вобережжя, - далеке ж од сво©х меж Правобережжя лишала без оборони. Внаслiдок того було те, що полковники Захiдно© Укра©ни, не маючи змоги дати вiдсiч полякам i татарам власною збро╨ю, часто шукали згоди з тим, кого вважали дужчим. Це не було, як кажуть росiйськi iсторики, "шатанi╨м" мiж Москвою, Польщею й Туреччиною, а тяжким наслiдком незмiцнiлостi Укра©ни й кволостi тодiшнього росiйського царства. ОБРАННЯ ГЕТЬМАНОМ ВИГОВСЬКОГО ТА ВОРОГУВАННЯ 3 НИМ ЗАПОРОЖЦIВ Незабаром пiсля смертi Богдана Хмельницького полковники укра©нських козацьких полкiв й iнша козацька старшина, змiркувавши, що "до булави треба голови" (Юрась же Хмельниченко ©© не мав), то скликали в Чигиринi 26 серпня 1657 року раду з представникiв од усiх полкiв i поставили гетьманом колишнього вiйськового писаря Iвана Виговського, що, як i вся старшина, мав несхитну думку не тiльки обстоювати, а навiть поширювати автономiю Укра©ни, доводячи ©© до цiлковито© незалежностi вiд сусiдiв. Обрання гетьмана не в Сiчi, як завжди бувало, а на Укра©нi, й навiть без участi Вiйська Запорозького, дуже не сподобалося на Запорожжi, й кошовий отаман Гомон листом до Виговського вiд Вiйська Запорозького осудив такий порядок, хоч i додав, що задля спокою рiдного краю Запорозьке Вiйсько не буде домагатися скасування цi╨© ухвали. Образило таке обрання й просте козацтво, що, як i запорожцiв, не покликали на раду. У тi часи на Укра©нi виникла ворожнеча посполитого люду та простого козацтва до сво╨© старшини. Вона постала з того, що старшина забирала собi у власнiсть грунти, рiчки, млини й таке iнше, прагнучи разом iз тим пiдгорнути пiд себе селянство так само, як робили це десять лiт до того польськi пани. Через те Виговський, якого обрала гетьманом сама старшина, став одразу нелюбий усьому укра©нському народовi. Пiд осiнь року 1657-го на Укра©ну прийшло росiйське вiйсько й розташувалося в Ки╨вi та в рiзних мiстах Лiвобережжя. Це викликало обурення у Виговського й усi╨© козацько© старшини, тим бiльше, що тодi нiхто не нападав на Укра©ну. Маючи надiю згодою з Польщею забезпечити Укра©нi ширшу автономiю, Виговський розпочав iз приводу цього зносини з польським урядом. Але проти таких заходiв гетьмана постало Запорозьке Вiйсько, бо, пам'ятаючи польськi кривди й зраду, воно не хотiло й чути нi про якi умови з Польщею. До запорожцiв прилучився й полтавський полковник Пушкар i, написавши на Виговського донос царевi, сам зi сво©м полком та запорожцями виступив проти гетьмана. Щоб змiцнити сво╨ становище, Виговський на початку лютого 1658 року в присутностi царського посланця скликав у Переяславi раду вже з участю усiх козакiв та простого люду, опрiч Полтавського полку й запорожцiв, що ставилися до нього вороже. На тiй радi його знову-таки обрали гетьманом, та тiльки за те, щоб дiстати царське затвердження, вiн змушений був згодитись поставити в деяких укра©нських мiстах росiйських во╨вод. Незадоволений обмеженням гетьманських прав, Iван Виговський поквапився пiти на змову з Польщею, а сам вирушив iз вiйськом на Пушкаря. Бо© мiж козаками точились iз 18 травня аж до 7 червня; перемагали то тi, то iншi, але зрештою запорожцi зi сво©м полковником Бара-башем покинули Пушкаря, i той зазнав поразки i навiть загинув у битвi. Незабаром пiсля того, 6 вересня 1658 року, в Гадячi Виговський пiдписав умови згоди з Польщею, за якою з во╨водств Ки©вського, Чернiгiвського та Брацлавського складалося "Велике Князiвство Руське", зi сво©м вiйськом, судом та православною вiрою; керувати ж тим князiвством мав обраний всiма станами гетьман. Запорожцi, хоч i дiстали од Виговського повiдомлення про ту умову, та не хотiли й чути нi про яку згоду з поляками, бо вже зневiрилися у ©хнiх обiцянках. IВАН СIРКО У той час великий вплив на запорожцiв мав полковник Вiйська Запорозького Iван Сiрко. Родом вiн був iз села Мерефи, що на Слобiдськiй Укра©нi, й хоча не мав освiти, зате уславився помiж товариством надзвичайним войовничим хистом, певним лицарством i завзятим обстоюванням козацько© волi та стародавнiх запорозьких звича©в. Ступаючи стежкою Богдана Хмельницького, Сiрко завжди боровся за протекторат росiйського царя, але з умовою забезпечення цiлковитого самоврядування Укра©ни; i в тi часи, коли росiйський уряд порушував Переяславську угоду з Богданом Хмельницьким, вiн завжди вiдверто обстоював козацтво, й це часом доходило навiть до збройно© боротьби. Запеклий ворог бусурманiв, Сiрко все сво╨ життя воював iз ними i був ворогом усiх тих укра©нських гетьманiв, якi шукали спiлки з татарами або турками. Разом iз тим вiн вороже ставився й до Польщi, пам'ятаючи нечуванi вчинки Потоцького й Чарнецького. Ставши року 1659-го кошовим отаманом Вiйська Запорозького, Iван Сiрко зi збро╨ю виступив проти Виговського, бо спiлка гетьмана з королем, на думку кошового, мала знову затягти Укра©ну в польське ярмо. Через такi погляди запорожцi разом iз полковником Пушкарем зчинили перший розбрат i колотнечу на Укра©нi, що з часом привело ©© до цiлковито© ру©ни. Пiсля смертi Пушкаря запорожцi вийшли iз Сiчi й, прилучившись до росiйського вiйська князя Ромодановського, допомагали йому нищити укра©нськi мiста Ромни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та iншi, що стояли за Виговського. Проте з деяких причин вони невдовзi схаменулись i пiшли од Ромодановського на Сiч. На початку року 1659-го росiйське вiйсько обложило в Конотопi полковника Гуляницького, прихильника Виговського. Почувши про це, гетьман як спiльник короля покликав на помiч татар, напав iз козаками й татарами на росiян i так ©х погромив, що навiть во╨вод, привiдцiв вiйська, забрав у полон i вiддав татарам у неволю. Та, незважаючи на блискучу перемогу Виговського, укра©нськi козаки, побачивши поруч свого гетьмана полякiв i татар, одсахнулися вiд нього й перестали слухатися, кажучи, що Виговський знову продав Укра©ну ляхам. Одночасно з тим сила гетьмана зменшилась од того, що Сiрко iз запорожцями якраз напав на Крим i там змусив татар покинути Виговського та повернутися до сво©х кочовищ. Прийшовши з походу на Крим, Сiрко вирушив iз запорожцями в Ки©в, щоб там з'╨днатися з росiйським вiйськом, яке воювало проти Виговського. Гетьман, довiдавшись про те, послав навперейми йому полковника Тимоша, та Сiрко Тимоша розбив, i той ледве врятувався. Як тiльки запорожцi iз Сiрком з'явилися на Правобережжi, рух проти Виговського перекинувся й туди; й Сiрко, скориставшись iз того, об'╨днався в Уманi з полковником Ханенком та й оголосив Виговського зрадником, а на гетьманство пiдмовив козакiв обрати того, кого укра©нська старшина хотiла ще до смертi Богдана Хмельницького, а саме - його сина Юраська. Гетьманом ста╨ Хмельниченко. З Уманi разом з усiма козаками, що повстали проти Виговського, Сiрко почав наступати на нього, i з початку вересня 1659 року обидва козацькi вiйська зблизилися бiля села Германiвки. Тут Виговського покинули останнi козаки, якi ще були при ньому, i вiн лишився iз самими поляками та найманим вiйськом. Зрозумiвши, що програв, Виговський не захотiв далi проливати марно козацьку кров i сам одiслав клейноди Хмельниченку й зрiкся гетьманства. Ставши гетьманом, Юрась Хмельниченко пiд впливом Сiрка послав полковника Петра Дорошенка сказати начальниковi росiйського вiйська на Укра©нi Трубецькому, що вся Укра©на хоче бути пiд протекцi╨ю царя тiльки з умовою щоб в укра©нських мiстах не було росiйських во╨вод нiде крiм Ки╨ва. Таким чином, нове об'╨днання Укра©ни з Польщею пiсля смертi Богдана Хмельницького розбили виключно запорожцi зi сво©м жвавим кошовим отаманом Сiрком. Князь Трубецькой, замiсть одповiдi на умови нового прилучення Укра©ни до росiйсько© держави, закликав Хмельницького разом iз козацькою старшиною у Переяслав, де стояло росiйське вiйсько, з тим, щоб зiбрати там раду i поставити наново гетьмана. Обрали таки Хмельницького, але йому довелося погодитись на те, щоб росiйськi во╨води, крiм Ки╨ва, перебували ще у Переяславi, Нiжинi, Чернiговi, Брацлавi та Уманi. Угода Хмельниченка з росiйським урядом стала причиною ново© вiйни мiж Польщею й Росi╨ю. Польський король Ян Казимир, знайшоши спiлку з кримським ханом, вирушив iз великим вiйськом на Бiлу Русь; татари ж наскочили на Правобережну Укра©ну й, захопивши понад 20 000 ясиру, погнали його в Крим. Не встигши заступити татарам шлях, запорожцi пiд проводом Сiрка вистежили ©х, коли тi перебирались через Днiпро бiля устя рiчки Самари, й на пiскуватих кучугурах Кiнського острова року 1660-го, бiля теперiшнього села I гренi, вирiзали багато татар i визволили майже всiх укра©нських невольникiв. Пiсля того запорожцi самi напали на татарськi землi. Половина Запорозького Вiйська, пiд проводом Брюховецького, здобула Аслам-город, який турки поновили за останнi роки, й поруйнувала; друга ж половина iз Сiрком ходила пiд Очакiв i, пошарпавши його околицi, взяла чимало бранцiв. Року 1661-го, воюючи проти Польщi, на Правобережжя прийшло росiйське вiйсько пiд проводом Шереметева. Проминувши Ки©вщину, воно подалося на Любар, сподiваючись дiстати помiч од гетьмана Хмельниченка з козацьким вiйськом. Проте старшина, незадоволена останнiми переяславськими умовами, не квапилася допомагати Шеремет╨ву й не допустила Хмельницького до з'╨днання з ним. Поляки ж разом iз татарами тим часом напали на росiян i, розбивши ©х, оточили бiля Чудинова з усiх бокiв. Лютуючи на Хмельницького, Шеремет╨в вiдкупився вiд полону тим, що видав татарам у неволю всiх козакiв, якi були при ньому, хоч тi нiчого й не знали про подi© в козацькому вiйську. Такий вчинок Шеремет╨ва дуже обурив козацьку старшину i всiх козакiв Хмельниченка, i коли поляки й татари почали наступати на козацький табiр - не захотiли битися з далеко дужчим ворогом й пiддалися полякам на гадяцьких умовах з деякими обмеженнями. Запорожцi пiд час цих подiiй стояли iз Сiрком на устях Бугу, пiдстерiгаючи там татар); участi у вiйнi з поляками не брали. Проте згода Юрася Хмельниченка з поляками викликала у запорожцiв велике невдоволення, бо вони не бажали визнати польську зверхнiсть. Вiйсько Запорозьке прагнуло бачити Укра©ну вiльною й нi од кого не залежною, i пiд впливом запорожцiв по всiй Укра©нi того ж року зчинилась колотнеча. На Правобережжя, згiдно з умовою з Хмельниченком, почали вертатися польськi пани, одби-раючи у селян сво© ма╨тностi та привласнюючи собi поспiльство; народ же не хотiв лiзти в ярмо i проганяв полякiв, знищуючи ©х, де мiг. На Лiвобережжi козаки, не задоволенi росiйськими во╨водамм, намагалися позбутися ©х. На обох берегах Днiпра населення поривалося до волi, добуто© рiчками пролито© кроiвi, та тiльки й там i тут обставини не сприяли тому. Юрась Хмельниченко не змiiг розiбратися серед такого замiшання. Не з його хистом було вирвати Укра©ну iз скрутного становища, й наприкiнцi року 1662-го вiн зрiкся гетьманства i, передавши, за згюдою зiбрано© ним козацько© старшини, вiйськовi клейнодиi сво╨му зятевi, полковнику Тетерi, сам пiшов у ченцi. Полковники Лiвобережно© Укра©ни Сомко й Золотаренко, що не брали участi в обраннi Тетерi гетьманом, не визнавали його старшим i почали домагатися гетьмансько© булави - всяк для себе. Та тiльки нi той, нi iнший не мали у сво©х домаганнях нiяко© пiдтримки в меншому козацтвi та простому людовi, бо, як i вся того часу козацька старшина, вони, користуючись зi сво╨© влади, кривдили люд i забирали собi грунти, мiлини й таке iнше, тобто, як казали запорожцi, "запанiли". ЗАПОРОЖЦI ОБИРАЮТЬ ГЕТЬМАНОМ БРЮХОВЕЦЬКОГО Вiйсько Запорозьке теж не визнавало Тетерю гетьманом, бо не згодне було на польську зверхнiсть. Разом iз тим вiйську, яке завжди обстоювало рiвнiсть всього люду, не до вподоби було й народження на Укра©нi свого власного панства. Запорожцi однаково неприхильне ставилися й до Сомка, й до Золотаренка, а дю того ж, на пiдставi давнiх запорозьких звича©в, вони добiивалися, щоб гетьманiв обирали на Сiчi, а не на волостi. У той час чималий вплив на запорожцiв мав колишнiй джура Богдана Хмельницького Iван Брюховецький. Дiставши, певно, ще од Богдана Хмельницького, чималi грошi, вiн часто пiдмогоричував у сiчових шинках запорозьку голоту, вмiв вдавати iз себе заступника й оборонця простих козакiв перед сiчовою старшиною i став такий милий усiй запорозькiй чернi, що року 1662-го його було обрано кошовим отаманом. I от, коли Юрась Хмельниченко зрiкся гетьманства, запорожцi й вирiшили настановити гетьманом свого кошового Брюховецького. Щоб вiрнiше того досягти, Кiш на початку року 1663-го вислав на Укра©ну Брюховецького з цiлим полком запорозького товариства, яке й схиляло простий люд на його користь. Укра©нське поспiльство давно мрiяло про такого гетьмана, щоб дбав про нього, а не виключно про себе та козацьку старшину, воно радо при╨дналося до запорожцiв i навiть склало про такого гетьмана, якого уявляло собi у мрiях, чудову думу про Ганжу Андибера: Гей, гуляв, гуляв бiдний козак-нетяга сiм год i чотири Та потеряв з-пiд себе три конi воронi©. На дванадцятий год поверта╨, - Козак-нетяга до города Черкас прибува╨. На козаку, бiдному нетязi, Три сиром'язi, Опанчина рогозовая, Поясина хмельовая, На козаку, бiдному нетязi, сап'янцi - Видно п'яти й пальцi. Де ступить - босо© ноги слiд пише. А ще на козаку, бiдному нетязi, шапка-бирка - Зверху дiрка, Хутро голе, околицi бiг ма╨, Вона дощем покрита, А вiтром, на славу козацьку, пiдбита. I ще ж то козак, бiдний нетяга, до города Черкас прибува╨, Настi Горовоi, кабашницi степово©, шука╨-пита╨. Скоро козак-нетяга Настi Горово©, кабашницi степово©, допитався, Зараз у свiтлицю вбрався. Там пили три ляхи, Дуки-срiбляники: Первий пив Гаврило Довгополенко Переяславський, Другий пив Вiйтенко Нiжинський, Третiй пив Золотаренко Чернiгiвський. От вони пили-пiдпивали, З козака-нетяги насмiхались, На шинкарку покликали: "Гей, шинкарко Горовая, Насте молодая! Добре ти дбай - Нам солодкi меди, оковиту горiлку ще пiдсипай, Сього козака, пресучого сина, у потилицю з хати випихай: Бо десь вiн по винницях, по броварнях валявся, Опалився, ошарпався, обiдрався, До нас прийшов добувати, А в iншу корчму буде нести пропивати". Тодi шинкарка Горовая, Настя, кабашниця степовая, Козака-нетягу за чуб брала, В потилицю з хати вибивала, То козак-нетяга добре дба╨, Козацькими п'ятами опина╨. Поки п'явся, Поки до порога добрався. Козацькими п'ятами за порiг зачiпа╨, А козацькими руками за одвiрки хапа╨, Пiд мисник голову свою козацьку молодецьку хова╨, Тодi два ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали, З його насмiхали, А третiй, Гаврило Довгополенко Переяславський, був обачний: Iз кармана людську денежку виймав, Настi кабашнiй до рук добре оддавав, А ще стиха словами промовляв: "Гей, - каже, - ти, шинкарко молода, ти, Насте кабашна! "Ти, - каже, - до сих бiдних козакiв-нетяг хоч злая, да й обашна: Коли б ти добре дбала, Сю денежку до рук приймала, До погреба одходила, Хоч нороцового пива уточила, Сьому козаку, бiдному нетязi, на похмiлля живiт його козацький скрепила". Тодi Настя Горовая, Шинкарка степовая, Сама в льох не ходила Да наймичку посилала: "Гей, дiвко, наймичко! Добре ти вчини, Кiнву-чвертiвку в руки вхопи Та в льох убiжи, Та вiсiм бочок мини, А з дев'ято© поганого пива наточи. Як ма╨м його свиням виливати, То будем ми його на таких нетяг роздавати". Тодi дiвка-наймичка у льох убiгала, Та дев'ять бочок минала, Та з десято© п'яного чола меду наточила, Та в свiтлицю входжа╨, Свiй нiс геть од кiнви одверта╨, Буцiмто те пиво воня╨. Як подали козаку в руки ту кiнву, То вiн став бiля печi Та й почав пiдпивати пивце грече. Взяв раз покуштував, удруге напився, А втрет╨ як узяв ту кiнву за ухо, То зробив у тiй конiвцi сухо. Як став козацьку хмiль голову розбирати, Став козак конiвкою по мосту добре погрiмати. Стали в дукiв-срiбляникiв iз стола чарки й пляшки скакати. I стала шинкарська груба на десять штук скрiзь по хатi лiтати. Не стали тодi ляхи, дуки-срiбляники, за сажею свiта божого видати. Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали, Словами промовляли: "Десь сей козак-нетяга нiде не бував, Добрих горiлок не пивав, Що його й погане пиво оп'янило". Як став козак-нетяга те╨ зачувати, Став на ляхiв грiзно гукати: "Гей ви, ляхове, Вразькi синове! Iк порогу посувайтесь, Менi, козаку-нетязi, на покутi мiсце попускайте! Посувайтесь тiсно, Щоб було менi, козаку-нетязi, де на покутi iз лаптями сiсти!" Тодi ляхи, дуки-срiбляники, добре дбали, Дальше i к порогу посували, Козаку-нетязi бiльше мiсця на покутi попускали. Тодi козак-нетяга на покутi сiда╨, Iз-пiд поли позлотистий недолимок вийма╨, Шинкарцi молодiй за цебер меду заставля╨. Тодi тi ляхи, дуки-срiбляники, на його поглядали, Словами промовляли: "Гей, шинкарко Горовая, Насте молодая, Кабашнице степовая! Нехай сей козак, бiдний нетяга, Не ма╨ться в тебе се© заставщини викупляти. Нам, дукам-срiбляникам, нехай не зарiка╨ться воли поганяти, А тобi, Настi кабашницi, грубу топити". Отодi-то козак, бiдний нетяга, як став сi© слова зачувати, Так вiн став чересок виймати, Став шинкарцi молодiй, Настi кабашнiй, увесь стiл червiнцями устилати. Тодi дуки-срiбляники як стали в його червiнцi заглядати, Тодi стали його вiтати Медом шклянкою I горiлки чаркою, Тодi й шинкарка Горовая, Настя молодая, Iстиха словами промовля╨: "Ей, козаче, - каже, - козаче! Чи снiдав ти сьогоднi чи обiдав? Ходiм зо мною до кiмнати, Сядем ми з тобою поснiда╨м Чи пообiда╨м". Тодi то козак, бiдний нетяга, по кабаку походжа╨, Кватирку одчиня╨, На бистрi© рiки погляда╨, Кличе, добре поклика╨: "Ой рiки, - каже, - рiки низовi©, Помошницi Днiпровi©! Тепер або мене зодягайте, Або до себе приймайте!" От тодi один козак iде, Шати дорогi© несе, На його козацькi плечi надiва╨, Другий козак iде, Жовтi сап'янцi несе, На його козацькi ноги надiва╨: Тодi дуки-срiбляники стиха словами промовляли: "Гей, не ╨сть же се, братцi, козак бiдний нетяга, А ╨сть се Хвесько Ганжа Андибер, Гетьман запорозький!.. Присунься ти до нас, - кажуть, - ближче, Поклонимося тобi нижче, Будем радиться, чи гаразд-добре на славнiй Укра©нi проживати". Тодi стали його вiтати медом шклянкою I горiлки чаркою. То вiн те╨ од дукiв-срiбляникiв приймав, Сам не випивав, А все на сво© шати проливав: "Ей, шати, мо© шати! пийте-гуляйте: Не мене шанують, бо вас поважають. Як я вас на собi не мав, То й честi од дукiв-срiбляникiв не знав". Тодi-то Хвесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький, стиха словами промовля╨: "Гей козаки, - каже, - дiти, друзi-молодцi! Прошу я вас, добре дбайте, Сих дукiв-срiбляникiв за лоб, Наче волiв, iз-за стола виводжайте, Перед вiкнами покладайте, У три березини потягайте, Щоб вони мене споминали, Мене до вiку пам'ятали!" Тiльки Гаврила Довгополенка Переяславського за те улюбив, Край себе садовив, Що вiн йому за свою денежку пива купив, Тодi ж то козаки, дiти, друзi-молодцi, добре дбали, Сих дукiв-срiбляникiв за лоб брали, Iз-за стола, наче волiв, виводжали, Перед вiкнами покладали, У три березини потягали, А ще стиха словами промовляли: "Гей, дуки, - кажуть, - ви, дуки! За вами всi луги й луки, - Нiде нашому брату, козаку-нетязi, стати I коня попасти!" У червнi року 1663-го бiля Нiжина одбулася велика рада з участю простого козацтва й запорожцiв, i на тiй радi гетьманом Укра©ни було обрано Брюховецького, причому запорожцi разом iз черню зчинили погром козацько© старшини i взагалi панства. Сомковi, який вiддався пiд оборону росiйського посланця, було стято голову. Тим часом Iван Сiрко, обраний пiсля Брюховецького знову кошовим отаманом, серед лiта року 1663-го, пам'ятаючи одвiчну мету козацтва - боротьбу з бусурманами, вирядив частину Вiйська Запорозького байдаками на Чорне море. Запорожцi випливли повз Очакiв на Дунайськi гирла й добре пошарпали придунайськi мiста, та коли верталися додому, ©м трапилася пригода. В лиманi вони натрапили на турецький флот i билися з ним аж три днi, та, не маючи сили перемогти туркiв, змушенi були викинути в море свою здобич i тiкати на берег. Потопивши бiля Днiпрових гирл сво© байдаки, запорожцi, одбиваючись од татар, пiшки прибули 21 вересня на Сiч. Тодi на Сiчi вже стояла росiйська залога з боярином Косоговим на чолi. Послана вона була на Запорожжя росiйським урядом весною ж 1663 року почасти для того, щоб допомагати запорожцям у боротьбi з татарами, почасти ж, щоб стежити за розпорядками Вiйська й тримати його в покорi й вiрностi. Сiрко вирiшив скористатись росiйською залогою i, щоб оддячити бусурманам за невдалий похiд на море, вирушив восени того ж року, разом iз Косоговим, на Перекоп. Все Перекопське межигiр'я Сiрко застав перекопаним од Чорного до Азовського моря глибокими рiвчаками. Та це не спинило завзятого козацького ватажка - вiн перейшов за той рiвчак бiля Чорного моря, вдарив на Перекоп iз тилу, здобув i поруйнував бiльшу його половину, вiдбився од Нуреддина-султана, що прийшов на помiч, i 16 жовтня повернувся на Сiч. БОРОТЬБА СIРКА З ГЕТЬМАНОМ ТЕТЕРЕЮ И ЧАРНЕЦЬКИМ Невдовзi прибули на Сiч посланцi гетьмана Тетерi з листами, в яких вiн умовляв запорожцiв згадати, що зверхником козацьким iз дiдiв-прадiдiв був польський король i що тiльки на боцi Польщi Укра©на може зберегти сво© права й звича©. Коли на козацькiй радi в Сiчi читалися тi листи, то голоси запорожцiв подiлилися: чимало козакiв ставало на бiк короля, а все-таки велика бiльшiсть запорожцiв ще не забула польсько© неправди та вчинкiв Чар-нецького й не хотiла й слухати про польську зверхнiсть. Скiнчилося на тому, що рада ухвалила лишитися пiд протекцi╨ю царя, й Сiрко одiслав Брюховецькому листи Тетерi. З початком року 1664-го король польський Ян Казимир вийшов на Лiвобережжя з вiйськом, щоб одiбрати Укра©ну збройною рукою од росiйського царя. Дiставши про те звiстку, кошовий отаман Сiрко послав частину запорожцiв iз полковником Чугу╨м на помiч Брюховецькому; сам же, з останнiм вiйськом, пiшов за Буг, щоб не дати татарам прийти на помiч полякам. Бiля Бендер запорожцi поруйнували й пошарпали чимало татарських сiл, а потiм стали виганяти полякiв та жидiв з укра©нських мiст i визволили од польських залог Брацлав, Кальник, Могилiв, Рашкiв, Умань, Смiлу й iншi мiста пiвденно© Укра©ни. На Лiвобережжi тим часом царське вiйсько та козацькi полки з Брюховецьким розгромили польського короля й загнали його за Десну. Пiсля тi╨© перемоги Брюховецький перейшов на правий бiк Днiпра i хотiв захопити Чигирин, а тут на помiч Тетерi наспiв запеклий ворог укра©нського люду Степан Чарнецький iз польським вiйськом та кiлькома тисячами татар i розбив Брюховецького так, що той мусив вiдступати до Черкас. На помiч Брюховецькому саме тодi йшов Сiрко iз запорожцями, та спiзнився, i Чарнецький, одiгнавши од Чигирина Брюховецького, рушив назустрiч Сiрковi. Бiля Бужина, що вище Крилева, мiж запорожцями й поляками спалахнув кривавий бiй: запорожцi не подужали значно© сили Чарнецького й Тетерi, а проте пробилися повз вороже вiйсько й подалися понад Днiпром до Черкас, щоб з'╨днатися iз Брюховецьким; Чарнецький же, переслiдуючи ©х, побував на батькiвщинi Богдана Хмельницького в Суботовi, знищив те мiсто, викопавши з домовини кiстяки гетьмана Богдана та сина його Тимоша, спалив ©х, а попiл розвiяв по вiтру. Ця ганебна для полякiв подiя сталася на великоднi свята 1664 року. Становище Правобережно© Укра©ни щодалi ставало ще тяжчим: росiйська держава намагалася вернути ©© пiд свою владу, Польща - пiд свою, й обидвi руйнували й палили укра©нськi мiста й села, де сидiли ворожi залоги. До того ж, Польща, не сподiваючись на власне вiйсько, закликала собi на помiч татар i, замiсть грошово© плати за ©хню службу, дозволяла сво©м спiльникам забирати не покiрливий ©й люд у неволю. Чарнецький, ганяючись iз татарами i поляками за Сiрком, обложив мiсто Черкаси, та не змiг його взяти й одiйшов геть: почувши ж, що Сiрко iз запорожцями перебрався до Смiли, обступив це мiсто з великою силою i почав його штурмувати. Сiрко кiлька разiв вiдбивав атаки полякiв, а потiм потай iз частиною запорожцiв проник у Капустяну долину, де стояв татарський табiр, i так розгромив татар, що тi навiть покинули йому весь свiй скарб i обоз. Пiсля того Сiрко iз запорожцями ще кiлька мiсяцiв крутився по всiй Укра©нi, вишукуючи татарськi загони та знищуючи ©х. Найславнiшi для запорожцiв та Сiрка битви з татарами були пiд Городищем, за 25 верст од Корсуня, та неподалiк Уманi, де Сiрко упень розбив польських спiльникiв. По╨днавшись пiсля того з кiлькома правобережними полковниками, що пiд впливом Вiйська Запорозького зреклися Тетерi, Сiрко пiшов на Чарнецького, який перебував iз вiйськом у Корсунi, маючи на думцi оддячити йому за ганебний вчинок iз прахом Богдана Хмельницького; та Чарнецький не наважився зчепитись iз Сiрком i вiдступив до Брацлава. РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦIВ У БРЮХОВЕЦЬКОМУ У серпнi почалося зневiр'я й розчарування запорожцiв у сво╨му ставленику Брюховецькому. До запорожцiв дiйшла звiстка, що Брюховецький листу╨ться з кримським ханом про згоду, i це дуже не сподобалося сiчовикам i ©хньому кошовому Сiрку. Брюховецький зраджував iде© боротьби з бусурманами, а через те запорожцi побили його й на вимоги росiйського уряду прилучитися Сiрковi iз запорожцями до Брюховецького кошовий написав самому царевi, що бiльше не йме вiри Брюховецькому, не хоче бути з ним у спiлцi. Незважаючи навiть на повiдомлення про те, що Брюховецький справдi листу╨ться з кримським ханом iз вiдома царя, запорожцi не захотiли надалi воювати на боцi Брюховецького й разом iз Сiрком повернулися на Сiч. Ще дужче розчарувалися запорожцi, коли довiдалися, що ©хнiй ставленик ще гiрше, нiж попереднi гетьмани, забира╨ собi у власнiсть грунти, скарби й ма╨тки i так само поверта╨ в неволю селян, як це колись чинили польськi пани. Нарештi року 1665-го до Сiчi надiйшла неймовiрна, з погляду запорожцiв, звiстка про те, що Брюховецький по©хав до Москви, одружився там iз московською бояринею, княжною Довгорукою, i навiть сам став царським боярином. Врештi на Сiчi довiдалися, що Брюховецький пiд час перебування у Москвi подав прохання, неначебто од усi╨© укра©нсько© старшини й козакiв, про те, щоб у всiх укра©нських мiстах, навiть на Запорожжi, у Кодаку та в Сiчi, були росiйськi во╨води i саме мито з укра©нських людей та мiст вони збирали до росiйсько© казни. Не встигли долинути до Сiчi такi чутки, як на Запорожжя, справдi, прибув боярин Хитрово, а другий боярин по©хав до Кодака. Кошовим отаманом Вiйська Запорозького на той час був Шкура. Коли з'явився Хитрово, вiн розгубився й не знав, на яку ступити. Запорозьких козакiв це обурило й, зiбравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рiдного краю i послали в Кодак полк вiйська. Запорожцi признають гетьманом Дорошенка. Обраний на Покрову року 1665-го гетьманом Правобережно© Укра©ни Петро Дорошенко звернувся до запорозького коша з проханням признати його гетьманом й обернути до нього свою ласку i приязнь, як колись до "славнопокiйного Богдана Хмельницького". Петро Дорошенко був онуком гетьмана Вiйська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого, як про доброго козака й правдивого лицаря, ще жили помiж запорожцями. Весь рiд Дорошенкiв походив iз Чигирина, i його добре знали вс:i козаки; сам же Петро Дорошенко пiд час гетьманування; Богдана Хмельницького й Виговського здобув собi помi.ж козаками неабияку славу, а за войовничий хист та розiум був призначений Богданом прилуцьким, а далi - черкаським полковником; за гетьманування ж Тетерi вiн служив у нього генеральним осавулом. За сво©ми поглядами та думками Дорошенко був правдивим запорозьким ли©дарем. Вiн один з-помiж козацько© старшини пiсля Богда©на Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономнi права Укра©ни i за щастя рiдного краю ладен був зректися сво╨© особисто© долi. Од часiв великого повстання за 17 рокiв Дорошенко упевнивсь у тому, що з Польщею бiльш не може бути згоди, бо укра©нцi й поляки на смерть зненавидiли один одного. Московськi звича© й московськi люди здавалися йому ще чужiшими, нiж: польськi; домагання ж росiйського уряду, щоб у всiх мiстах Укра©ни правили во╨води, вже й зовсiм йому не подобалися. Разом iз тим Дорошенко знав, що пiд турецькою зверхнiстю Молдова й Волощина мають самоврядування, держать сво╨ власне вiйсько, суд, казну, звича© й вiру. Все це схилило його до думки, начебто ╨диний засiб для Укра©ни вдержати сво© права - це вiддатися пiд протекцiю турецького султана. Поки що це були тiльки гадки Дорошенка. Запорожцi про те нiчого не вiдали, знаючи ж Петра як доброго козака й щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому побажання всього доброго й вимагати тiльки одмого: щоб вiн не ставав до спiлки з Польщею. Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжi присутнiсть во╨вод, росiйський уряд незабаром забрав ©х назад до Москви, та вже те не допомогло - запорожцi на початку року 1665-го примусили Косогова, що стояв iз вiйськом у Сiчi, вийти iз Запорожжя. На початку року 1667-го Укра©ну, як громом, ударила звiстка про те, що в Андрусовi росiйський уряд пiдписав iз Польщею угоду про повернення Польщi всього Правобережжя, залишивши Лiвобережжя царевi, а запорожцi мають служити i царевi, й королю. Подiл Укра©ни дуже збентежив укра©нську люднiсть, i найперше те обурення вибухло на Запорожжi. Козаки вiдразу ж почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року бiля Сiчi вони втопили в Днiпрi царське посольство, що ©хало через Сiч до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорiкаючи, що той сво©ми вчинками призвiв до загибелi московського посла. Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, i в його головi вперше постало питання, чи втрима╨ться вiн на гетьманствi проти волi Запорожжя й чи не розумнiше б йому вiдсахнутись од панства та всього чужого й опертися на рiдний люд та Вiйсько Запорозьке. Проте на цей раз вiн надiслав листа запорожцiв царевi з проханням надати йому якнайбiльше вiйська, щоб оборонитися вiд сво╨© ж, укра©нсько©, чернi та вiд запорожцiв. Впродовж року 1667-го почали яскравiше виявлятися замiри Петра Дорошенка щодо ╨днання з бусурманським свiтом. Обороняючи Укра©ну вiд полякiв, що пiсля Андру-сiвсько© умови насунули на Подiлля, Побужжя та всю Укра©ну, гетьман пiд осiнь того ж року викликав собi на помiч проти полякiв татар i, прилучивши до себе орду Калги-Шерiн-Гiрея, пiшов на Подiлля й напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського й, розгромивши полякiв бiля Пiдгайцiв, загнав його в мiсто i оточив там. ПОХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА КРИМ Тим часом Вiйсько Запорозьке, не знаючи дальших намiрiв Дорошенка й пам'ятаючи зрадливi вчинки татар за останнi 15 рокiв, починаючи з Берестечка, скористалося з того, що орда перебувала на Укра©нi, й рушило походом на Крим. Пiд проводом кошового отамана Iвана Рога та полковника Сiрка запорожцi несподiвано напали i спалили Перекоп, а далi, подiливши вiйсько надво╨, кинулися шляхами: Рiг - на Бахчисарай, а Iван Сiрко - на Кафу. Обидвi частини Запорозького Вiйська без жалю вирiзували й випалювали татарськi улуси й мiста, забирали скарби, виганяли худобу й так налякали кримського хана, що вiн покинув сво╨ царство, сiв на корабель i втiк за море. Похазяйнувавши в Криму, як хотiли, визволивши з неволi кiлька тисяч землякiв та захопивши здобич, запорожцi щасливо вернулися на Сiч. Цей вчинок розвiяв усi мрi© гетьмана. Татари, що були при ньому, зачувши про подi© в Криму, покинули Дорошенка, й вiн негайно мусив примиритися iз Собеським. На Лiвобережнiй Укра©нi весь 1667 рiк зростало обурення проти Брюховецького. Iз Запорожжя воно хутко перекинулося на Укра©ну й з початку року 1668-го набуло на Гетьманщинi тако© сили, що Брюховецький зрозумiв намарнiсть подальшо© боротьби зi сво©ми земляками i, щоб утримати булаву, змушений був виступити проти во╨вод i взагалi проти росiйсько© зверхностi. Про свiй похiд Брюховецький сповiстив запорожцiв та гетьмана Правобережжя Дорошенка, а сам у сiчнi 1668 року зiбрав у Гадячi раду й одверто проголосив себе оборонцем прав Укра©ни. Тiльки Брюховецький спiзнився привернути на свiй бiк козакiв. Всi його вже ненавидiли, i тодi ж на Правобережжi, в Чигиринi, вiдбулася рада з правобережних полкiв та запорожцiв, скликана Дорошенком, i на нiй було ухвалено з'╨днати обидвi половини Укра©ни пiд рукою Дорошенка. На початку лютого запорожцi вийшли на Гетьманщину й пiдняли там повстання, яке невдовзi перекинулося й на Слобожанщину, де володарював Iван Сiрко, спершу - в Змi╨вi, згодом - пiд Харковом та Полтавою. Росiйський уряд ще мав надiю прихилити запорожцiв на свiй бiк i послав, було, на Сiч царську грамоту, грошi й подарунки, та запiзнився: коли по веснi на Укра©ну рушило росiйське вiйсько пiд проводом боярина Ромодановського, то назустрiч йому з-за Днiпра виступив iз козаками й татарами Дорошенко й попрямував на Полтавщину, щоб там з'╨днатися з лiвобережними полками. Знаючи, що козаки ненавидiли Брюховецького, Дорошенко, наблизившись 7 червня до табору лiвобережного гетьмана, який стояв бiля Сербино© могили неподалiк Диканьки, передав йому, щоб той сво╨ю волею зрiкся булави й прислав йому вiйськовi клейноди. Брюховецький на це не сподiвався й хотiв, було, змагатися, та його схопили всi, покривдженi ним, i приволокли до гетьмана Лiвобережжя. Побачивши перед очима суперника, Дорошенко звелiв прикувати його до гармати, доки вiйськова рада судитиме за те, що зламав вiйськовi звича© i став боярином. Та, вiддаючи той наказ серед неймовiрного галасу, Дорошенко махнув рукою, i козаки, що привели Брюховецького, зрозумiли це так, нiби ©м подано знак знищити свого гетьмана, i вони забили його на смерть. Чи щиро то було, чи не щиро, але Дорошенко вдав, що дуже жалку╨ за вбивство Брюховецького i звелiв його тiло з пошаною вiдвезти до Гадяча й урочисто поховати пiд церквою, збудованою небiжчиком. Потiм, проголосивши себе гетьманом Укра©ни обох берегiв Днiпра, Дорошенко зi сво©м вiйськом вирушив назустрiч Ромодановському, але той не наважився дати бiй козакам i вийшов за межi Укра©ни. Хоч таким чином розкраяна Андрусiвською умовою Укра©на об'╨дналась, i вiд того справи Дорошенка склалися дуже щасливо, та не надовго. Пiд час походу проти росiйського во╨води Дорошенко почув, що йому зрадила дружина, й, засумувавши з тi╨© звiстки, покинув вiйсько й подався до Чигирина. РОЗБРАТ МIЖ ЗАПОРОЖЦЯМИ Нагла смерть Брюховецького, в якiй запорожцi звинувачували Дорошенка, викликала на Сiчi незадоволення. Адже то був ставленик запорожцiв, i хоч його проголосили сiчовим зрадником, та все-таки кара без вiйськового суду була образою для Вiйська Запорозького, i багато запорожцiв зненавидiло Дорошенка. Пiд впливом вiйськового писаря Суховi╨нка, на прiзвище Вдовиченко, сiчовики стали гомонiти, що Дорошенку дiсталася булава неправдиво й що обрання гетьманiв, як i споконвiку бувало, ма╨ вiдбуватися на Сiчi, а не в мiстах Укра©ни. Пiдмогоричена сiчова голота скликала раду й наставила Суховi╨нка гетьманом. Щоб надати собi бiльшо© ваги, новий гетьман звернувся до кримського хана через посланцiв, щоб той признав його владу. Хановi була вигiдна така покора запорожцiв, i вiн передав Дорошенковi наказ, щоб той пiдлягав Суховi╨нковi й разом iз ним витiсняв росiйських людей з Укра©ни. Ображений Дорошенко зовсiм вiдмовився йти за Днiпро, а боярин Ромодановський, не маючи спротиву, так залякав наказного гетьмана, чернiгiвського полковника Демка Многогрiшного, що той без допомоги Дорошенка мусив пiддатись Росi© з усiм Лiвобережжям. Суховi╨нко, як i Брюховецький, не виправдав надiй запорожцiв. Замiсть того, щоб виступити проти Ромодановського, вiн разом iз татарами почав воювати зi сво©ми братами, аби лише забрати булаву в Дорошенка. Дорошенка стали притискати водночас: поляки, росiяни, татари й запорожцi, хоч у спiлцi були тiльки дво╨ останнiх. Не бачачи порятунку, Петро Дорошенко по веснi 1669 року скликав на рiчцi Росавi велику козацьку раду й там умовив козакiв перейти пiд протекцiю султана з умовою, щоб Укра©на була об'╨днана й сама вiльно порядкувала за давнiми звичаями; за цю помiч треба було платити тiльки данину. Але султан вимагав iще, щоб Дорошенко впустив у Чигирин та Кодак по 1000 яничарiв. Колишнiй гетьман на це згоди не дав, i через те його умова iз султаном не була пiдписана, а лишилася лише розмовою. Вiйна Суховi╨нка з Дорошенком тривала недовго, бо його пiдрiзав полковник Сiрко. Запорожцi, побачивши, що ©м доводиться спiльно з татарами бити сво©х же братiв, незабаром почали цуратися такого ватажка, а запеклий ворог бусурманiв Iван Сiрко тим часом зiбрав навколо себе все запорозьке товариство, неприхильне до Суховiя, пiшов Дорошенковi на помiч i пiд мiстечком Ольхiвцями так розбив татар i Суховiя, що сiчовий гетьман ледве врятувався з кiлькома товаришами, а татар там полягло аж 4000 душ. Наприкiнцi року 1669-го, доки Сiрко iз запорожцями перебував на Укра©нi, Суховi╨нко знову по╨днався з деякими татарськими ордами, прийшов Чорним Лiсом пiд Чигирин i хотiв його здобути; спiльник же його - кримський хан, знаючи, що Сiч лишилася майже порожня, послав тисячне вiйсько, щоб зруйнувати козацьке гнiздо. I хоч там було обмаль запорожцiв, та кошовий отаман Курило вiдбив цей напад i знищив багато татар та потопив у Днiпрi. Суховi╨нко, почувши про вчинок кримського хана, обурився i, посварившись iз колишнiми приятелями - татарськими мурзами, вернувся на Сiч. Не встиг Дорошенко позбутися Суховi╨нка, як на Укра©нi знову незадоволенi запорожцi пiдняли проти нього правобережнi полки: Уманський, Кальницький, Паволоцький та Корсунський. Козаки тих полкiв, зiбравшись на раду в Уманi, проголосили гетьманом Михайла Ханенка, пiсля чого, склавши спiлку з татарами, почали воювати проти прихильникiв Дорошенка. Опинившись у дуже скрутному становищi, Дорошенко все-таки викликав останнi правобережнi полки й виступив проти сво©х ворогiв пiд Стеблевом, та вiйсько Ханенка разом iз татарами оточило його з усiх бокiв, плюндруючи навколишнi мiста й села. Iван Сiрко, який не брав участi в цьому розбратi, збагнувши, яку ру©ну роблять на Укра©нi спiльники Суховiя й Ханенка - татари, згуртував бiля себе кiлька тисяч запорожцiв i, наблизившись до Стеблева саме пiд час рiшучого бою, вдарив на Дорошенка з тилу й нагнав на татар такого страху, що тi кинулися врозтiч, а за ними побiгли Суховiй та Ханенко зi сво©ми прихильниками. Упоравшись iз Ханенком та Суховi╨м, Дорошенко хотiв знову забрати Лiвобережжя й послав туди полковника Гамалiю з козаками. Многогрiшний виставив лiвобережних козакiв, але Гамалiя розгромив ©х. На тому Дорошенко звелiв закiнчити битву, бо Вiйсько Запорозьке з кошовим отаманом Лукашем Мартиновичем надiслало листа, в якому докоряло за те, що вiн пролива╨ братню кров. Таким чином, пiсля смертi Богдана Хмельницького у Вiйську Запорозькому не було ╨дностi й однодумства. Воно хотiло вершити на Укра©нi справи й наставляти гетьманiв, та з того нiчого доброго не виходило, бо мiж запорозьким товариством усе менше ставало освiчених людей, що розумiли б складне тогочасне становище i сво©м впливом вели б козацтво до певно© мети, як це робили колись князь Вишневецький, Самiйло Кiшка, Богданко та Сагайдачний. Ставленики запорожцiв Брюховецький, Суховi╨н-ко та Ханенко нiчого не прине