мiв пострiл. Спихальський зойкнув i випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди. - Ах, псякрев!.. - Вiн зiгнувся, затулив рану долонями i поволi почав осiдати на залиту кров'ю палубу... Звенигора побачив, що крiзь пальцi товариша сочиться Кров, пiдхопив Спихальського за стан, пiдтримав, щоб не впав пiд ноги очманiлих бiйцiв. - Браття, кiнчайте ©х! - гукнув до козакiв. - Але пашу вiзьмiть живцем! . - Друже, облиш... То ╨сть смерть моя, - простогнав пан Мартин. - Ах, псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську... ойчизну укохану! Звенигора вiдтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайцi. Люта ненависть, гнiв, жаль струсонули його серце. Не брати пашу. в полон! Вiдомстити за пана Мартина! Але бiй уже закiнчився. Всюди лежали вбитi й пораненi. Паша стояв пiд стiнкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його зморшкуватих щоках котилися сльози... Козаки навколо нього важко вiдхекувались, витирали з лобiв пiт. Звенигора пiдняв шаблю. - Старий пес! Нема тобi мо╨© пощадив Козаки перехопили його, - Опам'ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти його живцем!.. Та й беззбройний вiн... Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали вiддих. Через силу видавив з себе пекучi слова: - Пана Мартина... убив вiн, собака!.. Ех! - Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. - Негiдник! Той люто блиснув очима. - Я во©н! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смiй! Я чесно оборонявся! Звенигора вiдiйшов. Бiй на Днiпрi затихав. Кiлька фелюк горiло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радiснi вигуки запорожцiв, поодинокi пострiли на тих кораблях, де ще турки чинили опiр. ...Перед вечором величезна флотилiя, що складалася iз двох сотень козацьких чайок i майже сотнi турецьких сандалiв та фелюк, навантажених хлiбом, порохом, ядрами та iншими припасами, поволi вирушила з гирла рiчки Корабельно© i попливла вгору по Днiпру. Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рiкою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей i кучеряво-срiбних верболозiв. Спихальський лежить на бiлих турецьких простирадлах. Над ним схилився дiд Шевчик, беззубим ротом шамкотить: - Мати божа, царице небесна, поможи козаковi й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тiло бiльше не болiло, щоб душа мужала, рука - шаблю держала, ноги - по землi ходили, очi-на ясний свiт глядiли!.. А ти, лихоманко-поганко, бiлого тiла не ломи! Лети собi на луги, на широкi береги, в чортори© на камiння, на зелене баговиння, в глибокi вертепища, непролазнi хащi-нетрища, де Марище бродить, де смерть колобродить, - тьху, згинь, пропади, цур тобi й пекi Шевчик сплюнув через борт i рукавом витер рота. Поки вiн говорив. Метелиця зневажливо дивився на свого старого побратима. Потiм рiшуче вiдсторонив його рукою: - Тво© небилицi - дурницi! Ось дай-но я його полiкую! По-сво╨му! Вiн знову дiстав з глибочезно© кишенi пляшку, налив з не© у рiг, що в походi замiняв йому кухоль, горiлки, насипав з порохiвницi пороху - розколотив усе те дулом пiстоля i пiднiс пановi Мартину. - На, сину, випий половину! - I пiдвiв його. Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м'яку подушку. Другу половину Метелиця вилив йому на ранку i туго перев'язав чистою ганчiркою. - Ось так! Вiдпочивай тепера! Пiдвiвшись, знову налив у рiг горiлки. Глянув на пожовтiлого Спихальського, крякнув. - Ну, за тво╨ здоров'я, козаче! Пiднiс рiг до рота, але несподiвано почув покашлювання Звенигори, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повiтрi... Потiм поволi, не без жалю, вiдхилилася вiд рота i вихлюпнула горiлку з рога в Днiпро. - Кгм, кгм! - крякнув, витираючи долонею сухi вуса. Дiд Шевчик, дивлячись на пляшку, в якiй ще було трохи жовтувато© рiдини, смачно облизався. Спихальський розплющив очi, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечiрнього повiтря. - Арсене, друже... поховай мене на такiй високiй горi... жеби було видно мi всеньке Подiлля... i ту дальшу землю... мою ойчизну... Польську... - Вiн говорив тихо, з натугою, але розбiрливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю. - А коли доведеться бути... в Закопаному, то... вiдшукай панi Ванду... Скажи, же я ©й... усе прощаю... Навiть зраду... з тим глистом маршалкем... Прощаю... як бога кохам!.. Звенигора вiдвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах слiз. "От i довоювався, пане Мартине! Довоювався... I не побачиш сво╨© ойчизни i невiрно© Ванди, яку ти все-таки, незважаючи нi на що, кохав... Ти був зовнi незграбний i трохи дивакуватий, але мав добре i по-дитячому нiжне серце. Ти був шляхтич, але з тi╨© шляхти, яку в народi звуть голопузою i яка нiчого, крiм гонору, не ма╨. Тому ти не цурався простого народу i стояв ближче до нього, нiж до шляхетних магнатiв, якi гордували тобою i використовували, як хлопчика-козачка, на побiгеньках... Ех, пане Мартине, пане Мартине!" А вголос сказав: - Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти... Ось допливемо вночi до Сiчi - вiзьму коней i помчу з тобою в Дубову Балку... А там Якуб i дiдусь Онопрiй зроблять таку мазь, що враз поставить тебе на ноги. I хвицатимеш ти, як жеребець копитами... Житимеш - не тужитимеш! До ста лiт! На блiдому, покритому холодним потом обличчi Спихальського промайнула слабка усмiшка. - Добрий ти, Арсене, хлопак... Мам тебе за брата! Вiн заплющив очi i, знесилений, затих. ЧИГИРИН 1 Йшов третiй тиждень облоги Чигирина. Росiйсько-укра©нське вiйсько, переправившись бiля Бужина на правий берег Днiпра, в рiшучому бою вiдкинуло туркiв i татар за Тясмин, захопило Калиновий мiст i встановило зв'язок з обложеними. Однак, незважаючи на те, що турки втратили двадцять вiсiм гармат, вози з порохом, табуни скоту i коней, незважаючи на те, що у витолочених бур'янах лишилися лежати сотнi во©нiв падишаха, великий вiзир Мустафа мав ще достатньо сил, щоб не впасти у вiдчай i не повторити торiшньо© помилки Iбрагiма-пашi - без генерально© битви знятися з позицiй i тiкати. Коли вiйська зупинилися на укрiпленому правому березi Тясмину, а уруси, як доносили вивiдачi, не проявили намiру форсувати рiчку i з ходу нападати на турецькi позицi©, Кара Мустафа наказав усiм пашам зiбратися на вiйськову раду. Велике розкiшне шатро вiзира ледве вмiстило всiх найвищих вiйськових вождiв. Кара Мустафа сидiв похмурий, насуплений, чорний, мов головешка. Пашi мовчки перезиралися, чекаючи прочухана за поразку. Тiльки гоноровитий i хитрий хан Мюрад-Гiрей тримався незалежно, даючи всiм вiдчути, що за його спиною - п'ятдесят тисяч вершникiв. Але вiзир заговорив у незвичному для себе тонi - тихо, без роздратування. - Доблеснi во©ни падишаха, аллах покарав нас за те, що ми принесли сюди, в хижi степи сарматськi, мало ненавистi в сво©х серцях до невiрних, мало мужностi i гарячого бажання прославити велику державу османiв, сонцеликого хондкара i себе... Ось уже наступа╨ четвертий тиждень облоги, а ми не можемо взяти цього проклятого мiста! А вчора i сьогоднi змушенi були показати хребет во©нам гетьмана Самойловича i Ромодана-пашi... Ганьба нам!.. I я хочу запитати вас, прославленi полководцi, - i тебе, Ахмет, паша ╨гипетський, i тебе, Суваш, паша константинопольський, i тебе, Кур-паша, i тебе, Чурум-паша, i всiх вас, во©нiв, у доблестi яких я нiколи не сумнiвався, - чому ми, маючи вдвiчi бiльше вiйська, нiж в урусiв, змушенi сьогоднi ганебно тiкати з поля бою? Ну? Запала тяжка мовчанка. Кара Мустафа застиг, мов чорна статуя. Першим пiдвiвся Ахмет-паша. Шовковим шарфиком витер з лоба пiт. Заговорив неголосно. - Великий вiзире i все доблесне во©нство, по довгих роздумах я дiйшов висновку, що з якихось невiдомих менi причин аллах вiдступився вiд нас i вже не надiля╨ сво©х захисникiв милiстю сво╨ю... Нiчим iншим я не можу пояснити втрату нами вчора i сьогоднi багатьох во©нiв наших iсламських i гармат... Мо╨ вiйсько зменшилося на третину. А до урусiв прибули з пiвночi свiжi сили... Я не бачу можливостi продовжувати далi цю затяжну i небезпечну для слави нашо© вiйну. Я нiколи не був боягузом, але зараз у мо╨ серце закрада╨ться страх. Аллах вiдступився вiд нас, i невiрнi можуть взяти верх над нами... Тому я за негайний почесний вiдступ, бо iнакше i переможне наше вiйсько iсламське загине, i гармати всi втратимо. Честь держави до самого воскресiння мертвих буде загублено, а ми за це будемо проклятi на вiки вiчнi! Ахмет-паша уклонився i сiв. Усi мовчали, похмурi, пригнiченi. Кожен розумiв, що коли майже за мiсяць не пощастило двохсоттисячному вiйську здобути Чигирин, на валах якого до вчорашнього дня зоставалося не бiльше семи-восьми тисяч украй змучених, виснажених стрiльцiв та козакiв, то тепер, пiсля того, як уруси стали по лiвому березi Тясмину i мають вiльний вхiд у мiсто, тiльки чудо може допомогти туркам i татарам добитися тут перемоги. Нарештi, мовчанку порушив Кур-паша. З великим зусиллям пiдняв важке огрядне тiло, вiдсапнув, нiби здерся на високу гору. - Великий вiзире, сили вiйська вичерпалися. Нi пiдкопи, нi мiни, нi апрошi, нi безперервний обстрiл з гармат, нi бо© на самих стiнах - нiщо не допомогло синам Магомета взяти обложене мiсто. Ми вiдчува╨мо нестачу в усьому: мало хлiба, обмаль пороху, лише на один-два штурми - бомб та ядер. Зате багато вбитих, хворих i поранених! - Чого ж хоче Кур-паша? - спитав вiзир. - Почесного вiдступу. - Такого, як минулого року? Тодi ми почесне вiдступили... Хан Мюрад-Гiрей гарячкове схопився з мiсця. Злiсно блиснув на Кур-пашу розкосими чорними очима. - Великий вiзире, славнi i мужнi во©ни Магомета, достойнiсть вiри i держави нашо©, а також честь уряду падишаха вимагають вiд нас одного - перемоги!.. Я пам'ятаю, як торiк, майже в цей саме час i на цьому ж мiсцi, мiй попередник хан Селiм-Гiрей на нарадi в Iбрагiма-пашi казав те ж саме, що зараз кажуть Ахмет-паша i Кур-паша. Хто забув, я нагадаю. Ось його слова: "Вiйсько iсламське, що перебува╨ в таборi i в окопах, не може вистояти зараз проти невiрних. Якщо облога мiста затягнеться ще на днiв два, то i переможне во©нство, i снаряди, i гармати нашi - все загине, i ми, очевидно, осоромимося. Найрозсудливiше i найкраще буде, якщо ми виведемо з окопiв вiйсько, витягнемо гармати та й пiдемо собi прямо по рятiвному шляху вiдступу..." Хiба не те ж сьогоднi кажуть славнi пашi? Але я вас запитую: де зараз хан Селiм-Гiрей i вiзир Iбрагiм-паша? Всi мовчали, понуривши голови, опустивши очi в землю. Хан нагадав ©м про важку i незавидну долю торiшнiх полководцiв. А хан говорив далi, все бiльше розпалюючись: - Вони в ганьбi i неславi, як раби, кинутi на безлюдний острiв... Позбавленi багатства, чинiв i заслуг, конають у голодi i загальному презирствi... Невже i вам, пашi, хочеться тако© ж долi?.. Нi, я не хочу! Мо© во©ни готовi i завтра, i пiслязавтра, i скiльки потрiбно буде нести тяготи вiйни i добитися славно© перемоги!.. Хай поможе нам аллах! Слова хана справили велике враження на всiх. Тепер уже нiхто не наважувався подати голос за почесний вiдступ. Усi мовчали. Кара Мустафа сухими довгими пальцями, на яких кров'янилися в перснях рубiни, стукнув по блискучому ефесу шаблi. - Я уважно вислухав усiх. Бiльшiсть iз вас дба╨ не про велич Османсько© держави, не про славу аллаха й iсламу, а про спокiй, про врятування власних голiв, що не гiдно во©нiв падишаха! Бойовий дух ваш пiдупав. Але вiн здобува╨ться в бою, в перемогах! Тому владою, даною менi падишахом, наказую розпочати, перед тим добре пiдготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це мiсто я зiтру з лиця землi, а на Чигиринському замку власноручно пiднiму знамено iсламу!.. Пашi розумiли настрiй вiзира. Два роки пiдряд усе турецьке вiйсько не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофiчне падав престиж Османсько© держави серед iнших держав Сходу i Заходу. Султан лютував. I Кара Мустафа, пам'ятаючи про гiрку долю Iбрагiма-пашi, бажав перемоги. Перемоги за всяку цiну! Тiльки падiння Чигирина могло врятувати його становище у вiйську й державi, а можливо й голову. Що буде потiм, чи пощастить Портi утримати завойованi землi Укра©ни, чи нi, - це його зовсiм не цiкавило i не турбувало. Йшлося про найважливiше для нього - про власне життя i власний добробут. А тут - пашi знали - у вiзира двох думок не було... Бiльше того, вiзир знав, що здобуття Чигирина, всупереч сподiванням султана, не принесе бажано© перемоги, однак це вряту╨ честь вiйська i його власну честь. Тому з такою твердiстю вiн домагався свого. - Я хотiв би знати, високоповажаний хане Мюрад-Гi-рею, - промовив пiсля паузи вiзир, - чи тво© нукери привезли сина Ромодана-пашi з Бахчисарая, чи нi? - Привезли, великий вiзире. - Хай приведуть його до мене!.. А зараз - усi йдiть i готуйте вiйсько до нового наступу, i хай допоможе нам аллах! Пашi, мовчки кланяючись, почали виходити з намету. 2 Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загiн запорожцiв, що супроводжував пашу до гетьмана Самойловича, повернув на пiвнiчний захiд. Пiд жупаном у Звенигори похрускував свiжий сувiй паперу - Сiркiв лист гетьману. Запорожцi ©хали швидко i сподiвалися наступного дня вранцi бути пiд Чигирином. Мiж двох коней, у брезентовiй попонi, обкладений подушками, лежав Спихальський. Звенигора вiз його в Дубову Балку, де, як вiн гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги. Всюди виднiлися слiди турецько-татарсько© навали. Спустошенi, спаленi села. Витоптанi ниви. Кiстяки корiв i коней при дорозi, а подекуди - людськi трупи. Здичавiлi собаки вили по-вовчому, ховаючись у сухих бур'янах. Звенигора вислав наперед дозорцiв: по степу никали ворожi роз'©зди. Надвечiр один з дозорцiв, що ©хав по лiву руку, раптом круто повернув коня i чвалом помчав до загону. - Турки! -ще здалеку крикнув вiн. -Мчать сюдиi Звенигора зрозумiв, що ©х помiтили. Тепер надiя на швидких козацьких коней. Але ж вони без вiдпочинку подолали вiдстань вiд Чортомлику майже до Тясмину! Не близький свiт! I все ж... - Уперед! - крикнув стривожено. Загула пiд копитами земля. Зашелестiв, зашумiв сухий типчак. Козаки повернули до далекого лiсу, що виднiвся на обрi©. А турки гнали навперейми, ©х було з пiвсотнi. Звенигора розпiзнав темне вбрання спагi©в. Усi як один на бiлих конях, вони виглядали мальовниче i грiзно. Здавалося - летять чорнi привиди. Запорожцi вихопили шаблi - плазами ударили коней по крупах. Бiднi тварини прищулили вуха, витягли ши© i ще швидше рвонули вперед. Та вiдстань до переслiдувачiв не зменшилась. Турецькi рисаки вперто наздоганяли втiкачiв. - Батьку Корнiю, женiть до лiсу! Рятуйте пана Мартина! Везiть прямо в Дубову Балку... А пашу - гетьмановi! - крикнув на ходу Звенигора. - А я з половиною загону зупиню ворога! - Загинеш, Арсене! - Долi конем не об'©деш... Женiть!.. Хто зi мною- зоставайся! Бiльша частина загону припинила бiг. - Розвертайся лавою! Бийте, хлопцi, супостiггiв Уперед! Запорожцi лавою двинули насупроти спагiiв, що вихором летiли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зiткнулися на широкiй рiвнинi. Здибилися конi, протяжно, тривожно заiржали. Заблискотiли шаблi. Впали першi вбитi й пораненi. Звенигора пiдбадьорював товаришiв. - Хлопцi, не осоромимо козацько© збро©! Биймося до останнього! Спагi©в було бiльше. На одного козака ©х накидалося по дво╨ i по тро╨. Гримiли пострiли з пiстолiв. Свистiли шаблi. Хрускотiли, скреготали перерубанi кiстки, i бризкала кров. Вза╨мна ненависть була така, що навiть пораненi, попадавши з коней, на землi зчiплювалися з супротивниками, вибитими iз сiдел, i вмирали там, пiд кiнськими копитами. Звенигора бився iз завзятiстю i самозабуттям приреченого: вiдбивав удари, спрямованi на нього, наносив невiдворотнi удари ворогам, захищав товаришiв. Його дужий кiнь, пiдкоряючись кожному поруховi поводiв, нiс вершника в найнебезпечнiше мiсце i там, осатанiвши, налiтав грудьми на ворогiв i рвав ©х зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й спокою. Скiльки спагi©в уже скуштували ©© гарячого леза! - Шайтан! Шайтан! - репетували вони, намагаючись здалеку або ззаду завдати козаковi смертельного удару. Однак Арсен щасливо уникав його. I невiдомо було, що його рятувало: щастя чи вмiння i смiливiсть. Та сили були нерiвнi, i один по одному запорожцi падали додолу. Ось уже ©х тiльки п'ятеро. Тiкати нiяк i нiкуди. З усiх бокiв ©х оточено ворогами. Бiльше того - зi степу до спагi©в прибувало пiдкрiплення: примчав ще один загiн, i свiжi во©ни з ходу вступили в бiй. Впало ще тро╨ козакiв. Звенигора зостався вдвох з Пiвнем. До них важко було пiдступитися. Обидва дужi, невтомнi i смiливi, вони сво©ми шаблями нiби окреслили навколо себе невидимий слiд, переступити який не наважувався жоден iз спагi©в. Кiлька во©нiв, що прибули щойно зi степу, сунулися було до Звенигори, але, не витримавши могутнього удару його шаблi, кинулися врозтiч. ╞х зупинив голос аги, що сидiв на красивому сiрому жеребцi. - Куди, боягузливi шакали? Рубайте гяура! Звенигора пiднявся на стременах - упiзнав Гамiда. Так от чий загiн прибув на пiдмогу спагiям! Розмахуючи шаблею, ага завертав утiкачiв i заохочував iнших во©нiв спробувати щастя у бою з двома козаками. - Гей, Гамiд-ага, мерзенний пес! Виходь зi мною на двобiй! Один на один! Не ховайся за спинами аскерiв! - гукнув Звенигора. Гамiд теж упiзнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров'ю, брунатнi очi з жовтуватими бiлками мало не вискочили з орбiт. - Звенигора! Невiрна свиня! - Ага аж задихнувся вiд злоби i радостi, що охопили його. - Здавайся! - Iди - помiря╨мося силами, Гамiде! Як личить справжнiм во©нам! - Звенигора сподiвався зачепити агу за живе, вразити його гордiсть, щоб той тiльки погодився на двобiй. - Хоча я давно знаю, що ти боягуз! Ти не вийдеш, бо не впевнений у собi! Ти вже давно не во©н, а жирний ╨внух! До того ж зрадливий, як шакал! Спагi© в замiшаннi припинили напад на козакiв, утворили навколо них чимале коло. Чекали, що вiдповiсть Гамiд. Правду сказати, вони й радi були такому поворотовi справи, бо нiхто не хотiв лiзти пiд шаблю того шайтана. Але Гамiд розсудив iнакше. - Кидайте аркани! Хапайте його живцем! - гаркнув вiн на во©нiв. I звернувся до аги першого загону: - Джаббар-ага, це твоя здобич, але молю тебе аллахом - вiддай менi! Той гяур-мiй колишнiй раб! - Я з задоволенням вiддаю його тобi, Гамiд-ага, - вiдповiв молодий красивий ага Джаббар. - Спасибi тобi, Джаббар-ага. Хай аллах здiйснить усi тво© бажання!.. Гей, аскери, вперед! Схопiть того гяура! Один за одним над головами козакiв прошумiло кiлька арканiв. Вони перерубали ©х шаблями. Тодi Гамiд витягнув з-за пояса пiстоль - i вистрiлив у Пiвня. - Ох, клятий! - скрикнув молодий козак, падаючи з коня додолу. Арсен стояв самотою проти сотнi ворогiв. У кiльцi, мов у пастцi. Над його головою знову звились аркани. Вiн устиг перерубати кiлька. Та раптом в очах пожовтiло: страшна сила стиснула горло, вирвала з сiдла. Випустивши шаблю, козак важко упав на землю. Його враз пiдвели, розтягли на ши© аркан. Гамiд сплигнув з коня, став перед ним. - I все-таки ти не втiк вiд мо©х рук, рабе! Звенигора не вiдповiдав. Для чого? Хiба вперше смерть заглядала йому в очi? Звик... Непоко©ла думка: чи встигли товаришi добратися до лiсу? Глянув поверх голiв спiшених спагi©в - удалинi побачив маленьку, ледь помiтну в надвечiрнiй iмлi хмарку куряви. Втечуть! Навiть якщо зараз спагi© кинуться в погоню, - втечуть!.. Але турки або ж не помiтили втiкачiв, або ж задовольнилися кривавою перемогою, бо не квапилися сiдати на коней. Однi перев'язували поранених, другi добивали козакiв, а третi, оточивши агу й полоненого запорожця, з цiкавiстю спостерiгали, що буде далi. - Повiсьте собаку! - без довгих роздумiв наказав Гамiд, показуючи на одиноке дерево, що росло поблизу на горбi. Це сподобалося всiм. - Повiсити! Повiсити! -пролунали голоси. Дво╨ найпрудкiших помчали до дерева з арканом у руках. Iншi потягли козака за ними. Хтось штовхнув його в спину, хтось вискочив наперед - шарпнув за жупан. Та так сильно, що вiдлетiли гудзики. З-за пазухи випав бiлий сувiй паперу. - Ага, в нього лист! - вигукнув молоденький безвусий аскер, нагинаючись i пiднiмаючи сувiй. - Лист? - Гамiд схопив папiр, розгорнув i, побачивши, що написано не по-турецькому, пiдвiв очi на Звенигору. - До кого? - До великого вiзиря Мустафи, хай береже його аллах! - вiдповiв, не задумуючись, Звенигора. - Що? - Гамiд явно оторопiв. Повертiв папiр у руках, безтямно глипнув на агу Джаббара, який був вражений не менше, нiж Гамiд. - Вiд кого? - Вiд кошового отамана Сiрка. Вiд Урус-шайтана, як ви його звете. Спагi© мовчки переглядалися, ©х здивував лист, що так несподiвано змiнював усю справу, а особливо вразила добра турецька мова козака. Чи не помилилися вони, розгромивши козацький загiн i схопивши цього посланця? Кара Мустафа швидкий на розправу! Слава аллаху, що хоч в останню мить усе вияснилося i листа буде вручено за призначенням. I Гамiд, i ага Джаббар мовчали. Ага Джаббар зблiд: це ж вiн наказав переслiдувати i перерубати запорозький загiн. Йому i вiдповiдати перед вiзиром. Нарештi, Гамiд порушив мовчанку. - Що пише Урус-шайтан? Голос його затремтiв. Гамiдовi краще, нiж будь-кому iншому з присутнiх, було вiдомо, що султан хотiв залучити на свiй бiк запорожцiв i що запорожцi вiдповiли вiдмовою. Та, може, вони змiнили свою думку. Вiд цих шибайголiв можна всього чекати! Водночас Гамiд зрозумiв, що Звенигора знову вислиза╨ у нього з рук. Ех, чому вiн стрiляв у того другого, а не в цього проклятого гяура!.. Страх i злоба терзали його серце, i вiн не знав, якому почуттю вiддати перевагу. - Ну, що ж пише Урус-шайтан? - Я не маю права читати перед вами листа вiзировi! - вiдрiзав Звенигора, вiдчувши, що вiдстань до дерева, на якому його хотiли повiсити, значно збiльшилася. - За це вiзир накаже зiтнути голови i менi, i вам! Запорожцi вирiшили служити сонцесяйному султановi, i кошовий, напевно, сповiща╨ про це великого вiзира. Гамiд крякнув. У нього затерп язик. Однак злоба вiдiбрала йому розум. - Ти брешеш, гяуре! Чому ж тодi тiкав? Чому рубався з нами? - А що нам було робити? Не ми ж напали, а ви на нас. Ми тiльки оборонялись! - Я сам передам листа вiзировi, - раптом заявив рiшуче Гамiд зважившись на вiдчайдушний вчинок. - А ти, собако, мусиш поплатитися за смерть стiлькох во©нiв, яких ти забив щойно разом зi сво©ми поплiчниками. Гей, люди, ведiть його до дерева! Пiдтягнiть вище, щоб скорiше став перед аллахом! - Не руште! - виступив наперед ага Джаббар. - Гамiд-ага, шайтан скаламутив твiй розум, нещасний! Що ти надумав? Вiзир i так покладе гнiв на нас. А що вiн скаже, коли дiзна╨ться, що ми, знаючи вже, хто цей козак, стратили його?.. На коней! На коней! I в ставку вiзира! Сподiватимемось на його милiсть, i хай береже нас аллах! 3 Кара Мустафа був у вiдча©. Iще один "генеральний" штурм Чигирина зазнав невдачi. Тисячi синiв Магомета наклали сьогоднi головами в глибоких апрошах, у рову попiд стiнами i на самих стiнах мiста. Про похiд на Ки©в i на Лiвобережжя, на що глибоко в душi плекав надiю вiзир, годi й думати. Наступа╨ осiнь. Закiнчуються припаси. Чомусь не поверта╨ться валка з рiчки Корабельно©... Прокляте мiсто! Вже зосталися самi ру©ни та фортеця на горi, а трима╨ться! Сьогоднi, думав, нiяке чудо не вряту╨ його вiд падiння... Так нi ж - вистояло! Гяури-уруси помирають, але не здаються! Ромодан-паша i гетьман Самойлович можуть утiшатися перемогою... Утiшатися? Нi, рано! Одному з них вiн, вiзир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару, вiд якого здригнеться сам шайтан! Вiзир плеснув у долонi. До намету ввiйшов ага. - Чи привезли вже князя Андрiя, сина Ромодана-пашi? - Так, великий вiзире. Ханськi нукери щойно прибули з полоненим княжичем. - Приведiть його сюди! Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять рокiв тому потрапив молодий Ромодановський у полон до татар. Хан пiд тиском Стамбула все не вiдпускав його, хоча во╨вода Ромодановський пропонував в обмiн на сина великi грошi чи знатних кримських мурз, що перебували у нього в полонi. Вiзир повiв бровою - аскери, уклонившись, вийшли. - Ти розумi╨ш по-турецькому, князю? - Трохи, - злегка вклонився князь Андрiй. - Ти зна╨ш, що твiй ата[29] - во╨вода уруських вiйськ пiд Чигирином? - Знаю. - Ти завтра будеш вiльний, коли напишеш батьковi, щоб здав Чигирин... Тобто дiстанеш волю пiсля того, як во╨вода здасть мiсто! - Я цього не напишу, великий вiзире. - Я примушу тебе зробити це! - Навiть аллах не примусить! Пробач менi великодушно, великий вiзире. - Тодi ти вмреш лютою смертю! - Умру. Всi ми смертнi. Вiзир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик? У цей час вiдкинувся полог намету - ввiйшов ага. Вклонився. - Великий вiзире, загiн спагi©в захопив у полi козака-запорожця з важливим листом вiд Урус-шайтана Сiрка. - Про що лист? - Запорожцi нiбито бажають служити нашому сонцесяйному султановi. - Введи козака!.. Чекай-хто його захопив? - Джаббар-ага i Гамiд-ага. - Хай увiйдуть теж. Ага плеснув у долонi - до намету аскери ввели Звенигору. Потiм зайшли Гамiд i Джаббар-ага. Вклонилися вiзировi аж до землi. Звенигора мав зв'язанi руки i привiтався до вiзира легким поклоном голови. - Чому посланець зв'язаний? - нахмурив брови вiзир. Джаббар-ага хотiв вiдповiсти, але його випередив Гамiд. Це вiн наполiг, щоб козака було зв'язано. - Я не довiряю йому, великий i преславний вiзире. Це мiй колишнiй раб, невiльник, який пiдняв повстання, спалив мiй ма╨ток, а потiм утiк. Я прошу вас, великий повелителю правовiрних, пiзнiше вiддати його менi, щоб я мiг вчинити над ним справедливий суд, - сказав Гамiд i ще раз низько вклонився. Кара Мустафа вислухав його неуважно." - Де лист? Джаббар-ага подав бiлий сувiй. - Але хто ж менi прочита╨ його? Покличте драгомана! - Я прочитаю, - виступив наперед Звенигора. - О, ти розумi╨ш по-турецькому? - Так, великий вiзире. - Розв'яжiть йому руки! Блиснув ятаган аги - i мотузок упав додолу. - Читай! - наказав Кара Мустафа. Звенигора взяв папiр. На мить зам'явся, напружено думаючи, що робити. Дослiвно перекласти листа чи продовжувати обманювати i вiзира, як обманув Гамiда i Джаббара-агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате .вразиш вiзира в найболючiше мiсце звiсткою про падiння Кизи-Кермена i розгром турецько© флотилi©... Якщо ж зробити друге, то вiдтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман i перекладе листа правильно... А потiм?.. А потiм-однаково смерть!.. Е-е, чи пан, чи пропав - читай, Арсене! Вiн розправив аркуш i почав читати, слiдкуючи за виразом обличчя вiзира. Кара Мустафа спочатку слухав з подивом, потiм почав багровiти. Падiння Кизи-Кермена! Флотилiя з припасами! Це була страшна несподiванка. Як грiм рад головою... - "...Липня 12 числа проти Краснякова, - читав Звени-гора, - на гирлi Корабельному, ударив на тi всi суди, оволодiв ╨сми ними, одно тiльки судно парусами i многими гребцi втекло... Визволено всiх невiльникiв, взято п'ятсот полоненикiв, сiм гармат, тридцять прапорiв i все продовольство, а такожди корабельного пашу... Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив пiд вартою в Кардишинi... Пашу з вiрними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти вiдправив його в дарунок його царськiй милостi государевi московському... А сам з товариством iду на Буг к турському мосту i заставi, яку, дасть бог, погромлю... Кошовий отаман Сiрко". - Що це все значить? -вигукнув вiзир. - Ти мене обманув, гяуре? - Нi, великий вiзире, я обмалював свого лютого ворога Гамiда. А вам я прочитав справжнього листа кошового... - А ти вiда╨ш, що тебе чека╨? Наперед виступив Гамiд. - Великий повелителю правовiрних, дозволь менi розправитися з собакою! Прошу дарувати менi таку мил©сть, мудрий раднику володаря трьох суходолiв! Роздратований Кара Мустафа, зда╨ться, тiльки тепер згадав, що в наметi знаходяться стороннi люди, яким не варто було чути такi невтiшнi для туркiв вiстi з Запорожжя. Вiн спалахнув. - Геть усi звiдси! I забудьте про те, що тут чули! Гамiд, Джаббар-ага, а також вартовi, задкуючи i кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом. Князь Андрiй торкнувся Звенигориного плеча, сказав тихо: - Спасибi, козаче, за добрi вiстi. Втiшив мо╨ серце. - Ти хто такий? - Арсен зi спiвчуттям подивився аа закованого в залiзо невiльника. - Князь Андрiй Ромодановський. - Що? -вигукнув Арсен. -Ти син боярина Ромо-дановського? - Так. А ти зна╨ш мого батька? - Ще б пак! Я зустрiчався з ним i розмовляв. Вiзир мовчки стежив за ©хньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову i про щось напружено думав. Очi його горiли. На високому темному лобi зiйшлися тугi зморшки. Зненацька вiн плеснув у долонi. Ввiйшов ага. - Вивести невiльника! Князя Андрiя повели. Вiзир встав, пiдiйшов до Звенигори. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарештi, промовив: - Ти народився пiд щасливою зорею, гяуре! Дякуй аллаховi за це! Звенигора запитливо глянув у колючi очi вiзира, не розумiючи, куди вiн гне. А вiзир вiв далi: - Ти зна╨ш, хто цей невiльник? - Знаю. Нещасний син во╨води Ромодановського. - Так, син Ромодана-пашi... Його доля тiсно переплелася сьогоднi з тво╨ю! - Як саме? - Я зараз напишу листа Ромодану-пашi. Вiднесеш. - Тобто... - Так, ти будеш вiльний. Мо© люди виведуть тебе до стану урусiв. Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похiдного столика, на якому в пiдсвiчнику горiла свiчка, взяв довге бiле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне вiконце. Потiм рвучко кинув перо на стiл i повернувся до козака. - Нi, писати не буду! Передаси усно Ромодану-пашi... Слово в слово!.. Слухай уважно! 4 - Неймовiрно! - вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись iз м'якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиглика. Вiн гостював у гетьмана, а той любив багатство i затишок i навiть у походи возив за собою дорогi речi - крiсла, лiжка, одяг. - Неймовiрно! Ти бачив мого сина? У наметi самого Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на пiдмову i домагання туркiв!.. Видали ©м князя Андрiя... Що ж казав вiзир? Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за бороду, важко сопiв. Пiдiйшов, поклав руку на плече Звенигорi. - Кажи! Все кажи, нiчого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звiстку ти принiс менi сьогоднi... Але краще гiрка правда, нiж солодка брехня! - Боярине, менi теж не легко зважитися передати вам слова вiзира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо мо© слова завдадуть вам болю, - сказав Звенигора. Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуватi брови, кинув суворо; - Кажи! - Вiзир хотiв написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довiряти паперу сво© думки. Тому вирiшив усе i передати усно... I це врятувало мене вiд смертi... Вiзир сказав: "Передай Ромодану-пашi, що його син у мо©х руках. Ти бачив його i можеш засвiдчити це перед боярином, щоб вiн повiрив менi... Князь Андрiй ще молода людина i хоче жити. Ромодан-паша ма╨ змогу врятувати сина, якщо вiн любить його... Але для цього потрiбно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан-паша i гетьман здавалися менi з вiйськом. Знаю, що на це вони нiколи не пiдуть. Це була б занадто висока плата навiть за голови трьох синiв!.. Але Чигирин, в якому вже нiчого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Менi ж треба взяти ру©ни мiста, бо я не хочу подiлити долю Iбрагiма-пашi!.." Так сказав вiзир Мустафа. Звенигора замовк. Ромодановський важко пiдвiв голову. - Що ще сказав вiзир? Усе кажи! - Вiн сказав: "Якщо я завтра до пiвдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого князя Андрiя здерти шкуру, напхати соломою i вiдвезти старому Ромодану-пашi в подарунок!.." Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена. Ромодановський стиснув руками скронi, застогнав. - Боже, навiщо ти посила╨ш менi таке випробування! Самойлович обняв його за плечi, посадив на лiжко. Пiднiс кухоль вина. - Григорiю Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тiльки вдумайся в слова вiзира... Адже в них визнання того, що турки втратили вiру в перемогу. Кара Мустафа вiдступив би й сьогоднi, але бо©ться гнiву султана. Йому потрiбно хоч на один день вступити в Чигирин... Ну, то хай бере його! Помiтивши напруження i подив на обличчi Звенигори, гетьман махнув йому рукою, щоб вийшов, а потiм, закривши за козаком важкий полог, продовжив свою думку: - Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче обороняти... - Однак турки не можуть його взяти! -заперечив князь. - Сьогоднiшнiй ©хнiй штурм закiнчився, як i всi попереднi, вiдступом... До того ж - зруйновано тiльки мiсто, а фортеця майже не пошкоджена! В нiй багато гармат, пороху, припасiв... - Але ж, боярине, не забувай i про сина... У мене самого серце кров'ю облива╨ться при однiй думцi, що Чигирин треба здати. Та що вдi╨ш?.. Чигирин - не Укра©на . i не Москва! Ми зiрвемо фортецю, пiдпалимо мiсто - i хай тодi Кара Мустафа ви©жджа╨ бiлим конем на Чигиринську крем'яну гору! Не велика для нього буде радiсть! - Що скаже цар! - вигукнув боярин. Видно було, що в душi вiн погоджувався з доказами гетьмана про те, що здача Чигирина ще не означала цiлковитого пiдкорення турками Укра©ни, а тим бiльше Росi©, та вiн боявся, що ця здача, вiд яко© залежить життя князя Андрiя, розцiнюватиметься i на Укра©нi, i в Росi© як поразка. - А що скаже цар, коли турки вiдступлять? - наполягав на сво╨му Самойлович. - А що вони вiдступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз ©дять саму конину. Запорожцi перетнули всi шляхи, захопили флотилiю, - пiдвозу майже нiякого! Ми ма╨мо сто двадцять тисяч вiйська, багато ядер, пороху, продовольства... Вiзир зна╨ про це. Йому лиша╨ться один шлях - тiкати на пiвдень, у Туреччину. А це означатиме, врештi, що перемогли ми! I вiйсько нам спасибi скаже, бо ми цим збережемо стрiлецькi й козацькi голови... Ну, вирiшуй, Григорiю Григоровичу! Ромодановський довго мовчав.- Потiм зiтхнув i сказав глухо, нiби крiзь сльози: - Гетьмане, я цiню твою добрiсть до мене. Однак пристати до тво╨© думки не можу... Завтра й позавтрьому Карi© Мустафа почне новий штурм, i ми повиннi бути готовi до того, щоб вiдбити його! Тому я сьогоднi введу свiжий стрiлецький полк, а тебе прошу пiдкрiпити залогу мiста полком сердюкiв. У Самойловича опустилися плечi. Цей наказ - смертний вирок для княжича Андрiя. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, пiдiйшов до боярина - обняв його. Ромодановський довго стояв непорушне, затуливши обличчя долонями, потiм болiсно застогнав i прошепотiв хрипко: - Сину мiй, прости мене! 5 Вийшовши з намету во╨води, Звенигора деякий час постояв на пiщаному горбi, звiдки було видно Чигирин i турецькi окопи по той бiк Тясмину. Синя надвечiрня iмла пiднiмалася з лугiв i поволi обволiкала все навкруги. Стояла незвична тиша. Жодного пострiлу. А ще ж якусь годину тому земля здригалася вiд гарматно© стрiлянини i вибухiв бомб, вiд тупоту i крику багатьох десяткiв тисяч воякiв. Звенигора намагався крiзь iмлу розгледiти у мiстi будинок коменданта. Там десь Роман. Чи живий вiн?.. Iдучи до князя Ромодановського, мав намiр ще раз попросити його за друга, але не до того тепер старому во╨водi... Навпростець, пологим пiщаним схилом, Звенигора попростував до Калинового мосту. Чигирин тих часiв - досить велике мiсто, розбудоване на похилiй рiвнинi пiд стрiмкою Чигиринською, або Кам'яною, горою. Земляний вал з палiсадами тягнеться вiд Тясмину аж на пiвденний край Кам'яно© гори, на якiй височить могутнiй замок, викладений iз рудуватого тесаного пiсковика. Незважаючи на нiч, у мiстi гамiрно. Горять вогнища. Снують чорнi тiнi стрiльцiв i козакiв. Iнодi проскаче вершник. Звенигора з Гривою i Кузьмою Рожковим зупинилися бiля багаття, розкладеного просто посеред майдану. Навкруги багаття - великий гурт воякiв. У колi, на сосновiй колодi, сидить кобзар. Червонясте свiтло пада╨ йому на зморшкувате темне обличчя, бiле волосся, острижене "пiд-макiтру". Кобзар поволi перебира╨ струни кобзи - лунають нiжнi мелодiйнi звуки. Вони полонили слухачiв. Вояки завмерли. Хто сидить на землi, хто на колодах пiд тином, хто сто©ть, задумавшись i пiдперши голову рукою. Тихо, з щемким болем i лагiдно-тривожним смутком лине в темну нiч журлива пiсня. Iз-за гори кам'яно© Голуби лiтають. Не зазнав я розкiшоньки - Вже лiта минають. Стоять у задумi во©ни. Один, опустивши вуса, дивиться блискучими очима на малинове полум'я, другий дума╨ про щось сво╨, пота╨мне, третiй ледь чутно пiдтягу╨ кобзаревi. А над ними - на тлi темного зоряного неба бовванi╨ стрiмка Кам'яна гора. Чи не з-за не© лiтали бiлi голуби в Чигирин? Чи не тут, при дворi гетьмана Хмельницького, коли Чигирин став столицею Укра©ни, жив той кобзар-слiпець, що склав цю задушевну пiсню, якiй судилося пережити вiки i сво©м тихим смутком i глибокою мудрiстю тривожити людськi серця? Чи не на цьому мостi через Тясмин, оповитому по обох берегах густими, непролазними заростями калини, наздоганяв хтось вороними кiньми сво© марно втраченi лiта i прохав ©х повернутися до нього в гостi? Наздогнав я лiта сво© На калиновiм мостi. Ой вернiться, лiта мо©, Хоч на час у гостi I Звенигора стояв збоку, проти вогню, з Кузьмою Рожковим i високим нескладним Гривою. Слухав - i дивувався: яку то силу ма╨ пiсня! Незважаючи на смуток, що оповив серце, вона окрилювала душу, збурювала глибиннi сили, якi, мов пiдземнi води, до пори до часу здержуванi холодними важкими брилами каменю, раптово вирвалися на поверхню i зануртували могутнiм водогра╨м. Пiсня навiяла спогад про Златку. На козака глянули темно-синi, з iскорками очi, нiби шматочки зоряного неба перед сходом мiсяця. Тiльки смутнi i далекi-далекi... Чому?.. Звенигора здригнувся. Невже тодi, коли до щастя - один крок, невблаганна вiйна зруйну╨ його, проведе мiж ним i Златкою межу, яку не в силi переступити жоден смертний?.. Златко, Златко, тепер, коли ти така близька i водночас далека, ти стала ще жаданiшою, ще рiднiшою! Ти ввiйшла в серце, як пiсня, i, як пiсня, назавжди лишишся в ньому! А кобзарева пiсня будила вже новi думки i почуття. Десь там, у темрявi, зовсiм недалеко, за мiськими стiнами, прича©вся хижий ворог i, може, саме в цю мить готу╨ пiдкопи, щоб проникнути в мiсто, набива╨ порохом гармати, щоб зi сходом сонця посiяти смерть i вбити цю пiсню!.. Затоптати в землю ©© разом з душею людською! А саму землю потiм зробити сво╨ю... Нi, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пiсню i живе слово, бо в словi i пiснi - душа народу, його минуле, сучасне i майбутн╨! А що саме тiло без душi? Живий труп! Робота?! Гнiй, яким удобрюють чужу ниву! Або ж, у гiршiм випадку, - плоть, у яку злi люди вдихають отру╨ну душу яничара! По спинi Звенигори прокотилася холодна хвиля. Нi! Не можна допустити до цього! Не можна дозволити ордам султана котитися вiд Карпат до Дону i нищити все живе на сво╨му шляху! Треба тут, пiд цi╨ю кам'яною Чигиринською горою, зупинити ©х i вiдкинути геть за море! Вiн глянув на суворi обличчя воякiв. Давно не голенi, змарнiлi, закопченi димом, вони здавалися вирiзьбленi з каменю, витесанi з мiцного мореного дуба. Такi не вiдступлять! Не здадуться! Ось московськi драгуни. Стрункi молодi хлопцi. Звiдки вони? З само© Москви, з Тули чи Смоленська? А чи з-над берегiв далеко©, нiколи не бачено© ним рiки Волги, що, кажуть, удвiчi бiльша за Днiпро? А там сидять стрiльцi.