, Дмитро з синами та Добринею по©хали до Мстиславового города[39] i пiднялися на вал. Унизу бiлiв приметений снiгом Днiпро, вдалинi темнiли Дарницькi бори, а з-за них поволi випливало денне свiтило, забарвлюючи всю схiдну частину голубого неба в холодний малиновий колiр. Дмитро приклав руку козирком до лоба. - Дивiться, хлопцi! Не видно? Дивiться! Всi розумiли, що во╨воду цiкавить вiйсько Менту, i пильно вдивлялися в далину. - Iдуть! - вигукнув раптом Степан.- Погляньте - йдуть! - Де? - Ген там, вирушають! Тепер усi побачили рухомi темнi цятки на бiлiй рiвнинi Днiпра. Монголо-татари почали переправу через замерзлу рiчку, пiшки, ведучи коней за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторi i швидко наближалися до ки©вського берега. - Боже, яка сила! - прошепотiв Дмитро.- Лiзуть, мов комашня! Дозорцi, що сидiли на дзвiницях, теж помiтили ворога i вдарили на сполох. ╞х пiдтримали подiльськi церкви - i густе, тривожне калатання дзвонiв пiдняло на ноги весь Ки©в. Люди вибiгали на вулицi, мчали до сво©х сотень i займали мiсця на валу. Тим часом ординцi вже досягли ки©вського берега, гуртувалися в загони i, роздiлившись на двi частини, почали охоплювати Ки©в - однi через Дорогожичi i Глибочицю з пiвночi, а другi - Перевiсищем та Хрещатицьким яром, мимо Лядських ворiт, з пiвдня. Зiмкнутися вони мали десь бiля Золотих ворiт. - По©демо туди,- сказав, спускаючись вниз, во╨вода.Щоб обступити весь Ки©в, сил у Менгу малувате. Тут нам нiчого робити. Тут вiн на нас не нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золотi, Лядськi або Бiлгородськi ворота. ╞дьмо! Швидше! На Золотих воротях i на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, i кияни знали, який це страшний i безпощадний ворог. Знали - i готувалися до найгiршого. Дмитро у супроводi синiв та Добринi по скрипучих дубових сходах пiднявся на вал i зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворiтьми. Тут уже стояло кiлька бояр та лiпших мужiв. - Ну, що? Не видно ще? - Не видно, але вже чути, як стугонить пiд кiнськими копитами мерзла земля,- вiдповiв один iз бояр, огрядний чоловiк з великим, сизим вiд морозу носом. - Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось i вони! - Дмитро перехилився через забороло надбрамно© вежi i глянув у бiк Хрещато© долини.- Надiйшла i наша черга! Наш час, друзi! З яру почали виринати передовi сотнi монголiв. Вони швидко вихопилися нагору i з глухим, грiзним квоктанням - кху-кху! - ринули до Золотих ворiт. Майже одночасно вiд Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорнолiссям, долинули такi ж самi вигуки. Ки©в був оточений з пiвдня i з пiвночi. Монголiв прибувало все бiльше i бiльше. Кожен загiн ставав пiд сво©м бунчуком на широкому заснiженому майданi i завмирав. Мовчать ки©вськi вали, мовчить i Золота брама. Кияни пильно i не без страху розглядають чужинцiв, що мiцно, мов улитi, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях i хижо зирять на киян. Всi вони одягнутi в чудернацькi кожухи вовною назовнi (кияни ще не знали, що вони подвiйнi i що спiдня овчина повернута вовною до тiла), на головах - хутрянi шапки, при боцi - крива шабля та булава, за спиною - сагайдак з луком та стрiлами, а ззаду, бiля сiдла,- туго скручений жель та шкiряний хурджун - торба для здобичi. Перед вiйсько, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз насупроти ворiт, в'©хали кiлька вершникiв, перед якими всi розступилися, i, пiднявши голови, почали роздивлятися вал i киян на ньому. - Менгу-хан, - прошепотiв Добриня. - Це вiн! - Котрий? - спитав Дмитро. - Отой, що на вороному конi. Менгу, нiби вiдчувши, що про нього йде мова, раптом пiдняв руку i посварився. - Кияни, ви побили мо©х послiв, i я прийшов щоб покарати вас! Якийсь половець вiдразу ж переклав його слова. - Але я прощу всiх, якщо ви вiдчините ворота i зустрiнете мене за вашим звича╨м з хлiбом-сiллю! - Ми не вiдчинимо ворiт! - гукнув Дмитро. - Ти хто? Менi вже вiдомо, що ваш князь утiк. А ти хто? - Я во╨вода Дмитро. - Ти великий зухвалець, во╨водо! Я зараз помчу по свiжих слiдах князя Михайла, наздожену його - i вiн вiдчинить ворота мiста. I тодi я тебе першого повiшу на цiй брамi! Це буде завтра або пiслязавтра. Отже, у тебе ╨ час одуматися. Здача Киюва - життя, вiдмова - смерть! З цими словами, не ждучи вiдповiдi, Менгу здибив коня i помчав геть - до Бiлгородського шляху, по якому по©хав князь Михайло. За ним рушили, дотримуючись суворого порядку, його сотнi. Спочатку поволi, а потiм усе швидше i швидше, мов пiдстьобуване невидимим батогом, помчало все вiйсько хана Менгу з гори в долину, до Либедi, де пролягала бита дорога на захiд. Враженi кияни ще довго стояли на валах, аж поки останнiй вершник зник за далекими заснiженими горбами, i не знали - радiти з того чи ждати ще бiльшо© бiди. 8 У боярських хоромах було натоплено, пахло свiжим хлiбом i смаженою на олi© цибулею. Правда, час для обiду давно минув, - сонце вже опускалося за далекi приiрпiнськi бори, але стiл стояв накритий. Бiля столу сидiла лише жiноча половина сiм'©. Коли Дмитро ввiйшов до покою, бояриня кинулася йому назустрiч i, заплакавши, припала до плеча. - Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Бiлгород?.. Люди бачили, як у тому кра© щось горiло... Та ще кажуть, що спiймали князя. Невже це правда? - Не вiр бабським чуткам, - вiдповiв боярин, одною рукою пригортаючи жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслiд за ним, щоб сiдали до столу. - Менгу справдi погнався за князем, але не думаю, щоб вiн наздогнав його, а тим бiльше взяв Бiлгород. Вiн сiв на сво╨ мiсце i вiдрiзав собi шмат варено© телятини. До нього нахилилася Янка. - А якщо Менгу таки полонив князя i змусить його вiдчинити ворота Ки╨ва? Що тодi? Невже нам усiм кiнець? Я не хочу помирати! Вона вимовила останнi слова зовсiм тихо, але з таким болем i вiдча╨м у голосi, що всi враз перестали жувати. Це ж уперше тут була висловлена думка про смерть, i тому, що вона належала веселiй, непосидючiй, житт╨радiснiй Янцi, до того ж наймолодшiй серед присутнiх, якiй ще жити б та й жити, болюче вразила кожного. Добринi шмат застряв у горлi. Йому уявилася ця тендiтна дiвчина з мотузком або кангою на ши© у заснiженому степу, уявив, як тягне ©© який-небудь бузувiр-баатур до сво╨© кибитки чи до юрти, а там - кида╨ на смердючу кошму, зрива╨ з не© одяг, заломлю╨ бiлi руки i, прикрившись зверху шкарубким, пропахлим кiнським потом i гiрким димом кожухом, накида╨ться на не©, як звiр... Бр-р-р! Скiльки разiв бачив вiн таке! А хiба всi тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хiба не глумилися над дiвочою та жiночою честю тут же, серед пожарищ i трупiв, на очах у старих матерiв та малих дiтей? Вiн зцiпив зуби i зблiд, бо уявляв цi жахи краще, нiж будь-хто iнший. Однак промовчав, щоб не завдавати страху i смутку Янцi та всiм присутнiм. А Дмитро почав утiшати дочку. Простягнувши руку, погладив ©© по головi. - Не бiйся, голубонько, я не дозволю вiдчинити ворота, хоч би князь благав зробити це. Вiн залишив нас у таку важку годину - тож хай сам тепер дба╨ про себе! А ми будемо захищатися скiльки сил наших стане i, дасть Бог, вiдiб'╨мося вiд песиголовцiв! - А якщо не вiдiб'╨тесь?.. Я живою в руки не дамся - кинуся з валу або з дзвiницi вниз головою! Краще зразу смерть, нiж мунгальський полон, нiж довiчна наруга i неволя! Всi знову занiмiли, враженi ще сильнiшим вибухом почуттiв дiвчини. Потiм схлипнула бояриня, обняла дочку i притиснула ©© голову собi до грудей. Заголосили невiстки, похнюпилися Микола та Степан. Дмитро нахмурився ще бiльше - гримнув: - Ну, годi вам! Годi! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Ки©в - не Рязань, не Переяслав i навiть не Чернiгiв! Вали тут вищi, заборола мiцнiшi, ворота обкованi залiзом, а мужностi киянам не позичати! Вiдiб'╨мося! - I повернувся до Добринi. - А ти як гада╨ш? Ти багато бачив, зна╨ш - скажи! Щоб заспоко©ти жiнок, Добриня вiдповiв твердо: - Висто©мо! Ворога в Ки©в не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться брати приступом мiсто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, i не затрима╨ться вiн довго пiд Ки╨вом... А от довколишнiм селам - бiда! Там зараз лл╨ться кров, умирають люди, горять хижi та повiтi. I нiкому захистити нещасних, нiкому допомогти. Вiн згадав сво╨ село, сво©х рiдних - i замовк. Гiркий клубок пiдкотився до горла - перехопив дихання, а на очах мимоволi закаламутилися сльози... Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу. ...Десь опiвночi Добриня прокинувся вiд того, що його хтось легенько термосив за плече. - Хто тут? Уже ранок? - спитав голосно, пiдводячись на лiкоть. - Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! - почувся голос Янки. - Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пiзно. Украй здивований, вiн пiдвiвся i сiв на лiжку. - Що сталося? - Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... - Янка завагалася i сiла теж. - Про що? - Страшно менi. Лягла спати - не спиться. Перед очима постають жахи - один страшнiший iншого. Все ввижа╨ться, як мунгали вриваються в Ки©в - палять, хапають, убивають... Словом, я зрозумiла, що треба готуватися до найгiршого - до смертi. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки. Уявила, як я кидаюся з дзвiницi вниз, як рязанська княгиня ╙впраксiя, i вiдчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я i прийшла до тебе... - Ну? - Якщо будеш живий, допоможи менi в останню хвилину розпрощатися з життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина! Добриня вигукнув: - Ти збожеволiла, бояришне! Про вiщо мовиш? Як же я наважуся укоротити тобi вiку? I чому обрала мене для цього? - Ну, не просити ж батька чи братiв... Хто ж iз них погодиться? - А я? - Ти чужий. I я для тебе чужа. Тобi зробити це простiше. - Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам накладу на себе руки, нiж пiднiму на тебе... на таку... на таку... - Яку? Добринi раптом забракло слiв i мужностi, нiби йому було не двадцять п'ять лiт, а п'ятнадцать. Язик задерев'янiв, думки в головi сплуталися. Ну, навiщо вiн бовкнув - "на таку"? Справдi, тако©, як Янка, тако© чисто©, нiжно©, гарно© i разом з тим сво╨вiльно© i недоступно© дiвчини вiн нiколи в життi не зустрiчав. Та що з того? Для нього вона - як зоря на небi: прекрасна, але недосяжна! Ну, навiщо вiн бовкнув оте дурне слово - "на таку"? Вiн мовчав. А вона знову - з притиском - запитала: - Ну ж - яку? Вiн опустив руку на лiжко i при цьому не помiтив, бо був схвильований, як його рука лягла на ©© руку, прикриту складками ковдри. - Ну, на таку... гарну, нiжну... таку юну... таку незвичайну! - Вiн говорив тихо, хрипко, уривчасто i, розумiючи, що говорить не те, що треба, швидко замовк. Янка вiдсахнулась. Навiть у темрявi було видно, як злякано i гнiвно блиснули ©© очi. - Боже, що мовить сей смерд! - вигукнула вона i раптом, вирвавши свою руку з-пiд його руки, навiдлiг ударила його долонею по щоцi. - Що ти говориш? Як посмiв сказати менi таке? Як мiг подумати про мене так? Я бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберiг мене вiд ганьби, неслави i мук, а ти... Вона схопилася на ноги. Добриня сторопiв. - Янко, за що ж ти мене так?.. - I потер щоку, терпнучи вiд думки, що дiвчина здiйме крик i хто-небудь сюди зайде. Але вона не крикнула, а гордо вiдрубала: - Щоб знав сво╨ мiсце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти - смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти - старий дiдуган! Ось ти хто! Останнi ©© слова про старого дiдугана розсмiшили Добриню. Так по-дитячому могла сказати тiльки зовсiм юна i чиста Янка. Однак вiдповiв вiн серйозно: - Янко, ти даремно мене обража╨ш. Я знаю сво╨ мiсце. Я знаю, що я смерд, а не боярин, що я був половецьким невiльником, мунгальським рабом. I я нiколи не забуваю про це... Але менi дивно, що ти вважа╨ш мене за старого дiдугана. Я зовсiм не дiд! I маю очi, щоб вiдрiзнити гарне вiд бридкого, молоде вiд старого, чисте вiд брудного. Чим же я завинив перед тобою? Чи тобi було б при╨мнiше, коли б я сказав, що ти бридка та потворна? - Ти насмiха╨шся з мене! - Та нi ж - не насмiхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврiвноважена, примхлива дитина, якiй у цьому домi все дозволя╨ться i все проща╨ться! - Ти знову обража╨ш мене! - Ну, як би я смiв?.. Я безмежно вдячний тво╨му батьковi, бояриновi Дмитру, за те, що надав менi, смердовi, мунгальському конюховi, притулок у сво©й господi. Вiн i всi його домочадцi - то святi для мене люди! Як би я посмiв насмiхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого? - I все ж ти вiдмовля╨шся допомогти менi розпрощатися з бiлим свiтом, якщо для всiх нас прийде край? - Вiдмовляюся! - вiдрiзав Добриня. - На тебе рук я не здiйму! Янка помовчала трохи, потiм зiтхнула. - Всi ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федiр Юрiйович був смiливцем! Один вiн... - Федiр Юрiйович? Я не чув про такого. - Про нього вже вся Русь зна╨... А ти - не чув... - Русь зна╨, а я був серед половцiв та мунгалiв, тому й не чув... Чим же прославився князь Федiр, чим вразив тебе? Розкажи - знатиму i я. - Ти хочеш знати? - Хочу. - Тодi слухай... Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма во©нами сво©ми на Залiську Русь i став на рiчцi Воронежi, поблизу землi Рязансько©. I прислав послiв до великого князя рязанського Юрiя Iнгваровича, щоб той дав йому десятину всього: i князiв, i людей, i добра всякого. Почув це князь Юрiй i зразу ж послав гiнцiв у Володимир до великого князя Юрiя Всеволодовича, щоб допомiг вiдбити Батия. Але той допомоги не дав - задумав сам зiйтися в бою з Бати╨м. Почув таку вiдповiдь Юрiй Iнгварович i закликав собi на допомогу сво©х братiв - князiв Давида Муромського, Глiба Коло-менського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а сина свого, князя Федора Юрiйовича, послав з дарами до безбожного Батия... I прибув князь Федiр Юрiйович до Батия, дари йому принiс i просив не йти вiйною на землю Рязанську. А той дари прийняв i став, брехливий i безбожний, у рязанських князiв дочок i сестер собi на ложе просити. А хтось iз вельмож рязанських по заздростi донiс Бати╨вi, що ма╨ князь Федiр Юрiйович жону-княгиню iз царського вiзантiйського роду - лiпотою i тiлом красна бе зело, краща за всiх. Лукавий i немилостивий Батий розпалився в похотi сво©й i сказав князю Федору: "Дай менi, княже, звiдати красу жони тво╨©, тодi не пiду я на Рязань!" А князь Федiр засмiявся в лице Бати╨вi i вiдповiв: "Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого, жон сво©х на блуд. Коли нас одолi╨ш, тодi i жонами нашими володiтимеш!" Безбожний Батий розлютився i зразу ж повелiв убити князя Федора Юрiйовича, а тiло його кинути на розтерзання звiрам i птицям. Iнших во©нiв лiпших теж повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по iменi Апониця. Заховався вiн i гiрко плакав, дивлячись на свого мертвого господаря. А вночi, побачивши, що нiхто його не стереже, та╨мно поховав його i поспiшив у Рязань до княгинi ╙впраксi© i розповiв, як i за що нечестивий цар Батий убив ©© мужа, благовiрного князя Федора. Княгиня ╙впраксiя стояла в цей час у високому теремi з любим чадом сво©м - князем Iваном Федоровичем. Почувши цi смертоноснi слова, сповненi туги, вона притьмом кинулась з превисокого терема разом iз сином, князем Iваном, прямо на землю i розбилась на смерть... - Янка зiтхнула ще важче i, трохи помовчавши, тихим голосом закiнчила свою оповiдь: - Так розповiдали втiкачi... Таким був князь Федiр Юрiйович, ось так учинила княгиня ╙впраксiя... Чому ж я не можу вчинити так само? Хiба я слабша за не©? У ©© голосi прозвучав вiдчай, i тiльки тепер Добриня швидше вiдчув серцем, нiж осягнув розумом, яка глибока розпука гнiтить душу цi╨© отроковицi. Видно, втiкачi з далеко© Рязанi розповiли ©й про Бати©в погром пiвнiчно© Русi, вона уявила всi тi жахи, якi творили там завойовники, i тепер не може позбутися ©х. Несподiваний прихiд Менгу пiд Ки©в приголомшив усiх мешканцiв мiста, а ©© вразливу душу - особливо, i дiвчина шука╨ виходу iз безвихiдного, на ©© думку, становища, в якому опинилися всi кияни. Справдi, що ©©, як i всiх, чека╨? Життя? В це вона не вiрить. Неволя? ╞© вона бо©ться дужче за смерть. Отже, залиша╨ться смерть. Та як померти, якщо ворог не вб'╨, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться... Ну, що ©й вiдповiсти? - Янко, чому ти дума╨ш, що ма╨ш вчинити так, як вчинила княгиня ╙впраксiя? Може, до цього взагалi не дiйде! Я вiрю, що Менгу не вiзьме Ки╨ва, бо не тi в нього сили, щоб узяти. - А якщо вiзьме? - Тодi я буду поблизу тебе. - I зробиш те, про що я прошу?- - Не знаю. Я захищатиму тебе. - Ну, i за це дякую... А про нашу розмову - нiкому нi слова! Вона швидко вислизнула з кiмнати i тихо причинила за собою дверi. 9 Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усiх ки©вських церков. Крiзь ©хн╨ холодно-басовите гучання проривалися далекi тривожнi голоси: - Мунгали! Мунгали! - До збро©, кияни! На заборола! Янка накинула на плечi покритий зеленим ╨двабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зi стрiлами i стрiмголов кинулася до ворiт. - Куди-и?.. - вибiгла на ганок бояриня Анастасiя. Та дiвчина навiть не оглянулась - хряпнула хвiрткою i на вулицi пiрнула в гамiрливий натовп, що враз завертiв, закрутив i понiс до Золотих ворiт. На вал вели старi скрипучi сходи. Янка поспiшила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько. Тут ©© помiтив Добриня. - Янко! Ти? Сидiла б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жiнкам треба бути на валу! - Хто зна - той чи не той, - огризнулась дiвчина. - Та й ти менi не вказ! Добриня знизав плечима. Зарозумiле дiвчисько! I на вмову не зда╨ться! Що ж - хай iде. У не© батько, брати - нехай i говорять з нею! А тво╨, смерде, яке дiло? Однак i вiн пiшов услiд за нею, ближче до гурту бояр, що з во╨водою Дмитром вдивлялися в далечiнь, на Бiлгородський шлях, по якому наближалися до Ки╨ва загони мунгалiв та валки бранцiв. Уздрiвши дочку, Дмитро насупився. - Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тiльки й не вистачало! Aну, киш менi додому! Янка притупнула чобiтком. - Не пiду! Хоч убий - не пiду! Усiм можна, а менi зась? З чого б то? Бояри засмiялися. - А в тебе, Дмитре, дiвка з перцем! - За словом у кишеню не лiзе! - Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне? - I гарна достобiса! Янка почервонiла, оченята ©© гнiвно блиснули. - Гарна, та не про вас! Пащеку╨те тут, як перекупки на Бабиному торжку[40]! А ще боярами назива╨тесь! Бояри зареготали ще дужче. - Оце дiвчина! I стриже, i бри╨! Тут подав голос Домажир, один з найбагатших ки©вських бояр. - Годi вам! Справдi розпащекувалися! - гримнув вiн. - Я не дозволю насмiхатися з мо╨© майбутньо© невiсточки! Всi затихли. Жарту╨ боярин чи правду каже? I запитально поглянули на Дмитра, але той знiяковiло мовчав. А Янка, що вiд тих слiв здригнулася, як вiд ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дiвочу шийку i кинула йому в обличчя: - Хай ваш Iвор не милиться, бо не буде бритися! Вiд несподiваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся i почав на виду буряковiти. Гострi слова дiвчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестiв смiшок, а дехто вiдверто глузливо пирхнув. - Тобто... Як це розумiти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, зда╨ться, домовилися? Га? - Тiльки не зi мною! - вiдрiзала Янка. - Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесiду з тво©ми батьками, - пром'ямлив Домажир. - Але якщо треба i з тобою, то ми з Iвором прийдемо - погуторимо... Чого ж... У Янки на вустах уже трiпотiла вiдповiдь, щоб злетiти, але тут пролунав голосний крик: - Дивiться, дивiться, татари завертають прямо сюди! Про Янку i Домажира всi враз забули i глянули на дорогу. Монголи з Либiдсько© долини вже вибралися на гору i темною звивистою гадюкою пiдповзали до Ки╨ва. Попереду, в оточеннi нойонiв i баатурiв, похитувався на вороному конi Менту. За ним розтяглеся кiлька сотень вiйська, а в прогалинах мiж загонами брели полоненики, оточенi кiнною вартою. Пов'язанi по десятку чоловiки - в кангах, що незугарне погойдувалися на шиях; жiнки та пiдлiтки - пiд наглядом кiнних дозорцiв, що довгими гарапниками пiдганяли тих, хто вiдставав чи збочував з дороги. А ще далi - валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби... I знову - вiйсько. Над Ки╨вом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався i з болем i ненавистю вигукнув: - Ох, окаяннi! I знову - тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а пiд черепом забилася болiсна думка: "Невже i зi мною таке буде? Невже i мою жону з дiтьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край - на страждання, на смерть?" Вибравшись на гору, до Василькiвського шляху, Менгу з двома сотнями баатурiв та сотнею полоненикiв раптом повернув лiворуч, до Золотих ворiт, i зупинився на майданi, а iнших полонених i здобич сторожа повела вниз, до Хрещато© долини, а звiдти - на Печорське, до Звiринця i далi, через Днiпро, на схiд. Туди ж рушило i все монгольське вiйсько. Менгу пiдвiв голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стiнах мiста, а потiм гукнув: - Кияни! Ваш князь утiк, як останнiй боягуз! Я зневажаю його! Не за©хав навiть у Бiлгород, щоб поснiдати, а дременув далi, залишивши i вас, i всю свою землю напризволяще. Тепер ви самi господарi сво╨© долi, i я ще раз раджу вам помиритися зi мною i визнати владу Бату-хана над Ки╨вом. Обiцяю вам мир i життя, а також прощаю вам вашу провину - побиття мо©х послiв. Ну? Що ви на це скажете? Дмитро вислухав його i, не задумуючись, твердо вiдповiв: - Нi! Ми вiльнi люди i нiчи╨© зверхностi не потерпимо i не визна╨мо! Менгу пiдскочив у сiдлi, посварився на киян камчею. - Нерозумнi! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивiться, що з вами буде! Дивiться, кияни! Вiн махнув рукою - баатури накинулися на пов'язаних мотуззям полоненикiв. Блиснули шаблi, бойовi сокири та шокпари - пролунав болiсний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на бiлий снiг. - Та стрiляйте ж у них! Стрiляйте! - вигукнула Янка, пiдводячи вгору лука. - Чого ж ви сто©те? Стрiляйте! Тятива ©© тонко бренькнула, просвистiла стрiла. Ще кiлька десяткiв стрiл шугнули з валу вниз - на убивць. Але жодна не досягла цiлi - всi впали за якихось двадцять чи тридцять крокiв вiд вершникiв. Менгу зареготав i знову подав знак рукою. Пiдкоряючись його волi, баатури миттю пiдняли сво© луки i, наклавши на них стрiли, завмерли, чекаючи наказу стрiляти. Добриня застережно гукнув: - Пригнiться! Та швидше! Вони влучать у нас! Багато хто, скоряючись його голосовi, миттю пригнувся, але були й такi, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерiгали, як во©ни Менгу готуються до стрiльби. Янка теж вiдкрито стояла на за-боролi, витягала з тула нову стрiлу. Дiвчисько! Нерозурлне дiвчисько! Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до не© i, притиснувши дiвчину до грудей, затулив ©© собою. В ту ж мить цьвохнули довгi монгольськi стрiли, i тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такi ж болiснi скрики. Хтось упав. Янка випручалася з мiцних парубоцьких обiймiв i гнiвно глянула на хлопця. Вона ще не розумiла, що сталося. Губи ©© тремтiли вiд образи, а невеличкi кулачки часто затарабанiли йому в груди. Як вiн посмiв! Та ще й на виду у всього Ки╨ва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздрiла в його спинi стрiлу. По нiй стiкала i капала на зачовганий дощаний помiст яскраво-червона кров. - Ой, що ж це? - Ноги ©© пiдкосилися. - Мiй Боже! До не© пiдскочив во╨вода - пiдтримав. - Ти не поранена, донечко? - Я - нi! А ось вiн... Рятуючи мене... - Я все бачив. Тепер ти розумi╨ш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? - суворо проказав Дмитро i додав рiзко: - Зараз же геть менi додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя! Янка слухняно подрiботiла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрiм Добринi, було поранено ще кiлька чоловiк, серед них Миколу - у передплiччя. Микола смикав стрiлу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невмiло, i стрiла зламалася. - Нiчого тут не робiть - iдiть додому! - наказав Дмитро. - А я вiзьму Добриню i зразу ж за вами! Вiн пiдвiв очi на парубка. - Болить дуже? - Терпiти можна. - Зараз я знайду пiдводу i вiдвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати. - Я сам дiйду, - вiдповiв Добриня. - Рана, зда╨ться, не глибока: стрiла влучила в лопатку. - Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що нашi стрiли не долетiли до татар, а ©хнi на такiй же вiдстанi поранили стiлькох наших! - У них тугiшi, далекобiйнiшi луки, i ©хнi стрiли летять далi, нiж нашi, - вiдповiв Добриня. - Тепер будемо знати, - гiрко сказав Дмитро. - Але якою цiною здобува╨ться наука! А Менгу це знав! - Вiн може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, во╨водо, нашим людям, щоб не висовували без потреби носа iз-за заборола, - тихо промовив Добриня, кривлячись вiд болю. Дмитро обережно виглянув крiзь вузький отвiр бiйницi i вигукнув: - Нi, Менгу вже не скориста╨ться новою нагодою послати в наших безпечних киян ще одну сотню стрiл, вiн тiка╨! Вiн облишив намiр обложити мiсто! Ми врятованi! Боже, невже це правда? На його слова всi кинулись до заборола i, перевiсившись через нього, глянули на широкий перед-брамний майдан, де темнiли тiла побитих полоненикiв, i на заснiжений посад обабiч Василькiвського шляху. I полегшене зiтхання вирвалося з багатьох грудей. Так, Менгу справдi вiдступився вiд думки взяти Ки©в. Вiд Золотих ворiт вiн протореною дорогою спускався вниз, поспiшаючи навздогiн за сво©м вiйськом, що, мов обжертий полоз, поволi виповзало з Хрещатого яру на гору, до Печорського монастиря, i десь там зникало в iмлистiй безвiстi далини. Роздiл II. КАЛИНОВИЙ КУТ 1 Скрипнули дверi - i Добриня розплющив очi. До покою зайшов во╨вода Дмитро у супроводi невисокого, плечистого чоловiка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: i борода, i чуб, i очi, i одяг. Тiльки зуби блиснули снiговою бiлизною, коли вiн розкрив рота, щоб привiтатись. Во╨вода пiдiйшов до лiжка. - Ну, як ся ма╨ш, хлопче? Болить? - Болить. - Я привiв тобi лiкаря. Це гречин Василакiй, вiн подивиться твою рану i зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпiв. - Потерплю, - тихо вiдповiв Добриня i пiдвiв голову. - А як там Менгу? Не повернувся? - Слава Богу, щез, клятий! З Дарницi пiшов прямо на Бориспiль... Не по зубах йому наш Ки©в! Може, обмине нас це лихо? Кра╨м ока спостерiгаючи, як гречин вийма╨ iз дерев'яно© скриньки рiзне лiкарське причандалля, Добриня заперечив. - Нi, не обмине! Ти, во╨водо, не зна╨ш тих людей. Вони хижi i заздрiснi... Вони вже побачили Ки©в, дiзналися про його багатства i не заспокояться доти, доки не вiзьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла! - Отже, ти вважа╨ш, що Менгу лише розвiдував пiдступи до Ки╨ва? - Тiльки так... Правда, вiн покладав деякi надi© на сво©х послiв, якi повиннi були умовити киян пiддатися йому по добрiй волi, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околицi мiста, роздивився все, що мiг, i повернувся назад, до Батия... - Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж? - От сього не знаю. Може, скоро, а може, влiтку чи восени... Це вже як йому заманеться. Во╨вода замислився. На його крутому лобi туго зiйшлися до перенiсся густi брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку. - А може, й не прийде? Все ж може трапитися - до весни правець його схопить або якась iнша болячка задушить. От i не прийде! Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився вiд болю. - Ну, сподiватися на таку випадковiсть не слiд. Батий ще не такий старий i не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його мiсце стане Менгу або хтось iнший з Чiнгiсханових нащадкiв. Може, ще безпощаднiший! Пiдiйшов лiкар - i ©хня розмова припинилася. Гречин присiв на лiжко, поклав пораненому долоню на лоба. - Повернись-но, хлопче, до мене спиною - я подивлюся, що там у тебе. Добриня обережно перевернувся i тут же засичав: несподiваним ривком лiкар висмикнув iз тiла наконечник стрiли, що вже встиг вкипiти в рану. - Ой! Василакiй притримав його за плече. - Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зiпсована кров! Тобi пощастило: стрiла наприкiнцi польоту втратила пробивну силу i застряла в лопатцi, але кiстки не роздробила. - I несподiвано запитав: - Жону ма╨ш? - Нi, не маю. - Ну, то до свадьби заго©ться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! - Василакiй вiдрiзав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани i туго перев'язав довгим тонким рушником. - Вiдпочивай! А я завтра навiдаюсь... Зiбравши сво© речi, вiн безшумно вийшов. - Тиждень чи два! - вигукнув Добриня, коли дверi зачинилися. - Нiяк менi лежати тут тиждень чи два! - Чому? Хiба тобi тут погано? - нахмурився боярин. - Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живi там мо©? А може, порубанi-пострiлянi? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю? - Я розумiю тебе. Але не поспiшай - видужай спочатку! Якщо тво© родичi живi-здоровi, то й через тиждень чи два побачиш ©х, а якщо нi - то нi сьогоднi, нi через тиждень уже нiчим ©м не зарадиш, - сказав Дмитро i, несподiвано сiвши на лiжко, нагнувся i поцiлував Добриню в чоло. - Дякую, друже мiй, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував ©©! Я довiчний твiй боржник. Довiчний!.. Добриня знiяковiв. - Я радий, що Янка жива й неушкоджена. ╞й не варто було йти на вал. Я казав ©й про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна. - Нiде правди дiти, - погодився боярин. - Найменшенька вона у нас - от i розбалували. Особливо прив'язалися до не© ми з бояринею, коли зник Iлько... От ми всю любов нашу перенесли на Янку... Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мiй... А тепер - лежи i видужуй! Може, тобi щось треба - кажи! Все тобi буде - ©жа, одяг, кiнь, зброя! Все буде! - Дякую, боярине, за щедрiсть... Але зараз менi нiчого не треба. Хiба що одну дрiбницю - ножицi i дзеркальце, щоб пiдстригти сво© патли, що вирослi©, як у попа, та бороду й вуса пiдправити або й зовсiм обстригти. Дмитро усмiхнувся. - Тiльки й того?.. Я зараз пришлю Василакiя. Вiн не тiльки умiлий, знаючий лiкар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так i зробить... Цей гречин - на всi руки майстер. Гречин не забарився. На цей раз вiн принiс з собою не чорну скриньку, а велику дерев'яну тацю, на якiй стояв глек з окропом, лежали ножицi, грецька бритва з тонкою ручкою iз баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребiнець. - Хочеш стати гарним, юначе? - Хочу стати молодим. - Молодiсть та здоров'я - то i ╨ краса... Помаленьку пiдводься i сiдай на стiлець - я почаклую бiля тебе. Ось так! - Василакiй узяв до рук гребiнця i ножицi. - Але спочатку поглянь на себе. Бачиш? Добриня заглянув у пiднесене гречином добре вiдполiроване жовтувате дзеркало i побачив у ньому незнайомого, зовсiм чужого чоловiка з патлатою .кучмою на головi i густою скуйовдженою бородою. Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася! Вiн уперше так зблизька i так пильно розглядав себе, бо ранiше мiг робити це, лише дивлячись у воду, i був здивований i збентежений тим, що побачив. - Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всiх! - не втримався вiд зiтхання Добриня, повертаючи дзеркало лiкаревi. Василакiй блиснув зубами. - Ось що таке молодiсть! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мо© лiта цього вже не вiдчува╨ш! - Скiльки ж вам? - З пiвсотнi звернуло...- i Василакiй почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба. - Ви служите у боярина? - Я служу, юначе, кожному, хто потребу╨ мо╨© допомоги. В тiм числi i во╨водi Дмитру та його домочадцям. Дверi багатьох ки©вських вельмож широко i гостинно розчиняються передi мною. Навiть князiвськi. Бо хвороба нiкого не мина╨. - I давно ви вже в Ки╨вi? - Та вже встиг стати справжнiм киянином, бо при©хав на Русь за п'ять лiт до того, як помер князь Рюрик[41], батько князя Володимира Рюриковича. - Ого, тридцять лiт! А додому не тягне? - Ще й як тягне! Як згадаю сво© Салонiки, то, зда╨ться, на крилах пролетiв би, аби хоч раз глянути на рiднi мiсця, на голубе море, на дикi гори, на дорогi серцю могили матерi та батька... Батькiвщиною, мiй юначе, завжди ╨ та земля, де ти прожив першi двадцять лiт, а потiм проживи ти в iншому, навiть кращому, мiсцi i сорок, i шiстдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства i тво╨© юностi, бо дитячi та юнацькi почуття i враження, свiжi, чистi, найсильнiшi, залишаються в серцi назавжди. А ще коли та земля - прекрасна Еллада... Василакiй поклацав ножицями i надовго замовк, задумливо задивившись у вiкно. - То чому ж вам не повернутися додому, лiкарю? Що вас тут трима╨? Гречин знову заклацав ножицями - заходився стригти бороду. - Не так це все просто, голубе... Бiльшу частину життя я прожив тут, у Ки╨вi, тут одружився, завiв дiтей, збудував будинок, маю добрий зарiбок. Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домiвку, а тепер, коли постарiв, все частiше в серце навiдуються спогади про батькiвщину, мою милу Елладу, все дужче хочеться туди... Та як по©деш? Дружина-русинка не пуска╨ - бо©ться, що помру в дорозi чи половцi в полон потягнуть, сини та дочки теж вiдмовляють. Ну, а внукiв, мо©х маленьких горобенят, сам не в силi залишити... Дома навряд чи застану я кого-небудь живого iз сво©х: батьки ще при менi померли, брати та сестри,- а я був наймолодший,- теж, мабуть, досi Боговi душi повiддавали. Кого я там зустрiну, хто мене привiта╨ - племiнники та племiнницi? Я не знаю, чи вони взагалi ╨ у мене, а якщо ╨, то не дуже зрадiють дядьковi, якого носило по свiтах аж цiлих тридцять лiт! Розмова не заважала Василакi╨вi працювати. Довкола на пiдлозi вже лежали купи обкарнаного з Добринино© голови та бороди волосся. Вправнi рухливi пальцi швидко вмокнули тугу волосяну щiточку в окрiп, збили в невеличкiй мисочцi мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине обличчя, аж тому стало лячно, i спритно вхопили невеличку бритву, що скидалася на вузький ножик з прямою кiстяною колодочкою. Шкребучи Добринину щоку, Василакiй вiв далi: - Ки©в став для мене другою батькiвщиною. Отож одна живе нинi направду передi мною, перед мо©ми очима - Русь, а друга, Еллада,- в мо╨му серцi. Як спомин... Я вже змирився з думкою, що нiколи бiльше не побачу сво╨© кохано© Грецi©, нiколи не вдихну на повнi груди неповторного запаху лавра та магнолi©, не почую плескоту хвиль найласкавiшого в свiтi моря - Егейського. Тут уже i помиратиму... - Ну, що ви, лiкарю! Навiщо такi сумнi думки? - Е-е, голубе, ми короткочаснi гостi на цьому свiтi. Не встига╨ш надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вiчнiсть уже стука╨ до тебе в дверi - виходь!.. Добре, що Менгу-хановi не захотiлося мерзнути пiд валами Ки╨ва. А коли б трапилося навпаки? От i був би кiнець! Може, не всiм, та багатьом. Бо я не вiрю, що Ки©в витрима╨ облогу. Адже Переяслав i Чернiгiв не витримали, а захисники там не менш мужнi, нiж нашi! - Василакiй намочив у гарячiй водi рушничок i витер ним залишки мила на Добрининому обличчi.- Ну, парубче, тепер видно, що ти й справдi парубок, а не старий дiд! Поглянь у дзеркало! Впiзна╨ш себе? Це, братику, мистецтво - змiнювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а ми, греки, здавна це робимо... - Однак у вас борода! Василакiй усмiхнувся. - З ким поведешся, у того i наберешся! - i подав дзеркало. Добриня глянув - i обiмлiв. - Ой! Невже це я? На нього дивилося чи╨сь чуже, незнайоме обличчя: худi, обсмаленi морозом щоки блищали, як вичинена шкiра. Тепер, коли раптом не стало вусiв i бороди, виразнiше видiлялися брови i особливо очi, що ненапружено слiдкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий днiпровською водою, а нинi пiдрiзаний над чолом i поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупнiй довгастiй головi. Щоб краще себе розгледiти, Добриня повернувся до вiкна. Та рiзкий бiль у спинi пронизав його тiло наскрiзь. Вiн схитнувся, випустив дзеркало. - Ти забув, хлопче, що нинi одержав гостинця вiд Менгу-хана, - пробурчав Василакiй, пiдхоплюючи його попiд руки. - Лягай, сину, лягай - i не ворушися! I допомiг йому добратися до лiжка. 2 Поки Василакiй, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи бiль, тихо лежав на лiвому боцi, обличчям до вiкна, i дивився крiзь вузькi шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останнi'два днi, i не вiрив сам собi. Мов крiзь марево, ввижалося жовте, з рiдкими вусами i такою ж рiдкою бородою обличчя Менту, купання у днiпровському прогно©, сперечання Жокте з киянами i вбивство послiв, а сьогоднi - вбивство у вiдповiдь цiло© сотнi полоненикiв... Невже це не сон? Невже вiн сам був учасником цих страшних подiй? Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нинi лежить у чистiй постелi ки©вського тисяцького, ще вчора за сво╨ життя, яке кожно© митi могла обiрвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогоднi вiн вiльний i тим - щасливий. Яке це щастя - бути вiльним! Не бути рабом! Вiн не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним дверi. Бiль поволi затихав, при╨мне тепло огорнуло його зi всiх бокiв, i, сам того не помiчаючи, вiн склепив повiки... Прокинувся вiд того, що вiдчув на собi чийсь пильний погляд. Розплющив очi - i побачив посеред хоромини Янку з великою дерев'яною тацею в руках. Вiн ще не зовсiм прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрiмоти, а тому подумав, що побачив ©© ввi снi. Вразив його погляд дiвчини i вираз ©© обличчя: на ньому вимальовувався крайнiй подив. Йому навiть здалося, що вона аж злякалася i ось-ось випустить з рук тацю, на якiй принесла йому вечерю. Ця думка остаточно вивела його iз сонного зацiпенiння - i вiн пiдняв голову. - Янко, ти? Дiвчина злякано вiдступила на крок. - А ти... хто? Це здивувало його. - Як - хто? Я - Добриня... - Вiн пiдвiвся, сiв на лiжку i, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усмiхнувся. - А-а, ось чому ти сумнiва╨шся... Що я без бороди та вусiв? Правда? Так це ж ваш Василакiй, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впiзнав! А я таки справдi Добриня! ©й-богу, я! Янка все ще пильно приглядалася до нього, нiби сумнiвалася - вiрити чи не вiрити. Потiм поставила тацю на стiл i тихо сказала: - Ось - матiнка прислала тобi вечерю... ©ж!.. I поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував вiд поранення або й смертi... Я вдячна тобi, а особливо - тато та мама... Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало... А я тебе справдi спочатку не впiзнала - аж сторопiла, побачивши зовсiм чужого чоловiка. А тепер бачу: нiс i очi - тi ж... - Добре, що хоч по носу впiзнала. - Ледве впiзнала - так ти змiнився! То був старий смерд, а тепер - нiби молодий боярин або й князь! - Ого! - усмiхнувся Добриня. - Якi в тебе крайнощi! То був старий - тепер став молодим. Був раб, смерд - тепер боярин або й князь... Так, чого доброго, я ще й справдi високо носа задеру! - Ну, не дуже задирай! - фиркнула Янка. - Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити i в князiвський чи боярський одяг! Вона навiть вередливо притупнула ногою. - А я й не ряджусь в ©хнiй одяг, - серйозно вiдповiв на те Добриня, зачеплений за живе. - Куди менi! Аби лиш трохи заго©лася рана, так i полечу в свiй Калиновий Кут! Якщ