ругле сирове тiло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, оберта╨ плескатi боки, купа╨ться в бiлiй купелi, само бiле i нiжне, i коли ватаг його вийма╨, зеленi родовi води дзвiнко стiкають в посуду... Ватаг легко зiтхнув. Тепер i спузар може вже глянуть. Славний родився будз, ватаговi на втiху i на пожиток людям... Одчиняються дверi нарозтiж, вiтер дме з подри, ватра з радостi лиже чорний котел, в якому сироватка ╙уля коломийки, i серед диму й вогню блищать в спузаря зуби... А коли сонце заходить, ватаг виносить зi ста© трембiту i трубить побiдно на всi пустиннi гори, що день скiнчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова i струнки чекають на нове молоко... * * * За сво╨ лiтування у полонинi зазнав Iван немало пригод. Раз вiн побачив дивну картину. Мав уже гнати вiвцi до ста©, коли ненароком озирнувся на близький верх. Мряка знизилась i укутала лiс, а вiн став легкий i сивий, як привид. Тiльки полянка зеленiла пiд ним та чорнiла одинока смерека. I ось та смерека закурилась i почала рости. Росте та й росте - i ось виступив з не© якийсь чоловiк. Став на полянцi, бiлий, високий, i гукнув назад себе у лiс. I зараз вийшли з лiсу оленi, один за другим, а що вийде новий, то роги у нього все кращi та веселiшi. Гуртом вибiгли серни, потремтiли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що розсиплються серни, то ведмiдь ©х заверне, отак як вiвцi вiвчарка. А той бiлий пасе - ще й погейку╨ на худiбку. Тут раптом звiвся вiтер, а то стадо як пирсне, так i пропало. Отак як би хукнув на скло, воно за пiтнi╨, а потому щезне усе, наче нiчого не було. Вiн показував iншим, але тi дивувалися: "Де? Сама лиш мряка". За два тижнi "великий" - так вiвчарi пошепки називали ведмедя - зарiзав ще п'ять корiв. Часто негура(24) заставала вiвцi у полонинi. У густiй мряцi, бiлiй, як молоко, все пропадало: небо, гори, лiси, пастухи.- Г-ей! - кликав Iван перед себе.- Г-ей! - вiдзивалось глухо на його поклик, як з-пiд води, а звiдки, де був той, що кричав,- невiдомо. Вiвцi сивим туманом котились попiд ногами, а далi пропадали й вони. Iван йшов безпомiчний, простягти руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, i кликав: - Гей!..- Де ти? - обзивалось вже ззаду - i Iван мусив ставати. Стояв безпорадний, згублений у липкому туманi, i коли прикладав до уст трембiту, щоб обiзватись, другий кiнець трембiти розпливався у мряцi, а здушений голос ©©, тут же на мiсцi, падав йому пiд ноги. Так вони розгубили кiлька овечок. "Вуйко" роздер ще двi корови, але то було востанн╨: добирався вночi до ста© та й настромився на кiл. Тепер його шкура сушиться на кiлках i на не© брешуть собаки. Часом била на полонинi плова. Святий Iлля воювавсь з тими - цур ©м та пек! Так блискав мечем i так гримав з рушницi - свят ╨си господи! - що лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зiв'╨ся туди-сюди - та й шусть пiд камiнь... Вiн, щез би, глумиться боговi, пiдставля╨, свою гузицю, а вiвчаревi бiда: страху набереться, ще й змокне до нитки... У петрiвку упали зими - i то такi тяжкi©, що три днi не сходив снiг. Тодi розчахнулось багато овечок... Зрiдка приходили люди з долини, ©х обступали, питаючись навперейми: - Що чути селом? I, як тi дiти, слухали простi оповiдання про те, скiльки люди вробили сiна, що буришки(25) нема, кукурудзи рiденькi, а Мочарникова Iлена померла. Потому всi разом пили за здоров'я маржинки, гостi набирали у бербеницi бриндзи та в мирностi знову спускались в долини. Вечорами бiля ста© палали вогнi. Вiвчарi скидали з себе одежу та трусили над ними вошi або, зiбравшись докупи, зголоднiлi за лiто без "челядини", вели безконечнi маснi розмови. ╞х регiт покривав навiть соннi зiтхання худоби. Iван, перше нiж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди спiвучого i говiркого. - Мико!.. Ходи д'менi, браччiку!.. - Почекай, браччiку Йва, я зараз! - гукав од ста© спузар, i вже звiдти долiтала до Iвана його спiванка: Чорногора хлiб не родить, Не родить пшеницю, Викоху╨ вiвчарикiв, Сирок i жентицю... Микола був сиротою i вирiс у полонинi. "Плекали мя вiвцi",- говорив вiн про себе, пригладжуючи непокiрнi кучерики. Упоравшись, лягав спузар бiля Iвана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогнi ватри. Iван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав: - Оповiж, браччiку, казку якус, ти ©х багато зна╨ш... З чорного неба капали зорi, й пливла по ньому бiлим шумом небесна рiка. В долинах дрiмали гори. - Вiдай, ростут,- кидав наче до себе Iван. - Хто? - Гори. - Перше росли, тепер перестали... Микола мовкне, але потiм дода╨ стиха: - З первовiку не було гiр, лише вода... Така вода, гейби море без берегiв. Та й бог ходив водою. Але раз вiн уздрiв, що на водi крутиться шум. "Хто ти ╨?" - запитав. А воно каже: "Не знаю. Живий сме, а ходити не можу". А то був арiдник. Бог про него не знав, бо вiн був, як бог, з первовiку. Дав бог йому руки та й ноги, i ходять вже разом оба побратими. От вкучилось ©м все по водi ходити, схотiв бог землю зробити, а як дiстати з дна моря глини - не зна╨, бо бог все знав на свiтi, лише нiчого не вмiв зробити. А арiдник мав силу до всього - та й каже: "Я бих туди пронир".- "Пронри". От вiн пiрнув на дно, згрiб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв бог глину, розсiяв. "Бiльше нема?" - (.Нема". Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в ротi у сотони, росте й собi. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очi на лоба лiзуть. "Плюй!" - радить бог. Зачав вiн плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого неба доходять. Вони б i небо пробили, коли б бог не закляв. Вiдтодi перестали гори рости... Дивно Iвановi, що такi краснi гори, такi веселi, а сотворив ©х злий. - Кажи, браччiку, далi,- просить Iван, а Микола знов починав: - Арiдник був здатний до всього, що надумав - зробив. А бог, як що хотiв мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арiдник вiвцi, зробив си скрипку i грав, а вiвцi пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, i вже обо╨ пастушат. Що ╨ на свiтi - мудрощi, штудерацiя всяка,- то все вiд нього, вiд сотони. Де що лиш в - вiз, кiнь, музика, млин або хата,- все вигадав вiн... А бог лиш крав та давав людям. Таке-то... Раз арiдник змерз та й, щоб загрiтись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри i дивиться на вогонь. А той вже знав, чого вiн. "Все ти, каже, у мене покрав, а сього не дам". Але дивиться арiдник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, що вiн озьмив та й плюнув у божу ватру. А з то© слини i знявся над вогнем дим. Перше ватра була без диму, чиста, а вiдтодi курить... Довго Микола оповiда╨, а коли ненароком згада╨ чорта, Iван хрестить груди пiд кептарем. Микола ж тодi плю╨, аби нечистий не мав над ним сили... * * * Занедужав Микола - i Iван замiсть нього пильну╨ ватри. Проти вогню, на лавi, спить ватаг, а там, в кутку, де неспокiйно хвилюють тiнi од бербениць, постогну╨ хорий. В чорнiм котлi кипить вода, дим збива╨ться вгорi, пiд дах, i вилiта╨ крiзь ╙онти. Часом нечистий дихне у дiру, i тодi дим з силою буха та гризе очi, але то добре, бо не можна заснути. А сон наляга╨. Щоб одiгнати його, Iван встромлю╨ очi в живий вогонь. Вiн мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто зна╨, що б сталось, якби не вберiг! Весела грань смi╨ться до Iвана з-пiд важкого накладу i раптом чезне. Перед очима пливуть вже зеленi плями, розпливаються у царинки, у смерековий лiс. По царинцi ступають бiлi ноги Марiчки. Вона кида в полiг граблi i простяга╨ до нього руки. I у ту мить, коли Iван ось-ось мав почути м'яке тiло Марiчки на сво©х грудях, з лiсу виходить з риком ведмiдь, а бiлi вiвцi мечуться вбiк i оддiляють його од Марiчки. "Ху, пек тi та цур!.. Невже заснув?" Жар з ватри клiпа╨ оком, ватаг хропе, а пiд чорним покривалом рухливих тiней стогне Микола. Чи не пора варити кулешу на снiданок для вiвчарiв? Iван виходить з ста©. Тиша i холод обiймають його. Десь в загородах диха худiбка, збились вовною вiвцi, слабо блищать бiля застайок ватри. Вiвчарки обступили Iвана, витягують залежане тiло, гребуться i труться до нiг. Чорнi гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вiкують у такiй тишi, що чують навiть дихання худоби. А над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорi, як бiлi овечки. Чи ще щось ╨ в свiтi, опрiч сих двох полонин? Одна послалась долом, друга горою, а мiж ними, як дрiбна цятка, чорнi╨ пастух. А може, нема нiчого. Може, нiч затопила вже гори, може. зсунулись гори, роздушили усе живуще i лиш одно Iванове серце глухо калата пiд кептарем у безконечних мертвих просторах? Самота, як бiль зубiв, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затвердiла тиша, байдужний спокiй, сей сон небуття. Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапа╨ неспокiй-i, стрепенувшись раптом, вiн з криком, улюлюканням й зойком кида собою у полонину, щоб серед ╙валту вiвчарок дико ревучим клубком зламати тишу, розбити нiч на скалки, як камiнь шибку. Ов-ов-во!..- одзиваються збудженi гори... Га-га-га...- повторяють в тривозi далекi верхи, i знову зiмкнулась розбита тиша. Вiвчарки вертають назад, скалять до Iвана зуби та махають хвостами. Але зробилось iще сумнiше. Схотiлось сонця, веселого шуму рiки, теплого хатнього духу, розмови. Жаль вхопив серце, солодка туга. Згадки почали його заливати та хвилюватись перед очима. I раптом почув вiн тихе: "Iва-а!" Хтось його кликав. О! Знову: "Iва-а!.." Марiчка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночi? Заблудилась i кличе? Чи, може, йому причулось? Нi, вона тут. Серце калата в Iванових грудях, але вiн вага╨ться ще. Куди iти? I знову, утрет╨, долiта╨ до нього звiдкись: "Iва-а!.." Марiчка... вона... напевно... Вiн бiжить навпростець, без стежки, туди, звiдки чув голос, але стрiча╨ лиш прiрву, кудою не можна нi збiгти, анi дiстатись на полонину. Сто©ть й загляда╨ у чорну безодню. Тодi йому робиться ясно: се його кличе лiсна. I, хрестячи груди та озираючись лячно, вiн поверта╨ до ста©. Пора варити кулешу. В киплячий казан вiн сипле муку, кра╨ ©© навхрест, i скоро запашна пара мiша╨ться з запахом диму. Ватаг потяга╨ться вже... почина днiти. Але хто його кликав? А може, то була таки Марiчка? Його тягне подивитися ще, коли стало виднiше. Йде в полонину. Холоднi роси сiдають йому на постоли, небо зачервонiлось, i зблiдли зорi. Iван виходить на верх - i раптом холоне. Де вiн? Що з ним? Куди дiлися гори? Води обляли кругом полонину, потопили верхи, i полонина пливе самотою в безкрайому морi. Од Чорногори подихнув вiтер, повнi води хвилюються стиха, чутно, як невидиме ще сонце росте в глибинi, а ось виткнувся з моря весь сивий верх, з якого стiка╨ вода. Сильнiше подиха холод, зростають вали на морi, i верхи, один за другим, пробиваються з бiло© пiни. Свiт наче наново родився. Води постiкали з верхiв i ходять вже пiд ногами, сонце простелило на небi свою корону i ось-ось покаже лице, а з ста© несеться сумний голос трембiти i будить зi сну полонину. * * * Так лiтував Iван у полонинi, аж поки вона не спустiла. Стекла маржинка назад в долини, розiбрана хазяями, одтрембiтали сво╨ трембiти, лежать здоптанi трави, а вiтер осiннiй заводить над ними, як над мерцем. Лишились тiльки ватаг зi спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе бог, сам ма╨ й заснути. А коли i ©х вже не стало, на засмучену полонину приволiклась мара та й нипа по ста© й по загородах, чи не лишилось чого для не©. * * * Надаремне Iван поспiшав з полонини: вiн не застав Марiчки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла ©© вода. Несподiвано заскочила повiнь, лютi габи(26) збили Марiчку з нiг, кинули потiм на гоц(27) i понесли помiж скелi в долину. Марiчку несла рiка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання i не могли врятувати. Iван не вiрив. Се, певно, штуки Гутенюкiв. Дiзнались про ©хн╨ кохання й сховали Марiчку. А коли зо всiх бокiв чув лиш те саме, рiшив шукати тiла. Мусило ж прибитись десь до кашiци(28), десь люди мали його спiймати. Пiшов вздовж рiчки, повний пекучого гнiву i злоби до ©© вiчного шуму, до киплячо© лютi. В одному селi знайшов-таки тiло. Його вже витягли на зарiнок, але вiн не пiзнав в ньому Марiчки. Се не Марiчка була, а якийсь мокрий лантух, синя кривава маса, стерта рiчним камiнням, як у млинi... Великий жаль вхопив Iвана за серце. Зразу його тягло скочити з скелi у крутiж: "На, жери i мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далi од рiчки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останн╨ дихання його Марiчки. Блукав по лiсi, помiж камiнням, в заломах, як ведмiдь, що зализу╨ рани, i навiть голод не мiг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потокiв i тим живився. Потому щез. Люди гадали, що вiн загинув з великого жалю, а дiвчата склали спiванки про ©хн╨ кохання та смерть, якi розiйшлися по горах. Шiсть лiт не було чутки про нього, на сьомий раптом з'явився. Худий, зчорнiлий, багато старший од сво©х лiт, але спокiйний. Оповiдав, що пастушив на угорському боцi. Ще з рiк так походив, а вiдтак оженився. Треба ж було ╙аздувати. Коли замовкли стрiли пiстолiв i одспiвали весiлля, а жiнка пригнала до загороди вiвцi й корови, Iван був задоволений навiть. Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дiвка, з грубим голосом й воластою ши╨ю. Правда, вона любила пишне лудiння, i немало десь пiде грошей на шовковi хустки та дорогi згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свiй писаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лiсi,- вiн не журився. Тепер вiн мав коло чого ходити. Не був жадний багатства - не па те гуцул жи╨ на свiтi,саме плекання маржинки сповняло радiстю серце. Як дитина для мами - та кою була для нього худiбка. Весь час, всi думки займала турбота про сiно, про вигоди маржинцi, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вiвцi щасливо котились, а корови уположались. Скрiзь, од усього була небезпека, i треба було добре глядiти маржину од гадини, звiра i од вiдьом, якi всякими способами потягали манну з коров та потинали худiбку. Треба було багато знати, пiдкурювать, ворожити, збирати помiчне зiлля i замовляти. Палагна йому помагала. З не© була добра ╙аздиня, i сво© вiчнi турботи вiн дiлив з нею. - Ну i сусiди дав нам пан-бiг! - жалiлась вона чоловiковi.- Вiйшла давi в притулу Хима, глянула на ягн╨та та як сплесне в долонi: "©й! Якi вони файнi!" На, ма╨ш, гадаю собi. Не встигла та за порiг, а дво╨ ягн╨т закрутилось на мiсцi - та й вже по них... Iгiй на тебе, вiдьмо... - А я йду сночi,- оповiдав Iван,- повз ©© хату та й дивлюся - коче╨ться шос кругле, гейби капшук. Та й свiтиться так, наче зiрниця. Став я й дивлюся, а воно по царинцi, через воринн╨ та й просто в Химинi дверi... Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв сво© гачi, може б, ними вiдьму iмив, а так пропало... З другого боку, на найближчiм горбi, сусiдив Юра. Про нього люди казали, що вiн богу╨. Вiн був як бог, знаючий i сильний, той градiвник i мольфар. В сво©х дужих руках тримав сили небеснi й земнi, смерть i життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але потребували усi. Траплялось, що i Iван звертався до нього, але за кожним разом, стрiчаючи погляд чорних пекучих очей моль-фара, спльовував непомiтно: "Сiль тобi в оцi!.." Проте найгiрше докучала ©м Хима. Стара улеслива баба, завжди така привiтна, вона вечорами перекидалась в бiлого пса та нипала по загородах сусiдських. Не раз Iван метав сокирою в не©, жбурляв вилами та проганяв. Ряба корова на очах худла i все менше та менше давала подою. Палагна знала, чия то справа. Вона пiдглядала, говорила примiвки, по кiлька разiв на вечiр бiгала до коров, вставала навiть вночi. Раз наробила такого крику, що Iван бiг в загороду як навiжений i мусив одганяти од порога велику жабу, що намагалась перелiзти у хлiв. Але жаба раптом десь щезла, а з-за вориння скрипiв вже голосок Химин: - Добрий вам вечiр, сусiдоньки краснi... хе-хе... Безвстидна! Чого вона тiльки не виробляла, ота родима вiдьма! Перекидалась у полотно, що бiлiло смерком попiд лiсом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарештi, мiсяць, щоб було темно, як йде до чужо© худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю до©ть: заб'╨ у не© чотири кiлки, неначе дiйки,- i надо©ть повну дiйницю. Скiльки клопоту було в Iвава! Вiн не мав навiть коли спам'ятатись. Газдiвство потребувало вiчно© працi, життя маржини так тiсно в'язалось з його власним життям, що витiсняло всякi iншi думки. Але часами, несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, звiдти злiтав до нього давно забутий голос: Iзгадай мнi, мiй миленький, Два рази на днину, А я тебе iзгадаю Сiм раз на годину... Тодi вiн кидав роботу i десь пропадав. Фудульна Палагна, що звикла шiсть день на тиждень робити i тiльки в свято одпочивала, пишаючись красним лудiнням, сердито дорiкала за його примхи. Але вiн гнiвавсь: - Заткнися. Пазь лиш сво╨ i дай менi спокiй... Вiн сам сердивсь на себе: "Нащо воно?" - i винувато йшов до худоби. Приносив ©й хлiба чи грудку солi. З довiрливим риком тяглася до нього його бiланя або голубаня, висувала теплий червоний язик i разом з сiллю лизала руки. Вогкi блискучi очi приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим'я та свiжого гною знову вертали втрачений спокiй i рiвновагу. В кошарi його обливало цiле море овець, таких маленьких, круглих. Вони знали господаря свого, сi барани i ягницi, i з радiсним беканням терлись до його нiг. Вiн запускав пальцi в пухнату вовну або з батькiвським почуттям брав на руки ягня - i дух полонини вiяв тодi над ним та О кликав у гори. Ставало спокiйно i тепло на серцi. У сьому була Iванова радiсть. Чи вiн кохав Палагну? Така думка нiколи не займала його голови. Вiн ╙азда, вона ╙аздиня, i хоч дiтей у них не було, зате була худiбка- чого ж ще бiльше? На добрiм хазяйствi Палагна набралась тiла, стала повна й червона, курила люльку, як Iванова мати, носила пишнi шовковi хустки, а на воластiй ши© блищало у не© стiльки намиста, що челядь з заздрощiв аж розсiдалась. Вони ©здили разом до мiста або на храм. Палагна сама сiдлала свого коня i закладала червоний постiл в стремено так гордо, неначе всi гори належали тiльки до не©. На храмах були люди та далекi роди, пiнилось пиво, лилась горiлка, злiтались усякi новини з далеких гiр, Iван обiймав молодицi, Палагну цiлували чужi чоловiки - ото диво яке! - i вдоволенi, що набулись так файно, вони вертались знову до щоденних турбот. До них теж при©здили чеснi ╙азди в гостину. - Слава Iсусу. Як жiнка, маржинка, ци дужi? - Гаразд, як ви?.. Засiдали за мережаний стiл. тяжкi в сво©м овечiм убраннi, i споживали вкупi свiжу кулешу та гуслянку гостру, од яко© облазив язик. Так йшло життя. Для працi - буднi, для ворожiння - свято. На святий вечiр Iван був завжди в дивнiм настро©. Наче переповнений чимсь та╨мничим й священним, вiн все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав Палагнi живий вогонь для вечерi, стелив сiно на стiл та пiд столом i з повною вiрою рикав при тiм, як корова, блеяв вiвцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одiгнати звiра й вiдьом, а коли червона од метушнi Палагна серед курива того ознаймляла нарештi, що готовi усi дванадцять страв, вiн, перше нiж засiсти за стiл, нiс тайну вечерю худобi. Вона першою мусила скоштувати голубцi, сливи, бiб та логазу, якi так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усi ворожi сили, перед якими берiгся через цiле життя. Брав в одну руку зi стравою миску, а в другу сокиру i виходив надвiр. Зеленi гори, убравшись у бiлi гуглi, прислухались чуйно, як дзвенiло на небi золото зiр, мороз блискав срiбним мечем, потинаючи згуки в повiтрi, а Iван простягав руку у сю скуту зимою безлюднiсть i кликав на тайну вечерю до себе всiх чорнокнижникiв, мольфарiв, планетникiв всяких, вовкiв лiсових та ведмедiв. Вiн кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситi страви, на паленi горiлки, на вечерю святу,- але вони не були ласкавi i нiхто не приходив, хоч Iван спрошував тричi. Тодi вiн заклинав ©х, щоб не з'являлись нiколи,- i легко зiтхав. Палагна чекала в хатi. Вогонь в печi лежав втомившись, тихо дрiмаючи жаром, страви спочивали на сiнi, рiздвяна мирнiсть спливала з темних куткiв, голод тягнув до ©жi, але вони ще не смiли сiсти за стiл. Палагна поглядала на чоловiка - i в згодi вони разом згинали колiна, благаючи бога, щоб припустив до вечерi тi душi, що ©х нiхто не зна╨, що пропадом пропадають, бутанами побитi(29), дорогами покалiченi, водами потопленi. Нiхто за них не згада╨, анi встаючи, анi лягаючи, нiхто не згада╨, дорогою йдучи, а вони, бiднi душi, гiрко пробувають у пеклi, чекаючи вечора святого... I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка, а душi нагло померлих невидиме сiдають на лави. - Продуй перше, нiж ма╨ш сiсти! - вимагала вiд Iвана Палагна. Але вiн знав i без не©. Старанно продмухував мiсце на лавi, щоб не привалить яку душу, i засiдав до вечерi... На Маланки до маржини у загороду приходив сам бог. На високому небi ясно горiли зорi, люто трiщав мороз, а сивий бог йшов босонiж по пухкому снiгу i тихо одхиляв дверi кошари. Прокинувшись вночi, Iван наслухав i, здавалося, чув, як лагiдний голос пита╨ маржинку: "Ци ти, худiбка, на©жена, напо╨на добре? Ци сокотить тебе ╙азда?" Радiсно блеяли вiвцi, веселим риком обзивались корови - ╙азда догляда╨ ©х добре, сумлiнно, по©ть, году╨ i навiть нинi вичесав шерсть. Тепер пан-бiг напевно обдару╨ його новим приплодом. I бог давав приплiд. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови щасливо уположались. Палагна вiчно заклопотана була сво©м ворожiнням. Палила помiж маржиною ватру, аби вона була свiтуча, красна, як боже свiтло, аби до не© не мав приступу злий. Вона робила, що тiльки знала, аби худоба була така тиха, як корiнь в землi, така манниста, як у потоцi вода. Вона так нiжно промовляла до не©: - Ти меш годувати мене i мого ╙азду, а я тебе буду шанувати, щоб ти легко спала, щобис рiдко рикала, щоби тебе чередiнниця не пiзнала, де ти ночувала, де ти стояла, щоби тебе хто не урiк... Так йшло життя худоб'яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один потiк. * * * Завтра велике свято. Теплий Юрiй одбира од холодного Дмитра ключi свiтовi, щоб править землею. Повнi води, на яких плава земля, пiднесуть ©© вище до сонця, Юрiй закосичить лiси i царинки, вiвця ме обростати у вовну, як лiтом земля травою, а сiнокоси спiчнуть од худiбки, заростаючи велико зелом. Завтра - весна, день радостi й сонця, а вже сьогоднi гори цвiтуть вогнями i синiй дим загорта╨ смереки прозорим серпанком А коли сонце знизилось, одцвiли ватри i дими одлетiли у небо, радiсним риком обiзвалась худоба, перегнана через жар, аби була остра у лiтi, як тота ватра, аби множилась так, як намноживсь од вогню попiл. Пiзно обляглись перед Юрi╨м люди, хоч рано мали вставати. Палагна збудилась, як тiльки почало днiти. "Чи ще не рано?" - подумала вголос, але зараз згадала, що нинi свято i треба йти на царинку. Одкинула теплий лiжник i встала на ноги. Iван ще спав, пiч позiхала в кутку чорним отвором пащi, а пiд нею сумно бринiв цвiркун. Палагна розщiбнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати i, боязко озираючись на Iвана, пiшла до дверей. Скрипнули дверi, i ранiшнiй холод обвiяв ©й тiло. Гори ще спали. Спали ще смерековi лiси, як ченцi строгi, посiрiлi за нiч царинки i сивi шпилi, що розпливались в туманi. Холодна мрич пiдiймалась з долини та простягала бiлi мохнатi лаби до чорних смерек, а пiд блiдим ще небом оповiдав свiй сон Черемош. Палагна ступала по мокрих травах i злегка тремтiла в ранiшнiм холодку. Вона була певна, що нiхто ©© не побачить, а якби й побачив, то що? Звiсно, шкода було б, якби пропало ©© ворожiння. Iншо© думки в не© не було. На благовiщення ще вона закопала у муравлисько сiль, булку й намисто i нинi треба було все те звiдти дiстати. Помалу звикла до зимна. ╞© туге тiло, що не знало ще материнства, свобiдно i гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве i свiже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарештi спинилась пiд буком. Але перше нiж розкопать муравлисько, вона пiдняла угору руки i потяглася смачно всiм тiлом, хруснувши кiсточками. I враз почула, що тратить силу. Щось ©й недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе i раптом впiрнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала ©© вiд себе. Юра-мольфар стояв по той бiк вориння i дивився на не©. Вона хотiла крикнуть на нього - i не могла. Хотiла закрити груди руками - й не мала сили ©х зняти. Намагалась втекти - i вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомлiла, i уперто дивилась у двi чорнi жаринки, що випивали з не© всю силу. Врештi у нiй ворухнулася злiсть. Пропало цiле ворожiння! Палагна зробила над собою зусилля, щоб пiдняти ту злiсть, i сердито обiзвалась до нього: - Чого вилупив баньки? Не видiв? Не спускаючи з не© очей, якими скував ©© всю, Юра блимнув зубами: - Тако©, як ви, Палагно, бiгме, не видiв. Й закинув ногу через вориння. Вона бачила добре, як плили до не© тi двi жаринки, що спопелили ©© волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкiм, чи то в жахливiм чеканнi. Вiн був вже близько. Бачила мережанi шви кептара... блискучi зуби в отворi рота... напiвпiдняту руку... Тепло його тiла зблизька вiйнуло на не©, а вона все ще стояла. I аж коли залiзнi пальцi стиснули ©й руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась i побiгла до хати. Мольфар стояв, роздуваючи нiздрi, i дивився услiд, як бiле Палагнине тiло вигиналось на травах, мов габи в Черемошi. Потому, коли Палагна вже щезла, вiн перелiз знову вориння i знов почав розсiвать по царинцi попiл од учорашньо© ватри, аби корови та вiвцi, що будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка чинила по дво╨... Палагна прибiгла додому лиха. Добре, що хоч Iван нiчого не бачив. Ну i сусiдонько файний, смага б тi втяла! Не мав коли приступитись до не©!.. Iгiй на тебе!.. А що ворожiння пропало - то вже пропало... Вагалась, чи казати про Юру Iвановi, чи дати спокiй. Ще бiйка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От були дати в лице та й вже.. Але Палагна звала, що не годна зняти на нього руку. Навiть при однiй думцi про се почувала млость у всiм тiлi, в руках i в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тiлi од гарячого погляду чорних очей, од блиску зубiв в пожадливо одкритому ротi. I що б вона не робила в той день, мольфарiв погляд ©© в'язав. Вже зо два тижнi минуло вiд того часу, а Палагна Iвановi не казала про стрiчу а Юром. Вона лиш придивлялась до чоловiка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тiло, щось старе, водянисте свiтилось в його стомлених очах. Помiтно худ, ставав байдужий. Нi, Юра кращий. Коли б захотiла мати любаса, узяла б Юру. Але Палагна була фудульна, ©© силком не вiзьмеш. До того, була сердита на мольфара. Раз вони стрiлись бiля рiки. Палагнi на мить здалося, що вона гола, що тонке павутиння опутало все тiло ©©. Вона наче крiзь сон почула: - Як спали, Палагвочко, душко? На язицi в не© вертiлась вiдповiдь: "Гаразд, як ви?" Але вона здержалась, закопилила губу, гордо пiдняла голову i минула його, немов не бачила навiть. - Як дужi? - почула ззаду удруге. Але не обернулась. "Ну, тепер начувайся бiди!" - подумала зi страхом. I справдi ледве вернулась додому, Iван стрiв ©© звiсткою, що здохла ягничка. Але, на диво, ©й анiтрошки не жалко було ягнички. Навiть злiсть брала, що Iван так побива╨ться дуже за нею. Юра бiльше не переходив Палагнi дороги. Однак ©© думка все частiше зверталась до нього. Цiкаво й охоче прислухалась Палагна оповiданням про його силу i дивувалась, скiльки вiн може, той палкий Юра, що не видiв кращо© од Палагни! Вiн був могутнiй, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорнiла, як дим, людина, вiн мiг наслати смерть i життя, розiгнать хмару i сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогiв i запалити в жiночому серцi кохання. Вiн був земним богом, той Юра, що хтiв Палагни, що простягав по не© руки, в яких трима╨ свiтовi сили. ╞© серце часами в'яло для корiв i чоловiка, вони там блiдли, як розсiва╨ться мрич, що на хвилинку сiда на смереки. З нудьгою вона йшла на царинку, пiд бук, i там почувала на сво©х грудях тепле дихання Юри, залiзнi пальцi його руки. Вiн мав би з не© любаску, коли б тодi з'явився. Але вiн не з'являвся... Була гаряча днина. Iгрець закурився, земля парувала, од Чорногори бiгли безперестанку хмари та виливались дощi, на якi збоку свiтило сонце. Так було парно, що Палагна нiзащо не полiзла б на грунь, коли б не приснився ©й сон, який вiщував для худоби недобре. Вона хотiла одвiдать корови у лiсi. Круг не© гори курились од мричi, наче скипiли гiрськi потоки й запарували. Черемош знизу шумiв. Йому твердо було лежати на скелях, i вiн перескакував з каменя на камiнь. Але ледве встигла Палагна злiзти на верх, коли од Чорногори махнув крилом вiтер i захитав дерева. "Коли б не було бурi",- погадала вона i обернулась лицем до вiтру. Ну, так i ╨... Там клекотiла важка синьо-бiласта хмара. Здавалось, сама Чорногора знялася в небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вiтер бiг перед нею та розпихав смереки, а гори й долини зчорнiли одразу, як пiсля пожежi. Нiчого було i думати йти далi. Палагна заховалась пiд наметом смереки. Смерека скрипiла. Здалеку м'яко котився грiм, тiнi прудко бiгли по горах, змиваючи фарби, а високi гаджуги згинались удво╨ по далеких верхах. "Ще аби градом не вергло",- лякалась Палагна, загортаючись у кептар. А над головою уже шумiло. Там, в Чорногорi, чорнокнижники сiкли десь лiд по замерзлих озерах, а душi страчених нагло збирали той лiд у мiхи i мчались з ними на хмарах, щоб розсiвать по землi. "Пропадуть сiножатi, засипле ©х ледом, i буде плакать голодна Худiбка",- думала гiрко. Але не встигла скiнчити думки, як вдарив грiм. Захиталися гори, гаджуги впали верхами на землю, земля пiднялась, i все закрутилось у вихрi. Палагна ледве встигла вхопитись за стовбур i, мов крiзь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору якийсь чоловiк. Боровся з вiтром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камiнь i все дерся на верх. Ось вiн вже близько, зiгнувся удво╨, бiжить -i врештi став на вершку. Палагна пiзнала Юру. - Цес, певно, до мене...- налякалась Палагна, але Юра, видимо, ©© не бачив. Став проти хмари, одна нога наперед, i склав руки на грудях. Закинув назад блiде обличчя i вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара iшла на нього. I раптом сильним рухом вiн кинув кресаню на землю. Вiтер зараз звiяв ©© в долину i пiдхопив на головi в Юри довге волосся. Тодi Юра пiдняв до хмари цiпок, що тримав у руцi, i крикнув у синiй клекiт: - Стiй! Я тебе не пускаю!.. Хмара подумала трохи i пустила в одповiдь вогняну стрiлу. - Ой! - закрила Палагна очi рукою, як розсипались гори. Але Юра так само мiцно стояв, i кучерi вились на головi в нього, як у гнiздi гадюки. - Ага! Ти так!- крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучi i тученята, я розганяю тебе, фортуно, налiво, на лiси й води... Iди рознесися, як вiтер по свiтi... Розсядься i розситися, ти тут сили не ма╨ш... Але хмара тiльки моргнула зневажливо лiвим крилом i почала завертати направо, понад царинки. - Нещастя! - стиснула руки Палагна.- Чисто виб'╨ сiна... Однак Юра не хотiв пiддатись. Вiн лиш зблiд дужче, лиш очi потемнiли у нього. Коли хмара направо - то й вiн направо, хмара налiво - i вiн налiво. Вiн бiгав за нею, борючись з вiтром, махав руками, грозив цiпком. Вiн вився, як в'юн, по горi, завертаючи хмару, моцувався iз нею, спирав... Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з очей, здiймав руки угору i заклинав Вiтер розвiяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очi дощем, драглiла над головою, готова впасти, а вiн, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямi, боячись втратить останнi сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вiтер рве голос, дощ залива очi, хмара перемага╨, i вже останнiм зусиллям пiдняв до неба короткий цiпок: - Стiй!.. I хмара раптом спинилась. Пiдняла здивовано край, сперлась, як кiнь на заднi ноги, заклекотiла внутрiшнiм гнiвом, одча╨м знесилля i вже просила: - Пусти! Де ся подiну? - Не пущу! - Пусти, бо гинем! - кликали жалiбно душi, згинаючись пiд вагою переповнених градом мiшкiв. - Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: iди у безвiстi, у провалля, куди конi не доiржуть, корови не дорiкують, вiвцi не доблеюють, ворони не долiтають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе... I дивна рiч - хмара скорилась, покiрно повернула налiво i розв'язала мiшки над рiкою, засипаючи густим градом зарiнок. Бiла завiса закрила гори, а в глибокiй долинi щось клекотiло, ламалось i глухо шумiло. Юра упав на землю i важко дихав. А коли сонце продерло хмару i мокрi трави враз осмiхнулись, Юра наче у снi побачив, що до нього бiжить Палагна. Вона сяла уся привiтно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням: - Ци тобi, Юрчику, не сталось чого лихого? - Нiчьо, Палагночко, душко, нiчьо... Ади! Я одвернув бурю... I простяг руки до не©... Так Палагна стала любаскою Юри. * * * Iван дивувався Палагнi. Вона i перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у не©: навiть у будень носила шовковi хустки, дорогi й писанi мудро, блискучi дротянi запаски, а важкi згарди гнули ©й шию. Часом щезала з дому й верталася пiзно, червона, розтрiпана, п'яна неначе. - Де ти волочишся все?! - сердивсь Iван.- Гляди, ╙аздине! Але Палагна тiльки смiялась. - Овва! То вже менi i погуляти не вольно... Я хочу набутись. Раз жи╨мо на свiтi... Що правда, то правда, життя наше коротке - блисне та й згасне. Iван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмi з Юрою-мольфаром, прилюдно цiлувалась i обiймалася з ним, не криючись навiть, що ма╨ любаса. Хiба вона перша! Вiдколи свiт свiтом, не бувало того, щоб тiльки одного триматись. Всi говорили про Палагну та Юру, чув i Iван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвiла й веселилась, а Iван сидiв i сох, втрачаючи силу. Вiн сам дивувався тiй змiнi. Що сталося з ним? Сили покидали його, очi, якiсь розпорошенi й водянистi, глибоко запались, життя втратило смак. Навiть маржинка не давала колишньо© втiхи. Чи йому пороблено що, чи хто урiк? Не мав до Палагни жалю, навiть кривди не чув у серцi, хоч бився за не© з Юром. Не з злостi, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Iвана, може б, нiчого не було. Бо, стрiвшись раз в корчмi, Семен вдарив Юру в лице. - А ти, лайдаку якийсь, тобi що до Палагни, не ма╨ш сво╨© жони? Тодi Iвановi соромно стало. Вiн скочив до Юри: - Пазь сво╨© Гафi©, а мо╨© не руш! - I затряс барткою в Юри перед лицем. - Ти купив ©© на торзi? - спалахнув Юра. Його бартка так само мигтiла перед очима в Iвана. - Потеруха б тя стерла!.. - Опришку ╨ден!.. - На, ма╨ш. -Iван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров'ю, встиг рубанути Iвана мiж очi i об'юшив його аж до Грудей. Послiпли обо╨ од хвилi гарячо© кровi, що заливала ©м очi, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, отi червонi маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалiчену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надво╨ Iванову бартку. Iван зiгнувся, чекаючи смертi, та Юра вгамував свою лють на бiгу i гарним, величним рухом одкинув набiк свiй топiрець. - На безоружного з бартков не йду!.. Тодi вони взялись за барки. ©х ледве розборонили. Ну, що ж. Iван обмив сво© рани, закрасивши Черемош кров'ю, та й пiшов межи вiвцi. Там знайшов свiй спочинок й розраду. Однак бiйка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнiв Iван. Його шкура зчорнiла та облiпила костi, очi запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання i неспокiй. Вiн навiть втратив охоту до ©жi. "Не iнакше, як мольфарова справа,- гiрко думав Iван,- наважився на життя, хоче з свiту мя звести та й сушить..." Вiн ходив до ворожки, та одвертала,- не помогло: вiдай, мольфар сильнiший. Iван навiть упевнився у тiм. Проходячи якось повз хату Юри, вiн почув голос Палагни. Невже вона? Йому сперло у грудях. Притиснувши серце рукою, Iван приклав вухо до брасi ми. Не помилився. Там була Палагна. Шукаючи шпари, щоб зазирнути у двiр, Iван тихо посувався попiд баркан. Нарештi йому удалось знайти якусь дiрку у барканi, i вiн побачив Палагну i мольфара. Юра. зiгнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку i тикав пальцями в не© од нiг до голови. - Б'ю кiлок тут,- шептав зловiсно,- i сохнуть руки та й ноги. В живiт - кара╨ться на живiт; не годен ©сти... - А ╨кби у голову вбив? - питала цiкаво Палагна. - Тодi гине в той мах... Се ж вони на нього змовлялись!.. Свiдомiсть того туманом шибнула до голови Iвана. От скочить через баркан i забити обох на мiсцi. Iван стиснув рукою бартку, змiряв очима баркан, але раптом зiв'яв. Знесилля й байдужнiсть знову обняли все його тiло. Нащо? До чого? Так вже, певно, йому судилось. Вiн змерз одразу, безсило опустив бартку i посунувся далi. Iшов спустiлий, не чуючи землi пiд ногами, згубивши стежку. Червонi круги лiтали перед його очима та розпливались по горах. Куди вiн йшов? Не мiг навiть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався i пiдiймався, куди ноги носили. Нарештi побачив, що сидить над рiкою. Вона клекотiла та шумiла пiд ногами у нього, ся кров зелена зелених гiр, а вiн вдивлявся без тями в ©© бистрину, аж нарештi в його стомленiм мозку засвiтилась перша яснiша думка: на сiм мiсцi брела колись Марiчка. Тут ©© взяла вода. Тодi вже згадки самi почали зринати одна по однiй, наливати порожнi груди. Вiн знов бачив Марiчку, ©© миле обличчя, ©© просту i щиру ласкавiсть, чув ©© голос, ©© спiванки... "Iзгадай мнi, мiй миленький, два рази на днину, а я тебе iзгадаю сiм раз на годину..." I от тепер нiчого того нема. Нема й не вернеться вже, як не може нiколи вернутись на рiцi пiна, що спливла за водою. Колись Марiчка, а тепер вiн... Вже його зiрка ледве трима╨ться в небi, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небi, як черешневий цвiт... нетривке й дочасне. Сонце сховалось за гори, в тихих вечiрнiх тiнях закурились гуцульськi хати. Синiй дим вився крiзь шпари дахiвок, густо окутував хати, що розцвiтались на зеленi гiр, як великi блакитнi квiтки. Тусок обiймав серце Iвана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невiдомим, тяглася в iншi, кращi свiти, де можна б спочити. А коли надiйшла нiч i чорнi гори блимнули свiтлом самотнiх осель, як потвори злим оком, Iван почув, що сили ворожi сильнiшi за нього, що вiн вже полiг у боротьбi. * * * Iван прокинувсь. - Вставай,-будила його Марiчка.-- Вставай i ходiм. Вiн глянув на та© i анiтрошки не здивувався. Добре, що Марiчка нарештi прийшла. Пiдвiвся i вийшов з нею. Вони мовчки здiймалися вгору, i, хоч була вже нiч, Iван виразно бачив при свiтлi зiрок ©© обличчя. Перелiзли вориння, що оддiляло царинку од лiсу, i вступили у густу заросль смерiчок. - Чогось так змарнiв? Ци ти недужий? - обiзвалась Марiчка. - За тобов, душко Марiчко... за тобов банував...- Не питав, куди йду