ролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрi╨м. III Марiя пiшла в свою роту. Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого. Пiдiйшла до лампи: - Що пишете? Червоноармi╨ць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено: - Клята буква. Нiяк не пишеться. "Чи". Буква - "чи". Виходить буква "ги", бо схожа... Хочу оце письмо додому. Марiя сiла допомагати. Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву "чи". Писали довго вдвох. ...А в сво©й кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру "чи". Лiтера "чи" довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило. Потiм Марiя пiшла до Вадима. Було пiзно, але вiн працював. Голубом положила руку йому на плече: - Слухай, Вадиме! Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко. Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей. - Слухай, Вадиме. - Так... слухаю... Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала: - Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули. Вадим уважно подивився на Марiю: - I... я тебе теж кохаю! Вона: - Але... Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя. Вадим сказав напiвсерйозно: - Я тебе розумiю: ворогам не до кохання. Марiя: - Так, ти мiй ворог. I тихо розсипала хорий смiх. IV На свiтанку шостого листопада вдарив мороз. Затривожились дерева, пiшла листяна фуга. Дерева порожнiли - голо. А листя спiшили, падали. Падали. Падали. Стоси. Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри. По станицi пройшла мiдна тиша. Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель - витягали воду. Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман: - Паф! Паф! А червоноармiйцi хвилювались: - Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим? Гофман летючий мiтинг: - Паф! Паф! Заспоко©лись. Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчно© поезi© - свiтово©, синьо©. Це - революцiя. Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Порина╨мо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять - на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд. I ширя╨мо над землею замрiянi, далекi. ...Хiба це не поезiя? Завтра розгорнемо голубину книгу вiчно© поезi© - свiтово©, синьо©. ...Марiя читала ╨вропейськi новинки, про радiо-плуг. Сказала лукаво Гофмановi: - От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi ╨ вже орудiя, що б'ють на п'ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними? Гофман: - Нiчого... От прочитайте в "Правдi" про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа. ...Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це ©© турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала: - Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря. Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво: - Що ти так часто до мене? - А як же: я ж тебе кохаю. - Так? ...Марiя порадила про©хатись на пошту. Згодився. Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку. ...Ви©хали в степ пiсля обiду. На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель. Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори. А потiм сказала: - Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля. - I я не люблю. Вона: - Це символ всефедеративного мiщанства. - Так. Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього. Бiгли дороги - чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце. ...Пiд'©хав Зиммель i несподiвано заговорив: - Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, зна╨те, родився на Кавказi - може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чу╨те, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйно© Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi! Вадим сухо сказав: - Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi - скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя. Зиммель, ображений, вiд'©хав. Марiя - iронiя. Кинула: - Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п'яниця й картьожник. Вадим: - Просто - не та романтика. Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула: - А що ж оспiвувати? Всяку сволоч... тiльки тому, що вона зветься комунiстами? - Не знаю, а на це хворi╨ш i ти - на романтику. - Не думаю! ...А потiм знову мислi про роки - такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб. Вадим був надто чорний. I дороги бiгли - чорнi, степовi. Туманiв Ельбрус. Було холодно й прозоро. На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду - поставили фортецю. Про©хали ще двi верстви. ...I було так: ...Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди. Марiя тривожно: - Що тобi? Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови. Марiя зупинила конi. Пiд'©хав Зиммель. Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала: - Що з тобою, Вадиме? Серед степу стояли конi й куделили вухами. Зиммель злiз iз свого жеребця й прив'язав його до тачанки. Схвильовано сказала Зиммелевi: - Повертайте додому... скорiше. Тепер побiгли дороги на схiд. Чорнi, степовi. Марiя згадала: "дожива╨ останнi днi". Гiрський чингал знову впав на серце лезом. Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло. В зелених бiлках Марi© промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця. Тачанка вiдходила на захiд. - Вадиме, що з тобою? Вадим сказав ледве чутно: - Нiчого... менi легше... Марiя приложила уста до Вадимового волосся: - Милий мiй... Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя. Мiцнiшав вiтер. ...Марiя тривожно дивилась на захiд. V Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри. Вiтри джигiтували й зникали в Закаспi©. Приходив лiкар - широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марi©, коли вийшли, говорив: - Сьогоднi вночi.... Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила. А потiм на душi було порожньо. Був Гофман. Надходив вечiр. У стiну глухо входили цвяхи. Це - останнi цвяхи: завтра свято. Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки. За вiкном брiв синiй листопад. На Вадимовiй головi лежав компрес. Упали вi©. Дихати важко. Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi ©© були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати. Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним. I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила - мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються... А то дороги б'ються в муках i знову мчаться. Вадим каже - "поезiя". Припустiм... Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашо© республiки, де увечерi молодь спiва╨ "Iнтернацiонал", а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи. На однiм стовпi написано: Пiдеш направо - загризе вовк. Пiдеш налiво - уб'╨шся в ярку. Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для не©. ...А от знову глухi заулки нашо© республiки. I сто©ть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра? Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть. I туманiють глухi заулки нашо© республiки. ...Раптом вiтер стих... На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались. Здавалось, що тут недавно про©хав Чичиков. - Чи-чи! - Кра! Кра! У станицю заглядали хмари. З Зара©вського хутора йшли. Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами: -...Це - перед смертю... Останн╨ мо╨© мелодрами. Круг пройшов... Але дивись, Марi╨, на нашу сучаснiсть... з ХХV вiку... Пам'ята╨ш: Домбровський, Россел, Делеклюз... ...Пауза. Потiм додав ще: - Християни мають сво╨ ╨вангелi╨. I ми... Так, Марi╨... Я знаю...чого ти не була... моя. I знову впали вi©. Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна. ...А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки: - Чи-чи! - Кра! Кра! Бiля етажерки лежала сосна - порудiла, а гiрськi трави зiв'яли. Все так пахло сосною. Коли стемнiло, запалила свiчку. Розтаборилась пiвтемрява. Теж зiв'яла. Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги. Постукав тихенько Гофман. Спитав пошепки: - Ну що, як? Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi. А за вiкном по станцi© урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспi©. Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем. Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи. Здавалось, десь булька╨ вода. Було болотно. Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову. ...Уночi Вадим почав ловити руками повiтря. Марiя пiдiйшла до лiжка. I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову. Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати - i не може. Далеке, замрiяне промайнуло в головi. Марiя голосно й схвильовано сказала: - По оселях урочисто ходить комуна. На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою. Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила... ...Те, що вона промовила, здавила тиша. ...I тиша запахла сосною. Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла. Пiдiйшла до свiчки, погасила ©© й вийшла на повiтря. Побрела по станицi, в степ на схiд. Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри. В синiй ночi не було видно, як летiли гори. Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч. Марiя йшла на схiд. Кавказ мовчав у гiрськiй задумi. На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну: - Гу-у! ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА I Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось. Осiло. Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе нутром: не вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п'╨ чай з блискучого самовара. Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар: - Ш-ш! I зимою: - Ш-ш! I лiтом: - Ш-ш! I восени: - Ш-ш! Це тиха надмрiйна пiсня обивательського щастя. А апогей його - канарейка в клiтцi. ...Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала декiлька вiкон, зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi. ...Все йде, все мина╨ й вiдходить, не верта╨ться, а обиватель знову намага╨ться впiрнути в бакалiйний сон старосвiтського галантерейного життя. Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чу╨ обиватель - блука╨ мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський. I каже вiн, зiдхаючи: - Да, шерочко. ...Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти до манастиря - Чумакiвська комуна. Таки справжня комуна iменi Василя Чумака. Мрiйник загинув в iмлисту ки©вську нiч, а маленька комуна й досi живе в повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем. II Бiля ворiт написано: "В с╨м дом╨ прожiва╨т дворянiн Гара╨м". ...А коли на бруку дiтвора здiйма╨ гамiр, молодий поет Андрiй (Андре) декляму╨ з Чумака: Безнадiйно. ╙ надiя: ось, на цьому бруку. Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку. Бiля комуни проходять i тiнi минулого - черницi чорнi (тепер живуть невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок). Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося. Iнодi сонце заверещить золотом, тодi на мозок спада╨ гаптований серпанок. ...До Андрiя пiдходить Варвара й оповiда╨ про яму - недалеко яма, куди черницi скидали колись "незаконних" немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства. Пiдходить товаришка Валентина - високолоба (чудовий високий лоб... люблю високолобих. М. X.). Валентина за©ка╨ться до Варвари: - Ви пппрро це вже ка-а-зали. А Варвара буркотить: - Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить. Андрiй наставля╨ вухо й уважно слуха╨. Варвара почина╨ знову. Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов, 2/ Же, З/ Мура (останнi двi - Бобчинський i Добчинський: зрiст), 4/ Йосип Гордi╨нко - безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Зда╨ться, всi. Проте забув: коли теплiнь, а в манастирськiм саду пахтить медом, у комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так: бувають товаришi з сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало. А сьогоднi весна. Розумi╨те? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобi... Сьогоднi весна, мов голуба тягучка: ©в би й дивився без кiнця...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в сво© залiзнi обiйми: тво╨ волосся пахне, мов виноградне вино. ...Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна - правильно! ...А в ©дальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано: "Товаришка Же за буйство". На червонiй написано: "Товариш Андре за"... (далi розвезено пальцем). ...Же - надто неспокiйна. Же - циганочка, а Iванову спiва╨: - Мiй симпампончик i вкра©нофiльчик. Тодi Мура каже: - Ах, моншерамi, це ж моветон. Розшифровую: Iванов - пiтерський слюсар, а укра©нську мову зна╨ краще за укра©нцiв. (Бува╨). Так мiрку╨: нацсправа, мов уюн (це, зда╨ться, в Кавтського), а на мову - плювать. "За якою наказу╨те? За китайською? - Будь ласка!" Але Iванов каже: - У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так.- Словом, авторитет Пiтера непорушний. А Пiтер - це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики. ...Ну-с. Же - циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова: - Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почува╨те тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити. Iванов зна╨ жарти, але досить серйозно наказу╨: - Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш. ... У манастирськiм саду гримнув традицiйний соловей. За манастирем заграло сонце в рожевi сурми. Мура каже (промова в нiс): - Ан-дре. Це так поважно, нiби в сальонi графинi X. Але - це не так: тiльки погляд маман, а взагалi - йолки зеленi. I все. ...Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй. Тут i кiнець другому роздiловi. III Варвара варить борщ на примусi, а Андрiй чистить картоплю. Рожевi ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла музика дня. Традицiйний соловей замовк. Над манастирем сонце. Звичайно, Варвара буркотить: - Ну от: була у панiв - робила. Тепер у комунi© - i знову роби. Андрiй каже: - Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось. - Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?! - Ну, то робiть, Варварушко. Хвилю╨ться: - Варварушко... Варварушко... Нi в якiм разi й баста. Ну-с... Андрiй раптом зрива╨ться з мiсця й мчиться до столу. Навздогiн йому смiх: - Ага. Приспiчило! Андрiй хапа╨ папiрець i олiвець i нервово накида╨ нерiвнi лiтери. Це - поезiя. Вiн увiйшов у творчу екстазу. Су╨титься по кiмнатi, спiшить полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази. А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило - значить будуть грошi. О, Варвара це вже зна╨. Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже ©й, вказуючи на Андрiя: - Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось... I вийма╨ з кишенi Шевченкiв портрет. - Зна╨те хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише рiзнi пiснi, скажемо, та iншi прозвiд╨нiя. ...Андрiй по кiмнатi носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булька╨. А за вiкном повiтове мiсто, де пахне Гоголем, i вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь. ..Да, ще про Гордi╨нка не казав. Добре, скажу. IV Йосип Гордi╨нко - хороший хлопець. Але - "педантична пунктуальнiсть": слова Бобчинського чи Добчинського - не пам'ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений i свiжий, мов хлоп'яча ковзалка. ...Це з його записно© книжки: ..."Пiдвiддiл голiння" (пiдсумок за п'ять рокiв) 113 р. голився сво╨ю бритвою, з них: 14 - на дворi (кiмнату зайняли бiльшовики), 99 - у кiмнатi; з цих 993 - порiзався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що квартиру╨ за Паланкою; з них 5 - в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армi╨ю. I т. д. А це з вiддiлу самоосвiти: 18 вересня прочитав З сторiнки (тако©-то) книги, звичайно, з марксизму, тодi ж одна година пiшла на вивчення англiйсько© мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах, звичайно, з марксистського погляду" й т. д. ...З друго© кiмнати чути: - Товаришу Гордi╨нко. Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслю╨: - У нас прiзвище одкида╨ться. Кажiть просто: товаришу Йосипе. А Варвара пiдслухала: - Варваро. Йдiть-но сюди. Варвара незадоволено: - Можете виражаться: товариш Варвара. ...Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавка╨, а Варвара сердито спльову╨: - А ще комунiя... Тьху! А над мiстом мчиться, як революцiя, молода весна. Зазира╨ в обивательськi вiкна, показу╨ язика й летить далi. ...Д'ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в сво© залiзнi обiйми. Тво╨ волосся пахне, мов виноградне вино. V П'ятий роздiл пишу, заплющивши очi: ...Жила-була велика iмперiя - дроти, лiси, тракти. Сходились тракти, були станцi©, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих станцiй. Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники - це дрижула, поштовi конi. Раптом дзвоники стихають - це злодi©... А потiм посунули стовпи, за стовпами - шинки... А от iде до царя хохол iз скаргою (це, зда╨ться, анекдот); узяв квач, уквачив... А далi ще станцiя, а за нею корчма... за лiсами оселi, за оселями туман... I знову чути дзвоники... ...Це ж до чого? - Так собi. ...А з повiтового мiста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комунiстiв хазяйствечком обзавiвся й будиночок збудував. ..."Е-е-ех, мамочко, замiж хочеться". ...Поле, поле й оберемки з сонця. Пролiта╨ весна, iде лiто. Комуна живе так: о 4 годинi вдень, як курчата пiд квочку, в будинок, до себе. А втiм, високолоба Валентина рiдко бува╨ вдома: на коростивих клячах через бандитськi лiси тягнеться вона по волоснiй периферi© - агiтувати, органiзовувати, iнспектувати, iнструктувати й ще "вати" й "вати". Високолоба Валентина - завжiнвiддiлом повпаркому. Iванов каже: - I в Пiтерi б згодилась. А Мура каже з апломбом: - Пiтер - цитаделя революцi©, й форт його - Кронштадт. ...А Же ще не прийшла, замiсть чорно© дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття. Мура зазнача╨: - Так i треба. Буде знати, сволочишка. В комунi "сволочишка" - слово ласкательне, i буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: "челов╨цi в благовол╨нi©". ...Коли всi сходяться - гармидер. Мура кричить: - Ан-дре! ...А от про телефон так i забув сказати: в комунi ╨ телефонний апарат без дроту. Андрiй пiдскаку╨ до телефону, бере трубку i - - Агов! Мура з апломбом: - Не агов, а альо! Всi: - Ша! - Ша! ...Тиша. Андрiй голосно: - Агов! Комуна: - Агов! Потiм вiд телефону урочисто-надхненна промова: - Ша. Перекличка йде по соцiалiстичнiй федеративнiй радянськiй республiцi... Вiдкiля? Ага, чую. Передавайте далi по лiнi©. Чумакiвська комуна в бурю непiвського лихолiття почува╨ себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона ╨ шматок мудрого серця республiки. Капiтан комуни, Iванов, салюту╨ в усi кiнцi, в гнiзда братерських комун федерацi©. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенi©. Комуна ще раз салюту╨ сво©м буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунiзму. Гряде час свiтово© революцi©. Слава комунам федерацi©! Слава Чумакiвськiй комунi! В комунi крик: - Слава! - Слава! Екзальтований Андрiй скочив на стiл, прийма╨ позу диригента й заводить: - Чу╨ш, сурми заграли. - Слава! Слава! ...А потiм сiдають пити чай. ...Манастирський годинник. - Бов! Бов! Iз сходу надходить синя гроза. Пiвнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Нi шелесне. Далеко грима╨, а блискавицi рiжуть безкра© степи. Ой буде горобина нiч! Буде! ...Мура похилила голову на Андрi╨ве плече, а Андрiй у задумi. Бiдний хлопчисько: гiгантськi образи рiжуть його мозок - вiн поет. Завтра почу╨мо вiд нього чудову поезiю "громовиця". ...Iз сходу надходить синя гроза. Iванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнiсiнькi iнструкцi©: треба переробити й розiслати завтра по волостях. Же: - Iване! Подивись - гроза. - Не мiшай, Же. Мура надхненно: - Нещасна гроза. Коли б вона знала Iвана, не одну б молонню послала сюди. ...А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усi, крiм Валентини: Валентина в Дубiвськiй волостi на роботi. Же язвить: - Товаришу Йосипе. Вiдкiля це: "гонителi земства й анiбали лiбералiзму"? Гордi╨нко спокiйно вiдповiда╨: - Зда╨ться, записано... (вийма╨ записну книжку)... Це з книги "за 12 лет" Вл. Iль©на (Н. Ленiна), видання Петроградсько© ради депутатiв 1919 року, сторiнка 157. Iще говорить спокiйно: - Можна взнати й це, наприклад: "Ернст Геккель i Ернст Мах" - ╨ роздiл теж iз книги Ленiна "Матерiялiзм i емпiрiокритицизм", Держ. видав. 1920 р. Або, скажiмо, передмова до третього видання "Анти-Дюрiнг" написано... зараз скажу... Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною мiсяцi й один день пiзнiш мого народження. Кiмната не витримала - регiт. Гордi╨нко спокiйно п'╨ чай. ...Гроза йде. VI Валентина... ах, який у не© високий лоб, як башта (люблю високолобих М.Х.). Валентина несе обов'язки й начальника города, що одвели комунi за Зубiвською левадою. А Iванов-начальник кампанiй. Мiсяць ма╨ чотири тижнi, а два з них признача╨ться для кампанiй. Наприклад, тиждень уборки червоноармiйських казарм (iде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д. Бiгли днi (в комунi завжди бiжать днi). Вибивалась городина. Пiсля обiду всi виходили на роботу до Зубiвсько© левади. Андрiй декламував сво© експромти, Iванов пiдганяв комуну, а комуна кричала: - Нещасний прикажчику... Геть комбурiв! А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирi звонили до Вечiрнi, комуна становилась у два ряди й з пiснями йшла мiстом додому. Iванов iшов попереду й командував зводом, вiн же починав пiсню. Одна рука в Iванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою вiн розмаху╨ в такт: - Ать! Тва! Ать! Тва! Iнодi Же каже: - А може, пiсень не треба? Комуна в регiт: - Браво! Же соромиться обивателiв. Тодi Же почина╨ перша, i так дзвiнко, що на тротуарах зупиняються. Але от при©здить iз волости Валентина. До Iванова: - Iди сю-юди. Треббба по-о-орадитись. Iванов: - Кажи тут. Валентина мнеться. Звичайно, Андрiй схоплю╨ться й кричить несамовито: - Це свинство. Чого тут не кажеш? Хова╨ш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партiйних тайн. Я все мушу знати. Це свинство. (...Андрiй безпартiйний). Потiм вiн ще кричить i доказу╨, що йому треба все знати, iнакше вiн не може орi╨нтуватися. Пiдхоплю╨ться Же: - Як це орi╨нтуватися? Ану? Вмiшу╨ться й Мура. - Ан-дре! Же: - Ага, знаю як: шпигуни теж орi╨нтуються. - Що? Крик! Крик! Крик! ...А увечерi на чорнiй дошцi сто©ть: "Тов. Же за буйство". ... А Варвара нiяк не добере, з ким живе Андрiй: чи з Же, чи з Мурою. - Мама ©х розбере. ...I знову бiжать днi. Яснi днi вiдходять, приходять дощi. Комуна забива╨ чотири кiмнати, а в двох ставить пiчки-комбiдки. ...Повiтове мiсто погрузло в болото й iз злiстю дивиться на комуну. Один раз на мiсяць пiдводяться пiдсумки роботи. Виникають жвавi дискусi©. Теоретичнi висновки робить безпартiйний Гордi╨нко, спец за Марксом, а практичнi дiагнози ставить Iванов. Хороби партi© - коники вечорiв. У комунi розв'язують питання, а потiм у повiтi проводять кампанi©. В дебатах прийма╨ участь i Варвара. Вона сiда╨ бiля Iванова: авторитет безсумнiвний - i да╨ такi поради: - А я так скажу оце: недостойнi мужики, щоб над ними голови стiльки ламали. Не розумi╨ свого iнтересу - цур йому пек. А то можна ще й панiв присогласити: хай ще провчать. Мура становиться в позу артиста: - О Цiцероне. Тво©ми устами тiльки мед пити. Буркотить Варвара: - Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни. Тодi Мура до Андрiя: - О мiй Андрi╨! Який пасаж! I хилить свою пухку голiвку на обiдране плече поетове. ...В манастирi знову дзвонять: - Бов! Бов! VII Ну-с. I живе, значить, комуна бiля манастиря, а в манастирi: - Бов! Бов! Бiля вiкон проходять черницi чорнi - тiнi минулого. ...Пройшла буйна, арештантська весна - арештантська юнiсть. Пройшло мiцне лiто - мiцна мужнiсть. Прийшла старiсть - болото. В тихих затишках мiського добробуту шипить самовар, i сняться обивателевi бакалейнi сни старосвiтського галантерiйного життя. ...Восени в повiтовiм мiстi, як нiколи, пахне Гоголем. Пiсля службових годин Гордi╨нко зудить Маркса, а Iванов носиться з новими планами. ...А навкруги комуни сiро, тiльки зрiдка апельсиновою шкуркою промайне сонце. Коли обиватель проходить бiля комуни й чу╨ вiдтiля бадьорий смiх, вiн на момент зупиня╨ться, ╨хидно усмiха╨ться й раптом зника╨ в темнiм заулку. А в комунi чути: - Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра почина╨ться тиждень заготовки палива! Саме тодi Iванов прийшов додому надто пiзно i зараз же лiг на кровать i одвернувся до стiнки. Пiдiйшла Валентина: - Що з тобою? Пiдлетiла й Же: - Товаришу капiтане, що це ви так довгенько? Iванов мовчав, потiм повернув лице. I почула комуна загробний голос: - Друзi мо©... винний... ©й-богу, винний... Погода проклята... осiнь проклята... Же закричала: - Хлопцi, сюди! Скорiш! От так капiтан! Бiжить комуна: - Що там таке? А вийшло, бачите, так (Iванов сам розповiв): прийшов до одного спеца, а той випива╨ самий справжнiй спирт. Така взяла досада, а тут ще в "Комунiстi" оголосили кампанiю боротьби "з п'янством". Хотiв був розбити пляшку на головi спецовiй, а потiм подумав... а тут, як нарочито, дощ дрiбний... та нудний. ...На другий день, перший раз за все iснування комуни, на чорнiй дошцi стояло: "Тов. Iванов, капiтан комуни, за..." (далi розвезено пальцем). А втiм, комуна цiлком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всi вже зазнали солодкiсть чорно© дошки. На другий день Андрiй стояв бiля телефону й викрикував: - Агов! Звичайно, Мура виправляла: - Не агов, а альо. - ...Агов! Слухайте, комуни всея федерацi©: капiтан Iванов потерпiв аварiю... Же перебива╨: - Ах, який ти! Хiба людина може потерпiти аварiю? За вiкном дощ, а в манастирi: - Бов! Бов! VIII Комуна пережила й осiнь. Прийшла зима. ...Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт. ...Уночi пiшов перший снiг - посивiли вулицi. ...Здрастуйте, мо© веселi снiжинки! ...Здрастуй, моя юнiсть-метелице! Пружисте тiло, пружиста думка. Мороз. Хо-ро-ше. А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало. Вiкна злегка помережало лiдяшками. За вiкном летять снiжинки, i ковзять першi сани. Весело бiжить селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi. - Ей, братва, гайда розчищати снiг. Шум. Гам. Крик. I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв. ...Але - - другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина завагiтнiла, а Валентину вiдкликають у центр на дуже вiдповiдальну роботу. Валентина телеграфувала: "при©ду через тиждень". I рiшила робити операцiю. Але це так противно. Валентина згадувала яму, що бiля комуни, i черниць. Iще було так противно. Пiдходила Варвара й питала: - Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя? Валентина: - Ах, як вам не со-о-оромно! А Же прийшла й сказала: - Нiчого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають iнтереси суспiльства. Валентина: - Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того... ...Ну-с... Iще два тижнi: Туп! Туп! ...Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт. ...На сани сiли всi, вся комуна. Сiв i Гордi╨нко - "пунктуальна педантичнiсть". Мороз кричав: - Ан-дре. I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове. А Андрiй розсипав у степ: - Передавайте по лiнi©: Чумакiвська комуна салюту╨ в мороз: хай живе свiтова революцiя. I одкликався мороз: - Слава. Слава. Слава. ...А втiм, Варвара так i не по©хала (одвозили Валентину). Одяг усi мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней ©© не пустила сама Валентина. ...Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi. Одступа╨ манастир усе далi й далi - назад, ©демо в снiгову даль. Ця комуна й зараз iсну╨ - вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА ...Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями старо© лапасто© верби (верба самотньо маячить серед глухо© дичавини комишiв), тодi ти помiча╨ш раптом, що небо нiколи не бува╨ таке хрустально-голубе, як у серпнi. I саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти дума╨ш: чи не поверта╨ться буря тво╨© молодости? Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi яко©сь романтизовано© дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п'яний,- така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання. Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапасто© верби) перед очима тво©ми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав? Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в тво©й душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки тво╨© юности. А втiм, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б'╨ргальцi й нюха╨ тютюновий дим за чашкою пива, другий флiрту╨ десь з радянськими "мадам", третiй млi╨ бiля самовара й радiо-рупора останньо© конструкцi©. Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних свiтiв менi також вiдома, як i всякому флямарiону. В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремнi, патронташi, ягдташi й рушницi i кличу свою суку Нелi. Собака добре зна╨, в чому справа, i почина╨ хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi й дивлюсь на свого iрландського сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й кокету╨ тоненьким вереском. - Що з вами? - запитую я.- На якiй мовi ви говорите? На мовi паризьких кокоток? Дуже при╨мно! Ви пита╨те, чи я розумiю вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dirе! Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi я рiшуче кiнчаю з цi╨ю церемонi╨ю i йду з дому. На вулицi ми беремо вiзника, i за пiвгодини я вже за городом, на товарнiй станцi©. Сюди подадуть дачний потяг на степовi пiвстанки, i за кiлька хвилин ми розпроща╨мось iз шумом мiських вулиць. I вже тут, на дальньому перонi, я починаю перероджуватись. Я забуваю сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi так легко на душi, нiбито я нiколи не знав тоски й терзанiй. Дух мо©х прадiдiв ожива╨ в менi, i я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я ©ду туди, де мене чека╨ вiльний степ, тихi задумливi озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок. Коли ми з Нелi при©жджа╨мо на станцiю, там уже давно бродять ватаги мисливцiв, i давно вже верещать родичi мого сетера. Iз степу летить бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилю╨ менi нiздрi. Нарештi подають потяг, i я лiзу в мисливський вагон. Нелi маха╨ хвостом i дивиться на мене ласкавими очима. Я розумiю, в чому справа: вона просить допомогти ©й зiбратись на верхню полку. - Добре! - кажу я й пiдiймаю ©©. У вагонi сто©ть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних козацьких пiсень, в другому - якийсь мисливець розповiда╨ анекдоти. Тодi менi прокида╨ться вовчий апетит, i я розгортаю пакунок. - Ей, держи! Держи ©© - кричать мисливцi: то пробiгла вагоном якась дiвчина. Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками (у вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiта╨ в степ. Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й перегортаю сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй цiлком вiдповiда╨ вiршам римського поета. Iнодi я беру з собою турген╨вськi "Нотатки мисливця", але перечитую в них тiльки тi абзаци, де автор малю╨ природу. Дiалоги я обминаю й обминаю все те, що не вiдповiда╨ мо╨му настро╨вi. Навiть на полюваннi я не прислухаюсь до так званих "серйозних" розмов, i все, що я спостерiгаю там, все воно свiтиться крiзь рожевий димок мо╨© безтурботно© епiкурейсько© уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей. - Пробачте менi, дорогi друзi,- думаю я.- Але дозвольте забути про вас. Потяг розрива╨ простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, i спокiйнi кургани стережуть спокiй безмежности. Тодi надходить задума, i передi мною вироста╨ наш посьолок, батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз по©хав з ним на полювання. Пам'ятаю, ми при©хали на луки вночi. Я думав, що це "Б╨жин луг". Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий i тривожний. А розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах i зустрiчав вранiшнiй перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам'ятаю, я хотiв тодi умерти - так прекрасно було й так билось мо╨ молоде серце. Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилi, посьолок навiки зник з мого горизонту, i менi залиша╨ться тiльки згадувати ©х. Та й згадувати менi треба обережно, щоб хтось не помiтив. Моя путь уже теж заламу╨ться до могили. Нарештi потяг затриму╨ ходу: попереду нас перша вiлла й пiвстанок. Я одриваюсь од скла й сiдаю на сво╨ мiсце. Нелi положила лапу на свою голову й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до дверей. Потяг зупинився. - Вiлла Стаховського! - кричить кондуктор. Вилiтають постатi - люди, собаки, вилiтають клунки, i знову свисток. Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрi©. На кожному пiвстанку лиша╨ться кiлька мисливцiв. Що далi, то бiльше порожнi╨ вагон. Я ©ду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера. Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i стороннi люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекида╨мось словами. Вони дивляться суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже зда╨ться, що я в ©хнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т. д. i т. iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й переконую себе, що це зовсiм не так. I от наближа╨ться лиман. Нелi хвилю╨ться, i я здiймаю ©© з верхньо© полки. Сонце ще сто©ть на два метри вiд горизонту, i на вечiрнiй перелiт ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь у дорозi, на степових озерах. - Ви де будете? - пита╨ мене якийсь мисливець. - На Троватому! - вiдповiдаю я. Дiалоги коротенькi, бо тепер уже не до розмов. Тiльки маленький робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з захопленням розповiда╨, як вiн сварився iз жiнкою перед ви©здом. Вона, мовляв, страшенно репету╨ й завжди не пуска╨ його. Бiля робiтника сто©ть його синок i усмiха╨ться. Ця парочка мене завжди зворушу╨. Але, коли потяг прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок. Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi й зупинився. Ми висипа╨мо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять пiдводи, i тихо iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiда╨ на вози й ©де на лиман. Мене завжди зустрiча╨ бабуся iз мисливсько© хати. - Ах ти, мо╨ соколятко! - говорить вона й влаштову╨ на возi сiно. Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плига╨ й Нелi. Ми руша╨мо в степ. Рушають i iншi пiдводи - з криком, гамом i пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i зник за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на не©. Iншi мисливцi, очевидно, не цiкавляться цим забутим степовим пiвстанком. Мене ж вiн завжди тривожить i виклика╨ багато спогадiв. Я взагалi не можу спокiйно дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря горожансько© вiйни. На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли так надзвичайно жити. - Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi,- каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповiдання, почина╨ виливати сво© селянськi болi й радостi. - Ну, а як же дiд Зiдул? - питаю я про ©© чоловiка. Що ж Зiдул? Зiдул, мовляв, шкандиба╨ потроху. Вчора був там-то, сьогоднi ©здив по сiно. Приходила сваха, трохи випили. I бабуся регоче. Вона теж любить випити, i особливо в компанi©. Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерi© Iванiвни й Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi безсмертнi й що Зiдул i бабуся - це тiльки варiацi© одного i того ж типу. Навколо нас фантастичний степ. Гостро пахнуть бур'яни. Бабуся поганя╨ коника. Тодi я бачу мертвi кра©, "старосвiтських помiщикiв" i гоголiвських старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича i ©хнiй домик. Вiн сто©ть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi пiски, як нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi - тi кра©, де блукала колись "червона свитка". Лiворуч - сам славетний Миргород. Коли ясна погода, за кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi. Менi зда╨ться, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня й тихо дожива╨ вiк, i домик теж похилився пiд вагою вiкiв - от-от завалиться. Правнучку не зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки там, у старiй халупцi з химерною вивiскою "Сiльська Рада" та в бур'янах на майданi метушиться чуже життя - то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути - ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в нiч пiд Рiздво чорт сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi, незнанi. До Афанасiя Iвановича, власне до його глухо© праправнучки (старичка давно-давно нема, тiльки чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й вiн зветься тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся раптом заспiвала. Вона заспiвала сво©м старечим голосом: Ой на горi та женцi жнуть, А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть... Тодi передi мною знову виростають забутi постатi й деталi. Я бачу древнi етажерки, що на них пiд густим серпанком пилу лежать старовиннi пожовклi книги, чую, як хрипить годинник сво╨ю старовинною зозулею. Чи не Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на мене? Чи не Афанасiй Iванович кива╨ менi з вогкого кутка?.. - Чи© це динi так запахли менi? - думаю я. Ми ©хали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд задуми. Моя бабуся аж залива╨ться сво╨ю пiснею. Попереду нас маячать пiдводи. Ми вже про©хали верстви три, i я прошу бабусю зупинити коня. Вона зупиня╨, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми наказали нашiй бабусi зробити нам вечерю й зустрiти нас на порозi сво╨© хатки. Вiдци до лиману двi верстви, i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що праворуч, i там