йний кущик. Пiд цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але був тепер такий безмежний, що очi для нього були замалi, i той розпач струменiв iз них увсiбiч. Спершу дiти не знали, як до лося пiдступити, щоб i самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та вiдважний, i сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лiд, прокладаючи хiд до берега, а молодший тупцяв бiля нього i, не знаючи, чим допомогти, тiльки зiтхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках. Лось не боявся людей. Вiн стежив за ©хньою роботою, i по його тiлу подеколи пробiгали дрижаки, нiби йому було дуже морозко або ж знову хотiв спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть, спочатку нiчого не розумiв у тiй роботi, та коли канал ще бiльше наблизився до берега, його очi засвiтилися тямою, i тепер поводився смирно, вже не кидався, а тiльки чекав. Заскучавши сама, з лiсу вийшла ©хня гнiда конячина, тягнучи сани, й поволеньки потюпала до рiчки. Вона зупинилася вiддалiк i, помахуючи хвостом, спостерiгала. Потiм ще пройшла трохи вперед. Менший пiдберезник помахав кулаком i крикнув: - Ти теж хочеш провалитись?! Обидва брати й не думали про те, що весняна крига - зрадлива, не зважить i на те, що вони рятiвники. Старший ще рубав, коли лось вiдчув пiд собою мiлке i, вперто гойднувши головою, вискочив переднiми ногами на лiд, а потiм уже й заднiми. Аж захитався i, розкарячившись, ось-ось, здавалось, впаде. Обидва пiдберезники дивилися на нього з недовiрою - ого, який великий, i тепер, коли вiн вилiз, жодному з них не вiрилося, що такий мiг втопитись. Вони безпорадно усмiхалися, ©м хотiлося пiдiйти до нього ближче, але дiти не наважувались. Лось обтрушував з себе воду й скалки льоду. Зiтхнув на повнi груди, пирхнув - та й подивився на дiтей. Його очi все ще були червонi од недавнього розпачу. А потiм лось пiшов. Карячкувате ставлячи ноги, нiби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, вийшов на берег, ще раз озирнувся на рiчку, захоплюючи сво©м зором i залужжя в срiблистому серпанку, й дiтей, якi все ще зачаровано дивилися на нього, не вiрячи, що допомогли врятуватися цьому великому звiровi, й легенько почвалав до лiсу. Гнiда конячина з непорозумiнням дивилася йому вслiд i стригла вухами. Коли пролунав пострiл, то лось деякий час ще бiг уперед, а потiм спiткнувся, нiби натрапив на корч. Дiти спочатку й уваги не звернули на пострiл, але коли лось упав на снiг, вони зрозумiли, по кому стрiляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримiтили i, набравши в груди гiркого повiтря, чимдуху погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що не встигнуть вони добiгти, як лось пiдведеться, знову неспiшно почвала╨ до лiсу, що не було нiякого пострiлу,проте лось не вставав. Лежав на боцi, вiдкинувши ноги, i тепер здавався ще бiльшим. Просто не вiрилося, що такого звiра можна звалити пострiлом, як перед цим не вiрилося, що може потонути. На шкурi ще блищала рiчкова вода, до шерстi поприлипав снiг, а здуховина, не розгарячiла од бiгу, провалилась i навiть не парувала. Голова лежала так, наче вiн прислуха╨ться до землi, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самiм снiгу, нiби чудернацький кущик. Вони й не помiтили, як пiдiйшов до них рiдний дядько Шпичак. Кругленький, як пiдпалок, з пiдпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд iз дiтьми. Мабуть, також був здивований, що оцей могутнiй звiр лежить на землi. Дядько тримав у руцi рушницю, але з таким виглядом, нiби збирався вiд когось захищатись. На губах у нього запеклась бiла смага,мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання. - Га? - обiзвався дядько.Ну як?.. Радiсть на його обличчi змагалася з настороженiстю, i воно бралося то темними, то свiтлими спалахами. Дiти нiчого не сказали - вони нiяк не могли вiдiрвати очей од лося, який нi разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це. - У-ух,видихнув Шпичак, обiйшов навколо вбитого звiра й носаком ткнув мiж роги. Але дiти все ще не вiрили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тi╨© митi, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги. - Це з заповiдника,нарештi обiзвався молодший пiдберезник. - Заповiдник далеко звiдси,вiдповiв дядько.Сюди з заповiдника лосi не бiгають. - Це з заповiдника,знову повторив менший. Дядько почав гнiватись: - А вам яке дiло? - Ми його з води вирятували,сказав старший брат i ненависним поглядом уп'явся в пiдпалкувате обличчя. - О-о, вiн однаково був би втопився!.. I вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого. - Ми його врятували,знову повторив старший брат, i лице почервонiло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров. - Ану замовчiть менi,ще дужче розгнiвався дядько,бо дiстанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумнi, то матимете й собi м'яса, не скривджу. Менший пiдберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи бiльше нi слова, повiв до саней. - I роги вам вiддам,крикнув услiд дядько. Вони й не обернулися, тiльки наддали ходи. - Роги вiддам! - ще гукнув дядько. Коли брати вдарили по гнiдiй сво©й конячинi, то дядька наче щось тiпнуло. Спочатку повiльно ступив один крок, другий,а потiм i побiг навздогiнцi. - Роги вiддам! - кричав, захлинаючись, нiби вони не чули. Шпичак давно вистежував того лося,вiн помiтив його одночасно з дiтьми i, присiвши у виямку, тiльки посмiювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вiрив, що то ©м вдасться, вiн думав, що лось таки знесилиться i його ранiше чи пiзнiше затягне пiд лiд. Але лось виявився дужий i житт╨любний, а дiти - впертi й невiдступнi... Тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замiвши слiди, бо дiти таки подалися в заповiдник, щоб заявити охоронi,в цьому не сумнiвався. Але куди ти його подiнеш? Не затягнеш назад до рiчки й не втопиш знову в ополонцi - далеко, не зрушиш. Але якби мiг затягти й утопити - нi хвилi не вагався б. Тепер дивився на звiра й хотiв вiрити, що лось оживе. Так, як ще недавно дiтям, йому дуже кортiло, щоб лось пiдвiв голову, звiвся на стрункi мiцнi ноги i неквапно побiг до лiсу, як iще недавно бiг, поки дорогу йому не перетнула куля. Проте лось i не ворухнувся. Припав до землi, всiм великим тiлом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стримiли над снiгом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленiти, хоча це йому вже не судилося нi тепер, нi в майбутньому. Налетiв вiтерець, запорошив бiлим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися. ОЛЕНЬ АВГУСТ Женя повертався зi школи. Двiрники кололи на асфальтi лiд, дрiбнi крижинки вилiтали з-пiд ломiв i, виблискуючи гострими крайками, по коротких або довших дугах перелiтали в повiтрi. Сонце дивилося на мiсто радiсно й доброзичливо, широко всмiхаючись. I та усмiшка випромiнювала стiльки тепла, що крижанi скалки танули, пiдтiкаючи свiжою водою, а по димно-сизих бурульках, що висiли на ринвах, котилися дзвiнкi холоднi краплi. Женi було весело. Вiн розмахував стареньким портфелем, з якого виглядали зошити та книжки, i, озираючись по боках, щось галасував. Женя галасував про те, що двiрники рубають лiд, що в струмках, якi течуть уздовж тротуарiв, купаються смiшнi та хмiльнi горобцi, поскубуючи лакованими дзьобиками кожну пiр'©нку на собi. Вiн галасував щось i про тих зустрiчних дiвчаток, якi проходили мимо в розстебнутих пальтах, з грубуватим рум'янцем на щоках; зараз вони здавалися йому ще бiльш дивакуватими й гiдними зневаги, нiж будь-коли. I раптом Женя зупинився. I не тому, що на розi вулицi, де збоку примостився скверик з плакучими вербами, стояв натовп. Його увагу прикував не натовп, а те, що привернуло увагу натовпу. Знiмали кiно. Один чоловiк, якого зразу ж можна було визначити як найголовнiшого, сидiв на високому стiльцi. Коли щось було не так i чоловiк сердився, то вiн енергiйно махав ногами, неначе ©хав на велосипедi. Перед ним був незрозумiлий масивний апарат, який мiг разом iз стiльцем рухатися по двох рейках, наближаючись або вiддаляючись од жовтого автобуса. А бiля жовтого автобуса повiльно виростала черга. Спершу стояв дiдусь, який читав газету. Дiдусь раз у раз поправляв окуляри i зиркав на сонце, мружачись. За ним прилаштувалася молодиця з кошиком, з якого виглядав стурбований довгоши©й гусак. Далi дiвчина у вовнянiй хустинi. Гарнiй дiвчинi було душно, i вона почала розв'язувати хустину, аж доки вугiльнi коси не розсипалися в не© по плечах. З незалежним виглядом, повiльно наблизився студент. Вiн трохи здивовано зиркнув на гарну дiвчину, а потiм обличчя в нього стало таким, неначе бiля автобуса нiкого, крiм нього, не було. Пiдбiг хлопчик з ранцем за спиною i, не стаючи в кiнець черги, пробрався аж до зачинених дверей автобуса. Женя непомiтно для самого себе перейшов вулицю i спинився в черзi. Його помiтили не зразу. Можливо, думали, що це також малий кiноартист. Але Женя не вмiв грати. Вiн повернувся спиною до студента i дивився на чоловiка, який сидiв за зйомочною камерою на високому стiльцi. Режисер Альтов зразу побачив зайвого героя. Гримаса невдоволення з'явилася на його стомленому обличчi. Завжди ма╨ш клопiт з вуличними перехожими! ©м цiкавiше подивитися, як робиться фiльм, а не сам фiльм. Вони ладнi простоювати годинами, неначе в них нема╨ нiяких турбот, не треба нiкуди поспiшати... А тепер ще цей хлопчина. Розкрив рота вiд захоплення. Доведеться починати все спочатку. Альтов пiдiйшов до Женi й поклав йому на плече долоню з довгими сухими пальцями. Тi пальцi були жовтi - вiд курiння. - Звiдки ти взявся? - запитав режисер. - Звiдти, - гойднув хлопець головою на вулицю, блискучу вiд снiгово© води та крижаних скалок. - Ти заважа╨ш. - Я не хочу заважати... - Йди геть. Женi здавалося, що найголовнiший тут - це оператор, який сидiв на видному мiсцi. Два хлопцi пiдштовхували його апарат вперед, вiн наближався по рейках до черги, а потiм хлопцi пхали той пристрiй назад... I Женя вважав, що нiхто тут не може наказувати, крiм оператора. Тому вiн запитав: - А ви хто будете? Альтов почав нервувати. Вперта дитина! Вплуталося, заважа╨ та ще й допиту╨ться, хто вiн такий. Взяв хлопчину за комiр, пiдштовхнув рукою: - Не заважай! Женя вiдiйшов i став осторонь. Вiн не розгнiвався. Мабуть, цей дядько, що сварився на нього, - теж начальник. Вулиця пахла свiжiстю. Високе небо теж пахло свiжiстю, вологою. Повiтря було холодне i чисте. Женя окинув поглядом будинки, що зараз виразно пахли цементом i цеглою, похилу вулицю, по якiй жебонiли струмки, - i хотiв уже йти, щоб розбризкувати ногами воду, щоб хрумтiли пiд черевиками ламкi кристали... Але вiн знову побачив, як до автобуса наблизився знайомий дiдусь iз газетою, потiм молодиця з кошиком, з якого виглядав гусак, потiм дiвчина, студент, школяр, якому, очевидно, було стiльки ж рокiв, як i Женi. Все повторювалося спочатку. Неначе в кiно. Але це ж i було кiно, тiльки воно знiмалося, i все тут було справжн╨, а не таке, як на екранi. Непомiтно для себе Женя знову опинився бiля апаратури. Йому дуже кортiло бути там, де робилося кiно. Альтов помiтив знайомого настирливого хлопчину, помахав невдоволено пальцем. Мовляв, знову заважатимеш? Дивись, бо ще раз вiзьму за комiр... I Женя боязко зупинився вiддалiк, сперся плечем об вологий, тонкий стовбурець липи. Льодова бурулька, танучи на слизькому вiттi, капнула йому за шию пекучою дрiбною кулькою, але вiн тiльки здригнувся вiд холоду. А коли знову капнуло - вiдступив. Знiмати скоро закiнчили. Жовтий автобус загурчав мотором, бiля вихлопно© труби забринiв синiй дим, засмердiло спаленим бензином. Кiнокамеру заховали в машину. Геро© повсiдалися в автобус. "I це все?" - подумав Женя, i почуття невдоволення виникло в його душi. Вiн сподiвавсь на щось гарне, незвичайне, - таке, як у кiно, де переслiдують шпигунiв, мчаться на по©здах через високi гори, де морем пливуть кораблi пiд бiлими парусами. А тут була буденна черга. Тiтка з гусаком... Дiд з газетою... А найцiкавiше не з'являлось, хоча воно неминуче мало бути! - Все, - гукнув йому Альтов, - можеш iти додому. Знiмати бiльше не будемо. - Чому? - Скiнчили! I Альтов засмiявся. Тепер обличчя в нього не здавалось таким стомленим, як перше. Вiн смiявся голосно, широко, показуючи багато бiлих зубiв. Мабуть, вiн розумiв, що оцей хлопчина розчарований, бо не побачив зараз таких гарних епiзодiв. якi звик бачити на екранi. Що ж, йому ще не раз доведеться розчаровуватись... Альтов захотiв зробити хлопчинi щось при╨мне, щоб потiм той мав що розповiдати сво©м товаришам - таким, як i сам, маленьким людям з шкiльними портфелями. I вiн гукнув Женi. - Сiдай у мою машину, провезу! Вони ©хали весняною вулицею; з-пiд колiс похапцем вистрибували краплини, беззвучно падали на тротуар. Лiворуч, бiля Альтова, шибка була вiдсунута, i в машину запорскував швидкий, пружний вiтер. - Хочеш знiматися в кiно? - запитав Альтов у Женi, вивертаючи кермо праворуч. Тепер вони ©хали вузьким, похмурим провулком, де стiни були нуднi й мокрi, а двiрники в старих фартухах не рубали льоду. - Хочу, - майже пошепки вiдповiв Женя, не наважуючись глянути на Альтова. Йому було радiсно. Вiн ©хав з людиною, яка, можливо, зняла чимало гарних фiльмiв. Серед них неодмiнно були й такi, якi вiн бачив, якi йому подобалися. Довго переборював свою несмiливiсть, доки наважився запитати: - А ви хто такий? - Альтов, - просто вiдповiла людина за кермом. - Альтов? - самими губами перепитав Женя, дивуючись, як звучить незнайоме прiзвище. - Так. I Альтов подивився на Женю. Засмiявся. Альтов був задоволений: хлопчина навiть говорити не може вiд радостi, що сидить поруч з ним. Його стан легко пояснити. Сво╨ захоплення кiнофiльмами вiн переносить на нього, бо вважа╨ його ж таким цiкавим i дивним. Хлопчик, мабуть, не може iще розумiти, що Альтов - звичайний, буденний, як i всi iншi. I Альтов засмiявся ще раз... Вiн знав, як нiхто, що не вартий захоплення. Але хiба вiн мiг пояснити це хлопчинi? Той однаково не повiрив би. Вiн, мабуть, ще й досi гада╨, що черга бiля автобуса, яку вони сьогоднi знiмали, - це ще не все. Неминуче мало бути щось вагомiше i значнiше, але воно чи нросковзнуло повз його увагу, чи вiдбулось не перед його очима. Женя сидiв зiщулившись. Його непоко©в той смiх. Вiн сподiвався, що Альтов iще зарегоче. I йому стало незатишно. Тепер йому був непри╨мний оцей вiтер, що вiльно забiгав у вiдчинену шибку. Йому хотiлося б, щоб Альтов пiдняв скло, але не наважувався сказати про це. Ще тодi, коли хлопчина стояв пiд сумною липою i очима, повними захоплення, стежив за зйомкою, Альтов пiдсвiдоме подумав, що добре було б зробити для нього щось гарне. Вiн покликав його в машину, ще й сам не вiдаючи наперед, навiщо це йому здалося. Зараз же, добре усвiдомлюючи, про що може думати першокласник чи другокласник, який, не дихнувши, продивля╨ться фiльм вiд початку до кiнця. Альтов... захотiв бути гiдним його захоплення. - Напевне, на двiйки вчишся? - спитав раптом, угледiвши, що з забутого портфеля випав зошит з брудною обкладинкою. Женя почервонiв, спритно засунув зошита назад. - Нi... - А як же? - Маю п'ятiрки. - Гм, - висловив сумнiв Альтов. Женi страшенно закортiло, щоб йому повiрили. Подивився на Альтова сяючими свiтлими очима i промовив: - Маю п'ятiрки! Це означало багато. I те, що вiн дуже старанний, ретельно готу╨ домашнi завдання. I те, що забруднений зошит уже дописано, завтра вiзьме новенький, з голубою обкладинкою. Альтов сказав: - Це добре. I Женя, вiдвернувшись так, щоб не бачив режисер, усмiхнувся. Отже, йому повiрили. Як це славно, що вiн вчиться на "вiдмiнно", нiколи не спiзню╨ться на уроки. I вiн у душi дав собi слово, що завжди буде старанним i працьовитим. Альтов зупинив машину i вийшов. Кругом лежали купи бито© цегли, гули бульдозери. Бiля незавершених жовтих будинкiв стояли чорнi крани. Пустир був нерiвний, розритий, у ямах рiс бур'ян... Женя також вискочив на тротуар. Альтов заклав руки за спину й дивився прямо перед себе i трохи вгору. Мабуть, вiн бачив сiрi бавовнянi хмари, бо Женя, задерши й собi голову, угледiв ©хнi волохатi, повнi боки. Було надвечiр'я, студенiло. Альтов раптом здригнувся, нiби його пронизав несподiваний холод. I Женя, згадавши, як пiд тонкою голою липою йому за шию попала одна краплина, а потiм друга, - теж здригнувся i взявся застiбати на гудзики сво╨ благеньке пальтечко. - Бачиш оце будiвництво? - запитав Альтов. - Тут менi доводиться знiмати свiй новий фiльм. Правда ж, мало чого цiкавого знайдеш? I справдi, для Женi тут було мало цiкавого. Вiн звик до будiвельних майданчикiв, до робiтникiв у чорних фуфайках, на яких осiв червоний цегляний пил. Вiн звик до грузовикiв, що пiдвозять матерiал, до високих кранiв, що монотонно проносять на тлi синього неба повiльнi стрiли... Тут нiчого цiкавого не було. I Женя сказав: - Правда... - Що правда? - не зрозумiв Альтов. Бо доки хлопчик дiйшов якогось висновку, вiн уже й забув, про що питав, i тепер думав про iнше. - Ну, що кiно тут погане вийде... - А-а-а... Звичайно. I вiн глянув на Женю так, наче вперше бачив. Навiть нагнувся над маленькою постаттю, уважно розглядаючи невиразнi, .ще не сформованi риси обличчя, припухлий рот... - А ти ж, напевне, хочеш у кiно знiматись? - Хочу... - То ми можемо влаштувати це для тебе. Згода? - Еге!.. "Еге" вирвалося само собою. Женя ще й не встиг осягнутi© всього значення того, що йому сказав Альтов. I коли режисер знову випростався, хлопчик дивився на нього знизу вгору закохано й вiддано. У нього тремтiли пальцi, i вiн сховав руки з портфелем за спину, щоб, бодай, цього не помiтив Альтов. Режисер спробував пройти пустирем, - мабуть, вiн хотiв попасти до тих людей, що заливали фундамент, але глина налипла до його черевикiв - чорних, лакованих, i вiн, невдоволено суплячись, повернувся на асфальт, почав обстукувати болото. Темно-рудi шматки свiжо блиснули на сiрому тлi... Женя й собi почав постукувати ногами, бо теж було рушив i до його черевикiв начiплялась глина. Обстукував вiн зосереджено й заклопотано. - Ти мiг би зiграти в мо╨му фiльмi "Олень Август", - сказав Альтов. - Це про пiратiв? - Нi... А чому саме про пiратiв? - Зветься незрозумiле... - Нi, це про золотошукачiв, якi заблудили в тайзi. Правда, я сам нiколи не бачив тайги. Та це не страшно. Ти як гада╨ш? - Не страшно. - Отож... ╞х ма╨ врятувати маленький хлопчик, син одного шукача. Його не хотiли брати в експедицiю, але вiн домiгся свого хитрiстю. Його iм'я - Август, а тому, що вiн марив оленями, шукачi назвали його Олень Август-Альтов вигадував, iмпровiзував. Нiколи в життi вiн не збирався ставити подiбний фiльм. У сво©й творчостi вiн не вмiв фантазувати. I зараз, кажучи неправду, вважав, що його брехня ма╨ благородну мету... А Женя вiрив. Вiн уже уявляв безкраю, зеленоверху тайгу. Хвоя розлилася, як море, а вiн iз старими бородачами сто©ть на сопцi. Вони розгубленi, знесиленi, не знають, куди йти. Але вiн ряту╨ ©х... Як йому це вда╨ться, Женя не знав, але та мiсiя, що була покладена на нього, зараз пiдносила його у власних очах. Адже вiн i сам не сподiвався, що здатен на таке! Альтов запитав: - Тобi подоба╨ться мiй задум, Олень Август? I Женя, який уже був Оленем Августом, вiдповiв: - Подоба╨ться. - I не лякають труднощi? - Нi. - I ти вряту╨ш мо©х золотошукачiв? - Врятую. I йому привидiлось багато-багато оленiв, яких вiн, безумовно, любив. Вони йшли мiж високих похмурих дерев, поколихуючи гiллястими рогами. Оленi ступали повiльно, i очi в них були замрiянi, як у людей. - Куди ти дивишся? - запитав Альтов, пiймавши його погляд, що був прикутий до точки на пустирi. - Оленi, - прошепотiв Женя. - Оленi? - не зрозумiв Альтов. Альтов рiзко засмiявся. Тварини з гiллястими рогами зникли. На пустирi були самi ями - з жовтими або темними стiнами. Женя оглянувся назад. Там також нiчого не було. Тiльки будинки. Нi, цi дiти таки фантазери. Вони iнодi вмiють бачити те, чого нема╨. За словами у них виника╨ жива дiйснiсть. Ось, будь ласка. Вiн говорив щось про золотошукачiв, про хлопчину з екстравагантним iменем. Говорив, навiть не задумуючись... А його супутник вже й зумiв уявити, зумiв побачити. I раптом гостре почуття неприязнi пронизало Альтова. Вiн подумав, що, можливо, оцей школяр з порваним портфелем обдарований тим, чим надiленi справжнi майстри? Вiн уже й зараз бачить свiт iнакше, нiж iншi, для нього по пустиревi ходять оленi... Можливо, цей дар пропаде даремно, бо людина не завжди здогада╨ться, iцо вона - трохи не така, як iншi. Але може бути не так - вона здогада╨ться?.. Альтов сiв у машину. Загурчав мотор. Женя все ще стояв. Тодi Альтов махнув рукою: мовляв, чекаю на тебе. Женя повiльно залiз у машину. По©хали. Альтов почував себе роздратованим. Вiн уже забув, що хотiв цьому школяревi зробити при╨мне. Тепер цього бажання не було. Треба було повертатися додому. Вiн i так багато часу згаяв даремно. Вони ©хали крiзь сутiнки. День згас. Уже не було блискучих вiд весняно© води вулиць. З-пiд колiс не вистрибували краплини, колеса шурхотiли по льодянiй кiрцi, яка встигла з'явитися. I не було двiрникiв у фартухах та з ломами. Альтов зупинив машину бiля великого будинку з бiлими урочистими колонами. Напроти був скверик. На зелених лавках нiхто не сидiв. Тiльки дiдусь з коротенькою борiдкою йшов мимо клумб i постукував палицею. - Я при©хав, - сказав Альтов. Женя хотiв запитати: "А як же з кiнофiльмом? Буду я знiматися чи нi?" Але не наважувався. Вiн вловив, що в настро© Альтова сталися змiни. I нiяк не мiг второпати, чим вони викликанi. Адже у машинi сидiв спокiйно, не зачiпав нiчого... Ага, це все винуватi оленi. Альтову не сподобалося, що вiн тодi побачив ©х на пустирi. Може, ©х i справдi не було? - Може, ©х i справдi не було? - вголос сказав вiн. - Кого? - Оленiв... В очах Альтова блиснули злi iскорки. Нi, йому все-таки добряче надокучив оцей хлопчисько. У нього якась хвора уява. Йому ввижа╨ться те, чого нiде нема╨... Альтов вiдчинив дверi i сердито сказав: - Виходь! До машини наблизилась молода красива жiнка. У не© були виразнi повнi губи i круглi очi. Вона сказала звучним, гарним голосом: - А я вже давно чекаю на тебе. У Женi висковзнув iз рук портфель, зошити випали на тротуар. Вiн нагнувся, почав збирати. - Кого це ти привiз? - запитала жiнка, сiдаючи в машину. Альтов вiдповiв: - Бачиш, йому також хочеться знiматись у кiно. Як i тобi, люба. Але в нього нема╨ нiяких даних. - А я? У мене ╨ данi? - запитала гарним голосом жiнка. - О-о! - сказав Альтов i задоволене засмiявся. Машина по©хала... Зошити попали у воду, обкладинки посiрiли, були бруднi. Женя встромив ©х до портфеля - i раптом захотiв пожбурити той портфель хтозна-куди. Його розгнiвали слова, сказанi Альтовим. Хiба вiн набивався? Женя вже й замiрився, але зовсiм близько бiля нього, в скверику, йшов дiдусь з короткою борiдкою. Дiдусь дивився прямо перед собою, не звертаючi© уваги на вулицю, але Женi здавалось, що вiн усе бачить... Звiсивши голову, подався додому. I раптом, неначе блискавка, спалахнуло: вiн - Олень Август! Незважаючи нi на що! Хай той Альтов що хоче, те й каже. А йому однаково. Вiн сам гратиме. Сам iз собою. Вiн зробить таке кiно, що всi ахнуть вiд здивування. I вiн вряту╨ золотошукачiв! I Женя застрибав на тротуарi, розмахуючи портфелем. Пiд ногами захрумтiли льодянi скалки. Женя щось кричав нерозбiрливе й радiсне. Вiн бiльше не згадував Альтова, той був би зайвий в його думках, у його щирих веселощах. Вже було зовсiм темно, коли Женя йшов через парк. Тут пахло мохом, бруньками, сирим камiнням. Вiн попав у най-глухiше мiсце - i зупинився. Серце в нього неначе опустилося глибоко-глибоко; стало хвильно й бентежно в грудях... Серед тихих кущiв, мiж якими бiлiли клаптики снiгу, ворушилися гiллястi роги. Нi-нi, то не тiнi вiд вiття стелилися внизу, бiгали по стовбурах, то рухалися роги, то йшло назустрiч багато мовчазних, весняних оленiв... ХТО ТИ? (скорочено) Матрос, видно, вже давно був списаний на берег, проте й досi форсив у смугастому тiльнику й широких та важких штанях-кльош. Татуюванням вiн нахвалитися не мiг, хiба що маленьким якiрцем на зап'ястi лiво© руки. Безкозирка на круглiй, як динще бочки, головi сидiла немов улита. - О, й ви тут сходите,мовив до високо© дiвчини, яка скочила слiдом за ним iз автобуса на занесене густою подiльською курявою подвiр'я автостанцi©. Дiвчина була вогнисто-руда, й коси ©© роздимались хвилями тугого полум'я. Пiд тим полум'ям свiтилось чистою бiлизною напрочуд вродливе обличчя, на якому особливо вирiзнялись брови та очi - глибокi й блакитнi. Крижаний вираз на обличчi надавав холоду й незворушливостi ясному поглядовi блакитних очей, i тому вiн був жорсткуватий i непривiтний. Дiвчина нiяк не реагувала на реплiку калишнього матроса. Тримаючи в рулi цератову дорожню валiзку, вона роззиралася по боках... На дiвчину звертали увагу всi. По-перше, звiсно, тому, що була тут, де всi знають усiх, чужою, а по-друге, коси ©© полум'янiли вогнем осiннього золотистого листя... З центру мiстечка, де росло багато кленiв та акацiй, дiвчина звернула на довгу вулицю, заставлену цегляними будиночками пiд шифером чи бляхою... Зрештою ось i будиночок за тi╨ю адресою, яку вона шукала. Дiвчина вже хотiла ступити на зелененьке, як мох, хоч i засмiчене клаптями газет i трiсками подвiр'я, та в останню мить пройшла мимо похилених ворiтець. Спинилася неподалiк. Цегляний будиночок весело свiтив червоною, добре випаленою цеглою низьких сво©х стiн, на яких вiкна видавалися уламками голубих весняних крижин. На шворках у дворi висiла бiлизна -стiльки шворок i бiлизни можна побачити лише у дворах будиночкiв, де мешка╨ кiлька сiмей. Мимо йшла бабця з жовтою господарською сумкою в тонкiй, як лоза, руцi. - Скажiть, будь ласка, чи не тут живе Дарина Дмитрiвна? - Хто? - Одарка Шмаглiй... - Одарка живе...Й вiльною кощавою рукою тицьнула: - Вiкно крайн╨... Перший пiд'©зд. Щось непривiтне було в зсутуленiй постатi бабцi, яка почимчикувала геть по вулицi. Дiвчина дiстала дзеркальце, поглянула на сво╨ вiдображення... i рiшуче звернула на подвiр'я. У тiсному коридорi стояли якiсь мiшки, ящики, вiдра, валявся по кутках усякий непотрiб... Однi дверi, другi, третi - i всi не схожi мiж собою... Вибравши потрiбнi (з-пiд верхньо© полущено© коричнево© фарби бiлiли латки старiшо© фарби), дiвчина постукала зiгнутим пальцем i стала ждати. Обличчя ©©, строге й напружене, ледь-ледь порожевiло на вилицях. Дверi одчинились iз виляском, наче з-за них рвався на волю злий дух. Цей злий дух був хлопчиком рокiв шести-семи, горбоносим, iз прищуленими вухами, з постiйним жаром мисливського азарту в очах, схожих на косуватi камiнчики слив. - Дарина Дмитрiвна тут живе? - поспитала незнайомка, дивлячись iз холодною цiкавiстю на хлопчину. - Тут,мовив той, i в нижнiй щербинцi зубiв показався кiнчик язика, мов ящiрочка. - Тут живе,луною озвалося за спиною в хлопчини, i з-пiд лiктя показалася кучмата дитяча голiвка. Вмить кучматi русявi пасма розпались, i з ©хнiх свавiльних хвиль постало миловидне й блискуче, наче обкатана морська галька, обличчя дiвчинки, ©© пишнi губки скидалися на двi пелюстки ранково© ружi, що переблиску╨ росою, карi вiчка мерехтiли, як равлики. Дiти мовчали, стежачи через порiг за гостею. Дiти були зовсiм не схожi мiж собою, як, скажiмо, цвiт гарбузовий не схожий на цвiт вишнi. - Дарина Дмитрiвна часом не на роботi? - Нi,похмуро сказав хлопчина, себто цвiт гарбузовий. - Значить, ©© можна побачити? - Нi,озвалась дiвчинка, себто цвiт вишнi. I поцiкавилась: - Ви не з соцзабезу? - З соцзабезу? - повторив хлопчик. - Нi, я ...здалеку. Хотiла побачити Дарину Дмитрiвну.Гостя розгубилась i, клiпаючи повiками, почувалась нi в сих нi в тих.Де ж вона? - Мама в лiкарнi,мовила дiвчинка. - У лiкарнi? - здивувалась незнайомка. I вражено поспитала: - Чия мама? - Наша мама,пояснив хлопчик. - Дарина Дмитрiвна, так? - навiщось уточнила незнайомка. - Мама Одарка,в один голос вiдповiли дiти. Дiвчина, супроводжувана ©хнiми поглядами, подалась надвiр. Тут вона сiла на лавчинi, й перед самим ©© обличчям трiпотiла почеплена на шворцi випрана бiлизна... Дiвчина схопила обличчя долонями й пробудилася вiд того, що хтось поряд сказав: - Тьотю... Перед нею стояли дiти Дарини Дмитрiвни. Хлопчина тримав на плечi двi вудочки, довгу й коротку, а дiвчинка - полотняну торбину й бляшанку. - Ви не ждiть,сказав хлопчик.Мама в лiкарнi й повернеться не скоро. - Вона дуже хвора,додала дiвчинка. - Ви по рибу? - навiщось поспитала незнайомка. - Ми щодня ходимо по рибу,мовила дiвчинка... Незнайомка, мружачись, дивилась, як дво╨ дiтей дружно йдуть споришевим подвiр'ям, як ©хнi худенькi постатi зникають i показуються помiж бiлизною, як на бiлих сорочках i простирадлах мелькають ©хнi тiнi... Вiдчуваючи бiль i пустку в душi, непорозумiло дивилась на довколишнiй свiт i, мабуть, не вiрила в справжнiсть його. Iлюзiя несправжностi була така сильна, що дiвчина заплющилась на мить - i струснула головою... Тепер уже та бабця дибала без господарсько© сумки, голiруч... - У лiкарнi Одарка, хiба тобi дiти не сказали? А ти ©й ким доводишся? Бо вона тут самотиною живе, не тутешня. Либонь, родичка чи нi? - Родичка... - Значить, далека,здогадалась бабця й дивилась недовiрливо. -Далека, так? - Менi тiтка дала адресу,спробувала пояснити дiвчина.Я навiть адреси не знала... З-пiд Одеси я... - А що привело в таку далеч? - Провiдати закортiло. - Ага,гойднула бабця кругленькою та бiлою капустинкою голови. Спритною була вивiдувачкою, та дiвчина не квапилася зi сво©ми та╨мницями.У лiкарнi Одарка, хай Господь милу╨... ╞© зморшкувате личко засяяло спiвчуттям, проте очi не ожили, зосталися схожими на двох волохатих гусениць у побурiлих осiннiх листочках. Присiла на лавчину скраю, мовила: - Лiку╨ться, а чи й поможе ©й те лiкування... Дiтей жалко, малi ще зовсiм. Iлько вiд одного батька, а Галя вiд другого. - Який Iлько? Яка Галя? - не втямила дiвчина... - Дiти ©© - Iлько i Галя... Перший був славний чоловiк, робив у локомотивному депо, вiд грудно© жаби помер. I хату залишив Одарцi, i майно, i грошi на книжцi. Та вона хутко пустила все з димом, тiльки закурiло. - З димом? - нетямковито перепитала дiвчина.3 яким?.. Згорiло? - Та не згорiло, де там,жебонiла бабця.©й би жити в чоловiковiй хатi, ©й би доглядати хлопця, а вона вiзьми й сплутайся. Ще не стара, то хай би знайшла чоловiка, але ж не такого. Достеменний циган! ╞здить на "Волзi", в нього жiнка ╨ в кожному селi, нинi вiн балю╨ в одно©, а завтра вже похмеля╨ться в друго©. I квартира своя в мiстi. Одарка йому не пара, i вiн ©й не пара... Завжди отам,кивнула на клени пiд дерев'яним сарайчиком,свою "Волгу" ставив. Значить, в Одарки в грошi, коли "Волга" в дворi... Коли не було грошей, вiн не при©жджав, цей Рафальський... - Якi грошi? - не зрозумiла дiвчина, покусуючи бiлими зубами нижню губу. - А такi! Хату, що в спадок дiсталась вiд чоловiка, вона продала, бо Рафальський вимагав грошей. Одарка йому i горiлку, й костюми купувала. А вже дiвчинку вiд нього мала, Галю. Дума╨ш, записав дитину на себе? Де там! У нього, видно, таких побiчних дiтей повно... Одарцi в депо дали оцю кiмнатку, виселилась тут сiм'я в новий будинок. I я казала, й сусiди казали Одарцi: схаменись, забудь свого цигана, думай про дiтей. А така вдачасвiту за ним не бачила, все ладна була йому вiддати. Рафальський чим платив? Поки грошi - приймав у себе й сюди при©жджав. А як злягла в лiкарню, то "Волги" _нi разу не було в дворi. Дiти самi хазяйнують. А жалко ©х, малi. Сусiди пiдгодовують. А завтра як? Треба для них пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий. ╙ ж такi притулки, правда? Дiвчина слухала з сухими та шорсткими очима, неначе а целуло©ду виточеними. При словах про дитячi притулки заклiпала повiками, перемагаючи раптовий приступ плачу, та не перемогла, й блакить ©© погляду засрiблилася тоненькою росею. - Хай Господь милу╨, звiсно,жебонiла бабця-печерижка,щоб у наш час... Так тiльки ранiше траплялося, ще по тих роках. Не дiждешся Одарки, з лiкарнi вже ©й дороги нема... То ким ти ©й доводишся, га? У дiвчини ледь тремтiли губи. Вона, либонь, уже не бачила нiчого довкола й не чула балакучу бабцю, а тiльки прислухалась до болю в сво╨му ╨ствi, прислухалась до тих знеможливих струмiв, якi пронизували тiло й затьмарювали свiдомiсть. Бабця щось турботливо гомонiла, та дiвчина раптом звелась iз лавчини i, прикладаючи долоню до губiв, наче силкуючись стримати ридання, що рвалися з грудей, пiшла з двору, спотикаючись i заточуючись. Отямилась у парку. Мимо гiпсового фiзкультурника... зiйшла на берег ставу... Стулила вбiк i вiдразу ж за кущами верболозу наткнулася на риболовiв - Iлька i Галю... Обо╨ тримали в руках вудочки й зосереджено, як завороженi, стежили за поплавцями. В ©хнiх щупленьких постатях вiдчувалося стiльки приречено© терплячостi, що в дiвчзпiи, мимовiльно© сторонньо© спостерiгачки, тоскно занило серце. - Агов! Брат i сестра миттю обернулись - i зацвiли усмiшками, впiзнавши недавню гостю. - ╞сти хочете? I, не чекаючи вiдповiдi, стала дiставати з сумки батон, ковбасу, сир, яйця, печиво. Незабаром усi сидiли на травi, пiдiбгавши ноги, i з апетитом жували бутерброди. Посерединi ставка плив дядько в надувному гумовому човнi, гребучи широкою лопаттю весла... I при©жджiй дiвчинi здалося: ця картина не те що знайома з дитинства, а рiдна, щемливо дорога... I вже не було в душi недавнього надриву почуттiв, а стало спокiйно й мирно. - I ловиться риба? - спитала. - О! - радiсно вихопилося у хлопчика, який, либонь, тiльки й чекав на запитання. Його набурмосене личко ожило, заграло.Без улову не поверта╨мось. Ловляться карасi, линки, сазанчики, окунцi, коропи. - Я вчора зловила отакого коропця,доказала Галя руками, в однiй тримаючи булку, а в другiй кусень ковбаси.Пiймався на черв'яка. - Якби не з берега, а з човна,- мовив Iлько й кивнув на риболова, що в гумовому човнi приставав до острiвця посеред ставу,то можна було б велику рибу вудити. I навiть на базарi продавати. А так вистача╨ на прожиток. - Тобi ж дядько Тилимон обiцяв дати свою стару довбанку... - Обiцяв. Каже: як помру - тодi й вiзьмеш.I додав iз поважним виглядом: - А вiн ще такий здоровий, не збира╨ться вмирати... Можна плiт збити з дерева, але те вже на ту весну, мабуть, як мати з лiкарнi випишеться. Бо, казала, ма╨ пiдлiкуватись. - Iльковi цi╨© осенi йти до школи,мовила Галя. - Ага. Тiльки в мене ще нема нi зошитiв, нi книжок. - В якiй лiкарнi лежить мати? - поспитала дiвчина, вiдчуваючи, що сльози знову засвербiли в очах. - У нашiй, бiля залiзницi. Тiльки до не© однаково не пускають. Ранiше ми ©й усякi передачi носили - молоко, пряники, а вчора не взяли, повернули, й тiтка в бiлому халатi сказала, щоб ми бiльше не ходили. - Спасибi за обiд,поважно подякував Iлько. Й заквапився до води: - О, мiй поплавець потонув! Галя взяла свою вудочку на березi, насилила на гачок свiжого черв'яка i, забрiвши в воду, розмахнулась широко, по-хлоп'ячому. Раптом вона повернула русяву свою голiвку з розмаяним волоссям, поспитала весело: - А як вас звати? - Так, як i тебе,вiдповiла незнайомка. - Галя? - зрадiла дiвчинка. - Галя,гiрко всмiхнулась незнайомка. Вона подалась через тiнистий мiстечковий парк так, наче ходила тут часто i знала кожну стежку й кожне потайне мiсце... Обiйшовши збоку смугастий шлагбаум, дiвчина вже напевне знала, що ген попереду, де стримить над дорогою рядок тополь, ма╨ бути лiкарня... У приймальному поко© ©й трапилась натоптувата няня. - До Одарки Шмаглiй? - перепитала.Лежить у нас така... Хто ж тебе пустить?.. Нема зараз нiкого з лiкарiв, усi гуртом на операцi©... Та й не можна до не©. Тут ©© рiднi дiтки навiдувались - i то... - Я вiд ©© профспiлково© органiзацi©,знайшлась вiдвiдувачка.Вiд колективу, маю дуже важливе доручення... - Та якi вже можуть бути до не© доручення... Спить вона. Ото хiба що поглянеш, а побалакати чи й удасться... Ох, i перепаде менi, як довiдаються! Ця дорiдна, немов символ жiночо© перезрiлостi, няня таки мала чуле серце i, вiдкривши дверцята шафки, дiстала бiлий лiкарняний халат... По коридору вона котилась, наче на безшумних гумових колесах... Вiдчинила дверi палати, кивнула туди головою: - ╞© лiжко пiд вiкном... Спала горизнак - посерединi, мiж двома боковими лiжками - хвора, якось дивно поклавши бiля вух долоньки худеньких рук. Лежали долоньки, як розгорнутi чутливi листочки, ловлячи сонячне промiння, що падало через вiкно, i в тому була якась зворушлива безпораднiсть. Обличчя жiнки - змарнiле, з гострими вилицями, обтягнутими тоненькою, мало не прозорою шкiрою, а проваллями очей, пiд якими ще бiльшими проваллями видавалися синi смуги,було таке чуже, незнайоме, що дiвчину пройняв раптовий конвульсивний острах, i вона несподiвано сiпнулася всiм сво©м молодим, здоровим тiлом. По хвилi ©© вуста ледь чутно щось прошепотiли, проте сон хворо© був такий мiцний, що вона не прокинулась i не розклепила повiк. - Хай спить,озвалась жiнка, що механiчно колотила ложечкою лiки в склянцi.Коли Одарка спить, то ©й легше. Вiдвiдувачка знов повернула голову на той голос: мовби чула й не чула. - Ввi снi завжди легше,пояснила хвора. Дiвчина знову перевела погляд на тi двi розтуленi долоньки, помережанi безлiччю борозенок, уже побитi жовто-зеленими плямами, що розпливались не на шкiрi, а десь у глибинi пiд шкiрою. Такими самими неживими темними плямами було поцятковане обличчя, шия, а також груди у викотi лiкарняного халата. Судома перехопила дiвчинi горло, й вона здригнулась, вбираючи повiтря через нiс iз легеньким посвистом-хлюпанням. Зiр заткався пеленою слiз, ©хнiй туман тремтiв - i тремтiли бiла палата, кущi бузку та акацiй за вiкном, лiжка з хворими. Й раптом через ту пелену, через туман привидилось, що важкi, змертвiлi повiки хворо© ворухнулись, з-пiд них блимнуло сухе свiтло погляду... Опанувавши себе, справдi вже зустрiлася з тим поглядом, який з тоскною натугою сотався десь iз самiсiнького нутра хворо©, ©© болящо© свiдомостi. Погляд був зiтканий iз тьмавостi, неусвiдомленостi - власне, вiн здавався лише iнерцi╨ю колишнього живого погляду очей. Проте дiвчина побадьорiшала, приглядаючись до змученого хворобою обличчя, до губ, темна тiнь яких, виснажена й тоненька, ледь прикривала випнутi зуби. Дiвчина, гноблена високим сво©м зростом, опустила голеву до грудей, наче тягнучись ближче до хворо©, i ©© вуста знову щось прошепотiли беззвучно... Обличчя хворо© зосталось байдуже i чуже. Це було обличчя людини, яка нiчогiсiнько не здатна осмислити, впiзнати. А оскiльки мовчання затяглось, то голос, який зненацька пролунав у палатi, видався несправжнiм. - Хто ти?спитала хвора. Спитала, а свiдомiсть ©©, либонь, була десь далеко. I ще не пролунала вiдповiдь, як вичахлi й прозорi, мережачi блiдими жилками повiки стали наповзати на суху випуклiсть гарячкових очей. Наповзали повiльно, як невiдворотна бiда, й тепер уже ©хн╨ болiсне ткання лежало на очах. I не можна було зазирнути в них, не можна було через ©хнiй догляд дiткнутися до свiдомостi, оповито© химерним сном... - Хай поспить,- мовила пацi╨нтка з сусiднього лiжка.- Що ©й передати?.. Я не за передачу кажу, нi. Передачi ©й не потрiбнi... Хто приходив? У цей час