- Чу╨ш,- сказала  я,-  вiн  зовсiм  не  сумнiва╨ться,  що  я  вже  твоя
любовниця.
   - А хiба тебе це дуже цiкавить? - тим  же  рiвним  i  холодним  голосом
сказав Чаргар.
   - Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла,  що  мiж
нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.
   Я пiдвелась i пiдiйшла до  дзеркала.  Я  знала  собi  цiну,  але  такою
прекрасною я ще себе не бачила. Тодi  менi  ще  яснiше  стало,  що  Чаргар
сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовху╨ мене вiд себе. Для  мене  ясно
стало, що вiн запобiга╨ бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь  (це
вже для мене ясно було) боявся ©х.
   Але менi вони були потрiбнi, як  повiтря,  бо  тiльки  такi  вiдношення
приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людсько© душi, що  в
ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадково© далi.
   Я  сказала,  що  йду  додому;  вiн  запропонував   провести   мене.   Я
вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:
   - Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь  нагадати,
що я подобалась тобi за одвертiсть... правда, за одвертiсть?
   - Ну, да! - сказав Чаргар.
   - Так от, одвертiсть. Мiщанська  умовнiсть  не  дозволя╨  жiнцi  першiй
заговорити про кохання. Я вiд цi╨© умовности далеко стою й тому кажу тобi:
я безумно кохаю тебе.
   - Я це знаю,- холодно сказав Чаргар.
   - I ти, очевидно, зна╨ш, що я досi не знала мужчини?
   - I це знаю.
   - Так от, я хочу, щоб ти був мо©м першим  мужчиною.  Я  хочу  вiддатись
тобi.
   - I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар.
   - Значить, фiзично я противна тобi?
   - Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби.
   Це була  страшенно  зворушлива  картина.  Серед  шумно©  вулицi  стояла
красива жiнка й пропонувала сво╨  тiло.  Повз  нас  пробiгали  городяни  i
здивовано оглядали i мене, i  Чаргара.  В  менi  палало  те  почуття,  яке
переживають спортсмени в часи  гри.  Я  сказала,  що  менi  треба  пiти  в
книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене.  Я  не  вiдмовилась.  Але,
коли ми пiдiйшли до дверей, ©х було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi  день
вiдпочинку бiблiотекарiв.
   - Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? - сказала я й  подивилась  на
Чаргара.
   - Я тобi вже казав!
   - Ти менi сказав, що цього не хочеш?
   - Так!
   Тодi я  стиснула  йому  руку  й  пiшла  додому.  Я  йшла  i  ввесь  час
здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись:  в  перший
раз менi  довелося  так  одверто  й  так  цинiчно  говорити.  "Як  сiроока
журналiстка",- подумала я.
   Пам'ятаю, тодi в перший раз я розгорнула  бiблiю  й  почала  ©©  уважно
читати. Читала мало не всю нiч. Коли я  одривалась  од  не©,  передi  мною
поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до  нашо©
глухо© степово© провiнцi©. "Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо
мучити себе й другого?" Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:
   - Вiн зна╨ все, ти мусиш його побороти й взяти в  нього  те,  без  чого
тебе нема, без чого ти не iсну╨ш!
   Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але  я  його  й  зараз  поважаю.
Поважаю за непохитну волю,  за  прояви  справжнього  людського  безумства.
Справа  в  тому,  що  я,  як  це  потiм  вияснилось,  вiдважно  намагалася
протиставити себе сво╨му вiковi, а вiн, вiк, глузував iз  мене.  Я  хотiла
прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм сво╨© натури до  заголено©
й брудно© правди життя але це  мо╨  бажання  розбивалось  об  глуху  стiну
наманiкюреного вiку. Уже з останньо© зустрiчi з Чаргаром щось  ворухнулось
менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй  нерiвнiй  боротьбi  мене
буде деморалiзовано - i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула,  але
не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi  так  довго  серед  бурного
моря сiро©, нудно© й частiш за все паскудно© буденщини.
   - Ах, ти, мiй нещасненький  дон-Квiзадо!  -  думала  я  про  себе.  Вся
трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною  свого  часу.  Були
такi хвилини, коли я й сама глузувала  з  себе.  Тодi  всесильний  скепсис
з'©дав мою гарячу вiру - i вiд мого романтизму залишалося розбите  корито.
Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i
навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар - так  звана  гнила  ╙вропа.
Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий
Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.
   - Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! - знову думала я про себе.
   Повз мо╨ вiкно йшла  синя  мiська  нiч,  i  десь  торохтiли  традицiйнi
пiдводи. Тодi я нарештi покинула  бiблiю  й  пiдiйшла  до  вмивальника.  Я
почистила зуби, витерла холодною водою сво© тугi  груднi  яблука  й  лягла
спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.
   Уночi  пiшов  дощик.  Була  гроза,  i  блискавицi  рiзали   скло   мого
пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго  дивилася  на  зелену  альтанку.  Я
згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала турген╨вських  женщин  -
таких чистих i хороших - i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде  й
що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно  вже  загубила
свою чистоту й свою невиннiсть.
   Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа,  i  запахло
чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тi╨© ночi не спала.

   V

   Коли  я  тепер  мисленно  перегортаю  сторiнку  того  часу,  тодi  менi
зда╨ться, що з мо╨© iсторi© вийшов би не зовсiм поганий людський документ.
I як я  шкодую,  що  менi  браку╨  тi╨©  елементарно©  майстерностi,  якою
обточують слова.
   Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром  бачилась,  зда╨ться,
тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.
   Чаргар пiсля тi╨© розмови, коли я  пропонувала  йому  вiддатись,  якось
замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу
не ходила, бо тут уже голосно говорило мо╨ самолюбство. Але  я  ввесь  час
чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.
   Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною  загравати.
Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.
   - Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею
по парку... бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.
   Я сказала, що взагалi рiдко виходжу  з  дому,  i,  щоб  якомога  швидше
вiдв'язатися вiд нього, подала йому для  пiдпису  папiрець.  Але  дiловод,
очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.
   - А що ж ви робите пiсля  роботи?  -  спитав  вiн.-  Книжечки  чита╨те?
Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав "романси")
читати.  Зна╨те,чомусь  захоплено  продовжував  вiн,-  ляжеш   на   лiжко,
розгорнеш книжечку й чита╨ш! Про любов та про всякi пригоди.
   Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю,  бо  в
мене лежить строчна праця.  Тодi  вiн  знову  почав  запрошувати  мене  до
парку...
   - Н╨,- говорив вiн.- ©й-богу,  прийдiть!  Там,  наприклад,  увесь  цвiт
нашого города збира╨ться. Це ╨ прямо таки Бульйонський  лiс!  (вiн  так  i
сказав "Бульйонський"). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар,
з другого - iдуть  сливки  художества.  Недавно  бачив,  наприклад,  отого
художника... Пам'ята╨те?
   Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв  я  навiть  спецiально
блукала по городу з надi╨ю зустрiти Чаргара. I тому, коли  дiловод  сказав
менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила по©хати туди.
   Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусно© стоянки. Там сiла на
шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.
   Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли  парочки.  В  глибинах
га©в падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику,  менi  здалося,
що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо - воно було криштально чисте,
i його тиха бiрюза ласкала мо© очi. За парком,  десь  на  польових  гонах,
спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi  могили.
З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром
пiсля довго© розлуки примушувало мо╨ серце то  стискатись,  то  прискорено
битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей  вечiр  буде  судним  днем
мого неспокiйного життя. Коли я  тепер  оглядаю  пройдену  путь,  то  менi
цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi
навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу  вiддатись  художниковi.  Я
хочу взяти його голову на сво© колiна й ласкати ©©.
   - Яка безумна радiсть,- навiть раз  прошепотiла  я,-  бути  рабою  цi╨ю
людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою  маленькою  й
нiкчемною.
   Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього.  Менi  вже
не потрiбнi були його тайники - так принаймнi здалося менi того вечора.  Я
просто чекала Чаргара.
   Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й
свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i  вивернутим  надiла
його. Я пiшла й сiла на стiлець.  До  мене  летiла  тоска  вiолончелi:  на
обсерваторi© стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель
тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй  терпець  луснув  -
так я хотiла бачити Чаргара.
   Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i  зупинилась
бiля мене.
   - Добрий вечiр! - сказав вiн.
   Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiру╨ по
алеях i зовсiм не припускав, що й  я  тут.  Потiм  вiн  зробив  менi  руку
калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись,  але
згадала нашу вранiшню  розмову  й  пiшла:  я  боялась,  щоб  вiн  мене  не
запiдозрив що до Чаргара.
   - Ви, наприклад, не дума╨те виходити замiж? - раптом спитав  дiловод  i
подивився менi в очi.
   - Це менi подоба╨ться,- iронiчно сказала я.
   - Що вам подоба╨ться? - не зрозумiв мене Кук.
   - А от те, що ви з мiсця в кар'╨р приступили до дiла.
   - З мiсця в кар'╨р? Гм... Цю справу, як той казав, треба розжувати.
   Кук грав олив'яними очима й так пiжонськи  помахував  хлистиком,  що  я
ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi  втiлення
шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до  нашого  часу
така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.
   Але довго тiшитись iз  дiловодом  я,  звичайно,  не  мала  охоти,  i  в
слiдуючий момент вiн почав уже  нервувати  мене.  Щохвилини  озиралась  по
сторонах, приглядалась до городян i шукала  серед  них  художника.  Я  вже
проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.
   - Ервика! - раптом крикнув Кук.
   - Еврика! - поправила я його.
   Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк.
Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до "ервики",  його
страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам'яти неловкий момент, спитала його:
   - Ви, зда╨ться, хотiли менi щось сказати?
   - Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.
   - От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались?
   - Коли це я на вас розгнiвалась? - здивовано спитала я.
   - Тодi ж ото, як з "мiсця в кар'╨р". Ви, може, подумали, що я вас  хочу
по компрометувати (вiн так i сказав  "покомпреметувати")?  Так  це  зовсiм
напрасно: Боже спаси,- i в думках не було!
   - В чому справа? - занервувалась я.
   - Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над  вами  (вiн
так i сказав "насмiшки строю"): мовляв, не беруть ©© - от  i  не  виходить
замiж!
   Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не  тiльки  була
високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось  там  спiвчувати
менi!
   - А може, ви мене вiзьмете за дружину? - iронiчно запитала  я.  Дiловод
зам'явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне,  цей  уже  не
хотiв мене брати за дружину.
   - Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не  думаю
виходити замiж.
   Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто  бути
його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я  хочу,  щоб
вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв,
завжди була проти мiщансько© сiм'© з геранню на етажерцi. Навiщо,  мовляв,
це? Можна й так прожити.
   Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд  головного  виходу,  i
городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою але╨ю парочка  й
раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i
протяжне. Падало листя, як тихий дощ.
   Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був  блiдий.  З  рота  йому
(можливо, це менi здалося) текла слина.
   - Так що ви це правду говорите? - сказав вiн тремтячим голосом i змовк.
   - Iстинну правду! - сказала я.
   Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я  спитала  для
чого - вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в
нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi при©хала  мати.  Тодi  ж  я
спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула:
   - А може, зараз пiдемо в кущi?
   Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше  притиснувся  до
мене й взявся правою рукою за мо╨ лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила
йому руку. Потiм дiловод зупинився.
   - От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт кошту╨?
   - А вам це для чого? - спитала я.
   Кук знову зам'явся... Тодi я зрозумiла його й кинула:
   - Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.
   Дiловод знову  прояснiв.  Вiн  iз  вдячнiстю  подивився  й  ще  щiльнiш
притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв.  Небо  було
таке прекрасне, а на душi  менi  лежав  камiнь.  Я  тодi  вже  забула  про
Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук - цей дiловод iз  мавпячою
фiзiономi╨ю.
   Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським  дубом  i
байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч  дiловода,
але тепер я не найду епiтета тiй бурi,  що  кипiла  тодi  в  мо©х  грудях.
Раптом я зупинилась:
   - А зна╨те що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити!
   - Як так? - зупинився й Кук.
   - Дуже просто: я хочу народити дитину.
   Дiловод зам'явся. Я зрозумiла його й сказала, що  перед  coitusom  йому
прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати,
чим це пахне.
   - Ви, мабуть, говорите про алiменти? - хутко зрозумiв вiн.
   - Так, я говорю про алiменти.
   Тодi Кук свиснув i сказав розв'язне, що на таке дiло вiн не  хоче  йти,
бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками.  Та
не встиг вiн договорити останньо© фрази, як я  з  усього  розмаху  вдарила
його по фiзiономi©. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.
   Але я вже погасла. "За вiщо я його вдарила?" - метнулося менi в головi,
i мо╨ серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних,
i справа в тому, що й себе я завжди вважала  за  добру  наволоч.  Кук  був
такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до  болю  шкода  його  стало.
Тодi ледве чутно промовила:
   - Пробачте менi, товаришу  Кук.  Що  хочете  робiть  зi  мною,  але  не
гнiвайтесь на мене!
   - Нiчого! Нiчого! - говорив вiн.- Це залишиться мiж нами... Я не  думаю
вiднiмати у вас посади.
   Вiн так i сказав "я не думаю вiднiмати  у  вас  посади".  Я  тiльки  це
почула. Ця фраза, як ножем рiзонула  менi  в  грудях,  бо  Кук  так  i  не
зрозумiв мене.
   ...Дiловод давно вже  зник  за  деревами,  а  я  стояла  бiля  дуба  на
пустельнiй але© й тупо дивилась у голубе небо.

   VI

   З Чаргаром менi так i не вдалося  побачитись,  аж  поки  прийшла  зима.
Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi - i  тiльки
нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його.  Але  менi  ввесь  час
було таке почуття, яке бува╨ людинi, коли  вона  ще  щось  не  скiнчила  й
мусить скiнчити. I те, що вона мусить  скiнчити,  прийде  обов'язково,  бо
воно таке ж неминуче, як i природна смерть.
   Я ходила з порожнечею в  душi,  але  розглядала  такий  свiй  стан,  як
тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап  на  темнiй  дорозi
мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи,  працювала  там  вiсiм
годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.
   Зима була вогка, брудна. На  вулицях  завжди  тонули  в  туманi  мiськi
лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.
   Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла  з  нею.
Iнодi я писала листи до мами  -  i  тодi  менi  знову  прокидалися  далекi
спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi  провiнцiальнi  садки.
Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло - я вже знала, що туди  менi  нема
повороту.
   Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна  й  була,
коли так можна висловитись, початком  мого  кiнця.  Вже  в  перших  числах
березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко  вiдлетiв.  Я
знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива,  що  мене  й
справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З  тоскою  знову  прийшло  буйство,
веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на
себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi:  то  були  мо©
очi.
   Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав
мене по©хати з ним у пригородний молодняк. "Моя хороша Б'янко (писав вiн),
сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в  даль  (вiн  так  i
написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю  гуси,  i  ми  мусимо  побачити
захiд сонця. Ти згодна?"
   Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi  до  мiсця  зустрiчi  я
купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи.
   Я iнодi працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як  хотiла,
i за це, до речi, мене в установi називали князiвною.  Я  любила  шоколад,
голубе небо й прекраснi очi художника.
   Чаргара я застала на призначеному  мiсцi  зустрiчi,  бiля  площi  Трьох
комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим  же.  Коли  я
сiдала в  фаетон,  Чаргар  невзначай  зачепив  менi  груди.  Це  так  мене
схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi.
   Коли ми ви©хали з останнього мiського кварталу й перед  нами  спалахнув
безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:
   - Чому ти на протязi цiло© зими був такий холодний до мене?
   - Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн.
   - Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города.
   - Рiшуче всi? - спитала я.- I комунiсти, i  радслужбовцi,  словом,  усi
тi, хто не може помиритись iз сво©м оточенням?
   - Рiшуче всi! - знову усмiхнувся вiн.
   - Значить, i ти належиш до категорi© хмурих людей? Менi раптом  прийшла
мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болi╨ мо©ми дрiбненькими
болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала
не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в сво©х терзаннях:  ©х,  мовляв,
не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на  душi,
бо ж мiй кумир мусiв при  такому  припущеннi  негайно  полетiти  iз  свого
п'╨десталу.
   - А що значить хмурi люди? - спитала я.- Як менi розумiти тебе?
   - Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн  од
вiдповiдi.
   - А от я й не пам'ятаю, де я чула його.
   Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi  вiн  прикусив  нижню  губу.  Так
завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати  його,
i далi ми по©хали мовчки.
   З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi
чекати нас  i  пiшли  на  услiсся.  Якраз  заходило  коротке  сонце.  Була
хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно
ступала з пiвдня. То  там,  то  тут  проривалась  зелена  трава,  i  всюди
гомонiло птаство.
   Ми пiшли по якомусь лiсовому  кварталi.  Iшли  довго  й  мовчки.  Потiм
перекидались фразами (я  зараз  забула  ©х).  Раптом  Чаргар  зупинився  й
сказав:
   - Я хочу тебе залишити на якiсь п'ять хвилин. Ти нiчого не ма╨ш проти?
   - Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба... Ну, словом,
ясно.
   Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я  знову  подивилась
на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з  пiвдня  наступала
якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко  зiдхнула
й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось
придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й  маленькою.  Всi  мо©
болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як
смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять  уже  тисячi
рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв  i  новим
мiльйонам людей.  Тодi  зачарований  тупик  постав  передi  мною  з  такою
яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.
   Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це  мене  затривожило.
Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в  тому  напрямку,
куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз  у  раз  били  мене  по
головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не  було.  В  лiсi
стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що  далi,  то  бiльше  сутенiло.
Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - i менi стало сумно. Я
зупинилась i скрикнула:
   - Агов!
   Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.
   "Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я  вийшла
на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм,  iнакше  й
не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах  обличчям
до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене  так
здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.
   На дальньому деревi жеврiла полоска  конаючого  сонця,  i  вiдблиск  ©©
падав  на  пiвденний  край  чорного  лiсу.  Був  прекрасний   момент   для
споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи  не  найшли
вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?"
   Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого  не
трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене,  i  я  зустрiла  його
мовчанкою.
   - Ходiм! - спокiйно сказав вiн.
   Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний.  Пам'ятаю,
зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою  руку  й  притиснув  ©©  до
свого серця. Почуття радости обхопило мене,  бо  менi  прийшла  мисль,  що
тiльки сьогоднi Чаргар  став  близькою  менi  людиною.  Я  вже  не  хотiла
тривожити його сво©ми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала.  Але
на цей раз вiн сам почав розмову.
   - Я гадаю, Б'янко,- сказав  вiн,-  ти  розумi╨ш  мiй  душевний  стан  i
простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.
   - Я тебе розумiю, - сказала я.
   Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий  стан,  який  був  Мойсеевi,
коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але  потiм  вiн  чомусь  усмiхнувся,
наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над сво╨ю останньою  фразою  про
Мойсея.
   - Я тебе розумiю,- ще раз сказала я.
   - Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз  думав  про  спорiднення
наших душ.
   - Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я.
   - Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза
знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим
не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала  цього  Чаргаровi.  Я
тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже  добре  знала
його - i знала, що найменша моя цiкавiсть  одразу  викличе  небажану  менi
реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.
   - Ти зна╨ш,- раптом  зупинився  вiн,-  менi  на  полянi  блиснула  така
генiальна мисль, яко© iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.-  говорив
вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб...як його...
   - Радслужбовцiв.
   - Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн.
   - Чому ти хвилю╨шся? - спитала я.
   - А  тому,-  рiзко  скрикнув  вiн  (i  менi  знову  здалося  -  дитячим
дискантом), що я не  виношу  цi╨©  самовпевнености  нашого  вiку.  Всi  цi
ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така...
   Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм  зупинив  мене,  подивився
уважно менi в очi й сказав тихо:
   - Тобi можна довiрятись?..
   - Що з тобою? - здивовано кинула я.
   - Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову.
   - Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну  навiщо  цi
комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже  мiй,
ну навiщо? Я задихаюсь! Я ©х зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони
завойовують цiлий свiт. Але при чому  ж  тут  я?  Чому  я  повинен  кожно©
хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я  хотiв  би,
щоб вони зовсiм не знали про мо╨ iснування!
   Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк.  Я  подивилась  на
нього. Вiн плакав. Далебi, вiн  плакав:  я  бачила,  як  кiлька  сльозинок
покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливо© огиди  -
i я рiзко й чiтко сказала:
   - Сер Чаргаре. Що з вами?
   Вiн стояв спиною до  мене,  похилившись  на  дерево.  Вiн  так  постояв
хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я  вже  знову  бачила  колишнього
неприступного художника.
   - В життi все бува╨,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.
   Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив,
як вiн далеко забрiв  у  розмовах  зi  мною,  i  поспiшив  замести  слiди.
Спецiально для цього  й  було  розiграно  жалкеньку  мелодраму.  Ця  мисль
здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть  забула  про  цей
епiзод. "Ну н╨,- подумала я.- Тепер ти в мо©х руках -  i  я  примушу  тебе
сказати недоговорене".
   ...Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв  темний  лiс,  i
бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в  нього  й
повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались  ми  також
мовчки. Пам'ятаю,  я  стиснула  йому  руку  й  трохи  ©©  придержала.  Вiн
здригнув, але я руки його все-таки не  випустила.  Тодi  Чаргар  мусiв  ©©
вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i
пiшов од мене прискореним кроком.

   VII

   За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава - i
я ©© обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi
Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку.  Вона  попрохала  в  мене  п'ять
карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що ©де до сво╨©  матерi,  що  "живе  на
пiвнiчному краю города". Вона хоче повезти ©й подарунок. Я  ©й,  звичайно,
не повiрила, бо знала, що вона  просто  ©де  до  свого  любовника  -  вiн,
зда╨ться, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась,  але  потiм  зупинила
мене бiля вечiрньо© вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала по©хати з  нею.
Вони - ©© любовник i вона - хочуть улаштувати нiч п'янки й любовно© оргi©.
   - Ну, Б'янко, по©демо на п'янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась.
   Я сказала, що я, можливо, i по©хала б, коли б загубила свою невиннiсть.
   - Себто яку невиннiсть? - здивовано спитала вона. Я  сказала  й  хотiла
йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала.
   - Так ти ще...- i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла  мене  в
куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi:
   - Так ти не брешеш, що не знала мужчини?
   Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром  бажання.  Тодi
сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла
©© вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за мо╨ тiло дадуть двi
тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть  в  Одесi  й  Москвi,  де  багато
буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею - i  я  найду  такий
чудовий закуток, який менi й не снився.
   Вона менi малювала напрочуд привабливi  й  цинiчнi  картини.  Але  вона
такими божевiльними очима  дивилась  на  мене,  що  я  мусiла  ©©  ще  раз
одштовхнути.
   - Ти не по©деш зi мною? - нарештi в розпуцi скрикнула вона.
   - Не по©ду!
   Я сказала рiшуче.  Тодi  вона  замахнулась  i  хотiла  вдарити  мене  в
обличчя. Але я вчасно схопила ©© за руку й одвела вдар.  Я  ©©  так  мiцно
схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама  не  знала,  що  я  така
сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала ©© в  голову
(пахло поганенькою пудрою) i посадила ©© в  трамвай.  Вона  по©хала,  а  я
пiшла додому.
   Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька  тривога  раз  у  раз
примушувала  мене  здригатись.  На  площi  Повстання  я  зупинилася   бiля
шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону.
   Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл.  Пам'ятаю,  до  мого  вiкна
пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi
не хотiлось виходити з кiмнати - i я сказала:
   - Чи не холоднувато надворi?
   - Що ви? - сказала товаришка.
   Я не знала, що ©й говорити, й мусiла вийти  до  альтанки.  Ми  сiли  на
стiлець  i  почали  розмовляти.  З  пiвгодини  ми   перекидалися   якимись
незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова:
   - Ви вiрите в судьбу? - спитала товаришка Уляна.
   - Як би сказати вам... очевидно, не вiрю.
   - Зна╨те,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж
не вiрю. Власне, я i не маю права  вiрити  (вона,  очевидно,  натякала  на
приналежнiсть свою до партi©), але от на практицi якось iнакше виходить.
   - Чи не дума╨те ви,- сказала я,- що  iдеалiстичнi  теорi©  мають  рацiю
iснувати?
   Товаришка Уляна замахала руками.
   - Що ви! Як може прийти менi така мисль,- перелякано сказала  вона.-  Я
думаю тiльки, що в  свiтi  завжди  варiюються  два  свiтогляди.  Але  коли
iдеалiзм ма╨ багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не  без
слабих бокiв.
   - Iншими словами - вас не задовольня╨ ваша партiя?
   Товаришка Уляна знову замахала руками.
   -  Нiчого  подiбного!  Менi  хочеться  внести  деякi  ясностi  в   свiй
свiтогляд. Я, зна╨те,- казала вона далi,- ранiш нiколи не задумувалась над
цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.
   - Без причини нiчого не бува╨,- резонерствувала я.- Очевидно, i в вашiй
тривозi ╨сть якась причина.
   - От! -  раптом  пiдхопила  товаришка  Уляна.-  Ви  цiлком  справедливо
кажете. Я, зна╨те, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною  трапиться
якесь нещастя.
   Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги
й стала ©© заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не  могла
заспоко©тись.
   -  Саме  якесь  нещастя,-  говорила  товаришка  Уляна.-  Я  нiколи   не
помиляюсь. Колись  на  фронтi  менi  прийшла  мисль,  що  вночi  трапиться
несподiванка. Я сказала,  менi  не  повiрили.  Один  комiсар  запропонував
навiть викинути мене за пророцтво з партi©... А вийшло все-таки  по-мо╨му:
наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась.
   - Ну, це - випадок! - сказала я.
   Тодi  товаришка  Уляна  знову  запротестувала,  i  я  вже  з   нею   не
сперечалась. Я тiльки думала,  що  товаришка  Уляна,  може,  й  ма╨  рацiю
настоювати на сво╨му, i  думала,  що  вона  одна  з  тих  невдачникiв,  що
приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись.
   Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то  ревiв  лев  за
гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi  приснились
далекi простори його вiтчизни, можливо - щось iнше.
   - От!-з великим наголосом на "от" сказала товаришка Уляна.-  Реве  лев!
Iнодi й людям хочеться так ревти.
   Потiм вона зiдхнула.  А  потiм  вона  багато  говорила  менi  про  часи
громадянсько© вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий  i
тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й  богами.
Вона так тепло говорила про свою епоху, як про не© не скаже  жодний  поет.
Той химерний  час  я  зачепила  тiльки  одним  крилом  сво╨©  юности,  але
товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його.  Вiн  i  менi
лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали та╨мну даль, але  той  час
уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть.
   "Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?" - подумала я.
   На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями.
Коли вийшла в сiни, щоб там скип'ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось
постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було
пом'яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з
ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий).  Але  на  цей  раз
якось механiчно кинула:
   - Здрастуйте!
   Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я  в
свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi  ж  я  побачила,  що  вiн
п'яний. Щоб якось одв'язатись од нього, я  сказала  йому,  що  його  чека╨
товаришка Уляна.
   - Ви кажете Уляна? - сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу.
   - Так!
   Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув:
   - А ви, зна╨те... бабйонка нiчого собi... цимес!
   Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде
до себе.
   - Чого ж це до себе? - п'яно забелькотiв вiн.
   - Там вас чека╨ товаришка Уляна! - рiзко сказала я.
   Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто
повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни,
але як ©й допомогти - не знала. А втiм,  можливо,  це  тiльки  тепер  менi
зда╨ться, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна,
i сiроока журналiстка, i дiловод - всi вони давали вiдпочинок - i  тiльки.
Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в мо©й iсторi© й  не
могли мене цiкавити. Я просто дурила себе.
   Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов.

   VIII

   Отже, iшла весна, прилетiли солов'©. Я кiлька разiв була в театрi,  але
частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи  не
покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В
цi днi я з'©ла стiльки шоколаду, скiльки не з'©ла його за весь свiй вiк.
   Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила
й надушила сво╨ тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась
до шлюбно© ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.
   Прокинулась щось о восьмiй годинi, i  менi  на  душi  було  як  нiколи,
радiсно й дзвiнко. Стояв добрий  весняний  ранок.  На  вулицях  уже  грали
оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я  хутко  одяглась  i
побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i  вiдтiля  йти  на  iподром.
Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев'язала руку червоною хусткою.
В першому коридорi мене  зустрiв  дiловод.  Я  поклонилась,  вiн  менi  не
вiдповiв. З останньо© нашо© розмови вiн став уникати мене  й  завжди  сухо
звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я  це
з'ясовую не так його  поряднiстю,  як  тим,  що  до  мене  гарно  ставився
мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки  велику  громадську
роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i  завжди  ходив  перед  ними  на
заднiх лапках.
   Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на
iподром.
   Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого  травня
стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святку╨  його.  Я
згадала Париж, Францiю, тамтешн╨ всенародне свято й подумала, що мiж  нами
й французами ╨ багато спiльного. Цю думку я сказала однiй  машинiстцi,  що
йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не  вiдповiла,  бо  вона  була
страшенно нерозвинена. Тодi почула  нашу  розмову  сiроока  журналiстка  й
пiдiйшла до мене.
   - Ти гада╨ш, що мiж нами й Францi╨ю можна провести паралелю? -  спитала
вона.
   - Так!
   - В якому сенсi? - i вона чомусь зло подивилась на мене.
   Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагаду╨
нашу, що... i т. д.
   -Ти говориш, як Цiцерон! - iронiчно сказала вона.
   - При чому тут Цiцерон? - спитала я.
   - А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз сво©м
носом... в полiтику!
   - Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права
думати?
   Сiроока журналiстка мовчки подивилась на  мене  й  пiшла  вбiк.  В  цей
момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому.
   Було море  квiтiв  на  величезному  майданi,  i  стояв  грохот  десятка
оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи.
На  кiлькох  трибунах  оратори  виступали  з  доповiдями.  Ревли   сирени,
метушились автомобiлi. За пiвгодини великi  групи  почали  розбиватись  на
невеличкi гуртки. потiм уже блукали  й  одиночки.  Тодi  передвижнi  трупи
розкинули передвижнi  сцени,  i  на  майданi  виросло  кiлька  мiнiатюрних
театрiв.
   Я покинула сво©х i пiшла блукати. Десь тут я мусiла  зустрiти  Чаргара,
бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди.
   Пам'ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла  пляшку  квасу  й  пожадливо
випила. Потiм пiшла до екрану  малярiв.  Там  художники  за  п'ять  хвилин
малювали карикатури дiячiв революцi©. Там я й зустрiлась iз Чаргаром.
   Вiн був веселий i весело стиснув менi руку.
   - Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! - сказав вiн  Я  притиснулась  до
нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили  в  степ.
Менi прийшла мисль повартувати.
   - Ти зна╨ш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм  не  з  дiвчиною,  а  з
молодичкою!
   - Що ти цим хочеш сказати? - спитав вiн.
   Я зареготала й сказала йому, що я  вже  вийшла  замiж.  Вiн  почервонiв
чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:
   - Так, я його знаю. Зда╨ться... прекрасна людина!
   Я певна була, що вiн не вiрить менi й жарту╨, i тому перейшла  на  iншу
тему, не думаючи робити спростування.
   Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис
радiо. Пам'ятаю, менi раптом здалося  чомусь,  що  Чаргар  пiд  невеличким
"градусом".
   - Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? - спитала я.
   - Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн.  Я  спитала,  чому  так
рано. Вiн сказав, що вiн уже  кiлька  тижнiв  почина╨  днi  горiлкою.  Вiн
горiлку не дуже любить,  але  не  може  не  визнати,  що  "горiлчанi"  днi
безтурботнiшi й веселiшi. "Невже вiн  серйозно  плакав  тодi  в  лiсi?"  -
подумала я й сказала:
   - Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?
   - Вiдкiля це ти взяла? - усмiхнувся Чаргар.
   Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело.  Вiн  у  той
день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких
розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:
   - Ну, пора вже й додому... Ти не дума╨ш зайти до мене? Я погодилась,  i
ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках,  поки  нарештi  не
вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарово© квартири ми  були,  коли
вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона
погадала  менi.  Чаргар  занервувався  й   сказав,   що   це   некультурно
фанфаронствувати сво╨ю некультурнiстю.
   - Це - резонерство! - сказала я.
   Потiм говорила, що вiн  теж  деколи  впада╨  в  мiстику,  натякаючи  на
iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на  сво╨му.  Тодi
вiн  порадив  менi  вiдiйти  вбiк,  щоб  мене  хоч  не  бачили   в   клубi
радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi,  що  гадати
не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:
   - Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi...
ти дозволив би ©й гадати?
   Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як  би  вiн  зробив  у  цьому
випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.
   В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так
- мовчки - ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна  хмара,
i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали  Першотравневi  оркестри.
Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов  дрiбний  дощ.  Легенький
вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами.
   Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але  я  ще  переповнена  була
враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на  колiно,  я  iз
вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в  очах  йому  стояв  тихий  блиск  i
нагадував менi нашу першу  зустрiч.  Очi  його  знову  вабили  мене  сво╨ю
неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника.  Нарештi  вiн
узяв мене за руку й промовив:
   - Б'янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?
   - Що саме? - спитала я й здригнула.
   Чаргар зам'явся й мовчав. Тодi  я  впевнено  пiдiйшла  до  електрики  й
погасила ©©. Потiм я знову сiла на лiжко.
   - Ти, може, ма╨ш на увазi циганку?  -  спитала  я,  свiдомо  вiдтягуючи
рiшучий момент.
   Чаргар мовчав i ласкав мо© руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi.
   - Ну, в чому ж справа? - знову спитала я.
   - Я говорю...- замнявся вiн i рiшуче додав,-  ти  говорила,  що  коха╨ш
мене?
   - Так. Говорила.
   Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що  й  вiн  покохав
мене, що... i т. д.
   - Ти теж говорив менi про це! - усмiхнулась я.
   Але - почекайте! - то ж були, мовляв, несерйознi розмови!  Сл