про себе в третiй особi. - Я бачу, ти вже ка╨шся. Тобi страшно помирати. Аякже! Ти зрозумiв, що допустився необачно© помилки, ставши на завадi Чорноба╨вi! Ти вже шкоду╨ш, що вступився за тих пташок! - вiн кивнув головою на вiтряк, де один з пахолкiв в'язав дiвчат. - Тебе мучить думка, що нiхто нiколи не дiзна╨ться про твою смерть... Не дiзна╨ться! Ти вiдправишся на той свiт!.. Не без мо╨© допомоги, звичайно!.. Ха-ха-ха! Арсен здригнувся вiд того смiху, мов од гадючого дотику. Розумiючи, що втрачати нiчого, вiн зненацька рвонувся i вдарив ворога ногами в живiт. Чорнобай зойкнув i кумельгом полетiв на землю. Пахолки кинулись до козака. Один рукiв'ям пiстоля з розмаху вдарив по головi, другий, кинувши дiвчат, навалився всiм тiлом, заломив назад руки. - Не вбивайте! - крикнув, корчачись вiд болю, Чорнобай. - Я сам! Пахолок допомiг йому пiдвестися. Зiгнувшись i тримаючись рукою за живiт, вiн поволi пiдiйшов до Арсена, вихопив з пiхов короткий татарський кинджал. Перекошене вiд болю й лютi обличчя посинiло, як у мерця, й ошкiрилось неприродно-дикою гримасою... "Куди вцiлить? У серце? В живiт? Чи перерiже горло?"- промайнуло в козаковiй головi. Чомусь зовсiм зник страх. Нiби йшлося не про його життя. Тiло здавалося чужим, дерев'яним. Тiльки знову в мозок ударила, як молот, думка: "А по©здка в Туреччину? Що скаже Сiрко? Адже вiн нiколи не дiзна╨ться, що зi мною сталося... А мати? Бiдолашна моя!" Та Чорнобай не вдарив. Потримавши кинджал у руцi, ковзнув поглядом по чагарниках i крикнув пахолкам: - Хлопцi, миттю обчухрайте рiвненький грабок i добре загострiть - посадимо це паддо на палю! Та швидше! Пахолки вихопили шаблi й побiгли до лiсу. В цю мить з узвозу долинув рiзкий свист. Потiм удруге. Хтось, видно, подавав сигнал тривоги. - Назад! - гукнув Чорнобай, i пахолки прибiгли до нього. - Садовiть його на коня! Вiзьмемо з собою. Зараз не час. Але клянусь пеклом, вiн у мене сьогоднi помучиться на палi! Сопучи i лаючись, пахолки враз пiдхопили Арсена, кинули на коня, арканом зв'язали ноги, мiцно прикрутили до сiдла. Потiм те ж саме зробили з дiвчатами. До них пiд'©хав верхiвець. - Що там? - тихо спитав Чорнобай. - Хтось ©де узвозом нагору. - Ет, чорт! Заткнiть йому рота, щоб часом не пiдняв репету! Звенигорi всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Вiд удару пiстолем гуло в головi. - Ну, гайда©- Чорнобай скочив на коня. - Митрофане, бережи менi його, як власнi очi. В разi небезпеки - ножа пiд ребро. Щоб i не кавкнув! Загiн риссю ви©хав на лiсову дорiжку, що петляла помiж голими деревами. Нiхто не говорив, тiльки глухо тупотiли копита. Незабаром почався степ. Густi сутiнки оповивали землю. Мiсяць ще не сходив, i холодне зимове небо сiрим ковпаком опускалося з високостi. У Арсена задерев'янiли зв'язанi ноги й руки. Смердюча ганчiрка не давала дихати. Вiй намагався ©© виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тiльки наковтався шерстi. Дорозi, здавалося, не буде кiнця. Лиш десь опiвночi зупинилися в рiдкому чагарнику. Чорнобай зник у темрявi. Незабаром повернувся в супроводi вершника, в якому не важко було впiзнати татарина. - ╞дьте за нами, - наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином по©хав попереду. Вони спустилися в глибоку балку, де горiло багаття. На березi паслися стриноженi конi. Пiд горбом сидiли i лежали на холоднiй заснiженiй землi люди. Це був ясир - захопленi в полон чоловiки, жiнки, пiдлiтки. Бiля них з шаблями наголо ходили дозорцi. Побачивши прибулих, вiд багаття пiдвiвся кремезний вiспуватий татарин. Радiсно оскiрнувся. Чорнобай поручкався з ним i теж усмiхнувся по-приятельськи. - Алi, дивися товар, бо в мене обмаль часу! З цими словами вiн наказав пахолкам зняти з коней дiвчат. Нiжнi, блiдi вiд страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком i розплився в радiснiй усмiшцi. - Ай-вай! Якшi! Туже топре! - плутав вiн татарськi й укра©нськi слова. - Якшi ханумi Ага зна╨ толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похiд. Буде з чим з'явитися в Кафу . Вiн пiдiйшов до дiвчат, брудними пальцями пiднiмав ©хнi бiлi пiдборiддя i, цмокаючи язиком, заглядав у очi. Нещаснi нiмiли вiд страху, здригалися вiд огиди, та Алi не звертав на те нiяко© уваги. Його просмердiлi кiнським потом i баранячим ло╨м руки швидко обмацали тугi дiвочi груди, руки, стегна. - Ай-вай, якшi ханум, - задоволене повторював вiн. - Спасибi, мiй торогий труже, спасибi, ага Петро! - Товар для ханського гарему, - сказав Чорнобай. - Плати грошi, Алi! Подзьобане вiспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очi звузилися. - Скiльки? - Пiвтори тисячi цехiнiв! Алi ковтнув слину, нiби вдавився. Вирячив очi. - Ай-вай. Ти збожеволiв, труже!.. П'ятсот! Чорнобай заперечливо похитав головою. - Шiстсот! - Алi облизав язиком пошерхлi на морозi губи. - Ти виручиш три тисячi, Алi. Я знаю. Таких дiвчат ще нiколи не продавали нi в Кафi, нi в самому Стамбулi. Вони бiльше вартi, нiж усi тво© невiльники. - Чорнобай скосив око в той бiк, де ясир. - Менi вони теж не даремно дiсталися... - Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризику╨... Але ж грошей ти за них не платив? - Не варта була б шкурка вичинки... То яке тво╨ останн╨ слово? - Вiсiмсот - i нi цехiна бiльше! - Гаразд, - погодився Чорнобай. - Але в разi небезпеки... Сам розумi╨ш - вони повиннi навiки замовкнути. Я ризикую головою! - Про що мова! - образився Алi. - Не маленький - знаю. Удар шаблею - башка з плечей! З-пiд поли засмальцьованого кожуха дiстав капшук, вiдлiчив грошi, потiм кивнув на Звенигору. - А цього батира за скiльки?, - Цей не прода╨ться, - похмуро вiдповiв Чорнобай. - Жаль. Видно, мiцний батир. Був би добрим веслярем на каторзi! I грошi за нього дали б добрi! Може, продаси? Чорноба╨вi пахолки перезириулися. Один з них аж. крякнув, певне, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспiшно вiдрiзав: - Нi, вiн менi потрiбен. Прощай, мурзо. Наш договiр залиша╨ться в силi? - Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Укра©нi красивi дiвчата? - Алi хихикнув. - Прощай, ага Петро© Хай береже тебе аллах! Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алi рукою, i невеличкий загiн з п'яти вершникiв пiрнув у темряву. Мерзла земля лунко гула пiд копитами коней. Шелестiв колючий зледенiлий бур'ян. Щербатий мiсяць розгойдувався посеред неба, нiби п'яний, i, здавалось, от-от зiрветься i торохнеться лисиною об крутi горби. I тодi настане тьма. Арсен розумiв, що то не мiсяць гойда╨ться, а вiн сам колива╨ться в сiдлi. Тiло його занiмiло. Туго зв'язанi руки й ноги затекли, i вiн перестав ©х вiдчувати. Цупкий кляп обiдрав йому язика i рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотiлося пити. Його везли на страту. Вiн знав про це. Але де вона буде i яку смерть придумав для нього Чорнобай, - його вже не цiкавило. Аби лишень швидше все скiнчилося... Бiля високо© могили, що бовванiла на тлi синього неба, Чорнобай зупинився. - Митрофане, на шпилi чимало всякого камiння... Пiди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюковi до ши©. Та не барись! - Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: - Тiльки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Нi, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю i будемо дивитись, як вона вилiзе тобi горлом... Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому свiтi радитимеш усiм обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потiм прив'яжемо тобi до ши© камiнь i кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб i слiду не лишилося!.. Ну, як? Подоба╨ться таке?.. Нi?.. Отож! Вiн говорив би довше, бо уявнi картини майбутнiх мук ворога втiшали його, але пахолок повернувся з каменюкою i загiн рушив далi. Через годину вони ви©хали на битий шлях. - Незабаром озеро, хлопцi, - сказав Чорнобай. - Ще милi двi... Зненацька вiн замовк i почав прислухатись. - Ви нiчого не чу╨те? Всi зупинились. - Нiби вершник скаче, - невпевнено промовив довготелесий Митрофан. - Не нiби, а справдi вершник, - промовив другий пахолок, у бiлому башлицi. - О-о, чу╨те? Наближа╨ться сюди... Зда╨ться, один. Здалеку почувся дзвiнкий тупiт - кiнь мчав галопом. - Хтось поспiша╨ в Чорноба©вку, - сказав Чорнобай i звернувся до пахолка в башлицi: - Тхоре, вiд'©дь з козаком за кущi, а ми почека╨мо тут - дiзна╨мося, хто це... Тхiр смикнув Арсенового коня i зупинився за кущем. Тупiт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника - вiн мчав щодуху. В мертвiй тишi нiчного степу лунко дзвенiла мерзла дорога. Побачивши на шляху незнайомцiв, вершник осадив коня. - Хто ви? - запитав збентежено. - А ти хто? I куди пряму╨ш? - в свою чергу спитав Чорнобай. - Я ©ду в Чорноба©вку. - До кого? - До Петра Чорнобая. - Я i ╨ Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спiшнiсть? Пiд'©жджай сюди! Вершник трохи пiд'©хав, пильно вдивляючись у незнайомцiв, готовий при найменшiй небезпецi повернути коня назад. Та ось Чорнобай пiдвiв голову, i мiсяць освiтив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зiтхання. - Ху, це таки ви, пане©- Вiн стьобнув коня i пiд'©хав упритул. - Я вiд полковника.. - Що з батьком? - кинувся Чорнобай. - Йому погiршало? - Помира╨... Просив, щоб ви негайно прибули до нього. ©дьмо!.. Дорога кожна мить! - Мати божа! - скрикнув Чорнобай. - Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кiнь... - Будемо сподiватися на краще. Але не гаймося! - ©демо! Герасиме, ти зi мною! А ти, Митрофане, з Тхором... Вiн щось шепнув пахолковi на вухо i з мiсця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим i посланець погнали за ним. Тхiр, ведучи на поводi Арсенового коня, ви©хав з-за/кущiв на шлях, спитав: - Що вiн сказав, Митрофане? - Щоб ми самi зробили з цим хлопцем усе, що треба. - Хай йому чорт! Менi вже набридло волочитися по степу! I хоч би було з-за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам - дулю з маком!.. Повернемося додому - нi за що буде й горло промочити. - То що ти радиш? - запитав спроквола Митрофан. - Порiшити запорожця тут i не сурганитися до озера?.. Про мене, i так можна! Чорноба╨вi хотiлося помучити його, а нам це нi до чого! Хай помира╨ легкою смертю! - Який ти недоумкуватий, Митрофане, - пробурчав Тхiр, пiдводячись на стременах, щоб хоч трохи зрiвнятися з високим, мов жердина, товаришем. - Тобi розжуй i в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дiвчат не дасть i злотого. А нам би непогано мати з цi╨© тяганини хоч який-небудь зиск... - Зиск? - вирячився пахолок. - Давай повернемося зараз до Алi, - швидко зашепотiв Тхiр, - i запропону╨мо йому цього козака! Ти ж чув - вiн хотiв його купити. Як ти дума╨ш, скiльки дасть за нього? - Ти що - здурiв? - аж вiдсахнувся Митрофан. - Чорнобай дiзна╨ться - голову знiме! У нього мова - коротка! - А звiдки вiн дiзна╨ться? Хiба самi розляпа╨мо?.. Скажемо, що посадили на палю, а потiм почепили камiнь на шию i кинули в воду. Хай пiрне в озеро - пошука╨... Алi ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись за моря. Митрофан завагався, щось обмiрковуючи неповоротким сво©м розумом. - Ну, чого тут довго думати? - не вгавав Тхiр. - Татарин дасть за нього бiдно сто цехiнiв. Покладемо до кишень по пiвсотнi. Чи ©х у тебе забагато ╨? - Кий чорт! Навiть нi за що пива випити. Заборгував шинкаревi пiвдуката...' - А то зразу розбагатi╨ш! Алi заплатить - не перший раз ма╨мо з ним справу, ©дьмо, поки не свiта╨. Бо татари знiмуться - шукай тодi вiтра в полi! Митрофан пошкрiб рукою потилицю: - Страшнувато, правда... Це означало згоду. Хистку, непевну. Але Тхоревi бiльшого й не треба. Вiн швидко повернув коней i погнав назад. ...Алi довго не торгувався. Помацавши м'язи, зрозумiв, що перед ним якнайкращий товар, i зразу ж заплатив грошi. Закляклого Арсена зняли з коня i прив'язали до гурту невiльникiв. Потяглися довгi днi важкого переходу. Ногайцi ' найчастiше нападали i брали ясир пiзньо© осенi i взимку, коли позамерзають рiки. За багато десятирiч шлях до Криму був усiяний кiстками нещасних, скошених простудою i виснаженням, гострою шаблею i голодом. Алi був досвiдчений людолов. Вiн знав пота╨мнi стежки, на яких рiдко чатували козацькi дозори, i завжди щасливо виводив з Укра©ни переобтяжений здобиччю чамбул. Але й вiн боявся раптового козацького наскоку, тому, не жалiючи невiльникiв, батогом i шаблею гнав ©х без вiдпочинку по п'ятнадцять годин на добу. Тим, хто захворiв чи до кровi пiдбив або вiдморозив ноги, без жалю зносив голову. Бранцiв гнали пiшки. Лише молодих красивих дiвчат, призначених для гаремiв, везли на конях; то був коштовний товар. Лiтнiх жiнок i дiтей не зв'язували. Зате за чоловiками наглядали суворо: десятками приторочували до сiдел i тягли, мов худобу. Арсен у сво╨му десятку йшов перший; за спиною сирицею скручено руки, довгий мiцний аркан навколо стану невблаганно тягнув усе вперед i вперед - у Крим, у неволю, на смерть. На другий день, коли чамбул поспiшно, щоб здалеку не помiтила козацька сторожа, перевалював через високий пагорб, попереду стривожено загули голоси. У Звенигори радiсно тьохнуло серце. Невже запорожцi? Вiн гарячкове занишпорив поглядом навкруги, сподiваючись побачити розсипаний стрiй вершникiв. Але всюди тiльки безлюдна, безмежна далина. Чого ж заметушилися татари? Що стривожило ©х? Ось вiд чамбула вiдiрвалося п'ятеро вершникiв i чвалом понеслися в долину. Сполохано спурхнула з бур'яну важка зграя ситих дрохв. Арсен глянув у той бiк, куди помчали вершники, i в нього стиснулося серце. На протилежному схилi долини йшло дво╨ подорожнiх. Щось дуже знайоме було в неясних обрисах тих постатей. Хто вони? Де вiн ©х бачив? Тим часом вершники зникли в долинi. Подорожнi зупинились," мабуть, помiтили татар. Потiм швидко подерлися на гору. Даремнi потуги! Хiба втечеш вiд прудконогих татарських коней? Хiба захова╨шся вiд гострого ока людолова в цьому голому безлiсому степу? Ось один оглянувся, кинув свого товариша i прудко помчав уперед. Заднiй зупинився. Деякий час стояв нерухомо, мов прислухався до чогось, а потiм, широко розкинувши руки, почав i собi тiкати. Але робив це дуже невпевнено, незграбно, спотикався, падав i весь час забирав лiворуч. "Слiпийiжахнувся Арсен, i враз упiзнав кобзаря Сома i його поводиря Яцька. - I занесло ж нещасних! У самiсiнькi лапи до степових хижакiвi" ╞х привели, коли чамбул спустився в долину. Яцько плакав i злякано озирався, мов зацькований звiрок. Сом тримався спокiйно. Його поставили перед Алi._ Старий пiдвiв сиву голову - шапку вiн десь загубив - i втупився в татарина страшними дiрами, в яких колись були очi. Алi презирливо посмiхався. - Хлопця прив'яжiть! Та мiцнiше! Щеня прудке - ще втече по дорозi!.. А старого... старого вiдпустiть! Не вести ж нам його в Крим!.. Гей, старий, iди собi геть! Чу╨ш? - Спасибi тобi, - глухо промовив Сом i ступив непевно вперед. Але тут, вириваючись з цупких рук татарина, загукав Яцько: - Дiду! Дiду! Куди ж ви? А я? Почувши Яцькiв голос, кобзар зупинився i намацав рукою полу мурзи його кожуха. - Вiдпусти хлопця, чоловiче добрий, i аллах не обмине тебе сво╨ю милiстю. Вiн малий... Сирота. Ти небагато заробиш на ньому. Не бери грiха на душу! - благав вiн. - Iди! Iди геть, гяуре! - заверещав Алi й оперезав старого нагайкою по головi. Сом схопився за скривавленого лоба i шарпнувся вбiк. Його довгi тонкi ноги плутались у бур'янi, мов диби. Торба вiдлiтала, била по спинi. Глухо стогнала кобза. Алi схопив лук. Наклав стрiлу. - Дiду, вони хочуть убити тебе! Тiкай швидше! - загукав Яцько. Алi вiдтягнув тятиву. Почувся рiзкий короткий посвист чорно© стрiли. Кобзар спiткнувся, змахнув руками - i впав лицем у бур'ян. Татари зареготали. Котоийсь вийняв шаблю - кинувся до старого, щоб прикiнчити, але мурза зупинив: - Здохне й такi Я добре влучив! Вiн пiд'©хав, нагнувся i висмикнув стрiлу зi спини. - Смердючий пес! Розбiйник! Навiщо убив дiдуся? Що вiн тобi завинив? А-а-а!.. - закричав Яцько. Алi оскалив зуби. В його вузьких очах чорним полум'ям блиснув гнiв. Широке вилицювате обличчя спотворилося недоброю посмiшкою. Вiн рвонув коня, люто шмагонув Яцька по спинi. Хлопець перестав кричати, втягнув голову в плечi. - Тiкай сюди! - гукнув Арсен. Яцько прудко шмигнув у гурт невiльникiв. Тi зiмкнули ряд. Алi притримав коня, брудно вилаявся. - Гяур! Собака! - прошипiв вiд'©жджаючи i дав знак переднiм рушати. Засвистiли нага©, пролунали рiзкi гортаннi крики. Пiсля вимушено© зупинки ординцi ще швидше погнали бранцiв. Яцько, тремтячи всiм тiлом, притулився до Арсена. Ясно-голубi очi злякано визирали з-пiд бiлявого волосся, що нависло на лоба. - Куди вас несло, нещаснi? - з жалем спитав козак. - Сидiли б собi у Сiчi! - Дiд Сом хотiв родичiв провiдати, - схлипнув хлопчина. - Десь тут недалеко жиють... От i доходилисьмо! Дiд вiддав боговi душу, а мене, мов курiпку, злапали татарове... У-у-у! Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втiшити, розрадити його. Де там! У самого до горла пiдкочувався гiркий клубок, а на серце налiг важкий камiнь. ...Перекоп проходили пiд вечiр. Велике холодне сонце котилося над рiвниною i кривавим свiтлом заливало вузький перешийок. Крим! По-татарськи - Кирим. Арсеновi вже доводилося тут бути пiд час походу Сiрка, i вiн знав, що це мiсце називалося Дорогою слiз, або Ворiтьми слiз, бо де б людолови не взяли ясир - на Правобережжi чи Лiвобережжi, на Слобожанщинi чи в Галичинi, на Дону чи пiд Москвою, - вони обов'язково проводили його через Перекоп. Ханська залога i мубашири-урядовцi, якi постiйно перебували в перекопськiй фортецi, брали за кожного бранця ясак - податок для казни. Звiдси чамбули роздiлялися на невеликi загони, що розтiкалися по всьому Криму. Тут дiлили ясир, розлучаючи чоловiкiв з жiнками, дiтей з батьками, братiв iз сестрами. Поки бранцi йшли рiдною землею, вони ще не усвiдомлювали повнiстю всi╨© глибини нещастя, що спiткало ©х, сподiвалися то на втечу в дорозi, то на раптовий напад козакiв, то хтозна на що, а тут втрачали останню надiю: попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку десятки тисяч людей i майже нiкого не повертала назад. З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися навiть твердi чоловiчi серця. Бранцi оглянулися назад, де в сiрiй iмлистiй далинi зникали рiднi степи, i на очi ©м набiгли сльози. Заголосили жiнки, заверещали дiти. Чоловiки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану безлiччю нiг землю, що за багато столiть стала безплiдним солонцем. Тiльки гiрка ропа виступала на нiй та рiс ядучо-духмяний полин. Нiколи не думав Арсен, що i йому доведеться йти в неволю цi╨ю проклятою дорогою. А довелося! Зв'язаним, брудним, змученим рабом! Пiсля Перекопу ще цiлий день iшли перешийком, i тiльки надвечiр Алi зупинив загiн на березi великого непривiтного озера з важкою мертвою водою. Тут вiн дав знак дiлити ясир. Зчинився страшенний лемент. Здобичники позiскакували з коней i почали шикувати окремо чоловiкiв, жiнок, дiтей. В кошлатих коротких кожухах вовною назовнi, в баранячих та лисячих шапках-малахаях, у незграбних чариках з телячо© та лошачо© шкури, нога© були схожi на диких звiрiв, що раптом ошаленiли i накинулися на свою беззахисну здобич. Коли всiх вишикували, Алi спершу вiдiбрав свою частку. Вiн ще в дорозi придивився до бранцiв, а тому взяв собi наймiцнiших чоловiкiв i найкрасивiших жiнок. Два во©ни невiдступно стерегли трьох бранок-красунь та Арсена. До полону Алi потрапив i Яцько. Арсен пригорнув хлопця, що здригався вiд плачу. Хотiв сказати йому втiшне слово i знову не мiг. Щось болючо-терпке здушило зашморгом горло. Стримувався, щоб i собi не пустити сльозу. Яцько припав козаковi до грудей, занiмiв. На солонцюватiй рiвнинi хвилювалося, ревло, билося вiдча╨м i болем людське горе. Жiнки чiплялися за чоловiкiв, виривали з рук нападникiв сво©х дiтей. Дiти тяглися до матерiв, благали взяти ©х з собою, лементували. Чоловiки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на татар, але зразу ж вiдкочувались назад, бо на ©хнi голови падали десятки замашних батогiв, вiд яких репалася шкiра. Плач, зойк, стогiн, прокляття змiшалися з лайкою i погрозами. Тривожно iржали наляканi конi. Але найгiрше було попереду. Коли мурза Алi вiдокремив свiй ясир, во©ни один з-поперед одного почали видирати з рядiв найсильнiших бранцiв i наймолодших бранок. Зчинилася така веремiя, що Алi вихопив шаблю i з криком кинувся втихомирювати озвiрiлих одноплемiнникiв. - Зупинiться, шайтановi дiтиi Заткни рота, Шарiфе, а то я заткну тобi шаблею. Всiм вистачить, лихий би вас побрав! - кричав вiн, бiгаючи вiд гурту до iурту. Його очi дикувато виблискували. З-пiд рудого малахая гнiвом пашiло сите, в чорних вiспинках обличчя. До голосiння невiльникiв добавився розгардiяш серед здобичникiв, якi ладнi були перегризти один одному горлянки. - Вiдiйди, мурзо. Ти вже сво╨ забрав - i не втручайся до нас! - викрикнув велетень Шарiф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дiвча, що верещало i брикалося ногами. - Вiдiйди по-доброму! Вiн кинув дiвчину на землю, наступив на не© ногою i витяг довгу криву шаблюку, всiм сво©м войовничим виглядом показуючи мурзi, що домагатиметься свого силою збро©. Алi зупинився, опустив шаблю. - Тьфу, проклятi собаки! Хай вас забере шайтан! Дiлiться - хоч показiться! Вiн повернувся i пiшов до свого гурту, не звертаючи уваги на гвалт i дикий вереск, що лунали позаду. А там саме зчинилася суперечка мiж двома здобичниками з-за пiдлiтка, власне, хлопчака рокiв дванадцяти. Вони мало не розiрвали його, тягнучи в рiзнi боки. Хлопець кричав, пручався, але не мiг вирватися й уп'явся зубами в руку татариновi. Той завив од болю, затупцяв ногами, вирвав руку, а потiм схопив шаблю i одним махом зняв хлопчинi голову. - Ха-ха-ха! Забирай його тепер собi! - крикнув убивця суперниковi, що вiдскочив убiк. Але той не розсердився, а теж вищирив зуби, задоволений, що хлопець нiкому не дiстався. Не бажаючи сваритися зi сво©ми людьми, мурза скочив на коня i наказав рушати. Кiлька найближчих його родичiв, одержавши свою частку здобичi, при╨дналися до нього. Зменшений бiльше нiж наполовину, чамбул швидко залишив берег озера i покотив сухим степом на пiвденний схiд, до Кафи. Вiн тут почував себе в безпецi, i бранцiв розв'язали. Куди втечеш? Навколо - чужина, море! Iшли швидко. Зупинялися тiльки на нiчлiг та на обiд. Кочовики ©ли сиру конину, порiзану тонкими пластiвцями i спарену пiд повстяним чепраком на спинi коня. Таку ж ©жу кидали й полоненим. Арсен спочатку вiдвертався од не©, та голод допiкав, мусив ©сти. Заплющивши очi, гриз сире, в червонiй пiнi м'ясо, запивав з рiвчакiв, що вряди-годи зустрiчалися на путi, гiркуватою каламутною водою. Тiльки на сьомий день з гори вiдкрилося море i показалося велике мiсто з високими стрiмкими вежами мiнаретiв. Алi зупинив загiн, зняв з ши© пештимал, розiслав на землi, став на колiна - довго молився, дякуючи аллаховi за щасливий похiд на невiрних. Кафа зустрiла ©х галасом приморського ринку, запахом риби i смажено© баранини. Алi погнав свiй живий товар до караван-сарая. На другий день меткi горластi цирульники-греки постригли i поголили чоловiкiв, а наймити принесли на дерев'яних тацях варену баранину, густо приправлену перцем. Тепер Алi не скупився: ситий, неви-снажений раб iшов на базарi по дорожчiй цiнi. Жiнок вiн приберiгав надалi, ©х ще треба добре пiдгодувати, причепурити, а може, й краще зодягнути, особливо Чорноба╨вих бранок. Перед виводом на базар цирульники натруть ©х олi╨ю i пахучими травами, пiдрiвняють брови, покладуть пiд очима легку голубувату тiнь. Алi зна╨, як продавати товар для гаремiв, i сподiва╨ться мати добрий бариш. Сьогоднi ж вивiв тiльки чоловiкiв i пiдлiткiв. Широкий базарний майдан на березi затоки весь запруджений народом. Галаслива юрба, що ввiбрала в себе прибережних i степових татар, грекiв, туркiв, венецiйцiв, кара©мiв, абхазцiв, вирувала, гелготала, кудись поспiшала, щось купувала i продавала. Гiрський кряж захищав мiсто вiд холодних пiвнiчних вiтрiв, i опiвднi проти сонця навiть у груднi тут було тепло й затишно. Весь лiвий край базару - невiльничий. Вiд мiста його вiддiляла висока кам'яна стiна, викладена з нiздрюватого бiдастого вапняку. Попiд стiною - забитi в землю палi. До них прив'язують невiльникiв. Живого товару було небагато, i задоволений Алi спостерiг, як за його валкою ринула цiла юрба покупцiв. Меткi наймити швидко поприв'язували чоловiкiв до паль. Вони старалися, бо мурза пообiцяв кожному добрий бакшиш - винагороду. Арсен стояв крайнiй. Його сусiдом лiворуч виявився якийсь мiцний бородатий чолов'яга. Незважаючи на зимову пору, вiн був до пояса голий i мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сiрячину. З-пiд копицi скуйовдженого пшеничного чуба визирали великi голубi очi. - Грi╨мося, батьку? - невесело спитав Арсен. - Грi╨мося, синашу, - усмiхнувся бородань, блиснувши бiлими мiцними зубами. - А чому ти звеш мене батьком? Хiба я старший за тебе? - А хто тебе розбере, - вiдповiв козак. - У нас на Запорожжi навiть дiди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звiдки, брате? - Донський козак я. У нас борода - звичайна рiч. - О, то ми й справдi брати. Вiд Дону до Запорожжя - рукою подати. - Давно з Укра©ни? - Два тижнi. Весь час були в дорозi. - Я теж. Тiльки вчора пригнали в Кафу. А куди далi поженуть - хто зна╨... Бачиш, який вiдгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить i зажене в Туреччину! А звiдти не те що втекти - навiть думати про домiвку нiчого... Нi, краще б зразу загинути, нiж конати на каторзi чи подихати рабом десь у копальнях ╙гипту! - Не каркай, друже, не наврочуй бiди, - вона сама нас знайде. Дончак похмуро посмiхнувся. - Е-е, мабуть, хтось ранiш накаркав. Яко© ще бiльшо© бiди треба? - Вiн показав на сво© зв'язанi руки. - Нема гiрше, як басурменська неволя© - Всяка неволя лиха, бодай ©© вiк не бачитиi- сказав Арсен i додав: - Дивись, той купець сюди просту╨... Запримiтив, старий коршун, де поживою пахне! До них пiдходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбанi. За ним повагом iшли два дужi охоронцi. Хазя©н донського козака i мурза Алi ще здалеку вклонилися багатому покупцевi, почали навперебiй закликати до себе. - Ага, прошу сюди! - вигукнув Алi. - У мене всi невiльники, як дуби! Кожен працюватиме за двох! Вiддам поцiнно© Ось помацай м'язи цього запорожця - вони мов з крицi! Не оминай мого товару, високошановний ага, - такого бiльше нi в кого в Кафi не знайдеш! - Подивися, ефендi, на цього козака! - гукав сусiд Алi, показуючи на напiвголого дончака. - Це дикий степовий тур! Сила його незмiрна! Вмi╨ доглядати коней i домашню худобу! На каторзi гребтиме за трьох! Будеш жалкувати, якщо не купиш такого батира! Покупець пiдiйшов до Алi, почав обмацувати м'язи невiльникiв, заглядав у рота, нiби коням. Охоронцi вiдводили вбiк тих, кого вподобав покупець. Яцька забрали теж. Турок зупинився перед Арсеном, витер розкiшною шовковою хустиною товсту голену потилицю. Йому було рокiв сорок, але надмiрна повнота старила його. Вiн примружив припухле повiко i поклав важку руку на плече козака. Арсен мимовiльним нетерпеливим порухом скинув ©©, як щось бридке. Турок спалахнув од гнiву. Каламутнi очi вирячились, наче мали вискочити з орбiт. Вiн зцiпив кулак i щосили ударив невiльника в лице. Лють затуманила Арсеновi розум. Мов несамовитий, рвонувся вiн уперед, аж затрiщало мотуззя. Покупець вiдсахнувся, скрикнув, та було пiзно. Могутнiй удар у лiву щоку звалив його на землю. Тюрбан злетiв i впав у пилюку. Все це трапилось так несподiвано - навiть для самого Арсена, - що всi на якусь мить остовпiли. Алi зблiд i судорожно шарив бiля боку, шукаючи рукiв'я нагая. Охоронцi кинулись пiднiмати хазя©на. Невiльники притихли, з жахом дивлячись на перекошене вiд злоби обличчя турка i на невiльника, що, важко дихаючи, вiдiйшов пiд стiну. Першим опам'ятався покупець. Його важкий нагай обвився навколо Арсеново© голови: за вухом репнула вiд удару шкiра, по ши© потекла кров. Потiм пiдскочили охоронцi. Звалили козака з нiг. Вiн закрив обличчя руками, щоб не вибили очей. Хтось здер жупан. Кожуха, в якому був зашитий лист Сiрка, ще в караван-сара© забраи Алi. Удари сипалися безперервно. Батоги рвали сорочку i тiло. Арсен пiдкотився пiд стiну, щоб хоч трохи зменшити силу ударiв. Але охоронцi стали бiля нiг i коло голови, як молотники на току - один проти одного. Тепер стiна не заважала ©м. Вiд виду кровi, що виступила на спинi козака, вони осатанiли ще дужче й били смертним бо╨м. Арсен звивався, як вуж. Зцiпив зуби, щоб не крикнути, тiльки глухо стогнав. Алi хапав купця за руки, кричав: - Ага, хто менi заплатить за невiльника? Ви ж заб'╨те його на смерть! Раптом дончак вiдштовхнув Алi i впав на закривавленого запорожця, закриваючи його собою. Сiряк сповз iз його плечей. Кiлька ударiв зразу збасамужили бiлу спину. Господар кинувся до нього, щоб вiдтягти. Може нi за що загинути такий мiцний рабi Але тут втрутився турок. Вiн уже трохи заспоко©вся i похмуро дивився, як катують невiльника. - Осман! Кемаль! Досить! Ви заб'╨те його до смертi. Залиште трохи i для мене. Я куплю його... I цього теж, - показав вiн на дончака. - Скiльки вони коштують? Охоронцi кинули батоги, вiдiйшли, вiдсапуючись. Алi враз став улесливий i хитро примружив очi. Зда╨ться, аллах скаламутив розум купця: можна погрiти руки. I вiн загилив таку цiну, що сусiда тiльки охнув, ай-вай! Але сам за дончака запросив стiльки ж. Турок не торгувався, одразу вiдлiчив за обох невiльникiв грошi. Дончак допомiг товаришевi по нещастю пiдвестись. - Спасибi, друже, - тихо промовив запорожець. - Як тебе? - Роман... Роман Во©нов. Туляк я, а став донським козаком... Утiк вiд нiмця-барона на волю, а потрапив у бусурменську неволю... Ехма!.. Дай я обiтру тобi кров, - бач, як вiдшмагали, проклятi© Шкiра висить клаптями... Роман, як умiв, перев'язав сорочкою спину Арсеновi, накинув на плечi жупан. У той же день ©х загнали на великий сандал - швидкохiдний вiтрильник - i замкнули в тiсному смердючому трюмi. Тут було темно, сиро, тхнуло цвiллю й овечими шкурами. НА БЕРЕГАХ КИЗИЛ-IРМАКУ За кiлька днiв, поки корабель плив до Туреччини, Арсен вичуняв, спина вкрилася шорстким струпом i почала свербiти. Це була вiрна ознака того, що рани загоюються. Пiдпливали до маленького турецького мiстечка, i невiльникiв вивели на палубу. З моря дув холодний вiтер, жбурляв у обличчя людей колючою мжичкою i солоною морською пiною. Чомусь довго не подавали трапа. З корми долiтали збудженi голоси капудан-аги i господаря рабiв. Спочатку Звенигора не надавав тiй розмовi значення, але потiм почав прислухатися. - Не потрiбен менi невiльник! - кричав роздратовано капудан-ага. - Ми домовлялися, Гамiд-бею, що ти заплатиш менi дзвiнкою монетою! Гамiд випинав товстий живiт, наполягав на сво╨му: - Не розрахував я, капудан-ага. Витратився в Кафi. А ще далека дорога - потрiбнi грошi. А ти нiчого не втрача╨ш. Ось частина плати грiшми, а за решту вибирай собi якого хочеш раба. Продаси - матимеш грошi. Ще й з баришем будеш... - Не потрiбен менi баришi Раб здохне або втече - i я залишуся в дурнях. Заплати менi мо╨ - i звiльняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке стерво, то не зв'язувався б з тобою! - Прив'яжи свiй язик, капудан-ага, бо загубиш! - пiдвищив голос Гамiд. - I от що: бери раба! Бо iнакше не дам нiчого! - Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат - з ним добром не домовишся! Тiльки я сам виберу... - Я давно це тобi кажу, а ти уперся, як старий iшак! Пiсля обмiну такими "люб'язностями" капудан-ага i Гамiд зiйшли з кормового мiстка. Не говорячи один до одного, зупинилися бiля невiльникiв. - Оцього, - капудан-ага ткнув пальцем Романовi у груди. - I забирайся до всiх чортiв з мо╨© посудини! Охоронцi Осман i Кемаль повели Романа знову в трюм. - Прощай, Арсене! - гукнув дончак. - Не згадуй лихом! Пощастить повернутись додому - передай у станицю Бобровську. Товаришам, бо сiм'© не маю... За ним з гуркотом зачинилася ляда. По хистких дошках невiльникiв звели на берег. Тут же, в невеликiй закопченiй кузнi, всiм на руки надiли кайдани. А Звенигорi - й на ноги. Тiльки Яцько лишився незакований. Вирушили опiвднi. Гамiд ©хав на конi попереду каравану, що складався з десятка вiслюкiв, навантажених покупками. За невiльниками наглядали Кемаль та Осман. Дивно було дивитися на цих довгоногих здорованiв, що горбилися на маленьких осликах. Але вухатi сухоребрi тварини нiби не вiдчували ©хньо© ваги i поволi тюпали, повiсивши голови. На путi караван час вiд часу зустрiчав мовчазних перехожих з темними, нiби кам'яними, обличчями i бистрими поглядами чорних очей, загони озбро╨них спагi©в на конях i пiших яничарiв, поважних волiв, що тягли незграбнi гарби на велетенських дощаних колесах, обiдраних жебракiв... Невеличкi села дивували невiльникiв сво©м незвичайним виглядом. Круглi низенькi хатки iз цегли-сирцю лiпилися в ущелинах, попiд скелями або на крем'янистих берегах каламутних струмкiв. Обмитi дощами, випаленi сонцем, з мазаними глиняними покрiвлями, вони були схожi на сiрi черепи, що чорнiли порожнiми орбiтами. То дивилися на перехожих вузькi отвори дверей i незаскле-них вiконець. Багата приморська вiчнозелена рослиннiсть скоро зникла. Почалися плоскогiр'я, гори з дикими урвищами, колючими чагарниками i зграями шакалiв та гi╨н, що вечорами виходили на пошуки здобичi. Арсен важко ступав по нерiвнiй розбитiй дорозi, пiдтримуючи руками холодне залiзо кайданiв. Яцько йшов поряд, стомлений, змарнiлий. Руки засунув у. рукава. Комiр свитини настовбурчив - з нього виглядав загострений посинiлий носик. Позаду горбився високий незграбний селянин з-пiд Черкас на прiзвище Квочка. Зiтхнувши, вiн пробубонiв: - Пропадемо ми тут, як рудi мишi. Здохнеш - викинуть шакалам на поживу. Нiхто й не похова╨... - А ти гадав - зроблять тобi труну з клен-дерева?озвався iнший голос.Рабовi одна шана - роби, поки здохнеш. А потiм - на смiтник тебе... А ти ж як думав?.. Така рабська доля! "Така рабська доля,повторив у думцi Арсен.- Але чому? Чому я мушу бути рабом? Чому повинен день i нiч, лiто й зиму, рiк у рiк працювати, як вiл, на того клятого товстуна-багатiя, якого до цього часу не знав i знати б не хотiв?.. Хто в цьому винен? Чорнобай? Степовi розбiйники-людолови? Я сам? А може. Сiрко, що випровадив у дорогу? I що таке доля?.." Скрипiли, погойдуючись, зустрiчнi гарби, ревли зголоднiлi вiслюки, дзвенiли бруднi заржавiлi кайдани. А думки снувались i снувались, безконечнi, як ця ненависна чужа дорога. "I нiяко© надi© на втечу! Правда, ╨ золото,- вiн непомiтно мацав шкiряний пояс i дивувався, що, попри всi пригоди i злигоднi останнiх тижнiв, нiхто не обшукав його i не вiдiбрав грошей.- Але чи допоможе воно тут? Чужий далекий край, чужi звича© i жорстокi люди... А мiж чужиною i вiтчизною - широке бурхливе море... Коли б ще був десь на березi моря, то мав би надiю на козакiв, якi iнодi нападають на прибережнi мiста. А так далеко в глиб кра©ни вони нiколи не заходять. Та й хто зна╨, куди веде нас цей мовчазний Гамiд?" Вiд думок ставало сумно на серцi. У майбутн╨ заглядав, як у власну домовину. _I чим далi йшли вони кам'янистим шляхом на пiвдень, тим холоднiшим i темнiшим здавалося сонце. Тим бiльше гасла надiя на повернення коли-небудь додому... А Гамiд? Чи забуде вiн сутичку в Кафi? Звичайно, нi. Недаремно ж тiльки йому наклав на руки й ноги такi важкi кайдани. Веде додому, затамувавши злобу, щоб там уволю познущатися... Та й чому вiн узяв у голову, що неодмiнно коли-небудь повернеться на Укра©ну? Хiба не так само сподiвались i сподiваються на повернення тисячi iнших невiльникiв? I хiба ж вони не такi дужi й смiливi, як вiн? I не такi спритнi? А пригадай - багато ©х повернулося? Одиницi! Дехто втiк, декого виручили козаки, iншого викупили родичi або товаришi... Повертались iнодi старi, немiчнi, слiпi... Турки жорстоко розправляються з втiкачами - ©м випiкають очi i вiдпускають на всi сторони. Йди куди хочеш! Хай тебе бачать iншi невiльники i жахаються необдуманих вчинкiв... Iнодi добрi люди спроваджували ©х через Болгарiю i Волощину на Укра©ну, як дiда Сома, i там вони розтiкалися по селах i хуторах, ставали спiвцями-лiрниками, кобзарями, жебраками, лякаючи слухачiв розповiдями про страхiття агарянсько© каторги... Невже й тебе чека╨ така доля? Якось надвечiр караван Гамiда спустився з плоскогiр'я в широку долину i звернув до похмуро©, викладено© з дикого необтесаного каменю фортецi, що стояла на горбi, недалеко вiд широко© i бурхливо© рiки. Гримкочучи кайданами, невiльники в супроводi наглядачiв пройшли через вузьку браму в двiр фортецi i зупинилися пiд розложистим горiхом, що самотньо стояв посеред кам'яного громаддя. Стомленi довгою виснажливою дорогою, вони зразу ж попадали на холоднi кам'янi плити, _якими було вимощене все подвiр'я. Мовчазна фортеця враз наповнилася шумом i гамором. Заметушилися на внутрiшнiх галереях будинку жiнки в темному одязi, заверещали вiд радостi, сподiваючись на подарунки, дiтваки, що, мов зграя горобцiв, висипали назустрiч Гамiдовi. Повиходили слуги. Арсен без цiкавостi дивився на чуже життя. Нили натертi залiзом ноги, хотiлося пити. Почувши, що десь дзюрчить вода, вiн пiдвiвся i заглянув через колючий живоплiт, яким було вiдгороджено вiд решти двору невеличку дiлянку за горiхом. Там у великiй камiннiй чашi вирувало прозоре джерело. Козак вийшов з гурту, став над ним навколiшки i зачерпнув у пригорщ холодно©, мов лiд, води. Вона була трохи гiркувата, нiби настояна на звiробо©, i тоненькими голочками поколювала в ротi. Витерши рукою темне заросле обличчя, стомлено пiдвiвся. Зненацька пролунав крик: - Стережись, Арсене! Оглянутись не встиг: важкий нагай шмагонув його по головi. Вiд несподiванки i болю мало не впав, але хтось ззаду схопив за брижi жупана i вiдкинув убiк. Нагай знову кiлька разiв зi свистом прорiзав повiтря. - Поганий гяуре! - прошипiв над бранцем Гамiд.- Ти осквернив джерело, з якого п'ють правовiрнi!.. Але, крiм того, ти ще й замахнувся на мо╨ життя! Я добре запам'ятав тебе! - Вiя мимоволi торкнувся щоки. - Запам'ятав так, що ти довiку шкодуватимеш, що не здох ранiше! Тебе варто повiсити за цi двi провини, але смерть - не найбiльша кара. От коли тво╨ життя стане нестерпним i ти сам захочеш вiдiйти в кращий свiт, тодi ти зрозумi╨ш, про що я зараз говорю, собако! А тепер - геть з-перед мо©х очей! Гамiд знову вдарив козака нага╨м, i той кинувся в гурт невiльникiв, якi прикрили його собою. Наглядачi загнали ©х у глибокий похмурий погрiб пiд будинком. Крiзь маленьке загратоване вiконце пiд самою стелею пробивався жмут сiрого свiтла. Десь шарудiли щури. З кам'яно© стелi i стiн текли патьоки iржаво© води. Невiльники зупинилися посеред погреба. - Отут нам, хлопцi, й могила, - глухо промовив Квочка. - Гарненьку хату приготував для нас проклятущий турок, хай би був щезнув! Навiть солiмки пiдiслав, щоб не муляло в боки. I солома не свiжа?.. Авжеж нi! Перед нами тут теж жили невiльники. Вiд них i лишилася... - I вiн люто штурхнув ногою купу ячно© соломи. На превеликий подив невiльникiв, звiдти почувся слабкий голос, нiби зарохкало немiчне порося: - Яка там зараза штовха╨ться? Чи тобi повилазило, чи так заслiпило баньки? Хiба не бачиш, що тут люди сплять? - Тю на тебе! - вигукнув вражений селянин. - Звiдки ти тут узявся, лихий би тебе взяв? I хто ти такий, що по-нашому балака╨ш? Купа соломи заворушилася, i з не© вилiзла якась бридка iстота. Невiльники з острахом розглядали незнайомця. Вiн обтрусив з себе солому, i всi побачили худющого в