школи. Щоправда, вона вчилася на три класи нижче, однак, я добре пам'ятаю голiнастого дiвчура з товстою рудою косою, котру за хлоп'ячi вибрики (то шибку розiб'╨, то з хлопцями копа╨ на стадiонi м'яча, то ганя╨, як навiжена, по селу ровером, то комусь носа розквасить) називали Ольжин; вона була одиначкою у нашого колгоспного голови Олекси Iвановича Чобота, отже походила з "пан-ськосовiцько©" родини, але нiчим не вирiзнялася (окрiм хiба тим, що ©й купили велосипед) вiд колгоспно© голоти. На вiдмiну вiд учительських синкiв i доньок Ольжин поводилася з усiма рiвно i привiтно, в не© не було заскокiв начальницьких дiтей, якi з пелюшок збиралися ставати вченими, льотчиками, письменниками, директорами баз або ж лiкарями, вона всiм хвалилася, що хоче бути в господарствi свого орденоносного тата орденоносною дояркою. Власне, простацька мрiя про роботу на фермi в гною бiля корiв у мо©й уявi вирiзняла рудувате дiвча з-помiж iнших зелепуцьких вiдданиць, я тодi... було це у восьмому класi... чи не вперше пильнiше до не© приглянувся... приглянувся i махнув рукою: якесь воно, те дiвча, дивне трохи. Чорнi волохатi брови, зеленi великi очi, руда коса, сукенка вище гострих колiн. Потiм Ольга зникла з мо©х очей на довгi роки. Поки я вiдбував вiйськову службу, вона вчилася на зубного лiкаря у Львiвському медiнститутi (чомусь ©© татунцьо не порахувався з дiтвацькою ©© мрi╨ю стати дояркою), сво╨ю ж чергою пiсля армi© я поступив до Педагогiчного в Бистричанах - i мiж нами простелилися такi безмежнi простори, такi чужi чужини, що, здавалося, не вистачило б одного життя, щоб ©х перемiряти. Iнколи, коли я при©жджав додому, до мене докочувалися, як сухi скрученi листочки, задавненi кпини, що, чу╨те, Головишина дiвка вискочила у Львовi за професорського синка, при©жджав зять до Чобота на бiлiй "Волзi", понавозив цiлi мiхи дарункiв, а Ольгу носив у саду на руках - усi це бачили й заздрили. Ще на котромусь осiнньому листочку було написано, що Ольжине замiжжя тривало коротко, професорський синок любив возити на "Волзi" не тiльки власну дружину. Мене це, зрештою, зовсiм не обходило, осiнн╨ листя запiзнiлих сiльських новин, час, немов вiтер, розвiяв по роздорiжжях, а дощ приплющив ©х у бур'янах, i новини забувалися; коли ж я зрiдка зустрiчав Ольгу на вулицi в селi або ж бачив ©© у вагонi бистричанського по©зда, вона не залишала в менi нiякого слiду... залишалися якiсь випадковi незначнi слова, якiсь олiдi усмiшки, й виринали якiсь далекi шкiльнi пригоди, коли ми були дiтьми. Аж поки це не надокучило Господу Богу. П'ять днiв тому в Галичi нижче старого австрiяцького моста дво╨ львiвських iнженерiв спустили на воду примiтивний плiт, змайстрований з металевих бочок iз-пiд отрутохiмiкатiв, який помiж собою назвали катамараном "Родинний затишок"; назву вибрали вдалу, бо команда на плотi складалася з двох чоловiкiв iз дружинами - люди це були молодi, енергiйнi й романтичнi, якi пустилися униз Днiстром за вiдпочинком i пригодами. Погода стояла липнева - дзвiнка й пахуча, синiй прапорець на примiтивнiй щоглi тремтiв, мов птиця, що вихоплю╨ться нестримно з долонь, а потужнi, гейби з синьо-зеленого металу литi бугристi струменi рiки нестримно котилися до моря. На випадок дощу й для ночiвлi на палубi низько опустив крила намет, перед ним потрiскувало чимале багаття. Поруч iз сiмейним наметом iнженери прилаштували крихiтне шатро жовтого кольору на одну особу; власне, на цю особу команда катамарана й очiкувала добру годину, жiноцтво вже й почало нервувати й дорiкати чоловiкам, що даремно погодилися взяти на борт "панi лiкарку з колгоспу", вона, мовляв, могла до©хати кудись туди, де археологи розкопують прадавнi слов'янськi свiти, на автобусi або ж татунцьо мiг ©© довезти на сво©й "персоналцi"; чоловiки на тi© жiночi слова тiльки хитали головами й зовсiм не осуджували жiночу непослiдовнiсть. Шо зробиш, такi вони ╨, нашi жiнки... адже якраз ©хнi дружини, що були однокурсницями "панi лiкарки з колгоспу" впросили сво©х благовiрних зачислити в команду п'ятого члена. Нарештi "панi лiкарка" з'явилася - спокiйна, зовсiм безневинна за сво╨ запiзнення; усмiхнене... так, якраз усмiхнене вона обцiлувала всю команду й так же усмiхнене й вiдкрито оглянула "борт", потiм недбало жбурнула свiй наплечник бiля входу до жовтенького намету й сказала: - Гарно тут, менi подоба╨ться. Ну, то пливемо. Я буду за спузаря, - присiла бiля вогнища. - Зна╨те, панове-товаришi, що значить "спузар"? Це той, що пiдтриму╨ вогонь, вигрiба╨ попiл... той, що вогонь береже. Я беру на себе ще й обов'язки кухарки. Згода? Жiноцтво сплеснуло в долонi; жiноцтво з часiв iнститутського минулого пам'ятало, що ©хня зеленоока товаришка однi╨ю лише сво╨ю присутнiстю привносила в товариство, часом розсварене й розледачiле, спокiй та працьовитiсть; вона обеззброювала зеленими сво©ми очиськами, лагiдною посмiшкою та безпосереднiстю, що межувала з на©внiстю, кожного, хто потрапляв у коло ©© магiчного впливу; дiвчата знали, що Ольга Чобiт навмисне не виробляла магiю просто© поведiнки, це було у не© природне, вона також не вельми приглядалася у дзеркалi до сво╨© вроди й, очевидно, не журилася - вродлива вона, чи так собi - сiренька курiпочка, ©© це мовби й не обходило; вона жила, як калина - де ©© посадили, там росла й цвiла, прикрашалася червоними кетягами, на ©© пагiлля сiдали солов'© й сороки - й усе це було для не© звично й просто, як звично й просто пливе рiка, як звично й просто земля родить збiжжя. Нiчого цього про Ольгу Чобiт я не знав, i навiть не мав гадки що десь вона пливе Днiстром на катамаранi пiд синiм прапорцем у гостi до професора Баранiвського, до якого я упросився за помiчника в його археологiчнiй Днiстровськiй експедицi© коло буковинського села Рашкiв; я щоденно сповняв не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав вiд глини й сортував викопанi черепки, зарисовував або ж фотографував рештки печей-кам'янок у розкопаних житлах далеких наших предкiв, стежив, щоб студентська братiя - iсторики з Львiвського та Ки©вського унiверситетiв, якi власне й були робучою i тягловою силою експедицi© й водночас проходили учбову практику, не розтягувала в розкопах перекури на довгi години, бо лiто пливло, миналося, як Днiстер, а експедицiя ще мала чимало роботи: десь перед Могилевом-Подiльським мала будуватися на Днiстрi електростанцiя, рiка пiднiметься на сiм-вiсiм метрiв, а це означало, що вода назавжди залл╨ прибережнi тераси й тодi нiякий археолог, якщо цього лiта не поквапимося, не розшука╨ тут слiди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату, менi хотiлося особисто пробитися через пласти нанесено© за цiле майже тисячолiття глини, пiску й гравiю до так званого культурного шару й стати на порозi житла з четвертого чи п'ятого столiття й вiдчути присутнiсть людей, як тут жили. - Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба? - Ольга торкнула мене плечем. - Дивно, правда? Живемо в одному селi... та проходив мимо... i я проходила мимо й нiколи менi не спадало на думку про щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалi нiчого про тебе не знаю, чула тiльки, що вчишся в iнститутi й що пишеш вiршi. Випадок звiв нас... сидимо на березi Днiстра за сотнi кiлометрiв вiд Черчена й пригляда╨мося до себе немов чужi. Чого ти сюди, до професора Баранiвського, приплив... любиш археологiю? - Цього року якраз я скiнчив науку й, до речi, буду вчителювати таки ж у нашому Черченi. Це мо╨ покликання. Розумi╨ш? Я хочу дивитися у дитячi очi... я хочу цi очi виповнити мудрiстю, знанням про рiдну iсторiю. Археологiя... археологiя - це олива в свiтильнику iсторi©, без не© нема ясностi, й нема в iсторi© баз археологi© живого життя. Розумi╨ш? Ось три днi тому я пiдняв у розкопi вiнчик розчавленого горщика, а на вiнчику - слiд вiд пальчика дитини. Тисячу рокiв минуло, як дитина торкнулася сиро© глини... багато чого на землi перемiнилося... катаклiзми, вiйни, моровицi, поколiння за поколiннями зникали, а живий слiд дитячого