римiтивних означень, як: дошка груба на два пальцi, довга на три п'ядi, вода глибока на два хлопа, вiдси до нього нема i ста крокiв. Зрештою, i загальнiшi мiри: локоть, стопа, сажень (доти сягне чоловiк) мають явнi слiди мiрення людським тiлом. Не диво, що сей змисл, такий важний для психiчного розвою кождо© людини, дав нашiй мовi, а тим самим i поезi© багато iнтересних i важних термiнiв та епiтетiв, котрими послугу╨мося в найрiзнiших значеннях, не раз не думаючи про ©х первiсне призначення. I так говоримо: то тяжка справа, легко менi на душi, се пiде гладко, гаряче любити, холодна розпука, квадратовий дурень, гладка дiвчина, рогата душа, твердий характер, м'яка вдача, слизька спекуляцiя, горо©житися i т. iн., i при тiм в нашiй душi виринають образи рiзного роду, але не дотиковi, хоч певно, ще несвiдомо примiшуються й вони, даючи тим iншим образам певний окремий колорит. Нема що мовити, що й поезiя мусить користати з тих образiв, нагромаджених уже в самiй скарбiвнi мови, тим бiльше що вони вже поетичнi самi собою. I ось ми бачимо ©х живцем у народних пiснях: Ой не питай, пане брате, чи дiвчина гладка, Але питай, пане брате, чи метена хатка. Парубок клене матiр, що не позволя╨ йому женитися з милою: Бодай тобi, моя мати, так тяжко конати, Та як менi, молодому, з конем розмовляти. Про саму пiсню спiва╨ться: Ой легонька коломийка, легонька, легонька. Коли ж ми ся поберемо, рибко солодонька? Вояк говорить товаришам: Тяжко менi, тяжко, на серцi сумненько, Вiдай же я забив свого близенького, Свого близенького, брата рiдненького. З того самого обсягу взятi також гарнi образи: Розсiю я тугу по зеленiм лугу, Розсиплю я жалi по зеленiй травi. Коли говоримо "товариський кружок", "широкий круг слухачiв", то хоча при тiм враження дотику кругло© форми й не вирина╨ в нашiй душi, а радше явля╨ться нам враження зорове: кiльканадцять людей, що стоять довкола якогось одного, - а все-таки зв'язок мiж тими сферами вражень ще не порвався; коли ж у народнiй веснянцi ми знаходимо рядки: Вербове колесо, колесо На дорозi стояло, стояло. Дивне диво гадало, гадало - то значення того "вербового колеса", котре сто©ть на дорозi i щось дума╨, для нас неясне; ми мусимо вислухати решту пiснi: Ой що ж тото за диво, за диво? Йшли парубки на пиво, на пиво, А дiвки сi дивили, дивили, Що парубки робили, робили, - мусимо через логiчнi заключения дiйти до того, що верба в веснянках означа╨ дiвчину, щоб такою околесною дорогою дiйти до того, що "вербове колесо" - значить "кружок дiвчат". I коли у Шевченка чита╨мо: В неволi тяжко, хоча й волi, Сказать по правдi, не було... Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйнi поховают ь... Один у другого пита╨м, Нащо нас мати привела!.. Якби кайдани перегризти, То гриз потроху б... Так не тi, Не тi ©х к о в а л i кували, Не так залiзо гартували, Щоб перегризти... Так любо серце одпочине... I слово правди i любовi В степи-вертепи п о н е с л и... Нехай i такi Не наша мати, А довелося п о в а ж а т и i т. i., то певно, що ми, причарованi простотою i силою тих слiв, не дума╨мо про тi первiснi, змисловi а спецiально дотиковi враження, до яких апелю╨ поет i якими вiн у нашiй нижнiй свiдомостi ворушить та╨мнi струни, що викликають у верхнiй свiдомостi саме такi акорди, яких хочеться поетовi. Певна рiч, i поет, пишучи тi рядки, не думав не раз про первiсне, змислове значення таких слiв, як "поховати", "понести", "поважати", "чистий", "праведний" i т. i. Вiн користувався в значнiй мiрi готовою вже по╨зiь-ю мови, готовим запасом абстракцiй i абревiатур, але все-таки треба признати, що правдивi поети все i всюди з багатого запасу рiдно© мови вмiють вибирати власне такi слова, якi найшвидше i найлегше викликають у нашiй душi конкретне змислове враження. Але й поза те правдивi поети, свiдомо чи несвiдомо, б'ють на нашi змисли, творять залюбки образи, наскрiзь змисловi для виявлення сво©х iдей, i в числi таких образiв дуже часто знаходимо образи, взятi з дотикового змислу. Наведемо лиш пару таких образiв iз Шевченка. Щоб показати свою змарновану (по його думцi) з вини деяких знайомих молодiсть, поет оберта╨ться до них з докором: Ви тяжкий камiнь положили Посеред шляху i розбили О його, бога боячись, Мо╨ м а л е ╨ та убоге Те серце, праведне колись. Тут майже що слово, то образ iз обсягу дотикового змислу, а всi тi образи, взятi разом, чинять сцену, повну руху i трагiчно© сили; ми почува╨мо i тяжкiсть каменя, доторка╨мося ногами шляху, почува╨мо об'╨м того малого серця, разом з ним перемiрю╨мо довгу просту дорогу i разом з ним почува╨мо бiль, коли його б'ють об камiнь. Iнтересно, як не раз поет якесь велике зорове або слухове враження розбира╨ на дрiбнi дотиковi враження i при ©х помочi силку╨ться викликати в нашiй душi образ, зовсiм вiдмiнний вiд тих складникiв. Щоб змалювати понурий пейзаж над Аралом, вiн показу╨ нам I небо невмите, iзаспанi хвилi, I понад берегом геть-геть, Неначе п'яний, очерет Без вiтру г н е т ь с я... Як бачимо, чотири образи первiсне дотиковi! Се процедура, аналогiчна до процедури тих новочасних малярiв-пуанти-лiстiв, що, щоб викликати в нашiй душi враження iнтенсивно© зелено© барви, кладуть на полотнi обiк себе точки само© синьо© i само© жовто© фарби, значить, викликають бажаний ефект при помочi елементiв iншо© кетегорi©. Таких образiв, узятих iз обсягу дотикового змислу, знаходимо у Шевченка i у всiх правдивих поетiв багато. Вiзьмiть хоч би такi рядки: i Поклони тяжкi© б' ю ч и... Взяли Петруся молодого Та в город в путах одвезли. Його недовго мордували - В кайдани добре закували, Переголили про запас; Перехрестивсь, оттак убраний, I поволiк Петрусь кайдани, - i побачите, що кожде слово, пiдчеркнене мною, в грунтi речi апелю╨ до нашого дотикового змислу, хоча поет не силку╨ться тут компонувати нiяких незвичайних поетичних образiв, а тiльки оповiда╨, бачиться, зовсiм сухо, попросту. Та власне для того, що його оповiдання ма╨ в собi таку силу змислових образiв i що всi тi образи б'ють у одну точку, власне в змисл нашого дотику, ми, читаючи його, чу╨мо якийсь широкий подих, якусь гармонiю, щось немов тиху, але сильну течiю велико© рiки. Далi ми бачимо, як поет, бажаючи викликати в нашiй душi вiдмiнне почуття, напр., неспокою, тривоги, гнiву тощо, громадить i кида╨ поруч образи також змисловi, але такi, що шарпають нараз рiзнi змисли i не дають увазi спиниться нi на однiм. Досi ми роздивляли роль так званих нижчих з естетичного погляду змислiв у поетичнiй творчостi. Тепер перейдемо до т. зв. вищих змислiв, тобто таких, що мають i поза поезi╨ю виробленi спецiальнi для себе вiддiли штуки: слух - музику, а зiр - малярство. Наша задача тут комплiку╨ться, бо обiк такого роздивлення ролi даного змислу, як досi, нам прийдеться хоч трохи зазначити вiдносини спецiально© артистично© творчостi того змислу до поезi© i навпаки. От тим-то ми присвятимо кождому з тих змислiв окремий роздiлок сво╨© працi. 2. ПОЕЗIЯ I МУЗИКА Роль слуху в нашiм психiчнiм життi безмiрно велика. Свiт тонiв, гукiв, шелестiв, тишi - безмежний; вiн да╨ звiрам i людям першу можнiсть порозумiватися, передавати собi вза©мно враження i бажання. У людей на його основi виробилася мова, перша i дуже багата, хоч, буквально беручи, на повiтрi збудована скарбiвня людських досвiдiв, спостережень, поглядiв i чуття, людсько© цивiлiзацi©. Змисл слуху, в контрастi до змислу дотику, да╨ нам пiзнати цiлi ряди явищ моментальних, невловимих, летючих, цiлi ряди змiн наглих i сильних, що вражають нашу душу; до поняття твердостi, постiйностi, форм, мiсця вiн дода╨ поняття перемiни, часу. Не диво, що i в поезi© сей змисл гра╨ велику роль, що поетовi дуже часто приходиться апелювати до нього, тим бiльше що поезiя загалом первiсне була призначена для нього, була спiвом, рецитацi╨ю, оповiданням, грою. Та ба! З того самого джерела виплила i на тiй самiй основi розвилася ще одна артистична дiяльнiсть людського духу - музика. Якi ж вза╨мини добача╨мо мiж сими двома творчостями? В чiм вони сходяться, чим рiзняться одна вiд одно©? Ми вже зазначили, що початок обох був спiльний. Тут додамо, що сей початок значно старший вiд самого iснування чоловiка на землi, бо вже в звiрячiм свiтi ми знаходимо i початки мови яко способу порозумiння мiж собою, i початки музики як вислову чуття. У давнiх людей поезiя i музика довго йшли рука об руку, поезiя була пiснею, переходила з уст до уст не тiльки в певнiй ритмiчнiй, але також в певнiй невiдлучнiй вiд ритму музикальнiй формi. Роздiл поезi© вiд музики доконувався звiльна, в мiру того як чоловiк винаходив рiзнi музикальнi iнструменти, -що позволяли репродукувати i продукувати тони i мелодi© механiчним способом, незалежно вiд людського голосу. Та на тiм спiльнiм походженнi майже й кiнчиться схожiсть мiж поезi╨ю i музикою. Нинi поезiя доходить до нашо© свiдомостi тiльки в ви©мкових випадках через слух - на концертах та декламацiйних вечерках i т. i. Переважно ми чита╨мо поетичнi твори, прийма╨мо ©х при помочi зору. Коли музика апелю╨ тiльки до нашого слуху, самими чисто слуховими враженнями силку╨ться розворушити нашу фантазiю i наше чуття, то поезiя властивими ©й способами торка╨ всi нашi змисли. Коли музика б'╨ переважно на наш настрiй, може викликати веселiсть, бадьорiсть, сум, тугу, пригноблення, отже, переважно гра╨, так сказати б, на нижчих регiстрах нашого душевного iнструменту, там, де свiдоме граничить з несвiдомим, то поезiя порушу╨ться переважно на горiшнiх регiстрах, де чуття межу╨ з рефлексi╨ю, з думкою i абстракцi╨ю i не раз замiтно переходить в домену чисто iнтелектуально© працi. Властиво доменою музики ╨ глибокi та неяснi зворушення, доменою поезi© ╨ бiльш активний стан душi, воля, афекти, - звiсно, не виключаючи й моментальних настро©в. Деякi слуховi явища з натури сво╨© недоступнi для музикального представлення, напр., враження тишi; музика може користуватися ним тiльки в дуже обмеженiй мiрi в формi пауз, тобто моментальних контрастiв; поезiя ма╨ змогу репродукувати в нашiй душi i се враження в довiльнiй довготi i силi. . Та перейдемо до прикладiв; вони покажуть нам наглядно, як поводиться поет зi слуховими враженнями i, може, позволять нам провести розпiзнання границь мiж поезi╨ю i музикою ще пару крокiв далi. Вiзьмемо хоч би перший уступ Шевченково© "Причинно©", а власне тi рядки, де поет малю╨ словами рiзнороднi гуки, з яких склада╨ться буря: Реве та стогне Днiпр широкий, Сердитий вiтер завива... Ще третi пiвнi не спiвали, Нiхто нiде не гомонiв, Сичi в гаю перекликались Та ясен раз у раз скрипiв. В першiй i останнiй парi рядкiв зiбрано тут кiлька сильних слухових образiв - рев велико© рiки, свист i виття вiтру, крик сичiв, скрип дерева - все ефекти чисто музикальнi i доступнi для чисто музикального трактування. Але середня пара рядкiв? Там також ╨ слова, що апелюють до нашо© слухово© пам'ятi: пiвнi спiвають, люди гомонять. Та ба, при однiм i другiм з тих слiв ╨, сказати б по-музи-кальному, касiвник, слiвце "не", котре вказу╨ власне на брак даного враження, немов телефону╨ до нашо© душi: "З сим враженням дати спокiй". Пощо запотребилося се поетовi? Пощо ся "слiпа тривога" - торкнути наш змисл i зараз же сказати йому: нi, нi, сього не треба? Чи, може, тiльки для заповнення люки? Нi! Се дуже iнтересний при-мiр, як поет при помочi таких слiпих алярмiв до нашого слухового змислу виклика╨ в нашiй уявi зовсiм iнший, не слуховий, хоч первiсне на пiдставi слуху вкрiплений в душi образ - часу, пори, коли вiдбува╨ться подiя балади. Правда, вiн мiг би зробити се коротше, немов конвенцiйною монетою, сказати: пiвнiч, та й годi, але вiн волiв покласти тут нестемпльоване золото поезi©, обiйти абстракт, репродукувати його змисловими образами. Для музики ся процедура зовсiм недоступна. В тiй самiй баладi ма╨мо далi знов цiлий ряд слухових образiв, котрими поет характеризу╨ укра©нський ранок: Защебетав жайворонок, Угору летючи; Закувала зозуленька, На дубу сидючи. Защебетав соловейко. Пiшла луна га╨м. Пiшов шелест по дiбровi, Шепчуть густi лози... Тут для мене менше iнтересний контраст мiж тими тонами, якi тепер виклика╨ поет в нашiй душi, i тими, якi викликав з початку твору; сей контраст зовсiм натуральний, i його можна би ще значно змiцнити; порiвняй, напр., отсей опис ранку з тим, який ╨ в Квiтчинiй "Марусi", де, характеризуючи спiв соловейка, приведено цiлий словник ономатопоетичних слiв, значить, поет наробив багато шуму, трiскоту, ляскоту, але забув про найважнiше - про чуття i настрiй нашо© душi, для котрого вистарчить одне слово, так, як у Шевченка, але для котрого цiлий словник ма╨ таке значення: як коновка зимно© води, вилита зненацька на голову сентиментальному парубковi. Щире, глибоке чуття берегло Шевченка вiд усяких таких вискокiв. Але, як сказано, не те головно iнтересно в тiм простенькiм описi укра©нського ранку, а те, що поет, зовсiм аналогiчно до опису-бурливо© ночi, i тут до змалювання погiдного, тихого ранку бере переважно слуховi, музикальнi образи. Шевченко не раз описував ранок в укра©нськiм селi, але нiде в такiй мiрi не послуговувався музикальними мотивами, як власне тут. Я певний, що се сталося несвiдомо. Видно, що цiла балада вилилася у Шевченка з одного iмпульсу, з одного сильного душевного настрою; слухова пам'ять, розворушена сильними враженнями, зiбраними в першiм уступi, тепер силою природно©, але несвiдомо© реакцi© пiддала поетовi контрастовi, немов суплементарнi, але також переважно музикальнi образи для змалювання ранку. Поет-дилетант, такий, що творить розумом, був би вже давно забув про початок i був би тут розсипав перед нами щедрi колористичнi ефекти, - Шевченко ледве зазначу╨ ©х у трьох рядках: "Чорнi╨ гай над водою", "червонi╨ за горою" i "засинiли понад Днiпром високi могили". Головне тло малюнка - музикальне, так само, як було музикальне тло першого. Такими слуховими, музикальними образами оперу╨ Шевченко залюбки в однiй з найкращих сво©х поем - у "Гамалi©", що вся ╨ немов дзвiнким погуком козацького геройства, вiдваги i енергi©. Тут чу╨мо козацьку просьбу до вiтру, щоб "заглушив кайдани", до моря, щоб "заграло пiд байдаками"; тут бiднi невольники бажають перед смертю "почути козацьку славу", тут козацькi сльози "домовляють тугу"; рев Днiпра дуже пластично змальовано словами: Зареготався дiд наш дужий, Аж пiна з уса потекла. Тут "Море вiтер чу╨", "Босфор клекотить, неначе скажений, то стогне, то ви╨". Козацький напад змальовано коротко, але сильно: Реве гарматами Скутара, Ревуть, лютують вороги... Реве, люту╨ Вiзантiя... Згадаю далi, як у "Гайдамаках" Шевченко такими ж музикальними образами малю╨ сво© мрi© про Укра©ну: У мо©й хатинi, як в степу безкра©м, Козацтво гуля ╨, байрак гомонить, У мо©й хатинi сине море гра╨, Могила суму╨, тополя шумить, Тихесенько "Гриця" дiвчина с п i в а ╨... Таких уступiв у Шевченковiй поезi© набрав би досить, та ми не будемо перебирати ©х, а приведемо тут тiльки деякi такi, де поет при помочi спецiально слухових образiв упластичню╨ iншi, бiльш абстракцiйнi поняття. Ось, примiром, у "Княжнi" вiн показу╨ при помочi двох слухових образiв контраст пансько© розкошi i людського бiдування: Ревуть палати на помостi, А голод стогне на селi. Дальше вiд первiсного значення такi слова, як "слава здорово кричить за нашi голови", або тi, де поет в пересердi характеризу╨ мовчанку сво©х знайомих: Нiхто не гавкне, не лайне, Неначе не було мене. Або коли малю╨ жалiбний настрiй сво╨© душi: "спiва╨ i плаче серце", або коли бажа╨ сво©й душi тако© сили, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, - де комбiнацiя слухового образу з зоровим нада╨ цiлому реченню незвичайний, яркий колорит. Те саме треба сказати про такi звороти, як "╨ле╨м слово потекло", "арена звiром заревла". Сподiваний упадок суспiльного та полiтичного неладу в Росi© малю╨ поет як упадок старого дуба: Аж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфиру, Роздавить вашого кумира. Вже з тих примiрiв, якi наведено тут, можна побачити рiзницю мiж поезi╨ю i музикою. Рiзниця ╨ i в обсягу обох родiв артистично© творчостi, i в методi поступування. Бо коли музика може малювати тiльки конкретнi звуковi явища (шум бурi, свист вiтру, рев води, голоси звiрiв) i тiльки посередньо, сказати б, символiчно рiзнi стани душi: поважний настрiй, жаль, благання, гнiв, радiсть i т. i., а недоступне для не© ╨ цiле царство думок i рефлексi©, абстрактiв, крайобразiв, руху i дiлання (з ви©мком таких випадкiв, котрi можна замаркувати якимись характеристичними звуками, напр., марш вiйська абощо), то для поезi© не тiльки доступнi всi тi явища, якi доступнi й для музики, але й надто i тi, що недоступнi для не©. Та тiльки музика малю╨ все те тонами, котрих скаля i рiзно-роднiсть ╨ дуже обмежена, але котрих зате вона вжива╨ як до потреби, поодиноко або меншими чи бiльшими гармонiйними в'язками (акордами), викликаючи тим способом в нашiй душi такi ефекти, яких не може викликати говорене слово. З сього погляду поезiю можна прирiвняти до барвисто©, але поодиноко© нитки, а музику до штучно© тканини. Поезiя може в однiм моментi давати тiльки одне враження i з само© сво╨© природи не може чергування тих вражень робити скорiшим, нiж на се позволяють органи мови i органiзм бесiди; натомiсть музика може давати нам рiвночасно необмежену кiлькiсть вражень i може мiняти ©х далеко швидше. Значить, враження, яке робить на нас музика, ╨ не тiльки безпосередн╨ (не в'язане конвенцiональними звуками се© або то© мови), але безмiрно багатше, iнтенсивнiше i сильнiше, нiж враження поезi©. Але, з другого боку, воно бiльше загальне, обхапу╨, так сказати, всю нашу iстоту, але не торка╨ спецiально нiяко© духово© струни.' властиво ж воно торка╨ живiше тiльки деякi нашi органи, побуджу╨ кров до живiшого або повiльнiшого обiгу, бува╨ причиною легко© дрожi або того, що у нас "пробiгають мурашки за плечима", але вищi духовi сили звичайно спочивають. Зовсiм противна поезiя.Хоча ©© дiлання в кождiм поодинокiм моментi безмiрно слабше вiд музики, то, проте, промовляючи не тiльки до самого чуття, але й до iнтелекту, вона розворушу╨ всi нашi вищi духовi сили, розбурху╨ чуття, i хоча просочу╨ться до душi, так сказати, крапля за краплею, то, проте, виклика╨ образи безмiрно виразнiшi, яркiшi i лиша╨ тривкiшi слiди в душi, нiж музика. Певна рiч, i поезiя виклика╨ в нашiм органiзмi такi самi змiни, як музика, i виклика╨ ©х не раз далеко сильнiше, заставля╨ нас не тiльки тремтiти i запирати в собi дух, але також смiятися, плакати, почувати тривогу, вдоволення, ненависть, погорду i т. i. Та головна рiч тут та, що вона не втихомирю╨, а розбурху╨ до жвавiшого дiлання нашi вищi духовнi функцi©, i се можна би назвати ©© характерною прикметою. Iнтересно буде подивитися, як малю╨ музика певнi стани i зворушення нашо© душi, а як поезiя. Маючи змогу обертатися тiльки до самого слуху, музика ма╨ кiлька категорiй способiв, якими переда╨ свiй настрiй нашiй душi. Най-вiдповiднiшою, найприроднiшою ©© доменою ╨ репродукування звукових явищ природи: бурi, шуму дощу, води або листя, крикiв рiзних живих сотворiнь.i т. i. Правда, сю найприроднiшу свою домену музика вiдкрила не дуже давно, i не можна сказати, щоб зробила в нiй великi поступи. Головнi явища природи в музицi поки що виходять невиразнi, ледве зазначенi або дуже конвенцiональнi, "стилiзованi", мов цвiти на народних узорах та тканинах. По мо©й думцi, тут власне лежить поле для музики будущини. Способи, яких ужива╨ музика для се© цiлi, се добiр iнструментiв i добiр тонiв, гармонiзацiя в зв'язку зi скрiплюванням або ослаблюванням, повiльним або наглим перериванням поодиноких тонiв чи цiлих тонiчних комплексiв. Друга домена музики, безмiрно старша вiд першо©, се символiчна музика, музика людського чуття i людських настро©в. Первiсне вона була в нерозривнiм зв'язку з поезi╨ю (прастарi гiмни, пiснi i т. д.) i, мабуть, нiколи вповнi не вiддiлиться вiд не©. Щоб змалювати людськi настро© i чуття i викликати у слухачiв такi самi настро© i чуття, музика, крiм слiв, послугу╨ться здавна двома головними, чисто музикальними способами: темпом i мелодi╨ю. Мелодiя - се певне симетричне згрупування музикальних фраз, котре вже само собою, сво©м пов'язанням тонiв виклика╨ в нашiй душi напруження, зацiкавлення, степену╨ його i вкiнцi доводить до стану зглядного спокою i втишення. Темп же дода╨ тiй мелодi© виразу живостi або поваги; ма╨мо темпи поважнi, сумнi, плачливi, набожнi, радiснi, веселi, гумористичнi i т. i. Послугуючися всiми тими способами, музика, не виходячи з границь артизму, не роблячися клоунською еквiлiбристикою, може панувати над дуже широкою скалею явищ зверхнього i нашого внутрiшнього свiту. Поезiя ма╨ дуже мало чисто музикальних засобiв. Людська мова вжива╨ дуже мало чистих тонiв, iнтервал ©© дуже невеликий, а притiм чистi тони (самозвуки) пiдмiшанi скомплiкованими шелестами. Вiршова i строфiчна будова тiльки дуже не докладно може змiнити музикальну ме. лодiю. Та зате поезiя тим вища вiд музики, що при помочi мови може панувати над цiлим запасом змислових образiв, якi тiльки ╨ в нашiй душi, може при помочi тих образiв викликати безмiрно бiльшу кiлькiсть i рiзнороднiсть зворушень, нiж музика. Вiзьмiм, напримiр, як малю╨ Шевченко тяжку задуму арештанта, у котрого мiша╨ться i жаль за страченою волею, i докори собi самому, i тиха резигнацiя: За думою дума ро╨м вилiта╨, Одна давить серце, друга роздира╨, А третя тихо-тихесенько плаче У самому серцi, може й бог не бачить. Як бачимо, основний мотив чисто музикальний: змалювання такого-то настрою душi. Музик розiбрав би сей мотив на музикальнi частi: якусь основну, поважну, мелодiю, до котро© зненацька домiшуються плачливi, аж крикливi ноти, ╨ там обривок яко©сь радiсно© мелодi©, i знов поворот до основно© сумовитостi, i, вкiнцi, безнадiйнiсть зазначив би димiнуендами. Поет осяга╨ ту цiль, торкаючи один за одним рiзнi нашi змисли. В першiм рядку вiн показу╨ нам ро© якихсь невловимих iстот, що летять в далечiнь; у другiм рядку вiн торка╨ наш дотик, у третiм ми чу╨мо тихий плач i т. д. I хоча читач, слiдкуючи за поетом, i не мiрку╨, куди веде його поет, а тiльки вiдчува╨ поодинокi iмпульси його слова, то все-таки вiн i не спостережеться,як, прочитавши тi рядки, почу╨ себе власне в такiм настро©, в якiм був поет, складаючи ©х, або в якiм хотiв мати його поет. Вiзьмiм iще приклад, де поет пробу╨ вдертися в чисто музикальний обсяг, в домену неясних почувань, загального душевного занепаду, що не проявля╨ себе нiяким фiзичним болем, а проте мучить i знесилю╨ душу мов прочуття якогось великого лиха. Музика дуже гарно вмi╨ вiддавати такi настро© i викликати ©х в душi слухачiв; поезiя вже тим самим, що оперу╨ словами, з котрих кожде ма╨ дане значення i бiльшина ©х виклика╨ в уявi певнi конкретнi образи, не нада╨ться до малювання таких настро©в, а коли й пробу╨ робити се, то мусить уживати рiзних способiв. Подивiмось, як робить се Шевченко: Я не нездужаю нiвроку, А щось таке╨ бачить око I серце жде чогось, болить, Болить, i плаче, i не спить, Мов негодована дитина. Придивiмося ближче тим чудовим рядкам! У першiм схарактеризовано фiзичний стан поета, але як? Аж двома негацiями. Ми розумi╨мо його, але наша уява не одержала нiякого пластичного образу. В другiм рядку поет апелю╨ нiби до нашого зору, але знов не да╨ нiякого образу; зоровий нерв подразнений, зрачок розширя╨ться, але не бачить нiчого. В третiм рядку поет так само торка╨ наше внутрiшн╨ чуття: серце жде чогось, б'╨ться сильнiше, але i тут уява не одержу╨ нiякого пластичного образу. Се напруження змiцню╨ться аж до почуття неясного болю. Тiльки один змисл одержу╨ виразнiший iмпульс - слух. Йому причува╨ться далекий, сумний, монотонний голос, мов плач голодно© дитини вночi. Сей голос сам собою, навiть без попереднiх приготувань, мiг би викликати в нашiй душi сумний i важкий настрiй, якби поет мiг нам репродукувати його так виразно i сильно, як музик. Але власне для того, що вiн не може зробити се безпосередньо, вiн осяга╨ свою мету посередньо, iншими, сво©й штуцi властивими способами, вiн виклика╨ в нас нервове занепоко╨ння, розширення зрачкiв, прискорене биття серця, почуття неясного болю, так що одинокий пластичний образ, який вiн пода╨ нашiй уявi - голодно© плачучо© дитини, набира╨ велико© сили, домiну╨, так сказати, над усiма iншими. Варто придивитися ще однiй процедурi музики i поезi© - малюванню тишi. Перехiд вiд голосних тонiв до щораз тихiших, степенування то© тихостi аж до границь, до яких тiльки може наше ухо розрiзняти тон, - се властива домена музики; поезiя не ма╨ таких способiв i дуже слабо може конкурувати з нею. Ось, напр., таке поетичне димiнуендо вiд вечiрнього гомону до цiлковитого сонного забуття у К. Ф. Мей╨ра[56]: Melde mir die Nachtgerausche, Muse, Die ans Ohr des Schlummerlosen fluten! Erst das traute Wachtgebell der Hunde, Dann das abgezahlte Schlag der Stunde, Dann ein Fiscber-Zwiegesprach am Uter. Dann? Nichts weiter, als der ungewisse Geisterlaut der ungebrochnen Stille; Wie das Atmen eines jungen Busens, Wie das Murmein eines tiefen Brunnens, Wie das Schlagen eines dumpfen Ruders. Dann der ungehorte Tritt des Schlummers[57]. Вiддаючи повне признання артистичному викiнченню i, так сказати, музикальному згармонiзуванню сього невеличкого малюнка, ми все-таки мусимо сказати, що, прим., "der ungewisse Geisterlaut der ungebrochnen Stille"[58] не ╨ якесь пластичне зображення то© тишi. Образ видасться нам силуваним, поет хапа╨ iнгредi╨нцi© з абстракцiйного свiту, замiсть вести нас у свiт абстрактiв по кладцi конкретних, близьких явищ. Далеко краще, живiше малю╨ Шевченко мертву тишу киргизьких степiв над Аралом: Не говорить, Мовчить i гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать, А бiльше нi в кого спитать. Поет навмисно вклада╨ в ту траву привид життя, пiдсува╨ нам враження, що вона не хоче говорити, щоби таким робом не тiльки викликати в нашiй уявi враження тишi, але в додатку ще й те важке почуття, яке огорта╨ нас, коли станемо око в око з кимсь, що не хоче говорити з нами, а нам треба конче сказати щось, а нема кому. Або ось малюнок безсонно© ночi, де поет не чу╨ нiчого, крiм власно© нудьги: Приходить нiч в смердючу хату, Осядуть думи, розiб'ють На стократ серце, i надiю, I те, що вимовить не вмiю, I все на свiтi дроженуть, I спинять нiч; часи лiтами, Вiками глухо потечуть. З незрiвнянним, хоч, певно, несвiдомим майстерством, з тим майстерством, якого не осягне i найвище розвинена iнтелiгенцiя, а яке да╨ться тiльки могутньому чуттю i генiальнiй iнту©цi©, показав тут Шевченко, як малю╨ поезiя такi, на перший погляд, парадоксальнi речi, як тишу i безсоннiсть. Бо справдi, тиша - се, властиво, брак вражень, то як же ж малювати ©© при помочi таких чи iнших образiв? А дивiть на Шевченкiв малюнок! Вiн дав нам не один образ, а цiлу драму, повну руху: нiч входить у хату, думи сiдають довкола поетово© постелi, розбивають його серце i надiю, прогонюють усякi бажання, а вкiнцi спиняють бiг часу, i ми чу╨мо, як над поетом пливуть безмежнi простори часу "глухо", без шелесту, без змiни. Поет справдi обсяга╨ свою цiль; вiн не тiльки не переда╨ нам зi страшенною пластикою враження нiчно© тишi i безсонницi, але надто переда╨ нам сво╨ чуття, стан сво╨© душi пiд тиском вражень, переда╨ не окремими словами, але самим колоритом, який вiн надав сво╨му малюнковi. Такий ефект для музики неможливий. Pianissimo, котрим музика звичайно марку╨ тишу, ма╨ те до себе, що рiвночасно малю╨ лагiднi чуття, неяснi мрi© i нiяк не може малювати таких внутрiшнiх драм тишi, якi часто малю╨ поезiя. От тим-то музика, що ма╨ претензiю малювати людськi думки, внутрiшню боротьбу рiзних сил нашо© душi, навiть рiзних пристрастей, тобто музика, що силку╨ться вдертися в властиву домену поезi©, наперед засуджена на невдачу. Так названа "Gedankenmusik"[59] ╨ утопi╨ю; тони нiколи не можуть бути еквiвалентом тих та╨мних рухiв, якi вiдбуваються в наших нервах. Та, з другого боку, ясно буде також, яку вартiсть мають проби деяких, особливо французьких поетiв зробити поезiю чистою музикою, будувати вiршi зi слiв, дiбраних нь вiдповiдно до ©х значення, але вiдповiдно до ©х т. зв. музикально© вартостi. Се поступування зовсiм подiбне до того, про яке говорить наша приповiдка: церков обiдри, а дзвiницю полатай. Тi поети, мабуть, не розумiють того, що, ганяючися за фiктивною музикальною вартiстю слiв, вони тим часом позбуваються то© сили, яку мають слова яко сигнали, що викликають в нашiй душi враження в обсягу всiх змислiв. Музикальна вартiсть поодиноких слiв навiть у такiй мелодiйнiй мовi, як французька, ╨ зглядно дуже мала, i найбiльшi вiртуози версифiкацi© осягають тим способом дуже нетривкi ефекти - i то коштом далеко важнiшо© втрати в пластичностi i змiстi поезi©. Вiзьмiм один iз найбiльш звiсних примiрiв, Верленову архiмелодiйну строфу: Les sanglots long Des violons De l'automne Blessent mon coeur D'line langueur Monotone. "Довгi хлипання скрипки восени ранять мо╨ серце монотонною втомою". Перекладенi на яку-небудь iншу мову, то значить позбавленi чисто механiчно©, язиково© мелодi©, тi слова не говорять нашiй фантазi© анi нашому чуттю нiчогiсiнько; та й у французькiм треба бути вта╨мниченим у спецiальну декадентську мiстику, щоб знати, що те "lо", повторюване в трьох перших рядках, значить не булькiт горiлки крiзь вузьку шийку пляшки, а осiнню тугу, а те "оn-in-аn-оn" у дальших рядках - то не голос дзвонiв, а прим., спомини минувшини або щось подiбне. Зрештою, не треба забувати, що поезiя вiд давнiх-давен умiла використовувати тi музикальнi ефекти, якi да╨ сама мова. Ще в Софокла знаходимо вiрш: Тνφλσς τα τ΄ώτα τσν τε νοΰν, τα τ΄μματα εί (ти слiпий на уха, на розум i на очi), в котрiм так i чу╨ться здавлюваний гнiв i погроза в устах слiпого старця, оте торкотання, що нiмцi називають Stottern[60]. Ми в однiм iз дальших роздiлiв отсе© розвiдки поговоримо докладнiше про тi музикальнi ефекти само© мови, про т. зв. ономатопое-тичнi слова, викрики, алiтерацi©, асонанси i рими. Тут згаду╨мо про них тiльки для того, щоб зазначити, що французькi декаденти не винайшли тут нiчого нового, а тiльки сво©м звича╨м i силою реакцi© довели до абсурду рiч, давно звiсну i природну. Зрештою, проти то© псевдомузикально© манi© пiднялась уже реакцiя в Нiмеччинi. Пiд проводом Арно Гольца постала там купка поетiв, котра, знов зводячи до абсурду певну доктрину, вiдкида╨ все, що досi називалося поетичною формою i мелодi╨ю, отже, не тiльки риму, але й рiвний розмiр вiршiв, i ставить основним принципом ново© поезi© голе слово в його безпосереднiм, первiснiм, несфальшованiм (?) значеннi. Не маючи пiд рукою вiршiв самого Арно Гольца, я приведу тут як зразок се© ново© "форми" пародiю О. Е. Гартлебена[61] на Гольцевi вiршi, держану докладно в його новiм стилi: Ich liege auf dem Bauche und rauche Tabak - Brimmer. Abscheulich! Ab und zu spitz' ich die Lippen und pfeif auf das ganze Familienleben[62]. Пародiя заховала вiрно форму Гольцових вiршiв, а й до змiсту не додала анi вiд нього не вiдняла майже нiчого, пiдчеркуючи тiльки деякi нюанси. Ся нова "школа" робить тепер у Нiмеччинi багато шуму. Взагалi, чим меншi таланти, тим бiльше роблять шуму - стара iсторiя. 3. ЗМИСЛ ЗОРУ I ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ПОЕЗI╞ Ми вже сказали, що змисл зору да╨ найбагатший матерiал для нашого психiчного життя, а тим самим i для поезi©. Пригадаймо тiльки великi контрасти свiтла i темноти i безконечну скалю кольорiв, пригадаймо такi поняття, як високiсть i низькiсть, красота i бридкiсть, форма i рух, такi образи, як небо, поле, земля, гори, i зрозумi╨мо, як глибоко сяга╨ в нашу душу вплив зорового змислу. Гарний приклад велико© ролi, якi мають образи, взятi з обсягу зорового змислу, в народнiй поезi©, дають нам важнi i характернi epitheta ornamentia[63], якими радо по-слугу╨ться народна пiсня. Користуючися багатою збiркою тих епiтетiв, зладженою Мiклошичем (Dr. F г. М i k l о s i с h. Die Darstellung im slavischen Epos, Denkschriften der K. Akademie der Wissenschaften in Wien. Phil. hist. Classe, Bd. XXXVIII, 1890, 28 - 40), я подаю тут ось який цифровий огляд: У сербських пiснях епiтетiв прикметникових ╨ 97, а iменникових 25; мiж першими iз обсягу зору взятих ╨ 35; мiж другими 5; iз обсягу дотику 2+5, iз обсягу смаку 5, iз обсягу слуху 1. У болгарських пiснях на 58 постiйних епiтетiв 21 узято з обсягу зору, 16 з обсягу дотику, 2 з обсягу смаку, а один з обсягу слуху. В росiйських пiснях таких епiтетiв начислив Мiклошич 64, з них зорових ╨ 18, дотикових 13, смаковi 1, слуховi 2. В укра©нсько-руських пiснях епiтетiв 38, з них зорових 17, дотикових 10, слухових 1. Загалом можна сказати, що в слов'янських епiчних пiснях на 279 постiйних епiтетiв 173 (62%) взято з обсягу змислових вражень, а з них 96 (55 1/3%) узято з обсягу зору, 65 (37 - 57%) з обсягу дотику, 7 (4%) з обсягу смаку, а 6 (несповна 3%) з обсягу слуху. Iнтересно, що у пiвденних слов'ян, у сербiв i болгар, запас епiтетiв загалом найбагатший, мiж ними найбiльший процент епiтетiв змислових, а мiж тими знову найбiльше власне зорових. Те саме треба сказати i про порiвняння. Сербська пiсня порiвню╨ молодого парубка до гарно© китицi квiток; дiвчина назива╨ любка сво©ми чорними очима. Поява героя на обрi© опису╨ться ось як: Бачите ви оттой бовдур мряки, Бовдур мряки з-пiд чорного лiсу? Тая мряка - Королевич Марко. По©здка юнака на поле - се полiт зiрки по небi: Пак се ману преко пода равна, Кано звезда преко ведра неба. Мiлош ви©жджа╨ на поле, "мов ярке╨ iз-за гори сонце". же гарно малю╨ iнша пiсня похiд юнакiв: Ой то суне хмара вiд Котара, А крiзь хмару блискавки блискочуть; А як тая хмара пiднялася, З-пiд копит так курява знялася; Як крiзь хмару блискавки блискочуть, Так блискочуть збро© на юнаках. Ще одна цитата - опис дiвчини-вродливицi, характерний iз многих iнших причин, а головно тою масою зорових образiв, з яких зложено малюнок: Гарна вона, краща й буть не може! Бо що станом - тонка i висока, А що личком - бiла i рум'яна, Наче зранку виросла до пiвдня В тишi проти сонця весняного. Очi в не© - два щирi клейноти, А тi брiвки - морськi© веселки, А рiсницi - ластiв'ячi крила, Руса коса - шовкове повiсмо, А устонька - цукровий замочок. Бiлi зуби - бiсера двi низки, А рученьки - лебединi крила, Бiлi груди - два голуби сивi. Слово мовить, мов голуб ворку╨, А всмiхнеться, мов сонечко грi╨. Хто не пригада╨ наших поетичних образiв, таких як: бiле тiло, рум'яне личко, чорнi очi, чисте поле, платити по червоному, по золотому, зелений явiр i т. i.? В щедрiвцi спiвають про дiвчину: На горi, горi снiги, морози, А на долинi руженька цвiте. Жаль прирiвню╨ться до студено© роси по зеленiй травi. Коломийка говорить: Молодицi, як зiрницi, дiвчата, як сонце, Ой напишу, намалюю, поставлю в вiконце, або висловлю╨ таке саме порiвняння краси дiвочо© з зорею iншим, бiльше поетичним способом: Ой упала зоря з неба та й розсипалася, А дiвчина позбирала та й пiдтикалася. Дуже iнтересний паралелiзм бачимо в отсiй пiснi, де дiвчину порiвняно до калини: "Червона калино, чого в лузi сто©ш? Чи цвiту жалу╨ш, чи стужi ся бо©ш?" - "Цвiту не жалую, стужi ся не бою, Сама я не знаю, як зацвiсти маю. Зацвiла би-м бiло - люди не пiзнають, Зацвiту червоно - гiлля обламають". - "Молода дiвчино, чого сумна ходиш? Чи головка больна, чи свiту-сь не вольна?" - "Головка не больна, i я свiту вольна, Три ночi не спала, один лист писала До того жовняра, що-м вiрно кохала". Ми не можемо тут входити в такi iнтереснi деталi, як напр., символiка кольорiв у народних вiруваннях i в поезi©, символiка цвiтiв i т. i., що, властиво, також належить сюди, i подамо ще декiлька примiрiв зорових образiв у нашiй артистичнiй поезi©, а головно у Шевченка. Кождому, хто читав Шевченковi поезi©, мусила лишитися в тямцi та маса зорових, кольористичних образiв, якими вiн любить характеризувати укра©нську природу, всi отi "карi© оченята i чорнi© брови", "вишневий сад зелений i темнi© ночi", "син╨ море", "червону калину", "зеленi байраки", "степ, як море широке, синi╨", "небо блакитне", "чорнi гори", i могили, "що чорнiють, як гори", i тi хлопцi i дiвчата, що "як мак, процвiтають". Варто звернути увагу на деякi мальовничi порiвняння. I так в часi нiчного нападу на Скутару: Неначе птахи чорнi в га©, Козацтво смiливо лiта╨. Загальнозвiсне ╨ порiвняння: "Червоною гадюкою несе Альта вiстi". В "Катеринi" чита╨мо: А без долi бiле личко, Як квiтка на полi: Пече сонце, гойда вiтер, Рве всякий по волi. Дiвчина у нього часто ╨ рожевим цвiтом. Катерина, "як тополя, стала в полi при битiй дорозi". Дитина "червонi╨, як квiточка вранцi пiд росою". Розпука "коло серця, як гадина чорна, повернулась". Зима в Московщинi: "Як те море, бiле поле снiгом покотилось". Взагалi багатство мальовничого елемента дода╨ "Катеринi" незвичайного повабу. Дуже часто поет послугу╨ться грою кольорiв у природi, щоб характеризувати змiну людського чуття. ╙ се звiсна поява, що в добрiм настро© чоловiковi вся природа вида╨ться ясною, всмiхнутою, свiжою i веселою, а в пригнобленнi - понурою, темною, хорою. Характеризуючи настрiй укра©нського народу по битвi пiд Берестечком, Шевченко спiва╨: Ой чого ти почорнiло, Зелене╨ поле, - де зелений колiр, очевидно, ╨ символом здоров'я, сили, краси i надi©, якi були перед битвою, а чорний - символом пригноблення по битвi. Та не треба забувати, що правдивi поети нiколи не позволяють собi тих кольористичних оргiй, у яких любуються теперiшнi декаденти та пленеристи пера i чорнила, ©х описи виглядають радше як вказiвки для маляра або як прейскуранти рiзних вишуканих фарб, анiж як поетичнi креацi©. А погляньте, як описав Шевченко вечiр в укра©нському селi весною - на що вже мотив здiбний до якого хочете кольористичного трактування! Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть, Плугатарi з плугами йдуть, Спiвають iдучи дiвчата, А матерi вечерять ждуть. I знов бачимо аналогiчну процедуру до то©, яку ми видали попереду: поет, коли береться малювати, то не чинить се виключно красками, фарбами, котрi у нього властиво ╨ тiльки словами, зчепленням таких i таких шелестiв i гукiв, але торка╨ рiзнi нашi змисли, виклика╨ в душi образи рiзнородних вражень, але так, щоб вони тут же зливалися в одну органiчну i гармонiйну цiлiсть. Ось у наведенiм вище куплетi перший рядок торка╨ змисл зору, другий - слуху, третiй - зору i дотику, четвертий - зору i слуху, а п'ятий - знов зору i дотику; спецiально кольористичних акцентiв нема зовсiм, а проте цiлiсть - укра©нський весняний вечiр - вста╨ перед нашою уявою з усiми сво©ми кольорами, контурами i гуками як жива. Натомiсть ми бачимо, як поет ужива╨ кольористичних ефектiв зовсiм не там, де вжив би ©х маляр, а для характеристики психiчного настрою людей. I так вiн характеризу╨ крiпацтво: "Чорнiше чорно© землi блукають люди"; сво╨ життя в неволi: Каламутними болотами Мiж бур'янами, за годами Три годи сумно протекли.