м, тож хай буде так, як вiн скаже!.. Iди сюди, Шевчику, герою наш, - скажи товариству свою думку! Дiд Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латанiй свитинi i великiй, укритiй памороззю овечiй шапцi, зi зморщеним обличчям, вiн в iнший час здався б смiшним, та зараз нiхто з козакiв i не подумав посмiхнутись. Вiдкашлявшись, Шевчик сказав: - Браття, а що я надумав сво╨ю дурною головою, - послухайте!.. Ми нiколи не терпiли i не прощали зрадникiв. Але такого, як Чорнобай, ще не було на нашiй землi! Вiн продавав бусурменам наш цвiт весняний - доньок наших! Вiн хотiв убити нашого лицаря славного - Арсена Звенигору! А тепер мав злий намiр знищити разом з турками й татарами Сiч Запорозьку, тобто всiх нас!.. Тож хай iде в пекло разом з друзями сво©ми, отими, що лежать порiзанi на снiгу!.. Ми зараз будемо спускати ©х у Днiпро пiд лiд... Хай же i вiн пливе попiд льодом аж до моря, а там - як захоче - i до самого султана в гостi! Прив'яжiмо його до якого-небудь яничара - та й шубовснiмо в ополонку! - Молодець Шевчик! Добре надумав! | - От так старий! От так голова! | Шевчик не звик за сво╨ довге, але нужденне життя до похвали i, знiяковiвши, шмигнув у натовп. Чорнобай люто блискав очима з-пiд рудих брiв. Руки його тремтiли, губи закушенi до кровi. Вiн поривався щось сказати, але не мiг розцiпити судорожне стиснутi зуби, i крiзь них вилiтало глухе ричання. Вiн поволi вiдступав назад, аж поки не ударився спиною об стiну. Його схопили i потягли на майдан. Звенигора показав на задубiлий труп Гамiда. - До цього в'яжiть! Вони один одного вартi! Чорнобай вирячив очi, уперся ногами в шорсткий снiг. Метелиця швиргонув його додолу, колiном притис до задубiлого тiла спахi©. Козаки миттю скрутили живого з мертвим мiцним мотузком. Молодий запорожець пiдскочив на конi, запряженому в шлею. Сiкач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка - гукнув: - Вйо! Кiнь смикнув - з трiском вiдiрвав примерзлий до землi труп Гамiда, поволiк до ворiт. Чорнобай випручав з-пiд мотузка закляклу руку, хапався за кострубатий снiг. здираючи до кровi шкiру, закричав дико: - А-а-а!.. Метелиця перехрестився, плюнув: - Собацi - собача смерть! Минуло три днi. Сходило холодне зимове сонце. Пiслi сiчово© ради, на якiй знову було обрано кошовим Iвана Сiрка, запорожцi довго, до пiвночi, веселилися, пили - i тепер спали по куренях як убитi. В ранковiй тишi лунко скрипнули завiси фортечно© брами. Ворота вiдчинилися - i з них ви©хали три вершники: Звенигора, Роман i Ненко. Так, Ненко!.. Вiн тепер назавжди розпрощався з iм'ям Сафар-бей i ©хав починати нове життя. Вiн погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню. Вершники поминули сiчову слобiдку, що починала куритися ранковими димами, поминули широкий слобiдський майдан, на якому височiв гарний посольський дiм, i крутим берегом Чортомлику поскакали в безмежний бiлий степ. ЕПIЛОГ Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволi здiймалося вгору по голубому небу. Линув радiсний журавлиний крик - кру, кру... Гай попiд горою зеленiв молодим м'яким листям, пнувся увись тугим спiвучим гiллям. Весело дзвенiв над полями невтомний жайворонок. Спихальський пiднiмався вгору по крутiй стежцi, ведучи за повiд осiдланого коня. Бiля боку в пана Мартина - шабля, до сiдла притороченi великi дорожнi сакви. Позаду-здиралися на гору Арсен зi Златкою та Роман зi Стехою. ©х наздоганяв Яцько. Хлопець трохи вiдстав: на ходу мережив ножиком гарну лiщинову палицю. На високому шпилi, звiдки вiдкривався широкий вид на красуню Сулу i далекi засульськi простори, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострi шпичаки вусiв. - Гай-гай, най його мамi, як тутай хороше! Так гарно, що, прошу панство, розкинув би руки, схопив би всеньку землю в обiйми та й умер би вiд в╨лк╨го щенстя! - Не вмирай, пане Мартине! Ми ж iще не раз сподiва╨мося бачити тебе в Дубовiй Балцi в гостях! - сказав, пiдходячи, Звенигора i обняв поляка за плечi. - Знай, що тут завжди будуть радi тобi. - Дзенькую бардзо, брате Арсене, за тво╨ добре серце! Коб не туга за Польською... за ойчизною укоханою... то б лишився я тутай з вами, друзi мо© солодкi... Як бога кохам, лишився б!.. Але мушу ©хати, бо та земля польська - теж прекрасна, рiдна... Кличе мене... Та ще хочу увидiти панi Вандзю, - ввiйти до покою i гукнути нагло: "Гей, малжонка, як жила-розкошувала тутай без мужа!" Ех!.. А вона скаже: "Падам до нiг тобi, пане Мартине, бiй мене, лай мене, але дозволь залишитися з тобою... Буду вiрна тобi до скону". Х-ха! - Вiн невесело усмiхнувся, а потiм почав прощатися. В його голубих очах зблиснула сльоза. - Прощайте, друзi мо© дорогi! Хай вам щасливо живеться-ведеться!.. Кохам вас, як рiдних. Не забувайте пана Мартина, а вiн вас до остатнього дня свого не забуде!.. А доведеться бувати в наших краях - пам'ятайте, же там ╨ст сiльце Закопане, а в ньому жи╨ ваш незрадливий друг i пшияцель Мартин Спихальський!.. До вiдзенья, панство! Останнi обiйми, останнi поцiлунки - i вже пан Мартин на конi. Вдарив огира ногами пiд боки - i той затупцяв нетерпляче, стримуваний ремiнними поводами, забасував, а потiм зiрвався - i з мiсця пiшов чвалом. На далекому горбi Спихальський зупинився, пiдвiвся на стременах, помахав рукою - i за мить сховався за обрi╨м... - Ну, от i все, - нема пана Мартина. Нiби частку серця вiдiрвав i забрав з собою, -сказав Звенигора глухо. - Нещодавно провели ми в путь во╨воду Младена i Ненка... Тепер - Спихальського... Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зi Стехою... Чу╨ш? - За мене не турбуйся. Прирiс я до Дубово© Балки, як щепа до стовбура... - I я теж, - вставив Яцько. Арсен обняв ©х, а потiм легенько вiдштовхнув од себе. - Ну йдiть. А ми зi Златкою трохи посто©мо тут. Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилi i довго дивилися в той бiк, куди по©хав пан Мартин. Потiм козак заглянув коханiй в очi, що синiли густо, як море... Як вiн любить дивитися в ©хню бездонну глибину! Як вiн рвався до них! Скiльки дорiг пройшов, щоб, нарештi, мати змогу кожного дня милуватися ними! У скiлькох смертей видерся з пазурiв, щоб не вицвiли вони вiд слiз i туги!.. Нiжно взяв ©© голiвку шкарубкими, змозоленими руками, осипав обличчя поцiлунками. - Златко! - Арсене! Тремтiло, наповнене весняними пахощами, повiтря. I небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високостi й наче млiло вiд розкошi й щастя. Сiли. Арсен поклав голову Златцi на колiна i заплющив очi. В одну мить промайнули перед ним страшнi картини минулого - неволя, втеча, бо©, походи... Для чого те все? Кому потрiбнi муки i кров, злигоднi й смерть людська? Чи╨ сповнене чорно© злоби серце бажа╨ погромiв, пожарищ, ру©н? Хiба мало на свiтi простору, сонця, тепла? Хiба щастя не у вiдчуттi того, що ти живеш, диха╨ш запашним повiтрям рiдно© землi, насолоджу╨шся усмiшкою мило© i теплом ©© нiжних рук? Арсенове серце млiло i завмирало вiд незнано© досi втiхи i пестощiв. Златка цiлувала його очi, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба. Довго роздивлялася на твердi зарубцьованi шрами. Побачивши за вухом слiд вiд кулi, нагнулась, припала до нього губами. - Арсенчику, важко тобi доводилося? - прошепотiла. - Важко. - Ти бiльше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом? - Будемо, Златко! Будемо, люба! Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простiр, заколисана щастям i радiсним весняним спiвом жайворонка. Звенигора щокою притулився до ©© колiна, вслухався i в неповторну музику весни. Раптом його вухо вловило ледь чутний тупiт копит. Вiн пiдвiвся - глянув довкола. Ген-ген на виднокрузi мчить якась темна цятка! Що воно? Чи то вiтер гонить перекотиполе безкра©м степом, чи вершник поспiша╨ з важливою звiсткою? Звенигора пильно вдивля╨ться вдалину. Нi, то не перекотиполе! Швидко, не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торiшнiх бур'янах, жене та чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимiй звiдси балцi, то виринаючи на зелених пагорбах. Гонець! Придивися - бачиш: жеврi╨, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, iскряться проти сонця самоцвiти на пiхвах здобуто© в боях дорого© шаблi. Летить бистрокрилим птахом дужий кiнь. Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом i теж побачила вершника. Хто то? Куди вiн мчить? Невже знову вiйна? Звенигора мовчки пригорнув Златку до грудей, нiби хотiв назавжди захистити ©© вiд усього лихого на свiтi. А серцем слухав далину, i йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть .у похiд, iржання бойових коней на коротких привалах, приглушенi голоси товаришiв i ледь чутний брязкiт збро© в тривожнiй тишi ночi... I зрозумiв вiн, що його щастя коротке. Недарма ж мчить гонець, не жалiючи коня! Недарма сповню╨ться далеким гулом копит земля!.. От-от життя знову покличе його на тяжку нескiнченну дорогу, назустрiч вiтрам i грозам... Бо й само ж воно -дорога без кiнця! [1] Капудан-паша - капiтан судна (тур.) [2] Хондкар - султан (тур.) [3] Куруш - срiбна монета (тур.) [4] Ефендi - пан, добродiй (тур.) [5] А б а - накидка, плащ (тур.) [6] Балканджiй - горець. [7] Спахiя - помiщик, во©н у вiдставцi (тур.) [8] Ахчийниця - корчма. [9] Какво правите? - Як справи? (болг.) [10] Юнак - герой (болг.) [11] Хан - за©зд, кав'ярня (тур.) [12] Кафеджi - власник кав'ярнi (тур.) [13] Аллах екбер - великий аллах (тур.) [14] Вiлай╨т - провiнцiя, область (тур.) [15] Фарсах - мiра довжини, приблизно 4 км. (тур.) [16] Гераус - виходьте (нiм.). [17] Коммен - приходити (нiм ). [18] Швайнерай - свинство (нiм.). [19] Данке, майн лiбер - дякую, любий (нiм.). [20] Майне гершафтен - панове (нiм.). [21] Дiзер - цих (нiм.). [22] Камераден - товаришi, приятелi (нiм.). [23] Доннерветер - грiм i блискавка (нiм.). [24] Ройбер - розбiйник, грабiжник (нiм.). [25] Ферфлюхтер гунд - проклятий собака (нiм.). [26] Нiхт вар? - Чи не так? Чи не правда? (нiм.). [27] Вас - що (нiм.). [28] Менш - чоловiк (нiм.). [29] Ата - батько (тур.). [30] Якшi - добре, гаразд (тат.). [31] Гениш-ачерас - начальник яничарського корпусу (тур.)