а гiрше чужинцiв обдира╨ нас, знуща╨ться з наших дочок, вiдбира╨ нашу землю... Чорнобородий обвiв поглядом сво©х товаришiв. Усi чекали його вiдповiдi. - Iнч алла! Хай буде воля аллаха! - промовив вiн урочисто. - Вiддайте зброю цьому хороброму гяуровi, який перемiг скаженого пса Ферхада-ефендi! Ми сподiва╨мося, що цей пiвнiчний вовк коли-небудь перегризе горло i мерзенному шакаловi Гамiд-бе╨вi! А зараз - усiм готуватися до походу. Виступа╨мо, як тiльки тiнь Ешекдагу впаде на скелю посеред озера! Загiн швидко просувався плутаними гiрськими дорогами. Мiсяць поливав землю холодним сяйвом. Густо-син╨, аж чорне небо низько висiло над головою, зда╨ться, простягни руку - i схопиш блискучу золоту зорю. В темних ущелинах бовванiли стрункi кипариси, примарними тiнями чорнiли лапатi лаври. Вiд них вiяло холодом i гострими пахощами. Там, в ущелинах, уривчасто гавкали голоднi гi╨ни i тривожно кричали нiчнi птахи. Арсен пильно вдивлявся в чужу нiч. Гори стояли настороженi, мовчазнi. Вiд них вiдлунював тупiт кiнських копит. За плечима чулося дихання Яцька. Хлопець не вiдставав нi на крок. Перед походом йому дали на озбро╨ння лук, десяток стрiл у шкiряному са-гайдацi, а також кривий турецький кинджал. I вiн почував себе справжнiм во©ном. В Аксу прибули опiвночi. Там ©х зустрiв [смет, якого Бекiр залишив назирати за замком. Повсюди було тихо. Замок спав: Гамiд не сподiвався нападу. Тiльки у вузькiй амбразурi схiдно© вежi мерехтiв одинокий жовтий вогник. Мустафа роздiлив людей на три частини. Арсен з Яцьком потрапили до загону Бекiра, на який покладалося найважливiше завдання - проникнути непомiтно в замок i вiдчинити ворота. Бекiр вiддав короткий наказ, i всi рушили за ним, залягли в ровi, якраз навпроти схiдно© вежi. Проти мiсяця зубчастi стiни замку скидались на гребенясту спину велетенського ящура. Через годину, що здалась повстанцям вiчнiстю, мiж зубцями стiни промайнула закутана в чорне покривало жiноча постать, по камiнню ковзнула плетена драбина. - Пора, - прошепотiв Бекiр i подерся нагору. За ним пiднявся Арсен. Згодом до них при╨днались iншi повстанцi. Останнiм вилiз Iсмет. Витягши драбину, вiн обережно опустив ©© в двiр. Там було темно, як у колодязi. Тiльки у примiщеннi для сторожi тьмяно блимала свiчка. - Я полiзу перший, - сказав Арсен. - Я знаю, як вiдчинити браму. Вiн обережно почав спускатися в двiр: мов велетенський чорний птах, поволi погойдувався на хисткiй драбинi, опускаючись усе нижче й нижче. Заглянувши з драбини у вiкно вежi, побачив трьох охоронникiв, якi при свiтлi восково© свiчки грали в грошi. Всупереч наказовi господаря, вони залишили сво© пости у вежах i коротали нiч за бiльш при╨мною справою. На столi лежали купки мiдних акче '. Сива кiптява свiчки снувала попiд стелею. Арсен усмiхнувся, уявивши, як витягнуться обличчя охоронникiв, коли через хвилину вiн одчинить ворота i в замок увiрвуться повстанцi. Але в цю мить десь у внутрiшнiх кiмнатах другого поверху пролунав жахливий жiночий зойк. Вiн зразу ж i затих, обiрвавшись на найвищiй нотi, та все ж устиг пiдняти тривогу. Охоронники, почувши крик, схопилися з-за столу й очманiло кинулися до збро©. Хтось iз них зачепив свiчку - стало темно. Почулась лайка. Грюкнули дверi. Арсен стрибнув додолу. Затрiщали кущi, заторохтiла порожня бочка, хтозна для чого поставлена в закутку. Тепер - швидше до вежi!.. Тут на нього налетiв переляканий вартовий. Та, побачивши блиск шаблi, кинувся в протилежний бiк, Арсен устиг пiдставити йому ногу, i вiн сторч головою впав на зем.гiю. Десь нагорi загуло багато стривожених голосiв. Заплакали жiнки, заверещали дiти. Не чекаючи пiдмоги. Арсен чимдуж помчав до брами. Ефесом шаблi вибив важкий залiзний засув, i пiд натиском повстанцiв, що напирiли зовнi, брама вiдчинилася навстiж. Чорний грiзний натовп з ревом хлинув на подвiр'я замку. З селямлика i з верхньо© галере© гарему пролунало кiлька пострiлi iз. Запалали смолоскипи, освiтлюючи похмурий двiр, що враз перетрорився на розворушений вируючий мурашник. Нарештi вибiгла надвiрна варта Гамiда. Зав'язався рукопашний бiй. Арсен разом з усiма кудись бiг, когось рубав шаблею, шалено кричав. Коли першi вартовi впали i повстанцi почали штурмувати дверi будинку, з галерей i вiкон на голови ©м посипались рiзнi речi: металевi пiдсвiчники, склянi вази й череп'янi глеки, ковдри й пуховики, важкi дубовi лави i посуд. - Зачиняйте дверi! Заставляйте ©х шафами! - почувся згори голос Гамiда. - Ми перестрiля╨мо цю погань з пiстолiвi - А, ти тут, скажений шакале! - вигукнув Мустафа Чорнобородий. - Клянусь аллахом, настав твiй смертний час! Виходь сюди, боягузе, на чесний двобiй! Я вiдомщу тобi за мою родину, яку ти пустив по свiту жебраками, поки я у вiйську захищав нашого падишаха вiд невiрних! За мою землю, яку ти загарбав насильством i обманом! За наругу над нашими дочками й сестрами!.. Мовчиш? Бо©шся? Ти зна╨ш, мерзенний, що пощади тобi не буде, i трясешся над сво©м паскудним життям! Трясись! Ми скоро дiстанемо тебе!.. Гей, друзi, давайте вогню - викуримо лисицю з ©© гнiзда! - Чекай, Мустафа! - крикнув Бекiр. - Там моя донька Iраз! Не треба палити! Ми й так вiзьмемо Гамiда i його собак! Iсмете, Арсене! Друзi! Несiть сюди колоду - протаранимо дверi! Захопимо Гамiда живцем! Ошалiлий гурт з криками й свистом ударив раз i другий мiцною колодою в дубовi дверi. Затрiщало дерево. Здригнулися мурованi стiни. В чорну дiрку, звiдки блиснуло полум'я пострiлу, ринули повстанцi. Арсен вскочив усередину одним iз перших, позаду iз смолоскипом у руцi бiг Яцько. Хлопець нi на крок не вiдставав од свого старшого товариша. Бiй, мов гра, захопив його: обличчя розпа-шiлося, яснi очi палали молодецьким завзяттям. Справжнiй тобi во©н! В кривавих сутiнках похмурих переходiв селямлика вони раптом упiзнали Гамiд-бея, котрий вибiг з боково© кiмнати i, побачивши повстанцiв, чкурнув кудись у темряву. - Стiй! Стiй! - закричав козак i вистрiлив з пiстоля. Та куля, видно, не влучила, бо огрядна постать спагi© зникла в пiтьмi. Назустрiч Арсеновi вискочили охоронцi Гамiда -Осман i Кемаль. Пiзнавши невiльника, з диким ревом кинулись до нього, вивергаючи страшнi прокляття. На просторi вони, звичайно, мали б перевагу, але тут, у тiсному примiщеннi, освiтленому тiльки смолоскипом Яцька, заважали один одному, i Арсен тiснив ©х обох до майданчика, що сполучав селямлик з гаремом. Та враз на майданчику стало вiльнiше. То Осман, як хитрiший i винахiдливiший, залишив Кемаля битись iз повстанцем один на один, а сам у темрявi оббiг поза колоною i напав з тилу. - Арсене! - вигукнув Яцько, помiтивши ворога. Однак у запалi бою козак не почув попередження: вiдбивши випад Кемаля, вiн пронизав йому клинком груди. Тодi, нехтуючи смертельною небезпекою, Яцько кинувся навперейми Османовi i в ту мить, коли охоронець замахнувся на Звенигору, ткнув йому в обличчя палаючий смолоскип. Жахливий крик перекрив гамiр i гуркiт бою. Осман випустив ятаган i, вiдсахнувшись, схопився руками за обличчя. Тюрбан злетiв у нього з голови. Як блискавка, сяйнула Арсенова шабля i впала на блискуче голене тiм'я ворога. Осман важко осiв i з глухим гуркотом покотився вниз по дерев'яних сходах. - Спасибi, братику, - обняв Арсен хлопця. - Молодець! З тебе буде неабиякий во©н. Бери Османову зброю - вона твоя по праву. Яцько схопив ятаган. Окрилений похвалою, вiн мовби пiдрiс i ладен був кинутися навiть у саме пекло. ...Тим часом люди Чорнобородого ввiрвалися в гарем. Звiдти линув дикий жiночий вереск i плач дiтей. Попереду всiх летiв Iсмет. Зi смолоскипом в однiй руцi i шаблею в другiй, вiн мчав вузькими переходами, ногою вiдчиняючи дверi в кiмнати. - IразI Iраз! - гукав голосно. Але крик його тонув у загальному шумi й лементi. Iраз не вiдкликалася. Напевно, в гаремi ©© не було, бо переляканi на смерть Гамiдовi домочадцi клялися, що вперше чують про дiвчину на iм'я Iраз. Повстанцi, що набилися в гарем i тягли з кiмнат одяг та дорогоцiнностi, менше всього, звичайно, думали про Iраз, хоча знали, що то дочка одного з ©хнiх товаришiв. Сво©ми криками, бiганиною та лайкою вони лише заважали Iсметовi, хлопець утратив надiю знайти наречену i кинувся до виходу. Тут йому пощастило. В дверях вiн зiткнувся з опецькуватим ╨внухом Алi Рiзою, що намагався непомiтно шаснути в якийсь темний закапелок. Iсмет, мов коршун, вчепився йому в шию, притис до стiни. - Де Iраз, кизляр-ага? Скажи менi, де Iраз? Той виряченими вiд жаху очима дивився на хлопця й не впiзнавав його, а тiльки щось белькотав незрозумiле. Iсмет ще раз повторив запитання. - Н-не знаю... Аллах свiдок - не знаю! - вiдповiв ╨внух. - Я уб'ю тебе, Алi Рiза, як смердючу свиню, i твiй жирний труп зжеруть шакали, коли ти не скажеш менi, де Гамiд подiв Iраз? Ти чу╨ш? Ну, вiдповiдай! Вiн замахнувся ятаганом. ╙внух скрикнув i затулився рукою. - Я скажу... Я покажу тобi, добрий ага, - пролепетав товстун, важко, мов лантух, осiдаючи на пiдлогу. Iсметовi довелося пiдтримати переляканого кизляр-агу. - Де вона? Веди! По крутих сходах ╨внух почав пiднiматися нагору. Тримаючи в однiй руцi смолоскип, Iсмет пiдштовхував старого ззаду шаблею. Перед входом на горище Алi Рiза зупинився i мовчки показав на велику дерев'яну шафу. - Тут. - Де тут? - не зрозумiв Iсмет. - Вiдчини шафу, там ╨ ще однi дверi в потайну кiмнату, про яку зна╨ небагато людей у замку. Iраз була там. Iсмет рвонув дверцi шафи, викинув якесь старе лахмiття, що висiло на протилежнiй стiнцi, i справдi побачив дверi. ╙внух не збрехав. У замковiй щiлинi стримiв, великий залiзний ключ. Iсмет повернув його - дверцята зi скрипом вiдчинилися. - Iраз! Це я, Iсмет! Ти тут, Iраз? - гукнув вiн у темряву, не наважуючись заходити, щоб хитрий ╨внух не замкнув його. Темрява вiдповiла йому мовчанкою. Iсмет присвiтив смолоскипом. Червонясте свiтло вирвало на мить тонку дiвочу постать, бiлi руки, що безживно повисли вздовж тiла, невеличкi босi ноги. - Iраз! - З грудей Iсмета вирвався дикий крик i лунко прокотився по пiддашшю. - Iраз! Усмерть переляканий Алi Рiза кумельгом покотився вниз. Iраз мовчала. Тонка вiрьовка, мив струна, передушила ©й горло. Iсмет рубонув шаблею - i дiвчина впала йому на руки. ©© холодне тiло здалося ючаковi таким чужим i важким, що вiн мало не впустив його. Вiн нiс ©© обережно, мов дитину, заглядаючи в напiврозплющенi очi, а з грудей вилiтали пекучi слова. - ©раз! Джапим! Для чого ти зробила це? Чому не дочекалася мене? Не порадилася зi мною? Хiба ти винна, моя весняна квiтко, що холодна жорстока рука зiрвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним? Вiн нiс ©© повiльно, мов на суд. А позад нього йшли повстанцi, i могильна гиши, що супроводжувала ©х, була красномовнiша за бурю. В коридорi, при виходi, цю сумну процесiю зустрiв Бекiр. Вiн здалеку впiзнав Iраз. Хотiв закричати, але з його грудей вирвався тiльки глухий стогiн. Iсмет простягнув йому свою важку ношу. - Бери, батьку, - промовив глухо. - Вона не захотiла пережити ганьбу. Не захотiла живою дивитися нам в очi... Дурненька... Але, клянусь аллахом, я страшно помщуся!.. Друзi, де Гамiд? Де. його проклятий виводок? Я хочу бачити, як тече його кро©) i кров дiтей його! Мов божевiльний, кинувся вiн до гарему. Пронизливий жiночий i дитячий крик струсонув замок. Та вiн не зупинив юнака i тих повстанцiв, якi ринули за ним. Мов вихори, влiтали вони в кiмнати, i ©хнi закривавленi шаблi сiяли смерть, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей. По коридорах, мов снiг у вiхолу, полетiло з роздертих пуховикiв бiле пiр'я. На пiдлозi заструмували червонi патьоки. На той крик i гвалт до гарему ввiрвався Арсен. Йому здалося, що повстанцi пiймали Гамiда i на радощах зчинили такий шарварок. Але замiсть полоненого спагi© побачив жахливу картину. В кiнцi коридора, перед зачиненими дверима, стара жiнка перегородила Iсметовi дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Iсмет хотiв вiдштовхнути ©©, але вона, мов кiшка, мiцно вчепилася йому в руку, не даючи вiльно орудувати шаблею. - Не заходь! Благаю тебе! - кричала хрипко. - Не вбивай Адiке© Вона не дочка Гамiда! Почувши iм'я Адiке, Арсен метнувся вперед. - Геть, стара вiдьмо! - тим часом ревiв Iсмет. - Вiдпусти мене! Смерть Гамiдовому кодлу! - Божевiльний! Схаменися! Адiке - теж Гамiдова жертва! Це дочка болгарського во╨води... ©© звати Златкою!.. Пожалiй ©©!.. Я теж болгарка. Мене Гамiд вивiз iз Болгарi©, щоб я доглядала дiвчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а ©© не чiпай!.. Арсен на мить закам'янiв, вражений почутим. А Iсмет не розбирав розпачливих слiв старо©. Одiрвавши вiд себе ©© сухi руки, вiдштовхнув до стiни i рубонув шаблею. Жiнка впала. Iсмет ударив ногою в дверi. З кiмнати пролунав розпачливий дiвочий зойк. - Чекай, Iсмете! - крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кiмнату i стаючи поперед нього. - Не руш! Не чiпай дiвчини! Iсмет нiби не розумiв, чого хоче вiд нього козак. З налитими кров'ю очима, похмуро дивився на Адiке, яка стояла в кутку на лiжку в бiлiй сорочцi, схрестивши на грудях руки. В ©© очах свiтився жах. Мертвотна блiдiсть поволi заливала обличчя. Вона, зда╨ться, не пiзнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць. Бачачи, що Iсмет намага╨ться обiйти його i вдарити дiвчину шаблею. Арсен схопив юнака за руку i щосили рвонув ©© назад, за спину. Iсмет крикнув вiд рiзкого болю. Шабля упала додолу. Бiль протверезив повстанця. - Чого ти хочеш, Арсене? Чому став менi на дорозi? - спитав кволо. - Я хочу, щоб ти не чiпав цi╨© дiвчини! Ти ж чув - вона Гамiдова жертва. Розумi╨ш? - I вiдпустив руку юнака. Iсмет понурив голову, трохи помовчав, а потiм з глибокою тугою в голосi сказав: - Роби як зна╨ш. Тепер менi однаково. Нема мо╨© Iразi Нема╨ мого щастя! Навiщо менi жити на цьому свiтi? Вiн пiдняв шаблю i, похнюплений, убитий горем, поплентав з кiмнати. Тодi Арсен повернувся до Адiке. Дiвчина все ще, мабуть, не вiрила, що небезпека минула. Стояла в кутку i широко розплющеними очима дивилася на струмочок кровi, що тоненькою змiйкою вповзав з коридора по фарбованiй пiдлозi. - Адiке, не бiйся мене, - промовив козак, подаючи ©й руку. - Йди сюди! Я захищу тебе. Ну, ходiмо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з лiжка, Адiке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою... Ти зна╨ш це iм'я? Його щойно вимовила твоя няня... - Де вона? - шепнула дiвчина, не зводячи погляду з кровi, що вже протекла на середину кiмнати. - ©© нема... Але цiною свого життя вона врятувала тебе... Дiвчина затулила обличчя руками. Плечi затремтiли вiд ридання. Арсеновi здалося, що то пiд тонкою сорочкою затрiпотiло ©© серце. Вiн глухо сказав: - Не плач... Одягайся швидше. А я почекаю за дверима. Вийшовши в коридор, вiдтягнув нянин труп до сусiдньо© кiмнати, щоб не потрапив на очi дiвчинi. Знадвору долiтали радiснi крики повстанцiв. Десь там загубився i Яцько. Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Во©н уже - i довiв це в бою. Зате напружено думав, як бути зi Златкою. Куди ©© подiти? Взяти з собою в загiн? А потiм? Через кiлька хвилин дiвчина вийшла одягнута. Вiн узяв ©© за руку, нiжно сказав: - Ходiмо! Не вiдставай вiд мене. I не бiйся - все лихе позаду! На подвiр'© до них пiдбiг Яцько, збуджений, з блискучими очима. - Арсене, я тебе скрiзь шукаю! Треба вiдiмкнути невiльникiв! Я уже був там, але у мене не виходить... Мiцнi замки! Арсен на мить задумався, а потiм сказав суворо: - Яцьку, я доручаю тобi охороняти цю дiвчину... Вiдповiда╨ш за не© головою. Щоб нiхто й пальцем не зачепив ©©! Розумi╨ш? Це - Адiке. Златка. Я розповiдав тобi про не©. Гляди менi!.. А я вiдчиню пiдземелля. - Розумiю, - сказав хлопець, але по тому, як вiн глянув на дiвчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорi не посмiв. Сказав по-дорослому, поважно: - Раз треба - то об чiм мова... Тим часом небо стало ясно-голубим, аж бiрюзовим. Десь за горами сходило сонце. Повстанцi зносили на подвiр'я дорогi речi, зброю, тягли з погребiв харчовi припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамiр i лемент, що так притаманний для схiдних базарiв або стихiйних народних бунтiв. Збивши на дверях до пiдземелля замок. Арсен кинувся вниз. Невiльники давно не спали. Розбудженi пострiлами й криками, стовпилися бiля вiконця, намагаючись зрозумiти, що ско©лося на подвiр'©. - Браття, воля! Виходьте на свiт! Розковуйтеся! Пiдземелля враз сповнилося радiсними вигуками. Всi кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись слiз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обiймах. - А най його мамi, я знав, що настане для нас такий день! Ти чу╨ш, пане Квочко? Не я мовив тобi, що ми ще станемо вiльнi? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то ╨ правда, то завжди збува╨ться. А ти скиглив - пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний! Квочка розпростав сво© зiгнутi плечi i враз став вищий на цiлу голову i вiд Звенигори, i вiд пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчi заблукала блаженно-радiсна усмiшка. Вiн садонув кулачищем Спихальського пiд бiк, аж той ойкнув. - Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зi славою! Кожен невiльник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обiйняти, подякувати. Але Арсен поспiшав. Хотiлося швидше побачити Якуба. Вiн вирвався з чи©хось обiймiв, кинувся через двiр до Якубово© темницi i зiткнувся з Ахмедом Змi╨ю, який нiс поперед себе величезний оберемок жiночого вбрання. - Будь другом, ковалю, - усмiхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не взув його в червонi чоботи, - розкуй мо©х землякiв! Вiк аллаха молитиму за тебе! Той бухнув свою здобич на землю. - А чим? Не голими ж руками! - Тут ╨ кузня. Ходiмо! Невелика замкова кузня мiстилася бiля само© брами. Ахмед Змiя швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу: - Ану, пiдходь!.. Його обступили радiсно-збудженi невiльники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибiг з кузнi: дверi до темницi Яку-ба були масивнi, а замки мiцнi. Хоча надворi майже розвиднiлося, в пiдземеллi стояв густий морок. Вiд кiлькох ударiв замок злетiв. Дверi з гуркотом розчинились. - Я куб-ага, ти живий? Крiзь розчиненi дверi всередину вiрвалося голубувате ранкове свiтло. Меддах заворушився, прикрив рукою очi. Сива кошлата грива спадала йому на плечi. Загримiли кайдани. На схудлому, змученому обличчi промайнула слабка недовiрлива усмiшка: - Це ти. Арсене? Я радий знову чути твiй голос, друже! - Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб-ага. Ти сам казав - нiчого нема вiчного пiд мiсяцем. Сьогоднi скiнчилася твоя неволя!.. - Хай будуть благословеннi тво© днi! - промовив меддах. - Що трапилось? Як ти опинився тут? I зi збро╨ю... - Замок у руках повсталих каратюркiв, Якубе, - i Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стiну. Шворiнь зламався. Арсен пiдхопив Якуба попiд руки, допомiг вийти з темницi. Тим часом з-за далеких гiр зiйшло сонце. Поява меддаха справила на всiх велике враження. На подвiр'© затих гамiр. Повстанцi мовчки дивилися на вихiдця з того свiту. Якуб йшов з заплющеними очима: боявся ослiпнути вiд сонячних променiв. Довга сива грива спадала на плечi i на блiде обличчя. Одяг на ньому зiтлiв, - лишилися лахи, що ледве прикривали тiло. Руки й ноги закованi у важеннi ланцюги. - Правовiрнi, ви дума╨те - це гяур перед вами? - вигукнув Арсен. - Нi, ви помиля╨тесь! Це такий же, як i ви, правовiрний магометанин, турок!.. Подивiться, що зробив з ним Гамiд-бей!.. Скажiть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на дiло рук сво©х! Повстанцi похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав: - Гамiд зник. Ми обшукали весь замок. Нема╨ нiяких слiдiв. - Вiн десь заховався! Сидить, як лисиця, у норi. Чека╨, поки ми залишимо замок. - А ми його викуримо! - вигукнув Бекiр. - Хлопцi, давайте вогню! - Спалити! Спалити! - пролунало навкруги. Iсмет метнувся зi смолоскипом до дерев'яно© галере©, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум'я. Затрiщало сухе дерево. Малиновi язички подерлися вгору, на другий поверх, i вiн швидко пойнявся вогнем. На подвiр'© зчинився галас. Кожен поспiшав винести здобич за, ворота замку. Розкованi невiльники скидали з себе лахмiття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамiдово© челядi. Найбiльш меткi озбро©лися списами, а то й шаблями. Ахмед Змiя розрубав кайдани меддаха Якуба, великими ковальськими ножицями вiдрiзав йому чуприну. Арсен принiс одяг. Старий метушився, поспiшав одягнутися, все ще не вiрячи в щастя, що так негадано звалилося на нього. Вiн жмурився, з його очей чи то вiд яскравого свiтла, чи вiд радостi текли сльози. А вогонь тим часом розгорався все дужче. Вже охопив усю галерею i перекидався на дах i внутрiшнi примiщення. В дворi, як у кам'яному казанi, ставало жарко. Повстанцi поспiшно залишали замок. Поки Мустафа Чорнобородий наводив у загонi порядок, най-спритнiшi пiдпалили олiйницю, винницю, кошари. Долину Аксу затягувало ядучим бурим димом. Побачивши, як крiзь проламанi дверi в селямлик хлинула юрба повстанцiв, Гамiд зрозумiв, що все втрачено i потрiбно рятуватися самому. Тому кинув усiх напризволяще i метнувся до потайного ходу. Поки охоронцi вели бiй у коридорi, спустився в пiдземелля. А через пiвгодини, брудний, спiтнiлий, вiдхилив добре замасковану ляду, вилiз з нори i опинився в долинi, порослiй чагарником. Пересвiдчившись, що поблизу нiкого не видно, швидко перетнув вузьку галявину, на протилежному боцi яко© стояла невелика, плетена з хворосту шопа. Назустрiч кинувся кудлатий пес, але, пiзнавши хазя©на, замовк. На гавкiт iз шопи вийшов заспаний старик-сторож. - Кого тут носить? - спитав, вдивляючись в iмлу. - Швидше коня! Сторож упiзнав господаря, мовчки повернув назад i вивiв осiдланого огиря. Гамiд вирвав iз рук старого поводи, скочив у сiдло. Застояна тварина рвонулася навскач. На оторопiлого сторожа полетiли кiм'яхи вогко© берегово© землi й грязюки. Тiльки надвечiр Гамiд вiдчув, що сили залишають його i що коневi теж потрiбен перепочинок. Замiсть того щоб ©хати прямо до санджак-бея ', звернув праворуч, переправився поромом через Кизил-Iрмак i незабаром в'©хав на просторе подвiр'я свого давнього приятеля i свата Енвера Iсхак-бея. Слуга взяв повiд, допомiг ледь живому вершниковi зiйти на землю. - Що трапилося, дорогий Гамiд-бею? - поспiшив йому назустрiч з простягнутими для привiтання руками високий i чорний, як галка, Енвер Iсхак-бей. - В такому виглядi! Кiнь весь у милi! Ти нiби тiкав вiд смертельно© небезпеки! - Це й справдi так, мiй добрий друже. Мiй нещасний вигляд i мiй пошарпаний одяг промовисто говорить, що я ледве врятувався. Аксу взяли приступом повстанцi, мерзеннi каратюрки. Не знаю, чи зостався хто живий, крiм мене... - О аллах, що дi╨ться на свiтi! - вигукнув Iсхак-бей. - Я гадав, що тiльки у мене горе. - У тебе теж горе? Яке? - Якийсь розбiйник мало не вбив нашого любого Ферхада. Твоя дочка могла залишитися вдовою, Гамiд-бею. Врятував його вiрний слуга з гяурiв. Тепер йому краще, i вiн буде радий дорогому гостю... Прошу, заходь, Гамiд-бею. До вечерi вийшов i Ферхад. Вiн знав про нещастя тестя i стримано привiтав його, бо не личить правовiрному проявляти надмiрну цiкавiсть до горя ближнього. Гамiд уже мав кращий вигляд: помився i переодягся в пристойний одяг. Пiсля того як гiсть трохи втамував голод i випив келих солодкого шербету, господар сказав: - Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамiд-бею. - Я був би радий бачити вас у себе, - чемно вiдповiв Гамiд, не запитуючи про причину вiзиту i чекаючи, поки Iсхак-бей сам пояснить ©©. - Мiй невiльник-пастух повiдомив, що замах на Ферхада вчинив твiй невiльник-утiкач... - Мiй невiльник? - вигукнув схвильовано Гамiд. - Проклятий урус! Це ж вiн одним iз перших удерся в мiй замок i намагався вбити мене! О, коли б вiн потрапив до мо©х рук!.. - Ми спiйма╨мо його, - вставив слово Ферхад. - Якщо вiн у повстанському загонi, то ми знайдемо шлях проникнути туди. - Як? Замiсть вiдповiдi Ферхад сплеснув у долонi. Ввiйшов слуга. - Поклич Свирида! Пiсля того, як пастух Свирид врятував молодого хазя©на, Iсхак-бей оточив невiльника не баченою досi увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйсько© кухнi, навiть обiцяв вiдпустити на волю. Свирид нiби помолодшав. Плечi розправились, щоки округлились, в очах з'явився хижий блиск. На товаришiв-невiльникiв почав дивитися з неприхованою зверхнiстю. Зайшовши в кiмнату, вiн низько вклонився i тихо проказав привiтання: - Мир вам, о правовiрнi© Вiтаю тебе, мiй добрий хазя©не Гамiд-бею! - вклонився окремо колишньому господаревi. Iсхак-бей показав на повстяний мiндер, що лежав бiля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба. - Алекюм юсселям, Свирид-ага, - вiдповiв старий хазя©н. - Ласкаво прошу. Сiдай. З тобою хоче говорити мiй син Ферхад. - Свирид-ага, напевно, добре запам'ятав того розбiйника, що вчинив на мене напад? Чи не так? - запитав Ферхад. - Так, ефендi. - Мiй дорогий батько i я обiцяли тобi, Свирид-ага, волю за те, що ти врятував мене... Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Пiсля цього я сам вiдвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купцiв, якi за винагороду доставлять тебе на Укра©ну... - Що я мушу зробити? - запитав з погано прихованою радiстю Многогрiшний. - Ти мусиш розшукати того мерзотника i вбити його або сповiстити мене про мiсце його перебування. ╙ вiдомостi, що вiн пристав до банди злочинцiв, якi називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них пiд виглядом втiкача. Дiзна╨шся, скiльки ©х, яка в них зброя i де вони отаборились. Намагайся сподобатися ©хнiм ватажкам i вивiдай ©хнi найближчi намiри. Якщо все закiнчиться щасливо, ти станеш вiльною людиною. - Дякую, ефендi. Я зроблю все, що зможу. Коли пастух вийшов, Гамiд пiдвiвся теж. - Дозволь менi, шановний Iсхак-бею, трохи вiдпочити, бо на зорi я повинен ©хати далi. Завтра з вiйськом санджак-бея вирушу в зворотну путь, а десь днiв за два-три ми вступимо в бiй. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з тво©м загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня вiдданих i смiливих людей. На другий день вранцi на подвiр'я влетiв султанський чауш-гонець. З коня клаптями падала на землю жовта пiна, а сам вiн ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Iсхак-бей, Ферхад i Гамiд снiдали пiсля ранкового намазу. - Воля i слово падишаха! - стомлено об'явив замiсть привiтання чауш. - Хай славиться iм'я його! - схилилися в низькому поклонi спагi©. - Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя пiвсвiту? - спитав господар, коли гонець вiдпив з пiали шербету. Той мовчки витягнув з-за пазухи паперовий сувiй. Iсхак-бей здивовано вигукнув: - Фiрман султана! О аллах, вiйна з невiрними! З урусами© Гамiд i Ферхад переглянулись: цей фiрман зобов'язував ©х у тижневий строк зiбратися разом зi сво©ми людьми до походу. Але кого мiг зараз виставити Гамiд? Уся його варта загинула, а зброя розграбована, ©хати самому? Коли чауш, попо©вши i вiдпочивши трохи, по©хав, Iсхак-бей дав волю почуттям. - О вай, вай!- захитався вiн уперед i назад, пiднявши молитовне вгору руки. - Яке нещастяi Гординя охопила серце пади-шаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусiв. Але ж тiй землi нi кiнця нi краю, народу там незлiченно, лiси непрохiднi, а зими такi лютi, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе менi! ╙диний син, ╨дина втiха старостi мо╨© мусить iти походом у той далекий край!.. Три мо© сини уже склали голови в iм'я i славу падишаха! Ферхад - одна моя радiсть, ╨дина моя надiя!.. I його забирають у мене! О вай, вай! - Не всi гинуть у походi, - намагався втiшити старого Ферхад. - Чому ти оплаку╨ш мене заздалегiдь? - Я знаю, що таке вiйна, сину. На нiй убивають людей... Гамiд деякий час похмуро мовчав. Потiм сказав: - Високоповажний Iсхак-бею, мiй дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнiвався на мене, наслав люту зграю розбiйникiв, i тi знищили мо╨ гнiздо, мо╨ майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там... Серце мо╨ облива╨ться кров'ю, а розум вiдмовля╨ться вiрити в те, що сталося... Помсти! Ось чого я жадаю. Криваво© помсти!.. I, клянусь аллахом, я зумiю помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Менi жаль Ферхада, чоловiка мо╨© улюблено© Хатче. I хоч я постарiв, однак ще зумiю утримати шаблю в руцi. Якщо твоя ласка i згода, мiй дорогий Iсхак-ефендi, я стану на чолi вашого загону замiсть Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього ╨ - вiн ще не одужав пiсля нападу гяура. Ферхад намагався протестувати, але Iсхак-бей розчулено обняв Гамiда i притис до грудей. - Спасибi, Гамiд-ага. Аллах дав тобi добре серце, i вiн не обмине тебе на дорогах вiйни сво╨ю милiстю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. I знову розцвiте долина Аксу, знову завиру╨ життя в тво╨му ма╨тку, а нащадки прославлятимуть тво© подвиги! - У всьому воля аллаха! - промовив урочисто Гамiд. Пiсля успiшного нападу на замок Аксу повстанський загiн Чорнобородого вже третiй день вiдпочивав у малодоступнiй улоговинi на березi гiрського озера. Перед наметами з кошми, бичачих шкур i сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м'яких вапняках навколишнiх скель, палахкотiли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом i пахучим корiнням якогось ©стiвного зiлля. Хоч iслам забороняв правовiрним пити вино, в таборi було багато п'яних. Повстанцi пили, горланили пiсень i розповiдали нескiнченнi байки про вдатного на вигадки Ходжу Насреддiна. Це не подобалося Звенигорi. Люди розбещувалися i, замiсть вiйськового навчання, займалися хто чим хотiв. - Ми погано закiнчимо, - ремствував козак, коли Мустафа зiбрав усiх ватажкiв загонiв на раду. - Крiм ближнiх дозорiв, ми не ма╨мо iншо© охорони, не слiдку╨мо за дорогами i за ворогом. Та й ближнi дозорцi п'янi. В таборi крик i спiви, немов це не вiйськовий загiн, а зборище ошаленiлих вiслюкiв! I потiм - чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пiзно! - Ти забагато береш на себе, урусе, - незадоволено промовив Мустафа. - Люди заробили в бою вiдпочинок i хай використовують його, як ©м бажа╨ться. А заведемо в загонi муштру, як у яничарiв, усi розбiжаться... - Вiйськова справа - це важка наука, - не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожцi молодих козакiв. - А нашi люди не вмiють збро© тримати в руках... Порядку нема╨. - Замовкни, урусе! - гаркнув Чорнобородий. - Не тво╨ дiло! Дякуй аллаховi, що лишився живий!.. Це була неприхована погроза, i Арсен замовк. Сидiв насупившись, склавши пiд собою по-турецькому ноги, i неуважно слухав повiльну мову туркiв. Радилися про пiдготовку нового нападу на ма╨ток якогось спагi©, сперечались, де можна бiльше поживитися. Арсеновi здалося, що коли б не загроза голоду, нiхто б iз них не подумав про новий збройний похiд. Це настроювало козака на невеселий лад. Нараду перервав шум i галас, що рантом зчинився по той бiк намету. - Що там? - роздратовано спитав Мустафа вартового. - Дозорцi захопили якогось гяура. Вiн такий побитий, що ледве трима╨ться на ногах. - Давай його сюди, - наказав Мустафа. - Коли це спагiя, що вида╨ себе за безсловесного гяура, ми швидко розв'яжемо йому язика, клянусь аллахом! Два спiтнiлi дозорцi ввели до намету обiрваного, закривавленого чоловiка, що майже повис у них на руках. - Ой боже, що вони зi мною зробили! Ой горенько мо╨ нерозважне╨! - приказував чоловiк, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчi. - Не жилець я на бiлому свiтi!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягнiть так, iродовi душi! Дозорцi поставили незнайомця перед ватажком загону i вiдiйшли вбiк. Арсен стримав себе, щоб не скрикнути вiд несподiванки: перед ним стояв Многогрiшний. Крiзь дранi лахи просвiчувалося спо-лосоване батогами тiло. Пiд лiвим оком красувався великий припухлий синець. З розбито© губи стiкала на бороду густа, аж чорна кров. - Хто ти? - спитав його Мустафа. - Я раб спагi© Енвера Iсхак-бея, хай буде прокляте його iм'я i iм'я його сина Ферхада! - вигукнув Многогрiшний калiченою турецькою мовою. - Це вiн iз сином, якого я на свою погибель вихаючив од смертi, мало не вбив мене в долинi Трьох баранiв... - Чому в долинi Трьох баранiв! I звiдки ти зна╨ш цю долину, гяуре? - Як? Хiба ваша милiсть не зна╨, що там сто©ть вiйсько Гамiд-бея i Ферхад-бея? - вигукнув вражений Многогрiшний. - Гамiд живий! Пощастило втекти собацi! - заговорили навколо. Арсен схопився на ноги i став перед Многогрiшним, той враз упiзнав запорожця, i його очi блиснули злобою. - А, це ти, шибенику! - закричав вiн. - Бодай я з тобою не зустрiчався!.. Бачиш до чого привела ота зустрiч? На менi живого мiсця нема╨... - Не про це зараз мова, - перебив його запорожець. - Скiльки у Гамiда й Ферхада вiйська, i з кого воно склада╨ться? - Ферхад ма╨ тридцять во©нiв, сво©х слуг... Та ще Гамiд привiв пiвсотнi чи, може, трохи бiльше... У нього теж наволоч рiзна. Звенигора переклав Мустафi вiдповiдь i знову спитав: - Чому вони стоять у долинi Трьох баранiв? - Вони чекають пiдкрiплення вiд санджак-бея, який обiцяв через кiлька днiв пiдiйти з великим загоном яничарiв... - Якi ©хнi намiри? - А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги смажаться на сонцi в цих богом проклятих мiжгiр'ях! Особливо лютий Гамiд.. Такий лютий, що ладен без допомоги санджак-бея напасти на вас,.. - А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них? - Пiсля того як я одволав Ферхада, вiн проникся до мене повагою i зробив сво©м слугою. Тягав мене всюди за собою. Годував як на убiй. Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращо© долi для невiльника i бажати не треба... - Чому ж ти втiк вiд нього? Многогрiшний плямкнув розбитою губою, спохмурнiв, маленькi жовтавi очицi люто заблищали. - Посилав мене вивiдачем до вас. А я вiдмовився. За це Ферхад зацiдив менi в зуби, а Гамiд звелiв приготувати з мене шашлик... Мало й справдi не зробили, шайтановi дiти, та я вночi втiк. Ледве живого пiдiбрали мене вашi люди. Арсен переказав розмову з Многогрiшним Мустафi. - Вiн принiс важливi вiстi, якщо все це правда, - роздумливо обiзвався Чорнобородий. - Безперечно, Гамiд зробить усе, щоб розгромити нас. Але ми будемо хитрiшi. Треба ще сьогоднi напасти на Ферхада i Гамiда, поки до них не пiдiйшов санджак-бей. До долини Трьох баранiв - два фарсахи. Якщо ми виступимо через годину, то надвечiр будемо там i схопимо обох ворогiв разом з ©хнiми людьми. - А якщо Гамiд заманю╨ нас у пастку? - Ти пiдозрiва╨ш цю людину у зрадi? - швидко спитав Мустафа. - Вiн твiй земляк. Тобi виднiше. - Я не пiдозрiваю, я просто не вiдкидаю й тако© можливостi. - Пошлемо попереду розвiдникiв. Якщо вони виявлять бiльшi сили, нiж сказав цей старий, ми заметемо слiди. Пiднiмайте людей! Через пiвгодини виступа╨мо... А цього перекинчика вiзьмемо з собою. Якщо обдурив - гнiв аллаха на його голову! До загонiв, друзi! Поспiшайте! На цей раз Гамiд не вислизне з мо©х рук! Сонце швидко спускалося за далекi узгiр'я. В долинах згущалися прохолоднi сутiнки i наливали силою притомленi ходьбою тiла ковстанцiь. Дозорцi донесли, що в долинi Трьох баранiв, названiй так, напевно, тому, iдо Тi обрамляли скелi, чимось схожi на диких жителiв цих пустельних мiсць - баранiв, стояв невеликий загiн ворога. Мустафа Чорнобородий наказав з ходу напасти на нього i винищити всiх до ноги. Лише Гамiда хотiв пiймати живцем. - Слухай, урусе, - звернувся вiн до Звенигори, коли вони зупинилися на перевалi, з якого вiдкрився кра╨вид на глибоку долину, порослу рiдким чагарником. - Ти бачиш ущелину, що праворуч приляга╨ до долини Трьох баранiв? Вона веде до Кизил-Iрмаку. Вiзьми свiй загiн урусiв i частину людей Бекiра, обiйди в тил Гамiдовi тi╨ю ущелиною i перетни йому шлях вiдступу, щоб жоден собака не втiк. Iди, i хай береже тебе аллах! Бекiр дав Арсеновi частину сво©х во©нiв на чолi з Iсметом. Серед них був i меддах Якуб. Меддах за цi днi вiдпочив i хоча роки, проведенi в пiдземеллi, наклали на його обличчя важкий вiдбиток, жваво ходив по землi. Голуба чалма красиво гармонувала з бiлим, аж срiбним волоссям, а крива, iнкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду. Пiдходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усмiхнувся: - Собака Гамiд i не пiдозрiва╨, що за чверть фарсаха стоять люди, якi бажають йому найлютiшо© смертi. Але, друзi, в iм'я пророка, якщо вiн потрапить вам до рук, збережiть його живимi Я хочу побачити його очi, коли мо© пальцi ввiп'ються в товсту шию, хочу почути його белькотання, передсмертний хрипi Збережiть його живим ! - Гаразд, отамане, - вiдповiв Арсен i звелiв рушати. Загони пiшли кожен сво╨ю дорогою. З пагорба було довго видно згорблену постать дядька Свирида, якого невiдлучно чатував Ахмед Змiя. Мустафа Чорнобородий наказав ковалевi пильнувати гяура i при спробi втекти - перерiзати ятаганом горло. Серед чагарникiв загiн Чорнобородого наткнувся на ворожу засаду. Пролунав тривожний крик. I хоч обидва дозорцi впали пiд шаблями, долина враз сповнилася брязкотом збро©, тупотом, криками. Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пiшов у наступ увесь загiн. Назустрiч повстанцям з-за скель ударив залп iз самопалiв i пiстолiв. Просвистiли в повiтрi спiвучi стрiли. Хтось зашпортнувся, хтось скрикнув вiд болю. Многогрiшний бiг разом з усiма. Вiд нього не вiдставав Ахмед Змiя. Побачивши, що перед ними впав пронизаний стрiлою повстанець, Многогрiшний нагнувся i вихопив з холодiючих рук убитого ятаган. - Не смiй брати, гяуре! - гукнув коваль. Та Многогрiшний або не почув, або ж не звернув уваги на тi слова i прудко помчав уперед. Ахмед Змiя кинувся за ним. Попереду вже зав'язався рукопашний бiй. Сп'янiлий вiд думки, що на цей раз Гамiд не вислизне з рук, Мустафа Чорнобородий вискочив на великий валун й окинув швидким поглядом весь ворожий загiн. Гамiда нiде не помiтив. А ворожi во©ни були схожi не на слуг спагi©, а скорiше скидалися на добре вишколених яничарiв. Вони закривалися мiцними щитами з дерева та буйволячих шкур i поволi вiдступали на середину долини пiд натиском повстанцiв. "Де ж Гамiд? Невже це iнший загiн? Невже той старий гяур обдурив нас? - думав ватажок загону. - Прокляття на його голову! Треба допитати негайно!" Вiн побачив Ахмеда Змiю, що на цiлу голову височiв над повстанцями, а поряд з ним гяура. Мустафа подався до них, але в цю мить обабiч долини пролунав грiзний багатоголосий бойовий клич. Очi Чорнобородого розширилися вiд жаху. З потайних засiдок, ущелин i печер, з-за кущiв i кам'яних скель виринули свiжi ворожi загони i почали швидко оточувати повстанцiв. "Зрада!"майнуло в головi Мустафи. Першим його поривом було забити мерзенного гяура-зрад-ника, що завiв ©х у пастку. Та не встиг вiн зiскочити з каменя, як Многогрiшний раптом повернувся до свого охоронця i всадив йому в груди ятаган. Ахмед Змiя недоладно змахнув руками, зiвнув великим чорним ротом i поволi осiв на землю. Убивця прудко, як молодий, помчав назустрiч во©нам Гамiда. - Прокляття! - проревiв Чорнобородий. - Затримайте його© Убийте собаку! Кiлька повстанцiв кинулися вслiд за втiкачем. Хтось метнув списа. Але спис не влучив, i переслiдувачi, побачивши, що на них суне ворожа лавина, повернули назад, ©хнi розпачливi крики та зойки внесли в ряди повстанцiв невпевненiсть i страх. Якусь мить Чорнобородий не знав, на що зважитись. Отетерiлий, дивився вiн на двi хвилi, що от-от мали зiйтись i захлюпнути собою непризвича╨них до бою каратюркiв. Загiн опинився в пастцi. Де шукати порятунку? Невже його несерйознiсть i легковажне довiр'я призведуть до загибелi всьог