Коли вербiвчани зiбралися, Володимир пiдвiвся на стременах. Його обличчя, на якому ще не висiялася борода, було заклопотане. - Люди! - гукнув по-юнацькому дзвiнко. - Не дивуйтеся, що я не посадника чи соцького прислав до вас, а сам при©хав. Хочу всю свою волость уздрiти власними очима, хочу дiзнатися, скiльки люду живе в нiй i скiльки во©в може виставити на той випадок, коли доведеться проти половцiв стати. - Та невже знову нападуть, окаяннi? - запитав хтось iз гурту. - Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим Русь бачить i зуби точить на не©! Нещодавно стало вiдомо, що взимку хоче вiн з усiм половецьким вiйськом захопити Переяславську i Сiверську землi аж до Сейму, наших людей висiкти чи в полон забрати, а саму землю зробити сво╨ю, щоб ставити на нiй сво© вежi, щоб випасати на нiй сво© табуни... - Проклятий душогуб! Кощiй Безсмертний! Виродок! - почулися голоси. Володимир пiдняв руку. - Ось тому я й прибув до вас. Хочу всiх, хто здатен тримати меча, хто вмi╨ стрiляти з лука i вражати ворога списом, закликати до вiйська. А хто ще не навчився, той мусить навчитися вiд бувалих во©в! Ждан виступив наперед. - Вербiвчани всi пiдуть, княже! Бо тяжко постраждали вони вiд половцiв, бо люта туга i жадоба помсти змушують до цього! Небагато нас, збро© i коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкоду╨мо, аби лиш помститися за свою бiду i перекрити вороговi шлях на рiдну землю! - За збро╨ю та кiньми дiло не стане: зброю вiзьмете у мо©х коморах, а коней - з мо©х табунiв! - Тодi, як настане час, дай нам знати, i ми прийдемо до Путивля! - твердо пообiцяв Ждан i звернувся до гурту: - Чи так я кажу, земляки? Вербiвчани загули одностайно: - Так, так! Усi виступимо проти поганих! Не пустимо супостатiв на свою землю! Володимирове обличчя прояснiло, розпогодилося: його невеличка волость таки виставить, як вiн обiцяв батьковi, цiлий полк у тисячу во©в! Не стiльки, як батько чи старий Всеволод, та все ж цiлий полк! I йому не соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати попереду пiд барвистим князiвським стягом. * * * Десь у тi днi, коли юний князь Володимир Путивльський об'©здив свою волость, ки©вський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею во©в нелегкий шлях з Ки╨ва до города Лубна на Сулi. Одержавши звiстку вiд лубенського посадника Мотиги про те, що Кончак готу╨ великий зимовий похiд на Русь, Святослав спорядив на нiчийну землю мiж Сулою i Ворсклою сторожову сотню. Ви©хавши з Ки╨ва рано в середу, валка в суботу ввечерi вже в'©хала через перекидний дерев'яний мiст у Лубен. Поки во© порали коней i ставали на нiчлiг, Кузьмище поспiшив до свого земляка i друга посадника Мотиги i застукав держаком меча у мiцнi дубовi дверi. В добре натопленiй горницi, освiтленiй восковою свiчкою, сидiло дво╨: сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий чорнявий юнак, що обличчям i одягом дуже скидався на половця. - Вечiр добрий, друже! Не впiзна╨ш? - привiтався прибулий. - Кузьмище! От не ждав! - вигукнув Мотига i, схопившись з лави, кинувся обнiмати несподiваного гостя. - Ти сам чи з князем? - Сам, iз сотнею во©в, - стримано вiдповiв Кузьмище, скидаючи кожуха i пiдозрiло глипаючи на незнайомця, що прислухався до ©хньо© розмови. - Що ж тебе привело сюди? - Твоя звiстка, друже. - Про Кончака? - Угу, - похмуро прогув Кузьмище, незадоволення тим, що Мотига при сторонньому розпиту╨ його про те, що не всiм потрiбно було знати. Не дiждавшись вiд Мотиги пояснення, хто його гiсть, вiн запитав прямо: - А це що за хлопець? Не половець часом? Мотига зареготав. - Ну й око в тебе! Це справдi половець, але незвичайний. Саме вiн принiс звiстку про намiри Кончака. При ньому можна говорити вiдверто. Його звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо вiн хрещений половець. I, як я вже сказав, незвичайний! Повiсивши кожуха i баранячу шапку на дубовий кiлочок, вбитий у стiну, Кузьмище сiв до столу, пильно приглядаючись до знiяковiлого молодика. - Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостевi кухоль медяно© сити, пiдсунув дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлiбом. - Цей хлопець незвичайний тим, що вiн, хоч i половець, а наш з тобою земляк по матерi i навiть близький твiй родич, як я дiзнався. Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув i вкинув у рота добрячий кусень хлiба i шмат судака. - Не пригадую такого родича, - закрутив головою, працюючи могутнiми щелепами, як жорнами. - Я теж не вiдразу признав у ньому земляка, - вiдповiв Мотига, знову наповнюючи кухоль. - I не вiдразу повiрив тому, що вiн розповiв. Спочатку навiть подумав, що це половецький вивiдач, i хотiв кинути до ями. I тiльки тодi, коли вiн сказав, що його мати переяславка, а вiн сам християнин, я пильнiше приглянувся до нього. "Звiдки ж твоя мати?" - спитав я. "З Баруча"[47]. Я мало не пiдскочив на лавi: адже я теж родом з Баруча!.. Кузьмище поперхнувся i витрiщив на Овлура чорнi очища. Вiн був такий вражений i здивований останнiми словами Мотиги, що перестав жувати. - То твоя мати справдi з Баруча? - перепитав вiн юнака. - З Баруча, - вiдповiв той. - ╞© взяв у полон пiд час половецького нападу на Переяславщину мiй батько Торiат, тодi ще зовсiм молодий во©н. - I давно це було? - Менi зараз дев'ятнадцять лiт, а я в не© один... Отже, десь рокiв двадцять тому... - Двадцять рокiв!.. Ти чу╨ш, Мотиго? Це ж якраз тодi, коли Баруч був дотла спалений ханом Туглi╨м! Я, молодий ки©вський гридень, почувши про таке лихо, стрiмголов примчав додому i не застав iз сво©х нiкого - нi батькiв, нi сестер... - Я сво©х теж не застав, - похмуро докинув Мотига. Кузьмище торкнувся Овлурового плеча. - Як же звати твою матiр? - Рутою. - Що? - вигукнув гридень. - Рутою? Тав усьому Баручi тiльки й була одна Рута - моя сестра! То виходить... А батька ©© як звали, не зна╨ш? - засумнiвався вiн. Овлур схвильовано потер долонi. - А батька ©©, тобто мого дiдуся, звали Йовхимом, а по-вуличному Довгим, бо, казала мати, на ©хнiй вулицi жив ще й Йовхим Короткий. Кузьмище вперiщив кулаком по столу - аж задвигтiла горниця i сита вихлюпнулася iз жбана. - Побий мене грiм i свята богородиця! То виходить, що ти мiй сестринець, бо ж Рута - то моя рiдна сестра, а Йовхим Довгий - то наш батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на свiтi? Був я безрiдний, мов бездомний пес, а тепер знайшов сестру i племiнника. - Виходить, тепер ти не безрiдний, - сказав Мотига. - Як же ти? - спитав Овлура Кузьмище. - Куди тепер? До матерi чи залишишся тут? - До матерi!.. Я було занедужав пiсля нелегко© зимово© дороги i оце ледве вичухався. Тепер менi лiпше, i завтра збираюся рушати назад. - Чому ж завтра? По©демо разом пiслязавтра - все ж безпечнiше. Доведу аж до Ворскли, а звiдти тобi до матерi рукою подати! - Гаразд, по©демо, вуйку. Я дуже радий, що зустрiвся з тобою... Ще чотири днi, тепер уже не поспiшаючи, мандрував Кузьмище зi сво╨ю сотнею та Овлуром на схiд по нiчийнiй землi. Нi села нiде, нi хутора. Лише в затишних мiсцях, по лiсах та в байраках, стояли невеликi хижi-зимiвники, в яких Кузьмище залишав по два, по три во© з усiм необхiдним для життя - сухарями, солониною, мороженим м'ясом, крупою. На найвищих деревах во© влаштовували виту - невеличкий помiст, з якого видно було довкiл на багато верст, пiднiмали туди дерев'яний жбан зi смолою, щоб розвести вогонь i подати сусiднiй витi знак, що йдуть вороги, i, попрощавшись з товариством, ставали на чати. Так поволi сотня танула i танула, залишаючи сторожу в тих мiсцях, де могли пройти половцi. По правому, високому березi Ворскли Кузьмище поставив десяток сторож - i на однiй з них, розставшись iз Овлуром, залишився сам. РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ На початку лютого 1185 року, зiбравши велике вiйсько, Кончак вирушив у похiд. Iшов у силi тяжкiй. Тисячi вершникiв, ведучи запасних коней, нав'ючених збро╨ю та припасами, вкрили заснiжений степ. Позаду, на мiцних санях, найбiльш досвiдченi во©ни везли два тугi самострiльнi луки-катапульти, що натягувалися багатьма во©нами i метали через городськi вали "живий вогонь", тобто запалювальнi снаряди-шерешири, привезенi з далекого Iрану. Разом з катапультами ©хав i знавець цi╨© грiзно© збро© бусурманин Сулейман. "Живим вогнем" Кончак сподiвався залякати русичiв, спалити ©хнi городи, а вали зрiвняти з землею, щоб i слiду не зосталося. Бусурманина берегли, як зiницю ока. Його везли в утепленiй вовною та верблюдячою шерстю кибитцi пiд охороною цiло© сотнi во©в, годували добре, задовольняли кожну його забаганку. Кончак вирушив у цей похiд з великими надiями на перемогу. О, тепер вiн розгромить русичiв, де б вони не були - в полi чи за городськими валами, знищить ©х чи вiдкине далеко в лiси i, при╨днавши обидва береги Днiпра до Дешт-i-Кипчака, стане ханом ханiв, самодержавним володарем усього степу вiд Волги до Дунаю i вiд Кубань-рiки та Лукомор'я до витокiв Дону та до прип'ятських болiт! Вiн створить могутню кипчацьку державу, про яку мрiяв його дiд, великий хан Шарукан, i утвердить ©© на тисячу лiт!.. Вiн пiдставив морозному вiтровi темне суворе обличчя i пильно вдивля╨ться в обидва крила свого вiйська, а воно котиться на захiд сонця, i нема╨ йому нi кiнця нi краю. I нема╨ також зупину гордим помислам i райдужним мрiям великого хана. Справдi, тако© сили кипчаки не збирали нiколи. Хто ж iз уруських князiв здатен протистояти ©й? Нiхто! Вiн добре зна╨ ©х усiх. Нiхто! До того ж ©х роз'╨днують чвари i свари, яких вони не можуть позбутися ось уже сто рокiв. Князiвськi чвари i свари - то найперший i наймогутнiший його союзник, i ©х треба пiдтримувати, пiдiгрiвати, щоб вони не згасли i не дали можливостi князям об'╨днатися. - Ярослав - ось хто допоможе менi в цьому! - вголос промовив Кончак, вiдповiдаючи на сво© пота╨мнi думки. - Ярослав Чернiгiвський. Охоронець, що ©хав позаду, почувши, що хан щось сказав, наблизився до нього i перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою i рiзко кинув: - Геть! Охоронець злякано зiщулився, втягнув голову в плечi i вiдстав на половину кiнського тулуба, щоб не бути на очах у хана i разом з тим не прогавити жодного його слова. Опiвднi передовi загони пiдiйшли до Ворскли i з ходу, не зупиняючись, перемахнули по льоду на той бiк. I майже одночасно на гiллястому дубi-нелинi, що високо здiймався над лiсом, спалахнув вогонь, завалував смолистий дим i чорним стовпом пiднявся у син╨ небо. Кончак люто вдарив кулаком по луцi сiдла. - Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввiрватися на Посулля! - I, повернувшись до охоронцiв, кинув: - Погасити негайно! А спостерiгачiв пiймати i привести до мене! Сотня во©нiв, збиваючи копитами снiгову пилюку, швидко помчала через Ворсклу прямо на дим, що все дужче клубочився над лiсом. Незабаром полум'я згасло, а дим поволi почав розвiюватись. - Пiзно, - процiдив крiзь зуби Кончак, з'©жджаючи на дзвiнкий лiд рiки. Назустрiч мчав гонець. - Ну? - зустрiв його суворо хан. - Погасили! - Сам бачу... А полоненi де? Той знiтився. Очi злякано забiгали. - Нема╨, хане... Уруси втекли, ©х було дво╨, i вони мали четверо свiжих коней... Нашi погналися по слiду. - Погналися! - передражнив Кончак гiнця, нiби той був винен, що уруси втекли, i ледь помiтним порухом руки вiдтрутив його вiд себе. Два днi половцi рухалися вiд Ворскли до Хоролу. I весь час Кончак похмуро горбатився в сiдлi, нi до кого не заговорюючи, а на звертання вiдповiдаючи односкладне. Важкi думи охмарили його чоло. Хоча сила у нього була велика, ризикувати вiн не хотiв. Ще вирушаючи з Тора, поклав з ходу захопити Переяслав i обложити Ки©в. Це при тiй умовi, коли б напасти пощастило несподiвано. Та несподiваностi не вийшло. Досi в Переяславi та в Ки╨вi б'ють на сполох. Святослав устигне зiбрати князiв, - у першу чергу закличе брата Ярослава та Iгоря Сiверського, - i зустрiне його об'╨днаними силами: сам Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братi╨ю... Немало! А ще ж може закликати князiв смоленських, волинських, турово-пiнських... Нi, допустити цього не можна! На Хоролi, проти Лубна, вiн раптом занедужав. Його трясло, поперек ломило. Ноги були як у льоду, а голова - як у вогнi. Вiн наказав вибрати зручне мiсце i стати кошем. Сподiвався тут перебути хворiсть. Звiдси послав нарочних до Ярослава - просити миру i дружби. Ними передав князю-срiблолюбцю дорогi подарунки - трьох жеребцiв, шаблю дамасько© сталi, шитий найкращими ромейськими кравцями одяг на сорок срiбних гривень. Приманка вагома. Чи клюне? * * * Святославовi i Рюриковi дружини збиралися в Ки╨вi та на його околицях. По рихлому снiгу сюди били дорогу кiннi стяги i саннi валки, що везли припаси для людей i коней, ставали у вiдведених ©м мiсцях на постiй. Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цiлими днями гасав на змокрiлому конi вiд одного стяга до iншого - наводив порядок у вiйську. Князь Святослав листувався з князями та во╨водами, щоб залучити до походу якомога бiльше сил. З кожним днем прибували все новi й новi загони. Ки©в i Ки©вська земля виставили всiх, хто мiг i вмiв орудувати мечем, луком i списом. Володимир Глiбович збирав свою дружину й ополчення в Переяславi. З дня на день очiкували чорних клобукiв хана Кунтувдея, що мали прийти з Росi. Святослав щодня писав братовi Ярославу в Чернiгiв, щоб той не гаявся. Тривало безперервне i напружене листування Святослава з братом Ярославом. Дiзнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще листа: "Брате, а допоможи менi!" На це Ярослав, одержавши вiд Кончака багатi подарунки i запевнення, що половцi хочуть миру i дружби з чернiгiвським князем, вiдповiв: "Аз есмь послал к ним мужа сво╨го Ольстина Олексича, а не могу на свой мужь по©хати!" Гарячий, як i всi Ольговичi, Святослав вибухнув лайкою: - Чортiв син Ярослав! Вiн послав до Кончака ковуя[48] Ольстина iз запевненням, що не братиме участi у походi, а нам тепер пише, що не може йти на Кончака тому, що бо©ться, як би той не перебив його послiв, коли пiде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мiй ╨диний, я послав би сво© полки на Чернiгiв, щоб провчити тебе! Я вигнав би тебе з бiлокам'яних палат чернiгiвських i пустив би по свiту жебраком-iзго╨м!.. Ярославе, Ярославе! Отже, один з найсильнiших руських князiв вiдколовся, поставивши цим пiд загрозу успiх усього походу. Святослав написав листа Iгоревi: "Брате, я з вiйськом вирушаю в останню недiлю мiсяця лютого на безбожного Кончака, що сто©ть за Лубном на Хоролi. А збирай, брате, сво© хоробрi дружини та йди на помiч менi! Ждатиму тя пiд Лубном!" I послав гiнцем досвiдченого i витривалого гридня Гов'яду. Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сiверський. Нарештi прибули чорнi клобуки. Вони отаборились понад Либiддю, де на лузi, пiд снiгом, було багато трави для коней, поставили юрти i розiклали вогнища. З котлiв на весь Ки©в запахло вареною кониною. Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославiв двiр. Боярин Славута, одягнутий у теплий кожушок, при мечi, провiв його в хоромину Святослава. Кунтувдей принiс iз собою густий запах кiнського поту i гiркого диму похiдних багать. Розстебнувши кожуха i скинувши вовчого малахая, схилив у поклонi круглу лисiючу голову. - Салам-алейкум, княже! - Хане, я радий бачити тебе! - пiдвiвся назустрiч йому великий князь ки©вський. - Скiльки вершникiв привiв? - А привiв я шiсть тисяч вершникiв, усi - молодець до молодця, бистрi, як вiтер, а смiливi, як степовi тури! Святослав не змiг приховати радостi. Широким помахом руки запросив хана до столу, звелiв чашниковi наповнити келихи найдорожчим ромейським вином. - Дякую, хане! Твоя бистра кiннота ой як нам потрiбна! Тепер ми можемо вирушати! - Коли? - спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака. - В останню недiлю цього мiсяця. Могли б виступити й ранiше, та ми з Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з'╨днатися Iгор Сiверський... А у нас тепер, з тво©м приходом, усе готове! - Гаразд. Мо© во© встигнуть вiдпочити, - хитнув головою хан i промовисто повiв вузьким оком на череп'яну амфору з червоним ромейським вином. * * * У четвер, 21 лютого, Святославiв гонець, ©дучи навпрошки i мiняючи у посадникiв коней, прискакав до Новгорода-Сiверського. Був сiрий туманний ранок. Низькi хмари опустилися мало не до землi i, чiпляючись до дзвiницi соборiв, що стояли на горах, i за верховiття дубiв, котилися пiд поривами свiжого вiтру iз заходу на схiд, iз землi Полоцько© в землю Половецьку. Гонець застукав важким кованим кiльцем у ворота фортецi. Йому вiдчинили i, незважаючи на раннiй час, провели в князiвськi хороми. Незабаром туди ввiйшов князь Iгор. Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс. - На Русь Кончак iде, княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже сто©ть на Хоролi. Князi ки©вськi зiбрали силу немалу i ждатимуть тебе, княже, з дружиною на Сулi... - А князь Ярослав? - спитав Iгор. - Ти за©здив до нього? Гов'яда зам'явся. - Князь Ярослав повiв дружбу з Кончаком, одержав подарунки вiд нього, посланцiв сво©х послав у степ... Та й хворий, каже. - Отже, вiн не пiде? - Не пiде. - Як же Святославовi? - вигукнув Iгор. - Не дай бог самому ©здити на поганих! - А вiн не сам, - вiдповiв Гов'яда. - Князь Рюрик, князь Володимир Переяславський, чорнi клобуки, ти, княже, з братi╨ю! Це сила! - Поганi ╨ всiм нам спiльний ворог, i ©х треба вiдбивати спiльними силами! - сказав Iгор. - Я негайно зберу боярську думу - порадимося, як нам краще йти до Лубна... За годину до князiвсько© гридницi зiбралися новгород-сiверськi бояри i лiпшi мужi. ©х пiдняли з-за снiданку, а декого й з постелi. Вони всiдалися на лави в кожухах, розгладжували - хто костяним гребiнцем, а хто й п'ятiрнею - чуби та бороди, позiхали, спантеличено переглядалися. Нiхто не знав, для чого ©х покликано нi свiт нi зоря. Iгор увiйшов до гридницi швидко, рвучко. Рагу©л ледве встигав за ним. Привiтавшись, князь вiдразу об'явив, чого так рано зiбрав боярську думу. - Кончак у силi тяжкiй сто©ть на Хоролi, дума╨, куди йти, - на Ки©в, на Чернiгiв чи на Путивль. Святослав i Рюрик закликають нас, бояри, при╨днатися до них. Що будемо робити? Бояри переглянулися, загомонiли. Iз тих, хто позiхав, сон як рукою зняло. Вiйна, та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долiтали чутки, що Кончак збира╨ сили для великого походу на Русь. Отже, зiбрав-таки! I вже сто©ть на Хоролi. Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза велика. Не дай бог, поверне, триклятий, на Сiверщину - бiди не минути! Але нiкому не хочеться в оцю зимову непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями та солодким молозивом - корови ж почали саме телитися! - i брьохати снiгами хтозна-куди, аж на край свiту, коли, може, той окаянний Кончак поверне в iнший бiк, i бiда омине ©х стороною! Iгор жде. Вiн добре розумi╨ настрiй сво©х мужiв. Коли б половцi стояли на Сеймi, вони не сидiли б мовчки i не переглядалися б, як свати на заручинах, коли жених дiвчинi немилий, а вiдразу б схопилися за мечi. А тут... - Ну що, Рагу©ле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? - Вiн навмисне назвав вельможних бояр, якi держали владу над його дружиною i над чорними людьми, бо до ©хнiх голосiв прислухалися всi. - Що будемо робити? Чого мовчите? Рагу©л опустив очi, даючи зрозумiти, що говорити вiн не хоче. Янь з легким усмiхом на рум'яних устах дивився то на князя, то на бояр, що сидiли пiд протилежною стiною. Вiн наймолодший, його не питають - у нього й гора з плеч. А запитають - скаже. Що йому? До його голосу все одно нiхто не прислуха╨ться. Тож хай старшi думають! Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни. - Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сiверського аж на Сулу, до Лубна чи на Хорол. Се при©хав к тобi муж вiд Святослава в четвер, а сам Святослав пише, що йде з Ки╨ва в недiлю, - то як же можеш, княже, встигнути? З Ки╨ва до Лубна бдижче, нiж вiд нас, а ми не птахи i ©здимо на таких же конях, що й кияни. Та й до походу треба зiбратися... Вiн говорив повiльно, з розсудом, i його слова справили на всiх сильне враження. Те, що нiкому не хотiлося йти в похiд, нiхто прямо сказати не смiв. Але ж i не потрiбно. Хiба ми не хочемо? Нi, ми хочемо допомогти князям ки©вським, але не можемо, бо не встигнемо з'╨днатися з ними. Дуже запiзно повiдомив Святослав про похiд, отже, сам винен, хай сам на себе й нарiка╨. Такий був смисл Жирославово© мови. Iгор тим часом, поки говорив Жирослав i гомонiли, пiдтримуючи його, бояри, думав. А чи вiн, князь, сам хоче цього походу? В першу хвилину, коли прибув Гов'яда з листом вiд Святослава, вiн згарячу ладен був зразу ж iти. Бо ж така загроза! Вiн i зараз дума╨ так само. Але десь там, у глибинi душi, заворушилося iнше почуття: до якого часу вiн повинен ходити на побiгеньках у Святослава? Йому вже тридцять чотири лiта - зрiлий муж, князь. Не з захудалого роду! З Ольговичiв! Пора вже подумати i про сво╨ майбутн╨! Не вiк же сидiти в окра©нному Новгородi-Сiверському! ╙ ж Чернiгiв! Та й Ки©в теж ╨! Хiба вiн гiрший за iнших? Чи бог розумом та хоробрiстю обдiлив? Вiн мучився цi╨ю душевною роздво╨нiстю i не мiг пристати до якогось одного берега. - Зiбратися ми можемо за день i вирушимо завтра, - сказав твердо, переконуючи передусiм самого себе, що йти треба i що вони встигнуть. - Святослав дiйде до Лубна за чотири днi, ми - за шiсть... Важко буде, але встигнемо! Пiдемо прямо поперек поля до Сули та понад нею... - Це справдi важко, бояри, - пiдтримав його тисяцький Рагу©л. - Та коли дуже захотiти, коли треба, то встигнемо з'╨днатися з Святославом. Чорних людей не скликатимемо, до князiв Всеволода, Володимира Рильського та Володимира Iгоровича Путивльського гiнцiв не слатимемо, а пiдемо з одною нашою дружиною, тодi встигнемо! - От бачите! - вигукнув Iгор. - Та й як же нам не пiти, коли перед нашими ворiтьми сто©ть ворог лютий? Коли вiн може повернути i на нас? I братiя жде нашо© допомоги! Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь. I князь додав твердо: - Iдiть збирайтеся! Вируша╨мо завтра вранцi! Наступний ранок видався, як i попереднi, сирий, похмурий i разом з тим морозяний. Все вкривалося слизькою ожеледицею. По широкiй заплавi Десни котилися сивi зимовi тумани, затуляли собою i рiку, i далекi бори за нею, i весь бiлий свiт. Князiвськi стяги стояли рiвними рядами на широкому майданi перед Успенським собором. Конi нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий снiг. Тужили матерi i жони, шмигали помiж вояками дiтваки, обознi ©здовi востанн╨ оглядали i краще вкладали поклажу на санях. I безперервно лунали дзвони всiх соборiв i церков - наповнювали серця i гриднiв, i проводжаючих гострим смутком i щемом. Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Iгор попрощався з Ярославною i дiтьми дома, в замку, i тепер шкодував, що не дозволив ©м супроводити його сюди, до собору, звiдки не один раз вiдправлялися новгородсiверцi у щасливi й нещасливi во╨ннi походи. - Пора! - сказав вiн тисяцькому. Той подав знак - i зразу ж загримiли бубни, затрубили труби, сколихнулися хоругви. Во© востанн╨ глянули на рiдних, що раптом заголосили на всю околицю, i торкнули острогами коней. Похiд розпочався. Всi ©хали мовчки. Нi пiсень, як це звичайно бувало, нi жартiв. Iгор теж мовчав. На серцi важко, неспокiйно. Вiн поклав лiву руку з поводом на луку сiдла, праву засунув за пазуху i так, поринувши в нелегкi думи, ©хав аж до свого княжого села - Iгоревого сiльця, як називали його в народi. Тут вiн хотiв хоч здалеку глянути на милi його серцю кра╨види, на будiвлi - повiтки, стайнi, клунi, кошари, загони, пивницi й медушi, на високий журавель над колодязем, на свiй загороднiй дiм поблизу, в Путивську, але нiчого цього не побачив: усе закрив туман. На землю падала мряка i тут же замерзала. - Який серен[49]! - промовив хтось збоку. Iгор зiтхнув i почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустiшав. Вiйсько пiрнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Конi почали ковзатися, падати, iржати, стяги враз змiшалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри i лiпшi мужi почали перегукуватися, щоб зберегти стрiй i порядок у вiйську. Пiд копитами лунко затрiщала крига - хтось збився з дороги i потрапив у прогнiй. Князь розпорядився попереду стягiв i обозiв нести запаленi смолоскипи. Але це мало допомогло. Уже третiй-четвертий ряд смолоскипiв не бачив. З великим трудом, поволi, вiйсько перейшло Десну i широку деснянську заплаву, сподiваючись, що далi, на березi, мряка розсi╨ться, порiдша╨. Та скiльки не йшли, вона не розсiювалася, а ожеледиця все посилювалася. Не тiльки молодi во©, а й лiтнi, досвiдченi гриднi, що за сво╨ життя сходили мало не всю Русь, зараз не знали, як ©хати i куди. Iгор зупинив вiйсько, зiбрав бояр. Всi були стурбованi. - Що будемо робити? Серен покрив усю землю - йти далi нiяк... Конi порiжуть ноги... - Княже, ми не тiльки не дiйдемо вчасно до Лубна, а й не знайдемо дороги до Сули i розгубимо людей, - сказав боярин Черниш, що вiв чоловий полк. - Моя думка така: повертати додому! - Повертати додому! Додому! - пiдхопили бояри. - А ти як дума╨ш, Рагу©ле? - спитав Iгор. - Йти справдi нiяк, - розвiв руками тисяцький. - I нiхто не зна╨, коли i де скiнчиться цей небачений серен, княже. - Тобто повертати додому? - Так. - Тодi повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, - сказав Iгор, полегшено зiтхнувши. * * * Святослав i Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шiсть тисяч чорних клобукiв. У Переяславi до них при╨днався Володимир Глiбович. Iдучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пiзно ввечерi. Iгоря в Лубнi не було. - Чортiв син! - вилаявся Святослав. - Примушу╨ ждати себе! Славута заперечив: - Далеко, дорога важка - от i не встиг. Мабуть, заночував у Кснятинi. Та й наступного дня Iгор не з'явився нi вдень, нi ввечерi. Святослав з досадою сказав: - Ждати не будемо! Завтра на свiтанку - в путь! До Хоролу! Щоб не прогавити Кончака!.. А Iгор, якщо прийде, хай наздоганя╨ нас! В п'ятницю, першого березня, як тiльки засвiтлiв край неба, руськi полки перейшли по льоду Сулу i рушили прямо на схiд. З пiвдня подихав теплий вiтерець - снiг на очах темнiв, брався водою. З низьких хмар накрапав дрiбний дощик. ╞хати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак! Зустрiти його потрiбно на пiдступах до Русько© землi, не пропустити через Сулу! Як i на Орелi, Володимир Глiбович напросився в навороп[50]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожiв вiн уподобав молодого переяславського гридня Iвашка i ©хав разом з ним далеко попереду. Це був не перший бойовий Iвашкiв похiд, та вiн не мiг приховати страху. Зирив на всi боки: чи не видно половцiв? Кузьмище пiдсмiювався: - Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, нiби вона у тебе вiтряк! I як тебе жона вiдпустила? Iвашко раптом перебив Кузьмища: - Половцi! Кузьмище поперхнувся i теж злякано завертiв головою. - Де? - Ген у долинi! Цiла валка! - Iвашко не змiг стримати усмiху. Кузьмище глянув у той бiк, куди показував Iвашко. Там справдi ©хало десяткiв два пiдвiд i кiлька верхiвцiв. - Та нi, це не половцi, - зiтхнув полегшено старий гридень. - Це, зда╨ться, купецька валка... Авжеж, вона! Вони почекали, поки валка наблизиться. У старшому Кузьмище впiзнав купця Саму©ла, розкинув руки для обiймiв. - Братику! От щаслива зустрiч! Як живеться-ведеться? Чи розпродав товари? Чи не пограбували поганi? Кончака не зустрiчав з ордою? Змарнiлий, стомлений нелегкою дорогою Саму╞л серйозно вiдповiв: - Зустрiчав. З Кузьмищевого лиця враз злетiла усмiшка. - Де? Коли? - Зовсiм недалеко - на Хоролi, бiля Ведмежо© долини. Ми сю нiч почували поблизу його стiйбища... - Стiй! Не розповiдай далi! - наказав Кузьмище. - ©дьмо до князя Володимира Глiбовича - хай вiн послуха╨! Вислухавши повiдомлення купця, Володимир запитав: - Скiльки ж веде Кончак поганих? Саму╞л знизав плечима. - Важко сказати, княже. Багато! I не порахувати! На кiлька гiн простягнувся кiш - вiд рiчки аж до лiсу! А коней - тьма-тьмуща! - Що ще дiзнався? - Кажуть, везе Кончак якогось бусурменина з персiянськими луками-катапультами, що стрiляють "живим вогнем", ©х натягують п'ятдесят во©нiв. Призначенi вони для того, щоб спалити нашi городи... Платить Кончак бусурмениновi золотом i нашими дiвчатами-полонянками... Та, я так думаю, дуже боятися "живого вогню" не слiд. Головне - раптово напасти! Тодi бусурменин нiчого не встигне зробити... Володимир був стурбований. - Дякую, Саму©ле, за вiстi, ©дь по мо╨му слiду - зустрiнеш великих князiв. Розповiси ©м усе - хай наздоганяють мене! А я поспiшу до Хоролу, щоб не випустити з ока поганих. До Ведмежо© долини дорогу вiн знав, тому вiйсько повiв навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Смiливий до безумства, честолюбний, вiн горiв бажанням з ходу вдарити на Кончака ще до пiдходу великих князiв. Яке ж було його розчарування, коли у Ведмежiй долинi сторожа застала тiльки пригасаючий жар половецьких багать та свiжий кiнський помет. Володимир з досадою вдарив по луцi сiдла. - Утiк! З-пiд самiсiнького носа втiк, клятий! Во╨вода Шварн розрадив його: - Княже, не кажи: втiк... Просто змiнив стiйбище, щоб коням був свiжий корм. Я певен, вiн десь недалеко, i ми знайдемо його. А тим часом пiдiйдуть великi князi. - Що ж ти радиш? - Дати людям i коням перепочинок на обiд. А пiдiйдуть князi - разом рушимо услiд за поганими. Самим зариватися не слiд. Володимир погодився. Во©ни швидко спiшилися. Iз дорожнiх мiхiв, приторочених до сiдел, насипали в похiднi рептушки вiвса, дали коням, а самi заходилися гризти житнi сухарi - хто з солониною, а хто з в'яленою рибою. Незабаром прибули князi та Кунтувдей. Пiсля нетривалого перепочинку Святослав розпорядився лаштуватися бойовим стро╨м. В чоло знову став Володимир, лiве крило зайняв Рюрик, праве - Всеволод Чермний з киянами, легка кiннота Кунтувдея трималася позаду. Першим рушив Володимир. Його сторожа зразу поскакала на далеке шелом'я[51]. Попереду помчали Кузьмище з Iвашком. Ледь помiтний, розмитий весняною водою слiд вiв ©х все вперед i вперед. Дощ перестав, хмари розступилися, i над неозорими хорольськими полями блиснуло веселе сонечко. Пiд його теплим промiнням ще дужче задзюркотали струмки, на горбах зачорнiла земля, в повiтрi по-справжньому запахло весною. Кузьмище ©хав по гребеню шеломенi, Iвашко лiвiше вiд нього, понад схилом, звiдки було видно долину. Обидва пильно оглядали далину, але нiде нiчого - нi людей, нi коней, нi гостроверхих темних веж. Так тривало довго. В серця закрадалася тривога - де ж Кончак? Невже повернув назад, у сво© придонськi степи? Чи рушив якимось тiльки йому вiдомим шляхом на Русь? Iвашко поправив за спиною лука, поклав списа на гриву коневi i пiдвiвся на стременах, прикриваючи долонею очi вiд сонця. I раптом охнув з несподiванки: - Половцi! За гребенем гори, в широкiй долинi, помiж лозняком та вiльшняком, бродили в пошуках корму незлiченнi табуни осiдланих коней. Попiд горою, на узвишшi, палали вогнища, темнiли вежi на широких санях, вешталися степовики. Iвашко гукнув Кузьмищевi, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до вiйська, що йшло слiдом. - Княже, половцi! Стоять у долинi! Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного, що поспiшали на допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника i витягнув меча. - А потягнемо, братi╨! На супостата! За©хавши на гору, переяславцi широкою хвилею ринули вниз. Слiдом за ними рушили дружини iнших князiв. Володимир мчав попереду. Меч розтинав запашне, напо╨не весняною вологою повiтря, очi князевi сяяли, миготiв на сонцi його золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив'язаний на щастя княгинею Забавою, розвiвався за плечима, як стяг. Позад нього гримiв гул копит. Стрiмка, смiлива атака русичiв була для половцiв i для самого Кончака як грiм серед ясного неба. Нiхто не ждав нападу урусiв. Конi в пошуках поживи розбрелися ген-ген по широкому лузi. Кожен був зайнятий сво©м дiлом: хто сьорбав з закiптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею солодкаву варену конину i грiючи перемерзле за багатоденний похiд нутро, хто лагодив взуття чи зброю, хто бiлував коня, готуючи м'ясо до вечерi, а iншi просто тинялися по стiйбищу без всякого заняття. Тому поява русичiв, що темною хвилею котилася з гори, на якусь мить приголомшила всiх. Зчинився страшенний переполох. Покидавши все, половцi з лементом помчали до коней. Бо чого вартий половець без коня? Без коня вiн - що кречет без крил!.. Охопленi жахом степовики, залишивши напризволяще стiйбище з юртами, вежами, котлами, бiгли по лузi, падали, лаялися, кричали, хапали коней i тiкали на протилежний бiк долини. Кончак з трьома сотнями охоронцiв спочатку хотiв було вчинити опiр, але тут з-за горба виринули свiжi ки©вськi дружини, i вiн, завернувши коня, кинувся навтьоки. Половцi тiкали, як хто мiг: однi верхи, iншi чеберяли по грузькому снiгу пiшки, ©х наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здiймав зброю, топтали кiньми, рубали мечами чи бойовими топiрцями. Сотнi полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списiв, лукiв, котлiв стали здобиччю переможцiв. Святослав сидiв на конi в оточеннi бояр та во╨вод. Перемога була повна, i старий князь не мiг приховати задоволення. - Хане, - повернувся вiн до Кунтувдея, - наздожени втiкачiв! Спiймай менi Кончака! Приведи клятого на арканi! Вся здобич, що потрапить до тво©х рук, твоя! Хан глянув удалину - ошкiрився. - Дякую за ласку, княже, - i, щось крикнувши почету, як вихор, полетiв з гори. За ним помчали чорнi клобуки. Та найбiльшою радiстю для князя була звiстка, що в полон взято бусурменина з його "живим вогнем". - Приведiть його сюди! - наказав Святослав. Бусурменина привiв сам Володимир. Кузьмище та Iвашко привезли вежу з "живим вогнем", поставили на горбi. Святослав кинув пильний погляд на кремезного чорнобородого чолов'ягу середнiх лiт, на його величезний тюрбан та золотi перснi на пальцях, суворо запитав: - Як тебе звати? Той клiпнув випуклими чорними очима, знизав плечима, - мовляв, не зрозумiв. Славута переклав запитання по-половецькому. - Мене звати Сулейманом, мiй шахиншаху[52] , - вiдповiв бусурменин. Сулейман не знав, хто перед ним, але золотий шолом i важке золоте ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, пiдказали йому, що це верховний правитель урусiв. I вiн схилився в низькому поклонi. - Це ти, кажуть, привiз "живий вогонь" Кончаковi з-за Обезьких гiр? - прозвучало нове запитання. - Я, шахиншаху. - Покажи! Той знову вклонився i мовчки пiдiйшов до саней, бiля яких стояли Кузьмище i Iвашко, зняв повстяне покривало. Святослав, Володимир та бояри з превеликою цiкавiстю глянули на нiколи не бачений ними лук-самострiл, що майже нiчим не нагадував лука. - Чим же вiн стрiля╨? - Шереширами, шахиншаху. - I Сулейман взяв iз саней довгасту череп'яну трубку з прядивним гнотом. - Покажи, як це робиться! - Менi потрiбнi десять во©нiв для допомоги. - Я чув, усi п'ятдесят? - Як завжди, мiй повелителю, люди все невiдоме i незвичне схильнi перебiльшувати... Менi потрiбно лише десять чоловiк, щоб допомогти натягнути тятиву. Святослав кивнув - пiдiйшло десять гриднiв. Сулейман спочатку зняв шарф, розiслав його на мокрому снiгу, став на колiна, помолився, потiм поклав одну шереширу у дерев'яний жолоб катапульти i нацiлив його в поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню i пiдпалив гнiт. Потiм ще раз прицiлився i смикнув за дерев'яну ручку. Рiзко тенькнула тятива, грюкнув барабан. Нi князi, нi бояри, нi гриднi не встигли i оком змигнути, як чорна шерешира блискавично пiднялася вгору, розсипаючи з гнота iскри, а потiм дугою плавно опустилася в долину i впала в снiг, вибухнувши димним червонястим полум'ям. Вражений Святослав не мiг вiдiрвати очей вiд вогню, що швидко розтiкався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить снiг. Бояри i старшi гриднi перехрестилися. - Славуто, ти бачиш? - спитав оторопiлий князь. - Що б було, коли б Кончак обложив нашi городи? - Згорiли б дотла, - коротко вiдповiв боярин. - Наше щастя, що ми погромили його сьогоднi! - Запитай бусурменина, чому Кончак вiдразу не пiшов на нашу землю, а зупинився на Хоролi. Це менi не зрозумiло. - Спочатку вiн захворiв, хай береже його аллах, мiй повелителю, а потiм почалася сильна вiдлига, i великий хан все ждав морозiв i кращо© дороги, - вiдповiв Сулейман. - Справдi, нам пощастило, - тихо промовив Святослав, а голоснiше запитав: - Скажи менi, Сулеймане, звiдки береться вогонь у тво©х шереширах? - То горить нефт[53], шахиншаху. Що це? То кров землi... У нашiй сторонi ╨ мiсця, де з глибоких трiщин виступа╨, мов iз рани, чорна кров землi - нефт, що горить краще i жаркiше за дерево. - I багато ти привiз ©© з собою? - Десять бочонкiв, мiй повелителю. Цього досить, щоб згорiв Цар-город - столиця роме©в! Святослав переглянувся зi Славутою. - Отже, Кончак мав намiр спалити Ки©в? - Переяслаф i Куяф, мiй повелителю, - уточнив Сулейман, вирiшивши, видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, i вiд шахиншаха урусiв залежить подальша його доля, отже, потрiбно говорити правду. - О! - тiльки й спромiгся промовити на це великий князь. - Вiдтепер, Сулеймане, служитимеш менi, i я платитиму тобi, як платив Кончак, поки мо© люди не навчаться користуватися "живим вогнем". - Дякую за ласку, мiй повелителю, - низько вклонився Сулейман. Зi степу повернулися чорнi клобуки. Кунтувдей пiд'©хав похмурий, злий. Ну, що, хане, наздогнав Кончака? - спитав Святослав. - Де там! Снiг весь узявся водою - тала стопа за Хоролом! А в Кончака свiжi конi, - втiк! - Ну, не сумуй! Здобичi вистачить на всiх, а супроти природи нiчого не вдi╨ш. Нам теж треба поспiшати додому, бо незабаром рiки розiллються так, що й веснувати доведеться бiля Дубна. ...Стомлене вiйсько русичiв стало на нiчлiг. На високих мiсцях во© ставили похiднi шатра, розводили багаття, варили в казанах кулiш. Молодшi гриднi для князiв поставили посеред табору намети, во╨води вислали в усi кiнцi сторожу. Всюди лунали веселi голоси, палахкотiли багаття, мовби сповiщаючи Русь про велику перемогу... РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ Чутка про перемогу Святослава Ки©вського та Рюрика Руського над половцями, на цей раз над самим Кончаком, весняним громом прокотилася по всiй Русi. Князi i бояри, духовенство i купцi, ремiсники i смерди зiтхнули вiльно, на повнi груди: народ радiв, що вiдбито, вiдвернуто ще одну i, може, найбiльшу загрозу, що нависла над Руською землею. Не радiв лише Iгор. Тяжка досада гризла йому серце. Не мiг вiн змиритися з думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися. I подумати тiльки - що стало на завадi! Ожеледиця, туман! Коли б не вони, його дружина птахом перелетiла б через поле до Лубна i вiн обагрив би свого меча у битвi на Хоролi. I дзвони всiх церков i соборiв Русi воздали б нинi й йому разом зi всiма хвалу! Вiн уже встиг призабути або не хотiв згадувати, що в глибинi душi був радий ©м. Бо то була природна i незалежна нi вiд кого причина, чому новгород-сiверськi во© не зумiли прибути до Лубна, щоб з'╨днатися з киянами та переяславцями. Клятий туман! Вiдiбрав у вiйська честь, а у нього - славу!.. Тепер усi дзвони Русi дзвонять славу Святославовi, Рюрику, Володимиру Глiбовичу, а вiн, Iгор, залишивсь осторонь нi з чим! Вiн! Iгор! Ольгович! Син Святослава, онук Олега! Як тут не досадувати! Наприкiнцi березня Iгор закликав брата Всеволода, синовця Святослава Рильського та сина Володимира в Новгород-Сiверський. Вони прибули в суботу, в передостаннiй день першого весняного