лась йому в ноги, не стала благати i заламувати вiд горя руки, не забожилася, що це в не© все, що могла назбирати у себе, у родичiв i знайомих, а непорушне стояла перед ним, як сухе старе дерево, i тiльки тонкi безкровнi губи, помережанi синiми вузликами жил, кривилися вiд жалю та образи, а з вицвi-лих безбарвних очей покотилися двi скупi сльозинки i, замерзнувши на лету, упали в притоптаний снiг. Так i стояла, висока, незграбна, пряма, як мумiя, нiби не чула того короткого i гострого, мов нiж, слова. А ©© тонка, з вузлуватими пальцями рука, витягнута вперед, дрiбно тремтiла, нiби вербова гiлка пiд поривами вiтру. Всi мовчали. Младен закусив губу, щоб не зiрватися i не наговорити чого не слiд. Якуб важко зiтхнув. А Ненко в цю мить подумав, що в недалекому минулому вiн дуже був схожий на цього безсердечного чоловiка, був такий же жорстокий до чужих, незнайомих йому людей, байдужий до ©хнiх слiз i ©хнього горя, i йому стало соромно, вiн подумки дякував долi, що все те лишилося позаду. Нарештi сам гетьман вiдчув фальшивiсть свого становища i пiдставив шапку пiд тремтячу руку. - Кидай!.. Як прiзвище, бабо? - Павло Голенко. - Жiнка перевернула руку, i монети з брязкотом посипалися в глибоку шапку. - Голенко, вилазь! З ями вилiз високий худий юнак. Юрась здивовано витрiщився на нього, бо думав, що побачить старого дiда. - Це ж хто? - повернувся до баби. - Син. - За молодого треба було б бiльше! Жiнка мовчала. - Ну, лихо з тобою! Геть звiдси! - гримнув гетьман на юнака. Той схопив матiр за руку i, переставляючи довгi, тонкi ноги, покульгав до ворiт. Наперед виступила третя жiнка. Це була красива чорнява молодиця рокiв тридцяти п'яти. Вона смiливо дивилася на Юрася, нiби перед нею був не гетьман, а звичайний мiщанин. Потiм статечно, з гiднiстю вклонилася. - З чим прийшла? - Юрась прихильно оглянув гарну постать жiнки, вiдмiтив i ©© вродливе обличчя, на якому видiлялися повнi малиновi губи й виразнi чорнi очi пiд тонкими бровами, i гарно пошитий кожушок, i червонi чобiтки. - Принесла викуп за чоловiка, пане гетьман. - Вона почала длубатися в кишенi, потiм витягла золотий перстень з великим самоцвiтом, що заграв проти сонця всiма барвами веселки, i дорогоцiнне янтарне намисто, нанизане на шовкову нитку вперемiш з слiпучо-бiлими з голубуватим вiдливом перлинами. Юрасевi очi заблищали вiд захоплення. Вiн сам простягнув руку, схопив коштовностi, якусь хвилину розглядав ©х зi всiх бокiв, а потiм обережно опустив у шапку. - Як прiзвище? - Семашко... Мирон Семашко. - Що? - Юрась повернувся до Многогрiшного, який ствердно кивнув головою. - Той самий Семашко? Запорозький козак? - Так, пане гетьман, запорожець, - пiдтвердила i жiнка. - Я не можу вiдпустити твого чоловiка! - Чому? - Вiн небезпечний злочинець! Жiнка зблiдла. В ©© очах промайнув страх. Тiльки тепер вона вiдчула, як у не© пiдгинаються ноги. Юрась пiдтримав ©© пiд руку, спитав: - Як тебе звати? - Феодосi╨ю, - ледь чутно прошепотiла вона. - Ну, от що, Феодосi╨, йди додому... Я накажу справедливо розiбратися у чоловiковiй справi i, якщо вiн нi в чому не винен, вiдпустити... Йди! Жiнка вже опанувала себе, випросталась, вiдвела гетьманову руку. - А... мо© речi? - Вони належать казнi! - Як же це так? Я ж вiрила... - Виведiть ©© за ворота! - гукнув Юрась i вiдвернувся до ями. Пахолки повели жiнку до ворiт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем i несправедливiстю. А гетьман, вигрiбши з шапки здобич i заховавши е кишеню, наказав усiм в'язням вилазити з ями. Охкаючи вiд болю, трясучись вiд холоду, вони поволi вибиралися драбиною наверх i ставали в один ряд, злякано мов загнанi в безвихiдь звiрi, зиркаючи на гетьмана i його почет. - Хто з вас Семашко? - спитав Юрась. - Я. - Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловiк. - Стань сюди, вбiк! З тобою поговоримо потiм. - Семашко вiдiйшов убiк, а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто пiдвернувся пiд руку. - Як звати? - Левон Халявицький, - вiдповiв простоволосий, зарослий густою щетиною в'язень, по зовнiшньому вигляду якого важко було визначити, скiльки йому рокiв. - Викуп буде? - Не буде! У мене нiчого нема╨, - твердо вiдповiв в'язень. - Що ж ти, лайдаку, гада╨ш, що я вiдпущу тебе без викупу? - Нi, я такого не думаю. - На що ж тодi сподiва╨шся?.. Як викупу не да╨ш, то вступай до вiйська! - Не хочу до вiйська. - То давай викуп! - У мене нiчим вiдкупитися. Мав би грошi - вiддав би усе до шеляга, нiж маю тут загибати! - Брешеш, пес! Ма╨ш! Менi достеменно вiдомо, що ма╨ш. Iнакше ти не сидiв би тут. Мо© люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима. - Нi, не маю... Заберiть мою хату, мою садибу, мо© грунти... А золота нема╨! - На бiсового батька менi тво© грунти i твоя хата! - розсердився Юрась i пiдвищив голос. - Чи мало зараз повсюди хат-пусток i зарослих бур'янами полiв?.. Менi потрiбне золото! Бо тiльки за золото я можу найняти вiйсько i розбудовувати державу! - Яку державу i для кого - для туркiв? - вихопилося у в'язня. Юрась зблiд, як мрець. - Дурню! - вигукнув рiзко. - Провидiння обрало мене для того, щоб я вiдновив те, що зробив мiй покiйний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зiбрав наше вiйсько i вiдбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота? - Золота у мене нема╨! - Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п'яти! Кремезнi пахолки згребли в'язня, звалили на снiг. Один усiвся на спину, а другий стягнув чоботи i почав замашним кийком дубасити по пiдошвах. - Раз, два, три... - лiчив Многогрiшний, - п'ять... десять-п'ятнадцять... тридцять... Вiд нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась пiдняв руку тiльки тодi, коли Многогрiшний вiдрахував пiвсотнi ударiв. - Досить! Пiдведiть його! Пахолки силомiць натягнули на розпухлi, скривавленi ноги чоботи i, пiдтримуючи скатованого попiд руки, поставили перед гетьманом. - Ну, а тепер - скажеш? Пригада╨ш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загально© користi всього поспiльства, позаяк я один дбаю нинi про вiтчизну нашу! I чиншi збираю не тiльки для себе, а для держави на-шо©i Зрозумiв, мостивий пане? - Зрозумiв... Спасибi вам, ясновельможний пане гетьман, що втiшили хоч тим, що мене скатовано для загально© користi, бодай була... - глухо, промовив Халявицький. - Але золота вiд того в мене аж нiяк не добавилося... Хоч убийте, правду кажу! - Знайдеш! Як припече, то знайдеш i домашнiм скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. - зi злобою прошипiв Юрась i гукнув до пахолкiв:- Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подума╨ гарненько! Не встиг чоловiк i оком моргнути, як його поволокли до ями i штурхонули вниз, тiльки загуркотiв по драбинi. - Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостивi панове? - похмуро промовив Юрась, звертаючись до в'язнiв, що стояли нi живi нi мертвi. Дво╨ вийшло наперед. Мовчки вклонилися. - Ну, що скажете? - Не катуйте нас, ясновельможний пане, - пробелькотали задерев'янiлими язиками. - Не сьогоднi, то завтра за нас внесуть викуп! - Гаразд! Лiзьте назад до ями... А ви? Тi, до кого було звернуте це грiзне запитання, поопускали голови, ждучи найгiршого. - Чого ж мовчите? - Нiчого нам казати, - промовив один. - Хоч убийте, а викупу не нашкряба╨мо. - Всипте йому! Пахолки згребли небораку, повалили на снiг. Це був мiцний широкоплечий городянин. Вiн опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по головi, здерли чоботи i вiддухопелили так, що бiдолаха ледве дихав! Встати сам не змiг, його схопили за руки й за ноги i кинули, мов колоду, в яму. Потiм захеканi пахолки взялися за другого... Екзекуцiя тривала майже до обiду. Але вже безуспiшно: у людей справдi не було за душею нiчого, i вони твердо стояли на сво╨му, бо знали, що тих, хто обiцяв що-небудь внести за себе щоб уникнути катування, а потiм не вносив, в наступнi днi били ще жорстокiше. Врештi залишився один - Семашко. Юрась замерз i був злий вiд того, що зiбрав, по сутi, одну мiзерiю. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул "князя i гетьмана", сам ось так стягувати чинш зi сво©х пiдданих. Вiн проклинав долю, кляв землю, на якiй йому судилося жити, кляв зубожiлий, заляканий, затурканий безконечними вiйнами i нападами народ, яким доводилося правити... Десь у глибинi серця iнодi з'являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли вiн пригадував, що i вiн сам майже жебрак у порiвняннi з iншими правителями - султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цiсарем австрiйським, - це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тодi вiн ладен був посадити в яму всiх мешканцiв Немирова, на яких падала пiдозра, що у них могли бути хоч якi-небудь коштовностi, закатувати кожного другого, аби тiльки наповнити ту нещасну бочечку, яку вiн трима╨ у себе в потайному мiсцi... Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як вiн не раз чув вiд знаючих людей, майже пiвсотнi... I де подiлося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власнi. Тетеринi... Розвiялося, як ранковий туман, у вирi страшно© боротьби, що розгорiлася за Богданову булаву... А тепер вiн мусить витрушувати лахи сво©х пiдданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку-таку казну, аби хоч у порiвняннi з Самойловичем не вiдчувати себе жебраком. При згадцi про ненависного суперника його серце заколотилося як навiжене. Вiн люто ненавидiв лiвобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовнiших винуватцiв свого незавидного становища i котрого, якби мiг, не задумуючись, пiддав би най-жорстокiшим тортурам... Його погляд упав на Семашка. Чоловiк стояв осторонь вiд усiх, заглибившись у сво© невеселi думки. Що хова╨ться за його блiдим високим чолом? Що наказав йому Сiрко, посилаючи в Немирiв до Астаматiя? А може, не тiльки Сiрко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради i пiдступу? - Як тебе звати, запорожцю? - спитав вiн Семашка. - Семашко Мирон, гетьмане. - Звiдки? - Немирiвський зроду-вiку. - Давно в Сiчi? - Як тiльки закiнчив ки©вську колегiю, так i гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман... Тож уже кiльканадцять лiт... Правда, з перервами. - О, ти вчився в колегi©? Я теж там учився... - Я це знаю, гетьмане. - А ще що ти зна╨ш про мене? - Те, що й усi. - Те, що всi знають, мене мало цiкавить... А ось про те, чого нiхто не зна╨, крiм тебе та ще двох-трьох осiб, я хотiв би дiзнатися... - Я не розумiю вас. - Не прикидайся дурником... Ти вже зна╨ш, за вiщо тобi всипали тут ки©в... - ╞й-богу, не знаю! - З чим прислав тебе Сiрко до Немирова? - Я прибув сам, по власнiй волi... На зимiвлю... Тут моя родина. - Вiн наказав убити мене? - Вiн нiчого не наказував... - То, може, це зробив гетьман Самойлович? - Я нi разу не бачив його. - Звiдки ти зна╨ш Астаматiя? - Я його не знаю. - Але ж по при©здi в Немирiв ти вiдвiдав наказного гетьмана Астаматiя i мав з ним розмову! - Так, я був у Астаматiя, але тiльки тому, що такий наказ вашо© ясновельможностi - всiм новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний строк особисто з'являтися до наказного гетьмана або немирiвського полковника. - Ти сидiв у нього пiвдня! - Я перекинувся з ним щонайбiльше двома десятками слiв. Чого б я мав сидiти у нього пiвдня? - Про це донесли менi вiрнi люди. - Виходить, вони не вiрнi люди, а брехуни! Юрась кинув бистрий погляд на Многогрiшного. Той миттю пiдбiг, нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотiлося, щоб його слова чув ще хто-небудь. - Я слухаю, пане гетьман. - Вiн i ранiш так говорив? - Так, пане гетьман... Але вiн викручу╨ться! - Чому ти так дума╨ш? - Жоден запорожець цього року не прибув у Немирiв на зимiвлю. Один Семашко... Тож не може бути, щоб Сiрко не скористався таким випадком. А потiм... - Ну? - Вiн таки був у Астаматiя... Гадаю, треба його допитувати так, щоб сказав правду. Вiн зна╨ бiльше, нiж каже. А коли допита╨мо Астаматiя, то можна буде порiвняти ©хнi показання. I, я певен, щось виявиться. Юрась знову глянув на Семашка. - Ти чув? - Чув. - Отже, будеш говорити? - Я сказав правду... - Гм, ти впертий, як всi запорожцi! - Юрасевi очi блиснули, вiн гукнув пахолкам:Вiзьмiть його! Семашко запручався, але даремно, бо ще не вiдiйшов вiд тих ки©в, якими два днi тому почастував Многогрiшний. Пахолки звалили його в снiг i почали перiщити по пiдошвах, по гомiлках, по спинi, ©м допомагав Многогрiшний. Схопивши замашного кия, вiн намагався влучити по найболючiших мiсцях - по кiсточках, кистях рук, по головi. Запорожець звивався, рятуючись вiд ударiв, що сипалися з усiх бокiв. Але це мало допомагало йому. - Що ти мав передати Астаматiю вiд Сiрка? - спитав Юрась, давши знак пахолкам, щоб припинили катування. - Про вiщо ви говорили?.. - Бог свiдок - я нiчого не знаю, - прохрипiв Семашко, хапаючи розбитими губами снiг. У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматiя, а там хай Юрась розбира╨ться. Але зразу ж вiдiгнав ©©, як мерзенну, не гiдну запорожця. Звичайно, Астаматiй заслугову╨ найважчо© кари, бо разом з Юрасем сi╨ навколо себе зло. I, безперечно, вона його колись знайде. Та не таким чином треба з ним розправитись... До того ж Юрась вимагатиме все нових i нових зiзнань i вириватиме ©х найлютiшими тортурами. - Я нiчого не знаю, - ще раз тихо повторив вiн i безсило заплющив очi. - Ти розумi╨ш, що на тебе жде, коли не призна╨шся? - копнув його ногою пiд бiк Многогрiшний. Семашко мовчав. Юрась повiв бровою - пахолки жбурнули козака в яму. - На сьогоднi досить, - глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи руки i втягуючи голову в плечi. - Гайда обiдатиi А пiсля обiду вiзьмемося за iнших! Похмуро i холодно пiд цегляним склепiнням немирiвсько© в'язницi, розташовано© на Викiтцi у великому льосi. По вогких стiнах стiкають бруднi, iржавi патьоки. Пiд стелею потрiску╨ лойова свiчка, але не може сво©м слабеньким свiтлом розсiяти важкий морок пiдземелля, i вiд того по кутках ста╨ ще зловiснiше i похмурiше. Пiд протилежною вiд дверей стiною, за невеликим столом, сидить, кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним - тапчан, покритий кривавими плямами, а поряд з тапчаном - широкий ослiн, на якому лежать причандалля для допиту - кийки, нагайки, вiрьовки, дерев'яне цеберко з водою. У цеберку плава╨ берестовий ковшик. Бiля дверей сто©ть гетьманський почет - Азем-ага, Многогрiшний, пахолки. Серед них - Младен, Ненко i Якуб, яких Азем-ага ось уже який день не вiдпуска╨ вiд себе, привчаючи до гетьмансько© служби. Насупроти стола, пiд стiною, дрижачи вiд холоду, тупцяють наказний гетьман Астаматiй, полковник Варениця i сотник Берендей. Усi босi, роздягнутi до сорочок, простоволосi. Руки зв'язанi сирицею. В очах - смертельна туга i жах. Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мор достиглий терен, очей, потiм б'╨ кулаком по столу, кричить: - Ну, паршивi свинi!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповiдайте!.. Все розповiдайте! Астаматiй, огрядний, важкий, широколиций волох, пiдняв чорночубу голову, подивився прямо в очi Юрасевi. - Що розповiдати, гетьмане? - Сам зна╨ш, зраднику!.. - Не знаю. - Т'ц хотiв мене видати запорожцям? За скiльки? Коли? Як? Астаматiй здригнувся, почувши таке обвинувачення. - Це наклеп, гетьмане! - Нi, не наклеп!.. Про що трактував вiч-на-вiч з запорожцем Семашком пiд час мо╨© вiдсутностi? - 3 запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на Сiчi... Чого i чи надовго прибув... Вiн вiдповiв, що прибув до сiм'© на зимiвлю... Iнших розмов у нас не було. Клянусь, як перед богом! - Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповiв одразу про того сiчовика? - Не встиг, ваша ясновельможнiсть. - Не встиг, не встиг... Пiдступнi намiри виношував супроти мене - ось що!.. Хотiв за мою голову купити собi прихильнiсть запорожцiв та мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти вiда╨ш, що чека╨ на тебе? Астаматiй посiрiв. Вiн знав, що Юрась - людина хворобливо пiдозрiлива, несамовита в гнiвi i не зупиниться нi перед чим, аби вирвати у нього потрiбне йому зiзнання. Вiн раптом зi стогоном уклякнув на колiна, витягнув уперед голову, бо зв'язаних за спиною рук не мiг простерти, i гаряче заблагав: - Ясновельможний пане гетьманi Ясновельможний пане гетьман!.. Не катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай западеться земля пiдi мною! Хай небо упаде на мою голову!.. - I небо упаде, i земля западеться! Можеш не сумнiватися! - безжально промовив Юрась i гукнув на пахолкiв:- Гей, узуйте наказного в червонi сап'янцi! Астаматiй розпластався на бруднiй пiдлозi, але два дужi пахол-ки схопили його, швиргонули на тапчан i заходилися гамселити кийками по пiдошвах, по п'ятах, по литках... Варениця i Берендей стояли нi живi нi мертвi. Азем-ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне дiло. Ненко похмуро дивився спiдлоба, а Младен i Якуб поопускали голови i мiцно зцiпили зуби, терзаючись, що мимо сво╨© волi стали спiвучасниками гидко© справи. Навiть Многогрiшний знiтився i завмер, бо йому раптом спало на думку, що може настати час, коли i його отак швиргонуть на цей страшний тапчан i "взуватимуть у червонi сап'янцi". Астаматiй спочатку пручався, кричав, благав, а потiм замовк i тiльки беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по найболючiших мiсцях. Нарештi гетьман пiдняв руку. Пахолки миттю опустили закривавленi кийки. - Ти щось ма╨ш сказати, Астаматiю? - Юрасевi очi горiли, нiби вiн насолоджувався муками сво╨© жертви. - Я нi в чому не винен, - простогнав той кволо. - А скiльки ти привласнив коштовностей i золота, поки був наказним?.. Де те багатство?.. - У мене нiчого нема╨. Ви ж це добре зна╨те, гетьмане... Юрась хижо усмiхнувся. - Брешеш! - I до пахолкiв:- Всипте йому ще - може, кийки розв'яжуть язика! I знову посипалися удари. Коли Астаматiй знепритомнiв, Многогрiшний зачерпнув у кiвшик крижано© води i хлюпнув йому в обличчя. Астаматiй застогнав, розплющив затуманенi очi. Юрась вийшов з-за столу, нахилився над ним. - Ну, тепер призна╨шся? Астаматiй з натугою пiдняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмянi гетьмановi очi. - Убивця! Тварюка! Тьху!.. Юрась вiдсахнувся. Бридка гримаса спотворила його лице. Вiн витерся долонею, випростався i копнув ногою розпростерте тiло. - Повiсити! Негайно повiсити!.. I хай телiпа╨ться на перекладинi цiлий тиждень, щоб усi бачили, як я розправляюся зi зрадниками i перекинчиками... I цього теж! - показав пальцем на пол ковника Вареницю. Той зойкнув i впав на колiна. - Пане гетьман! Пане гетьманi За вiщо? - Сам зна╨ш!.. Де приховав украденi коштовностi? Признавайся! Варениця заплакав, почав цiлувати Юрасевi чоботи. - Був грiх, ясновельможний пане гетьман... Був грiх! Винен! Каюся! Тiльки помилуй!.. - Де приховав украдене? - Все покажу! Все! - Нi, кажи зараз! - Дома... У погребi, в правому кутку, за дверима... прикопане у глечику... - Прикопав... У глечику!.. У-у, собака! - Юрась аж задихнувся вiд лютi. - Що ж казати про iнших, коли найближчi помiчники - злодi©, зрадники© О, горе менi! Горе!.. Батьку, хiба ти таких мав полковникiв? Богун, Кривонiс, Морозенко, Небаба... Лицарi! А це... Вiн раптом забiгав у нестямi по льосi. Очi його блискали божевiллям, губи кривилися у потворних гримасах душевного болю i ненавистi, руки самi стискалися - аж хрускотiли суглоби пальцiв. Всi завмерли. Тiльки вiрнi пахолки пантрували за кожним словом i рухом гетьмана. Нарештi вiн зупинився перед розпростертим на долiвцi Вареницею, штурхнув його ногою. - Повiсити i цього! Негайно! Зараз же!.. I хай висить теж цiлий тиждень в науку iншим! Пахолки схопили Вареницю попiд руки i, хоча вiн пручався, виривався, щоб кинутись до нiг гетьмана, повели нагору. За ним потягнули напiвживого, скривавленого Астаматiя. Нiхто не промовив жодного слова. Навiть Азем-ага мовчав, похмуро бликаючи трохи розкосими очима на розлютованого гетьмана. Один сотник Берендей, здавалося, вiдчував себе тут затишно i безпечно, бо на його подзьобаному вiспою обличчi грав якийсь дивний посмiх. Коли зверху зачинилися дверi i в льосi настала тиша, в якiй було чути, як потрiску╨ полум'я свiчки, вiн раптом лiг на тапчан i звернувся до пахолкiв: - Починайте! Юрась здивовано глипнув на нього. - Ти чого блазню╨ш? Берендей весело вищирив зуби. - А що ж, ваша ясновельможнiсть, менi робити? Чи я плакатиму, чи смiятимусь - однак ви менi не повiрите... - Але ж ти привласнив те, що ма╨ належати мо©й казнi! - А привласнив... ©й-богу привласнив! - Що саме? - Та вошви вдосталь набрався вiд вашого вошивого вiйська, пане гетьман... Що ╨ - те ╨!- i вiн навмисне пiдкреслено почав чухмаритися. Юрась скипiв. - Над ким i над чим насмiха╨шся, дурню? Ти подумав, хто я i чи╨ прiзвище ношу? - Бог з вами, пане гетьманi Хай би менi язик вiдсох, коли б посмiв хоч у думцi посмiятися над вашим славетним прiзвищем!.. Якщо я й насмiхаюся, то тiльки над тим вошивим вiйськом, яке доля всукала всiм нам за грiхи нашi! - Не вивертайся! Це тобi не поможе! - Я знаю... Тому й кажу - починайте! Та чухайте ж, iродовi душi, - звернувся вiн до пахолкiв, ще вчорашнiх сво©х пiдлеглих, - мо© п'яти так, щоб менi було не сумно, а весело! Щоб я вмирав не плачучи, а смiючись!.. Чу╨ш, Петре? - Чую, - глухо озвався молодий пахолок. - I ти, Йване... Розвесели свого сотника наостанку, хай тобi грець! - Та вже постараюся, добродiю мiй, - хмикнув другий пахолок, попльовуючи в руки i запитально дивлячись на гетьмана. Юрась мовчки кивнув головою. Беренде╨вi дали триста ударiв. Двiчi його вiдливали водою. Але вiн уперто стояв на сво╨му. - Жодного шеляга не привласнив... Умерти менi на цьому мiсцi... Це собака Многогрiшний оббрехав мене. Iуда! Врештi гетьман засумнiвався: може, й правду каже сотник? - Ще живий? - спитав вiн кволо, коли Берендей затих i лежав нерухомо, як колода. - Тiльки й того, що теплий, - вiдповiв пахолок, витираючи рукавом спiтнiле чоло. - Ще один раз потягнути добре ки╨м - i врiже дуба! - Ну, то досить! Якщо оклига╨ - хай живе на здоров'я. Многогрiшний нахилився до Юрася. - Ясновельможний пане гетьман, - прошепотiв вкрадливо, - але ж якщо вiн виживе, то стане найлютiшим вашим ворогом! Як можна! - Чому вiн ма╨ бути мо©м ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, вiн буде менi вдячний! - сухо вiдповiв Юрась i, пiдвiвшись зi стiльця, додав голосно, щоб присутнi чули:- Хай усi бачать, що я справедливий до сво©х пiдданих! Вiн попростував до дверей. Почет розступився, даючи йому дорогу. Всi виходили мовчазнi, пригнiченi. Надворi Ненко з Мла-деном i Якубом трохи вiдстали. - Аллах екбер! - прошепотiв Ненко. - Цей святенник - справжн╨ страховисько! Невже султан i великий вiзир не знають, що тут робиться?.. А якщо знають, то чому терплять таке бузувiрство? Младен i Якуб перезирнулись. Теплi батькiвськi усмiшки осяяли ©хнi обличчя. I хоча на шибеницi погойдувались Астаматiй i Варениця, хоча над Викiткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало легше: Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогоднi вiд яничарського духу. На майданi, перед шибеницями, Юрась зупинився, але дивився не на страчених, а на кiлькох вершникiв, що в'©хали до фортецi i простували прямо до нього, ©хали вони поволi. Конi ледве переставляли ноги вiд утоми. - Пане Йван - ти?! - аж вигукнув Юрась, упiзнавши в передньому вершниковi полковника Яненченка. - Чого ти тут? Яненченко мовчки злiз з коня, кинув поводи козаковi i, згорбившись, поволi наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився. - Нема бiльше нi Корсуня, нi Ржищева, нi iнших мiст та сiл понад Днiпром, пане гетьман... - Як-то нема? - Син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович зненацька, несподiвано для всiх нас напав з великим вiйськом - усiм полком Переяславським - i все спалив... А людей вивiв за Днiпро... Тих, хто вчинив опiр, вирубав упень... В очах Юрася промайнуло шаленство. Вiн тупнув ногою. - А ти?.. Де ти був, полковнику?!. - Я оборонявся... Але ж скiльки у мене козакiв? - Однак ти живий! - А що менi було робити - пустити кулю в лоба? - А на що ти сподiва╨шся тут? Невже дума╨ш, що я дам тобi нове полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину? - Я бився, Юрiю... Ти ж зна╨ш, що я не з полохливих... Та сила солому ломить! - Сила, сила!.. Ось почеплю вас усiх на бантину, як оцих паршивцiв... То буде наука iншим! Весь гетьманський почет завмер. Нiхто не насмiлювався вимовити й слова. Навiть Азем-ага понурив голову i дивився на носки сво©х чобiт. Вiн не боявся, що гетьманський гнiв може упасти й на нього, бо йому пiдкорялися всi яничарськi i татарськi загони, що розташувалися на Правобережжi, i вiн сам мiг би в одну мить - аби тiльки був на те наказ султана - почепити на бантину i Юрася Хмельницького, i всiх його полковникiв та сотникiв. Нi, вiн думав про iнше - як доповiсти в Стамбул про повне розорення Корсушцини i на кого краще звалити вину - на гетьмана чи на полковника Яненченка, щоб самому вийти сухим iз води. Один полковник Яненченко якось дивно поглянув на Юрася, i в його красивих, опушених густими вiями очах загорiлися недобрi вогники. Але вiн зразу ж пригасив ©х i теж. опустив голову. Юрась ще раз шалено тупнув ногою, скреготнув зубами, а потiм швидко побiг до свого будинку i, хряснувши фарбованими дверима, зник за ними. В недiлю, на перший день масницi, Златку, Стеху, Младена, Ненка i Якуба було покликано на вечерю до гетьмана. За ними прийшли Многогрiшний i Азем-ага. Це запрошення всiх здивувало i насторожило, але нi Младен, нi Ненко, нi Якуб не посмiли вiдмовитись, бо вже добре вивчили сво-╨вiльного i нестримного у гнiвi гетьмана i знали, що перечити йому в чому б то не було небезпечно. Златка i Стеха спробували за©кнутися, що не пiдуть, що робити ©м там, за гетьманським столом, нiчого, що для них це завелика честь, але Многогрiшний пiдвищив голос. - Одягайтеся - i без розмовi Та в найлiпший одяг!.. Мали б за щастя запрошення на гетьманську вечерю! У Златки упало серце i похололи руки. Розчiсуючи коси i вдягаючись, вона пригадувала тi короткi хвилини, коли довелося зустрiчатися з гетьманом, ©© лякав його пильний пронизливий погляд, лякало майбутн╨. З дня на день вона сподiвалася, що з'явиться Арсен. Але його все не було, i в не© нiмiли вуста вiд страху, що з ним ско©лося щось лихе. Втiшало дiвчину тiльки те, що поряд не© були батько i брат, якi не дадуть ©© безкарно в наругу. Красуня Стеха теж принишкла, знiтилася. Рожевi щоки зблiдли, рухи стали повiльнi, невпевненi, а голубi оченята потемнiли вiд хвилювання. Плачучи й охкаючи, стара Звенигориха заплела дiвчатам коси, одягнула в найкраще, що було, i, проводячи до порога, перехрестила обох. - Хай береже вас мати божа, голубоньки! - прошепотiла, витираючи сльози. - Та й самi шануйтеся! Всi мовчки вийшли на ганок. В обличчя сипнуло колючим снiгом. Рвучкий холодний вiтер примусив кожного щiльнiше застебнути кожуха. Дiвчата поцiлували матерi руки i пiшли вслiд за Многогрiшним. Позаду всiх важко ступав на викрикiсних ногах Азем-ага. У покоях гетьмана було жарко натоплено. Потрiскували палаючi свiчки. Пахло воском. У вiтальнi - довгий стiл, заставлений полумисками i тарiлками з ©жею та плесковатими пляшками з наливками та горiлкою. Попiд стiнами стояли старшини - вперемiш: укра©нцi, турки, татари. Всi стиха розмовляли, поглядаючи на дверi гетьманського покою. Многогрiшний легенько постукав. Не чекаючи вiдповiдi, прочинив. - Гостi зiбралися, ясновельможний пане гетьман, - оповiстив неголосно. Через деякий час до вiтальнi зайшов Юрiй Хмельницький. Одягнутий у чорний оксамитовий кунтуш, який вiдтiняв блiдiсть його обличчя, чисто поголений, вiн усiм видався несподiвано помолодiлим i святковим. Навiть чорнi, як вуглинки, очi не здавалися такими холодними, бо раптовий усмiх, що зринув на губах, скрасив ©х i надав усьому виразовi гетьмана доброзичливостi й лагiдностi. Всi стоячи привiтали гетьмана, пiдняли за його здоров'я наповненi по вiнця келихи. Вiн подякував, осушив свою чару i без зайвих слiв запросив починати трапезу. Захрумтiли на зубах солонi огiрки, забряжчали полумиски, заплямкали вусатi роти. Златка сидiла якраз насупроти гетьмана i ледве торкалася ©жi. Вона опустила очi, але весь час вiдчувала на собi пильний гетьманiв погляд i вiд того знiчувалась, як мала сiренька пташина серед степових трав, коли у високостi проплива╨ жорстокий ширококрилий коршак. Мов крiзь сон, чула вона, як за столом поволi наростав гамiр, як пили за султана, за хана, за гетьмана, за перемогу над ворогами. Хмiль ударив у голови - i спалахнули суперечки. Хтось затягнув пiсню, але ©© не пiдхопили, бо гетьман мовчав. Юрась пив нарiвнi з усiма, але, мабуть, не п'янiв. Незвичайна блiдiсть, що ще бiльше вiдтiнювалася чорним оксамитом кунтуша, палаючi очi й рухливi тонкi пальцi, що весь час перебирали пацьорки скатертини, лякали гетьманських старшин, якi - i п'янi - не забували, за чи©м столом сидять. Тим бiльше лякали вони Златку, бо жiночим серцем вона вiдчувала, що подоба╨ться гетьмановi, а це означало для не© страшну бiду. Дiвчина то червонiла, то блiдла. Вона вже добре знала, що цей сорокалiтнiй чоловiк, повелитель великого, але напiвпустельного краю, - людина зла i жорстока, яка не терпить, коли йому хтось перечить. Жахливi крики катованих на майданi людей, трупи, що розгойдувалися вiтром на шибеницi, страх, що невидимою пеленою окутав весь Немирiв, - все це було ©й добре вiдоме. Тому ©© серце стискувалося вiд жаху за себе, за сво╨ майбутн╨. Всi надi© на порятунок вона покладала на батька та на брата i вiрила, що рано чи пiзно вони зумiють визволити ©© i всю Арсенову родину з неволi. Але зараз, коли вона раптом зрозумiла, що подоба╨ться гетьмановi, у не© майнула думка - а чи зможуть вони тепер зробити що-небудь для ©© порятунку? Чи не накаже гетьман вiдiслати ©х з Немирова, i вона залишиться тут одна i беззахисна? ╞й стало так страшно пiд палючим поглядом гетьманових очей, що вона, хоч i була голодна, не могла нi ©сти, нi пити. До того ж всi вже помiтили ту увагу, якою надiлив ©© гетьман, i з цiкавiстю зиркали на не©. За столом завовтузився Многогрiшний. - Вип'╨мо, панове-браття, за ту половину роду людського, яка приносить нам радiсть i втiху. За жiноцтво! За тих, хто ╨ окрасою нашо© сьогоднiшньо© вечерi. Дзенькнули келихи - загули п'янi голоси. I тут несподiвано пiдвiвся Юрась Хмельницький, обiйшов стiл i зупинився бiля Злат-ки. Наповнив ©© келих вишневою наливкою, майже силомiць всунув У Руку. - Адiке... Яке гарне iм'яi Нiжне, ласкаве, мелодiйне. Я п'ю за тебе, пташко далекого пiвденного краю, яку доля закинула в нашi суворi холоднi степи. I ми вдячнi ©й, долi, за це, бо твоя присутнiсть тут, Адiке, робить теплiшою i затишнiшою цю сумну i непривiтну оселю, в якiй доводиться менi зараз жити... Слово гонору, я за все життя не зустрiчав бiльш красиво©, нiжно©, мило© дiвчини, як ти, моя пiвденна трояндо! П'ю за тебе, Адiке, i сподiваюся, що й ти вип'╨ш за здоров'я твого гетьмана, який одиноко корота╨ тут сво╨ життя i буде радий, якщо ти роздiлиш його самотнiсть... Всi затихли. Слова гетьмана були недвозначнi i прозорi Одно було незрозумiле: що пропонував гетьман цiй молодiй красивiй туркенi - сво╨ тимчасове захоплення чи руку й серце? Златка не знала, що сказати. Бiля не© тремтiла, зiщулившись, Стеха. У мертвiй тишi було чути лунке потрiскування свiчок. - Ну, чому ж ти не вiдповiда╨ш, моя пташко? - Гетьман лiвою рукою взяв Златку за пiдборiддя i заглянув дiвчинi в очi. Але Златка мовчала, мов онiмiла. Тут пiдхопився Ненко, швидко заговорив по-турецьки, звертаючись бiльше до Азем-аги, нiж до гетьмана: - Високоповажний пане гетьман, я не настiльки володiю вашою мовою, щоб вiдповiсти на щойно сказанi вами слова, але досить добре знаю ©©, щоб зрозумiти, що ви обража╨те мою сестру i мене... Всi, хто розумiв по-турецькому, а розумiв багато хто, навiть сам гетьман, здивовано вирячилися на молодого турка, який посмiв перечити гетьмановi У Азем-аги полiзли на лоба чорнi кострубатi брови. Многогрiшний роззявив з подиву рота i так застиг, придуркувато клiпаючи вiями. А Юрась Хмельницький довго стояв мовчки перед знiченою Златкою, але дивився суворо через ©© голову на красивого молодого агу, який сво╨ю зовнiшнiстю був дуже схожий на нього самого i якого вiн сам забажав мати у себе на службi. - Ага розумi╨, з ким говорить? - холодно спитав Юрась. - Розумiю, безперечно. I прошу вибачення за сво© слова. Але я змушений вступитися за честь сестри... За Ненком пiдвелися Младен i Якуб, та Ненко зробив ледь помiтний жест рукою, щоб мовчали. - Тво©й сестрi нiчого не загрожу╨, - холодно вiдповiв гетьман. - I нiхто тут не обража╨ ©!... - Отже, це виходить мимо вашо© волi, гетьмане... Ми дума╨мо i дба╨мо про майбутн╨ Адiке, - сказав Ненко. - А хiба я бажаю ©й поганого майбутнього? - здивувався Юрась. - Ця дiвчина завтра може стати гетьманшею i скрiпити наш союз з високою Портою! Якусь мить у поко© панувала мертва тиша. Потiм хтось тихо охнув. Прошелестiв гомiн здивування. Полковник Яненченко, який краще, нiж будь-хто iнший з присутнiх, знав Юрiя, вражено похитав головою. "Щось у лiсi здохло, коли наш Юрась закохався, - подумав ╨хидно. - Давненько за ним не водилося такого грiха... Невже його намiр серйозний? Чи це одна iз забаганок навiженого?" Однак промовчав, бо вiдчував, що i над його головою збираються хмари. Мурза Кучук теж жодним порухом не видав сво©х почуттiв, тiльки кинув бистрий промовистий погляд на Чору, i той у вiдповiдь злегка опустив ряснi чорнi вi©. Нiхто не запримiтив цi╨© мови поглядiв, а хоч би хто й помiтив, то не надав би значення, бо зрозумiла вона була тiльки батьковi та синовi. До того ж усi були так враженi словами гетьмана, що нiкому навiть не спало на думку звернути в цю мить увагу на бiлгородського мурзу. Першим опам'ятався Ненко. - Але ясновельможний ефендi гетьман забува╨ одну обставину... - Яку? - Адiке - мусульманка... - Ну й що? - А гетьман - християнин... - Дурницi! - вигукнув роздратовано Юрiй. - Пригадаймо, скiльки дiвчат-християнок стали дружинами найвищих сановникiв Порти! Навiть у султанських гаремах чимало ©х! То чому тут вiра ма╨ стати перешкодою? До того ж, менi зда╨ться, останн╨ слово ма╨ бути за Адiке... А вона, - усi ╨ свiдками цього, - не проронила жодного звуку. Здавна ж вiдомо, що мовчання - знак згоди! Настала тиша. Погляди всiх були звернутi на дiвчину. Златка сидiла нi жива нi мертва. Тiльки дрiбно тремтiв у пiднятiй руцi келих, i з нього вихлюпувався багряний, мов кров, напiй. Вона пiдвела голову, i в ©© широко розкритих очах стояли сльози. Однак голос прозвучав твердо. - Я нiколи не буду гетьманшею! Нiколи! - Адiке! - скрикнув Юрась, смертельно блiднучи. - Запам'ятайте - нiколи! - пiдвищила голос Златка. - Навiть найлютiша кара не змусить мене вiддати вам серце i руку. Я кохаю iншого! Вона поставила свiй келих на стiл i смiливо глянула у вiчi гетьмановi. Всi завмерли. Ненко, Младен i Якуб зблiдли. За гетьманським столом назрiвала буря. Азем-ага i татарськi салтани з цiкавiстю ждали - що буде далi? Многогрiшний поклав руку на шаблю i, весь у напрузi, подався вперед, пантруючи, як вiрний пес, кожен рух свого хазя©на. Юрасевi, здавалося, раптом забракло повiтря. З чорних очей струмувала лють. Та вiн не встиг вимовити слова, як раптом розчинилися дверi - до покою ввалилися високий незнайомець у дубленому кожусi та баранячiй шапцi i тро╨ пiдпилих старшин, що виходили до вiтру. - Ми впiймали запорожця, пане гетьман! - Заглядав у вiкна! Старшини пiдштовхнули запорошеного снiгом козака на середину покою, ближче до гетьмана. Коли незнайомець скинув шапку i вклонився, почувся легкий дiвочий скрик: то Златка i Стеха не змогли утриматися вiд несподiваного вигуку. Але нiхто з присутнiх, крiм Младена, Ненка i Якуба, не надали цьому нiякого значення, бо i для гетьмана, i для його оточення далеко бiльшою несподiванкою, нiж дiвочий переляк, була поява в Немировi, в хатi самого гетьмана, цього запорожця. Всi мовчки дивилися на вродливого молодика i чекали, що вiн скаже. Та вiн теж мовчав i тiльки пильно вдивлявся в обличчя присутнiх. ЯМА Залишивши загiн з тридцяти козакiв у Краковецькому лiсi (Самусь, Абазин та Iскра зi сво©ми невеличкими загонами вiдокремилися ранiш i повернули кожен у свiй бiк), Семен Палiй з Арсеном та його друзями прибув надвечiр до Немирова. Коли добре стемнiло, вони спустилися в долину, обережно перевели коней через замерзлий став i, пiднявшись на узвишшя, де починалося мiсто, прокралися манiвцями до крайньо© убого© хатини, що стояла одиноко над урвищем. У ©© маленьких вiконцях блимав ледь помiтний у густiй вечiрнiй пiтьмi вогник... На стукiт у шибку з хатини почувся кволий жiночий голос. - Хто там? - Матусю, вiдчинiть! Не бiйтеся. Ми люди сво© - не татари. Лиха вам не завдамо, - обiзвався Палiй. У сiнях загримiв засув. - Заходьте, якщо ви добрi люди, - прошамкотiв iз темряви хрипкий жiночий голос. Залишивши Яцька бiля коней, козаки ввiйшли до хати... Коло печi, де в челюстях горiв жмут скiпок, стояла маленька згорблена бабуся. Худа, зморщена, одягнута в якесь лахмiття, вона злякано тулилася до припiчка, пропускаючи повз себе чотирьох незнайомцiв. - Добрий вечiр, матiнко, - привiталися козаки, оглядаючи хату. - Вечiр добрий. - А у вас не жарко, - сказав Палiй, показуючи на клубки сиво© пари, що викочувалися з рота. - Нiчим протопити... А в лiс iти несила вже... ╙ трохи соломки в клунi - ото й прокурюю, - тихо вiдповiла стара. - То ви самi живете? - Сама... - Де ж ваша родина? Бабуся помовчала. Схлипнула. - Родина... Родинонька моя... Були в мене три сини i двi дочки... Були невiстки, зятi, онуки... Повна хата людей була... А тепер одним-одна зосталася... Як палець... Мов богом проклята... Нiкого нема! - Ясно. - Палiй важко зiтхнув, поглядаючи на закопченi облупленi стiни. Стара витерла кiнчиком темно© хустини мокрi вiд слiз, роз'ятренi очi, запитала: - А хто ж ви будете, люди добрi? Бачу - не Юраськовi посiпаки... - Нi, матусю. Ми запорожцi... Здалеку забилися до вас... Гадаю, ви пустите нас переночувати? А коней ми поставили б до повiтки, щоб нiяка собака не побачила. - Ночуйте. Тiльки ж душi не нагрi╨те. Та й пригостити вас нiчим... - Не турбуйтеся, матусю, - весело вiдповiв Палiй i повернувся до друзiв. - Ану, хлопцi, гайда по дрова! По солому! По воду!.. Коней - у хлiв! Сакви - до хати!.. А я тут тим часом побалакаю з матусею... За годину в печi палахкотiло сухе хмизяччя, а в чималому горшку булькотiв пшоняний кулiш, затовчений салом. Крiм пшона i солонини, в козацьких саквах ще знайшлася хлiбина i кiлька головок часнику. Палiй захалявним ножем покраяв хлiб на шiсть рiвних скибок, до кожно© скибки поклав по зубку часнику, у велику череп'яну миску, яку стара внесла з комори, насипав кулешу, що дражнив нiздрi зголоднiлих людей смачним запахом смаженого сала, i запросив усiх до столу: - Матiнко! Друзi! Пригощайтесь чим бог послав... Ще коли б чарку оковито© - то й зовсiм була б добряча вечеря! В хатi стало тепло, затишно. Свiтлiше запалахкотiла скiпа, i навiть закiптюженi