рiвнюючи спокiйного пролетарського життя серед ворожих, мiщансько-буржуазних держав. Тодi Iван Iванович самовiддано проливав кров во iм'я кращого майбутнього i рiшуче працював з товаришкою Галактою, завiдуючи губернiяльною Наросвiтою. Саме тодi вiн i одержав дещо з вищезгадано© меблi як сюрприз вiд сво©х спiвробiтникiв. Мебля ця й досi була майже новенька i цiлком вiдповiдала новаторським поглядам мойого симпатичного героя. - Але що ж це за мебля? - запиту╨ мене цiкавий читач. - Це - шiсть чи то сiм турецьких килимiв, беккеровський рояль, дюжина вiденських стiльцiв, наукова бiблiотека, дубовий письмовий стiл з вiдповiдним на ньому приладдям, великий стiл (з чорного чи то червоного дерева) для ©дальнi, кiлька лiжниць з пружинними матрацами i т. д. Правда, що iз цi╨© мебелi було прикуплено - я напевно не знаю. Але я знаю, що Iван Iванович, будучи скромною людиною, не любить похвалятись сво©м сюрпризом. Правда, почуття деяко© прихильности до сво©х спiвробiтникiв у нього залишилось аж до сьогоднiшнього дня, але не будемо критись: в часи комунхозiвсько© переписки мiй герой ледве-ледве не одмовився вiд свого сюрпризу. Тiльки завдяки Марфi Галактiонiвнi i не заплуталась справа. - Ну, добре,- сказала вона.- Припустiм, що спiвробiтники, що подарували тобi цю меблю, реквiзували ©© у якогось помiщика. Але по-перше: хiба це легко було зробити? Реквiзувати? Хiба ©х контрреволюцiонери не могли перебити? А по-друге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке ж майно прийшлось залишити нам в свiй час бiлогвардiйським бандам?.. I потiм хiба зараз згада╨ш, що нам було подарено i що ми прикупили?! Iван Iванович не зовсiм певний був, що його майно було "приблизно таке ж", але, будучи людиною з рiшучим темпераментом, не любив сантиментальничати, i, коли на фонi блакитного, нiжно-прекрасного неба появився силует яко©сь майже фантастично© птички (мабуть, гави), вiн сказав агентовi комхозу: - Очевидно, переписуйте все! Я, ©й-богу, зараз не пам'ятаю, де тут i що тут я купив i де тут i що тут менi подаровано. - Дозвольте: як же я буду переписувати, коли ви зовсiм не ма╨те казенних речей? Iван Iванович почервонiв. Йому так непри╨мна була вся ця iсторiя. Зда╨ться, чеснiшо© людини i в свiтi нема, а отже, пiди: склада╨ться таке непри╨мне враження, що прямо хоч крiзь землю провалюйсь. - Нi! Я вас прошу переписати! - кинув енергiйно мiй самовiдданий герой.- Бачите, подарунок менi зробили мо© спiвробiтники, i я не певний, що тут нема реквiзованих речей. - Дозвольте тодi узнати, де тут речi вами прикупленi? - ╞й-богу, не пам'ятаю! - цiлком щиро скрикнув Iван Iванович.Переписуйте все! - Ну, тодi я зовсiм одмовляюсь вас тривожити! - засоромився вже i агент i, шаркаючи ногами, вискочив iз кiмнати. .Таким чином, Iван Iванович проти свого бажання опинився в оточеннi сво©х сюрпризних речей. Таким чином, i день його почина╨ться, так би мовити, на сюрпризнiй лiжницi. Це один iз тих днiв, коли вже сто©ть робочий сезон - осiнь, коли небо iнодi нарочито бризка╨ на рiзних нитикiв нудними дощами i нацькову╨ ©х на Iвана Iвановича, коли вже комосередок мойого героя збира╨ться регулярно кожного тижня i бiльшiсть цього комосередку не хоче манкiровати ячейкою в четвер, бо ще зовсiм не вiдомо: буде нова чистка чи нi? Iван Iванович прокида╨ться з почуттям задоволення i з мажорним, цiлком монументально-реалiстичним настро╨м. Мiй герой примружу╨ , сво© короткозорi очi i дивиться на Марфу Галактiонiвну. Товаришка Галакта iще спить симпатичним сном, i ©й сняться, очевидно, м'ятежнi днi у вiддiлi Наросвiти. Iван Iванович ще раз подивився на свою дружину i легенько полоскотав ©© сво©ми пальцями. Марфа Галактiонiвна дригнула ногою й раптом прокинулась. - Ну, так що ж ми будемо сьогоднi обiдати? - пита╨ Iван Iванович i усмiха╨ться мажорно-витриманою усмiшкою. Товаришка Галакта широко позiха╨, пiдводиться на таз i пiдбира╨ волосся. - А що ти дума╨ш запропонувати? - пита╨ вона. Iван Iванович знову та╨мно усмiха╨ться тi╨ю ж таки мажорно-витриманою усмiшкою. - А як ти гада╨ш? Ну?.. от тобi й ребус! - Я думаю, що ти знов придума╨ш якесь мiщанське меню,- каже незадоволено Марфа Галактiонiвна. - От i не вгадала! - радiсно скрикнув Iван Iванович.- Нiчого подiбного. Я вже по сво©й натурi не можу придумати мiщанське меню. Марфа Галактiонiвна незадоволено дрига╨ ногою. - Так кажи вже! Буде тобi паяцничати! - Генiяльна iдея!-сказав Iван Iванович.-Ти сьогоднi зроби, будь ласка, малоросiйський борщ, на друге... нiчого не треба, а на трет╨ - зроби желе! - Що за фантазiя! - каже товаришка Галакта.- Як це можна без другого блюда?.. Тодi Iван Iванович просить дружину не хвилюватися i говорить, що вчора вiн бачив у церобкопi свiжi капчушки (тiльки-но привезли) i такi прекраснi капчушки, що аж слинка тече! I от вiн надумав: купимо сьогоднi капчушок i пiвпляшки вiрменсько© горiлки. Це йому, ©й-богу, замiнить друге блюдо. - Ти як гада╨ш, голубонько? - спитав Iван Iванович i подивився на дружину. - Я гадаю,- каже незадоволено Марфа Галактiонiвна,- що капчушки i вiрменська тобi замiнять друге блюдо. Але як же бути з дiтворою й мадмуазель Люсi? Мiй герой розгнiвано зиркнув на дверi дитячо© спальнi. - Мадмуазель Люсi теж може ©сти капчушки,- рiшуче говорить вiн.Скажiть, будь ласка, якi нiжностi! Обов'язково давай друге блюдо... Н╨, ти, Галакточко, все-таки не вмi╨ш виховувати челядь в пролетарському дусi. Так, зна╨ш, легко скотитись i до мiщанства... - Але почекай,- перебива╨ мого героя Марфа Галактiонiвна.- Справа ж iде не тiльки про мадмуазель Люсi,- я маю на увазi головним чином дiтвору. Що ©м на друге блюдо? Теж вiрменську i капчушки? Iван Iванович надяга╨ на нiс роговi окуляри й, безпорадно розвiвши руками, каже: - От бiда!.. Нiчого не зробиш: ©м, очевидно, прийдеться приготувати котлети. Таким чином, виясня╨ться, що сьогоднi на друге блюдо нiчого не треба, а треба тiльки - малоросiйський борщ, желе, капчушки, вiрменську горiлку (до речi, мiй герой завжди п'╨ в мiру) i котлети. Але котлети не на друге, а для дiтей i для всiх iнших, звичайно, крiм Iвана Iвановича, коли Iван Iванович не захоче ©сти котлет. Отже, з iдеологiчно витриманим меню покiнчено. Словом, почався день в сiм'© Iвана Iвановича. За вiкном уже прогрохотiв грузовий автомобiль i десь закричала м'ятежна сирена, що так тривожить обивателя сво©м бадьорим криком. Тодi Iван Iванович iде до тресту, Марфа Галактiонiвна в цей час да╨ розпорядження Явдосi i мадмуазель Люсi. - Чого ви, Явдохо, так пiзно прийшли сьогоднi? - каже товаришка Галакта, входячи до кухнi. - Я заходила до союзу,- вiдповiда╨ куховарка. Марфа Галактiонiвна незадоволено пiдводить брови. Вона, звичайно, не проти союзу, навiть за союз. Але все-таки треба тримати себе органiзацiйний. Хiба не можна було зарання попередити хазяйку. - Ви розумi╨те мене,- говорить товаришка Галакта.- Ви ж самi зна╨те, як я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу думку з приводу цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнiм комiсаром. Але я не виношу анархiзму... Ви розумi╨те? Так нiколи не можна збудувати соцiалiзму... За такий вчинок я, звичайно, могла б вас розщитати, але хiба я це зроблю? Хiба я не знаю, що ви зараз нiде не знайдете роботи? Марфа Галактiонiвна говорить таким зворушливим i упевненим голосом, що Явдоха вiдразу ж вiдчува╨; як вона негарно зробила, зайшовши на три хвилини до союзу без вiдповiдного дозволу хазяйки, i зрозумiвши, що таким чином "не можна збудувати соцiалiзму", просить пробачення. Тодi Марфа Галактiонiвна, прочитавши Явдосi лекцiю полiтграмоти, йде до ©дальнi, де п'ють чай мадмуазель Люсi i дiтвора. - Ну як там Фiалочка? Гарно ©сть? - пита╨ вона. - А lа bonne heure, madamt! - вiдповiда╨ мадмуазель Люсi. Тодi товаришка Галакта дивиться матернiм поглядом на дiтвору i каже нiжним соцвихiвським голосом: - Ну, як ви, дiтки, гарно спали? Добре себе почува╨те? Фiалка нiчого не розумi╨ i тому байдуже ковиря╨ пальчиком у носi, а Май, що йому вже чотири роки, бадьоро iнформу╨: - Oui, oui, madame! - Ну й прекрасно! - говорить Марфа Галактiонiвна.- Треба, дiтки, завжди бути задоволеним, не треба забувати, що на вулицi бiгають сотнi безпритульних. Цим дiтям ще гiрше! Вони не мають кватири i бiгають зовсiм, як собачатка. Треба, дiтки, не забувати i ©х. - Oui, oui, madame! - кричить мажорним голосом майже свiдомий Май. Але Марфа Галактiонiвна вже пропону╨ мадмуазель Люсi повести дiтей на пiвтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати ©х (себто Мая й Фiалку) вiд колективного життя. Тiльки в колективi дитина загартову╨ться. Гувернантка бере за руку Фiалку й Мая, i вони йдуть до коридора. Тодi Марфа Галактiонiвна допива╨ свою склянку кофе, допомага╨ Явдосi поставити посуд в буфет i нарештi сiда╨ проти вiкна. Вона дивиться туди, де кiнча╨ться город i починаються тихi поля та осiнн╨ м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тi╨ю легенькою тривогою, що не запалю╨ тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласка╨ радiсним споко╨м справжнього мажорного реалiзму. Iнодi в цi хвилини випадково заходить Методiй Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), i тодi чути iз спальнi розмови на таку тему: "полова проблема i сучасний побут". Але бува╨ й так, що нiхто не заходить, i тодi на цьому мiсцi заста╨ Марфу Галактiонiвну з "Жанною Ней" Iван Iванович (вiн приходить iнодi о 5-й годинi). Пiсля обiду мiй герой iде на якесь засiдання. Але коли не йде на засiдання - ляга╨ трохи вiдпочивати. Увечерi, коли субота, Iван Iванович iде з Марфою Галактiонiвною i зi сво©м другом дому, Методi╨м Кириловичем, в кiнематограф i там дивиться на фiльми радянського виробництва. Iван Iванович не визна╨ конструктивного театру i визна╨ тiльки батально-геро©чнi та мажорно-реалiстичнi фiльми: вони йому нагадують тi днi, коли вiн проливав кров за радянську республiку, коли по запорiзьких степах мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя. Побутово-сатиричних картин мiй герой особливо не любить дивитись. - От нещастя! - каже вiн, випадково попавши на такий фiльм.- Знову мiщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такi геро©чнi днi, i така, можна сказати, песимiстична пустишка! - Але чим з'ясувати появу такого фiльма? - пита╨ Методiй Кирилович, беручи пiд руку Марфу Галактiонiвну.- Якi тут причини? Iван Iванович знiма╨ окуляри й протира╨ ©х бiлоснiжною хусткою. - Причини тут яснi,- неохайно кида╨ вiн.- Марксист не може ©х не розумiти. - Ти, очевидно, ма╨ш на увазi плехановську формулу? - дуже серйозно пита╨ Марфа Галактiонiвна. - Безперечно! - вiдповiда╨ Iван Iванович.- Буття визнача╨ свiдомiсть. I потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений народ. - Я з вами цiлком погоджуюсь! - говорить Методiй Кирилович i тисне руку сво╨му приятелевi.- До побачення! Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора. Тодi почина╨ йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль - та сама печаль, що штовха╨ людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже невитриманi вчинки (наприклад: примушу╨ не погоджуватись, що в нашому суспiльствi сатира не ма╨ свого мiсця), та печаль, що до не© з таким обуренням ставиться мiй милий, симпатичний i надзвичайно корисний для республiки герой. Але в кватирi Iвана Iвановича нiяко© печалi й песимiзму нема. Тут так весело й бадьоро гра╨ електрика сво©м матовим блиском i так мило смi╨ться Фiалка i Май, що прямо - мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революцiйне витриманому закутку), що мимоволi почина╨ш дивуватись i дума╨ш: "Боже мiй, чого ж нам iще треба!" От Iван Iванович пiдходить до радiорупора, робить найпростiший рух сво╨ю рукою, i ви раптом чу╨те чудовий симфонiчний концерт. I хiба це не елемент соцiалiстичного будiвництва? Саме цей радiорупор? Хiба не за це проливав кров мiй герой, щоб пролетарiат мiг "жити для власного задоволення" i використовувати для власного ж таки задоволення всi найновiшi досягнення технiки? Правда, частина пролетарiату ще не дiстала собi домашнього радiорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посмi╨ сказати, що йому (iм'ярек) при╨мно зустрiчатись з цi╨ю публiкою, з цими нещасними дiтками? Але що робити! Тут мiщанськiй фiлантропi© нема мiсця! Треба боротися з соцiальними хворобами органiзовано. Саме тому Iван Iванович нiколи й не дiлиться з iндивiдуалiстами-жебраками сво╨ю копiйкою. Май бере за руку Фiалку i виробля╨ з нею "па". Вiн бадьорим i смiливим поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсi мило посмiха╨ться. Посмiхаються й Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна. Явдоха сто©ть на порозi i теж усмiха╨ться. Куховарка усмiха╨ться тi╨ю радiсною усмiшкою, коли напевне можна сказати, що вона цiлком свiдомо ставиться до свого хазя©на i прекрасно зна╨, що кожна горняшка мусить бути народнiм комiсаром. - Гоп-гоп! - б'╨ в долонi Iван Iванович.- Жвавiш, Фiалочко! Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне "па", так що мало не всi ахають вiд задоволення. - Ноiа! - скрикнула мадмуазель Люсi. Скрикнув щось i Iван Iванович. Навiть сирена скрикнула десь за вiкном. Але цей останнiй крик почула тiльки Марфа Галактiонiвна. Вона пiдiйшла до вiкна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенiв той же дрiбний осiннiй дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове лiто, про те, як вони - вся сiм'я - пiсля важко© роботи одержать вiд свого начальника вiдпустку i мiсце на курортi. Там вони знову побачать чудове море. Кавказькi чи то Кримськi гори i будуть там згадувати знову ж таки минулi днi i будуть там так багато смiятись тим безтурботним смiхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художнiх горах. ...Нарештi дiти цiлують Iвана Iвановича в його високий лоб i йдуть слухати соцвихiвських матерiалiстичних оповiдань, себто зовсiм не iдеалiстичних казок. Марфа Галактiонiвна ляга╨ на канапу, Iван Iванович сiда╨ в крiсло, i почина╨ться вечiр спогадiв чи то розмов на теми сучасного полiтичного життя: про комунiзм i соцiалiзм. - Хоч як це й дивно,- каже Марфа Галактiонiвна, поправляючи декольте,а я й досi не розумiю, чим комунiзм вiдрiзня╨ться вiд соцiалiзму. - Невже не розумi╨ш? - здивовано пита╨ мiй герой. - ╞й-богу!.. Ну, от скажiмо так: що ми сьогоднi буду╨мо: комунiзм чи соцiалiзм? Iван Iванович знiма╨ сво© роговi окуляри i протира╨ ©х бiлоснiжною хусткою. - Ну, звичайно, соцiалiзм! - задоволене посмiха╨ться вiн.- Комунiзм - це вища форма. - Така вiдповiдь мене не задовольня╨,- говорить Марфа Галактiонiвна.Ти менi скажи конкретно: чим конкретно соцiалiзм вiдрiзня╨ться вiд комунiзму? Але Iван Iванович не встига╨ вiдповiсти конкретно. В кабiнетi дзвонить телефонний апарат: мiй герой iде до телефону i буде, очевидно, розмовляти там з Методi╨м Кириловичем. Довго вiн просидить у вищезгаданому кабiнетi - я не знаю, але я знаю, що читачi приблизно вже уявляють собi сiм'ю Iвана Iвановича, i тому переходжу до дальшого, бiльш динамiчного штриха. На мiй погляд, з цього мiсця читачевi вже не доведеться позiхати, а можливо, доведеться тiльки несподiвано погодитись, що самокритику тут доведено до кiнця. III Мiй герой збира╨ться з товаришкою Галактою на зiбрання комосередку, а також i про те, що трапилось пiсля цього. - Чи не час уже йти нам на ячейку? - сказав Iван Iванович, коли на сусiднiй дзвiницi вдарило до вечiрнi. Марфа Галактiонiвна подивилась на годинника й сказала, що i справдi уже пора. Це був один iз тих четвергiв, коли кожний партi╨ць комосередку мойого героя органiзовано бере участь у будiвництвi першо© в свiтi радянсько© республiки. Iван Iванович взяв портфель i пiшов у коридор одягатись. Марфа Галактiонiвна теж пiшла одягатись. Вона надiла простеньку червону хустку i старенький жакет, так що виглядала зовсiм симпатично i нагадувала мо╨му герою робiтницю з тютюново© фабрики. Iван Iванович теж в цi днi виглядав багато скромнiш, як звичайно. Капелюх вiн брав старенький i навiть виймав з комоди солдатську блузку, що залишилась в нього з часiв во╨нного комунiзму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганнi, нiби це передягання було подiбне до того, що його ми спостерiга╨мо у вiвтарi. Але в той час, коли пiп надяга╨ на себе шикарну, цiлком iдеалiстичну ризу, тут ми бачимо, як краще вбрання мiняють на скромний, можна сказати, матерiалiстичний одяг i до того ж у звичайному коридорi. Словом, Iван Iванович (товариш Жан) i Марфа Галактiонiвна (товаришка Галакта) воiстину зразково i похвально орi╨нтувалися у всiх вимогах епохи переходового перiоду. - Зна╨ш,- сказав мiй герой, ступаючи калошами i сво╨ю незмiнною парасолькою по асфальту вулицi Томаса Мора.- Менi зараз прийшла генiальна iдея. - Тобi, Жане, вiчно лiзуть у голову генiальнi iде©,- сказала Марфа Галактiонiвна, ступаючи по асфальту тi╨© ж вулицi. Iван Iванович трохи покривився незадоволено, але "генiальна iдея", очевидно, не давала йому спокою, i тому вiн почав: - Що соцiалiзм,- почав вiн,- можна збудувати в однiй кра©нi - це факт. Це надзвичайно талановито доказано i Ленiном i Марксом. Але, коли нашi дискусiйщики не вiрять в це, то, по-мо╨му, можна i одмовитись од вищезгадано© теоретично© формули. - Що ти мелеш! - оглядаючись, скрикнула Марфа Галактiонiвна.- Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соцiалiзму в однiй кра©нi. - А я от все-таки настоюю на свойому! - рiшуче сказав Iван Iванович.Чому ти хочеш, щоб я обов'язково думав по шаблону? Ми зовсiм не проти оригiнальних думок. Я тiльки хочу сказати, що з цi╨© формули по сутi можна зробити трохи iншу, яка мусить задовольняти i нас i не може не задовольняти i ©х. Марфа Галактiонiвна зупинилась i здивовано подивилась на свого чоловiка. - Я тебе не розумiю! - сказала вона. - Не розумi╨ш?.. Ну, як же це так? - задоволене посмiхнувся мiй герой.- Собаку зарито ось у чому: хiба ми буду╨мо соцiалiзм в однiй кра©нi? Ну? Марфа Галактiонiвна знову зупинилась i знову здивовано подивилась на свого чоловiка. - Я тебе все-таки не розумiю! - ще раз сказала вона. Тодi Iван Iванович побiдно визирнув поверх сво©х окулярiв i сказав тремтячим вiд задоволення голосом: - А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росiя - раз, Укра©на - два, Грузiя - три, Бiлорусiя - чотири. Хiба це буде одна кра©на? - Але ти не подумав про економiку? - кинула товаришка Галакта. - Правильно! Я про економiку не подумав, але я подумав, що для маси так буде яснiш,- сказав Iван Iванович. - Тодi твоя генiальна iдея ╨ не що iнше, як глупота,- рiзко кинула Марфа Галактiонiвна. Товариш Жан образився: мовляв, навiщо так ображати його? - Нiчого подiбного! - сказав вiн.- Це буде не зовсiм поганий полемiчний прийом. - Але цей "прийом" може привести тебе до буржуазно© Укра©ни. Мiй герой раптом вдарив себе по колiну: мовляв, це вже, ©й-богу, слушне зауваження! Словом, Iван Iванович певний, що ми "для маси" буду╨мо соцiалiзм не в однiй кра©нi, а саме в кiлькох, але, беручи на увагу той факт, що в центральнiй пресi ще так не ставилось питання i не дебатувалось в цiй площинi, беручи на увагу також те, що на такiй "формулi" може зiграти хтось, Iван Iванович одмовля╨ться вiд цi╨© iде© i цiлком сто©ть на постулатах останнього пленуму ЦК. ' В таких цiкавих розмовах мо© геро© пройшли половину путi,- тi╨© святково© путi, що один раз на тиждень (а саме в четвер) веде декого iз "iдеологiчно витриманих" партiйцiв саме до залу засiдань Iвана Iвановича. Уже вечорiло. То тут, то там - по дорозi - фаркали люкси. У церквi дзвонили до вечiрнi, i дзвiн цей тривожив душу кожного обивателя. Обиватель, очевидно, думав про воскресiння Христа, але Iван Iванович про це зовсiм не думав i нарочито думав про антирелiгiйну пропаганду. Iнша справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О, тодi мiй герой теж вiдчув би якусь тривогу на душi (власне, не на душi - пробачте за цей безпардонний iдеалiзм!-а якось бiльш монiстично). Але думав би Iван Iванович не про якусь там первiсну християнську комуну, а саме про матерiалiстичну дiалектику. Це зовсiм не значить, що вiн хоче вульгарно прищепити дарвiнiзм до соцiологi©,- Боже борони! Iнакше вiн не йшов би зараз на зiбрання комосередку, так би мовити, реr реdes Apostolorum, а найняв би вiзника й по©хав вiзником,- це значить, що Iван Iванович (iз слiв Семена Яковича) завжди був, ╨сть i буде зразковим будiвничим радянсько© держави. По дорозi до мо©х геро©в пiдiйшов Методiй Кирилович, i скоро вони входили до залу засiдань комосередку. IV Зал засiдань комосердку, а також i про те, як проходили збори. Це - досить-таки симпатично-декорована кiмната. Кожний ©© закуток нагаду╨ глядачам, що вiн не просто закуток, а головним чином "червоний куточок". Тут висять на стiнi мало не всi вождi революцi©. Крiм вождiв, тут багато рiзних революцiйних плакатiв з рiзними текстами - профсоюзного, комсомольського та iншого походження. Тексти страшенно цiкавi, художньо витриманi (художня простота!) i такi переконуючi, що погляд нiколи на них довго не затриму╨ться: одразу все ясно й зрозумiло. На правiй стiнi в ореолi "монументального реалiзму" висить мiсцева стiнгазета. Це надзвичайно цiкава газета. Там вам i оригiнальнi вiддiли, як от: "маленькi дефекти велико© машини", тут вам i ©дкi сатири на мiсцеве начальство, як-от: "шашнi бувшо© кандидатки в комсомол машинiстки Попадько". ...Iван Iванович сiв на першому стiльцi у першому ряду. Поруч його сiла Марфа Галактiонiвна, а далi - Методiй Кирилович. Було тихо. Тiльки зрiдка прокидалось то тут, то там стримане шепотiння. Раз у раз рипали дверi, i зал потроху залюднювавсь. За вiкном настирливо дзвонили до вечiрнi, i смiшно було, що десь там, у церквi, люди стоять перед лампадками i думають про iдеалiстичнi катакомби перших християнських мученикiв, а тут нiяких лампад нема, свiтить цiлком матерiалiстична електрика i люди думають без всяко© iдеалiстично© белiберди. - Ти пам'ята╨ш, яку поставлено сьогоднi доповiдь? - спитав тихим голосом Iван Iванович i подивився на Марфу Галактiонiвну. - Хiба ти забув? - сказала товаришка Галакта.- Та сьогоднi ж доповiдь про останню вилазку проти самокритики. - О! - сказав Iван Iванович i пiдняв свiй нiжно-бiлий вказательний палець. I вiн мав рацiю саме так пiдняти палець. Це значило, що мiй герой сьогоднi буде уважно ловити кожне слово i нi разу не задрiма╨ тi╨ю безм'ятежною дрiмотою, коли певний, що можна спокiйно трохи поспати, бо, по-перше, в потрiбний момент (коли голосують одноголосне) Марфа Галактiонiвна легенько штовхне його пiд бiк, i, по-друге, Iван Iванович певний був, що його комосередок "нiколи не зрадить iнтересiв пролетарiату". - Iнтересно послухати! - сказав мiй герой i подивився на Методiя Кириловича. - Надзвичайно iнтересно! - сказав Методiй Кирилович i, пiдсунувшись ближче до свого друга, промовив та╨мничим голосом: - у нас... теж ╨сть!.. - Що ╨сть? - не зрозумiв Iван Iванович. Методiй Кирилович подивився бистрими очима по сторонах - праворуч, лiворуч, назад - i нарештi прошепотiв чiтко i рiшуче: - Дискусiйщик! Ви розумi╨те? Справжнiй дискусiйщик... От вгадайте, де вiн? Iван Iванович вiд тако© несподiванки аж одкинувся назад. - Що ви говорите? - сказав вiн схвильовано.- В нашiй примiрнiй ячейцi ╨сть дискусiйщик?.. Галакточко, ти чу╨ш? Але Марфа Галактiонiвна вже почула цю сенсацiю i уважно розглядала обличчя присутнiх членiв. - Чи не кур'╨р? - спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фiгуру, що самотньо сидiла в останньому ряду. - Н╨! - рiшуче одрубав Методiй Кирилович. Тодi Марфа Галактiонiвна знову забiгала очима по стiльцях. Комосередок явився вже, так би мовити, iп соrроrе: прийшли всi члени колегi©, прийшли завiдуючi вiддiлами i начальники та замiсники рiзних канцелярiй, прийшов уже голова мiсцевкому i три рядових службовцi, прийшла й органiзаторша жiнок i ©© органiзацiя: секретарша головного начальника, секретарша головного зама i жiнка головного начальника (остання, як i Марфа Галактiонiвна, нiде не посiдала посади i, як i Марфа Галактiонiвна, доглядала сво©х дiтей). Словом, не прийшли ще тiльки секретар комсомолу i сам головний начальник, що мусiв сьогоднi робити доповiдь. ...Товаришка Галакта губилась в догадках i нiяк не могла вгадати, хто ж цей дискусiйщик. - Ага! - сказав нарештi Iван Iванович.- Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця! - Нiчого подiбного! - сказав Методiй Кирилович.- Уборщиця не може бути дискусiйщицею, бо вона тiльки кандидатка в партiю. - Ну, так хто ж такий? - мало не скрикнула Марфа Галактiонiвна.- Ну, не мучайте мене!.. Методiй Кирилович побачив, що далi вiн i справдi не ма╨ комунiстичного права мучити сво©х товаришiв i, скосивши очi, сказав iронiчно: - От вiн!.. Товариш Лайтер! - Товариш Лайтер? Що ви кажете! - розвiв руками Iван Iванович.- Нiколи б не подумав. Такий тихенький i лагiдний - i на тобi! Воiстину: в тихому болотi завжди чорти водяться. Марфа Галактiонiвна вп'ялась очима в маленьку фiгурку товариша Лайтера (вiн сидiв далеко лiворуч). - Так,- сказала вона, зiдхнувши,- вiн може! Вiн може бути дискусiйщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя - воно страшенно блiде i, я б сказала, майже дегенеративне. Менi чомусь завжди здавалось, що вiн анархiст-iндивiдуалiст. - Ви, може, дума╨те, що вiн i справдi якiсь iде© найшов? - сказав Методiй Кирилович, бiгаючи очима по пiдлозi.- Нiчого подiбного! Свiй! Свiй свого, так би мовити... От в чому сiль! - Що ви цим хочете сказати? - спитав недогадливий Iван Iванович. - Та то я... так! - байдуже махнув рукою Методiй Кирилович. Але це та╨мне "свiй" заiнтригувало Марфу Галактiонiвну, хоч вона i розумiла, в чому справа. - Ви вiчно говорите натяками! - незадоволено сказала вона.- При чому тут "свiй"? - Та то менi просто жалко товариша Лайтера,- сказав Методiй Кирилович.- Це буде ще одна зачiпка для антисемiтiв: знову, скажуть, ╨врей! Потiм Методiй Кирилович почав розповiдати, як його колись до глибини душi обурювало "дiло Бейлiса" i як вiн взагалi страшенно симпатично ставиться до ╨вре©в. Навiть бiльше того: вiн вважа╨, що найгенiяльнiших людей дала саме ця нацiя. - От, примiром, вiзьмемо Христа,- сказав вiн.- Наш народ i досi не зна╨, що Христос був ╨врей. - А де вiн тепер працю╨? - спитав Iван Iванович. - Христос? - здивовано подививсь Методiй Кирилович. - Та який там Христос! Товариш Лайтер! Мiй герой вже давно надiв другу пару окулярiв i уважно розглядав дискусiйщика. Його зовсiм не обходить, що товариш Лайтер ╨врей: соцiальна боротьба не зна╨ нацiональних рамцiв, i вiн, як витриманий партi╨ць, мусить бити всякого, хто так чи iнакше пiде проти самокритики i, значить, проти пролетарiату. I, коли Iван Iванович узнав, що в останнiй час товариш Лайтер завiду╨ трестiвською бiблiотекою, вiн тут же вирiшив: "iнтелiгент! деморалiзований член партi©"! Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всi члени комосередку. Марфа Галактiонiвна передала новину сусiдцi, сусiдка сусiдовi i т. д. Погляди були пронизливi i такi iдеологiчно-витриманi, що "дискусiйщик", зда╨ться, ще бiльш зблiд. ...Нарештi на дзвiницi покинули дзвонити. Вечiрня почалась. Тодi до залу увiйшов головний начальник i секретар комячейки. В залi ще тихше стало, навiть зникло шушукання. Все прича©лось в напруженнi: дисциплiна в комгуртку була зразкова, i члени осередку органiзовано i по-товариському поважали свого начальника. - Товаришi,- сказав секретар, сходячи на трибуну.- Прошу намiтити кандидатуру на голову даного зiбрання. - Семена Яковича! - скрикнуло одразу кiлька голосiв. Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усмiхнувся й розвiв руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разiв дякую за таке зворушливе довiр'я, але - не можу! Вiн зрiдка показував на сво╨ горло, i присутнi могли подумати, що справа в задусi (головний начальник теж страждав на зажирiння серця), але цi припущення (правда, ©х i не було) одразу ж розвiяв секретар. - Семен Якович сьогоднi не може головувати,- сказав вiн,- бо сьогоднi Семен Якович робить доповiдь. - А... а... це iнша справа,- загуло в залi, i комосередок, добре пам'ятаючи вирiшення партi© про середпартiйну демократiю, запропонував кандидатуру з низiв. - Методiя Кириловича! - знову скрикнуло одразу кiлька голосiв. Iвановi Iвановичу якось непри╨мно йойкнуло пiд серцем. Рiч у тiм, що вiн з Методi╨м Кириловичем був, так би мовити, на рiвних правах: обидва були члени колегi© i обидва вважалися "замами". I тому, коли комосередок пiсля головного начальника називав iм'я Методiя Кириловича, мiй герой завжди почував себе не зовсiм гарно i думав, що трапилось велике непорозумiння. Марфа Галактiонiвна одразу помiтила це. - Я гадаю, так i треба! - сказала вона, коли Методiй Кирилович не тулився вже до не© i сiв на мiсце голови зiбрання (звичайно, пiсля одноголосного голосування).Саме його й треба було вибирати по останнiй iнструкцi© з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба ж видвигати й бiльш нижчi iнстанцi©. Iван Iванович з вдячнiстю подивився на свою дружину i, можна сказати, трохи заспоко©вся. - Товаришi! - сказав Методiй Кирилович.- Перше питання нашого порядку дня - це остання вилазка проти самокритики. Слово ма╨ Семен Якович. В залi зовсiм змертвiло. Навiть чути було, як ударив по вiкнах дрiбний осiннiй дощик. Частина поглядiв пронизала головного начальника, що в цей момент зiйшов на трибуну i вже положив конспект для доповiдi - номер "Правди", частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера, що в цей час нервово ламав вальцi i уперто дивився на пiдлогу. '' - Товаришi! - почав головний начальник.- На попередньому зiбраннi я робив доповiдь про режим економi©. Що я говорив? Я говорив, що до режиму економi© ми, комунiсти, не можемо ставитись пасивно i потiм я говорив, що таке режим економi©. Що ж таке режим економi©? Режим економi© ╨ один iз останнiх бойових лозунгiв нашо© пролетарсько© партi©, i треба його розумiти не тiльки... е... так би мовити, в широкому масштабi, але треба найти йому мiсце i в нашому особистому життi. Беремо знову ж таки олiвець. Без режиму економi© як би ми до нього ставились? Ми до його ставились... е... е... так би мовити, неохайно. Я сам мав честь бачити, як один iз наших шановних товаришiв (тут Семен Якович мило усмiхнувся й подивився на управдiла) викинув у кошика олiвець на 1 1/2, приблизно, ще не списаного вершка... Тек-с!.. хе... хе... Головний начальник зупинився, налив з графина води й, запиваючи водою початок сво╨© цiкаво© промови, батькiвським весело-докiрливим оком дивився на управдiла, що викинув у кошик олiвець на 1 1/2 приблизно ще не списаного вершка. Дивилась в цей час i вся авдиторiя на вищеназваного управдiла. Але нiхто не дивився на управдiла вовком: всiм грала на устах мила й симпатична усмiшка, хоч i трохи докiрлива, як i головному начальниковi, бо всi були певнi, що управдiл цiлком свiдома людина i цього бiльше не зробить. - Тек-с! - продовжував Семен Якович.- Але що треба було зробити при iншiй ситуацi©?.. Е... е... Так би мовити, при режимi економi©?.. Ну-с?.. Треба було цього олiвця не викидати в кошика, а купити для нього наконечника за двi копiйки i списати олiвець до кiнця. Ну-с?.. От що, на мiй погляд, ╨ режим економi©, так би мовити, в буденному життi. Головний начальник ще налив з графiна води i запив дальшу частину сво╨© цiкаво© промови. - Тек-с!..- продовжував вiн далi.- I коли я тепер пiдходжу до останньо© вилазки проти самокритики, то що я бачу в нiй? Я в нiй бачу ту ж саму несвiдомiсть!.. Цим я зовсiм не думаю образити нашого шановного Климентiя Степановича i прирiвняти його цiлком законну помилку з олiвцем до беззаконно© вилазки проти самокритики, але елементи несвiдомости... е... е... так би мовити, трохи сходяться! - Семене Яковичу! - скрикнув управдiл.- Я свою помилку давно вже визнав. Для мене нема самолюбства в партiйних справах. - Прекрасно! - сказав головний начальник.- В партiйних справах i не може бути самолюбства. Треба завжди одверто i публiчно визнавати сво© помилки... Але позвольте до дiла... Отже... е... е... остання вилазка проти самокритики. Тут докладчик зробив вiдповiдно серйозне обличчя, вийняв з боково© кишенi пенсне, розгорнув "Правду" i совiсно, без всяких лiричних рефренiв, цiлком конкретно розповiв комосередковi те, що було написано в газетi з приводу самокритики i що читали партiйцi i що вони мусiли ще прослухати. Доповiдь була цiкава й авдиторiя так захопилась нею, як нiколи. - Тепер дозвольте зрезюмувати! - сказав нарештi головний начальник.Отже, остання вилазка проти самокритики ╨, так би мовити, цiлком несвiдомий i бузотерський акт. Але ми вiримо, що товаришi визнають сво© помилки i покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут Семен Якович прийняв вiдповiдно суворе обличчя), то... е... е... пролетарiат примусить ©х це зробити! Гучнi оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: "Хай живуть нашi вождi" i авдиторiя, зробивши Семену Яковичу овацiю, мало не проспiвала Iнтернацiонал. Такого ентузiазму давно вже не було в комосередку, i вiдчувалось, що загроза з боку Лайтера мiцно з'╨днала ввесь, коли так можна висловитись, авангард пролетарiату. - Товаришi! - сказав Методiй Кирилович, коли авдиторiя стихла.- Хто хоче взяти слово? Всi подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не вiн, мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсiм при╨мно боротись з такою витриманою авдиторi╨ю, але що ж робити: не лiзь куди не треба! - Дайте менi слово! - сказав нарештi товариш Лайтер. По авдиторi© пронiсся шум i раптом стих. Так бува╨ перед грозою, коли замирають дерева i десь далеко синi╨ грiзний тайфун. Чути було, як у вiкно б'╨ дрiбний осiннiй дощик i як Iван Iванович протира╨ собi роговi окуляри бiлоснiжною хусткою. - Товаришi! - сказав товариш Лайтер.- Я не тiльки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я... Але тайфун уже налетiв: авдиторiя зашумiла. Скажiть, будь ласка, яка самовпевненiсть! Вiн "не дума╨ виступати з критикою постанов ЦК"? Боже мiй, до чого ми дожили! Який-небудь шпiнгалет i... з такими претензiями: "вiн не дума╨ виступати проти постанов ЦК"! Яке нахабство, яка самозакоханiсть. - Товаришi! - скрикнув товариш Лайтер i ще бiльше зблiд.- Дозвольте менi висловити деякi думки з приводу справжньо© постановки самокритики. - Що таке? Що вiн там каже?.. "справжньо© постановки самокритики"? Скажiть, будь ласка, який науковий спiвробiтник! Яка самозакоханiсть!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб рiзнi шпiнгалети морочили нам голову сво╨ю демагогi╨ю. - Товаришi! - ще раз скрикнув товариш Лайтер.- Я тiльки хочу дещо сказати про членiв нашого комосередку... Я... Авдиторiя ще бiльше зашумiла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, "бiльшовицького старогвардiйця", i кожному хотiлось пiдскочити до трибуни i скрикнути: "Досить нам меншовицьких промов"! - Товаришi! - востанн╨ скрикнув товариш Лайтер.- Я... я... я... ми... ми... ми... Але даремно: тайфун бушував! Тодi Методiй Кирилович зробив знак рукою, i тайфун зник. Методiй Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батькiвською усмiшкою: - Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторiя вас не хоче слухати. Я тут зовсiм нi при чому. Очевидно, вашi iде© користуються в масi поспiхом. Товариш Лайтер знизив очi (йому, очевидно, було нiяково за сво© ухили i за провал сво©х iдей в масi), i сiв на сво╨ попередн╨ мiсце. - Хто ще хоче взяти слово? - сказав Методiй Кирилович. Iван Iванович вiдчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер i вiн мусить виступити i показати свiй ораторський хист в боротьбi з мiсцевою опозицi╨ю. - Я прошу! - сказав мiй герой i, побiдно ступаючи, зiйшов на. трибуну. Мiй рiшучий i симпатичний герой положив свiй портфель на портфель головного начальника, протер сво© окуляри бiлоснiжною хусткою й почав: - Дорогi товаришi! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль мiсiонера i проповiдувати сво© сумнiвнi i, як ви бачили, безгрунтовнi iде© в тiй кра©нi, яка нiколи не була християнською - ерiscohpus in partibus. Ви розумi╨те?.. Тут Iван Iванович, як i його начальник, налив з графина води i побiдно подивився поверх окулярiв на авдиторiю: мовляв, ╨хидний початок? - Ловко! - пронiсся шум похвали по авдиторi©. - Але,- продовжував мiй герой,- ми таких мiсiонерiв не прийма╨мо!.. (Голоси: "Правильно! Правильно!"). Попереднiй оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цi╨© трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрiбна, що самокритика загальму╨ наш господарчий процес, що i т. д. i т. п. А я от говорю - нiчого подiбного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: "Правильно! Правильно"!). Хто повiрить товаришу Лайтеру? Ну, скажiть менi: хто йому повiрить? - Нiхто! - скрикнуло одразу кiлька голосiв. - Цiлком справедливо: нiхто! Тисячу разiв - нiхто! (Мiй герой вже входив в азарт). Ми всi пам'ята╨мо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетарiату, скiльки ми крови пролили на полях громадянсько© вiйни, скiльки наших дорогих товаришiв розстрiляно в контррозвiдцi, i ми не можемо мовчати i не сказати товаришу Лайтеру: "уберiть, будь ласка, вашi сумнiвнi руки вiд досягнень пролетарiату i не морочте нам голови!" Ви хочете розколоти партiю, але це вам не вдасться. Ви хочете... але - досить! Досить!... Тут Iван Iванович раптом взявся за серце i сказав, що вiн не може скiнчити сво╨© промови, бо бо©ться "за розрив серця". Авдиторiя покрила Iвана Iвановича гучними i вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер i справдi помилився: осередок був цiлком iдеологiчно витриманий. Пiсля Iвана Iвановича ще виступали промовцi, але все вже було ясно, i тому Методiй Кирилович закрив зiбрання. Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух i над городом мовчазно стояли важкi осiннi хмари. ...Ну, як я його? Добре? - спитав Iван Iванович. - Ти сьогоднi прекрасно говорив,- сказала Марфа Галактiонiвна.- Мар'я Iвановна прямо захоплена тво╨ю промовою. - Шкода тiльки, що менi серце не да╨ розiйтися! - зiдхнув мiй герой.Тепер я цiлком переконаний, що маю ораторський хист. Цiлком! V I от мо© симпатичнi геро© увiйшли вже в свою кватиру, також i про те, як може звичайний випадок наробити багато непри╨мностей. I от мо© симпатичнi геро© увiйшли вже в свою кватиру. Всюди зразковий порядок i все на сво╨му мiсць Явдоха пора╨ться у кухнi бiля помийного корита, мадмуазель Люсi вишива╨ сорочку сво╨му майбутньому нареченому. Дiти уже сплять безм'ятежним сном. - Ти не пам'ята╨ш,- спитав Iван Iванович,- менi не подавали на зiбраннi записок? - Зда╨ться, нi! - сказала Марфа Галактiонiвна. Мiй цiлком задоволений герой одсунув од себе чашку з ча╨м i взяв портфель. - А все-таки подивимось! - сказав вiн.- Може, я так захопився, що й не помiтив, як укинув якось. Iван Iванович полiз у теку i почав там ритись. Рився вiн не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Вiн витяг його. - В чому справа? - сказав Iван Iванович i зблiд. - Що ти там найшов, Жане? - спитала Марфа Галактiонiвна. Iван Iванович подивився на дружину розгубленими очима й передав ©й документ. Марфа Галактiонiвна вихопила iз рук Iвана Iвановича вищезгаданий та╨мний документ i теж зблiдла. - Як ти гада╨ш,- спитав Iван Iванович.- Що це значить? - Не розумiю! - розвела руками Марфа Галактiо