©хнiх обличчях i стiкав на мокрi кожушини. В каламутному небi жовтiла кругла пляма ледь помiтного холодного сонця. Через деякий час вийшов Младен i кивнув Звенигорi: - Арсене, зайди! Звенигора переступив порiг колиби. У свiтлицi горiла свiчка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному лiжку, ©© очi блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сидiла бiля хворо©. Сафар-бей стояв збоку, в узголiв'© матерi, i вона держала його руку в сво©й руцi, нiби боялася, що вiн зараз пiде вiд не©. На обличчi Сафар-бея - нiяковiсть i розгубленiсть. Анка побачила козака. - Арсене, пiдiйди сюди! - прошепотiла. Звенигора пiдiйшов до лiжка. Став поряд зi Златкою. - Спасибi тобi, що привiз менi сина... Я така рада... - Голос Анки переривався. ╞й важко було говорити, i Звенигора зробив рух, нiби хотiв спинити ©© мову, але вона заперечно похитала головою: - Нi, нi, дай менi сказати... У мене так мало часу... Ти дуже коха╨ш Златку? Запитання було несподiване, i Звенигора збентежився. Потiм по хвилi тихо, але твердо вiдповiв: -- Дуже. - I глянув на дiвчину. У не© загорiлися рум'янцем блiдi щоки. - А ти, доню? - Я теж, - прошепотiла Златка. Анка помовчала, пильно вдивляючись в знiяковiле обличчя дочки. А зiбравшись з силами, заговорила знову: - Дайте одне одному руки... От так... Колись я боялась, Арсене, що ти вiдбереш у мене дочку, яку я щойно вiднайшла. А тепер сама вручаю ©© тобi... Бережи ©©... Вона тут, у гайдутинському станi, стала такою шибайголовою... Я рада за вас... Будьте щасливi!.. Младене, дорогий мiй. - Вона подала йому вiльну руку, i во╨вода, ставши бiля лiжка на колiна, припав до не© щокою. - Ось ми й зiбрались... нарештi... всi╨ю родиною... Я така щаслива... мо© дiти зi мною... У Младена здригнулися плечi, з грудей вирвалося глухе болiсне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора вiдчув, як по щоцi покотилась тепла сльоза, але не смiв пiдняти руку, щоб витерти ©©. Сафар-бей стояв блiдий, закусивши губу. Вiн зiбрав усi сво© душевнi сили, щоб не проявити, як вiн думав, легкодухостi, однак i в його очах стояли сльози. Анка заплющила очi i вiдкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останнiх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити ©©. Вiдпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно. - Ненко, сину... рiдний мiй... Я знаю, як тобi важко звикнути до думки, що я... твоя мати... Я розумiю тебе... Ти - вiдламана гiлка, яку вiтер занiс далеко вiд дерева... Ти й не пам'ята╨ш того дерева, на якому зрiс... А я пам'ятаю... твiй перший крик... Потiм лепет... Бачу i досi тво© веселi чорнi оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твiй крок вiд першого дня i до сьомого року, коли... коли... Потiм наступили важкi часи... багато рокiв пошукiв... надiй i розчарувань... I весь той час ти жив у мо╨му серцi поряд iз Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком... з трьома довгими шрамами на ручцi... Тому я так тебе легко впiзнала пiсля стiлькох рокiв розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя... Вона судорожне стиснула Сафар-бе╨ву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотiла навiки запам'ятати кожну рисочку. Потiм перевела погляд на Младена. - Младене, - прошепотiла зовсiм тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало ©й неймовiрних зусиль. - Младене, поклади свою... руку... на руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж... Арсен i Златка пiдiйшли до узголiв'я, поклали сво© руки на Сафар-бе╨ву руку. - А тепер поклянiться... поклянiться... що нiхто з вас нiколи... не пiднiме один на одного... руки...,хоча i доведеться бути в рiзних станах... Заклинаю вас!.. Не пiднiмайте руки на мого сина!.. - Клянусь! - тихо проказав старий во╨вода. - Клянусь! - глухо озвався Звенигора, i до його голосу прилучилося легке, мов зiтхання вiтерцю, Златчине: - Клянусь! Запала тиша. Нiма, тривожна. - Ненко, а ти?.. - Клянусь! - промовив з натугою Сафар-бей i опустив очi. Звенигорi здавалося, що за все сво╨ життя, сповнене тривог, смертей i незгод, вiн нiколи не переживав тяжчо© хвилини, нiж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сiм'ю яких вiн увiходив, на ©хнi муки й страждання. Його огрубiле в боях i неволi серце мимоволi щемiло вiд болю, а очi зволожувалися слiзьми. Младен мужньо тамував ридання, що клекотiло глибоко в грудях. Всi поопускали голови. Одна Златка не приховувала слiз. - Не плачте, - прошепотiла Анка. - Не треба... Ми ж усi разом... однi╨ю сiм'╨ю... Я така щаслива... Голос ©© раптово обiрвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея i впала на бiлу вовняну ковдру. На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини. ...Поховали Анку на другий день опiвднi. Винесли в тисовiй трунi на било - найвищий гребiнь гори, що здiймалася над Планиною. Вiтер ущух, i хмари розiйшлися. Сяяло слiпуче сонце. В голубому небi стояла безмовна тиша, а в нiй спокiйно, урочисто пропливали ширококрилi чорнi орли. З гори було видно всю Планину: далекi шпилi, приметенi слiпучо-бiлим снiгом, глибокi темнi ущелини, густо-зеленi ялиновi та смерековi пралiси там, де не ступала людська нога, голi похмурi бескиди. - Звiдси тобi, Анко, буде видно всю Болгарiю, - сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землi. - Дивися на не©, орлице моя! Слухай спiв весняного вiтру над рiдною Планиною, шум зелених лiсiв у мiжгiр'ях, клекiт чистоводих дзвiнких потокiв... А як сколихнеться Планина, здригнеться земля - знай: живий твiй Младен, живi тво© яснi соколи-гайдутини! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю кохано© Болгарi©!.. Чи так я кажу, братове?.. - Так, так, во╨водо! Так, батьку наш! - вiдгукнулись гайдутини. - Ну, то й кiнчайте© Хай спить вiчним сном наша мати! На шпилi швидко вирiс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясiв пiстолi - i гiрську тишу сколихнув грiм пострiлiв. Трохи постояли мовчки i почали поволi спускатися вниз. - Тате, ходiмо, - сказала Златка, торкнувши батька за рукав. - Iдiть. Я прийду потiм, - тихо вiдповiв во╨вода. Вiн стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонiлих очах не було слiз, тiльки свiтилися важка туга та гострий бiль. Всi зрозумiли, що во╨вода хоче зостатися наодинцi з дорогою могилою. Звенигора обняв Златку за плечi й повiв з гори. Коли вiдiйшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилi, крiм во╨води, лишився також Сафар-бей. На тлi ясно-голубого неба рiзко окреслювалися двi темнi нерухомi постатi... Тiльки перед вечором Младен i Сафар-бей спустилися з гори до стану. Нiхто не знав, що вiдбулося там мiж ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зiйшов на кручу i мовчки сiв на заснiжений холодний камiнь. Було щось сумне i болiсне у виразi його блiдого стомленого обличчя, в журно похилених плечах. - Драгане, пошли людей - хай проведуть його до Слiвена, - коротко наказав во╨вода. - А як же... Драган хотiв спитати, чи зав'язувати знову очi Сафар-бе╨вi. Але промовчав. Щось невловиме в поглядi, яким дивився во╨вода на сина, стримало його. Та Младен зрозумiв свого молодого друга. - Нi, нi, пов'язки не треба! - сказав поспiшно. - Не треба... Я вiрю... Не посмi╨ вiн привести яничарiв на могилу матерi сво╨©. ФIРМАН 1 Гамiд сидiв у кiмнатi Сафар-бея на пухкому мiндерi i з зловтiхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, пiдвiшеного за вивернутi руки до стелi. Насупроти завмерли в чеканнi нового наказу яничари - Кагамлик i велетень Абдагул. - Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний пiдлiток. Ай-ай-ай! - промовив Гамiд спокiйно. - Твоя вперта мовчанка свiдчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобi ноги, вирвали язика i випекли очi? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подiвся Сафар-бей! - Не знаю, ага, - прохрипiв бай Станко. - Але ж слiди ведуть на тво╨ подвiр'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати? - Вдесяте вам кажу: аллах свiдок, я не знаю, де подiвся Сафар-бей. - Тодi скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбiйником! - Я вперше чую це iм'я. - Не кажи дурниць! Якуб увечерi зайшов до Сафар-бея з вулицi. Його бачив аскер Кагамлик. Але вiн не виходив звiдти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбiйник чи розбiйники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обiйшлося без тво╨© допомоги, старий собако! - I все ж я не знаю нiякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу! Гамiдовi урвався терпець. Вiн вигукнув: - Абдагуле, всип цьому iшаковi ще! Може, тодi вiн стане розумнiший i пригада╨ те, що з такою упертiстю намага╨ться забути! Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинiлi руки, жбурнув вiд себе. Знову засвистiв батiг. Страшний бiль спотворив обличчя старого болгарина. - Нелюди! - прошепотiв нещасний. - -Сил бiльше нема╨ терпiти... Гамiд подав знак припинити катування. - Ну, говори! - Дайте води. Кагамлик пiднiс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадiбно припав до вiнець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахi©. - Я чекаю, - процiдив Гамiд. - Де подiвся Сафар-бей? Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло вiд побо©в, туго зв'язанi руки задерев'янiли. Вiн втрачав останнi сили. Коли б не вiрьовка, якою його було пiдв'язано до стелi, вiн упав би на долiвку, мов лантух. - Я його i в вiчi не бачив, ага. - Брешеш! Ви викрали його з Якубом! - Клянусь, я не маю честi бути знайомим нi з яким Якубом. - Не велика честь бути знайомим з розбiйником... Та все ж не крути: ти добре зна╨ш Якуба! Скажи - де вiн? Куди ви подiли Сафар-бея? - Даремно ви кату╨те мене, ага. Менi нiчого не вiдомо нi про Сафар-бея, нi про Якуба. Тиха, спокiйна вiдповiдь Станка вкрай розлютила Гамiда. Проклятий гяур! В чому тiльки душа держиться, - а правди не каже! Але вiн розв'яже язика затятому гайдутиновi! Мусить розв'язати i допитатися, де подiвся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гамiда були важливi причини. Сьогоднi вранцi, повернувшись вiд беглер-бея iз Загори, вiн дiзнався про та╨мниче зникнення Сафар-бея. Ця звiстка приголомшила спахiю. Незважаючи на те, що майже рiк мiж ними iснували напруженi вза╨мини, навiть ворожнеча, Гамiд не спускав ока з молодого аги i дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамiд був дуже забобонний. Багато-багато рокiв тому, коли вiн з викраденими дiтьми во╨води Младена пiд'©жджав до Загори i, стомлений, сiв обiч дороги спочити, до нього нечутно, як тiнь, пiдiйшла стара циганка. ╞© чорно-тьмянi очi вп'ялися в його обличчя. - Позолоти руку, добрий ага, i я скажу все, що з тобою трапилося в тво╨му життi, - прокаркала стара. Гамiд хотiв прогнати ©©, але циганка вiдгадала його намiр i вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав. - Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато кровi. I чорнi думи хмурять тво╨ чоло. Тому я не говоритиму про минуле... Позолоти, красунчику, руку, - i я розповiм, що чека╨ на тебе в майбутньому. Ну, не пожалiй для бiдно© циганки куруша... Гамiд завагався. Майбутн╨ його лякало. Навздогад сказанi циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справдi стара вiдьма прозира╨ майбутн╨? Вiн витягнув з кишенi куруша. Циганка пожадливо схопила монету - засунула в складки рясного вбрання. Миттю розiклала карти. - Ясне тво╨ майбутн╨, добрий ага, - знову прокаркала вона. - Випада╨ тобi багатство в далекiй дорозi. I честь, i шана. Тебе чекав великий удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти ма╨ш великий iнтерес у дiтях. Вони не кревнi, не рiднi тобi, ага, але дуже тiсно зв'язанi з тво╨ю долею. Настiльки тiсно, що я навiть боюся говорити... - Говори, стара! - гаркнув стривожений Гамiд. - Позолоти руку, щасливчику! Вiн кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипiла: - Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. I весь час поряд з тобою по нiй iдуть дво╨. То вони вiдходять од тебе, то знову наближаються: дороги вашi перехрещуються, як зморшки на мо©м обличчi. I що дивно: навiть твоя смерть залежить вiд смертi одного з них... Гамiд посiрiв. Голос його затремтiв. - Тих дiтей? - Тих, що супроводять тебе, ага. Циганка зникла так же нечутно i непомiтно, як i з'явилась. А Гамiд ще довго сидiв на теплiй землi, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, пiд якою лежали сповитi, вiрнiше, зв'язанi дiти во╨води. Тьфу, шайтан! Невже його доля вiдтепер залежить вiд долi гайдутинських вишкребкiв? Невже щоб продовжити сво╨ життя, вiн мусить дбати i про них? Слова циганки глибоко запали в серце Гамiда. Марновiрний страх за сво╨ життя довгi роки примушував його берегти Ненка i його сестричку, пiклуватися про них i про ©хн╨ майбутн╨. Коли беглер-бей, щоб завдати во╨водi Младену нещадного удару, хотiв стратити дiтей, Гамiд випросив для них помилування, а потiм Ненка пiд iм'ям Сафар-бея вiддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собi разом зi сво©ми дiтьми, давши ©й iм'я Адiке. Коли вiн сьогоднi дiзнався, що Сафар-бей три днi тому зник при загадкових обставинах, вiн негайно почав розшуки, якi навели його на думку, що Сафар-бея викрадено. Де ж вiн подiвся? Яка його доля? Чи живий вiн? На цi питання може дати вiдповiдь тiльки одна людина - Станко. До його двору ведуть слiди... Вiн, напевне, може також дати цiкавi вiдомостi i про Якуба, котрого Гамiд не без пiдстав вважав сво©м смертельним ворогом i котрого хотiв би якомога швидше прибрати з сво╨© дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, нi, вiн розв'яже йому язика! Гамiд сам схопив важкого батога i почав шмагати болгарина по руках, по обличчю, по спинi. Станко звивався бiля його нiг, захищаючи скривавленими руками очi. - Ти все скажеш, гяурський собако! - хрипiв спахiя, вкладаючи в удари всю свою силу. - Все скажеш! - Я нiчого не знаю, - простогнав бай Станко. - Де Якуб? Куди ви подiли Сафар-бея? - Я ©х не бачив, ага. Бог - свiдок. Батiг засвистiв знову. Гамiд оскаженiв. Навiть Абдагул i Кагамлик вiдступили пiд стiну, боячись, що i ©х зачепить. Несподiвано рипнули дверi - i на порозi з'явився Сафар-бей. Гамiд застиг з пiднятим угору батогом. В очах - i подив, i замiшання, i радiсть, яку вiн не в силi був приховати. - Що це все означа╨, Гамiд-ага? - Спитав Сафар-бей, зачиняючи за собою дверi i здивовано оглядаючи свою кiмнату. - Салям! Гамiд дурнувато всмiхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, нiби чекав, що той кинеться в його обiйми. Але Сафар-бей вдав, що не помiча╨ пориву спахi©. - Так що тут ко©ться, Гамiд-ага? - повторив вiн запитання. Гамiд кинув батога. Споважнiв. - Коли зника╨ з сво╨© кiмнати яничарський старшина, я мушу дiзнатися, де вiн подiвся. - I тому ти шмага╨ш цього нещасного? Що ж вiн розповiв тобi? - Я дiзнався вiд аскерiв, що в тебе був Якуб... - А ще що? - Бiльш нiчого. Але й цього досить для мене. - Якуб - мiй друг, - холодно сказав ага. Гамiд вимушено усмiхнувся. - Сафар-бею, дорогий мiй, невже ми отак i говоритимемо, стоячи посеред кiмнати? Я сьогоднi повернувся вiд беглер-бея i привiз дуже важливий фiрман султана. В ньому йдеться про новий похiд на урусiв. Може б, ми поговорили про все наодинцi? - Гаразд, - погодився Сафар-бей. - Тодi накажи вивести цього гайдутинського собаку i зачинити у льох. Сафар-бей похмуро кивнув аскерам. - Виведiть його i вiдпустiть! Кагамлик i Абдагул кинулись вiдв'язувати бая Станка. Гамiд незадоволено засопiв. - Сафар-бею, ти допуска╨ш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати! - Ти сам помиля╨шся, Гамiд-ага, - спокiйно вiдповiв Сафар-бей. - Мене нiхто не викрадав... У мене справдi був Якуб. Вiн принiс менi дуже важливу вiстку, яка й примусила мене вирушити в дорогу. - Куди? - Це моя невеличка та╨мниця, Гамiд-ага. Як тобi вiдомо, я не ╨внух. Тож можеш здогадатися, якi почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загiн... Гамiд недовiрливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нiчого. Кагамлик i Абдагул вхопили бая Станка попiд руки i поволокли з кiмнати. Сафар-бей щiльно причинив дверi, пiдбив на м'якiй отоманцi мiндер, запросив Гамiда сiдати. - А тепер поговоримо, Гамiд-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найяснiший султан у сво╨му фiрманi? 2 Стара Планина була найкращим притулком i сховищем для гайдутинiв. Усюди в малодоступних мiсцях - на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковiчних пралiсiв - стояли темнi смерековi колиби, зрубленi пастухами-балканджiями з наказу гайдутинських во╨вод попереднiх часiв. Були вони приземкуватi, непоказнi, але надiйно захищали вiд осiнньо© сльоти i зимових холодiв. В одну з таких заснiжених, похмурих долин привiв свiй загiн во╨вода Младен. Поховавши Анку, вiн жодного дня не хотiв зостатися там, де все нагадувало про не©. До того ж його тягла до Слiвена жадоба помсти над Гамiдом. Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печi, готували гарячу страву, Драган, перезувшись пiсля довгого переходу в сухi чоботи, пiдiйшов до во╨води. - Гадаю, бай Младене, менi не завадить прогулятися до мiста. Мусимо сповiстити наших людей, де ми розташувалися. - Ти стомився, Драгане. - Однак вiдпочивати нiколи. Сафар-бей досi прибув до Слiвена, i нам необхiдно знати його намiри щодо нас. Також цiкаво дiзнатися, що поробля╨ Гамiд... - Ти справжнiй юнак[10] , Драгане! Якщо менi доведеться перейти в кращий свiт, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! - сказав з почуттям во╨вода. - Ну, що ж, iди! Але будь обережний... Драган пiшов. Повернувся вiн несподiвано. Перед свiтом. Младен чекав його тiльки на другий день надвечiр, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снiгом, у сво©й колибi. - Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з пiвдороги? - Так. Але не сам. Зi мною - бай Димитр... Нам обом пощастило: вiн поспiшав iз Слiвена в наш стан, де нiкого б не застав, а я чимчикував до Слiвена, де марно розшукував би бая Димитра, - тож мусимо дякувати всiм святим, що почалася вiхола. Вона загнала нас до схрону в печерi Ведмежiй, де ми й зустрiлися, на вза╨мну радiсть обох. - Де ж Димитр? Клич його сюди! - Во╨вода накинув на плечi кожуха, роздмухав у челюстях печi вогонь. - Вiн, певне, ма╨ багато чого розповiсти... - Так, вiн прийшов не з порожнiми руками. Я приведу його зараз! Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусiв снiг. Младен обняв його, посадив бiля вогню. В колибi прокинулися всi: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цiкавило, з чим повернувся Драган. Марiйка подала на стiл хлiб i смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до ©жi. В печi розгорiлися сухi смерековi сучки, i полум'я освiтило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, - видно, не легко було продиратися заснiженими гiрськими манiвцями. В очах просвiчувала стурбованiсть. Та, власне, всi розумiли, що тiльки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слiвен i самому, не чекаючи гайдутинського гiнця, вирушити в гори. - Що трапилося, бай Димитре? - спитав во╨вода, потискуючи гостевi руку. Бай Димитр важко зiтхнув. - Бая Станка скатовано... - Як? Хто це зробив? - Гамiд... Все допитувався, клятий, де подiвся Сафар-бей. А також цiкавився Якубом. - Ну?.. - Бай Станко нiчого не сказав. Та вiн i не знав нiчого, крiм того, що я причетний до цi╨© iсторi©. Але мене вiн не виказав. А на нього пiдозра впала тому, що нашi слiди вели до його двору... - Жаль бая Станка, - сказав Драган. - Вiн живий? У безпечному мiсцi? - Так. Аскери притягли його ледь теплого i кинули в двiр, як собаку... Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в свiтлицю i вiдпо©ти молодим вином, як вiн зразу ж наказав покликати мене... Бай Димитр провiв рукою по обличчю, витираючи з заснiжених брiв i вусiв, що розмерзалися в теплi, холоднi краплини води. - Щось важливе? - спитав во╨вода Младен. - Дуже важливi новини сповiстив менi бай Станко... Гамiд обмовився про султанський фiрман, в якому йдеться про новий похiд на руснакiв. Гадаю, вам було б цiкаво знати його докладний змiст, бай Младене, га?.. Ось чому я поспiшав до вас... - Спасибi тобi, другарю Димитре, - з почуттям сказав во╨вода. - Спасибi тобi вiд усi╨© Болгарi© за вiрну ©й службу... Ти принiс дуже важливу звiстку, i ми тепер спiльно подума╨мо не тiльки над тим, як захопити Гамiда, а й над тим, як оволодiти султанським фiрманом. - А що це воно таке, фiрман? - спитав спроквола поважний Грива. - Фiрман, другарi, - то султанський указ, - пояснив во╨вода. - Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дiзнатися про дуже вагомi i небезпечнi подi©. Якщо в ньому справдi йдеться про новий похiд туркiв на Укра©ну, то ми б дiзналися про час виступу, кiлькiсть вiйськ та кому з пашiв доручено очолювати його. Так я гадаю... - Гм, то було б справдi лепсько роздобути ту штукенцiю, панство! - вигукнув Спихальський. - Безперечно, - пiдтримав його Звенигора. - Чого б це нам не коштувало! Ми повиннi вирушити негайно до Слiвена... Вiн запитально глянув на во╨воду, шукаючи його пiдтримки. Во╨вода Младен трохи помовчав, мабуть у думцi зважуючись на щось. Потiм сказав: - Ясно, ми повиннi зробити це негайно. Але як? I хто пiде на це? - Гамiд мешка╨ в ханi[11] Абдi-аги, - вставив Димитр. - Його охороняють. - Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому ханi, - промовив Звенигора. - Гадаю, нам i зараз випада╨ йти туди. Двох нас буде досить. - Нi, краще втрьох, мабуть, - засумнiвався Драган. - Тодi я третiй! - схопився Спихальський. - Нi, нi, пане Мартине, - Звенигора поспiшив вiдмовитись вiд допомоги свого шумливого, запального друга. - Ми на тебе й одягу яничарського не пiдберемо... - Тодi я пiду, - промовив Якуб. - Менi... Але Златка несподiвано перебила його. - Нi, нi, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-помiж вас усiх, знаю Гамiда, його звички. По скрипу пiдлоги пiд його ногами я можу безпомилково визначити, що то вiн i навiть в якому вiн настро©... - Ну, що ти, Златко, - почав Звенигора. - Там потрiбен вояка, який би умiв... Дiвчина не дала козаковi закiнчити думку: - Який би умiв стрiляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! - звернулась вона до во╨води. Младен розвiв руками. Несподiване бажання дочки сповнило його серце гордiстю: вiн раптом побачив у ©© характерi те, чого бажав сво©м дiтям, коли вони народжувалися, - смiливiсть, рiшучiсть, вiрнiсть батькiвщинi i готовнiсть покласти сво╨ життя за не©. Але вiдпустити ©© на таку ризиковану справу? Вiн завагався. - Так, Златка навчилася добре стрiляти, - промовив перегодя. - I на конях ©здити... Але ж чи зможеш ти, - звернувся до не©, - проявити витримку i силу духу в тiй небезпечнiй обстановцi, яка може скластися в ханi Абдi-аги? - Витримку i силу духу якраз i можна проявити в складнiй обстановцi. Тут втрутився Драган: - Я гадаю, - сказав вiн, - Златка якраз може нам бути корисна бiльше, нiж будь-хто iнший. Вона прекрасно зна╨ турецьку мову, - вже одно це багато важить. Крiм того, може скластися так, що нам доведеться використати ©© як приманку для Гамiда. Дiвчина з вдячнiстю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був незадоволений словами свого друга i хотiв рiзко заперечити йому. Однак во╨вода припинив ©хню суперечку. - Я згоден, - промовив вiн. - Дочка во╨води ма╨ право i повинна наражати себе на небезпеку нарiвнi з iншими... Тепер, другарi, обмiрку╨мо все якнайкраще - i в путь!.. 3 Iз-за Родопiв подув теплий вiтер, i снiг враз посiрiв, узявся водою. По вулицях Слiвена задзюрчали гомiнкi струмки. Бiля хану Абдi-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагi©вськi аги i молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до конов'язi, вони попростували до дверей. У ханi було напiвтемне i пусто, якщо не рахувати чотирьох спагi©в, якi пiсля ситого обiду дрiмали в кутках за сво©м столом, та самого кафеджi[12] Абдi-агу. Побачивши нових, незнайомих вiдвiдувачiв, кафеджi склав перед довгою сивою бородою руки на знак привiту i досить прудко кинувся назустрiч гостям. - Салям, правовiрнi! Мiй дiм до ваших послуг. Незважаючи на те, що в мiстi стояло багато вiйська, прибутки хану були мiзернi, й Абдi-ага був радий кожнiй новiй людинi, яка переступала його порiг з курушем у кишенi. - Нiчлiг i обiд на трьох, - промовив один з новоприбулих, кинувши на стiл золоту монету. Абдi-ага низько вклонився високому красивому спахi©, який з такою легкiстю розкида╨ться золотими динарами, нiби вiн був iспанський iнфант. - Все буде до ваших послуг, високошановний ага. Вiн провiв прибулих на другий поверх свого чималого будинку, вiдчинив побитi шашелем дверi й завiв до просторо© кiмнати. Кольоровi шибки вiкон пропускали мало свiтла, i тут було напiвтемно, як i внизу. Вiйнуло застояним повiтрям помешкання, в якому рiдко живуть люди. - Розташовуйтесь, вельмишановнi. Незабаром служник принесе вам обiд, - сказав Абдi-ага i, глянувши на високого спахiю, спитав: - Насмiлюся дiзнатися, ага, як довго ви ма╨те намiр пробувати в нашому мiстi? - Це буде залежати вiд багатьох обставин, кафеджi-ага. - Ви вперше в нашому мiстi? Менi зда╨ться, я вже мав честь зустрiчатися з вами... - Помиля╨тесь, кафеджi-ага. Я вперше в Слiвенi i не мав при╨мностi вас знати, - вiдповiв спахiя, стаючи спиною до вiкна, щоб свiтло не падало йому на обличчя. - Можливо, я помилився. До мене заходить багато рiзного люду, та й зiр став слабнути з лiтами. Тож хай пробачить менi високоповажний ага, - промимрив господар, задкуючи до дверей. - Арсене, як ти дума╨ш, упiзнав вiн тебе чи йому справдi привидiлося в тво╨му обличчi щось знайоме? - спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки кафеджi затихли вдалинi. - Не хвилюйся, Златко. В цьому одязi мене й рiдна мати не впiзнала б, а не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, - вiдповiв Звенигора, скидаючи спахi©вську бекешу з дорогого сукна. - Гадаю, все буде гаразд. Тим бiльше, що ми не затрима╨мося тут. - А все ж я пiду розвiдаю, чи не донесе на нас старий лис, - сказав третiй спахiя. - Мене тут нiхто не зна╨. - Iди, Драгане, але не гайся, - погодився Звенигора. - Гамiд от-от ма╨ прибути... Драган вийшов. В кiмнатi настала та тривожно-радiсна тиша, яка бува╨ тiльки тодi, коли залишаються наодинцi дво╨ закоханих, мiж якими ще не встановилась така близькiсть, що дозволя╨ тримати себе невимушено. Златка пiдiйшла до вiкна, намагаючись крiзь давно не митi, запорошенi шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався ©© невеликою стрункою постаттю, нiжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-пiд аскерсько© шапки. - Златко! Дiвчина враз повернулась до козака, нiби чекала того поклику. В ©© очах заблискотiли зорi. Арсен рвучко пiдiйшов, узяв дiвчину за руки. - Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пiзно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затiя... - Арсене, я сама наполягла на цьому, батько менi дозволив... - А я не дозволяю, - вiн пригорнув ©©. - Чу╨ш? Не дозволяю! Ти наража╨шся на страшну небезпеку! - З тобою менi нiчого не страшно, мiй юнаку. Я вiрю, що все скiнчиться щасливо... Вона спробувала випручатися з обiймiв, але робила це скорiше iнстинктивно, бо насправдi душа ©© поривалась до нього, мов квiтка до сонця. Трояндою рожевiли ©© уста, в очах миготiли зорi. Раптом дiвчина вiдчула на обличчi палкий поцiлунок. Арсеновi губи знайшли ©© уста й опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце... - Ой! - Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокiйний, коли знатиму, що ти в безпецi, - шепотiв Звенигора. - Що тобi нiщо не загрожу╨... Чому ти не послухала мене ранiш, там, ще в станi? -- Тепер я тим бiльше нiкуди вiд тебе не пiду, - вiдповiла Златка. - Я не хочу пережити тебе... Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створiння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рiдним i дорогим, що вiн ладен був вiддати за нього все, що було найдорожчого. За дверима пролунав стукiт крокiв. Улетiв збуджений Драган. - Вiн таки впiзнав тебе, Арсене! - скрикнув приглушено. Звенигора i Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспоко©в ©х: - Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абдi-ага нестав нам на перешкодi! - Не тягни, Драгане! Розповiдай докладно! Що ж трапилось? - Я спустився вниз дуже вчасно. Абдi-ага саме пiдiйшов до спагi©в i хотiв ©м щось сказати. В цю мить я його гукнув. Кафеджi, як я помiтив, здригнувся, та все ж пiдiйшов до мене. "Що високошановний ага бажа╨?" - запитав. Я пояснив, що хотiв би поставити до стайнi коней. Вiн вийшов зi мною надвiр. В стайнях, як я сподiвався, нiкого, крiм нас двох, не було. Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом i замкнув у комiрчинi. Хай померзне, зрадливий пес! - Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох. - Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамiд прибув щойно до хану... - Справдi? Ти прослiдкував, де вiн зупинився? - Так. На другiй половинi. Його охороня╨ лише один аскер - куня╨ на отоманцi бiля вiкна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от тi чотири, що внизу... - Ну, що ж, доведеться Гамiда прикiнчити тут! - сказав Звенигора. - Нi, наказ во╨води ясний: ми повиннi доставити його живого! Звенигора на це не сказав нiчого, але з виразу його обличчя було видно, що вiн не схвалю╨ наказу во╨води. Була б його воля - не возився б вiн зi спахi╨ю! Перевiривши пiстолi, вони вийшли в довгий напiвтемний коридор. У кiнцi його, бiля вiкна, стояв аскер. Побачивши трьох незнайомцiв, вiн поволi посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися. - Салям! - привiтався Звенигора. - А що, шановний, Гамiд-ага вже повернувся додому? Аскер не сподiвався, що до нього заговорять про його господаря, i пiдозрiло глянув на незнайомого спахiю. - Ви зна╨те Гамiда-агу? - Ще б пак! Давнi друзi! Я привiз йому привiт вiд його зятя Фархада i дочки Хатче, а також вiд свата Iсхака-ефендi... - О, ага зна╨ мо©х добрих господарiв! - зрадiв аскер. - Що нового в наших краях? Ага давно звiдти? - Не так давно. - Звенигора по-приятельському поплескав аскера по спинi, взяв пiд руку. Вони поволi йшли вздовж коридора. - Всього мiсяць... Аскер раптом затiпався: мiцна Драганова рука затиснула йому рота, а Звенигора вхопив в обiйми, як у залiзнi лещата. Златка хутко вiдчинила дверi найближчо© кiмнати, i гайдутини в одну мить увiпхнули аскера туди. Переляканий вояка тiльки з жахом поводив очима, слiдкуючи, як вправнi руки меншого спахi© зв'язують йому руки й ноги. - Хочеш жити - лежи спокiйно! - промовив Звенигора. - Увечерi тебе знайдуть тво© друзi... Щоб аскер не пiдкотився до дверей, його прив'язали до лiжка. - На всяк випадок, - пробурчав Драган, затягуючи тугiше вузол. Гайдутини вийшли в коридор. Златка зробила знак, що все спокiйно. Можна було братися за Гамiда. - Передостаннi дверi праворуч, - прошепотiв Драган, залишаючись на чатах. Звенигора i Златка пiдiйшли до дверей. Прислухалися. Тихо. Отже, Гамiд у кiмнатi сам... Звенигора витягнув з-за пояса пiстоль, звiв курок, лiвим плечем рвучко вiдчинив дверi. Гамiд сидiв спиною до входу. Не пiдозрiваючи небезпеки, спокiйно, не повертаючи голови, спитав: . - Що трапилось, Енвер? - Салям, Гамiде! - промовив Звенигора, направляючи дуло пiстоля в спину спахi©. Гамiд рвучко повернувся. Уздрiвши блискуче дуло пiстоля, прикипiв поглядом до нього. Його обличчя враз посiрiло, а нижня щелепа затремтiла... Нарештi вiн глянув на незнайомцiв, якi насмiлилися так нахабно, вдень, коли в мiстi повно вiйська, вдертися сюди. Впiзнав козака. - Звенигора? О аллах! - Не тiльки, - виступила наперед Златка, знiмаючи шапку. - Салям, ага! - Адiке! - простогнав Гамiд, блiднучи. - Що ви вiд мене хочете? - Султанський фiрман! - Звенигора пiдступив ближче. - Фiрман? - Гамiд був вражений i здивований: вiн сподiвався гiршого. - У мене його нема╨... - Де ж вiн? - Я вiддав Сафар-бе╨вi. - Жаль... Тодi доведеться без зайвих розмов застрiлити тебе! Гамiд отетерiло мовчав. - Златко, подивись гарненько: може, фiрман тут, а Гамiд просто морочить нам голови? Златка кинулась на пошуки... - Чекайте! -скрикнув спахiя. - Ви все одно не знайдете! Давайте домовимось по-доброму: я вам - фiрман, а ви менi - життя. Згода? Вiн усвiдомлював безвихiднiсть свого становища - це сповнювало його серце люттю i вiдча╨м. О аллах, що трапилося з ним! Хвилину тому вiн почував себе в повнiй безпецi, мав у руках владу i вважався третьою, пiсля околiйного пашi i Сафар-бея, особою в мiстi й околi©. А зараз... смерть заглядала йому в вiчi, i вiн не знав, як вiдкараскатись вiд не©. Тому хапався за найменшу можливiсть врятуватися. Фiрман, звичайно, дуже важливий, i за його втрату беглер-бей по головi не погладить, та думати про це перед лицем нагло© смертi було нерозумно i смiшно. Розмова з беглер-бе╨м буде потiм... потiм... А може й зовсiм не буде! Врештi, головне - врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О аллах екбер[13] . - Ми не торгашi, - суворо сказав Звенигора. - Де фiрман? Я не вiрю, що вiн у Сафар-бея! - Вiн ось! - скрикнула Златка, виймаючи iз темно© шкатулки, що стояла, прикрита мiндером, цупкий сувiй пергаменту. Гамiд зiрвався з мiсця. - Адiке, не смiй! То та╨мний наказ! За нього всiм нам знiмуть голови! - Тим бiльше цiкаво дiзнатися, про що ж пише султан у такому важливому фiрманi, - сказав Звенигора. - Златко, прочитай! Златка пробiгла очима напис на пергаментi. - О! Це справдi важливий наказ! - вигукнула вона. - Султан оповiща╨ во╨начальникiв i вiйсько, що за ганебний вiдступ з-пiд Чигирина в минулому роцi великий вiзир Iбрагiм-паша i хан Криму Селiм-Гiрей позбавленi всiх чинiв i висланi на острiв Родос у Бiлому морi. Великим вiзиром назнача╨ться паша Асан Мустафа. Падишах наказу╨ йому стерти з лиця землi прокляте мiсто Чигирин, захопити Ки©в i Лiвобережну Укра©ну, а Запорозьку Сiч зруйнувати. Всiх запорожцiв на арканах притягнути в Порту i продати на галери! З цього року вся Укра©на повинна стати вiлай╨том[14] Османсько© iмперi©! - Адiке! - прошипiв Гамiд. - Ти розумi╨ш, нещасна, що ти робиш? Ти розголосила державну та╨мницю! Вiдтепер ти поставила себе поза законом i не можеш розраховувати нi на чи╨ заступництво... О вай-вай, аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже сво╨ю дочкою i дав таке ж виховання, як i Хатче, - навчив читати й писати, що суперечить духовi корану, о вай-вай! - Даремно Гамiд-ага побива╨ться за якимось фiрманом. Це всього-на-всього шмат вичинено© телячо© шкiри, - сказав Звенигора. - Подумав би про себе... Ми прийшли не тiльки по фiрман. Бридкий страх знову засвiтився в Гамiдових очах. Щойно зараз вiн збагнув остаточно, що його чека╨, коли вiн потрапить до рук Младена i Якуба. Вiн раптом сповз з стiльця i впав перед Златкою на колiна. Охопив ©© ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних вiд талого снiгу чобiток дiвчини. З його грудей вирвався стогiн. - Адiке! Люба! Я ж був тобi батьком... Ти не знала в Аксу горя... Невже ти дозволиш, щоб мене було пiддано тортурам?.. Згадай Хатче... Вона була тобi за сестру... Ви були нерозлучнi... Невже ти хочеш осиротити ©©?.. Адiке... Я знаю: я негiдник... Я завдав горя тво©м батькам... Але ж нi ти, нi твiй брат не ма╨те причини мстити менi особисто за себе, бо я дав вам усе, що мiг дати сво©м дiтям... Якщо ти не поряту╨ш мене, аллах прокляне тебе, i ти будеш тинятися неприкаяною по свiту до самого воскресiння мертвих! Адiке... Златка стояла в нерiшучостi. Вся злiсть i ненависть, що пройняли ©©, коли вона дiзналася, хто такий Гамiд, раптом випарувалися, як ранкова роса пiд промiнням сонця. Бiля ©© нiг лежав чоловiк, якого вона знала протягом багатьох рокiв i який справдi не робив ©й нiчого злого i завжди надiляв подарунками й ласощами нарiвнi з Хатче, сво╨ю пестункою. В ©© очах блиснули сльози. Вона благальне глянула на Арсена, просячи поради й пiдтримки. - Досить говорити, Гамiде! - сказав Звенигора. - Вставай! Не намагайся розжалобити жалiсливими словами серце дiвчини! Не поможе! Ти зараз пiдеш з нами... I не подумай що-небудь сказати сво©м людям або подати ©м знак, якщо не хочеш умерти передчасно! - Я не з тобою говорю, гяуре! - ошкiрився Гамiд i знову припав щокою до ноги Златки, здригаючись вiд плачу й страху. - Арсене, залишмо його... - Голос Златки тремтiв. - Врештi, минуло багато рокiв... Скажемо батьковi i Якубовi... Вона не договорила. Широко розчинилися дверi - i в кiмнату зайшов Сафар-бей, а за ним - розгублений Драган. 4 Побачивши Звенигору з пiстолем у руцi, Златку й Гамiда, який повзав у ногах дiвчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Вiн оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамiдового вартового, але, замiсть доброзичливостi, уздрiв у його очах ворожiсть, а в руцi - зведений пiстоль. - Аллах екбер! Що це все означа╨? - вигукнув ошелешено. - Златко, як ти опинилася тут? Златка не встигла вiдповiсти. Драган випередив ©© i вихопив у Сафар-бея з-за пояса пiстоль, а з пiхов - шаблю. Потiм поспiшно вiдскочив до дверей i став там на чатах, визираючи крiзь вузьку щiлину в коридор. Становище сутт╨во змiнилося. Звенигора перезирнувся з Драганом: що вони мали робити? Вивести з собою, крiм Гамiда, ще й Сафар-бея? Замало сил. Взяти тiльки Гамiда, а Сафар-бея, зв'язавши, залишити в кiмнатi? Чи ж дасть Сафар-бей себе зв'язати? Напевне, вiн учинить опiр, пiд час якого наражатиметься на небезпеку i сам ага, i Златка. Що тодi скаже во╨вода Младен? А крiм усього цього, не виключена можливiсть, що Сафар-бей прибув сюди з вартою, яка може нагрянути i схопити ©х усiх. Поки Звенигора i Драган обмiнювались поглядами, роздумуючи, що робити, Сафар-бей миттю зорi╨нтувався, що тут вiдбулося перед його приходом. Вiн помiтив i фiрман у Златчинiй руцi, i знiченого Гамiда, що все ще продовжував стояти на колiнах, i розгубленiсть на обличчi дiвчини. Помiтив - i все зрозумiв. В одну мить вiн збагнув, у яке складне становище вiн потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боцi. I тим бiльше - не на боцi Гамiда. За сво╨ життя не боявся: пам'ятав, як гайдутини, в тiм числi i Звенигора, i Драган, давали його матерi клятву не пiднiмати руки на ©© сина. За життя ж Гамiда вiн зараз не дав би й пiвкуруша: досить Звенигорi чи Драгановi натиснути собачку пiстоля, i вiн опиниться в райських садах аллаха! Але вiн, Сафар-бей, не мiг, не мав права допустити, щоб на його очах гайдутини убили мусульманина, вiрного охоронця падишаха. Такого йому не простило б нi вiйсько, нi беглер-бей. Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гамiда, пiдвiв його i, ставши попереду, рiзко промовив: - Арсен-ага, ти тут найстарший, тож ма╨ш розумiти, що я не дозволю безкарно розправитися з Гамiдом-агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви насмiлитеся стрiляти в нього, то стрiляйте i в мене!.. Але мушу попередити - внизу, крiм во©нiв Гамiда-аги, сидить п'ятеро мо©х аскерiв. Якщо вони почують пострiли... - Я зрозумiв тебе, Сафар-бею, - сказав Звенигора, вiдбираючи вiд Златки фiрман i ховаючи його собi за пазуху. - Що ж ти пропону╨ш? - Я пропоную вам найкращий вихiд: тiкайте, поки не пiзно! З хвилини на хвилину сюди можуть прийти нашi люди, i вам доведеться скрутно... Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя - три життя! - Хай поверне той гяур султанський фiрман, - пробелькотав, приходячи до