каятися i виправлятися? - Понiма╨ш, - Пиндилик гладив долонею блискучу лисину. - Тут каяття не поможе. Тобi не мiсце в партi© й ми, брат, ошiблiсь, що пiшли на поводку твого тестя i декого з району й прийняли тебе кандидатом. Тепер я бачу... тепер я переконуюся, що ти мав намiр пролiзти в партiю з ворожими намiрами. Збори вiдберуть у тебе кандидатську карточку, це як пiть дать. Я похолов; я був необережним, безпечним, i тепер усi мо© плани, пов'язанi з членством у партi©, були загроженi. Лiпше було взагалi не заходитися з партi╨ю, з самого початку треба було вiдпекатися, зiслатися на молодiсть, непiдготовленiсть, оборонитися вiд Афонi знаменитою фразою, що я, мовляв, до партi© не дорiс. А я скiльки намучився з сво©ми сумнiвами, ваганнями, як довго зважував "за" й "проти", як боявся компромiсiв, якi я надi© покладав на правило: "Боговi - свiчка, чортовi - огарок". Вiдомо, що суб'╨кт, який зупинений з iдеологiчних мiркувань на дорозi до партi©, виклика╨ недовiр'я й пiдозрiння; начальство його дискредиту╨ на роботi,... та й роботу доручають йому третьорядну, чорнову, в колективi ж такого невдаху обходять десятою дорогою, ти ста╨ш для людей небезпечним. Ти... нi, ти не скажений пес, ти пес острупiлий, увесь у пархах. Вигляд у мене був напевне жалюгiдний; я не належу до панiкерiв, не браку╨ менi оптимiзму й сподiвань на Божу помiч, але тут я упав духом... упав i лежав знищений, потовчений. - То що, Тимофiйовичу, нема нiякого порятунку? Доведеться таки покласти кандидатську карточку? - питав я парторга по-синiвському тремтливо, благальне. У цю хвилину я бачив себе збоку... бачив такого покiрливого, приниженого, який, здавалося, був готовий плазувати перед Пиндиликом. Гидота! Я себе ненавидiв. Мало бракувало, щоб Ключар такий, яким вiн ╨, не плюнув на Ключара, скрученого у вужевку товаришем Афонею. - Менi, понiма╨ш, теж тебе жаль, - цiлком начебто щиро промовив Афанасiй Пиндилик. - Ти мене зна╨ш... я - шалапут, нервус, але зла в серцi не ношу. Правда? Нiби я не знаю, що означа╨ для тебе ос╨чка з партi╨ю. Два днi, считай, сушу собi голову. Тесть твiй, якого я ввiв у курс д╨ла, i теща, да, Анастасiя Степанiвна, теж журяться. - Афоня помовчав, жуючи цигарку. За вiкном парткому, очевидно, тривало життя: перевальцем посувався по дорозi трактор; пробiгла, як лисиця, легковичка; двi жiнки, на хвiртцi стоячи, вимахували руками, вза╨мно щось собi доводячи; хиталися пiд вiтром тополi, що росли за вiкном; червоно горiло на заходi сонце. Одначе життю за вiкном парткому враз вiдняло мову, свiт був заснований нiмотою, як прозорим склом. Я тiльки-но чув, як гупало в грудях серце. - ╙ тут, понiма╨ш, один вихiд... ну да, можна тво© грiхи полатати... вiд тебе буде залежати. Тiльки я повинен мати гарантiю, що не проведеш, що я можу бути впевненим за тебе й можу ручатися перед партi╨ю сво╨ю репутацi╨ю. Ответственное д╨ло, скажу тобi... - Афоня не спускав з мене очей, в яких (я помiтив) поблимували бiсики; це був веселий погляд кота, що тримав пiд лапою притлумлену мишу. - Буду старатися не пiдвести вас, Тимофiйовичу, - промовив я i наперед угадував, мучився, чим то я маю латати сво© грiхи. - Слово даю. - Слова замало, - рiшуче вiдповiв парторг. - Я тобi, понiма╨ш, казав, що сво╨ членство в партi© я заробив кров'ю... ми парт╨йцi-фронтовики були пов'язанi, як би сказати, однi╨ю верьовкою. Така верьовка й тобi знадобилась би, щоб ти не мiг, як теля, вибрикувати вправо-влiво. Коротше: даю тобi партiйне доручення, i коли викона╨ш його, то мене перекона╨ш, що до смертi пов'язу╨ш свою долю з комунiстами. Усе iнше забудеться, панял? Чи ти готовий до цього iспитанiя? - Я слухаю, Тимофiйовичу, - промовив я, вiдчуваючи, як чомусь затерпли мо© губи. - Цi╨© ночi вiзьми лопату й розгреби одну могилку на цвинтарi сiчових стрiльцiв. Понял? П'ятнадцять хвилин роботи, - реготнув Афоня. - Ти, бачу, злякався, начебто я посилаю тебе когось убити. Я спохопився iз-за стола. Мене прошило громом; темна кров залила менi душу... не кров то була - сором i ганьба... i гнiв; я ухопив Афоню за петельки, аж трiснула на грудях гiмнастьорка. Я i сам не пам'ятаю, як це умить сталося... як умить вибухнув криком застиглий дотепер свiт. А сонце розкололося на скалки. Усякого... усякого можна було очiкувати вiд бiснуватого Пиндилика, але такого пiдленького... Чи ╨ велика рiзниця у тому, що послати вбити людину, чи запропонувати: вбий людину в собi? Менi стрельнуло до голови, що всi вони - Афоня, Хмура Настя, Чобiт усi, отi пiдглядачi й пiдслуховувачi, котрi "сигналiзували" до району, давно змовилися супроти мене, навмисне нанизували на волосiнь кожне мо╨ слово, щоб обкласти мене "грiхом", компроматом, як вовка обкладають червоним шматтям, ©м, очевидно з самого початку не сподобалися мо© уроки в школi й членством у партi© замислили мене приручити. А я, дурний, ковтнув приманку разом iз гачком... Чи я один? Я згадував, що на стрiлецькому цвинтарi в Страдчiй долинi я бачив... Господи, я бачив три зруйнованi могилки, три бетоннi хрестики, потрощенi, бiлiли, як кiстки, в бур'янi. То отже, не мене першого Афоня посилав на злочин... i хтось таки повис, як вiшальник, у парторговiй петлi. Хто б то мiг бути: котрийсь з учителiв, агроном, зоотехнiчка, завiдуючий колгоспним гаражем? Хто з них убив самого себе? А чи... А чи убив? А чи той, що розкидав могилки, мав у собi самого себе? - Слухайте ви, мерзотнику! - кричав я, захлинаючись гнiвом i жалем за самого себе - до чого я докотився. - Як ви наважились подумати, що я здатний заради... - нi, я не крикнув "заради тво╨© гiмняно© партi©", я просто проковтнув кiлька лютих слiв... проковтнув розпечене камiння - i удавився ним. Боже, яка лавина збурених слiв клекотала в менi, камiння трiскалось у менi, вибухало - не одного Пиндилика можна було ним окаменувати. Афоня, позеленiлий, ураз спотiлий, нiби на його лису голову хтось вилив баняк окропу, вiдскочив вiд мене. В руцi блимнув чорним оком револьвер. - Не руш, падло! - тулився вiн до стiни, цiлячись у мене з револьвера. - Бач, ручки до мене простяг, до фронтовика, до парторга. Не понравiвся мiй жарт. Да, це була шутка, падло, - шипiв вiн, i я здогадався, що Пиндилик готував собi виправдання, коли б у районi чи в областi хтось там про людське око поцiкавився б дивним "партiйним дорученням", яке вiн давав молодому комунiстовi. - Як же я тебе, сука, iнакше мiг вивести на чисту воду? Заболiло серденько за могилками бандитiв, якi продали Укра©ну бiлополякам. Я зiрвав з тебе маску... Я, немов слiпий, рушив навмання до дверей; Коржевi, певно, здалося, що я невидющо рушив на нього, бо стрiлив у стелю. 5 Увечерi в котеджi Голови вiдбувалася друга дiя трагiкомедi©, в якiй головним персонажем знову був я, тiльки на цей раз я вiдмовчувався; безнадiйно було щось пояснювати Хмурiй Настi й Чоботовi; та вони, зрештою, менi й слова не давали, у них теж було припасене на мене дось╨ i сво© претензi©, я був скрiзь винен - вдома, в школi, помiж людьми. На думку Хмуро© Настi, я скомпроментував чесну родину сiльських трударiв сво©ми нацiоналiстичними поглядами, пiдвiв "пiд монастир" заслуженого комунiста - Ольжиного батька, який поклав життя на пiднесення сiльського господарства i торiк використав у районi свiй авторитет, щоб мене, непутящого, проштовхнуту до партi©. Та й сама вона, Хмура Настя, почувалася ображеною: в ©© радянську родину проник, немов змiй-полоз, залюбивши в себе бiдну Ольгу, якiй пiдступно зробив дитину, прихований бандерiвець, один iз тих, якi колись замордували ©© тата. Бачите, люди добрi, вiн мало не задушив товариша Пиндилика, фронтовика, рахуйте, iнвалiда, секретаря парткому, який, жартуючи, щоб панича випробувати, запропонував йому зрiвняти з землею могилку одного з тих, що були попередниками бандерiвцiв. Що ж тут такого страшного, питаюся вас? Та тi могилки всi до однi╨© треба зрiвняти, як це зробили у Львовi - пустили бульдозер i фертик. На радянськiй землi навiть слiду ворожого не може бути. Ну, ще добре, що парторг мав при собi револьвер i стрiлив угору, щоб бандита вiдстрашити. А якби не мав, питаюся вас, щоб то було? Ще й воно, Ключаришине насiння, в партiю пха╨ться! Та мiтлою залiзною не те що з партi©, а й також зi школи треба вимести. Ми не можемо довiрити виховувати радянську дiтвору людинi з ворожим свiтоглядом. Це стосу╨ться також виховання власно© дитини, мо╨© внучки. Що виросте з Настки при такому батьковi? Я не можу стояти осторонь, коли калiчать дитячу душу. Досить, що вже знеславили дитину отим хрещенням. Тому, Ольго, ми з батьком вирiшили: хай Ключар забира╨ться з нашо© хати до дiтьчо© мами. Негайно. Так буде краще для усiх нас. Ось такий приблизно монолог виспiвала моя теща - i це був вирок, який не пiдлягав оскарженню; у цiй родинi, як уже було сказано, жодне Настунине слово не пiдлягало сумнiву, i я, зрозумiла рiч, зiбрав сво© манатки. Мене тiльки заболiло, що Ольга й не пробувала заперечити мамi, адже стара одним махом руйнувала ©© родину, вiднiмала вiд дитини батька, вiд Ольги - чоловiка. Я особисто не уявляв, як буду жити у сво╨© матерi без Ольги й без мало© Настусi. - Якщо мене проганяють... та я i так пiшов би звiдси геть... але й ти теж збирайся з дитиною. Жити ма╨мо де. Не можемо ми одне без одного, - тiльки й сказав я того вечора Ользi. Вона сидiла на стiльцi пiд стiною як чужа, закаменiла, поклавши в подiл руки; ©© немовби не стосувалося судилище, яке вчинили ©© родичi надi мною; ©© мовби не цiкавила власна доля. У короткому квiтчастому халатику, з-пiд якого виглядали колiна, боса, у бiленькiй простiй хустинцi, якою перев'язала волосся, Ольга була схожа на беззахисну дiвчинку, яку хотiлося приголубити й пожалiти; кожного вечора, повернувшись iз стоматологiчного кабiнету, вона переодягалася в простеньку одежину i ставала, як я казав, "пастушкою". Теща, бувало, дорiкала, що Ольга вдома одяга╨ться по-простацькому, адже, слава Богу, не треба прибiднюватися. Але Ольга знала, що я люблю ©© якраз у такiй одежинi, й з маминих дорiкань злегка посмiхалася. Того вечора вона теж одяглася "для мене", я це помiтив, як лише-но переступив порiг, але вечiр наступав на мене вороже. Ольга автоматичо пiдвелася зi стiльця, мовби й справдi наготувалася рушити зi мною на край свiту, але теща пiдскочила до не©, обома руками штовхнула назад на стiлець. - Сиди, дiвко, й не рипайся! - крикнула й побуряковiла. - А якщо пiдеш... то пiдеш без дитини. Ти мене зна╨ш. Ольга схлипнула... Я обiруч понiс ©© схлип до сво╨© мами... лише ©© схлип i бiльше нiчого. Чи мав ©© за це осуджувати? Вона в усiх ситуацiях залишалася великою бiлою рибою, котра пливла собi у звичнiй для себе рiцi, i було ©й у цiй рiцi добре, нi води, нi сонця, нi поживи ©й не бракувало, то ж нащо рибi журитися журою, що десь там скиглить на берегах? 6 Ольго... Я ©© чекаю кожного вечора. Не кожного вечора вона викрада╨ться з дому, пантрована Хмурою Настею, але таки викрада╨ться, в темрявi знаходить знайому стежку поза городами, поза вербами, що бiжить до мого обiйстя над Золотою Липою. Влiтi я сплю в оборозi на сiнi, драбина завжди тут прислонена; бiла верета, пахуче сiно, жеботiння рiки, шелест дощу й жагуче бiле тiло Ольги, що свiтиться пiд оборогом, як мiсяць. Солодка й гiрка наша любов... недозволена з полiтичних мiркувань любов. Я чекаю на тебе, Ольго, сьогоднi, завтра й завжди. Колись бо ти таки випливеш iз сво╨© рiки, вихлюпнешся на берег помiж журу... подiлиш зi мною мою журу, бо якось, пам'ята╨ш, пiд час випадково© зустрiчi наша мала Настуся спитала: - Тату, а чому баба Настя казала, що ти поганий, i я через те мушу викинути тебе з голови? А ти сидиш у мо©й головi... i в маминiй головi теж. Правда, матусю? 7 Аж настала остання дiя... Остання дiя мо╨© драми почалася наступного ранку, вiдразу пiсля передвечiрньо© розмови з товаришем Пиндиликом та вечiрнього мого вигнання з родинного раю Чоботiв. Я саме збирався на уроки до школи, коли перед ворiтьми зупинилася чорна "Волга" i, хряснувши лунко дверцятами, з не© вийшло дво╨ осiб; високого в капелюсi я впiзнав вiдразу - був це районний начальник кадебе майор Василенко, якого я уже кiлька разiв бачив на рiзних районних зiбраннях; побiч нього дрiботiв малий на зрiст, вертлявий, як горобець, чоловiчок в окулярах та з папкою пiд пахвою - якийсь Сергеев, людина теж з органiв. Мама, побачивши двох незнайомих на подвiр'© i, певно, зметикувавши, звiдки вони при©хали, зблiдли, як полотно, i вхопилися, щоб не впасти, за одвiрок. "Може при©хали й арештувати, все може бути, - сказали вони хрипло. - Але ти, Павле, тримайся... i будь чоловiком. Нiчого вони тобi не зроблять". Я був вдячний мамi за пiдтримку в скрутну хвилину, бо, по правдi кажучи, коли побачив на воротях Василенка, то душа зойкнула й впала в п'яти, хоч iнту©тивно я очiкував саме такого продовження учорашнiх подiй. Пострiл у кабiнетi у парткомi мусив за нiч докотитися до райцентру й там вiдповiдно вiдлупитися. Але одна рiч до непри╨мностей готуватися, передбачувати ©х, а друга - вочевидь бачити, як зло пiдступило до тебе впритул, стиску╨ зашморгом горло, давить i кавалку╨ серце. Мама, узявши себе в руки, вийшли непрошеним гостям назустрiч, вiдчинивши широко дверi. Василенко спершу цiкаво озирнувся по хатi, на портрети Шевченка й Франка пiд рушниками, на два десятки бiлих тарелей, розписаних то квiттям, то церквами, то сюжетними сценками, що висiли рядком на стiнi над лiжком i походили з маминих молодицьких лiт, потiм скинув капелюх i плащ. Усмiхнувся. Мав випещене iнтелiгентне обличчя, сиве волосся обрамляло крутий лоб. Зовсiм не був схожий на енкаведистiв - горластих, п'яних i лютих, яких я запам'ятав iз свого дитинства. "Що не чекали, Ключар?" - спитав мене Василенко. Цупкi, каштанового вогню очi бiгали по менi прискiпливо з нiг до голови; вiн начебто вiдфотографовував у собi кожен мiй гудзик, мiй страх i розгубленiсть. Очевидно, я не мав геройського вигляду чи бодай напускно© байдужостi. Душа моя, начувана лихою славою кадебе, далi сидiла затерпло в пятах; це вже згодом я призвича©вся i до викликiв у районне кадебе, i до розмов iз Серге╨вим удома - з того дня вони недремно мали мене на оцi, начебто я справдi робив пiдкоп пiд фундаментом держави. "Чого ж, - вiдповiв я, стримуючи тремтiння в голосi (стримував тремтiння й виганяв душу iз п'ят, примушував ©© "стати чоловiком", як вчили мене мама, i було це ой, як нелегко). - Якщо... якщо мислити логiчно, то пiсля того, що сталося, вашого при©зду можна було сподiватися". "Ми, як лiкарi, - майор Василенко сiв на стiлець, закинув ногу на ногу. - Ми, як швидка допомога, - додав. - Десь у когось щось там заболить, а ми вже тут як тут. Така робота", - вiн зiтхнув i попросив дозволу закурити. "О, якщо вже порiвнювати вас, пане-товаришу, до дохторiв, то ви напевне подiбнi до тих, якi лiкують зуби" - обiзвалися з порога мама. Вони, очевидно, боялися залишити мене одного в хатi з кадебешниками. Мiй страх сидiв у мене на плечi - мама це видiли. "Ма╨те рацiю, Докi╨ Михайлiвно, - начальник районного кадебе назвав маму по iменi й по-батьковi (вони все знають про нас, дiди i прадiди записанi у ©хнiх ре╨страх, а ©х, дiдiв, могили, заштрихованi на мапi), - часом треба не тiльки лiкувати, а й видерти зiпсованого зуба, щоб iншi поруч не псувалися. Розумi╨те? Та це не стосу╨ться вашого сина. Ви можете залишити нас самих... ми тут ма╨мо суто чоловiчу розмову". Сергеев поспiшив вiдчинити дверi й випровадив маму до сiней. "Спершу, нiж приступити до розмови, Ключар, - сказав сухо Василенко, - я хочу пред'явити вам ордер на обшук... ось прошу, - кивнув Сергееву, той клацнув замком папки i тицьнув менi пiд нiс папiрець. - I маю ще про запас... так, про запас, ордер на арешт. Тому прошу нашi вiдвiдини вважати офiцiйними". Цей iнтелiгентний з вигляду чоловiк iз сво©м ордером на арешт заганяв мене в глухий кут; i вiн зробив помилку: з кута я не мав виходу i душа iз п'ят мусила пiднятися вгору. "Прошу, я у вашому розпорядженнi, - сказав я. - Шкода, що мене будуть чекати в школi". "О, не бiйтеся Ключар, сьогоднi там вас чекати не будуть, - вiдразу зреагував Василенко й знову привiтно посмiхнувся. Очевидно, вiн знав, що усмiх робить його обличчя при╨мним i добрим, це був, як я зрозумiв, один iз його прийомiв здобути прихильнiсть того, що сидить навпроти нього. - Там будуть знати..." Я уявив сво©х колег, коли вони дiзнаються, що в iсторика Ключара кадебе робило трус: хтось зляка╨ться... хтось зрадить... хтось байдуже здвигне плечима, мовляв, цього треба було чекати, той Ключар надто багато брав на себе. "Зрештою, тепер уже не ма╨ значення..." - махнув я рукою. "Що, власне, не ма╨ значення" - насторожився Василенко. "Не ма╨ значення, що подумають про мене в школi", - вiдповiв я. Душа моя повернулася на мiсце. Свiт менi розвиднiвся; так, посеред цього свiту сидiв на стiльцi й покурював цигарку майор Василенко, а збоку, немовби зача©вся в засiдцi, стрiляв у мене окулярами Сергеев, та я ©х уже не боявся, я тiльки був наструнений, як тятива, i готовий вiдбиватися вiд пiдступного удару. "Ну, ви даремно. Ключар, так про школу. Вам там працювати, - казав Василенко, розглядаючи маминi полумиски. - Чи ви вважа╨те, що пiсля вчорашньо© розмови з Пиндиликом вам не мiсце в школi?" - "Я вважаю, що якраз Пиндиликовi не пасу╨ керувати партiйною органiзацi╨ю колгоспу. Можна по-рiзному оцiнювати мо© вчинки чи слова... я молодий педагог i молодий, якщо хочете, комунiст, але пропонувати менi щось протилюдське, щось таке... Адже живемо в цивiлiзованому суспiльствi". Я пробував пiти в атаку, хоч i пам'ятав, з ким маю справу. "Але ж це був жарт i тiльки жарт, Ключар". "Очевидно, що револьвер... i пострiл - це теж невинний жарт партiйного секретаря?" - "Що ж мав робити бiдний iнвалiд, якщо такий здоровило, як ви, ухопив його за горло. Мусив боронитися, - вiдповiв сердито майор. Йому не сподобалася моя усмiшка; вiн пiдвiвся з стiльця i, заклавши руки за спину, ходив нервово по хатi, - Ви ще ма╨те щастя, що..." - вiн зупинився навпроти мене й поплескав по плечу. "Що, маю щастя, що парторг мене не вбив? - я пiдхопив його думку. - Очевидно, ма╨те рацiю, товариш майор. Я повинен радiти, що партiйний колгоспний секретар ходить з пуцiкою по селу, нiбито його навколо обсiли вороги... i справдi, мало бракувало, щоб вiн, навiжений, не пустив у мене кулю. Я також маю щастя, що ви принаймнi менi не припису╨те той пострiл... так легко приписати. А ще маю щастя, що завдяки жартам товариша Пиндилика мо╨ю особою зацiкавилося кадебе. Сам начальник прибули з ордером на обшук, а може, й з ордером на арешт. Не встиг хтось похвалитися про свiй жарт, як ви вже тут... машина ваша чорна пiд ворiтьми, у школi директор й увесь педколектив поiнформованi, що кадебе трусить Ключара. Я думав, що кадебе сповню╨ сво© обов'язки бiльш та╨мно..." - "Багато говорите, Ключар, - сказав Василенко, змахнувши з продовгуватого обличчя роблену батькiвську посмiшку. - Про кадебе ви складете собi думку пiзнiше, коли наберетеся досвiду. Сьогоднi - це лише перше знайомство. А прийоми... способи... методи, молодий чоловiче, у нас рiзноманiтнi, бо ми не тiльки кара╨мо, але й вихову╨мо, попереджу╨мо злочини. Ми могли б викликати вас у район... я мiг послати когось до вас на обшук вночi. Одначе при©хали вдень, як то кажуть, славно-явно... а це вже кара... це вже люди будуть знати, що Ключар десь схибив, якщо органи до нього з обшуком. Парторг нi при чому. Вiн, маючи на руках певнi сигнали про вашу нацiоналiстичну пропаганду, тiльки приспiшив розвиток подiй. Ми - навпаки - не квапилися, хоч i давно до вас пригляда╨мося. Вiдтодi, як у руки митникiв у московському аеропорту Шереметь╨во-2 потрапив рукопис вашо© поетично© збiрочки, який везла на предмет видання ©© за кордоном американська журналiстка, яка насправдi не ╨ нiякою журналiсткою... просто так - емiсар укра©нських нацiоналiстiв". Це вже було щось нове. Майор пильно стежив за мною; збоку далi стрiляв окулярами Сергеев. А менi було смiшно. Я хотiв заперечити, обуритися, бо добре знав, що нiчого з мо©х писань, навiть окремi вiршi в чужi руки не потрапляли, нiхто отже не мiг зняти з них копi©. Майор iз кадебе просто брав мене на мушку. Менi раптом вiдкрилося, що i його, майорiв вiзит посеред бiлого дня на очах цiлого села, i ордер на обшук, i вчорашня Афонина провокацiя - це ланки продумано© кимсь акцi©, направлено© на те, щоб мене скомпрометувати, щоб я не був "таким мудрим". Очевидно, не одному парторгу не сподобалися мо© несмiливi спроби "укра©нiзувати iсторiю", як якось на педрадi висловився наш надобережний директор Якимак, який завжди ду╨ на холодне, дарма, що нiколи не обпiкався. Маленький цей чоловiчок з випнутим черевцем, добродушний з вигляду, з вузенькими щiлинками замiсть очей на круглому рожевому лицi, годинами, бувало, висиджував на мо©х уроках, а потiм кликав мене до свого кабiнету й, зiтхаючи, запитував: "Чи вам, Павле Дмитровичу, того... того треба! Ма╨те програму... ма╨те пiдручники - живiть собi спокiйно. Наша школа, прецiнь, на доброму рахунку в районi... думайте, прошу вас, про честь школи". - "Я думаю про учнiв, про ©х знання, про те, ким вони виростуть", - вiдповiдав я запальне. "I даремно... i даремно сушите собi голову, колего. Вони шмаркачi, того не вартi. Повiрте старому педагоговi. Ви дума╨те, що вони вас люблять, ви задля них зi шкiри пнетеся, а вони... - директор запнувся, вагаючись, чи договорити йому до кiнця, - а вони, ну, не всi, звичайно, окремi зi старших класiв сигналiзують батькам чи ще комусь..." - "Про що сигналiзують?" - остовпiв я. "Ну... вашi бесiди... ваша iнiцiатива, щоб кожен учень спробував дослiдити свiй родовiд: хто був, як називався, що робили дiди й прадiди, де вони похованi. Комусь, може, не хочеться згадувати про дiда, котрий був, скажiмо, в бандерiвцях, а хтось iз юнакiв навпаки - тими бандерiвцями зацiкавиться й буде дiдом-бандерiвцем гордитися. Розумi╨те? А вашi мандри по полях, отi черепки предковiчнi, що ©х збира╨те. З одного боку черепок - це iсторiя, а з другого - романтизацiя минулого, занурення в корiння, а стебло, прошу вас, сучасне... i в сучасного стебла учень повинен зiбрати плоди. Чи не так? А читання власних вiршiв... Анастасiя Степанiвна скаржиться, що математику у сво©х розмовах принижу╨те, затуманю╨те юнацтву голови чимсь iдилiчним, патрiархальним, а отже й ворожим, бо вiдрива╨те молодь вiд реально© радянсько© дiйсностi". - "Ворожого, антирадянського у мо©х вiршах нема нi краплi", - боронився я перед директором. "Так, - зiтхав Якимак, - але Анастасiя Степанiвна каже, що й радянського у них нiчого нема". "То вiдколи Анастасiя Степанiвна виступа╨ в нашiй школi знавцем красного письменства, зокрема поезi©? - спитав я директора. - Та вона в життi жодно© книжки не прочитала". Директор замахав руками: "Ну-ну, перестаньте лити поми© на свою тещу. Книжок вона, може, й не чита╨... нема в жiнки часу на книжки... зате рецензiю на рукопис вашо© збiрки, прислану з видавництва, вона зна╨ напам'ять. Я раджу вам жити з тещею в мирi... мирно спiвiснуйте. Це у ваших iнтересах". "Уявiть, що вдома ми нiколи не сваримось" - я щиро дивувався, що Хмура Настя веде у школi якiсь розмови про мене; ми вдома начебто й не помiчали одне одного. "Я роблю висновок, молодий колего, що рiч не в однiй тещi, - туркотiв у нiс директор. - Мiж нами: вами цiкавляться в райкомi, кiлька разiв розпитували про вас у районо. Зрештою, еамi бачите, iнспектори районе надто вчащають на вашi уроки. Це щось та значить..." - i директор перестерiгаючи пiдняв палець. Я згадував про цi "попереджувальнi" розмови з директором школи тепер, коли майор Василенко читав неквапно сторiнка за сторiнкою мо© вiршi, виписуючи щось для себе. Велика ©х папка, як й iншi папери, лежала на столi. Сергеев нипав по хатi, слинив пальцi й гортав мо© студентськi конспекти й пiдручники, що лишилися з iнституту. "Нам вiдомо, - пискляво обiзвався Сергеев, - що у вашiй особистiй бiблiотецi ╨ заборонена "Iсторiя Укра©ни-Руси" Михайла Грушевського". Вiн часто клiпав бiлими вiями, немов лякався, що хтось у цю хвилину вдарить його по очах. "╙", - вiдповiв я. Одне вiдповiдав, яро друге думав... думав, що цей кадебiстський молодик ма╨ зморшкувате, поросле мохом маленьке, як кулачок, лице. Я зловив себе на вiдстороненiй думцi i... i похвалив себе: я таки "стаю чоловiком", як кажуть мама. Хай собi товаришi в кадебе шукають, нипають, пiдозрюють, вигадують якусь американську журналiстку - це ©хня робота, за це ©м держава грошi платить. Але ©хн╨ кружляння навколо мене означа╨, що вони мене бояться, що я для _них небезпечний. Вони замислили взяти мене на короткий повiдок i запропонували збезчестити себе руйнуванням стрiлецько© могили. Нiякий це не жарт парторга, все було продумано. Я тодi був би чемний, боязливий, дисциплiнований член партi©... iншого ж Ключаря, свавiльного i такого, який сумнiва╨ться, ©м у партi© не треба. I не потрiбний я буду в школi. Вони вже постараються. "Так, ╨ у мене Грушевський, - повторив я. - Щоправда, неповний. Вiсiм томiв, купив при нагодi. Тiльки хто вам сказав, що Грушевський заборонений?.. та i як можна заборонити Грушевського. З ним можна полемiзувати, не сприймати навiть, але не забороняти. В Росi© були буржуазнi iсторики, як от Соловйов i Ключевський, вони висвiтлювали iсторiю Росi© з свого буржуазно-монархiчного боку, а вже наша справа, що ми, радянськi вчителi, вченi, просто освiченi люди, можемо у них почерпнути". Обидва кадебiсти слухали мене уважно. Сергеев записував мо© слова, як я зрозумiв, до протоколу. Врештi вiн знову заклiпав сво©ми поросячими бiлими вiями. "Я щось не бачу тут нi Грушевського, нi взагалi вашо© бiблiотеки?" - спитав вiн i пустив сво© окуляри по хатi. Вiн, певно, запiдозрив, що я за нiч устиг свою бiблiотеку переховати. "Я пiзно вночi лише з валiзкою перебрався сюди, до мами. Ви уже зна╨те... ну, звичайно, зна╨те, що товариш Чобiт i товаришка Чоботова вигнали мене з хати. Я узяв лише необхiдне й папку з вiршами. Бiблiотека й усе iнше залишилося покищо у них. По©дьте туди. Потрусiть", - i я мимохiть розсмiявся, уявляючи кисло-гнiвну мiну Хмуро© Настi. Оце був би удар: кадебе ревiзу╨ помешкання безсмертного колгоспного голови. "Чого б то я радiв, - утрутився в розмову Василенко. - Ми не ма╨мо права турбувати цю сiм'ю. Це було б протизаконне. Ви й без нас завдали Чоботам немало прикрощiв". - "Зате "дуже законнi" вашi дi© супроти мене, - я не став приховувати гнiву. - Вигадали якусь американську журналiстку, якусь мою поетичну збiрку, передану для закордонного видання. До речi, я хотiв би побачити ту збiрку... Я буду, зна╨те, скаржитись", - я несмiливо вирушив у наступ. "У нас все можна побачити, - навiть не нахмурився Василенко. - I у нас дозволено скаржитися, чому б нi. Лише не розумiю, як можна хворiй людинi скаржитися на лiкарiв". "Це я хворий? Що ж, я чув, що iснують спецiальнi психiатричнi заклади, куди й мене можна запроторити. Я здаю собi справу, що кадебе - всемогутня органiзацiя". - "Ви мене не зрозумiли... нiхто психушкою вам не погрожу╨, - поправився Василенко. - Я мав на увазi нашi вiдвiдини, якi можна означити медичним термiном - профiлактика. Ми хочемо вам допомогти. Звичайно... ситуацiя з парторгом не дуже при╨мна. Але, гадаю, якось уладна╨мо. З вас ще буде заповзятий комунiст. I славний талановитий поет. Я ось читав вашi вiршi, Ключар... ну, розумi╨ться, я не знавець поезi©, але вони промовляють до серця й розуму. ╞х можна видати... ми допоможемо видати. А що?" Майор, здавалося, говорив захоплено й щиро, навiть спробував щось там iз мого вiрша процитувати. На якусь мить я втратив пильнiсть... я на мить розгубився... я розгубився вiд щиростi, вiд його зволоженого голосу, вiд солодких його слiв. I може, я повiрив би, на©вний чоловiк, у його доброзичливiсть, забувши, що вiн майор iз кадебе, якби не запримiтив, що Сергеев збоку стрiля╨ в мене насмiшкуватим поглядом i губи його кривляться в iронi©, й увесь вiн схожий на мисливця, який призача©вся у засiдцi збоку й тому не потрiбу╨ грати iншу роль, нiж ту, яку йому визначено: вiн розумi╨, що майор Василенко уподобню╨ться котовi, що трима╨ пiд лапою мишу... трима╨ i, забавляючись, муркотить. "Так, ми ©х видамо, принаймнi будемо ©х рекомендувати до друку, а нашi рекомендацi©, як ви, молодий чоловiче, здогаду╨тесь, щось та вартують у лiтературному свiтi, - провадив сво╨ далi Василенко. - Ось тiльки допишiть два-три вiршики... щось там про партiю, про Леонiда Iллiча, чи, скажiмо, про Геро©ню Соцiалiстично© працi Параску Василiвну Чмир. Зрештою, не менi пiдказувати вам теми. Але ж треба чимсь iдейним, радянським вiдкрити вашу збiрочку. Так роблять всi... Й усе буде окей, мiстер Ключар". Василенко весело поклепав мене по плечу. "А як я не напишу... не тому не напишу, що маю щось проти Параски Чмир, - вiдповiв я спроквола, обережно вибираючи слова, - а тому, що для того, щоб поезiя на задану тему вилилась на папiр, теж потрiбне натхнення". Василенко пiдморгнув сивою бровою. "Хiба поетичне натхнення не подiбне на сп'янiння вiд горiлки... чи на любовний хмiль? Я так розумiю: натхнення не вiд Бога, його можна викликати, сказати б, штучним способом для полiтично© потреби". "Те про що ви говорите, назива╨ться не натхненням, а анонiзмом", - вiдповiв я надто хоробро. Пан або пропав. "Тепер я розумiю, - спалахнув Василенко, - чому Пиндилик ухопився за револьвер". На цьому наша мирна бесiда скiнчилася, почалося нудне випитування, коли, як, за яких обставин я таки передав Дарцi Галинськiй свiй рукопис; сукався довгий курмей про те, хто мене з нею познайомив, скiльки доларiв Галинська дала завдатку. I ще чим вона цiкавилася, про що розпитувала. На всi майоровi питання я зводив плечима. Сергеев мовчки вiв протокол. Це була гра, нiкому той протокол не був потрiбний, вигадана iсторiя з передачею якiйсь Галинськiй мого рукопису була маскувальною сiткою, пiд якою сховали звичайну компрометацiю. ╞м, кадебе, було вигiдно, щоб на вчителя iсторi© Павла Ключаря впала тiнь пiдозри; хай того вчителя всi сахаються; хай у районо подумають, чи йому, тому пiдозрiлому типовi, взагалi мiсце у школi; хай у редакцiях дiзнаються, що Ключарем i його вiршами цiкавиться кадебе; хай сам Ключар, викинутий на обочину, подума╨, що таки... ну, якщо й не руйнувати стрiлецьку могилку, то бодай варто написати патрiотичний вiршик про свинарку Парасю; хай не буде дуже мудрий, ми й мудрих скручу╨мо у вужевку. "Ну, то пiдпишiть протокол... пiдпишiть i розiйдемося по-доброму", - сказав напослiдок майор Василенко й подав менi шкiльний зошит, списаний Серге╨вим. У протоколi майже точно була зафiксована наша з Василенком розмова i я наготовився вже було його пiдписати... наготовився i вiдклав ручку. Наприкiнцi Сергеев калiграфiчне вивiв пересторогу, що наша розмова з майором Василенком, а також учорашня моя бесiда з секретарем парткому колгоспу Пиндиликом Афанасi╨м Тимофiйовичем не буде нiде розголошуватися i дебатуватися. "Слухайте, а причiм тут Пиндилик? - спитав я кадебiстiв. - Те, що вiдбулося мiж мною i парторгом - моя особиста справа i я добровiльно не збираюся вiшати на губу колодку". "Нi, Ключар, то партiйна справа. Йдеться про авторитет партi©, - вiдповiв сухо Василенко. - Ми, кадебе, солдати партi©, i це ви, Ключар, сподiваюся, розумi╨те?" "Але лихо ваше i мо╨, як кандидата в члени партi©, якщо авторитет партi© таким способом обома руками пiдтриму╨ Пиндилик", - вiдповiв я майже глузливо. Я зовсiм не думав, що станеться зi мною завтра чи й через годину, цiлком можливо, що я уже не переступлю порiг школи, вони, всi оцi василенки, серге╨ви могли що хоч менi приписати, могли б навiть довести, що це я стрiляв у Пиндилика, одначе запанувала в менi затята впертiсть... бiльше було впертостi, нiж смiливостi: годi вити з мене курмей. "То не пiдпишете? - востанн╨ спитав мене Василенко. Уже не посмiхався. - Ми ще здиба╨мося, Ключар. I глядiть, щоб не пожалiли. Я тут з вами по-батькiвському..." Коли чорна "Волга" пофуркотiла вiд ворiт i я проводив ©© поглядом, до мене пiдiйшла мама. "Ти смi╨шся? - спитали здивовано. В мене, мабуть, застигла на лицi маска саркастичного смiху. - Як я розумiю, люди, якi сюди при©жджали, не з весело© кумпанi©. Чого тут тiшитися?" Мама були не на жарт стурбованi; я знав, що вони вмiли тримати себе в руках, i вмiли мене пiдбадьорити, але поки кадебiсти мене допитували, поки вони, мама мо©, нипали по садку, не можучи знайти собi мiсця, тривога за сина краяла серце, i мама стояли тепер передi мною похиленi, зiв'ялi й дуже старi; були вони неначе аж потойбiчнi, зiтканi з бiло© прозоростi, лише руки, що мене обiймали, були зчорнiлi вiд працi й вiд землi. "Я тiшуся вiд того, мамо, що виявля╨ться, Афоня - мiй рiдний тато, майор Василенко з кадебе доводиться менi нанашком. Про любу тещу й говорити нiчого. Всi дуже мене люблять, всi мене стережуть... Як тут не засмi╨шся на кутнi", - вiдповiв я сердито. Накрапав дощ, i мо© гарячi слова, здавалося, пирскали пiд дощем i парували, як вийнятi з горнила кавалки залiза. Сiрий день закрадався в село, як голодний звiр. 8 Пiзно ввечерi прийшла до мене Ольга. Вечiр був дощовий, холодний - на дворi минався жовтень. З Ольжиного плаща стiкали дощовi краплi й на пiдлозi довкола не© чорнiло мокре коло. Простоволоса, iз зарошеним, посинiлим вiд студенi обличчям, в гумаках, вона топталася бiля порога... топталася й не мала смiливостi пiдняти на мене вид. Мама зняли з не©, мов iз сонно©, плащ, визули з гумакiв i на канапi обтулили, як дитину, кожухом; мама хукали ©й у долонi, розтирали ©х i приговорювали: "Ти що, дiвко, застудитися хочеш? У тебе ж дитя". А щоб "середину розiгрiти", як вони казали, дали Ользi напитися настояно© на горiлцi калини. I хоч Ольга розчервонiлася, хоч минуло, може, з пiвгодини пiсля того, коли вона цоркнула несмiливо клямкою, до цього часу не вимовила й слова; лише пасла мене сво©ми очиськами благальне й сумно, й час вiд часу зiтхала. Аж поки я, перестрашений, що сталося щось з малою Насткою, не вхопив за плечi. "Ну, кажи, - тормосив ©©. - Щось з малою..?" Вона крутила головою й ворушила беззвучно губами, аж поки зважилася сказати, що ©© прислала мама. "Прислала мене мама й просила, щоб ти був мудрим i упокорився... щоб покаявся i все зостанеться по-старому й по-доброму". Кожне ©© слово падало на мене, вдаряло з лету, як гострий камiнь. Ольга каменувала мене; Ольга зусiбiч обмуровувала мене камiнням i я задихався; вона бачила мою муку, одначе це ©© чомусь не обходило; вона бачила, що я був готовий затулити ©й рот долонею або i вдарити ©©... або й вдарити люто, а все ж таки далi споглядала благальне, i цим поглядом обеззброювала мене; i цим поглядом нагадувала, що вона лише велика бiла риба в рiцi... й пливе собi риба, куди течiя ©© несе. "А як ти... як ти дума╨ш, Ольго? Чим я завинив? Перед ким маю каятися, що я такий, а не iнакший!" - кричав я i тормосив ©© за плечi. Мама стали мiж мною i нею. "Дай собi, чоловiче, спокiй", - гамували мiй гнiв i мiй бiль. "Я тебе люблю, Павле, ти це зна╨ш", - вiдповiла Ольга й бiльше нiчого не сказала. - "То забирайся... iди до сво╨© мами!" - кричав я. Вона покiрливо зсунулася з канапи, взулася i накинула на плечi плащ. Я поспiшив вiдчияити ©й дверi... я себе стримував, щоб ©© не облаяти, щоб не промовити якесь ласкаве слово, щоб i моя любов жалiбно не кричала в темрявi; я виправдовував себе тим, що ╨ на свiтi щось бiльше, нiж любов, я тiльки того вечора не знав, як воно те "бiльше" назива╨ться. Честь? Принципи? Самоповага? Я випровадив Ольгу аж на дорогу. "То що я маю вiдповiсти мамi?" - скиглiла вона в густiй мокрiй пiтьмi. "Iди геть, Ольго", - штовхнув ©© в плече, й вона послушно почалапала по грязюцi, схлипуючи. Я стояв на хвiртцi пiд дощем i слухав, як вона мiсила грязюку, аж поки кроки ©© не згасли серед ночi... аж поки - це буде точнiше - не згасла в менi надiя, що вона повернеться... повернеться i скаже: "Я люблю тебе, Павле". Я стояв i в думцi роздирав пiтьму криком: "Я люблю тебе, Ольго!" А серце мо╨ краялося... _ ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_ 9 Рiка змiлiла, висохла й лiто, уткнувшись носом човна в порудiлi ситняки, даремно хлюпало веслами на мiлководдi - човен не пропхнувся вперед нi на крок. Попереду починався твердий берег, i лiто, звiвшись в човнi на ноги, з цiкавiстю його розглядало; спершу здавалось, що цей твердий чужий берег нiчим не вiдрiзнявся вiд його, лiта, берегiв, бо так само густо й темно зеленiли полчища дерев, i так само плавало в небi й щедро розсiвало тепло сонце, i так само в хмарах, немов у перинах, клубочилися i зрiдка, як собаки спросоння, погаркували громи; i так само ранками срiблилися росою отави; i так само польовi дороги яро, запаморочливо пахли соломою i коров'ячими кiзяками. А проте... а проте, лiто уже сумувало; уже на придорожних липах та в гущавинах кукурудзяних полiв кваплива осiнь, ще, правда, несмiливо, крадькома ночами, коли лiто, як розкохана жiнка, безпечно спало в скирдах соломи, розвiшувала сво© невидимi дзвiночки, якi тоненько, мов писклята в гнiздах, розсiвали над землею щемливу мелодiю; iще мелодiя була ледве чутна й схожа на срiблясте павутиння; iще ©©, може, почули тiльки лелеки; iще стернями розлого, навальне й жарко котився лiтнiй по©зд, i били в по©здi золотi литаври й iржали весiльнi конi й хмiльний дух молодого вина й молодого хлiба розливався навколо i п'янив свiт, а безжурнi спiви летiли попереду по©зда й устеляли собою дороги, й цiлому свiтовi ще здавалося, що цього року не буде нi осенi, нi тим бiльше - зими; надвечiр'ями однак, коли улягався хмiльний вiтер i пригасало в рожевому попелi сонце, а довгi тiнi накривали собою денну метушню, лiто чуло в собi, як чу╨ у собi музику скрипка, до яко© ще не доторкнувся смичок, ще несмiливе, далеке, але вже сумовите ячання осiннiх дзвiночкiв. I лiто, стоячи на рiвних ногах у сво╨му човнi й приклавши до чола долоню, вдивлялося в чужу землю панi-осенi, що починалася десь там на горбах пiд буковим лiсом; десь там осiнь уже ©здила бiлими пiщаними дорогами: скрипiв у тишi дерев'яний ©© вiз, осiнь погейкувала на волiв... а воли проте не поспiшали. Кожна пора в роцi ма╨ свiй час, свою музику й свiй ритм. Того пiзнього ранку, коли ми з Павлом Ключарем прямували до Святого Духа, я, мабуть, уперше за цiле життя вiдчув, що оце мiж Ключаревим обiйстям та Страдчою долиною ми переступили невидиму межу мiж лiтом та осiнню; власне в Страдчiй долинi нiчого не змiнилося, все так було, як учора, й позавчора, але мо╨ вухо... а може, й не вухо, нi, це душа моя вiдчула, як на старезнiй липi подзвонюють осiннi сумнi колокольцi, а котрийсь з колокольцiв зiрвався з гiлки й упав менi на плече. Був це жовтий листок... - Цими днями приступимо до облич, - сказав я Ключаревi, маючи на увазi розчистку фрески у Святому Дусi. - Треба завершувати... i треба вирiшувати долю Святого Духа. Церкву не можна залишати отак без опiки. Тим бiльше - фреску. Дивуюся, що нема вiдповiдi на мо© листи зi Львова та iз Бистричан. - Вiдповiдей, Майстре, може, й не бути, - зiтхнув Ключар. - I най би вiдповiдi на вашi пропозицi© десь би по дорозi загубилися, най би фреска i Святий Дух увесь залишилися пiд опiкою Черчена. Наша вранiшня розмова була продовженням учорашньо© вечiрньо© i позавчорашньо©; зрештою, вiдколи розчищення фрески в Святому Дусi наближалося до завершення i нам, тобто менi, Ключаревi й Вер-беню, стала зрозумiла ©© композицiя, мистецька ©© вартiсть, ©© значення в iсторi© краю, а м