одну нiч посивiлий, став поруч з Добринею - мовчки глянув униз. Добринi хотiлося спитати про Миколу, та не наважувався. Як спита╨ш, коли i так видно, яке горе налягло на старого? Спитати - завдавати нового болю, ще одного удару... Перегодя, нiби вiдчуваючи за собою якусь провину i караючись нею, во╨вода, не повертаючи голови, тихо, з мукою в голосi сам сповiстив страшну вiсть: - Не стало Миколи... Перед свiтом душа його вiдлетiла вiд нас... - Боже правий! - прошепотiв Добриня.- Яке горе! - Приходь перед вечором - похова╨мо... У нас на подяiр'©, бо всi кладовища мiськi за межами мiста i нам тепер недоступнi... Приходь! Роздiл VII. ПАДIННЯ КИ╙ВА 1 Минув мiсяць падолист. Хоча пiсля взяття Подолу Батий поклявся Вiчним Небом, що заморить киян голодом, якщо не здадуться, i горластi терджумани прокричали цю погрозу бiля всiх ворiт мiста, Ки©в не здавався. Дмитро твердою рукою установив серед городян суворий порядок: зiбрав усi припаси - раз на день кожен отримував миску кашi або кулешу. Звичайно, вiд цього ситий не будеш, але нiхто не вмирав голодною смертю. Та настрiй в обложених був пригнiчений. Гасла надiя на те, що ворог, не домiгшись успiху, знiме облогу i вiдступить. Нi, вiн стояв, як i ранiше, непорушне. По горбах та долинах горiли вогнi, темнiли юрти, вешталися во©ни, мчали гiнцi, ревли верблюди, iржали конi - i вiд усього цього у киян ставало тужно на душi. Та скiльки ж це катування, це морiння голодом триватиме? Рано-вранцi першого грудня весь Ки©в почув глухе рiвномiрне гупання - гуп, гуп, гуп! Воно доносилося з Хрещатого яру, вiд Лядських ворiт. Дмитро перервав снiданок - вiдклав набiк ложку, стривожено глянув на домочадцiв. - Зда╨ться, Бати╨вi увiрвався терпець. Не ждеться йому - почина╨ приступ! Сiдлайте, хлопцi, коней - по©демо! Поки во╨вода з синами збиралися, Добриня метнувся до стайнi - осiдлав i вивiв коней. До Лядських ворiт вони прискакали, коли почало розвиднятися. Швидко пiднялися на вал i з його висоти глянули навколо. Внизу стояли три пороки, накритi для захисту вiд стрiл щитами з довгих соснових ворин та бичачими шкурами. Один бив у браму, iншi - в сумiжнi з брамою стiни. Вал здригався, осипався, ворота стугонiли, трiщали, вежа колихалася, нiби пiд нею ворочалося якесь велетенське страховисько. Звiдусюди поспiшали кияни. Прибiг задиханий боярин Домажир, витер спiтнiле чоло. - Що, Дмитре? Почалося? - Зда╨ться, почалося,- похмуро вiдповiв во╨вода.Глянь, скiльки пре ©х сюди! По Хрещатiй долинi густо, не поспiшаючи, наближалися пiшi загони, ставали на перестрiл - кожен на визначеному мiсцi, во©ни клали шити на землю i всiдалися на них, чекаючи свого урочного часу. Потiм проскакав кiнний загiн - вершники спiшилися на тому боцi Хрещатика, на високому горбi, звiдки можна було заглянути в мiсто, на тi його вулицi, що з Гори спускалися до Лядських ворiт. То прибули монгольськi во╨води. - Невже сам Батий серед них? - спитав, нi до кого особисто не звертаючись, Домажир. Йому нiхто не вiдповiв. Батий чи Субедей, Менгу-хан чи Бурундай - хто розбере ©х здалеку? Та й яке це ма╨ значення? Все вiдбува╨ться по волi Батия, цей приступ теж. Прибуття во╨вод лише свiдчило, що чекати нападу недовго. Дмитро не став гайнувати часу на зайвi розмови. Передусiм розпорядився вдарити на сполох - закликав народ на вали. Звелiв найбо╨здатнiшi сотнi стягнути вниз, до Лядських ворiт, i кожному сотниковi визначив мiсце - дiлянку валу, яку той мав захищати. До заборол поставив найлiпших лучникiв та списометальникiв. Решту озбро╨ного люду залишив унизу - будувати внутрiшню загату, грiти в казанах смолу та варити кулiш чи просто чекати свого часу. До Лядських ворiт все бiльше i бiльше прибувало народу. Во©ни ставали таборами по ближнiх вулицях, майданах та дворах, навiть у будинках, звiдки поспiшно втiкали мешканцi, що не могли тримати зброю в руках. Пiдтягували сво© сили i монголо-татари. Увесь розлогий Хрещатий яр уже кишiв ратним людом, що на очах у киян готувався до приступу - пiдносив ближче до валiв штурмовi драбини, бичами i шаблями пiдганяючи полоненикiв, що йшли неохоче, шикував сво© сотнi i встановлював казани над багаттями, щоб варити сорбу. Час спливав швидко - напруження наростало. Кияни бачили всi приготування ворога, але зашкодити ©м нiчим не могли. Добриня тримався бiля во╨води, щоб бути у нього пiд рукою: захистити вiд випадково© стрiли чи виконати перше-лiпше розпорядження. А що мунгали поки що не стрiляли i розпоряджень не надходило, то у нього була можливiсть дивитися, стежити за ворогом i думати. Чи вiрив вiн у те, що Ки©в висто©ть? Вiрив. Вiн знав, якi мiцнi, майже неприступнi ки©вськi вали. За всю iсторiю мiста жодному нападниковi не пощастило взяти ©х приступом/ Iнодi Ки©в здавався добровiльно князям, що хотiли сiсти на великокнязiвський стiл i були любi городянам, зокрема боярству,- ©м кияни вiдчиняли ворота. Iнодi ворог проникав силою, пiдступом чи обманом - теж крiзь ворота. Але щоб через вал - такого не бувало. Батий, безперечно, розумiв, що лiзти на вали - смертi подiбно. Тому й вирiшив шукати щастя бiля Лядських ворiт. Чому саме тут? Щоб вони були слабшi, менш укрiпленi за Бiлгородськi, Михайлiвськi, Подiльськi чи тим бiльше Золотi - нi. Причина, мабуть, у тому, що до них був зручний пiдступ - рiвний, як долоня, а не похилий чи й зовсiм стрiмкий, як до iнших ворiт. Окрiм того, тут поряд, у струмку, що тiк по Хрещатому яру, було вдосталь чисто© джерельно© води та дров з лiсу, який пiдступав майже пiд стiни мiста. Бо як же бути вiйську без води, як готувати ©жу без дров? Та найголовнiша причина, чому Батий вибрав для штурму Лядськi ворота, полягала не в цьому, а в тому, що насупроти них, за якихось двi чи три гони, здiймалася висока крута гора з уступами, звiдки Бати╨вi та його во╨водам вiдкривалося пiв-Ки╨ва. Звiдти було видно все, що вiдбувалося i на валу, i в мiстi. До того ж i сонце, якщо буде ясний день, допомагатиме хановi, бо свiтитиме в вiчi киянам i заслiплюватиме ©х. Ось i зараз мунгальськi во╨води, серед яких, напевне, сто©ть сам Батий, пильно зирять на мiсто, радяться, як краще, легше i без великих втрат прорвати його оборону. До полудня били пороки, до полудня тривога холодила серця киян. Витримають ворота чи нi? Не витримали. Пiсля полудня затрiщали, повалилися, а вал, по якому без угаву гамселили дубовi "барани", обсунувся i разом з частиною дерев'яного заборола упав у рiв. У цей пролом вiдразу ж хлинув тумен темника Бурундая. Тисячi горлянок при цьому дружно проквоктали свiй грiзний бойовий клич "кху, кху", пiдхоплений усiм монгольським вiйськом. Незабаром вiн перерiс у грiзний рев - гурракх, гурракх! З цi╨© митi час для киян перестав iснувати. Почався безперервний кривавий пир, що тримав рiвно шiсть дiб, страшний пир, похмелятися пiсля якого кривавим вином довелося нашому народовi пiвтисячолiття[95]. 2 Щоб пiдтримати вiдчайдушний порив Бурундая, монгольськi катапульти метнули на Ки©в цiлi кошелi камiння. Воно градом упало на вали, на вулицi та будинки, на во©нiв, що запруджували ©х, калiчачи тих, хто не встиг сховатися чи прикритися щитом. Потiм услiд полетiв китат-ський вогонь. Вiн вибухав на сiрому гонтi дахiв, сичав, шипiв, та сире дерево не хотiло займатися. Потiм спiвучi монгольськi стрiли затьмили киянам бiлий свiт. Летiли вони густо, гули, мов тисяча бджолиних ро©в, i пiд ©хнiм прикриттям сотнi полоненикiв, пiдстьобуванi бичами, з драбинами в руках помчали вперед. За ними рушили тумени Гуюк-каана та Субедея. Щоб вiдвернути увагу киян вiд Бурундая, вони мали штурмувати прилеглi до Лядських ворiт вали. Кияни зустрiли ©х ро╨м стрiл. Десятки баатурiв раптом спiткнулися i впали пiд ноги сво©м товаришам. Це роздратувало, розлютило живих. Жахливий крик прокотився понад Хрещатим яром: - Ур! Ур! Бий! Бий! I темна людська лавина покотилася на Ки©в, хлюпнула по драбинах шпарко вгору, сподiваючись одним ударом зiпхнути киян з валу. ╞х пiдтримали стрiльцi, що йшли позаду. Вони зупинилися, викинули перед собою луки; натягли тятиви - i ро© стрiл, ще густiшi, нiж ранiше, змусили киян заховатися за темнi дерев'янi за-борола. - Стрiляйте! Стрiляйте! - гукнув Дмитро, сам пускаючи стрiлу за стрiлою.- Бийте тих, що попереду! Скидайте донизу! Метайте камiння! Сипте пiсок! Лийте розтоплену смолу! Вiн висунувся iз-за заборола, наклав стрiлу, прицiлився - i тут же голосно скрикнув: - Ох! - i випустив лука. До нього кинулися Добриня i во╨водич Степан, нахилилися над ним. - Що, во╨водо? Що, батьку? Дмитро пiдняв лiву руку - в нiй стримiла закривавлена стрiла. З ©© оперення на брудний дощаний помiст капали яскраво-червонi краплини кровi. - Боже, яке горе! Добриня стягнув з поранено© руки боярина шкiряну рукавичку, ножем розiтнув рукав каптана. Стрiла пронизала передплiччя наскрiзь, якраз посерединi мiж зап'ястям i лiктем, але зда╨ться, кiсток не зачепила. - Зараз, во╨водо, зараз! Потерпи! Я перев'яжу! - I витягнув з кишенi тугий згорток тонкого полотна. - Треба ©хати додому, до Василакiя,- сказав Степан. - Нi, нi,- швидко заперечив Дмитро.- Додому я не по©ду. Привезiть Василакiя сюди! - Але ж така рана, батьку! Це не жарт! - Рана як рана! Поболить - i перестане... Я залишаюся тут, на валах, з людьми! Хiба я можу пiти звiдси в таку хвилину? Добриня тим часом наклав пов'язку, натягнув бояриновi кожуха, а саму руку пiд'вязав на грудях, перекинувши перев'язь через шию. Дмитро пiдвiвся. - От i добре. Тепер i Василакiя не треба. Та й що тут Василакiй зарадить, коли наступна стрiла влучить уже не в руку, а в груди? Ходiмо! Звiстка про те, що поранено во╨воду Дмитра, блискавично поширилася по валах. Люди засмутилися. Хто ж тепер очолить оборону? Крiм нього - бiльше нiкому! А ворог суне як навiжений! I скiльки його - тьма-тьмуща! Ось вiн густими рядами наближа╨ться до Лядських ворiт, пре в пролом, ось уже ставить драбини в тих мiсцях, де вали цiлi, i лiзе вгору, мов комашня. А тут таке лихо - замовк голос боярина. Хто ж скаже, що робити? Хто пiдбадьорить у цю скрутну хвилину? Хто замiнить досвiдченого во╨воду, якому вiрили всi? Тому коли Дмитро пiдвiвся i з надбрамно© вежi гукнув на обидва боки так дужо, що його голос перекрив гамiр бою, кияни вiдразу пiднеслися духом. - Во╨вода! Во╨вода Дмитро! Живий! Вiн з нами! Слава Богу! - Я з вами! З вами, братове! Тримаймося! Биймо супостата! Не пустимо його в Ки©в! Помремо, а не пустимо! - гримiв голос во╨води. 3 Штурмом Лядських ворiт керував сам Батий. Разом iз Субеде╨м та сотнею охоронцiв, закутих у шкiрянi панцири, обшитi залiзними пластинками, вiн стояв на протилежному схилi Хрещатого яру i стежив за ходом бою. Щоб приголомшити киян, якi несподiвано вчинили сильний спротив, вiн перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенiв - свою гвардiю. - Рано,- скривився Субедей.- Рано вводити в дiло найкращi вiйська. Похiд тiльки-тiльки розпочина╨ться, а ми можемо втратити половину "безсмертних"! Батий завжди прислухався до мудрих порад свого "вiрного пса" Субедея, але тут заперечив: - Киюв - столиця землi орусутiв. Могутнiшого мiста тут нема╨! Упаде Киюв - пiдкориться менi вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною корпусу "безсмертних". Субедей, ╨диний з монгольських полководцiв, хто не боявся не погоджуватися з думкою Бату-хана, закрутив носом. - Твоя воля, джихангiре, але я так не зробив би. Батий насупився i незадоволено глипнув на старого. - Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутiв, я по©ду спати, а ти без мене виведеш кешиктенiв з дiла. Вiдбiрнi загони монгольсько© гвардi© ринули на приступ. ╞х миттю пiдтримали тисячi лучникiв, що випустили на ки©вськi вали хмари стрiл. Заскрипiли, загуркотiли катапульти, метаючи угору важке камiння, закричали, лiзучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди, що паслися по Хрещатiй долинi, вискубуючи помiж деревами та кущами пожухлу вiд осiннiх заморозкiв траву. Зiрвалися з дзвiниць та прилеглих до Ки╨ва лiсiв згра© гайвороння i, зловiсне крячучи, затьмили пiвнеба. Перед вечором "безсмертним" пощастило здертися на вали обабiч Лядських ворiт i на самi ворота, i тут зчинилася жорстока рiзанина. Кияни не вiдступали, але й не мали сили скинути ворога вниз. Все новi й новi монгольськi десятки i сотнi здиралися вгору i ставали на мiсце загиблих. Жодна з сторiн не пiддавалася. Рубалися шаблями, мечами, кололи списами-сулицями, рiзалися захалявними ножами та кличами, били по головах була-вами-шокпарами, чеканами, залiзними ядрами, прикрiпленими до коротких мiцних ланцюгiв. Гам, крик, лайка, стогiн, прокляття, дзвякiт залiза, тупiт нiг, важке дихання тисяч осатанiлих людей, що зустрiлися в смертельному герцi, приглушували й отуплювали свiдомiсть. Кров iз перерiзаних жил i мозок з розтрощених черепiв забризкували все довкола рожево-кривавими плямами. Ноги бiйцiв ковзали на залитому кров'ю дерев'яному помостi. Вiдколи на високих горах над Днiпром стояло це древн╨ мiсто, воно не знало подiбно© сiчi. Батий нетерпляче созався в сiдлi. Чому застряли "безсмертнi"? Чому не йдуть уперед? Яка сила стриму╨ ©х? Вiн посилав усе новi й новi сотнi i з надi╨ю витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподiваний опiр киян. Та сотнi танули, рiдшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад нi на крок! Прокляття! Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помiча╨ нетерплячки дгжихангiра, i спокiйно, пiдкреслено спокiйно спостерiгав за бо╨м на стiнах. Коли на Хрещату долину опустилися вечiрнi сутiнки i все довкола почало покриватися сiрою млою, Батий коротко кинув: - Нiчого не видно. По©ду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, i ти, Субедею, закiнчиш розпочате - до ночi ввiрвешся в мiсто. - Гаразд, Са©н-хане,- буркнув старий.- Будь спокiйний! Як тiльки Батий у супроводi охорони вiдбув у свiй стан над Либiддю, Субедей пiдкликав темника Бурундая i, не пiдвищуючи голосу, тихо проскрипiв: - Ми вже втратили половину "безсмертних". Iншi стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи ©х iз бою, а натомiсть пошли свiй тумен i постарайся збити орусутiв зi стiн. Уранцi ми повиннi бути в Ки╨вi! Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидiти в теплiй юртi i попивати кумис, а не воювати, але проявляти сво© почуття боявся: старий полководець був не тiльки улюбленцем давно померлого Чiнгiсхана, а й вiйськовим радником Са©н-хана. Тому мовчки схилив голову i буркнув: - Слухаюсь i пiдкоряюсь! Iз вводом свiжих вiйськ бiй розгорiвся з новою силою. В Ки╨вi спалахнули пожежi, що осявали все довкола мерехтливим кривавим свiтлом, i на валах було видно, як удень... 4 Опiвночi бiй на валу затих. Вичерпалися сили обох сторiн. Нiби збiгла потоками остання вода зi ставу - i колеса зупинилися, млин став, важкi кам'янi жорна, що гуркотiли без угаву цiлий день, перетираючи зерно на борошно, заглухли. Аж дивно стало - над Ки╨вом раптом запала холодна зимова тиша, а смертельно зморенi во©ни - i кияни, i монголо-татари - де стояли, там у знемозi й попадали на ще теплi трупи загиблих, щоб вiдпочити, перевести дух. Добриня обiперся спиною на внутрiшню стiну заборола, важко дихав, але меча з руки не випускав, готовий у першу-лiпшу мить знову стати на рiвяi нрги i зчепитися з ворогом у двобо©. В головi гуло, ноги тремтiли, а по всьому тiлу розливалася важка нелюдська втома. Та перепочити не пощастило. З темряви до його слуху долинуг чийсь приглушений голос: - Добрине! Ти живий? Во╨вода кличе! Хутчiй! - Iду! - вiдгукнувся вiн i, переступаючи через мертвих, поранених та живих, що лежали вперемiш, направився до надбрамно╞ вежi, яку мiцно утримували кияни. Тут темнiло кiлька постатей. Во╨вода сидiв у кутку, на лавi, поклавши поранену руку на стiл. Обличчя його зблiдло, на чолi у вiдблисках свiчки мерехтiли дрiбнi краплинки поту, в очах - страждання. Його рану щойно перев'язав Василакiй, i серце старого боярина заходилося вiд щемкого болю. Та, побачивши Добриню, вiн пересилив себе i усмiхнувся. - Живий? - Живий. - Не поранений? - Бог милував. - От i добре... Бо тут одна божевiльна не вiрить. Прибiгла посеред глупо© ночi, щоб переконатися, що ти живий i не поранений... З темного кутка раптом почувся докiрливий голос Янки: - Таточку! Во╨вода усмiхнувся знову. - Ну, що там - таточку! Виходь! Виходь на свiтло! Хай усi бачать, яка в мене неслухняна дочка! Я наказав ©й сидiти вдома, а вона прибiгла сюди, в саме пекло... - Я принесла вам ©сти,- буркнула Янка, метнувши бистрий погляд на Добриню.- I йшла не сама, а з Василакi╨м. I менi зовсiм не було страшно! А питала я за всiх - i за тебе, i за Степана, i за Iллю, i за... Вона на мить замовкла i знову кинула погляд на Добриню. Скориставшись цi╨ю паузою, во╨вода з лукавинкою в голосi закiнчив: - Авжеж, i за Добриню... Тiльки менi чомусь зда╨ться, що найперш - за нього! - Таточку, який-бо ти! - Е-е, що правда - то не грiх! - махнув здоровою рукою Дмитро i зразу ж посуворiшав:- Але я забороняю тобi з'являтися там, де небезпечно! Зразу ж повертайся додому! А Добриня проведе тебе! - Таточку! Та во╨вода вже пiдвiв очi на Добриню. - Проведи ©©, хлопче, щоб не боялася. А по дорозi зайди в собор свято© Софi©, розшукай i╨ромонаха Iяникiя i дiзнайся, чи переховав вiн у надiйне мiсце бiблiотеку князя Ярослава i куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб зробив це негайно. Iди i не барися - мунгали з зорею знову розпочнуть приступ, i ми повиннi стягнути сюди всi сво© сили! Iди! Добриня був страшенно вражений словами во╨води. В дещо жартiвливому тонi вiн перед усiма присутнiми розкрив сiмейну та╨мницю - кохання дочки Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. I не тiльки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення, наказ провести ©© додому i повернутися з ранковою зорею? Але ж що це все означа╨? Чому Дмитро так явно розкрив Янчину i його та╨мницю? Чому стурбувався долею бiблiотеки? Чи не дума╨ вiн, що кияни не стримають ворожого натиску? Невже не сьогоднi-завтра Ки©в упаде? Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко вклонився i мовчки рушив до виходу з тiсного примiщення вежi. На сходах оглянувся - Янка йшла за ним. Вiн схопив ©© за руку. - Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий, що знову бачу тебе! - не стримав вiн почуттiв, що переповнювали його. - Я теж, Добрику,- шепнула дiвчина.- Я теж! - Але батько каже правду - тут дуже небезпечно! - Я не слiпа - бачила. Навiть стрiляла з лука. - Ну от! Так i загинути можеш! - А ти? Навiщо ж менi тодi жити? Вiн допомiг ©й зiйти на землю, i вони, взявшись за руки, попростували на Гору, до собору свято© Софi©. I╨ромонаха Iяникiя знайшли вiдразу, як тiльки заглянули до примiщення бiблiотеки. У великiй кiмнатi з порожнiми полицями було напiвтемне. Тiльки в дальньому кутку на столi коптiв недогарок свiчки, а бiля нього, над аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця. На скрип дверей чернець вiдклав перо i, пiдвiвшись, пiшов назустрiч. - Якi пiзнi гостi! Мир вам! - Мир домовi цьому,- привiтався Добриня.- Ми вiд во╨води Дмитра. Це його донька Янка, а я - Добриня. I╨ромонах перехрестив ©х. - Що ж вас привело до мене? - Бiблiотека, отче. Во╨вода просив запитати, чи переховав ти ©© в безпечне мiсце i куди. Iяникiй пильно глянув на обох, зморщив лоба. - Бiблiотеку я переховав. Бачите - порожньо стало тут, а було стiльки книг! Вся мудрiсть людська лежала на цих полицях, а тепер - пустка! - Де ж ти заховав ©х, отче? - Де заховав? Не скажу! Книги - дорожчi за золото! Не скажу! Дсбриня скипiв. - Але ж во╨вода просив дiзнатися! - Во╨водi скажу, ╨пископовi скажу, а бiльше нiкому! - суворо вiдрiзав i╨ромонах.- ©м належить знати, а вам - нi! Я ось написав, де заховав книги, i записку цю покладу в тайник. У кожному соборi, в кожнiй церквi та в монастирях ╨ такий тайник, про який зна╨ тiльки владика та князь або во╨вода. Якщо я загину, владика прочита╨... - А якщо й вiн загине? - Во╨вода знатиме. Хтось iз нас трьох та залишиться... А хiба так сутужно на валах? Невже окаяннi вiзьмуть Ки©в? - Не знаю,- глянув на Янку Добриня.- Не знаю. Але сила у них велика. - Все в руцi Божiй! - перехрестився i╨ромонах.Iдiть! Добриня i Янка зачинили за собою дверi, вийшли за ворота i повернули в темний провулок. Тут Янка зупинилася, схлипнула i, впавши Добринi на груди, раптом заридала. Добриня сторопiв. - Янко, чого ти? Що з тобою? Дiвчина заридала ще дужче, притиснулася щокою до його кожуха. - Добрику, Добрику! - вигукнула крiзь сльози.- Та невже ж це всьому кiнець - нашому життю, нашому щастю, нашому коханню? Боже, навiщо ти кара╨ш нас? За якi грiхи? Ми ж нiчого не заподiяли поганого нi тобi, нi людям, нi тварям земним! Боже! Ми ж не нажилися! Добриня обняв ©©, гладив плечi, що здригалися вiд плачу, цiлував мокрi очi i щоки, заспокоював, умовляв, як дитину, щоб перестала плакати. I Янка поволi затихла, щiльнiше притулилася до його грудей i довго так стояла, мов мала пташина, в його обiймах, а потiм сказала: - Тепер ти бачиш, Добрику, яка я провидиця? Душа моя вiдчувала, що спiтка╨ нас лихо! Ось чому я просила тебе в останню хвилину, якщо виживу, вкоротити менi вiку, щоб я сама не накладала на себе рук, бо то грiх великий. I зараз прошу тебе, милий, об цiм! Не вiдмов! Лiпше менi вiдразу загинути, нiж мучитися в чужинськiй неволi! Ну, обiцяй! Добриню бив дрож. Невже справдi настане мить, коли йому доведеться пiдняти меча на сво╨ щастя, на це мале дивовижне пташенятко, що несподiвано ввiйшло в його серце i стало дорожчим за все на свiтi? Невже це буде? I так скоро? - Люба! - прошепотiв вiн.- Якщо до цього дiйде, ми загинемо обо╨. Я не переживу тебе. Але дозволь визначити цю смертну хвилину менi самому. Менi самому! Не нароби дурниць! - Нi, не нароблю,- запевнила дiвчина i, пiднявшись навшпиньки, поцiлувала його.- Я вiрю тобi - ти не пiдведеш! Ти не дозволиш, щоб твоя Янка стала пiднiжком у юртi кочовика! Щоб вона поневiрялася в неволi по чужих чужинах, як тобi довелося, щоб терпiла наругу та насилля вiд злих i жорстоких нелюдiв! - Не думай про це! Все буде гаразд! - шепотiв Добриня, хоча сам не вiрив у те, що казав.- Все буде гаразд, люба моя! Вiн легко пiдняв ©© на руки, притиснув до себе i, не розбираючи дороги, спотикаючись на нерiвних плахах, якими була вимощена вуличка, понiс у темряву, до двору во╨води, а вона припала до нього, притулилася щокою до його щоки i завмерла на його широких грудях, прислухаючись, як десь глибоко, пiд кожухом, лунко i бентежно гупало юнацьке серце... 5 Нiч для обох сторiн була тривожна. Повернувшись у свiй стан, Батий зiбрав вiйськову раду i наказав Гуюк-хану пiдтягнути до Лядських ворiт свiй тумен, а Бучек-хану - тумен тургаудiв, який не був ще в дiлi. - Кияни захищалися стiйко, але ©м не вистояти проти нас! Киньте на вал сво© тумени i раптовим ударом прорвiть ©хню оборону - завтра до обiду ви повиннi бути в мiстi! - Будемо, Са©н-хане! - запевнив Гуюк-хан. - Даю переможцям три днi на пограбування. Хай во©ни потiшаться! Iдiть! Коли вони вийшли, Батий пiдвiв очi на джихангiрiв. - Ми не дамо передишки Думитру-во╨водi! Будемо наступати безперервно, вдень i вночi, вводячи в Киюв усе новi й новi сили. Ти, Менту, будь готовий зi сво©м туменом вступити в бiй завтра опiвднi - змiниш стомлених во©нiв Гуюк-хана та брата Бучек-хана. Тобi на помiч зразу ж прийде мiй брат Орду; цього, гадаю, досить, щоб приголомшити киян i зав'язати бо© в самому мiстi. Потiм пiдуть iншi. - Ой╨, ой╨! - закивали головами царевичi.- Завтра Киюв упаде до тво©х нiг, Са©н-хане! Настрiй у всiх був бадьорий. Нiхто не сумнiвався у швидкiй перемозi. Завтрашнiй день ма╨ стати останнiм днем Харманкiбе! Зовсiм iншi почуття панували в Ки╨вi. Як тiльки Добриня з Янкою зачинили за собою дверi, у вежi надовго запала ггiiтюча тиша. Мовчав боярин Дмитро, мовчали во╨водичi Степан та Iлля, що весь день не вiдходили вiд пораненого батька, анi пари з уст не виронили iншi бояри. Всiм було нелегко. Кожен розумiв, що збити ворога з валу неможливо, якщо не кинути проти одного мунгала двох киян. Але де ©х узяти? Оголити вали в iнших мiсцях? Цього Батий тiльки й жде! На що ж тодi сподiватися? Всi дивилися на Дмитра - що вiн скаже? Дмитро сидiв за столом, заплющивши очi. Думав? Чи стримував стогiн, що клекотiв у грудях, бо рана пекла вогнем? Чи вiдпочивав пiсля незмiрне важкого дня? Нiхто не наважувався порушити його мовчанку. Нарештi вiн пiдвiв голову. - Важко нам, друзi. Важко Ки╨ву! Так ще й не було нiколи. Билися ми сьогоднi мужньо. Вiдчайдушно© Та скла силу ломить... - Що ти хочеш цим сказати, батьку? - вигукнув Iлля.Невже наше становище безнадiйне, безвихiдне? - Чому безвихiдне? Я не кажу цього! - твердо вiдповiв во╨вода.- 3 будь-якого становища ╨ два виходи. У бою - перемога або смерть. ╙ й третiй - полон. - Нi, нi, тiльки не полон! Тiльки не полон! - пролунали вигуки.- Краще вже смерть! Дмитровi очi блиснули. - Ось такi слова я й хотiв почути вiд вас, браттяi Тiльки не полон! Тодi виходить - будемо битися до останнього! Хай самi загинемо, зате з собою прихопимо на той свiт немало багатурiв Бати╨вих! Отож наша кров пролл╨ться недаремно! Якщо кожне мiсто аж до Холма та Берестя вчинить так, то Бати╨вi нi з ким буде повертатися додому! Отож вирiшили - триматися до останнього! Тодi йдiть i переводьте сюди свiже пiдкрiплення, бо наступний день буде дуже важкий! Iдiть! Бiй вiдновився на свiтанку. Як тiльки за Днiпром заграла ранкова зоря i пiднявся край неба, пролунав глухий монгольський клич: "кху, кху!" I зразу ж свiжi сотнi хана Гуюка, що змiнили тумен Бурундая, ринули в атаку. Але кияни за нiч теж поновили сво© лави i стiною стали супроти ворога. На валу почалася битва, ще упертiша i лютiша, нiж учора. Знову задзвенiли шаблi та мечi, захурчали сулицi, пронизливо засвистiли стрiли, во©ни закричали у шалi бою, захрипiли i застогнали в смертному конаннi пораненi, важко падали на дерев'яний помiст убитi. Опiвднi, коли на валу з'явився свiжий тумен Менту, стало ясно - Лядськi ворота не втримати. Дмитро пiдкликав Iллю, Степана та Добриню. - Ось що, хлопцi, бiжiть по допомогу! Один до Золотих ворiт, другий - до Мстиславового города. А ти, Степане, до Бiлгородських! Хай бояри залишають лише сторожу, а самi з полками мчать, не гаючись, сюди! Скажiть людям, щоб, коли задзвонить на сполох Софiя, тiкали до Володимирового города! Там, за його валами, будемо оборонятися! То наша остання надiя! Три гiнцi зразу ж погнали в три кiнцi. Добриня з Мстиславового города, розташованого на кручах над Днiпром, повернувся перший. За час, поки вiн був вiдсутнiй, кияни вiдступили з валу вниз, i бiй клекотав уже на прилеглих до Лядських ворiт вулицях, завулках та в ближнiх дворах. У нього похололо в грудях: татари в самому Ки╨вi! Невже не втрима╨мося? Невже не зупинимо ©х? Вiн мчав попереду цiло© тисячi во©в. В однiй руцi - меч, в другiй - чекан. Боярин Воротислав хекав десь позаду, i молодi во©, що не вiдставали вiд Добринi, з ходу врiзалися в праве крило монголо-татарського тумена i потiснили його аж до ворiт, звiдки розходилося вгору п'ять вулиць, забудованих дерев'яними будинками. Всюди кипiв бiй. Гвалт, лемент, брязкiт збро© оглушили його спочатку. Дим, що снувався в повiтрi, ви©дав очi - в багатьох мiсцях палахкотiли пожежi. Та нiхто на це не зважав - вся увага була прикута до противника. Зупинити! Знищити! Вибити з мiста! Вiдкинути в Хрещатий яр! Але вiдкинути не пощастило. Крiзь розтрощенi ворота все вливалися i вливалися свiжi монгольськi загони i вiдразу вступали в бiй. Навiть пiдмога, приведена Степаном та Iллею, не могла стримати скаженого натиску кочовикiв, i кияни поволi вiдступали. Так тривало до вечора. Вночi бiй теж не припинився. Маючи багатократну перевагу в людях, Батий кидав в атаку все новi й новi тисячнi загони, i кияни почали знемагати i вiдступати на Гору, до Софi© та Золотоворiтсько© вулицi. Вся пiвденна частина Ки╨ва опинилася в руках ворога. - Добрине, мчи до настоятеля собору - хай б'ють на сполох i всi тiкають до Володимирового города! - наказав Дмитро.- А потiм - додому! Рятуй наших! Вiн змарнiв за цi днi, його мучила рана, а ще бiльше, видно, болiла душа. Ки©в гине! Ки©в дожива╨ сво© останнi днi! I нiяко© надi© - навiть на Бога, навiть на чудо! Як тут не впасти у вiдчай! Добриня не раз бачив, як во╨вода з одним мечем кидався в саму гущу бою, нехтуючи небезпекою. Шука╨ смертi? Не хоче пережити падiння Ки╨ва? Вiн з сумом i жалем глянув на старого, нiби попрощався назавжди, i, не кажучи нi слова, метнувся до Софiйського собору. Те, що вiн побачив там, вразило його до краю. Весь майдан перед папертю був запруджений народом - тут були лiтнi чоловiки й молодi, жiнки, ремiсники i купцi, жебраки i ченцi. I всi - при збро©! На папертi - весь соборний клiр на чолi з ╨пископом. I теж у кожного меч при боцi, а в багатьох ще й лати, кольчуги, шоломи. Тiльки старенький ╨пископ тримав у правiй руцi кадильницю, а в лiвiй - хреста. Вiн, видно, щойно закiнчив молитву i напучував паству: - Я вiдпускаю вам, миряни, всi грiхи вашi! З цi╨© хвилини ви ста╨те перед Господом Богом нашим чистi й невиннi, яко младенцi. Iдiть на нечестивих ворогiв наших - i кому судилося бути убi╨нним, той з чистою совiстю вознесеться на небесi... Iдiть на супостата! З нами правда! З нами Бог i Мати Божа! Амiнь! Добриня розштовхав натовп i опустився на колiно перед ╨пископом. Той осiнив його хрестом. - Я вiд во╨води Дмитра, панотче! - Що велiв сказати во╨вода? Тяжко там? - Тяжко, панотче. Во╨вода Дмитро велiв передати, щоб ви вдарили на сполох i весь народ з припасами вивели з Ярославового города в город Володимирiв. Там будемо оборонятися! - Ми хотiли нинi стати на прю з ворогом, чадо мо╨. - Для цього ще буде час, панотче. А зараз - бийте на сполох i виводьте всiх у город Володимира. Такий наказ боярина Дмитра! - Гаразд,- погодився ╨пископ i, повернувшись назад, щось шепнув найближчим з причту. Як далi передавалося повелiння во╨води, Добриня не запримiтив, бо тут хтось прихилився до його плеча, i почулося тихе: - Добрику! Добриня оглянувся. Перед ним стояв безвусий отрок - у звичайному кожушку з баранячим комiром, у вовчiй шапцi, натягнутiй аж до брiв, та сiрих валянках. До пояса у нього був прив'язаний короткий меч та тул зi стрiлами, а за спиною телiпався лук, що був йому явно не по плечу. Добриня аж руками сплеснув. - Янко! Юне обличчя пiд шапкою розпливлося в радiснiй усмiшцi, чорнi оченята засяяли. - Я, Добрику! Я! Вiн потягнув ©© з натовпу. I в цей час гучно й тривожно забив на дзвiницi дзвiн. Ця тривога миттю рознеслася по всьому Ки╨ву. - Куди це ти так вирядилася? - спитав Добриня, коли вони вибралися на просторе мiсце. - Як куди? Куди i всi! До вас! А ти куди мене тягнеш? Куди поверта╨ш? - Додому. - Додому? Не пiдуi - вона кинулася вбiк.- Я ледве вирвалася звiдти! Добриня схопив ©© за руку. - Дурненька! Во╨вода наказав, щоб я всю вашу сiм'ю вивiв у Володимирiв город! Хiба не чула? Мунгали вже добираються до Софi©! - Чула. Але... - Так ще раз тобi кажу! I слухайся мене! Ходiмо! Ще два днi тривала страшна рiзанина на вулицях Ярославового города. Власне, не було тут нi дня, нi ночi - пожежi осявали вулицi й майдани так ясно, що бо© не припинялися i вночi. Вiд гарячо© кровi та пекучого вогню сичав i танув снiг, що бiлою ковдрою вкрив землю. Горiло дерево, горiли трупи, гарячий дим i сморiд забивали дух. Батий тепер вводив у мiсто все новi й новi тумени. Великi втрати засмучували, прикро вражали його, але не тому, що йому було жалко во©нiв. Нi, до цього вiн давно звик i нi в грiш не ставив людське життя. До того ж основу його вiйська складали чужi, пiдкоренi народи - кипчаки, огузи, карлуки, саки, буртаси, алани та багато iнших, що населяли Золоту орду, а й╨ка-монголiв була жменька одна - лише кожен десятий. Великi втрати засмучували його тому, що Ки©в був початком походу на вечiрнi кра©ни. I якщо всюди вiн губитиме стiльки во©нiв, як у Ки╨вi, то з ким же йтиме далi - до Останнього моря? I все ж вiн, незважаючи на втрати, кидав i кидав сво© сотнi i тисячi у цей кривавий вир, сподiваючись якнайшвидше зламати опiр киян. Третього грудня впала Софiя. Соборний причет разом iз кiлькома сотнями киян, що не встигли заховатися у город Володимира, зачинився спочатку в дворi, обнесеному високими мурованими стiнами, i вчинив нападникам несподiвано сильний спротив. Розлютований темник Бурундай прискочив до Батия. - Са©н-хане, що робити з орусутськими шаманами, якi зачинилися в сво╨му головному храмi i з лукiв стрiляють у мо©х во©нiв? Ти казав - не чiпати ©х, але ж... Батий тупнув ногою. - Якщо вони стрiляють у мо©х во©нiв, то вбивай ©х, як скажених собак! Милувати лише тих, хто на колiнах проситиме пощади! Бурундай кинув на собор цiлий тумен. Пiдтягнувши порок, його во©ни висадили ворота i, ввiрвавшись на подвiр'я, вчинили рiзанину. Захисники зачинилися в самому соборi, стрiляючи в нападникiв з вiкон. Але досить було кiлькох ударiв "барана", щоб дверi розлетiлися на щепки i сп'янiлi вiд кровi кочовики вдерлися в храм. Перед образами горiли свiчки. Пахло ладаном. Одягнутий у срiбнi ризи старий ╨пископ, пiднявши перед собою хреста, закликав киян не пiддаватися. - З нами Бог! Бийте нехристiв! Бийте погубителiв землi нашо© i вiри християнсько©! - гукав з амвона. Вiн стояв перед iконостасом, що у вiдблисках свiчок горiв щирим золотом. З-пiд його розшито© срiблом i самоцвiтами митри вибивалася сива чуприна. В руках - золотий хрест. I, завороженi цi╨ю пишнотою, цим блиском i багатством, напiвдикi степовики ринули до нього, шаблями прокладаючи собi шлях. Наперерiз ©м метнувся з мечем отець Iяникiй, але не встиг затулити собою ╨пископа, як важка чужинська шабля впала на його тiм'я. - Ох! - глухо скрикнув вiн i, випустивши меча, схопився руками за обличчя, що враз заюшилося кров'ю.- Боже, твоя воля! А як же бiблiотека... бiблiотека... князя Ярослава... Це були останнi слова ученого i╨ромонаха Iяникiя. В наступну мить ще один удар розкраяв йому голову. Ненадовго пережив свого захисника i ╨пископ. До нього кинулося кiлька баатурiв - схопили сяючу срiблом i золотом митру, вирвали з рук хреста i кадильницю, стягнули з плiч ризу, розiрвали на кiлька шматкiв, а самого штурхонули з амвона вниз, на кам'яну пiдлогу, пiд ноги натовповi, що бiснувався в лютiй сутичцi, i його там було затоптано на смерть ногами ошалiлих бiйцiв. Незабаром бiй у соборi затих. Вся пiдлога червонiла вiд кровi, в нiй лежали вбитi й пораненi, серед них немало i переможцiв. Але нiхто з ©хнiх одноплемiнникiв не проявив бажання допомогти ©м. Навпаки, всi з вереском, лайками i прокльонами кинулися до iкон та iконостаса, оздоблених срiблом та позолотою: ламали, виривали, виколуплювали шаблями, трощили шокпарами та сокирами i все, на ©хню думку, коштовне пхали у сво© хурджуни. Пiсля падiння Софi© Ки©в був розкраяний наступаючими монгольськими туменами на чотири частини. Город Ярослава повнiстю опинився в руках Батия. Во╨вода Дмитро з киянами, що залишилися живi, зачинився у городi Володимира, найстарiшiй частинi Ки╨ва, над Подолом, добре укрiпленiй резиденцi© ки©вських князiв. Не зумiли монголи з ходу взяти i Копиревого кiнця з його мiцними Iудейськими та Бiлгородськими ворiтьми. Лише на валах Iзяславового города, обложеного туменом Субедея майже зi всiх бокiв - i вiд Днiпра, i вiд Перевiсища, i, головне, з середини Ки╨ва, з Ярославового города, не припинялися бо©, аж поки "непереможнi" не зламали опору невелико© жменьки захисникiв i не захопили його в нiч з четвертого на п'яте грудня. Батий потирав руки. Харманкiбе! Киюв! Столиця могутнього орусутського царства! Ось-ось упаде вона пiд могутнiм натиском його залiзних полкiв - i тодi вiдкри╨ться прямий шлях на вечiрнi кра©ни. Там, кажуть, нема╨ бiльше таких могутнiх фортець, i вiн швидко проникне в кра©ну келарiв[96], чехiв i башкордiв[97]. А звiдти недалеко i до Останнього моря! Хай раду╨ться безсмертна душа дiда, великого Потрясателя Всесвiту Чiнгiсхана, вiн викона╨ його найважливiший заповiт - пiдкорить всi сущi на землi народи владi великих монголiв! Вiн не по©хав у свою ставку на Бати╨ву гору, як почали ©© називати пiсля того, як там був поставлений дев'ятихвостий туг повелителя Золото© орди, а залишився в Ки╨вi, щоб самому керувати останнiми боями. Туленгiти очистили Софiйський собор вiд трупiв та поранених, вигнали блукаючих тут у пошуках здобичi нукерiв i натопили для нього ╨пископськi палати. Але спати йому не хотiлося. Душа прагнула бо©в, останнiх бо©в, що, можливо, стануть найславетнiшими у його життi. Вiн пiдкликав Менгу. Сидячи на конi, камчею показав на Копирiв кiнець. - Вiзьми його, брате! Здобич - твоя! - Вiзьму,- з готовнiстю вiдгукнувся тайджi.- Але менi хотiлося б помiрятися силами з самим войводою ДумитромI - Встигнеш i туди,- кивнув головою Батий.- Думитра взяти не так просто! - Слухаюсь i скоряюсь,- вклонився Менгу i, вдаривши коня ногами пiд боки, помчав до свого тумена. 7 Вiдступаючи з боями вiд Лядських ворiт по вузьких ки©вських вуличках, Iлля загубив десь батька, брата Степана та Добриню. Киплячий вир вуличних бо©в несподiвано занiс його помiж Iрининською, Георгi©вською церквами та Софiйським собором до Копиревого кiнця. Там разом з iншими вiдступаючими йому пощастило проскочити в Iудейськi ворота i, зачинивши ©х за собою, пiднятися на вал. Мунгали з ходу кинулися на заборола, але ©х легко скинули вниз. Пiсля цього зав'язалася млява перестрiлка, що тривала до самого вечора i не завдавала вiдчутно© шкоди жоднiй iз сторiн. Коли стемнiло, перестрiлка припинилася, бiй лучникiв поволi ущух. Над Копиревим кiнцем залягла тривожна морозяна тиша. Iлля пiднявся на вежу. Кривавi вiдблиски пожеж миготiли у вузьких вiкнах Софiйського собору. З темних вулиць долiтали радiснi поклики переможцiв, стогони та плач киян i киянок, гiрки дими пожарищ нагонили на око сльозу. З валiв Iзяславового города чулися крики: там не припинявся приступ. Iлля зцiпив зуби. От i наступив Судний день! Всьому кiнець - життю, волi, славi золотоверхого Ки╨ва. Хай ще день чи два - i кiнець. I вiн сам теж десь лежатиме з розтрощеним черепом, як тисячi iнших, пiд низьким зимовим небом, i хижi круки клюватимуть його скрижанiле тiло, вийматимуть мертвi очi. Бр-р-р!.. Вiн перевiв погляд на той куток мiста, де стояв ©хнiй дiм. Там пожеж поки що не було. Але свого обiйстя вiн не розгледiв, бо все окутувала криваво-iмлиста пелена, зрiдка пронизувана вогнистими пасмами iскор, що пiднiмалися над палаючими будинками, розлiталися довкруж i падали в почорнiлий снiг. Серце його стиснулося. Що там? Як там? Чи встигли втекти мати з Янкою i всi╨ю родиною? Де вони? Чи мунгали захопили ©х, побили, i ©хнi тiла зараз скову╨ грудневий мороз? Уявивши таку жахливу картину, вiн мимоволi стиснув кулаки i глухо застогнав. Навiщо вiн живе? Чому доля милувала його до цього часу? Адже вiн не уникав небезпек i кидався в самий вир бою! Чому не вкоротила йому вiку, щоб не знати цього лиха, не бачити загибелi Ки╨ва i найрiднiших, найдорожчих людей? А Марiам? Де його кохана? Що з нею? За цi днi, вiдколи Батий розпочав шаленi приступи на Лядськi ворота, а потiм ввiрвався в мiсто i зав'язав бо© на валу та мiських вулицях, вiн нi разу не бачив ©©. Якщо жива, то десь тут, на Копиревому кiнцi. Несподiвано вiн вiдчув, як на плече йому лягла чиясь рука. Вiн швидко оглянувся, сподiваючись побачити кого-небудь iз сво©х во©в. Але перед ним темнiла невисока i в темрявi невиразна постать чи то отрока, чи отроковицi. Щось знайоме привидiлося йому в нiй.