-...Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш.  Дай  i  менi
сказати.
   Замовкла.
   -...А тепер я тобi скажу. При©жджа╨ в наш  город,  провiнцiальний,  так
сказать... Ми ж  люди  темнi,  провiнцiальнi,  так  сказать  (iронiя)  ...
При©жджа╨, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i  кричить  на
всю горлянку:
   "Што тут розв╨шалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!" I що ти йому  на  це
скажеш? Ну?
   Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський - син Михайла - живе у  Вiднi  й
бiльшовик, i, як резонно замiча╨ Стефан, Веронiка нiчого не доказу╨.
   Дядя Варфоломiй трiумфу╨.
   I розказу╨ ще про другого, "онi, так сказать" -
   - Про╨хал дв╨стi вьорст по Укра©н╨ i не нашол мови,  но  зато,  правда,
нашол укра©нскi╨ настро╨нiя.
   - Ага! Ага!
   Дядя Варфоломiй ще трiумфу╨. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння
й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збира╨  книги:
чверть  години  на  лекцiю.  Дема  надхненно  дивиться  на  небо,  вiдкiля
прорвалось сонце.
   Стефан сказав:
   - I все-таки я за Веронiку.
   Дядя Варфоломiй розмаху╨ руками. Пода╨ться корпусом:
   - О, безумовно! Як же: рука руку ми╨. Тодi Стефан ще каже:
   - Ви, дядю, вчитель гiмназi©, i я уявляю, що  ╨  вашi  учнi  -  мабуть,
безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати  в  фабричнiй
авдиторi©. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на  речi?  Хоч  би
посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви зна╨те:  який  обсяг  мiж  вашим
полiтиканством i автором "Вiн iде"?
   Дядя Варфоломiй хвилю╨ться:
   - Софiстика! Софiстика!
   А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
   - А ти б чого хотiв?
   - Як чого?
   - Якого хвiстика?
   Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумi╨.
   Тодi, звичайно, трiумфу╨ Веронiка. Дядя Варфоломiй розмаху╨ руками i -
   - бац!
   - побiг на вокзал, не попрощавшись,  на  дачний  потяг,  щоб  знову  на
закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а  потiм
уже додому, на заняття.
   ...I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi  снiги.  I
от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це
Дема. Дема сто©ть бiля мольберта i з мукою дивиться на  лiнi©.  Вiн  каже:
"Коли я нарештi напишу картину?.." А далi йде мiська  нiч,  десь  тривожно
б'╨ться калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла.  Iде  свiтанок
анемiчний, матовий, зажурний. Дема сто©ть бiля вiкна, здавивши голову, пiд
очима лежать  синицi,  i  погляд  його  блука╨.  Дядя  Варфоломiй  спитав:
"Стефане, чи не збожеволiв вiн?" А Дема пiдiйшов i написав:
   "Мане, факел, фарес..."
   Десь закричала Веронiка.
   Дядя Варфоломiй прокинувся.
   Чорт зна╨ що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя
Варфоломiй каже тихо, ледве чути: "I слава Богу!.. Потяг  мчить".  У  дядi
Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже хова╨ теплу  надiю,  що
змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить  хтось  сво©м  смiхом  у  цiм
домi, що на  Тарасовiй  вулицi,  вище  вiд  гiмназi©,  в  тихiм  повiтовiм
мiстi... Чудово! Божественно: в кiмнатi музика - це спiва╨ тиша сво©  тихi
мелодi©,  за  дверима  садок  i  пищить  птичка   "чик-чирик!   чик-чирик!
чик-чирик!". А хтось каже: - Дя-адя! - нарозпiв, i тьохка╨ солов'╨м серце.
Дядя Варфоломiй ще раз згадав  телеграму.  Ще  раз  вийняв  ©©  з  кишенi,
полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.
   ...Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса.  Знову  дрiмалось.
Тра-та-та-та... Тра-та-та-та... I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався  в
щiлини.
   ...I сниться все, що пройшло, вiдходить - i жах, i грюк,  i  чорт  зна╨
що.
   ...Потяг мчав на пiвнiч.
   Дядя Варфоломiй при©хав. На порозi стрiча╨ Стефан. Дема спить, хропить.
Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:
   - Нарештi. От дорiжка!
   Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя,  очима
й мовчки розв'язу╨ клунок. Дядя Варфоломiй спитав:
   - Ну, як дiла?
   - Нiчого.
   - Добре. I ми нiчого, живемо - хлiб жу╨мо. "Красную Ниву" виписую. ╙сть
i вiршики, i "технiка" - все  як  полага╨ться.  А  то  iнодi  пiсля  обiду
полiтичний огляд прослуха╨ш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.
   ...Вузлик  розв'язаний.  Пахне  свiжим  хлiбом,  ще   чимось   смачним,
солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе
з Демою на сухарях.
   -...Як же Веронiка? Часто бува╨ в тебе?
   - Два тижнi не бачились.
   - Два тижнi?
   - Так, i не знаю де, бо жила  ранiш  за  раднаргоспом,  а  тепер  треба
шукати...
   Дядя Варфоломiй перебива╨:
   - Так ти з нею досi не говорив???
   - Нi.
   - Нехороше. А виклика╨ш телеграмою.
   - Я написав тiльки про згоду...
   - Нехорошо.
   Дядя Варфоломiй  ма╨  вигляд  остаточно  ображеного,  i  це  для  того:
завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi  спiвають
зараз олесiвськi  солов'©,  i  пахнуть  там  укра©нськi  троянди,  зна╨те,
пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.
   ...В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш.  Наприклад,  на  столi:
"Капiтал", тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело  i  -  чого  тут
тiльки нема!
   В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики  мешканцiв,
чути - кричить, грима╨ брук. Город пiдвiвся, i  летять  мотори,  i  бiжать
тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок.  Над  городом  нависли
велетнi пiвденно-захiдних хмар.
   Дядя Варфоломiй при©хав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном
i сiв на кровать. Тодi вiдхиля╨ ковдру й лоскоче п'ятку Демово© ноги. Дема
мука╨. Дядя регоче. До Стефана:
   - В драмi був?
   - Нi, на концертi молодо© фiлгармонi©. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:
   - Ах ти, ячейко!
   -...i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi  масиви
весняних хмар туди далi - звичайно його не  видно,  а  вiн  ╨  на  пiвднi:
маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:
   "Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину". А
Дема казав з патосом - "Ой ти, краю мiй тривожний - виконкоми й сум!.."
   ...I, значить, у цьому  городку  жила-була  сiм'я:  папа,  мама,  брат,
сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так  (iз  драми  батьки  й
дiти): папа прокляв дiтей - Стефана й  Веронiку,  тому  що  вони  пiшли...
Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а по©хали в Болгарiю.  Дядя
Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема  iншо©  фамiлi©,  просто
товариш... I от городок (крiзь  сивi  масиви  весняних  хмар  на  пiвднi),
закинута станцiя, спогади,  революцiя.  I  кричить  революцiя  над  вухом:
Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i  Досто╨вський,
i Рафаель, i глибина глибин.
   А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця,  бабуся).
Веронiка перейшла на другу квартиру - i бабуся  перейшла.  Тепер  Христина
каже:
   - Що з мо╨ю Веронiкою зробили? Не зна╨ш, Стефане?
   Стефан мовчить...
   ...Дядя Варфоломiй ще полоскотав:
   - Ах ти, ячейко!
   Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:
   - Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чу╨ш?
   Тодi йшла весна.
   Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно - пожарами. З  далеких  курганiв
республiки на лонi сизо© безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i
по вулицях проходив сторожкий, запашний  шум.  Ночi  клекотiли,  кипiли  й
зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На  прозорiй,
чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.
   ...I от сидить  Веронiка  й  робiтниця  Христина.  А  от  з  книги  дум
народнiх:
   прийде,  гряде  час:  забармашать  посьолки,  машини,  заводи,   оселi.
Забармашить земля. I як музика польових просторiв, лл╨ться ця  надзвичайна
агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають  вечiрню  молитву,  коли
жеврi╨ свiча загiрного сонця.
   -...Слава в верхiв'ях революцi© i на землi радiсть.
   ...Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбира╨ сво╨ сиве волосся. I каже
Христина:
   -...Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум,  що  в  тебе
нема нiкоторо© правди? Буржуй ти - i больш нiчого. А що я безпарт╨йна,  то
я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацько╨  собрання.
Должон за правду стоять.
   ...Веронiка сидить, нахиливши голову.
   На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт  iз  слобожанських
степiв, що оточили город. Весна.
   I лише сторожкий клекiт по  туманних  шляхах.  I  спiва╨  боян  вечiрню
молитву, i каже слово "о  полку"  людяности:  за  морями,  за  лiсами,  за
широкими тривожними ланами лежать  золотi  пiски,  i  блукають  там  отари
здiйснених бажань, i чути вже шум - то зграями линуть на захiд. I кажуть з
тоскою:
   - Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах,  далеко,
за невiдомiсть. Боян змовк. ...Веронiка сказала:
   - Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,
   Христина сказала:
   - Товаришочок! Чого ти така сумна  стала,  змарнiла  зовсiм?  Парубчину
тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка  сiла  бiля
Христини й перебирала ©© сиве волосся.
   -...Зна╨те, колись у дитинствi в мо╨© мами були обмороки. I от я бiгала
за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, зна╨те, дуже кохала маму.
I менi хотiлось ©© закохати, зовсiм, щоб мене не було.  Ляжеш  бiля  мами,
притулишся до не©, i так щiльно, що хочеться влiзти в ©© тiло, злитись  як
одно тiло... I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як  смерть,  i
©© одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала  свою
лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб  болiло.
I тодi, зна╨те, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!
   Змовкла й ще сказала:
   - Це радiсть терпiння, бабусю.
   ...На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка  прокинеться
брук. В кiмнатi вогко, жеврi╨ каганець.
   ...I в цей час на другому  кiнцi  города  за  рiкою  Дема  сто©ть  бiля
мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою  дивиться  в  глуху  весняну
iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями.  Навпроти
в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються дверi i випускають,  i  випускають
(як це в Горького?) "безпокойних i iних".
   Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться  в  глуху  весняну
iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: "Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю
завтра пiти". Стефан сказав: "Не знаю. Я,  дядю,  в  полiтичних  дiлах  не
фахiвець".- "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг
спати. Спить.
   ...Стефан, як i завжди пiсля  роботи,  спокiйно  чита╨  газети  й  щось
заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi  очi,  як  в  оленя,  уважно
дивляться крiзь окуляри.
   -...Демо, покинь! Лягай спати.
   - Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от  -
мо© пензлi лежать.
   Стефан усмiхнувся:
   - Знову за сво╨. Чудний ти, Демо.
   Тодi Дема кида╨ться до столу й жагуче говорить:
   - Образливо оце; от ти такий собi Стефан, ма╨ш такий же свiтогляд, як i
я. I чого ж тво╨ життя так тихо, лагiдно йде? Чому мо╨ не так? Ти не  хам,
ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл...
   - Дякую за комплiмент!
   - Дякуй - не дякуй, а це  правда.  I  от  виходиш  ранком  спокiйно  на
роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм чита╨ш газети. Що це?
   Стефан ще усмiха╨ться, пiдводиться й дивиться на гори важких  хмар,  що
мовчазно стоять над покрiвлями.
   -...Я,  Демо,  бувший  математик,  фiзик,  i  я  знаю,  скажемо,   цiну
Декартовiй системi координатiв... Лягай спати. Я теж утомився.
   ...Проходили шумно по вулицi натовпи  з  опери  й  зникали  поодинцi  у
вогких масивах весняно© ночi.
   -...Слава в верхiв'ях революцi© i
   на землi радiсть.
   ...Гряде  весна.  I  повiнь  так  шумить,  що  на  серцi   надзвичайний
божевiльний пожар.
   Дядя Варфоломiй пiшов у город.
   ...Було свято. Були  вдвох:  грали  в  шахи.  Дема  розказував  щось  з
iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю  мат!
про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя  чудову  казку:
"Рiкi-Тiкi-Тавi".  Дема  пiшов.  За   стiною   хтось   у©дливо-одноманiтно
повторював:
   - Суб'╨кт в об'╨ктi.
   Стефан подумав, чогось згадав старого  ╨врея-ортодокса  з  Полiсся.  Аd
litteram.
   ...А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль  i  Ко.
Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамва©, собор, брук.
   -...Веронiка не приходила?
   - Нi! - це Дема.
   - Варфоломiй казав, що бачив ©©.
   ...Дема  сто©ть  бiля  мольберта,  й  знову  пада╨  тоскний  погляд  на
мольберт. "Тiльки лiнi©". Бiльш нiчого. "Тiльки лiнi©".
   ...Трамвай, собор, брук.
   А дядя Варфоломiй  дiйсно  бачив  Веронiку.  Бачив,  як  вигляда╨,  але
Стефановi про  це  не  сказав.  Обiцяла  завтра  зайти.  Веронiка  йшла  з
парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню.
Радiсть так лоскотала, що прямо - чорт! Веронiка розказала, що живе  тепер
на Поярних Посьолках. Перебралася з  квартири,  що  за  раднаргосом.  Дядя
Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала...
   "Ну, не кажи". I  тут  же  згадав  телеграму.  Дядя  Варфоломiй  навiть
ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Веронiка сказала:  "Не  вiк  дивитись
плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше.  Виросла  досить  з  того
часу. Не мала дiвчина".
   Дядя Варфоломiй глянув на не© й раптом зрозумiв:
   "Веронiка жона". I згадав якийсь портрет з Третьяковсько© галере©...
   ...Це було вчора...
   ...А зараз пахло свiжим хлiбом,  а  з  вулицi  пахло  бензолом.  Стефан
подивився у вiкно.
   - Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь  арха©чного  покрою
пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема  по  пустельнiй  дорiжцi
саду. Покликав:
   - Веронiко!
   - Я.
   Коли увiйшла, обняв, довго держав  в  обiймах,  i  довго  не  говорили.
Гладив ©© каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.
   Синiй весняний вечiр танув.
   -...Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?
   Сказала, хоробливо усмiхнувшись:
   - По тво©й проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
   Стефан спитав про по©здку:
   - Ну, як, говорила з ним?
   - Знаю.
   - Що ж ти?
   - Нiчого!
   Стефан сказав:
   - Ну, ми ще з тобою поговоримо.
   Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.
   - Надягай.
   Вона одхилила його руку.
   Стефан незадоволено подивився:
   - В ролi страдницi?
   - Так.
   Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:
   - Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одрива╨шся вiд не©.
До кого в робiтникiв антагонiзм - до iнтелiгенцi©?  Помилка.  До  тих,  що
ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть  пiдробитися  пiд
них. Скажи щиро: "Я - iнтелiгент", працюй щиро, i маса буде поважати тебе.
   Веронiка зiтхнула i сказала:
   - Стефане! Це риторика, фразерство.- I тут же скинулась: - Проте я кажу
неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi  дорiжки.  Я  йду  по
цiй, ти по тiй - десь зiйдуться.
   - Веронiко...
   - Нi, Стефане, ти мене не перекона╨ш... У тебе ╨сть чай?
   ...Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на  портрет  Мiкель-Анджело.
Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.
   ...А вiтер на арфi грав, як у книзi "Золотий гомiн". За городом  шумiли
слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i  щастя  ©м,  як  вагiтнiй
матерi, що рожа╨ в перший раз.
   Дема сказав:
   - Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю  "сьогоднi"?  Як  легко
було писати картину на тему "повстання".
   Стефан сказав:
   - Ясно. Геро©чнi буднi важче написати, нiж геро©чне свято.
   Веронiка сказала:
   - Демо! Ти митець революцi©, а от "сьогоднi" ти й не напишеш,  тому  що
"сьогоднi" ╨ зовсiм не те, що каже Стефан. Не геро©чнi буднi,  а  геро©чне
терпiння. Зрозумi╨ш - напишеш.
   Стефан сказав:
   - Це патетика. Це тво© босi ноги в калошах, Веронiко!
   - Може.
   ...Розмову кинули - увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов  з  Донецького
вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що  нарештi  й  Веронiка
тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю.  Дядя  Варфоломiй  був
певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.
   ...Дядя Варфоломiй говорив:
   -  Послухайте  старого.  Треба  ©хати.  Боятись  нiчого:  у   нас   все
"благонадьожно". Бiльше. Скажу по щиростi - матерiялiзм.  Як  у  свiй  час
носили винниченкiвськi сорочки, так тепер  наше  глухе  мiсто  поринуло  в
матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш  у  гiмназiю  -  матерiялiзм.  Пiдеш  у
просвiту - матерiялiзм. Навiть в автокефалi© про матерiялiзм чу╨ш, словом,
цiлком "благонадьожно"... А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що
ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та  iнших  -  цих,  зна╨те,
елегантних панiв та паничок з орi╨нтацi╨ю  на  першу  паризьку  моду,  цих
скоро не буде. Де дiнуться - Бог його зна╨. Напевне тiльки  це:  незабаром
станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв... ╞демо, Веронiко - цiлком
"благонадьожно".
   I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: "Гарно б завести!.. I вся
ця су╨та житейська... Охо-хо! Позiхнув i ретельно перехрестив уста.
   Тодi Веронiка сказала:
   - Демо, сюди не заходила Христина?
   - Нi.
   - Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.
   Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.
   Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як  же  так?
Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.
   ...Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль.  Зорi  творили  нечувану
загiрну симфонiю. Пiшли до  рiки.  Дядя  Варфоломiй  проводив  до  берега,
останнi  -  з  Веронiкою  на  спектакль.  Коли  виходили  за  город,  дядя
Варфоломiй, що йшов позаду  всiх,  покликав  Стефана.  Розмахував  руками,
хвилювався.
   ...З города сунулись вози. Перекликались у  вогкiй  веснянiй  iмлi.  На
сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав)  цедрою  з  лимона.  В  далинi
густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:
   - Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на  мотив:  "гей,
долиною, гей, широкою козаки йдуть". I це тому, що  я  чую  далекий  тупiт
фантастичних коней. Тому, що положила  на  мо╨  серце  головку  малюсенька
дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.
   ...Веронiка мовчала.
   Тодi промовив Стефан:
   - Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.
   Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:
   - Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.
   Стефан подумав i кинув:
   - Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
   Веронiка сказала:
   - Чула.
   ...Пiдiйшов Дема.
   - Про що ви говорите?
   Стефан:
   - Про цiнностi: Евклiдову  на  площинi  i  Лобачевського  на  сферичнiй
поверхнi.
   - Ну, це не про мене писано.
   ...Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник -  у
веснянiй ночi стояли два цигарковi огники.  Далеко  на  Поярних  Посьолках
спiвали дiвчата.
   По©дуть туди, до Христини.  Це  з  книги  дум  народнiх:  ходять  бояни
невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли  жеврi╨  свiча  загiрного
сонця:
   - Слава в верхiв'ях революцi© i на землi радiсть!  I  чути  ще  боянову
молитву пiд тихий акомпаньямент земного  хору  -  весняного  шуму.  Сто©ть
чiтка вiфле╨мська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: "... тво╨ життя,
ти, тво© руки, твiй кожний день - це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони
хочуть вiд мене? Невже  я  вирву  сво╨  чингальне  серце,  невже  я  зможу
погасити цей надзвичайний ранковий пожар?" I пише дiва -
   жiночий ватажок - наказ. I, звичайно, вона добре зна╨,  що  Христина  й
без не© це зна╨, i, мабуть, у не© теж горить серце, коли бачить  Христину,
i вона не може погасити пожар сво╨© творчости.
   - Слава в верхiв'ях революцi© i на землi радiсть! Боян  сказав:  "Можна
згорiти, як свiчка перед образом мо╨© мадонни Христини".  Але  не  втихала
боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму.
   ...Сказав дядя Варфоломiй:
   - Стефане, йди сюди.
   Пiдiйшов.
   - Ну, говори по правдi: вламав?
   Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.
   ...Сплеснули весла.
   ...Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i  брiв  зелений
запах iз слобожанських безкра©х степiв.
   ...Сплеснули весла.
   Дядя Варфоломiй подумав не то з iронi╨ю, не то так:
   - Ячейка!
   Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про  далекого
знайомого з ортечека.
   Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашно© ночi.  Туди,  де
стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих  чудних,  невiдомих
людей.



   ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО

   I

   Найзвичайнiсiнька баба, але ©© звуть бабушкою, дiда - д╨душкою. Бабушцi
- шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд не© вогка бiлизна  з  попелом.
Батько д╨душчин чумакував у Крим по сiль, тому й у д╨душки  широкi  суворi
брови нависли, чорнi - йому сiмдесят,  а  волосся  на  головi,  як  пух  з
трусика для касторового капелюшка - сивий-сивий.
   Д╨душка - патрiярх i тепер: правнучата,  внучата,  дiти  -  всi  вкупi,
шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко - це так  ревком,  а
потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули...
   У д╨душки був i син - його Бубирець-незаможник "згрiб", а потiм Бубирця
"зiребли", i загинули обидва.
   Д╨душка - патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк:
втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню.  А  синовi
сини вже не те: викинули хату на степ - бiля шведських могил, i вже хотiли
не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку ©здили, щоб д╨душка не
знав.
   От-от щось у Папуцячiм ма╨тку - Папуцi прiзвище - от-от...
   Кожного тижня правили службу в недiлю  -  у  недiлю  вмирав  тиждень  i
народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти,
а комусь - до народження. I так вiки, коли ще й  Слобожанщини  не  було  -
довго-довго.
   Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.
   Андрiя - синового сина - звабив вовчий Шкуровський загiн,  а  Василь  i
досi живе вдома. ╙сть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi  вашим,  нi
нашим. I не хитрi - фортуна, кажуть. От i Василь.
   Уночi  розсипаються  зорi  i  зникають  у  Папуцячiм   лiсi   -   тепер
громадський. Д╨душка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали
ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв:  як  це?  з
мого лiсу?
   Потiм узнав, що це - закон такий, а коли закон, то це ╨ закон.
   Ранком д╨душка каже бабушцi:
   - Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.
   I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати.  Проте  д╨душка  -  мiцний
дiд: i тепер як вiзьме косу,  то  чорта  з  два  вженешся  за  ним.  Старе
поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.
   Догляда╨ д╨душка добре: колись застав члена виконкому - лiс рубав не по
закону - було дiло!
   Бiля  Велико©  Шведсько©  Могили  -  д╨душчин  хутiр  (хутори,  одруби,
Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро.  Добра  земля.  Ввечерi  д╨душка
запряга╨ воли i - через лiс - невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни
на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Велико© Шведсько© Могили. Пiсок,  пiсок,
а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура...
   (...I ввижа╨ться iнодi, що вся Укра©на оранжерея -  там  десь,  близько
моря тулиться. I пiдпливають до не© кораблi - багато кораблiв пiд червоний
стяг...)
   Рипить вiз: ри-ип!
   Тягнуться воли до Велико© Шведсько© Могили.
   Д╨душка при©де на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина.
Друга ярина - своя не своя. I серце радi╨ - тiльки з сумом - i за свою,  i
за свою не свою... Пишно дметься вгору ярина...
   (...I Укра©на дметься вгору... I люблю я ©© -  бiльшовицьку  Укра©ну  -
ясно i буйно...)
   ...Ходить д╨душка по кварталах, сторожу╨ д╨душка, а  сонце  лл╨ться  на
його патрiяршу голову, i смi╨ться сонце: скоро-скоро  вмреш  ти,  д╨душко,
одiйдеш у вiчнiсть  i  на  землi  тебе,  д╨душко,  не  буде.  Тепер  земля
бiльшовицька.
   Увечерi правнучка Манька приганя╨ корови з д╨душчиного свого  не  свого
вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:
   - Отче наш, iже ╨си на небесi...
   I дивиться у вiкно: правнучка Манька  заганя╨  не  в  ту  кошару  дiйну
Маньку. Бабушка кричить у вiкно:
   - Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:
   - Отче наш, iже ╨си на небесi...
   Але Манька не слуха╨, i бабушка кричить i знову до iкони.
   У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка - хазяйка, а  молодицям  i
жiнцi синовiй - слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до само© смерти
- як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних  пiснях
дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не  можна
не слухати цi╨© пiснi: ©© нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I
темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це  жiноча  пiсня,  i
всюди i завжди треба казати про не©. Слухав i я цих пiсень бiля  шведських
могил, i нагорнули вони в мо©х грудях велику могилу народного горя...
   ...У недiлю при©здить до д╨душки батюшка. Д╨душка - церковний староста,
двi медалi на грудях.  Палажка  приносить  самогон  вiд  Онуфрiя,  i  вони
сiдають за стiл. Батюшка каже:
   - Ох, времена, времена, i ти, смутне╨ врем'я.
   А д╨душка каже:
   - Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали  в  мене  лiс,  i
луки, i землю. А хiба це ╨ закон?
   Батюшка випива╨ стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:
   - Закон, д╨душко. Бiльшовицький закон.
   А потiм нахиля╨ться до д╨душчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:
   - Столпотворенi╨ вавiлонське. Смутне╨  врем'я  на  Русi.  Он  воно  що!
Розумi╨те? От воно що!
   Але  д╨душка  не  розумi╨:  столипiнськi  одруби,   вiйна,   революцiя,
бiльшовики,  повстанцi,  бiлi,  червонi,   комунiсти,   зеленi,   бандити,
партизани - д╨душка не розумi╨. Д╨душка патрiярх.
   Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки  по  селах  -
д╨душка не розумi╨.
   У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник  -  так  каже
д╨душка.
   Випива╨ i вчитель iз стаканчика.
   - За ваше здоров'я! А все-таки ви, д╨душка, пожертвуйте щось на книжки,
©й-богу, нiчим учити дiтей.
   Д╨душка колись був попечителем, а тепер - нi. Каже:
   - Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.
   Учитель:
   - Тодi й без вас було... Бувайте здоровенькi (п'╨)... Ви й тодi  нiчого
не давали.
   Старий хвилю╨ться:
   - Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?
   - Батюшка зна╨, що вчитель у Червонiй Армi© був, i вiн обережний.
   - Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику...  Бувайте  здоровенькi  (теж
п'╨).
   Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий  Василь.  Щасливий  -  не  вбили,
нещасливий - живий.
   За повiткою сто©ть кузня: було велике  господарство,  i  була  потрiбна
кузня. Вона й тепер потрiбна.
   Василь бiля ковадла.
   З лукiв iде дух свiжого сiна,  iде  дух  свiжого  вугiлля  -  з  кузнi,
сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають  похилi
й думають про ранки, коли ©х виженуть на роботу, коли за  ©хнiми  ратицями
зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть  тягти  до
Велико© Шведсько© Могили.
   Василь каже про себе:
   - За що вбито батька? За що вбито брата?
   А потiм знову мовчить i одбива╨ молотком по ковадлi. Вiн  дума╨:  старе
не  вернеться.  I  шкода  йому:  не  батька  й  брата,  не  д╨душчиного  й
бабушчиного добра, а шкода йому газети "Ново© ради", що  виписував  колись
батько, шкода йому  харкiвського  банку  й  думок  непокiйних  про  двiстi
шiстдесят.
   Василь зна╨, що старе не вернеться. Смi╨ться  життя:  заходили  люди  в
Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли.  А  люди  думали
про та╨мну тайгу, про "священний" Байкал, про невiдомий Сибiр - золотий  i
арештантський. I прийшли знову люди - голi й голоднi, i  одiбрали  проданi
надiли.
   А в розправi той же ╙пифан, той же Кирилович,  а  в  розправi  Василевi
все-таки мiсце,- одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила  ©х,  силенська
сила. Вiн уже не ╨ вiн. Треба життя перевернути - i сво╨, сiм'©, i  всього
Папуцячого гнiзда.
   ...Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на  цепу.  I  було  в  головi
далеке, i село було не село.
   ...Так пiсля вибухiв. А в  маленькiй  хатi  -  ╨  ще  й  мала  -  жiнки
незадоволенi.
   - Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.
   Друга:
   - На заможних завжди вiдбутки бiльш було.
   Третя:
   - I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину - i бiльш нiчого.
Пiду краще наймусь десь.
   I каже Параска, жiнка д╨душчиного сина, того, що загинув:
   - Господи, що ти кажеш, Дунько!
   I йде Параска в кошару, утира╨ запаскою сльози й почува╨, що  вже  щось
не вернеться - не тiльки чоловiк; що вже  чогось  нема╨,  хоч  i  ╨  ще  в
бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та  не
буде вже тепер гостей тих.
   Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло  на  душi  -  щось
мина╨, щось не вернеться.
   Бабушка прокида╨ться, ледве засiрi╨. В ©©  кiмнатi  горить  бiля  iкони
лампадка - Божа Матiр iз Сином. В  другiй  кiмнатi  хтось  важко  кахика╨.
Бабушка молиться:
   - Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?
   Та нема злоби в ©© словах, ©© злоба в минулому i  крихкотiла,  як  сама
бабушка.
   В кiмнатi розвидня╨ться. Бабушка молиться:
   - Богородице Дiво, радуйся.
   Але згаду╨, що вже пора корови виганяти, i кличе:
   - Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.
   I знову:
   - Богородице Дiво, радуйся...
   ...Д╨душка вчора не по©хав на хутiр, вiн сьогоднi ©де. Василь  запряга╨
воли. Василь завжди з невеселою думою.
   ...Рипить вiз: ри-ип!  Тягнуться  воли  до  Велико©  Шведсько©  Могили.
Свiжий вiтрець дмуха╨ на д╨душчине  сиве  волосся.  Його  широкi  чумацькi
брови похмуро нависли, його брови задумались.
   Д╨душка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз,  обiймають  його  сосни
кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiга╨
iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.
   ...Мовчить д╨душка...
   Скоро-скоро одiйде у вiчнiсть i не буде д╨душки на землi.
   Тепер земля бiльшовицька...
   ...Про©хали лiс, ви©хали в степ.
   У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I
   З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспi©.
   ...Пiвнiчний Кавказ...
   Над  станицею  мовчали  недосяжнi  голубi  верхiв'я.  Дрижали  зорi   й
сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.
   Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах,
заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий
i мовчазний.
   Ще огнище не погасло - догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах
тiней.
   Будинок вилюднявся, розходились: дво╨-тро╨ залишилось.
   В стiну глухо входили цвяхи.
   Прибивали, мабуть, гiрлянди.
   Скоро пiдуть i цi.
   Пiзно.
   Нiч.
   Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:
   - А все-таки й тобi журно?
   Вадим сказав:
   - Звичайно, журно. Але... ти мене розумi╨ш...
   Вадим сухо й гостро дивився на  вугiль.  Зрiдка  налiтав  вiтер,  з-пiд
папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
   Марiя здавила руками голову й глухо говорила:
   - Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки -
тоска. Це те, коли покида╨ш позицi© й непевний, що скоро повернешся.
   Мовчав.
   Марiя знiтилась на колодцi - крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в  ©©
зiницях. Теж у шинелi.
   Кажуть: "останнiй з могiкан". Правда: женщини революцi©  пiшли  плодити
дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.
   Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.
   Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
   Вадим - комiсар бригади, Марiя - крапка, вночi: вона надто знiтилась, i
полiтком.
   Марiя ще говорила глухо:
   - Ну да - певний, i ну да - непевний, бо iнакше шукала б iншо©  правди.
Тут тоска.
   Вадим:
   - Ти нагаду╨ш менi жабу з  геологiчно©  революцi©,  що  мала  голову  з
аршин.
   ...По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I  знову  по  станичних
заулках джигiтував солоний вiтер.
   Прямо - широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
   Бiля Марi© лежав стос запашно© сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави:
Зиммель привiз.
   Невiдомо, чий  запах  -  сосни,  гiрських  трав  чи  то  пахтить  синiй
листопад.
   Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
   ...Боляче вдарило: "жаба"!
   Але Марiя раптом згадала -  полковий  лiкар  казав,  що  Вадим  дожива╨
останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля  серця
- запекло.
   ...Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:
   - Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марi╨.
   Здригнула.
   - Твоя?
   - А чому ж не моя? Моя товаришка... так: я буду говорити тихо,  щоб  не
почули. Це моя найбiльша тайна... от...
   (...Бува╨, в синю  нiч  зарипить  далеко  журавель  -  витягають  воду.
Зарипiв.)
   -...Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не
можна казати нiкому, як  про  перше  кохання.  Тiльки  тобi.  Це  ж  роки,
мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марi╨,  все  треба,  як  ╨.  I
всефедеративне  мiщанство,  i  трагедi©  в  душах   окремих   одиниць,   i
бюрократизм. Нарештi  потрiбно  зупинитися...  Так.  Але  подумай:  сто©ть
непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч
нього сто©мо ми з сво╨ю нудьгою, з сво©м незадоволенням. Хiба це природно?
   Знову бiля серця запекло:
   - Ти теж менi нагаду╨ш жабу з геологiчного руху.
   Вадим:
   - Не хвилюйся, Марi╨...
   Марiя грубо й чiтко:
   - Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
   ...Марiя - крапка. Збiглась у грудку, й не  видно.  А  зiницi  й  бiлки
зеленiють. Сама говорила: песик революцi© - тяв, тяв! Але не приблудились:
знала Фiгнер i ще багато.
   Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й  думала
з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала - i Вадим хоче кохати.
   Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.
   Ще глухо входили в стiну цвяхи.
   Гiрськi  трави  й  сосну  привезли  на  гiрлянди,  для  свята   сьомого
листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя  згадають  буйний
день.   Червоноармiйцi   заквiтчають,   причепурять    штаб,    де    буде
мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм'╨ю.
   ...На  заходi  було  море.  Звичайно,  його  сюди  не  чути,  але  воно
почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагаду╨ мiльйони рокiв.
   Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр'©в.
   А вдень бачили сивi верхiв'я Ельбрусу. Iнодi верхiв'я бiгли в тумани.
   Огнище вмирало. Мовчали.
   Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
   - Так, Марi╨, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть  з
ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в не© й надто закоханий. Ти
он не чу╨ш, а я чую,  як  по  нашiй  республiцi  ходить  комуна.  Урочисто
переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки
запишуть, я вiрю. I що нашi трагедi© в цiй величнiй симфонi© в майбутн╨?
   Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель  сухий,  як  степовий
пожар.
   Марiя пiдвелась i похмуро кинула:
   - Ходiм!
   Марiя погасила останню головню - i огнище вмерло.
   Коли проходили бiля вiкна, постукали.
   - Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.
   Гiрськi трави й сосну забрали з  собою  в  кiмнату.  Знову  важко  було
розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
   ...А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
   Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспi© й зникли в невiдомих пiсках.
   ...Мабуть, сосна, бо тiльки сосна ма╨ забутий запах.
   Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому  про  кохання
вона не думала: ©© дратувала Вадимова впертiсть.
   Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима...
   ╞й було боляче.
   ...Ще думала, що кохання таке зелене, як  травневий  цвiт.  Але  раптом
вдарило: "Вадим дожива╨ останнi днi".
   В штабi стояла нiч.

   II

   По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла ру©на вiкових  пiдвалин
темряви. Це було так вiдважно, так широко й  безмежно,  неначе  океан,  бо
горiло бажання на тисячi гiн.
   З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.
   Марiя пiшла в школу.
   ...Сотня. Напруженiсть.
   ...А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспi©?
   - Ми не ра-би!
   Клас гудiв грубо, незграбно.
   Пахло рiллею, грунтом.
   Це було найвище та©нство, бо люди темнi, неяснi,  як  туман,  вiдходили
вiдцiля з радiстю кринично© прозоро© води.
   В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.
   ...В обiд прийшов до  Марi©  Гофман  -  гладкий,  ласкавий,  суворий  -
паровик на парах, тиха мудрiсть.
   Обiдав з Марi╨ю, ©в, як i завжди, мало.
   Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрсько© породи, а в бiлках  стояла
зелена вода.
   Вона (Марiя) дочка пiвденно© Кубанi.
   Сказав Гофман:
   - А Зиммель знову накапостив. Марiя:
   - Що там таке?
   - Як же: послав червоноармiйця по  карти  (зна╨те,  женщини,  карти  та
iнше), а ©х бiля Шкурiвсько©  станцi©  в  колодязь  укинуто.  Сьогоднi  на
пiдводах привезено.
   - Ну й радiйте. Ви ж самi кажете - не можна без  цього.  Гофман  уперто
одрубав:
   - Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довба╨ камiнь.
   Ще говорив.
   Тодi Марiя спитала:
   -  Скажiть   менi:   де   кiнча╨ться   ваша   дурiсть   i   почина╨ться
контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiва╨: урочисто ходить по оселях комуна.
Де ви ©© бачите? Просто - тоска. Просто - харя непереможеного хама.
   - Ви так дума╨те?
   - Я цього певна.
   Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:
   - Тодi виходьте з партi©.
   - А чому вам не вийти?
   Марiя пiдвелась.
   Гофман сказав спокiйно:
   - Тому, що нам все ясно.
   - Гм... логiка!
   ...А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.
   Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.
   Марiя усмiхнулась:
   - Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а  тепер  будуть
викручувати руки.
   Зиммель:
   - Почекайте, товаришко.
   Ще усмiхнулась:
   - Ну, що ви... то я так... жартую...
   З вiкна бачили гори й сивi верхiв'я Ельбрусу. Верхiв'я  знову  бiгли  в
тумани.
   Десь спiвали червоноармiйцi  кавказьких  пiсень  i  радянських  пiсень.
Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспi©, бо й  пiснi  були  солонi  й
забутi, мов мiльйони лiт.
   Пiснi були веселi й сумнi - радянськi.
   Сосна, що привiз ©й Зиммель, лежала  на  книгах,  а  одну  вiтку  Марiя
держала в руцi.
   Зиммель говорив про сво©х козакiв,  що  ©х  знайдено  бiля  Шкурiвсько©
станцi© в колодязi.
   Гофман суворо вiдрубав:
   - Ви б мовчали краще.
   Знизав плечима Зиммель:
   - Я думаю, що я можу розпоряджатися сво©ми людьми?
   Вмiшалася  Марiя  й  лукаво  наводила  балачку  на  питання  про  норми
комунiстично© етики.
   Зиммель розiйшовся й уперто доводив:
   1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;
   2) норми полово© моралi й Коллонтай не найти;
   3) поняття про мораль дуже "односительне".
   Нарештi вiн сказав:
   - Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть,  будь
ласка, яка в купця мораль? Не одуриш - не продаси, от його мораль i етика.
Дурнем буде той комунiст,  що  ма╨,  припустiм,  грошi  й  не  да╨  ©х  на
проценти.
   Марiя:
   - Вiдци?
   - Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
   Гофман почервонiв:
   - Е... ви за©хали дуже далеко. Так можна й того... з партi©.
   I раптом закричав на Зиммелля:
   - Геть вiдци... мальчишка!..
   Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.
   - Чого це ви... Бог з вами! Хiба не моя  думка?  Я  в  центрi  чув.  Це
вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.
   Гофман одразу ж одiйшов:
   - Ну, от... вiдповiдальна  балда  сказала,  а  ви  повторю╨те.  Мабуть,
бувший комiвояжер говорив, комерсантик.
   I сiв на лiжко.
   Марiя усмiхалась.
   Зиммель свиснув демонстративно.
   - Робоча опозицiя.
   Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
   Марiя дивилась у вiкно  й  думала  про  всефедеративне  мiщанство,  про
Вадима i м'яла в  руках  вiтку  сосни.  Вона  думала,  що  мiщанство  йде,
проходить, коли засiрiло, але ще  не  зiйшов  схiдний  огонь.  Було  надто
боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли  з  кожного  нерва
било джерело непохитно©  завзятости  й  певности  в  казковiсть  майбутнiх
годин.
   У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:
   - Ми не раби!
   А другий голос дзвiнко одкликався:
   - Рабами не будемо!
   Ще думала Марiя про дитячу на©внiсть мiльйоново© маси,  що  на  протязi
довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики  середньовiччя,  що  пiд  стягом
вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.
   Гофман заспоко©вся й дивився на сосну:
   - От куди б нашому Вадимовi. В бiр.
   Марiя раптом згадала й сказала з сумом:
   - Це ж жорстоко...
   - Ви про Вадима?
   - Ну да... Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

   За вiкном знову посувався синiй листопад.
   Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.
   Iшов сiрий i та╨мний i вiдходив за вiтрами в Закаспi©.
   Iнодi з моря п