пам'ятi, Гамiд. Звенигора глузливо посмiхнувся. Сафар-бей удав, що не почув слiв Гамiда. - Не гайте часу, Арсен-ага! Звенигора глянув на Драгана: той ствердно кивнув головою, але вголос додав: - Сафар-бею, нам доведеться вас з Гамiдом зв'язати, щоб ви не перешкодили нам безборонне вибратися з мiста. - Я даю вам слово честi. З вами моя сестра. - Сафар-бей гiрко усмiхнувся. - Хiба я дозволю поглумитися з не©? - Гаразд. Ми згоднi, - сказав Звенигора. - Златко, Драгане, ходiмо! Справдi, не будемо гаяти часу! Вони швидко вийшли з кiмнати. Драган пiдпер дверi отоманкою. - Зна╨мо слово честi яничара, - пробубонiв вiн при цьому. - Ех, чорт! Самi випустили Гамiда з рук! - Ма╨мо щось важливiше, - поплескав себе по грудях, де був захований фiрман, Звенигора. - Ну, гайда! Швидше! Вони спокiйно спустилися вниз, минули спагi©в Гамiда i яничарiв Сафар-бея. Конi стояли сiдланi. В дворi i на майданi - анi душi. Звенигора допомiг Златцi сiсти в сiдло - i за мить три вершники ви©хали з ворiт. I тут з хану долинув рiзкий Гамiдiв голос. - Аскери! Пильнуйте! Гайдутини ви©жджають iз мiста! Вiн висунувся з вiкна i волав на весь Слiвен. Звенигора схопився за рукiв'я пiстоля, але Гамiд враз замовк: мiцна Сафар-бе╨ва рука затиснула йому рота i швиргонула в глибину кiмнати. Крiзь прочинене вiкно доносилася Гамiдова лайка. Вiн намагався вирватися з рук Сафар-бея, i йому, мабуть, пощастило зробити це, бо шум у ханi раптом затих. - Вперед, другарi! - вигукнув Драган i погнав коня чвалом по вузьких слiвенських вуличках. За ним мчала Златка на гнiдому огирi. Звенигора трохи вiдстав. Завертаючи за рiг, вiн оглянувся: з ворiт хану виринули чотири вершники i понеслися слiдом за ними. Отже, погоня! Спагi© Гамiда тепер не вiдстануть вiд них, будуть переслiдувати, аж поки витримають конi. А до гайдутинсько© засiдки - майже два фарсахи...[15] I дорога йде весь час угору. Вулицями втiкачi промчали без перешкод. З-пiд кiпрських копит летiли важкi бризки буро© води i грудки талого снiгу. Свистiв у вухах напо╨ний запахами весни теплий вiтер. Удалинi синiли гори i перелiски. Та розглядатися було нiколи. Вперед! Швидше вперед! З високого горба Звенигора оглянувся ще раз. Переслiдувачi виринули з мiста i розтяглися по дорозi довгим цепом, ©х уже було не четверо, а десяткiв два. Видно, крик Гамiда пiдняв на ноги спагi©в, i ©хнi застоянi ситi конi поволi, але вперто наздоганяли втiкачiв. А з мiста вилiтали все новi й новi верхiвцi. "Гм, занадто, - подумав Звенигора. - Увесь Гамiдiв загiн проти нас трьох! I, зда╨ться, спагi© мають намiр переслiдувати нас до того часу, аж поки не заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумiю знайти спосiб передати султанський фiрман на Укра©ну, щоб попередити вiйсько i народ про грiзну небезпеку, яка ось-ось посуне з пiвдня". Вiн лiвою рукою помацав тугий сувiй за пазухою, почув характерний хрускiт свiжовичиненого пергаменту i продовжував гарячкове думати над тим, як вiдiрватись од переслiдувачiв або ошукати ©х. Коли б не Златка, все було б простiше. Вони з Драганом кинули б в якiй-небудь ущелинi коней i спробували б у малодоступних для кiнноти мiсцях пiшки заплутати сво© слiди. Але з Златкою... Чи витрима╨ вона цiлоденний перехiд по нетрях, бескидах та урвищах? Не для дiвочих нiг такi дороги! Спагi© прискорили бiг. Наперед вирвалося кiлька вершникiв на бистрих арабських конях. Серед них видiлялася огрядна постать Гамiда. Звенигорi здалося, що вiн навiть виразно бачить потемнiле вiд напруги Гамiдове обличчя i лютi брунатнi очi. З далини донiсся хрипкий поклик: - Урус, здавайся! Арсен ударив коня, хоча вiн i так мчав щосили. Витривалий у гiрських переходах, призвича╨ний до крутих i небезпечних стежок, невеликий товстоногий огир не мiг змагатися в швидкостi бiгу iз спагi©вськими прудконогими рисаками. Козаковi вже виразно чути за спиною тупiт копит i лайку аскерiв. Ось-ось вони наздоженуть його. Вдалинi замаячiли гори, порослi чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й стомилася вiд скаженого чвалу, та доведеться спiшуватись i тiкати навпростець через гiрський кряж i колючi безлистi чагарi. Звенигора пригнувся до само© луки сiдла. Мiцно ударив спiтнiлого коня ногами пiд боки. Та хiба цим примусиш його бiгти прудкiше? Ось i ущелина! Ще пiвверсти! Раптом Арсен здригнувся: кiнь пiд Златкою спiткнувся i впав. Златка кумельгом покотилась по рихлому снiгу. Драган натягнув поводи, але Звенигора крикнув щосили: - Драгане, тiкай! Мчи до сво©х! Драган знову рвонувся вперед. Златка тим часом звелася на ноги, i Арсен, нахилившись, ривком пiдняв ©© угору i посадив поперед себе. Ну, коню-конику, виручай! Позаду закричали, заулюлюкали переслiдувачi. Лише якихось сто крокiв вiддiляло ©х тепер вiд утiкачiв, i спагi© були впевненi, що здобич не вислизне з ©хнiх рук. - Златко, дорога моя, - прошепотiв Звенигора, - вiзьми фiрман! Заховай! Вези в загiн - а там во╨вода знайде спосiб передати на Укра©ну... - Арсене, що ти надумав? - Кiнь довго не витрима╨... За мене не турбуйся... Тiкай! - Мiцно поцiлував дiвчину i, випручавши ноги iз стремен, легко вiдштовхнувся вiд луки сiдла i покотився в придорожнiй ярок. Зразу ж схопився - подерся на гору. Частина спагi©в спiшилась - кинулася за ним. Звенигора почув голос Гамiда: - Живого чи мертвого - дiстаньте менi його! Бiльша частина загону помчала за Златкою. 5 Яцько здерся вище за всiх: осiдлав стрiмку скелю, з яко© вiдкривався широкий вид на Слiвен i примiськi околицi. Яскраво сяяло весняне сонце, i хлопець, приклавши руку козирком до лоба, пильно вдивлявся вдалину. Внизу, недалеко вiд дороги, у затишнiй улоговинi, зупинився гайдутинський загiн. Усi мовчали. Во╨вода Младен схвильовано ходив по сухому пагорбу, час вiд часу кидаючи тривожнi погляди на далеку дорогу. Кожному було ясно, що во╨вода пережива╨ за дочку. А в нього болiло серце. Вперше в життi. I той бiль був такий гострий, що во╨вода зцiпив зуби, щоб не застогнати. Вiн зв'язував це з хвилюванням за Златку i подумки картав себе за те, що дав ©й згоду взяти участь у цiй дуже ризикованiй по©здцi до Слiвена. Вiн пригадав, що тодi, коли вирiшувалось, кому ©хати, все здавалося простiше. Драган мав ©хати, але вiн нiколи не бачив Гамiда i не знав його в лице. Звенигора теж мав ©хати i знав Гамiда добре, зате i його в Слiвенi багато хто знав, тому козаковi, гадали, важко буде невпiзнаним проникнути в хан Абдi-аги. Коли Младен висловив думку, що, може, по©де вiн сам, всi рiшуче виступили проти: во╨вода не мав права так ризикувати собою, а вiдтак i всi╨ю справою, за яку боролися повстанцi. Викликало гостре заперечення i намагання Якуба взяти участь у викраденнi Гамiда i султанського фiрману, - не тi сили були в старого, i знав його Гамiд занадто добре... Звичайно, рядовi гайдутини, якi погано знали турецьку мову або зовсiм ©© не знали, теж не могли бути корисними Звенигорi й Драгановi пiд час ©хнього наскоку на мiсто... Тож коли Златка сказала, що найкраще пiдходить для по©здки вона, всi якось задумалися. Один Звенигора рiшуче заперечив, та коли дiвчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд з ним, козак теж замовк. Пропозицiя була настiльки несподiвана i незвичайна, що пiдкупила всiх. Спокушало те, що переодягнена аскером Златка, яка досконало володiла турецькою мовою i прекрасно знала Гамiда, його оточення i звички, могла легко ввести в оману спагi©в i вiльно проникнути в кiмнату спахi©. У Младена, крiм цього, ворухнулася в серцi гордiсть: дочка ставала гiдною спадко╨мницею духовних iдеалiв сво©х батькiв. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на свою доньку!.. I вiн... погодився. А тепер малював одну картину страшнiшою за iншу. I картав себе, кленучи свiй хвилинний порив, що, може, призвiв дiвчину до загибелi. - ╞дуть! - раптом загукав зi скелi Яцько. - Мчать щодуху!.. Тро╨! Гайдутини подерлися на скелi. Младен застиг на сво╨му горбi, зiрко вдивляючись у голубий простiр, але нiчого не бачив там. Тим часом Яцько не спускав очей з далеких верхiвцiв. Коли з мiста вискочила погоня, вiн спочатку навiть не зрозумiв, хто то, яке вiдношення вона ма╨ до Звенигори i його друзiв. Тiльки згодом, коли неймовiрний здогад пронизав його свiдомiсть, вiн дико закричав: Погоня! Погоня! Нашi в небезпецi! Гайдутини вже й самi побачили, що Драган, Звенигора i Златка тiкають вiд погонi i що вiддаль мiж ними i переслiдувачами поволi зменшу╨ться. Во╨вода Младен зблiд. - Набийте пiстолi i яничарки! Приготуйтесь до бою, другарi! - скрикнув вiн. - Займайте сво© мiсця! Гайдутини залягли обабiч дороги за скелями. Спихальський, Роман i Грива, вистромивши голови з-за каменiв, прикипiли поглядами до втiкачiв. - Прудкiше! Прудкiше, най його мамi! - шепотiв зблiдлими вустами пан Мартин. - О пан ╙зус, захисти ©х! Коли пiд Златкою упав кiнь, гайдутини ойкнули. Во╨вода схопився за голову. Глухий болiсний стогiн заклекотiв у його грудях. Лицарський вчинок Звенигори вселив у серця його друзiв i всiх гайдутинiв нову вiру в порятунок. I навiть тодi, коли козак сплигнув з коня, щоб дати Златцi змогу втекти, нiхто не сумнiвався в тому, що йому пощастить уникнути рук спагi©в. Тим часом Драган i Златка швидко наближалися до гайдутинсько© засiдки. За ними по п'ятах гналися спагi©. Гайдутини лежали за скелями, мiцно стискаючи в руках зброю. Жодного поруху, жодного звуку! Тiльки дзвiнкий цокiт копит на кам'янистiй дорозi та шелест вiтерця над головами порушували мертву тишу. Во╨вода Младен прича©вся за скелею поряд зi Спихальським та Романом. Йому здавалося, що серце вискочить у нього з грудей. Руки до болю в суглобах стискали яничарку, але вiн не помiчав цього. Поглядом прикипiв до двох переднiх вершникiв, що хутко наближалися, виважуючи ту мить, коли вони проскочать засiдку i можна буде вогнем вiдсiкти переслiдувачiв. У Спихальського чоло всiялося рясним потом, тремтiв гострий кiнчик ©жакуватого вуса. Голубi булькатi очi пойнялися крицевою синявою. Майже не дихав Роман. Лiве око примружив, а праве тримав на мушцi, цiлячись у переднього переслiдувача, кожно© митi готовий натиснути на собачку. Нарештi, Драган i Златка вихором промчали повз гайдутинiв. Наростав гулкий тупiт спагi©вських коней. - Вогонь! - скрикнув во╨вода. Гримнув залп. Луною вiддався в горах. Дико заiржали, падаючи через голови, пораненi конi. Полетiли додолу верхiвцi. Крики жаху, болю залунали в ущелинi. Уцiлiлi спагi© повертали назад. Драган i Златка швидко спiшилися i незабаром, блiдi, схвильованi, пiдбiгли до гайдутинiв. Хтось повiв ©хнiх мокрих, змилених огирiв у безпечне мiсце. - Тате, врятуй Арсена! - скрикнула Златка, падаючи в обiйми во╨води. Младен пригорнув дочку. Плечi його здригалися вiд щойно пережитого хвилювання. Спагi© вiдступили на недосяжну для куль вiдстань i збилися в гурт. До них примчав Гамiд. Пiдтягувалися поволi тi, що вiдстали. Незабаром во╨вода нарахував близько пiвсотнi ворожих аскерiв, якi, очевидячки, готувалися до бою. - Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, - сказав во╨вода. - Арсен - смiливий юнак i не дасться в руки ворогам. Iди спочинь. А ми повиннi зустрiти як слiд гостей... Загiн займав вигiдне для оборони мiсце. Невисокi скелi i нагромадження камiнних брил, що лежали понад дорогою, надiйно прикривали гайдутинiв вiд куль. Праворуч i лiворуч вiд дороги здiймались обривистi горби, теж зайнятi гайдутинами. Позаду, в напрямку Старо© Планини, тяглися двi долини, порослi чагарником i лiсом, - вони були зручнi для вiдступу. Не маючи уявлення про кiлькiсть гайдутинiв, спагi© не поспiшали з наступом. Вони чекали пiдкрiплення. Зi Слiвена мчали поодинокi аскери. Невдовзi прибув невеликий яничарський загiн Сафар-бея. Надвечiр Гамiд мав близько сотнi во©нiв i лише тодi вiддав наказ про наступ. Частина спагi©в пiшла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та мiжгiр'ях. Друга частина - бiльша - лишилась на мiсцi. Десяткiв два во©нiв подерлися на горби, щоб обiйти гайдутинiв з бокiв. - Спокiйно, другарi! Пiдпустiть ворогiв ближче - i тодi цiльтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетiла мимо! - поучав сво©х соколiв во╨вода. - Нас менше, але за нами - правда! Да жи╨ Болгарiя! Затрiщали з обох бокiв пострiли. Закучерявилися в долинi сизi димки. Важко просвистiли в повiтрi олов'янi кулi. Гайдутини берегли порох, а тому, виконуючи наказ во╨води, стрiляли рiдко. Але гостре око балканджiя, мiцна його рука! То в одному, то в iншому мiсцi скрикували пораненi спагi© або й падали мертвi на холодне камiння. В першому ж приступi Гамiд недорахувався бiльше десятка сво©х во©нiв. Стiльки ж було поранено i вiдправлено до Слiвена. Як тiльки наступило затишшя, Яцько вiдклав убiк торбинку з порохом (вiн заряджав яничарки для Романа i Гриви), запхнув за пояс два ятагани - i непомiтно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гiлка, пробрався ущелиною на протилежний бiк горба i швидко почимчикував у тил спагiям. Його весь час непоко©ла думка про Звенигору. Де вiн? Чи пощастило йому втекти вiд переслiдувачiв? Чи, може, був схоплений або забитий? Коли б був живий i на волi, то досi б прибув у розташування гайдутинiв. Отже... Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопцi, звiдки було видно як на долонi весь табiр Гамiда. Хлопець прилiг у кущах, за каменем, i почав стежити за ворогами, що, як вiн скоро зрозумiв, готувалися провести тут нiч. Але нiчого, що б прояснило долю Звенигори, не побачив. 6 Тим часом Арсен лежав зв'язаний у ямi пiд скелею, яка i закривала його вiд Яцька. Насупроти нього сидiв довгов'язий аскер i пантрував за в'язнем, як вовк. Арсен не мiг поворухнути нi рукою, нi ногою. Йому лишалось одно: думати. I вiн пригадував подi© останньо© години. Сплигнувши з коня, вiн прудко подерся на гору. Кра╨м ока запримiтив, що Златка мiцно трима╨ться в сiдлi i щодуху мчить за Драганом. Це наддало йому сили. Вiн продерся крiзь густi заростi дроку i раптом опинився перед високою кам'яною стiною. Як вiн не звернув на не© уваги? Адже мiг стрибнути на протилежний бiк! Знизу до нього вже перли спагi© з наставленими сторчма ятаганами. - Здавайся, гяур! - кричали. Арсен побiг попiд стiною вперед, назираючи, чи нема де мiсцини, якою вiн вихопився б нагору. Але тако© мiсцини не було. Зате з чагарiв вискочило ще кiлька спагi©в i кинулися йому навперейми. Вiн зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руцi пiстоль. Однак i вистрiлити не пощастило: з полка здуло порох, i спалаху не вийшло. Його схопили зразу тро╨. Потiм надбiгло ще дво╨. Вiн намагався випручатися, вирватися, з ©хнiх рук, та нападники виявилися спритними й мiцними людьми - звалили його додолу, зв'язали. Побачивши полоненого козака, Гамiд аж засичав вiд радощiв. Пiдскочив - запустив руку за пазуху бекешi... Звенигора iронiчно усмiхнувся. - Даремно шука╨ш, ага! - Мовчи! Нi слова! - вереснув Гамiд, не бажаючи, щоб во©ни знали про пропажу султанського фiрману, i вивернув Арсеновi кишенi. Але i там фiрману не було. Гамiд вiдiслав аскерiв наперед. - Де фiрман, урус? - Я його заховав, ага. Бачиш же - при менi нема╨... - Де заховав? Чи передав кому? - Нi, не передавав. Пошукай отам, пiд горою. Може, пощастить знайти. - Козак насмiшкувато повiв оком. - Що ти менi голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити! Звенигора прекрасно розумiв, що жити йому тiльки до того часу, коли Гамiд втратить вiру, що випита╨ у нього що-небудь корисне для себе про фiрман. Тому з самого початку повiв себе так, щоб у Гамiда жеврiла надiя добитися свого. - Я й кажу правду. Фiрман я заховав. Давай, Гамiд-ага, домовимося: я тобi - фiрман повертаю, ти менi - життя! Незважаючи на трагiчнiсть становища, вiн не змiг стримати гiрко© посмiшки, пригадавши, що повторив слова Гамiда, якi той говорив якусь годину тому в ханi Абдi-аги... Все-таки хитромудра штука - життя! Не встигнеш клiпнути оком, як воно враз повернеться до тебе iншим боком, пiднесе таку заковику, яко© нiяк не сподiвався... Гамiд зразу повеселiшав. - Я тобi обiцяю це. Давай фiрман! - Е-е, знайди, ага, дурнiшого! Не так це робиться! Тут гримнув гайдутинський залп. Погоня за Драганом i Златкою припинилася. Спагi© вiдкотилися назад. I Гамiд, наказавши одному iз аскерiв, що саме пiд'©хав, берегти полоненого, як зiницю ока, помчав до сво©х во©нiв. I ось лежить вiн, кiлька хвилин тому вiльний козак, а тепер - нерухома колода, в холоднiй i мокрiй вiд розталого снiгу ямi й дивиться на рябе, побите вiспою обличчя свого вартового. - Гей, ага-джан, - зверта╨ться Звенигора до нього, - ти бачиш - я пiдпливаю водою... Витягни мене на сухе! - Не втопишся! - Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звiльнять, i я тодi пригадаю тобi цi слова. Вартовий заклiпав очима. Вiн не знав, хто перед ним. Дорогий спагi©вський одяг свiдчив, що стереже вiн незвичайну птицю. Врештi, якщо витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? I аскер виволiк полоненого наверх, поклав проти сонця пiд брилою нiздрюватого вапняку. Звiдси було видно дорогу, гурт спагi©в на нiй i вершникiв, що все прибували зi Слiвена. Серед загону яничарiв Звенигора впiзнав Сафар-бея. Ага був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Звенигору, вiн осадив коня. - Ти? - Вiн був здивований i вражений. - Так, Сафар-бею. Це я. Завдяки тво©й ласцi... Сафар-бей мовчки вiдвернувся, ударив коня. Помчав услiд за сво©ми во©нами. Увечерi, пiсля невдалого наступу на гайдутинiв, Гамiд дав наказ розбити табiр i поставити посиленi дозори. Спагi© i яничари запалили вогнища. Вони не зважали на близькiсть гайдутинiв: перевага була на ©хньому боцi. Зi Слiвена прибули пiдводи з припасами - i зголоднiлi люди накинулися на вечерю. Гамiд i Сафар-бей пiдiйшли до Звенигори. Вiдблиск вiд вогнища падав на ©хнi обличчя. Гамiд дав знак вартовому, що той може йти. - Ти мав час, гяуре, подумати над сво╨ю долею, - промовив Гамiд. - Скажи, де фiрман, i я вiдпущу тебе! - Я дуже добре тебе знаю, Гамiде, щоб повiрити тво©м словам. - Тодi зараз же зателiпа╨шся на гiлляцi! Гей, люди! - Чекай, Гамiд-ага, - втрутився Сафар-бей. - Повiсити нiколи не пiзно... Козак i справдi ма╨ пiдстави не вiрити тво©м обiцянкам. I ми повиннi зрозумiти його: вiн хоче виторгувати собi життя за фiрман. - Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що вiн устиг передати фiрман гайдутинам... - То ми можемо запропонувати ©м обмiн... Гадаю, що гра варта свiчок. Якщо ми не хочемо мати вiд беглер-бея непри╨мностей, вiрнiш, якщо ти не хочеш мати непри╨мностей, бо я тут нi при чому, то ми повиннi роздобути той фiрман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не пiти на такий обмiн. Козака вони цiнять, як це менi вiдомо, досить високо, а змiст фiрману досi для них не становить та╨мницi. Гамiд мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою вiн пiддав би його тортурам, а потiм накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну шкуру примушував його стримуватись, бути помiркованим. Думка Сафар-бея про обмiн, якщо фiрман i справдi уже в гайдутинiв, сподобалась йому. - Ну, що ж, гаразд, - буркнув похмуро. - Я згоден... Як же це зробити? Я боюсь, що до ранку вiд гайдутинiв i слiд прохолоне. Чу╨ш, гяуре? - Нiкуди вони звiдси не пiдуть, - сказав Сафар-бей. - Вони знають, що Звенигора у нас у полонi, i постараються вiдбити його. Зi сходом сонця пошлемо кого-небудь на переговори. - Гаразд, - погодився Гамiд i гукнув вартового. Нiч була холодна. Спагi© i яничари напнули намети, та про Звенигору нiхто не потурбувався, i вiн, зв'язаний, мокрий, тремтiв вiд нiчного холоду. Вартовий теж мерз. До пiвночi, поки горiли вогнища, вiн ходив, а, стомившись, закутався в опанчину i сiв пiд скелею, поставивши яничарку мiж ногами. Небо було зоряне, але безмiсячне. Пофоркували в темрявi конi, перегукувалися дозорцi. Перед свiтом Звенигорi здалося, що вартовий заснув. Чулося його рiвне дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камiнь! I козак важко зiтха╨. Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко вiд дороги, почулися скрадливi кроки. Звенигора насторожився. Хтось пряму╨ до нього. Хто б це мiг бути? Може, Драган? Нiчого не видно. Хтось постояв, нiби прислухався. Потiм Звенигора вiдчув, як чи©сь руки намацали мотузки, якими вiн був зв'язаний, в темрявi блиснуло лезо ятагана - i вiн вiдчув себе вiльним. Зата©в дихання, розминаючи затерплi руки й ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятiвника, але побачив тiльки темну постать, що хутко зникала в нiчнiй iмлi. Обережно, щоб не наробити шуму, Звенигора порачкував вiд скелi, пiд якою куняв вартовий, i шаснув у кущi. Раптом перед ним хтось пiдхопився на ноги, скрикнув: - Ой, хто це? Звенигора впiзнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рукою рота. Так от хто його рятiвник! - Це я, Арсен. Тiкаймо мерщiй! Вони поплазували в темряву. Арсен у думцi дякував хлопцевi за щасливий порятунок. Смiливий росте во©н! Яцько упевнено повз уперед. В'юнким вужем розсовував заростi, гнучкою куницею обминав перешкоди, що виникали на ©хнiй путi. Коли вiдiйшли вiд спагi©вського табору досить далеко, зупинився, щоб перевести дух. Звенигора стиснув його в обiймах. - Спасибi, тобi, Яцьку, що вдруге визволив мене, - прошепотiв на вухо. - Не побоявся пробратися у саме лiгво ворогiв! Що б же ти робив, коли б прокинувся вартовий? - Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був вiд нього. - Як! Вiн був поряд з тобою, коли ти розрiзував на менi мотузки... - Мотузки? - ще бiльше здивувався Яцько. - Я не розрiзував нiяких мотузкiв... - То хто ж мене визволив? - Як хто? Я гадав, ти сам... - Гм, - задумався Звенигора. - Дивно... Невже... Вiн не договорив. Неймовiрний здогад пронизав йому © мозок - невже то був Сафар-бей? Але нi, це неможливо. Тодi хто ж? 7 Гайдутини намагалися втекти вiд спагi©в Гамiда i пiвдня петляли по мiжгiр'ях i, та╨мних звiриних стежках Старо© Планини. Але втекти не пощастило. Гамiд проявив виняткову наполегливiсть. Без вiдпочинку вiн переслiдував загiн Младена аж до гори Хладно©. Тут розгорiвся бiй. Гайдутини засiли у вузькiй ущелинi. Дали два залпи по наступаючих спагiях, але не спинили ©х. Розлютований втечею Звенигори, Гамiд будь-що хотiв розгромити повстанцiв, схопити ©хнiх ватажкiв i вiдiбрати фiрман, а тому гнав сво©х аскерiв у наступ, незважаючи на втрати. Спагi© рвалися в рукопашний бiй. Скориставшись тим, що гайдутини набивали яничарки, вони з криком i вереском ринули у вузький прохiд. - Алла! Алла! - ревiли страхiтливо роззявленi роти. - До шабель, другарi! - пролунав голос во╨води Младена. - Не осоромимо землi болгарсько©! До шабель! Вiн перший кинувся з високо пiднятою шаблею на ворогiв. Поряд з ним iшли Драган i Звенигора. Всi гайдутини, за винятком Златки, Якуба i Яцька, якi ходили бiля поранених i стерегли коней, ринули в атаку. Двi лавини зустрiлися в похмурiй кам'янистiй ущелинi. Заскреготала криця - впали першi вбитi. Крики стихли. Чулися лише поодинокi вигуки бiйцiв та стогiн поранених. Рубалися люто, не вiдступаючи нi кроку назад. Сiре камiння почервонiло вiд кровi, - з нього здiймалася нiби рожева пара. У гайдутинiв видiлялися два клини, що глибоко ввiгналися у стрiй спагi©в, - перший мав вiстрям Младена, Звенигору i Драгана, другий - Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душi жалiючи, що не може дотягнутися до Гамiда, який стояв далеко позаду, в тилу сво©х во©нiв. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповiдками, без яких не мiг обiйтися навiть у вирi люто© сiчi. - Згинь до дзябла! - гримiв його голос. - Псякрев! Свистiла шабля - i поляк просувався на один крок наперед. - Го, го, лайдаку, а ти що за ╨ден! - звертався вiн до нового ворога, що напав на нього. - Звiдкiля узявся, скурвий сину? Хочеш помiрятись зi мною силами? Прошу, прошу... Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на сво╨му писковi мiй гостинець! На! Ма╨ш!.. Похмурий Грива рубався затято. Вiн був на цiлу голову вищий i вiд сво©х, i вiд туркiв, - i з висоти свого зросту скидав гострим поглядом все поле бою, помiчав найбiльш завзятого ворога i поривав туди за собою сво©х друзiв. Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмiшкою на напiврозтулених вустах, фехтував з бородатим аскером легко i радiсно, нiби стояв не на смертельному герцi, а на току з цiпом у руках над снопами запашного жита. Пiвдесятка ворогiв уже скуштували ©хнiх шабель i, обливаючись кров'ю, корчилися пiд ногами у бiйцiв. Звенигора i Драган пильно оберiгали Младена. Хтось iз спагi©в упiзнав його i з криком: "Во╨вода Младен!" - кинувся на гайдутинського ватажка з високо занесеною шаблею. Драган вiдбив удар, а Звенигора прикiнчив нападника. Та тепер усi аскери побачили во╨воду, i кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотiлося зажити слави переможця во╨води й одержати обiцяну Гамiдом нагороду за його голову. Бiй проходив з перемiнним успiхом. Жоднiй з сторiн не пощастило здобути вiдчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдутинам доведеться вiдступати: спагi© мали вдвiчi бiльше сил. До того ж загiн Сафар-бея, який до цього часу не брав безпосередньо© участi в збройних сутичках, мiг в першу-лiпшу хвилину прийти ©м на допомогу. Потрiбно було протриматись до вечора, а потiм, користуючись темрявою, вiдступити. - Драгане, накажи винести поранених, - кинув через плече Младен, - у безпечне мiсце! Хай Златка i Якуб супроводять ©х! Драган вийшов з бою. Звенигора мусив бути ще уважнiшим, щоб у разi потреби вiдвести од во╨води небезпеку. Вiн став з ним плече в плече i, пiдтримуваний iншими гайдутинами, мовчки вiдбивався вiд розлютованих ворогiв, що почали насiдати все настирливiше. Один з аскерiв, якому, видно, дуже хотiлося зустрiтися вiч-на-вiч з во╨водою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собi досягнути цього iншим шляхом. Вiн вихопив пiстоль i, скочивши на камiнь, через голови товаришiв, вистрiлив у Младена. Старий во╨вода здригнувся, почав осiдати назад. Звенигора встиг пiдхопити його попiд руки, але в цю мить ворожа шабля завдала во╨водi ще одного удару. Гайдутини зразу ж заступили його, а Арсен винiс во╨воду в тил. На крик Звенигори пiдбiг Драган. - Яке нещастя! - скрикнув вiн, побачивши закривавленого, зблiдлого во╨воду. - Швидше до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут... Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала груди, а шабля розпанахала передплiччя. Якуб туго перев'язав во╨воду, Златка зi слiзьми на очах пiдтримувала батька за голову. Младен крiпився, але поволi втрачав сили. - Як там? - спитав кволо. - Тримаються нашi, - вiдповiв Арсен. - Жаль, мало нас, а то б спiймали сьогоднi Гамiда... Арсене, передай Драгановi, щоб виводив загiн з бою! Досить ми поклали ворогiв! - Во╨вода змовк, зцiпивши зуби. Звенигора з Якубом посадили його в сiдло. Златка стала поруч, готова пiдтримати батька. Пiдвелися тi пораненi, хто мiг iти сам. - Рушайте, - сказав Звенигора. - Ми наздоженемо вас. Звiстка про поранення Младена незабаром поширилася мiж гайдутинами. Кожен з них ще чинив опiр вороговi, але бойовий запал уже почав згасати, як згаса╨ вогонь пiд першими краплинами дощу. Звенигора помiтив це зразу, як тiльки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вiчi i те, що крики "алла" вже заглушували голоси гайдутинiв, i те, що крок за кроком гайдутинська лава вiдкочувалась, i навiть те, що бiльше не сипав приповiдками пан Мартин, а мовчки вiдбивався вiд двох аскерiв, що, видно, заповзялися взяти його на шаблi. - Драгане, виводь загiн з бою, - шепнув Арсен молодому болгариновi. - Вiдступа╨мо на пiвнiч, у гори... Такий наказ во╨води! Бiй ущухав. Гайдутини поволi вiдступали назад, пiдбираючи поранених. Драган сподiвався, що спагi©, зазнавши вiдчутних втрат, не стануть переслiдувати ©х, одначе вiн помилився. Хоча вони й не кидалися врукопашну, але й не вiдставали. Чутка про поранення Младена дiйшла до Гамiда, i вiн вирiшив одним ударом покiнчити i з во╨водою, i з його загоном. Так i йшли манiвцями, до темних ущелинах, захаращених буреломом та камiнням. Попереду - гайдутини, позаду - спагi©, не вiдступаючи, але й не насмiлюючись поки що нав'язати новий бiй. Гамiд мав сво© розрахунки. Вiн знав, що гайдутинам важче. Вони несли поранених, а вiн сво©х залишив на мiсцi бою пiд наглядом Сафар-бея, який вiдмовився брати участь у дальшому походi. Тож ага сподiвався, що прийде час, коли стомлених, виснажених гайдутинiв буде легко перемогти. 8 Два днi тривав цей важкий, виснажливий вiдступ. Голоднi люди мовчки брели гiрськими стежками, щомитi оглядаючись назад. Коли спагi© дуже насiдали, тодi найвитривалiшi робили засiдку i стрiляли в них з-за каменiв. Це примушувало туркiв знову триматися на чималiй вiдстанi. Звенигора iшов поряд з Драганом. Тепер на плечi молодого балканджiя лягла вся вiдповiдальнiсть за долю загону. - Так ми перейдемо всю Планину, - промовив гайдутин. - Треба рятувати Младена i не дати Гамiдовi змоги повернути собi фiрман. Але як це зробити? На мою думку, нам слiд роздiлити загiн. Ти, Арсене, разом зi сво©ми друзями, Младеном, Златкою i Якубом вiдiрвешся i пiдеш на пiвнiчний схил Планини. А я з загоном вiдверну Гамiда вiд вас... Звенигора мовчав. Вiн розумiв, що тяжко поранений во╨вода потребу╨ спочинку. Хоча б на два-три днi. Але роздiляти загiн... Чи ж погодиться на це Младен? Вiн висловив свiй сумнiв Драгановi. - Ми йому нiчого не скажемо, - вiдповiв Драган. - Врештi, йдеться про його життя, i тут ми ма╨мо право вирiшувати самi. - Ну, що ж, я згоден. Вони домовилися про мiсце майбутньо© зустрiчi. Драган зразу повеселiв. Вiн вiрив, що без тяжко пораненого во╨води загiн зумi╨ втекти вiд переслiдувачiв, а сам во╨вода видужа╨ в затишку i спокiйному мiсцi десь у колибi пастухiв-балканджi©в. Звенигора сповiстив про такий намiр Драгана сво©х товаришiв i Златку. Всi пристали до цього. Не гаючи часу, Звенигора повiв свiй загiн далi в гори, прямо на пiвнiч. Драган зостався в засiдцi i пiсля короткого бою, на виду в спагi©в, звернув лiворуч i через вiдроги кряжу пiшов на захiд. Гамiд рушив за ним. Але не пройшов вiн i пiвфарсаха, як його наздогнав захеканий аскер у заболоченому одязi. - Осмiлюся сповiстити, ага, що гайдутинський загiн роздiлився надво╨, - сказав вiн. - Звiдки ти це взяв? - сполошився Гамiд. - Я трохи вiдстав. Наздоганяючи вас, я пiшов по кiнських слiдах. Адже вiдомо, що у гайдутинiв всього дво╨ коней, на яких вони везуть свого пораненого во╨воду. Так ото я пiшов по тому слiду. Здершись на гору, я вдалинi побачив невеличкий гурт людей, - ©х було восьмеро, - i дво╨ коней. Спочатку я зрадiв. Ну, думаю, десь i нашi тут недалечко. Раптом, повернувшись, з подивом уздрiв на протилежному вiд мене узгiр'© два загони - гайдутинський i наш. Я й зрозумiв, що нас обдурено. Пораненого пса Младена намагаються спровадити в безпечне мiсце. Так я гадаю, ага. - Ти впевнений, що ©х тiльки восьмеро? - Я бачив ©х, як ось вас бачу, - образився аскер. - Гаразд. Спасибi. Ти принiс дуже важливу звiстку, - сказав Гамiд i, вiдiбравши два десятки аскерiв, повернув назад. - Веди нас! Та швидше! Вiн поспiшав. В долинi сам пересвiдчився, що аскер сказав правду. На м'якiй вiд розталого снiгу землi яскраво виднiлися два кiнськi слiди. Гамiд вилаяв себе. Iшак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили тi хитрi балканджi©! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, i той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з мо©х рук! - Швидше! Швидше! - пiдганяв вiн аскерiв, якi вже стомилися не менше, нiж гайдутини, i брели понуро, опустивши голови. Тим часом Звенигора зi сво©м невеличким загоном здирався все вище i вище на головний хребет Старо© Планини. Роман i Грива вели на поводах коней, на яких ©хали Младен i Златка. Попереду йшли Якуб i пан Мартин. Позаду плiвся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотiв признатися нiкому про це. Цупкi чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камiнь, хлопчина присiв перезутися. Як би вiн хотiв отак посидiти трохи проти сонечка, щоб вiдiйшли задерев'янiлi вiд безконечно© ходьби ноги, щоб розправились обвислi плечi! Або з яким задоволенням лiг би просто неба i заснув, щоб вигнати з тiла важку втому! Та... Яцьковi руки, що тримали онучу, раптом застигли в повiтрi, з голови вилетiли пустопорожнi мрi©: вiн прикипiв поглядом до ледь помiтно© стежки внизу, по якiй вони щойно пройшли. По нiй швидко пiднiмалися вгору спагi©. Серед них Яцько зразу впiзнав Гамiда. Хлопець миттю взув чирики, кинувся слiдом за товаришами. - Арсене, поглянь! - скрикнув вiн. - Нас наздоганяють! Усi зупинилися. З стрiмкого скелястого виступу було добре видно широку долину i кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Помiж ними мелькали темно-сiрi бекешi спагi©в. - Псякрев! Холера! Обхитрив нас! - вигукнув Спи-хальський, ударивши шапкою об землю. - Туго ж нам доведеться ниньки, панове! ╞х там достобiса!.. ╙ден, два, тши... Ого, двайцять лайдакiв веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблiв йому в живiт! А нас тилько штири вояки... - П'ять, - промовив Яцько ображено. - Прошу пана, п'ять... Спихальський пацнув хлопця по головi. - Так, так, п'ять... Пробач, пане Яцьку! - I невесело усмiхнувся. - Справдi, нам доведеться тепер туго, - погодився з думкою товариша Звенигора. - Вперед, друзi! Тiльки - вперед! Зда╨ться, вони ще нас не бачать... Але лютi вигуки i свист, що долетiли знизу, показали, що спагi© помiтили втiкачiв i прямують по ©хнiх слiдах. Гайдутини швидко рушили далi. - Нам би перевалити за хребет, - промовив Младен. - В урочищi Студена Вода - гайдутинський стан... Там завжди ╨ конi, запас збро©, одягу... До ночi ма╨мо бути там... Але попереду - найважчий вiдрiзок шляху... Крутий перевал... Йому боляче було говорити, i вiн замовк. Дорога справдi ставала майже непрохiдною. Конi весь час спотикалися, з-пiд нiг виприскувало камiння i з шумом летiло вниз. Незабаром стежка зовсiм зникла. Праворуч здiймалася висока прямовисна скеля, лiворуч - голий, кам'янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попiд скелею, що стрiмко вiв угору, - то був ╨диний шлях, по якому мусили пройти втiкачi. Звенигора попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чiпкий, вiн мав вести за повiд коня, на якому сидiв Младен. Златчин кiнь, приторочений до сiдла першого, йшов слiдом... Арсен лишився останнiм. З чотирма зарядженими пiстолями за поясом, шаблею i ятаганом, вiн мав прикривати вiдступ загону. На серцi у нього було важко. Вiн добре розумiв, що ©хнiй невеличкий загiн з пораненим во╨водою i не звиклою до тягот вiйськового життя Златкою може стати легкою здобиччю Гамiда. Побачивши, що втiкачi притишили хiд, спагi©, ще не знаючи, яка попереду дорога, з криком i лайкою ринули вперед. - Урус, гяурський пес, вiддай те, що належить менi! - кричав здалеку Гамiд. - Все одно не втечеш! Звенигора не вiдповiдав. Прикидав оком, скiльки ©м ще здиратися до перевалу, що вузькою, затиснутою мiж двома скелями ущелиною синiв на тлi ясного передвечiрнього неба. Виходило небагато - всього щонайбiльше верста. Але що ©х чека╨ потiм? Ззаду почувся пострiл. Куля цьвохнула над головою i розплющилась об гранiтну стiну. Звенигора оглянувся - спагi© були за якихось двiстi крокiв. Якщо дозволити ©м захопити виступ, вони зможуть обстрiлювати всю стежку, аж до перевалу. Звенигора вихопив пiстоль - звiв курок. Обережно визирнув з-за скелi. Спагi© вже не перли гуртом, а розтягнулися цепом. Жаль, що Гамiд був десь позаду, його огрядна постать - добра цiль для кулi! Попереду поспiшав молодий дужий аскер. В руках - яничарка. З ©© цiвки в'╨ться сиза смужка диму. Це вiн стрiляв щойно. Звенигора пiдвiв пiстоль, прицiлився. Аскер, побачивши наведене на нього дуло, вирячив очi, вiдсахнувся. Та було пiзно: гримнув пострiл - i аскер з криком полетiв униз, зачiпаючи тiлом камiння, що з гуркотом покотилося за ним. Заднi миттю подалися донизу. Звенигора мiг ще влучити в одного з них, але не стрiляв. Головне - виграти час. Щоб його товаришi з Младеном i Златкою встигли здертися на перевал i якомога далi вiдiйшли вiд нього. - Вперед! Вперед! - почувся голос Гамiда. Спагi© не рухалися. З острахом поглядали i на прiрву, що поглинула ©хнього товариша, i на кам'яний виступ, за яким сховався гайдутин. Про щось говорили, але ©хнi слова не долiтали до слуху козака. Через деякий час спагi© почали роздягатися. Скидали важкi бекешi, сукнянi жупани. Це здивувало Звенигору. Для чого? Але коли вони з одягу зв'язали щось на зразок великого i товстого щита i один з аскерiв, тримаючи його перед собою, рушив уперед, Звенигора занепоко©вся. Куля, безперечно, застряне в такому щитi, i спагi© зможуть пiдiйти до нього майже впритул. Коли аскер був крокiв за десять, Арсен вистрiлив йому в ноги. Аскер скрикнув, але, мабуть, швидше вiд несподiванки, бо, перемiгши страх, обережно просувався вперед. Лишатися за виступом було небезпечно. За переднiм аскером iшли iншi з яничарками напоготовi. Арсен оглянувся: його друзi вже пiднiмалися на перевал. Якщо спагi© i прорвуться зараз, вони не зможуть iз сво©х рушниць вразити ©х. Отже, тепер вiн може подумати i про себе! Вистрiливши ще раз, Арсен швидко побiг по вузькому приступку. З-пiд нiг зривалися камiнцi i з шумом котилися вниз, але вiн нiби не помiчав того. Позаду пролунало кiлька пострiлiв. Просвистiли кулi. Та жодна не зачепила його: спагi© не вмiли цiлитися в рухому мiшень. 9 Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечорiло. Тут, на вершинах гiр, безперервно дув поривчастий крижаний вiтер. Стало холодно. Звенигора похукав у закоцюблi пальцi i знову мiцно стис у руцi рукiв'я пiстоля. Вiн стояв на самому вершечку перевалу i дивився вниз. Спагi© щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамiдiв голос. Потiм Гамiд вийшов наперед i крикнув: - Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обiцяю життя i волю! - Без тво╨© обiцянки - я живий i на волi! - гукнув у вiдповiдь Арсен i глянув назад, - його маленький загiн уже здирався на схил протилежно© гори. - Поверни менi листа - i забирайся геть, гяуре! - гарячкував Гамiд. Арсен хотiв було крикнути, щоб дошкулити Гамiдовi, що то не простий лист, а фiрман султана, але вчасно спохватився. Нi, нi, про це треба мовчати! Про фiрман нi слова! Щоб не дiзналися про його викрадення нi беглер-бей, нi сам султан, щоб турки не змiнили сво©х намiрiв. Що ж до Гамiда, то вiн, безперечно, теж мовчатиме. - Iди вiзьми його, Гамiде! - засмiявся козак. - Ну, ти ж хоробрий! Спагi© потупцяли на мiсцi i рушили вперед. Останнi сто крокiв перед перевалом були не такi важкi, як ранiш. Мiсцина була досить широка i дозволяла спагiям наступати гуртом. Зате вона була доволi крута i всiяна безлiччю камiнцiв - великих i малих, якi ковзалися пiд ногами i затрудняли бiг. Звенигора вистрiлив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило iнших. Спагi© спотикалися, падали, але настирливо лiзли вперед. Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу. Став, великий, суворий, з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила. - Хто ступить ще крок, я розтрощу тому башку! - крикнув униз. Спагi© схитнулися, зупинились. - Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його! - пiдбадьорював сво©х аскерiв Гамiд i вистрiлив з яничарки. Звенигора вiдчув, як щось тупо ударило його в живiт. "Поранений!" - майнула думка. Але болю не вiдчув. Напруживши всi сили, жбурнув униз ка