ба, покаже совiсть!
   По виходi Матiя Iваниха, замкнувши дверi, стояла  довгу  хвилю  насеред
хати, мов остовпiла. Сльози  не  текли  з  пiдпухлих,  почервонiлих  очей,
зойку, заводу, плачу не чути було вiд не©. Вона стояла нерухома i  глядiла
нiмо на свою дитину, що спала в колисцi. Тiльки лице ©©  показувало,  який
бiль лютився в ©© серцi, як вона терпiла. Але хвиля розпуки минула, рвучою
рiкою вибухло зата╨не горе.
   - Дитино моя, дитино моя! - ридала вона, припадаючи до колиски. -  Нема
твого тата, не прийде вже нiколи. Л ти, бiднятко, вже так  красно  кличеш:
та-та-та! Не докличешся тата нiколи, мiй ангелику милий, не  докличеш!  На
кого ж нам тепер надiятися? Хто нам допоможе в  слабостi,  в  недолi?  Хто
догляне, поряту╨? Господи, чому лишив мене на таку тяженьку недолю!..
   Хлипання перервало ©© завiд. Дитина в колисцi пробудилася вiд ©© голосу
i пiдняла головку вгору, витягла рученята до мами.
   - Та-та-та! - пролепетала дитина. - Та-та-та! Бiдна вдова  заридала  ще
дужче. Невинний, любий голос дитини рiзав ©©, мов нiж,  у  серце  глибоко.
Вона цiлувала ручки дитини, обливаючи ©х гарячими сльозами.
   Герман стояв  пiд  вiкном,  мов  громом  прибитий.  Сесь  образ  нужди,
розбитих надiй, розпуки, побiч дитинячо© несвiдомостi, довершив  того,  що
не довершили всi рiзнороднi а такi сильнi враження нинiшнього дня.  Гарячi
сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно  здавила  в  кишенi  цiлу
купу срiбнякiв. Вiн розмахнувся i з цiло© сили кинув ними  крiзь  шибу  до
середини хати. Брязнуло розбите скло, дзенькнуло срiбло,  розсипаючись  по
хатинi. Той брязк i дзенькiт проразив Германа не менше, як саму Iваниху. В
його ухах вiн звучав як зойк  нарiкання,  розпуки  та  жалю.  Якась  дика,
незнана сила повергла його, i вiн пустився щосили утiкати горi улицею,  аж
земля пiд ним задуднiла.
   - Господи, що се таке? - скрикнула перелякана  Iваниха,  почувши  брязк
вибито© шиби. Вона озирнулася i зачудуваним оком дивилася  на  срiбло,  що
котилося в рiзнi сторони по хатi. Що се? Вiдки тот несподiваний  дар?  Хто
змилосердився над ©© нуждою i таким чудним способом  посила╨  ©й  помiч?..
Вона з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини  потверезив  ©©.
Вона вибiгла надвiр, - але пiд хатиною не було нiкого, тiльки швидкий стук
людських крокiв по улицi показував, куди утiкав Герман.
   I що дальше?
   Ех, милi читателi, дальше життя пiшло сво©м звичайним ладом, - Герман в
доброго чоловiка не перемiнився. Його милосердний порив пiд вiкном  бiдно©
вдовино© хати був хвилевий; хвиля минула, i вiн мусив  знов  статися  тим,
чим зробило його цiле  життя  -  холодним,  безсердечним  спекулянтом,  не
зважаючим на стоп нужди i сльози вдовинi.
   I Мошко став у Германа дальше за наставника, а  хоть  Iваниха  i  Матiй
удались до суду, щоб перепровадив слiдство над винайденим трупом,  то  хто
докаже Мошкову вину, коли його власна совiсть мовчить? Кого доля  засудила
на потолочення, той буде потолочений, нiякий суд не  видвигне  його,  хiба
вiн сам видвигнеться. Але се далека-далека iсторiя.