м полягали спати поза тернами й уздовж дороги; польове око немовби стерегло тишу, що лилася з неба як дощ; а ще полумiнце свiчки було схоже на щiлину, крiзь яку можна зазирнути в iншi свiти. Я пiдiйшов ближче; свiчка була встромлена помiж камiнням i камiнням захищена вiд вiтру, що мiг надлетiти i ©© погасити; безсумнiвно хтось тут недавно побував, запалив свiчку й зник. Я спробував того невiдомого й небаченого окликнути, щоб вiд нього довiдатися, що означа╨ ця свiчка на ру©нах? Нагадування людям i полям, що тут стояла будiвля, офiрована Боговi? Чи в полумiннi свiчки сканувалася чиясь молитва... по кому молитва? Чи полумiнь свiчки пробуджував, обпiкав призабуту пам'ять? Я хотiв вiдразу багато знати. Лише третього надвечiр'я я здибав на роздорiжжi цiлу ватагу жiнок, молодих i старих, котрi поверталися з поля додому, вони менi й оповiли, що це мiсце назива╨ться "Дмитровою покутою", що ©хнiй краянин Дмитро Гараздюк цiле життя будував на сво╨му полi оцю церковцю: возив фiрою камiння, мурував грубi стiни, кував дверi й грати. ╙дину баню увiнчав хрестом. Пiдлогу виклав шлiфованими плитами. Знайшов було маляра, який повинен був церковцю усерединi позолотити й посрiблити святi образи... i вже перший образ святого Николая повiсив старий Гараздюк на стiну... повiсив i упав перед тим образом i довго молився... i довго вiдмолював якiсь сво© грiхи. Вiн не та©вся з сво©ми молитвами й покутою, нiхто, зрештою, не допитувався, який то вiн грiх ско©в, аж стали допитуватися "першi совiти": й вивезли старого кудись в Казахстан. I нi слiду за його родиною, нi слуху, нi духу. Лише церква серед полiв нагадувала про грiхи людськi, про покаяння, i про Дмитра Гараздюка, який колись жив серед нас, орав i засiвав поле. I хоч у церквi не було дверей, та нiхто не осквернив ©© анi гно╨м, анi не користався нею як коморою для польово© бригади. Навiть образ святого Николая висiв на тому самому мiсцi, де його повiсив Гараздюк. Аж однi╨© ночi на©хали з району комсомольцi: лупали стiни й викорчовували з долiвки кам'янi плити. Шо не здолали ломами, кирками й сокирами - те вiддали вогневi: церковця корчилася в полум'© цiлий досвiток i цiлий день. Нiхто не мав права бiгти гасити; та що там бiгти... нiхто не мав права створити рот, щоб спитати: чим вам, нехристи, завинила Божа обитель? Щоправда, колгоспне начальство, а також люди з села не полакомилися, як це бува╨, на кам'яне плиття - готовий будiвельний матерiал. Начебто панувала негласна заборона; а може, стримував людей пострах перед Божою карою; а може, палив людей пота╨мний сором, що не оборонили маленько© святинi; а може, люди таки направду вiрили, що святий Николай зiйшов з образа, що висiв колись у церковцi, й блука╨ навколо ру©н, ©х стережучи. - Але ж хтось таки вечорами запалю╨ тут свiчки... й навiщо запалю╨? - допитувався я у двох пiдтоптаних молодиць, що розповiдали менi iсторiю Дмитрово© покути. - Хтось упокорю╨ святого Николая, бо кажуть, що вiн, назагал будучи добрим i лагiдним, впада╨ iнколи в гнiв? Жiнки стискали плечима й зiтхали. - Чи святий Николай не видить, який то нинi нелюдський свiт настав? Чого б йому на нас сердитися? ╙ район, ╨ область, начальники там сидять ружнi. Ми й так проклятi коло бурякiв. А свiчки ... а свiчки горять, я думаю, як пам'ять: був чоловiк Гараздюк... Друга жiнка додала: - Ой, чи святий Николай тут ходить, а Дмитро Гараздюк, бiгме, тут присутнiй... i щоб душа його не блукала по вертепах - засвiчена свiчка кличе його сюди, на вистраждане й покутне мiсце. Я чомусь вiрив цим жiнкам, дарма, що ©хня бесiда була простодушною; я вiрив ©м через те, що не побоялися поговорити з незнайомим на тему, за яку нинi не гладять по голiвцi. Зрештою, що вони могли втратити? Сапки? Каторжнi дiлянки цукрових бурякiв? Хоч... колгоспний голова ой який бува╨ винахiдливий: не випише соломи худiбцi на зиму, не дасть вкосити трави на спiлку: двi третини - колгосповi - третю собi, не дочека╨шся коней, щоб виорати навеснi присадибу, або ж, чого доброго, обрiже тую присадибу по самий причiлок. А хто привезе хворосту на зиму? Та й коли вмреш - чотири дошки не випросиш на деревище. Жiнки вже потюпали додому, а я далi сидiв на ровi навпроти Дмит-рово© покути й жахався .незахищеностi, безправностi наших сiльських людей; ранiше якось не спадало на думку... дотепер i свою маму я не бачив так зримо в колгоспному хомутi; я не мiг ©©, горду й пряму, уявити боязливо скулену, занурену в крiпацьку працю. Тепер же вона несподiвано подибала в мо©й уявi поруч з жiнками, ©© сапка на плечi зблискувала червоно. I певно, мо© мама щось шепнули високiй i худiй жiнцi, бо вона призупинилася й поманила мене пальцем. - Не сиди тут, - сказала суворо. - Не сиди, сину. Тут небезпечно. Тут парт╨йнi та комсомольцi засiдки роблять, щоб злапати того, хто свiчки свiтить на Дмитровiй покутi. Ше будеш мати бiду. Я поцiлував жiнку в руку. Я того вечора поцiлував жiнку в руку, а нинi привiв сюди, на Дмитрову покуту, Ольгу. Вона слухала розповiдь мовчки, тулячись до мого плеча. Вечiр на наших очах погасив сонце й заходився ткати сво© сiрi верети. Кукурудзяний лан на тому боцi дороги почорнiв i виглядав, як вiйськова налаштована лава, а понад лавою стримiли на фонi свiтлого полотнища неба гострi пiки. - Нащо ти мене сюди привiв, Павле? - спитала майже пошепки Ольга. - Сам не знаю, - вiдповiв я щиро. - Мою уяву вразила свiчка на каменi ... горiння ©© як пам'ять по людинi. Розумi╨ш: казахстанськi степи проковтнули того Дмитра Гараздюка, а вiн, дивись видобувся з пекельно© прiрви i свiтиться отут, удома. - Слухай, - шептала менi на вухо Ольга, - може, рiч не в пам'ятi лише? Може, при свiтлi свiчки душа його приходить сюди, щоб знову класти у зруйнованi стiни церковцi камiнь на камiнь. Вiн, певно, ще не скiнчив свою роботу. Я тулив ©© до себе, враз обпалений ©© припущенням; це так з ©© боку було несподiвано. Ольга була практичою жiнкою: недовершена робота повинна бути закiнченою. Я дiстав з кишенi свiчку й устромив ©© помiж камiнням, Ольга черкнула сiрником. Долонями обтулювала вогник, поки вiн не набрався сили. Навколо ворожо, чорно, мов хижий звiр, лежала нiч. Я обдурював самого себе, вiдповiдаючи Ользi, що начебто не знаю, чому привiв ©© до ру©н Дмитрово© покути; i, мабуть, правда не в тому тiльки, що мою уяву розкраяла самiтня свiчка на каменi як незгасима пам'ять по людинi, яка колись жила, хоч... чому б не могли по╨днатися двi мелодi©, два руча©, що попливли поруч або й зливаючись в одному руслi: мо╨ поранене враження вiд вечiрньо© свiчки i проза©чне бажання подiлитися побаченим iз коханою. Iнтуiцiя сiльська пiдказувала менi, що маю це робити непомiтно, тактовно, день за днем, щоб Ольга не образилася, вона бо не якась там духовна жебрачка. Я зовсiм не збирався ©© виховувати, Боже борони, менi лише баглося ©© збагатити, засiвати ©© душу зерном, з якого ми споживемо чесний хлiб... ми, цебто - я, Ольга i нашi дiти; я уже обдумував наше спiльне життя, i вже виколисував дiтей; лежу, бувало, в сво╨му наметi й малюю в головi образки родинного нашого щастя... iдилiя гойдала мене у сво©й колисцi: ой, люлi, щастя, ой, люлi. 9 Одного дощового дня, ще не розкраявши нашого з Ольгою спiльного хлiба, я зрозумiв, що вiн буде гiрким... що той хлiб буде лежати помiж нами каменем; сталося це на самому початку нашого кохання, коли ще й цiлунок, як пелюстка, цвiв на наших губах, i добре, що це сталося на початку. В мо╨му розпорядженнi було багато часу. Так я собi думав. Дощ сiявся густо з самого ранку й студенти, звiсно, в розкопи не пiшли; професор Баранiвський називав дощовi днi "празниками святого нероби", старому було шкода кожно©, буквально кожно© згаяно© години й кожного штиха лопати, з-пiд яко© очiкував ново© знахiдки; вiн був ненаситним у сво╨му прагненнi розкрити ще одну тайну, хай маленьку, мацюпiсiньку, яку приховувала земля; тайна ця могла явитися свiтовi у виглядi черепка або ж купки вугiлля, обкладеного камiнням, пташино© кiсточки або ж пшеничного зеренця, якому вiд роду пiвтори тисячi лiт. Студенти ж дощовi днi любили: хлопцi спали у наметах або ж бренькали на гiтарах, дехто читав або ж писав додому листи; дiвчата теж знаходили домашню роботу; i тiльки я один нудьгував у сво╨му наметi, дощi мене пригноблювали не лише тут, на розкопках, але й удома. Коли ж нудьга почала зеленiти i я був готовий взути гумаки, накинути плащ й рушити крiзь дощ у сво© щоденнi мандрiвки Днiстровим берегом, на порозi намету, вiдкинувши його полу, стала моя Ольга. У бiлому светрi й лещетарськiй шапочцi виглядала на дiвчура з першого курсу. - Професор тебе кличе, - сказала, сяйнувши очиськами, якi зводили мене з розуму й жбурляли в сво© зеленi ковбури. Я зiрвався з розкладайки, щоб Ольгу обняти, щоб розвiялася моя нудьга, але Ольга, враз споважнiвши й ловлячи нiздрями, немов олениця, якийсь запах, спитала: - Пахне щось у тебе гарно... i ти пахнеш увесь... i твiй намет... i цiлий свiт пахне сухим подихом лiта. Шо воно таке? - I, помiтивши на стовпцi, що пiдпирав шатро, прив'язаний снопик зiлля, розсмiялася. - Бур'янець цей так пахтить? Нiколи й не подумала б. - То не бур'янець, - образився я, - то рум'янок, по-сiльському "марунька". До речi, менi дали його мама. Я скрiзь його вожу... i в гуртожитку вiн був зi мною. Пахне менi Черченем, рiдною землею... густо рум'янок пахне перед дощем i в дощ. Мама кажуть: то, Павле, наше ворожбитне зiлля, що проганя╨ чорну силу. В нашiй родинi його люблять здавна, в мами вiн за образами, пiд подушкою навiть. Коли вмерли тато, то мама поклали рум'янку ©м у деревище. На тому свiтi теж не треба забувати, що ╨ десь на землi Черчен, ╨ польовi дороги, на обочинах яких росте, часто запилений i притоптаний худобою, скромний рум'янок. - Ворожбитство якесь... - Ольга зневажливо скорчила гримасу, - якесь ╨вшан-зiлля, якийсь рум'янок, бур'ян з-пiд коров'ячо© ратицi. Боже, який ти, Павле, дивак. - Я мiг би образитись, i мене таки вкололи ©© слова про бур'ян з-пiд коров'ячо© ратицi, але я вчасно подумав: що з не© вiзьмеш, коли вона нiчого не знала, нiчого не чула, нiчого не читала про ╨вшан-зiлля. Коли була малою, то нi батько, нi мати не оповiдали доньцi казок про рум'янок, дух якого вiдганя╨ вiд худоби ласок, а вiд людини - хвороби й забуття про мiсце, де закопаний твiй пупець; ©© не вчили молитов i напевне, у Великодну нiч не водили в Страдчу долину до стрiлецьких могил... вона напевно не ма╨ зеленого поняття про сiчових стрiльцiв, а може, ©© вчили: сiчовi стрiльцi це вороги, укра©нськi буржуазнi нацiоналiсти. Ольга з мого обличчя вичитала, що я стримано серджуся, вона щось бовкнула недоладне, бо прилинула до мене, обняла, поцiлувала палко. - Ну, не дуйся, - просила. - Це я так, з дурного розуму. Якщо направду, то не можу второпати: навiщо все це тобi, дорослому чоловiковi? Я теж не можу зрозумiти: навiщо тратити державi грошi й мучити отут студентiв, щоб вiдкопати вiнчик вiд горщика? Ну, був горщик, ну, жили тут люди. I нема ©х. Завтра нас не буде. Зате ╨ сьогоднi день, ╨ сьогоднi робота, ╨ сьогоднi любов, ╨ хлiб насущний. Шо бiльше треба, мiй любий? Ольга начебто запитувала пристрасно, але вiдчувалося, що вiдповiдi вiд мене не очiку╨, вона таки була переконана, що бiльше нiчого людинi в життi не потрiбно. I, можливо, вона ма╨ слушнiсть; очевидно, це слушнiсть людини, яка сво©м iснуванням схожа на оленицю або ж на рибу в Днiстрi, або на птаха в пiднебессi, або на вербу придорожну, або на зело, що призначено для того, щоб його спасла вiвця; всi вони, зела i вiвцi, риба й птаха iснують, первiсне вегетатують, не мають грiхiв, не пам'ятають учорашнього дня i не очiкують дня завтрашнього; вони щасливi й вiльнi, запах рум'янку не поверта╨ ©х у дитинство й ще далi - в глибини столiть. То, виходить, я осуджую свою кохану? То значить, я сьогоднi дивлюся на не© iнакшими очима, нiж у той перший день, коли вона випливла з Днiстра, немов русалка? То значить: надщербилася моя любов? Але ж якраз Ольжиною первiснiстю я так захоплювався... я пускав ©©, немов рибину, у Днiстер... i злiтала вона в мене з долонi у пiднебесся, як птаха. То чого ж нинi про це забуваю й виймаю рибу з рiки, птаху пiдстрiлюю у пiднебессi, а зело розтоптую обцасом? Хочу вилiпити ©© до себе подiбну? Буду заворожувати ©© рум'янковим духом? Буду водити ©© левадами, де помiж квiтами збираю слова для сво©х вiршiв. Буду шукати з нею карбiв на землi, знакiв, якi земля посила╨ нам iз минувшини. Будемо обо╨ прикладати вуха до землi й слухати, як стогнуть закопанi дзвони. - Чим ти зажурився? - Ольга повернула мене з майбутнiх дорiг на теперiшню стежку. - Професор чека╨, а ти... - А я гризуся, як маю тебе заворожити, - вiдповiв я. - То ворожи, милий, якщо ма╨ш силу, - згодилась вона без вагання, немов наперед була впевнена, що нiяка ворожба до не© не пристане. ...Пливе собi риба в рiцi, ой пливе. Снилося менi, що я виловив рибу у Днiстрi; бiла, довга, прекрасна у сво╨му стрiлоподiбному стремлiннi пронизувати товщу води, риба на березi хлипала зябрами й молотила хвостом, гинучи без води, що була ©© стихi╨ю, а я однак не квапився пускати ©© назад у Днiстровi струменi; я спершу хотiв ©© осiдлати й приручити; сiдло карикатурно виглядало на бiлiй ©© спинi. Так менi снилося. 10 Ти мене слуха╨ш, Ольго? Був собi, жив собi корчмар на iм'я Жельман Штудер. Хоч зачин у мо©й притчi про корчмаря традицiйно казковий, хоч iм'я корчмареве тисячi разiв повторювалось бiля галицьких церков, коли дiвчата на Великдень беруться за руки, виплiтаючи коло, i виспiвують у гагiлках, що "©де, ©де Жельман, ©де, ©де Жельманова, його брат i братова..." (Ти нiколи не чула, Ольго, як спiвають гагiлки? Коли ж спiвають гагiлки, то пiд дiвочими чобiтками в молодiй муравi то тут, то там вистромлю╨ сво© голiвки первоцвiт... i слуха╨ первоцвiт... i радi╨... i цвiте... i нiжно-зелена трава ста╨ схожа на небеса, засiянi малюсiнькими бiлими зiрками), iм'я Жельманове для тебе начебто несподiване, але я достеменно знаю, що Жельман Штудер - особа цiлком реальна, вiн жив наприкiнцi минулого столiття на околицi села Поточки, недалеко вiд Днiстра, там люди дотепер показують його дворище; показали це дворище й менi: я увiйшов крiзь похилену дубову, залiзними штабами ковану браму, котра за столiття почорнiла й закостенiла намертво, на розлоге подвiр'я; до довго© муровано© з цегли будiвлi, що була колись корчмою, з невеликими чорними дiрами-вiкнами, якi нагадували перестрашенi очi, вела вистелена кам'яними плитами, вщерть пощербленими, по©жджена колесами досить широка дорiжка. Очевидно, поточани покинуту Жельманову садибу обминають, бо нiхто тут не викошу╨ трави, не лупа╨ зi стiн добротну австрiйську цеглу, i нiхто не лакомиться на дахiвку, що поросла рудим мохом i вагою сво╨ю увiгнула посерединi й проламала дах; i нiхто з дiтлахiв, котрi не гребують об'©дати, немов жадiбнi деркачi, цвинтарнi черешнi, в Жельманову ж садибу посеред лiта не забiжить та не вихопиться на старезну грушу, що пану╨ розлого мало не над цiлим дворищем, щоб обтрусити з не© солодкi "дзбанки". Навiть у п'ятдесятому роцi, коли в Потоках створювали в страхах та погрозах колгосп i ламали людськi стодоли, щоб iз них побудувати колгоспнi ферми, нiхто не зважився використати, скажiмо, бодай стовпи iз Жельманово© брами. Негласна заборона, табу, прокляття, були написанi на брамi й нiхто ©© не переступав; якщо не страх, то острах, пересторога, темна сила стерегли це обiйстя, i менi теж не радили пхати сюди носа, але менi було цiкаво зазирнути на острiвець, де панувало дев'ятнадцяте столiття; тут жили, всихали i знову вистрiлювали пагiллям купи бузинових кущiв; тут столiтнi бур'яни розколювали плиття дороги, клубищами корiння виснажували землю, що сiро здичавiла пiд ними, потрiскавшись, й хижими пазурями цупко чiплялися за стiни, повзучи гаддям догори, на дах. А все ж таки я переступив браму, не послухався людського попередження i... I нiчого не сталося. Тiльки з корчми, з низького отвору, де були колись дверi, вийшов менi назустрiч старий ╨врей у довгому, майже до п'ят лапсердаку, щоправда, охайному, у високому теж чорному капелюсi; ╨врей зняв, вiтаючи мене, капелюха, злегка вклонився i показав рукою на купку цегли пiд стiною; сам сiв поруч, поклавши на колiна стиснутi в кулаки руки, худорляве лице було обрамлене сивою бородою, пейси кучер'явились буйно, як iнiй на хмелю, а збляклi старечi очi обмацували мене уважно, проте - дружелюбно. Був день; науковий ате©зм в iнститутi розтер на порох мiстику; заборонили на Великдень водити пiд церквою хороводи й спiвати гагiлки; ось ти, Ольго, навiть не чула про того Жельмана з гагiлки, який тримав ключi вiд церкви, а Жельман... а Жельман, усупереч усьому сидiв поруч зi мною теж на цегляному стовпчику й грiв на сонцi сухi й темнi, немов витесанi з вишневого корiння руки. Мене не проймав страх, я й не згадав, що на всяк випадок треба себе поберегти вiд нечисто© сили "Отченашем". (Ти вмi╨ш, Ольго, "Отченаш"? "Отче наш, iже ╨си на небесi й на землi..." Нiколи нi ╨диного слова з "Отченаша" не пролунало у вашiй хатi? Нiколи? Як вам там живеться на двох поверхах пiд бiлим залiзом? Хочеш, я тебе навчу молитов... яка то насолода впасти перед образами на колiна, заплющити очi, вiдгородитися вiд свiту й наблизитися до самого себе й до Бога. Молитва - це передовсiм наближення до себе, усвiдомлення самого себе. I це, що я тобi говорю, Ольго, не вичитане з книжок i навiть не почуте вiд матерi, це мiй духовний досвiд). "Ви зна╨те, молодий паничу, до кого втрапили в гостi? Чи вам хлопи з цiло© околицi не оповiдали про Жельмана Штудера, який вмер сто рокiв тому й похований в Городенцi на жидiвському цвинтарi?" - спитав Жельман, скосивши на мене погляд; очi його в ямах були цiлком гейби залитi молоком - такi бiлi й невидющi. "Я чув щось... мене попереджували, - вiдповiв я безтурботно, - що мiсце оце закляте. А я ось не повiрив". - "Ну й даремно не вiрите, - зiтхнув старий ╨врей. - Все правда: i мiсце закляте, i я тут перебуваю пiсля смертi сто рокiв". Я засмiявся: "Нiхто нинi в нечисту силу не вiрить. Колгоспи навколо. Комунiсти. Дружба народiв. Нашi в космос полетiли. Бога нема. Чорта нема. Москва - столиця свiту. Ленiн - вождь свiтового пролетарiату. Ви собi уявля╨те, товаришу Жельман, який свiт пану╨ за вашою брамою?" Я таки не повiрив жодному його слову... як можна повiрити людинi, яка начебто померла сто рокiв тому, а сьогоднi розмовля╨ зi мною жива й здорова. Щоправда, я одне йому казав... говорив немовби з чужо© пiдказки, силувано немовби писав на кумачi стертi лозунги, а пiд кумачем кiльчилося, як житн╨ зерно, щось... щось, яке я не знав, як його назвати. Чи я самого себе обдурював й таки насправдi повiрив у Жельманову сторiчну смерть, чи була це звичайна цiкавiсть, чи я повертався у дитячий свiт маминих казок, чи страх, страшок, немов чорна кiшка, таки пiдкрадався до мене плазом? Адже не марно люди обминали Жельманову корчму. "Менi теж, вибачайте, не вмiщу╨ться в головi... так не вмiщу╨ться пiд капелюхом, що за мо╨ю брамою у бiлому свiтi нема анi Бога, анi чорта, - сказав Жельман. Вiн устромив погляд у вiдчинену навстiж браму, начебто лише через браму можна надивитися на свiт... свiт неогороджено пiдступав зусiбiч до Жельманового обiйстя. - Але... але, невже то правда, що свiт за брамою порожнiй, як бочка з-пiд оселедцiв? Чи то можливе? Я готовий вам повiрити, молодий паничу, коли б не ви самi... ваша присутнiсть тут свiдчить, що ╨ у свiтi за брамою люди, Господь Бог, ╨ добро i зло. Бог послав менi вас. Бог iуде©в змилосердився врештi надi мною, бо терпiння мо╨ уже перелилося, як згiркле вино, через крису чашi... вiд мого терпiння дичавi╨ навколо земля, а груша посеред подвiр'я родить терпкi плоди". Жельман, з усього видно, покладав на мене якiсь надi©; бесiда його текла солодом, а бiлi очi ласкаво мене обiймали. "Ви так впевненi, що я, власне, i ╨ вашим iзбавителем, посланим Богом? Якраз я?" - спитав я. Вiн кивнув бородою. "Якраз ви, паничу. Ви ма╨те право й силу позбавити мене терпiння. Iншi тут, хоч зрiдка, але приходили... i були готовi за плату пiдписати папiр, що ╨сьм, прошу пана, вiльний, що всi мо© грiхи прощенi й що можу нарештi воз'╨днатися з предками. Тiльки вони, тi, що приходили, не мали права на пiдпис, i терпiння мо╨ не пригасало". "Велике терпiння - вiд великого грiха, певно? - випитував я у Жельмана. - У вашiй корчмi люд пропивав грошi, грунт, волiв... i пропивали люди душi. Ви ж на людськiй кервавицi багатiли". Я собi пригадував орендарськi та корчмарськi визиски й лиходiйства, вичитанi з книжок: лихварство та ошукування простого люду, зневаги до "го©в" i запопадливе слугування тим, якi над людьми панували, i корчма на корчмi, по двi, по три в кожному селi, множення пияцтва... навiть ключi вiд Божого храму висiли у Жельмана на кiлку. "То невиннi грiхи, мiй пане, - заперечив Жельман. - То так собi... маленькi гешефти. Кожен заробля╨ грошi, як умi╨. До того ж суворий Бог iуде©в не судить нас за негречне поводження з гоями. Навпаки: ще й пiдтаку╨ нам. Ми Богом обранi... i треба нам якось жити, нам, острiвцям серед чужого моря. Це так зрозумiло, мiй паничу". У Жельмановому голосi бринiли нотки зверхностi, голову, що досi була схилена на груди, вiдкинув назад, очi... отi бiлi вицвiли очi ожили, бiлизну здуло з них хвилею, а з-пiд бiлизни блиснуло чорним вогнем. Сухi пальцi сцiпилися судомне в кулаки. Вiн увесь перемiнився... йому, певно, пригадалися роки, коли вiд нього залежали люди, земля й навiть - небеса. В мене мелькнула думка: пiдведуся й пiду геть. Столiття нiчого його не навчило. Старий, однак, опам'ятавшись, поклав руку на мо╨ колiно. Холодний опiк ударив мене, як струмом. "Ну-ну, - промовив примирливо, - не в наших з вами iнтересах сваритися. Я пропоную вам вигiдний гешефт: пiдпишете одну цидулу й забезпечите собi панське панування до кiнця життя, ще й дiтям-онукам залишиться. Матимете, добродзею, славу, бо слава теж купу╨ться за грошi. Що ж бiльше треба бiдному молодому поетовi?" Я вiдсахнувся вiд нього. "Нi, я душу не продаю". Жельман покрутив головою. "Чи я виглядаю на вар'ята, щоб купувати чужi душi? Я хочу, пан╨дз╨ю, викупити власну душу. Я давно вмер, я - тлiнь, а душа моя не ма╨ виходу з цього подвiр'я... я в iржавiй клiтцi мечуся, як пес у гицлевiй будi". Вiн тяжко дихав, на чолi виступив пiт. Руки впали з колiн i повисли, як неживi. Цiла його кiстлява постать зiв'яла, згорбилась. I я мимоволi його пожалiв... пожалiв старого чоловiка, котрий не мав спокою i пiсля смертi. "Видно, велика ваша вина", - сказав я, але про вину не думав, зате уявив душу померлого ╨врея, оцю душу, що сидить поруч зi мною, коли вона напролом б'╨ться грудьми об грати, або ж злiта╨ понад хмари, шукаючи вiльного простору для втечi й пада╨ звiдти, з високостi, додолу, бо й небо для не© замкнено, тодi вона повза╨ в бур'янах i вимацу╨ щiлину. Але й тут ©й не вда╨ться. Iсну╨ стiна. Напевно прозора, невидима для iнших i тому я не можу уявити ©© реально, i я дотепер не знаю, хто ©© збудував. Бог? Якась iнша сила? "Вас, паничу, хiба не вчили у високих школах мудростi наших пророкiв? Був собi такий Йов, вiн казав, що стежку туди не зна╨ хижий птах, ©© око орлине не бачило, не ступала по нiй молода звiрина, не ходив по нiй лев. Це сказано, мiй паничу, про мудрiсть. А ще сказано, що тiльки Бог розумi╨ дорогу ©©, мудростi, i тiльки вiн зна╨ мiсце ©©. Добре бути мудрим на старiсть, коли ти полiчив на дорозi каменi й уже не общибу╨ш об них пальцi. Це я про глибину вини, паничу. Коли я був молодим, хлоп на iм'я Захарко одного вечора принiс до корчми й поклав на ляду передi мною статуетку голо© жiнки з обвислими грудьми й випуклим животом, i похвалився, що подобу цю залiзну знайшов на сво╨му полi, ©© зачепив плугом, i вона так голосно задзвенiла, що аж конина зупинилася в борознi. Подивися, мовляв, Жельмане, може, ця черевата баба щось варта... якщо варта - дай за не© пiвкварти, чи й цiлу кварту. Баба, якщо по-правдi, вартувала цiле газдiвство, це я вирахував одразу, гнула вона долоню вагою, а колупнувши ©© непомiтно нiгтем - сахнувся i ослiп вiд блиску золота. Ну, звичайно, я сказав хлоповi на iм'я Захарко, що то мiдь, але бабу беру, тепер стародавнiми забавками всякi панки цiкавляться, може, щось на бабi зароблю. З того дня й почалося; газда Захарко навiв мене на думку, що тутешня земля уздовж Днiстра повна золота, срiбла, дрiб'язку ружного, що походить з правiку... з первовiку бо, прецiнь, на цих масних грунтах сидiли людове, якi сiяли пшеницю, воювали, багатiли, вмирали поколiння за поколiнням i забирали з собою в гроби те, що любили за життя. А ще до того, поки Захарко спокусив мене череватою бабою, я наслухався про розсiянi на полях мiднi стрiли, уламки мечiв i списiв, черепки, про людськi кiстки, що часто трапляються в борознах. При©жджий пан iз Кракова, такий собi Цибух-Цибульський, попиваючи в мене коломийське пиво, нашептав менi, що сьогоднi у свiтi... десь там у Краковi, у Вiднi чи в Берлiнi, прошу вас, висока цiна на викопне... ну, не лише на викопне злото, на всi стародавнi речi, що з могил та з ру©н. Якийсь там, чу╨те, задимлений горнець музей купу╨ за грубi грошi. Ну-ну, чи моя була вина, що я пiддався спокусi, найняв Захарка, який тепер у мене мало не щодня попивав оковиту, та ще кiлькох хлопiв i розпочав де тайно, де явно, де за ринський, де за келiшок горiлки, а на панському грунтi - за майбутню виручену пайку розкопувати могили, гробовиська, городища, мiсця людьми знанi й незнанi; ми розкопували ретельно, урочище за урочищем, щоб не дай Бог чогось не обминути; з хлопами я був кожний день, передавши шинкування жiнцi сво©й Сарi з дiтьми; я, прошу вас, пантрував кожний рискаль... щоб чогось недобачив. Гробовиська розкривали сво© тайни неохоче, вони западалися в глибини, прикривалися кам'яними плитами, але хлопи, заохочуванi горiлкою, не жалiли поту, рискалi як вовки, вгризалися в бiлi кiстки, а бiля кiсток вилущували з тисячолiтньо© глини золотi дiадеми й чашi, срiбнi пугарi й глинянi статуетки, схожi на ту першу, золоту, що менi принiс газда Захарко; а ще брали ми з могил цiле й надщерблене череп'я... а ще збирали пригорщi стрiл, а ще були кiстянi гребенi й бронзовi свiчада... а брали ми у мертвих миски iз скаменiлою кутею, плящини зi шкла, що були величиною з палець... а ще мечi траплялися й наконечники списiв, кованi цв'яхи й сокири з бронзи, що сплавилася, мов грудка старого почорнiлого воску, в прадавнiх пожежах. Одного дня ми викопали статую кам'яного божка, що споглядав на свiт на всi чотири боки. "I хлопцем був Бог", - говориться в Книзi Буття; зi мною теж був мiй Бог, кожна рiч, бiльша й менша, мала свою цiну й свого покупця; при©жджали до мене панове в цвiкерах з бозна-звiдки, тисли запопадливо Жельмановi руки... йо, руки часом були у глинi... цмокали панове язиками й платили грубi грошi. Я хiба винен, паничу, що зi мною, як iз тим хлопцем iз Писання, був Бог? Ну, певно, я заразився... то ╨ хвороба робити грошi, все тобi ©х мало й мало, все тобi снилися та снилися нерозкопанi гробовиська; ну так, вночi вони менi снилися, а вдень я сiдлав коня i тюпав у поле, самостiйно вишукуючи найменшi пiдозрiлi гробики або ж за злотий випитував у дурних го©в, у хлопiв, де ще ╨ в окрузi гробовиська. Так тривало аж до мо╨© смертi. Дурна рiч, прошу вас, вмирати, коли чоловiк став нарештi на ноги, а сусiдськi дiдичi, пся крев, гонорова шляхта, знiмають перед тобою капелюхи... дурна рiч вмирати, коли розкопанi поля, грунти стали належати менi, а вздовж Днiстра я наказав вкопати таблицi, що хлопам рибу у рiцi ловити заборонено, бо й рiка, чу╨те, належить Жельмановi Штудеру. Але хiба смерть розумi╨ться, що чоловiковi якраз треба пожити серед набутого ма╨тку i покаятися в грiхах. Йо, i покаятися... А смерть махнула косою - i фертик. Тепер, коли я вмер, коли мене поховали й оплакали, настала для мене найтяжча пора: душа моя, як належиться, стремiла до Авраама i до всiх праотцiв, якi мене очiкували з простягнутими руками, бо я нiколи нашого Бога не огнiвив й сповняв всi обов'язки супроти нього, але сталося непередбачуване й нечуване: тисячi отих... отих го©в, що поко©лися в могилах, кiстки яких я порозкидував, а скарби ©хнi позабирав й перепродав музеям чи просто багачам, котрi кохалися в старожитностях, оточили, облягли, обступили мо╨ дворище ордами, вибудували мури й частоколи такi високi, що не можу ©х нi перескочити, нi перелетiти, простiр навколо засипали закляттями, до яких не можу навiть наблизитися, бо опалюють мене вогнем; i дарма я, паничу, волаю про милосердя, i дарма молюся... молитви мо©, як мотилi, згорають в ненавистi тих, що встали з могил. У головi мо©й не вкладу╨ться, навiщо мертвим срiбло й злото, всi отi мечi й потрiсканi горшки, мертвим нiчого не може належати, я всi сво© статки, прецiнь, теж заповiв дiтям. Вони ж бо, тi, що встали з могил, кажуть: "Ти нас, Жельмане, порабував... хто ╨ пiдлiйший iз злодi©в, нiж той, що грабу╨ покiйникiв? Крiм того, Жельмане, невже тобi не вiдомий правiчний закон, освячений усiма народами, що все заховане в землi, чи то буде горнець, чи меч, з'©джений iржею, чи корона царiв, якi сидiли на престолi тисячу рокiв тому, належать цiй же землi й насiнню, котре з цi╨© землi вироста╨, тобто - людовi?" Я боронюся, як можу: "Ну-ну, - кажу, - ви, тi що встали з могил, геть чисто мiшiгiнi. Бо нiби гоям, котрi орють землю i випасають худобу, потрiбнi якiсь там черепки, якiсь там - корони? Злото й так принесуть до мо╨© корчми, а череп'ям вистелять дороги. Нащо ©м того скарбу, що в землi... нащо ©м пам'ятi, свiдкiв, корiння, все це, добродзе© мо©, зайве для гоя, який оре землю, це не для його дурно© голови, для нього призначенi робота, вiл i горiвка - i досить йому. З пам'яттю, про яку ви говорите, йому важче буде ходити за плугом, а вночi не прийде до нього сон... при пам'ятi будучи, свiт йому стане немилим". "Навпаки, Жельмане, - вiдштовхують мене тi, якi встали з могил, - пам'ять робить орача, котрий вийшов у поле з плугом та волом, господарем... щедрiше бо жито кiльчиться i колоситься, що впало в рiллю з долонi господаря, нiж iз жменi раба; нема ж бо рiзницi мiж рабом i волом. Ми це добре зна╨мо, бо сидимо на цiй землi зправiку... I закон уставлений iз правiку: створене предками - належить нащадкам. I ти закон цей не обiйдеш, не обминеш його нi нинi, нi завтра, нiколи, ти вже сто рокiв скнi╨ш у клiтцi, посеред яко© росте столiтня груша, i ще призначено тобi тисячу лiт скнiти, ми, тi, що повставали з могил, не поступимося нi кроку, поки не повернеш землi те, що в не© порабував". "Ну-ну, - вiдмолююся я вiд тих упертих, якi повставали з могил, мною розкопаних, - як можу повернути продане в музе©, в графськi палаци... розповзлася ваша пам'ять, добродз╨©, по свiту, i Жельман не ма╨ сили ©© зiбрати докупи. Я можу хiба що вiдкупитися... маю трохи злота прихованого й срiбла: цiлий баняк закопаний. Вiзьмiть його, добродзе©, посипте гоям на дорозi, будуть клубочитися в пилу, битися за кожний грiш". Але тi, котрi встали з могил, чути не хочуть про вiдкуп, пам'ять нiбито не прода╨ться, так вони собi думають, йо... вони у цьому переконанi. Я ©м якось запропонував: "Слухайте-но, добродзе©, а якщо я знайду котрогось з тих, який ╨ на цiй землi господарем, i вiн згодиться взяти мо╨ злото взамiн речей, що я ©х розкопав у гробовиськах, i пiдпишеться вiдповiдно пiд контрактом, то чи буде нарештi моя душа вiльною? Чекають на мене Авраам iз Саррою, чека╨ мiй тато з мамою, жона моя, дiти, всi вони вкупi, лише я тут товчуся". I зна╨те, паничу, вони, тi, котрi встали з могил, погодилися; може, ©м набридло тримати мою душу в облозi... i може, час навчив ©х мудростi, що все на свiтi прода╨ться i купу╨ться, i нема в цьому нiчого злого. Тiльки нiхто не поверта╨ до мого дворища, нема кому пiдписати контракт. Ви перший, паничу". I вiн простягнув менi цупкий й зжовтiлий, як пергамент, згорнутий у трубку папiр. "Треба тiльки пiдписати... нiхто не довiда╨ться... тихоша... а я вже вас, паничу, винагороджу по-цiсарському", - солодко щебетав Жельман. Йому хотiлося обняти мене, вiн був готовий почистити мо© черевики; кiстлява його постать гнулася догiдливе; з уст, з бороди, з очей стiкав мед; вiн хапав мо© руки й тицяв у пальцi перо... i цiлував при цьому мо© руки, слинив ©х бридко. "Але чому на мене випало, що маю папiр пiдписати?" - Я вiдбивався вiд нього, вiдхрещувався, а вiн, мов змiй, уповзав менi в душу. "Бо ви вiдважний, мiй паничу, - лебедiв солодко Жельман. - Бо ви перший переступили браму мого обiйстя. Бо ви, нарештi, ╨стесьте нiбито поет, пишете вершики, а мудрi люди кажуть, десь я таке вичитав, що поети говорять вiд iменi народу. Чи не так? Якщо, прошу вас, вони мають право говорити, то й мають право пiдписувати". Я схопився з мiсця. Жельман повзав передi мною i блиском золота заслiплював менi очi... i лив у душу золотий звабний передзвiн; я задкував од нього спершу поволi, а далi обернувся i кинувся втiкати; я певно втiкав не тiльки вiд Жельмана, вiд золото© спокуси, а й вiд себе самого; я не впевнений, що за iнших обставин я втiк би вiд себе... та й чи взагалi втiкав би, чи не ослiп би, чи не злегковажив би свiй пiдпис, якби не уявляв, що в цю хвилину всi пращури, душi яких зiбралися навколо Жельманово© корчми, не пильнують, не стежать за мною, за ослiпленням мо©м, за ваганням, за жадобою, за мо╨ю ницiстю. Та чим далi я втiкав вiд себе, тим спокiйнiшими ставали мо© кроки; саме тут, на жельмановому дворищi, я сповна вiдчув тягар вiдповiдальностi за право бути поетом; вага ця однак не пригинала додолу, навпаки - додавала сили. Я зупинився на брамi. Жельман лежав на кам'яному плиттi й крючкуватi його пальцi чи з лютi несамовито©, чи з розпуки впивалися в камiнь, немов у вiск; у його бороду вповзали iржавi мурахи, а в загублених патинках оси лiпили гнiзда. Тиша дихала менi в лице полудневою спекою i запахом прив'ялого сiна; сiном, очевидно, годували прапредки сво©х коней, бо облога Жельмана не скiнчилася. 11 Ольга вiрила й не вiрила в Жельманову iсторiю; мiж нами пробiгла тiнь; мiж нами засiвались пилинки отруйно© папоротi; Ольга несмiливо й невмiло вiдхрещувалася вiд мене, неначе за мо©ми плечима стояв Жельман Штудер. - То правда, про що ти оповiв? - шептала. - Нащо мене ляка╨ш? - Правдою ╨ те, що жив такий Жельман, який розкопував могили й розпродував знахiдки богзна-куди. I правда, моя кохана, що дотепер дотлiва╨ Жельманова корчма, - брав я Ольгу за руки й пригортав до себе. - Якщо хочеш, то пiдемо туди в недiлю... я уже там був, я бачив стару грушу посеред подвiр'я. Ольга злякано заперечувала: - Я не пiду. Менi страшно. Ляка╨ш мене навмисне, правда? - допитувалася. - Як злий ворожбит, чи, може, добрий, не знаю... але навiщо населя╨ш поля, яри, береги Днiстра чимсь... навiть не знаю чим: духами, подiями старих часiв, страхом, пам'яттю, га? Донедавна кукурудзяне поле з горбом по серединi було лише полем, де росте кукурудза, що ©© скосять на силос худобi. А тепер це поле з могилою... розкопаною, пограбованою, чи повною та╨мниць; а тепер, якщо тобi повiрити, на кожному кроцi поранишся об якийсь карб... i болить тебе рана. Хiба то нормально жити з пораненою душею? Дотепер менi було так легко, свiт оточував мене зрозумiлий, сьогоднiшнiй, а ти... - Ольга не договорила, схлипнула. Я вицiловував ©© сльози; мене ©© сльози тiшили, вони, на мою гадку, свiдчили, що душа ©©, дотепер безтурботна, бездумна, як велика риба в Днiстрових хвилях, почина╨ замислюватись: а що там, на берегах, а що там, у глибинах, а чия то кiстка, виорана плугом; i я розумiю: душа Ольжина, що звикла до супокою, повставала проти невiдомих ©й чужих понять, вони ©© кервавили, мучили й лякали; душа жiноча не сприймала новизни й вона, новизна, плавала на поверхнi, як вербова дошка. 12 Якось Ольга менi докоряла: - Ось ти, Павле, все навча╨ш та навча╨ш то вiршами сво©ми, то оповiдями, то водиш мене полями... i вже це не звичайнi колгоспнi лани, а цiла iсторiя, вкарбована в скиби, так? Ну, стосовно мене, то ще пiвбiди, я нiбито iнтелiгент, лiкар, я повинна розумiти... хоч я теж не впевнена, що воно менi конче потрiбне. До цього часу я жила без тво©х молитов про поле, вибачай, що я так кажу; дотепер тато мене вчив, що поле - це цех, в якому виробляють хлiб, м'ясо, молоко, олiю. Вiн колись прочитав одне оповiдання, не пам'ятаю в якому воно було журналi, зате пам'ятаю, що називалося воно "Грудка змлi". Письменник описував випадок, коли укра©нський емiгрант, чоловiк iз наших кра©в, ви©хав, зда╨ться, до Парагваю ще на початку тридцятих рокiв, i цiлих сорок рокiв, якщо не бiльше, возив з собою по свiту грудку рiдно© землi... галицько©, розумi╨ться, землi в бляшанцi з-пiд чаю. Тато посмiювався з письменника та з його героя, бо, мовляв, це дурнi сентименти, грудка землi скрiзь однакова, скрiзь, i в Укра©нi, i в тому ж Парагва©, i, скажiмо, у Францi©. Ти, звичайно, з цим незгiдний, правда? Наша грудка iнакше пахне? Вона бiльш родюча? Я не можу бути суддею, мене ця проблема не хвилювала, грудка ╨ скрiзь грудкою, але я мимохiть стаю на татовiм боцi. Хто-хто, а вiн зна╨, що то значить земля i робота на нiй. Вiн голову╨ в колгоспi з п'ятдесят другого року. Як пишуть в районнiй газетi: "Йому було нелегко". Люди спочатку колгоспу боялися, як дiдька... поприростали до сво©х нивок пупцями. А колгосп лише но-но зводився на ноги: бiдота страшна. На трудоднi "палички" й "грами". Корови в стайнях висiли на пасках, на провеснi розшивали снiпки з дахiв i рiзали з них сiчку худобi. Хтось плюнув би на таку господарку, а тато - нi... а тато мiй згаду╨, як колись у Черченi гончарi горшки випалювали, деякi майстри ще тодi жили. Вiн ©х зiбрав у гурт: робiть горшки, люди добрi, бо в касi нi копiйки, жити нам усiм треба. Гончарi горшки робили, а тато мiй ©здив по сусiдських селах i ©х продавав. Потiм цегельню заклав. А ще згодом купив пилораму. Копiйка до копiйки... Тепер не скажеш, що колгосп у Черченi сякий-такий. I люди вже не бiдують чорно. Що, нi? Тому й шанують мого тата, ну, може, хтось i не любить, усiм не догодиш. Та менi бiльш до вподоби його газдiвське, рацiональне ставлення до землi, нiж тво╨ iсторико-археологiчно-поетичне ©© обожнювання. Нащо ускладнювати простi речi? - Ольга помовчала, мабуть, осмислюючи сво© слова; ©й, мабуть, дотепер не доводилося вести розмову на тему, як i за що треба любити рiдну землю; вона любила ©© так, як навчив ©© тато. - Ти на мене обража╨шся, що не пiддаюся тво©й науцi? - спитала Ольга пiсля довго© мовчанки. - Що зробиш, я татова доня i татова учениця. Якщо любиш, то мусиш приймати мене такою, якою я ╨. Я ©© любив... Я ©© люблю. 13 Настав найвищий час, щоб бодай коротко намалювати портрет колгоспного голови Олекси Iвановича Чобота, знаного в областi передовика, орденоносця i назагал, якщо бути об'╨ктивним, доброго господаря, який у багатьох починах, що ©х потiм розхвалювали газети, був першим: першим почав сiяти льон, що давав колгосповi добрi прибутки; першим запровадив у Черченi замiсть трудоднiв грошову оплату; першим, щоб збагатити колгоспну касу, заходився закладати рiзнi допомiжнi промисли - побудував цегельню, купив пилораму, а бiля пилорами виросла довга шопа - столярний цех, ще в другiй шопi формували цеметнi плити для мiських тротуарiв i "рури" для криниць. Очевидно, господарка почала давати несогiршi прибутки, бо в селi вирiс Будинок культури i навiть Будинок побуту. Поговорювали, що Чобiт збира╨ться вибудувати нову школу, а в старiй, ще австрiяцькiй мають обладнати аж картинну галерею. Одне слов