недавно прийнятого до коша новачка призначено вiйськовим товаришем наказного отамана. Сiрко не любив, коли йому перечили. Вiн суворо глянув довкола. Твердо вiдрубав: - Буде так, як я сказав!.. Палiй справдi молодший за багатьох iз нас i декому годиться в сини. Та зате розуму в нього вистачить на трьох. А розум у нашiм дiлi - теж не остання рiч. Бо, як вiдомо, до булави треба й голови! Звенигора непомiтно штовхнув Палiя пiд бiк. Той скосив очi й усмiхнувся у невеликi вуса. Видно, йому було при╨мно, що сам Сiрко так високо оцiнив його. Тим часом кошовий вiв далi: - Виступайте, браття, не гаючись. Мiй вам останнiй наказ: ми прийшли сюди не тiльки вiдомщати, не тiльки вбивати й палити. Тих, хто не чинитиме опору, берiть у полон - ми ©х обмiня╨мо згодом на сво©х людей... I визволяйте ясир, люд християнський, невiльникiв бусурманських. Треба нещадно струснути Крим! Вiдомстити за розорену землю нашу, за сльози, кров i страждання людей нашихi На цьому я стояв i стоятиму до останнiх днiв сво©х... А тепер - рушайте з богом! 2 Вогненними смерчами покотилися по Кримовi три козацьких загони. Мчали вони так швидко, що татари-втiкачi не встигали сповiстити про смертельну небезпеку сво©х одноплемiнникiв, якi жили в глибинi пiвострова. Захопленi зненацька, кримськi улуси ставали легкою здобиччю запорожцiв. Салтани, бе©, мурзи i просто багатi люди кидали напризволяще майно i, захопивши тiльки коштовностi та рiдних, стрiмголов мчали на пiвдень. Визволенi з рабства невiльники хапали татарських коней, зброю i ставали до лав запорожцiв. Жадоба помсти палила ©хнi серця. Для них Крим був ненависною землею. Тут вони роками мучилися в страшнiй неволi. I тепер, несподiвано здобувши свободу, з лютiстю i нещаднiстю накидалися на ворогiв - били, ламали i спалювали все, що не могли взяти з собою. Свiй загiн наказний отаман Матвiй Шумило роздiлив на чотири частини. На чолi одного вiн прямою дорогою йшов до Бахчисарая, а три iншi, якi в свою чергу дiлилися ще на два чи й на три, послав бiчними шляхами, щоб прочесати якомога ширший терен. Перший сильний опiр татари вчинили в Ак-Мечетi, невеличкому селищi з приземкуватими глиняними саклями, що лiпилися тiсно навколо палацу калги та чималого кам'яного будинку салтана Газi-бея. Калга у сво©й резиденцi© жив тiльки на©здами, i вся влада в мiстi належала Газi-бею. Бажаючи врятувати свою родину, салтан з сотнею вершникiв безстрашно кинувся назустрiч запорожцям. Тим часом його жiнки i дiти у супроводi вiдданих слуг щодуху мчали до Бахчисарая. Та що могла вдiяти сотня татар проти двох тисяч козакiв? За кiлька хвилин вона впала, як трава пiд косою. ╙диною втiхою для загиблих було хiба те, що разом з собою вони встигли забрати в кращий iз свiтiв десяток чи пiвтора запорожцiв, а разом з ними - i наказного отамана Шумила. Сивовусий запорожець не звик ховатися за спини товаришiв i йшов у першiй лавi. В однiй з вузьких вуличок, обнесених облупленими глиняними тинами, його i влучила пiд саме серце довга татарська стрiла. Вiн не скрикнув, не зойкнув - упав на суху землю i зразу затих. - Батька вбили! - гукнув у розпачi Сiкач, сплигуючи з коня. - Чу╨те? Батька вбили!.. Над розпростертим тiлом отамана схилилося кiлька запорожцiв. Крик жалю вирвався з ©хнiх вуст. Отаман лежав горiлиць, весь заюшений кров'ю. Довкола збирався все бiльший натовп козакiв, бо страшна чутка миттю пролетiла по лавах. Скориставшись замiшанням, що несподiвано охопило запорожцiв, Газi-бей миттю повернув коня i, залишивши жменю сво©х во©нiв на поталу, кинувся навтьоки. Його нiхто не переслiдував. Запорожцi зiбралися бiля свого мертвого отамана. Пiд'©хав Семен Палiй. Мовчки скинув шапку, злiз з коня. Сiкач також мовчки витягнув у вбитого з-за пояса отаманську булаву - простягнув Палi╨вi. Поволi, сумно вклонився i тихо промовив: - Чолом тобi, наказний отамане! Що будемо робити? Розпашiлий вiд бою. Палiй у першу мить аж вiдсахнувся, не вiрячи в те, що сталося. Та пильно глянувши на нерухоме закривавлене тiло старого отамана, взяв пернача. Старi запорожцi очiкувально дивилися на молодого отамана. Ну, як вiн зараз поведеться? Чи не втне яко©-небудь дурницi? Палiй помiтив в очах декотрих старих козакiв насмiшкуватi iскорки, i в його серцi спалахнула злiсть. Знайшли час старi шкарбани для кпинiв! Тому його голос продзвенiв сухо, ба навiть суворо: - Браття, не час оплакувати зараз загиблих. Але й без почестей залишати тiла ©хнi в чужiй землi ми не можемо! Тож хай тут зостанеться сотня сподвижникiв покiйного отамана - вони його i поховають як належить... А ми спробу╨мо наздогнати втiкачiв. Або на ©хнiх плечах ввiрвемося в Бахчисарай... Гайда за мною! Гул копит розлiгся над крем'янистою долиною Салгiру. Коли запорожцi вибралися з Ак-Мечетi i вискочили на високий горб, звiдки вiдкривався широкий кра╨вид i на обрi© засинiли в блiдо-голубiй iмлi далекi гори, вони побачили за версту чи двi хмарку сiро© куряви - то тiкали до Бахчисарая недобитки ак-мечетського салтана та ©хнi жiнки з дiтьми. Козаки закричали, засвистiли i погнали коней ще дужче. Втiкачiв наздогнали за пiвверсти вiд лiсу, що густо кучерявився по узгiр'ю. Незграбнi татарськi халабуди зупинилися. З них сипонули чорноголовi татарчата. Заверещали жiнки. Вiд передньо© халабуди шарахнувся вбiк, до лiсу, вершник у бiлому тюрбанi. Перед собою, на луцi сiдла, вiн держав двiйко маленьких дiтлахiв. Не оглядаючись, стрiлою помчав до чагарникiв, де сподiвався знайти порятунок. - Переймайте, хлопцi! То сам салтан, хай йому грець! - гукнув Метелиця, притримуючи коня бiля халабуди. - А я загляну до його гнiзда, може, впiймаю яку пташину! За салтаном кинувся Арсен зi сво©ми побратимами. В Ак-Мечетi вiн обшарив весь салтанський будинок, але Златки i Стехи не знайшов нi серед убитих татар, нi серед звiльнених бранцiв. На запитання, чи не привозив салтан з Укра©ни двох дiвчат на ймення Златка i Стеха, невiльники вiдповiли, що повернувся вiн з ясиром, та пригадати, чи були серед бранцiв дiвчата з такими iменами, не могли. Охопленi вiдча╨м. Арсен i Роман як навiженi металися по Ак-Мечетi. Губився слiд дiвчат. Це було найстрашнiше... Де ж вони? Куди запроторив ©х салтан? Чи, часом, не встиг продати в заморськi кра©?.. Один вiн мiг дати достовiрну вiдповiдь. I козаки, не жалiючи коней, вихором погналися за далеким вершником у бiлому тюрбанi. Наздогнати! Будь-що наздогнати i взяти живцем! Тим часом Метелиця, не злазячи з коня, рвонув чорну кошму, якою було завiшено халабуду, i заглянув усередину. Там, забившись у куток, прича©лася жiнка в барвистому татарському одязi. - Ге-ге! I справдi - пташина! - загув радiсно Метелиця i, щоб краще роздивитися на свою здобич, ще нижче нагнувся, пiд самий дашок халабуди. - Та ще яка гарна, побий мене грiм! Дарма що нехрещена! Жiнка з жахом дивилася на вусате, налите кров'ю обличчя старого козака. Пишна руса коса розсипалася по ©© округлих бiлих плечах. Красивi руки зметнулися вгору, мов крила чайки, i застигли перед зблiдлим лицем, нiби просили пощади або захищалися вiд удару. - Пане, не вбивай мене! Не вбивай! - скрикнула жiнка по-польськи. - Я не мусульманка! Християнка ╨стем! Метелиця спантеличено глипнув на не©, товстою п'ятiрнею пошкрiб голену потилицю. Його суворе обличчя подобрiшало, мiж бровами розiйшлася глибока зморшка. - Гм, кажеш - полька? - Так, пане! Так! - Отже, невiльниця, виходить? - Так, пане! Так! - А злякалася ж чого? - Думала, ви заруба╨те мене... - Дурненька, ми невiльникiв не руба╨мо, а визволя╨мо. I ти будеш вiльна! - Дзенькую бардзо, - ледь чутно прошепотiли помертвiлi вуста. Метелиця пiдморгнув ©й, крутнув сивого вуса. - Подякою не вiдбудеш! Га-га!.. Чоловiка дома ма╨ш? - Мала. - Ото зрадi╨, мат-терi його ковiнька, коли таке ясне сонечко загляне раптом у його осиротiлу хату. Га? Ех, був би я молодший!.. Жiнка не вiдповiла, все ще, мабуть, не вiрячи в свiй щасливий порятунок. Але до ©© щiк вже почала приливати кров. Метелиця з жалем крякнув, важко зiтхнув, згадавши, мабуть, про сво© шiсть десяткiв, i випростався в сiдлi. - Ну, панi, перепрошую, я залишу тебе тут, бо мушу ©хати. Хлопцi, зда╨ться, випустили з рук мурзу, трясця ©х мамi! I старий козак прудко помчав до лiсу, де стояли збентеженi невдачею Арсен i його побратими. Салтан пiрнув у заростi i десь зник у добре знайомих йому байраках. 3 Салтан Газi-бей з двома маленькими синами-близнюками на руках вихором проскакав на змиленому конi вузькою вулицею Бахчисарая, на ходу гукаючи: "Козаки! Козаки!" Перед брамою ханського палацу, на кам'яному мiстку, пiд яким дзюркотiв каламутний потiк, осадив коня: ханськi нукери довгими списами перегородили йому дорогу. - Козаки! В Ак-Мечетi козаки! - прохрипiв салтан. - Швидше до хана! Бийте на сполох!.. Незабаром вони будуть тут! Нукери посiрiли вiд страху. Один з них хутко вiдчинив браму, а другий заходився щосили гатити залiзним келепом у велике мiдне било. Бахчисарай загудiв, як стривожений вулик. Вузькi вулички враз наповнилися переляканими людьми. Салтан в'©хав у двiр ханського палацу. Страшне слово - козаки! - миттю облетiло всi закапелки i пiдняло на ноги i старих i малих. З другого поверху, по сходах дерев'яно© галере©, прудко збiг у золотистому шовковому халатi хан Мюрад-Гiрей. Побачивши запиленого вершника на мокрому вiд поту конi, кинувся до нього. - Що? - видихнув перелякано. - Великий хане, козаки! - Де? - Перейшли Альму i ось-ось будуть тут! Я ледве випорснув з ©хнiх рук! Всi мо© загинули... - О аллах! - Великий хане, дорога кожна мить! Не гайся! Мюрад-Гiрей глянув округленими вiд жаху очима на нукерiв. - Коней! - закричав верескливим голосом. - Коней! Посадiть всю мою родину на коней - i в лiси! На Яйлу! Швидше! Йому пiдвели гнiдого рисака. Не чекаючи, поки iншi члени сiм'© зберуться й сядуть на коней, вiн скочив у сiдло i м'якими, обшитими атласом кiмнатними чириками хутко пiрнув у стремена. Рвонув поводи. Пригнувшись, шпарко помчав, охоплений жахом. Лопотiв на вiтрi золотистими полами розкiшнiй халат. Блищала проти сонця спiтнiла голена голова. Хмара куряви здiймалася з-пiд копит ханського коня. Без збро©, без шапки, голомозий, у барвистих шовкових шароварах i такому ж халатi, Мюрад-Гiрей скидався зараз не на грiзного хана-во©на, перед яким тремтiв увесь Крим, а на брезклого пiдстаркуватого купця з Кафи чи Гезлева. Переляканi жителi мiстечка шарахалися перед його конем пiд кам'янi загорожi. Слiдом за ханом мчали нукери, ханськi жiнки, сини i дочки. Тупiт копит, крики, хмара куряви i пiр'я з розтоптаних копитами гусей - усе це нагонило ще бiльше жаху на бахчисарайських обивателiв, на яких звiстка про напад козакiв, звалилась як снiг на голову. З усiх бокiв чулися крики: - Козаки! - Урус-шайтан! - О вай-вай, горе нам, правовiрнi! - О аллах! Люди металися мов божевiльнi. Кричали. Плакали. Благали ханських во©нiв не залишати ©х напризволяще. Але нiхто нiкого не слухав. Слiпий тваринний жах гнав хана, його численну родину i двiрцеву варту геть з Бахчисарая. Швидше туди - до лiсiв, що темно-зеленими хмарами залягли по узгiр'ях i глибоких долинах! На Яйлу, а там - до моря, де завжди напоготовi стоять ханськi кораблi! Не встигли останнi втiкачi сховатися в лiсi, як з протилежного боку, на пiвночi, знялася курява - то мчали передовi загони запорожцiв. Частина ©х повернула лiворуч, у вузьку улоговину, де прича©вся Бахчисарай, а чималий загiн, помiтивши втiкачiв погнав прямо на пiвдень, на Яйлу. - Нас переслiдують! Нас наздоганяють! Горе нам! - закричали ханськi жiнки i дiти. Хан скреготнув вiд безсило© лютi зубами. Страх i сором переповнили його серце. Як трапилося, що перекопський бей завчасно не повiдомив його про небезпеку? Чи козаки винищили до ноги залогу Перекопу? О великий аллах! Тепер Урус-шайтан затопить сво©ми во©нами весь Крим i пролл╨ море кровi правовiрних! Як же ти допустив до цього, о великий аллах! Хан глянув на свiй розшитий халат, на м'якi чирики - i сором з новою силою пронизав його серце. На кого вiн схожий? Як на-смiхатиметься з нього султан Магомет, коли його вивiдачi котрi запрудили весь Крим, донесуть йому про ганебну втечу хана. Однак роздумувати було нiколи. За пiвгодини козаки будуть тут! - Вперед! - гукнув хан i перший прудко помчав на Яйлу. Пiзно ввечерi дiстався до Ялти i, кинувши поводи слугам, збiг по трапу на галеру. Тiльки тут вiдчув себе в безпецi i трохи заспоко©вся. Кожно© митi галера могла вiдчалити од берега i вийти у вiдкрите море, де вже нiхто не зможе наздогнати ©©. Але пiсля недовгих роздумiв хан скасував свiй наказ вiдчалювати i вирiшив заночувати в ялтинськiй бухтi. Поволi до нього поверталася здатнiсть тверезо мислити. Страх за власне життя зник, i вiн почав думати про те, як зiбрати вiйсько щоб дати Сiрковi вiдсiч. Переодягнувшись у вiйськовий одяг, причепивши до боку шаблю, а за пояс застромивши пiстолi вiн знову вiдчув себе ханом, а не втiкачем i його голос, коли вiн почав вiддавати нукерам накази, набув колишньо© сили i впевненостi. - Спасибi тобi, Газi-бей, за вчасне попередження! Ти врятував нас усiх, - поблажливо поплескав Мюрад-Гiрей по плечу стомленого i прибитого горем салтана. - Про тво©х дiток потурбуються. А ти зараз, незважаючи на втому, скачи в Алушту, пiднiмай людей. Хай усi, хто ма╨ коня i шаблю, ©де на Яйлу! Звiдси ми ударимо по козаках! Нехай алуштинський бей розiшле гiнцiв по узбережжю аж до Кафи з мо©м наказом збиратися на Яйлi а сам завтра опiвднi прибуде з вiйськом до витоку Салгiру. Звiдти долиною - ми пiдемо на пiвнiч i погромимо мерзенних гяурiв! До пiзньою вечора хан розсилав у всi боки гiнцiв i вивiдачiв i тiльки далеко за пiвнiч, вкрай знесилений, зайшов до себе в каюту i важко впав на широку, застелену розкiшним барвистим килимом тахту. 4 На другий день у стан Сiрка на березi Сиваша почали прибувати цiлi валки колишнiх невiльникiв i невiльниць. Чоловiки, озбро©вшись татарськими луками i шаблями, допомагали запорожцям стерегти бранцiв, яких було майже стiльки ж, як i визволених невiльникiв. А жiнки й дiвчата, а також туми, тобто дiти, котрi народилися у невiльниць, гнали отари овець, табуни коней i череди худоби. Ця вiйськова здобич вкрай була необхiдна для зворотного походу козацького вiйська, бо давала в дорозi м'ясо, молоко, сир. В суботу вранцi повернувся загiн, що ходив пiд Козлов. Не встигла улягтися радiсть вiд зустрiчi i щасливого за вершення походу, який закiнчився погромом багатого приморського мiста i визволенням багатьох сотень невiльникiв, як на пiвденному сходi знялася курява: прибув кафський загiн. Сiрко радiв: разгромлено пiв-Криму, визволено тисячi людей, захоплено багато полоненикiв, на яких згодом можна буде вимiняти ще кiлька тисяч невiльникiв. Такого успiшного походу запорожцi не робили з часiв Сагайдачного! Коли б повернувся загiн з-пiд Бахчисарая, то й додому nopa! Бiля Сiркового намету, розбитого на невисокому горбi, сто©ть бунчук. Кошовий наказав джурi слiдкувати за тiнню i вiдзначати ©© камiнцями. Сонце пiдбива╨ться все вище i вище - i тiнь ста╨ коротшою. Ось-ось вона впаде на полудневу вiдмiтку... Сiрко почина╨ хвилюватися. Чому досi не поверта╨ться загiн з-пiд Бахчисарая? Невже трапилося з ним щось лихе? Невже Семен Палiй, котрий замiнив загиблого Шумила, не зрозумiв його наказу? Правда, до Бахчисарая трохи далi, нiж до Козлова чи Кафи. I населений той пiвденний край густiше - отже, i опiр ворога мiг бути сильнiший... Та все це не виправдання! Наказ про повернення в суботу опiвднi був категоричний, i виконати його потрiбно будь-що! Чому ж затриму╨ться Палiй? Сiрко сто©ть на горбi, перед наметом, i вдивля╨ться в далину, в блiдо-голубий, розпечений нещадним пiвденним сонцем обрiй. Але його старi, вицвiлi очi не бачать там нiчого, крiм хвилястого марева. Поряд з кошовим стоять отамани i значнi козаки. Всi вони не набагато молодiш за Сiрка, i кошовий теж не дуже поклада╨ться на ©хнiй зiр. Вся надiя на молодого джуру. - Ну, Iвасю, пильно дивись! - наказу╨ молодиковi. - Не видно? Той аж шию витягнув, аж навшпиньки пiднiма╨ться - обводить поглядом далечiнь. - Зда╨ться, ©дуть! - радiсно вигуку╨ вiн. - Ген-ген знялася хмарка на видноколi! Голос його ще невпевнений: адже то, може, вихор здiйнявся! Та хмарина росте, шириться - i сумнiв зника╨. - ©дуть! Сiрко осiня╨ себе широким хрестом. Хрестяться й отамани. - Слава богу! Можна рушати додому! Однак радiсть була передчасна. Раптом у степу знявся стовп чорного диму. То передова сторожа подавала знак, що йде орда. Сiрко стиснув кулаки. Вилаявся. - Чортiв син - Палiй! Через нього доведеться скубтися з кримчаками... Казав же, - опiвднi всi мають бути тут! Ось тепер ма╨ш. Нас п'ятнадцять тисяч, а ординцiв - тисяч сорок, мабуть. Всi мовчали. Пильно вдивлялися в хмару куряви, серед яко© вже виднiються татарськi бунчуки i гостроверхi шапки кочовикiв. Хмара поволi росте, розширю╨ться, охоплюючи вiдстань у кiлька верст. - Що будемо робити, батьку кошовий? - пита╨ сухий, з ©жакуватими сивими вусами отаман Рiг. - Може, вiдступимо за Сиваш? Татари, думаю, не посмiють гнатися за Гниле море... - Вiдступати вже нiколи. Це буде не вiдступ, а втеча, - вiдповiв Сiрко. - Та й загiн Палiя не можемо залишити на загибель... Готуватимемося до бою... Нас не мало. Та майже двi з половиною тисячi невiльникiв, якi битимуться незгiрше козакiв, бо не захочуть знову потрапляти у неволю. Ми обрали й укрiпили вигiдну позицiю - хан може атакувати нас тiльки в лоб. Тож зустрiнемо його вогнем з мушкетiв та фальконетiв. А татари страх не люблять, коли ©м палять просто в обличчя! Тодi вони дуже швидко показують потилицю!.. Iдiть займайте мiсця! I без мого наказу в атаку не кидайтесь! Весь козацький табiр зразу заворушився. Запорожцi кiлькома лавами - покурiнно - залягли в шанцях. До ставки Сiрка вже мчали гiнцi та джури з донесеннями. Жiнок i дiтей, а також полонених та вiйськову здобич вiдвели на край пiвострова i почали переправляти через Сиваш. На якийсь час над сiрим солончакуватим степом, що дихав гiркою полинною спекою, запанувала тривожна тиша. ©© порушували тiльки iржання козацьких коней та квилiння бiлокрилих чайок. Сiрко стояв на горбi i стежив за ворогом, що швидко наближався. Татари вже були так близько, що навiть сво©ми старечими очима вiн добре бачив рiзномастi бунчуки над окремими чамбулами. Старий отаман уже давно загубив лiк сво©м боям i перемогам. Сiчовi лiтописцi свiдчать, що тiльки великих бо©в вiн провiв бiльше пiвсотнi i всi ©х виграв, а кiлькiсть дрiбнiших сутичок з ворогами перевалила за пiвтораста. Бiй був його стихi╨ю. Вiн звик до нього, як швець звика╨ до запаху шевсько© смоли або орач - до скрипу ярма чи шурхоту рала в колючiй стернi... Бiй був його ремеслом. I знав вiн його, це ремесло, досконало. Саме цим дехто пояснював вражаючу везу-чiсть Сiрка: за останнi двадцять рокiв вiн не програв жодно© битви! Однак, коли Сiрковi казали про це, вiн насмiшкувато мружив очi i скептично похитував важкою голеною головою. Вiн краще, нiж будь-хто, знав, що одного ремесла полководця тут замало, що потрiбна ще виучка i майстернiсть усього вiйська i вiра кожного во©на у свого ватажка i в справу, за яку вiн бився. Якщо тако© вiри нема, нема й перемоги. Саме так вiрили козаки i повсталi селяни та городяни в Богдана Хмельницького. Тако© вiри i вiн. Сiрко, домагався вiд сво©х пiдлеглих. I, зда╨ться, досягнув цього... Татари зупинилися за пiвверсти вiд козацьких шанцiв. Над ними майорiли бунчуки, колихалися знамена. Поодинокi верхiвцi виривалися з орди i мчали до козацького табору. Наблизившись на вiдстань польоту кулi, вигукували образливi лайки я повертали назад. У бляклому небi зграями шугало вороння - вiчний супутник вiйська i кривавих бойовиськ. Запорожцi, за сво©м звича╨м, залягли трьома лавами: передня мала вести вогонь, двi заднi заряджали мушкети. У центрi i на флангах Сiрко поставив гармати, фальконети i гакiвницi. Гармашi зарядили гармати, щоб вистрiлити, як тiльки татари наблизяться на полiт ядра. Хан затримувався з атакою. Досвiдчений во©н, вiн розумiв, що зiбране поспiхом з усiх усюд вiйсько може не витримати першо© сутички i повернути назад. Тому на очах запорожцiв заходився перегруповувати сво© загони, виставляючи наперед озбро╨них вогнепальною збро╨ю сейменiв. - Чорт голомозий! - вилаявся Сiрко, спостерiгаючи за маневрами хана. - Зда╨ться, вiн не на жарт заповзявся бiля нас. Гада╨ розчавити одним ударом... Ех, був би тут Палiй! Як менi зараз не вистача╨ його загону... Гей, Гвасю, коня! Джура пiдвiв сiрого струнконогого коня. Притримав стремено. Хотiв допомогти кошовому, але Сiрко вiдхилив його руку, бо бачив, що на нього звернутi погляди всього вiйська, i не хотiв перед бо╨м показати, що його вже гнуть донизу роки i обсiдають болячки. Тому сiв сам. Один джура спостерiг, як напружилося все тiло старого отамана i з яким глухим свистом вирвалося з його грудей повiтря. Роки брали сво╨... Сiрко поскакав перед лавами козакiв. - Браття, отамани, молодцi, вiйсько Запорозьке! - звично звернувся вiн до во©нiв. - Настала година, коли кожен повинен забути про все на свiтi, крiм одного, - як перемогти ворога. Кожен ма╨ битися сьогоднi за двох, бо ворогiв - не приховую цього - удвiчi бiльше за нас. Але здавна вiдомо, що один добрий запорожець вартий трьох ординцiв. То хiба ж здригнеться у кого серце, хiба опуститься рука, якщо на нього нападе дво╨ або й тро╨?.. Пам'ятайте: Сiрко нiколи не вiдступав! Тож чи знайдеться серед вас такий, хто сьогоднi втечею зганьбить мою сивину i накличе на сво╨ iм'я вiчне прокляття й презирство всього товариства? Вiрю: не знайдеться такого... Знайте: з отi╨© могили, - вiн показав рукою на горб, де стояв його намет, - я побачу сьогоднi або нашу славну перемогу над Мюрад-Гiресм, або знайду там свою смерть. Iншого бути не може. За вiтчизну свою, за визволення з неволi люду християнського ми всi, браття, грудьми станемо тут проти ворога нашого ненависного, споконвiчного! Перемога або смерть! - Перемога або смерть! - вiдгукнулися лави во©нiв. - Умремо, але не вiдступимо! - Слава батьковi нашому - Сiрковi! Сiрко по©хав далi вздовж неглибоких шанцiв, а зачарованi його проникливими словами запорожцi любовно проводжали поглядами свого вождя, за яким ладнi були йти у вогонь i воду. Вiд тих слiв у них з'явилася така сила, яку, здавалося ©м, нiщо в свiтi не могло зламати. Об'©хавши поле, що через якийсь час мало стати кривавим бойовиськом, Сiрко повернув назад i зiйшов на могилу. Кошова старшина i наказнi отамани Iван Рiг та Iван Стягайло, якi на випадок смертi кошового мали заступити його в бою, розступилися i дали йому мiсце на самому шпилi. - Глянь, Iване, до хана прибува╨ пiдмога, - тихо сказав Рiг, показуючи рукою через голови ординцiв, що вже вишикувалися i чекали наказу атакувати. Справдi, з пiвдня швидко наближалося у хмарi куряви вiйсько. - А може, то нашi повертаються? - Нi, Iвась каже, що ясно бачить татарський одяг на вершниках... Та й знамена ©хнi... О, я навiть сам уже бачу! - Так, так, i я бачу, - тихо промовив Сiрко. - Ну що ж, замiсть двох на кожного з нас тепер ста╨ по тро╨ ворогiв. Ото i всього! На обличчi кошового не здригнувся жоден м'яз. - Ти так спокiйно говориш, Iване! - вигукнув Стягайло. - Можна подумати, що наперед зна╨ш наслiдок бою. - А чому ж - знаю! - вiдповiв Сiрко. - Ми сьогоднi або переможемо, або загинемо... Одного не буде: ми не здамося - i тому я спокiйний. Раджу i всiм вам, отамани, так настро©ти себе... Вiн раптом замовк. У татарському станi сколихнулися переднi лави. Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена. Глухо i грiзно застугонiла земля. Кримська орда пiшла в наступ. 5 Розоривши улуси понад Альмою, Качею та Бальбеком, Палiй повернувся назад, щоб вчасно прибути в стан Сiрка. Хоча i поспiшав, бо часу лишалося обмаль, однак пiшов новою дорогою: захотiлося пошарпати ще кiлька улусiв i визволити невiльникiв. Шлях його лежав з Булганака на Чатирлик, а вже звiдти - на Джанкой i Сиваш. Перед Джанко╨м вiд полоненого чабана-татарчука Палiй дiзнався, що годину чи двi тому тут пройшов хан з ордою. Худий, чорний татарчук стояв перед запорожцями, злякано поводив вузькими очима, дрiбно цокотiв зубами. - Куди пiшов хан? - Аллах свiдок, мурзо, я не знаю, - пробелькотiв хлопець i махнув рукою. - Туди десь... До Сиваша... - Скiлько було орди? - Не знаю, мурзо... Багато. - Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять? - Двадцять, двадцять, - закивав головою хлопчина. - А то й бiльше... Коли б у мене було стiльки овець, скiльки во©нiв у хана, то я був би багатший за самого падишаха, мурзо! Палiй задумався. Мiж запиленими бровами рiзко прокреслилася глибока зморшка. Що робити? Як з'╨днатися з вiйськом Сiрка? I чим бiльше думав, тим яснiше ставало йому, що вiн припустився помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая вiн попростував на Ак-Мечеть, а звiдти прямо на Джанкой, то виграв би пiвдня i вже давно був би у запорозькому таборi. Зараз же пробратися туди голим кримським степом, де все видно як на долонi, просто неможливо. Ординцi враз помiтять - оточать i знищать! I Звенигора, i Во©нов, i Спихальський мовчали. Кожен думав те ж саме. Але нiкому i в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо виннi були вони всi. То гаснуча надiя примусила ©х обрати iнший зворотний шлях, який лежав по тих глибинних улусах, в яких, як ©м розповiли i полоненi татари, i звiльненi бранцi, томилося в неволi чимало християнського люду. Може, там десь Златка i Стеха, думали вони. Може, Газi-бей заховав дiвчат-красунь подалi вiд очей ханських мубаширiв? Тож хiба могли вони повертатися на Укра©ну, не переконавшись, що там ©х нема? Той зворотний похiд принiс ©хньому загоновi велику здобич: у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець, визволили сотнi невiльникiв i невiльниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Iзма©ла з усiм його родом. Та це не тiшило Арсена i його друзiв: в ©хнiх серцях погасла остання надiя, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Нiхто не знав i не чув про дiвчат, отже, втрачався останнiй слiд... Становище було справдi складне. Вiдрiзанi вiд сво©х, вони могли стати легкою здобиччю хана. Але ж хто мiг передбачити, що Мюрад-Гiрей так скоро оговта╨ться пiсля погрому, збере вiйсько i навiть почне переслiдувати запорожцiв? - Може, пробиватися через Перекоп? - невпевнено промовив Звенигора. - У перекопського бея, гадаю, не бiльше сили, нiж у нас... I якщо ми раптово вдаримо... - Нi, нi, - рiшуче заперечив Палiй, - через Перекоп ми не проб'╨мося! А якщо i проб'╨мося, то загубимо половину людей... Та навiть не в цьому рiч. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Вiн змушений або ж прийняти нав'язаний татарами бiй тут, у сво╨му таборi, або ж тiкати за Сиваш. Якщо навiть товариству пощастить уникнути зустрiчi з ханом i воно вiльно перейде через Сиваш, то Мюрад-Гiрей не вiдстане вiд нього i буде переслiдувати в ногайських степах. Щоб урятувати вiйсько вiд розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невiльникiв i поспiшно тiкати. Але ж може бути ще гiрше: нашi не встигнуть перейти Сиваш, i хан змусить ©х прийняти бiй... Нi, нi, ми мусимо допомогти сво©м! - Тодi треба придумати щось таке, - покрутив розчепiреною п'ятiрнею Спихальський, - щоб, прошу пана, пошити хана в дурнi! - Правильно, пане Мартине, - жваво вiдгукнувся на слова поляка Семен Палiй. - I, зда╨ться, я придумав, як це зробити! - Як?! - в один голос гукнули друзi. - Ми обманимо хана. У нас ╨ чимало татарського одягу, знамен i бунчукiв... - Отже, ми переодягнемо весь загiн? Тепер я розумiю! - вигукнув Роман. - Хай не весь, - заперечив Палiй. - У цьому нема потреби. Досить переодягнути три-чотири сотнi i поставити ©х пiд ординськими знаменами в головi загону... - А якщо хан не повiрить i пришле сво©х гiнцiв? - спитав Арсен. Палiй замислився. Мiж густими темно-русими бровами зiйшлася туга зморшка. Ясними сiрими очима вiн пильно подивився на товаришiв, нiби вивiряв ©х. - Нам треба випередити хана i переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей. - Тодi менi доведеться ©хати до хана гiнцем, - тихо промовив Звенигора. - Що ти, брате! - вигукнув Роман. - Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш! - Так, Арсеновi самому ©хати не годиться, - погодився Палiй. - Як би вiн не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде... Але якщо вiн по©де з мурзою Iзма©лом... - З мурзою Iзма©лом? - Друзi не зрозумiли Палiя. - Нiби вiн погодиться!.. А якщо й погодиться, то тiльки для того, щоб усе чисто розповiсти хановi. - Ну, це ще побачимо, - усмiхнувся Палiй i наказав трьом сотням козакiв перевдягнутися в татарський одяг. Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзi всi рушили в путь. Попереду розвiвалися татарськi знамена та бунчуки. За спинами у козакiв, що вiдтепер мали видавати себе за кримчакiв, стримiли луки, а при боках - сагайдаки зi стрiлами. Цей передовий загiн маскував собою козакiв, котрi ©хали позаду. Вiйськову здобич, полонених i визволений ясир залишили пiд охороною у неглибокiй степовiй балцi. Коли на обрi© забовванiли неяснi обриси орди. Палiй наказав зупинитися. До нього пiдвели мурзу Iзма©ла. - Мурзо, я вручаю зараз у тво© руки життя або смерть усiх тво©х рiдних i близьких. Пiдстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсiм уторопав, чого хоче вiд нього уруський отаман. Вiн швидко заморгав вузькими очицями i вклонився. - Я слухаю тебе, шановний бею. - Твоя доля теж у тво©х руках. - Як я маю це розумiти, вельмишановний бею? - Перед нами сто©ть з вiйськом хан Мюрад-Гiрей. Бачиш? - Бачу. Хай береже його аллах! - Ти по©деш до нього. - Я? - У мурзи забiгали очицi. - Що я там маю робити? - Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який iде на допомогу хановi. Спита╨ш, куди йому ставати з вiйськом, i негайно повернешся назад. - О! - З тобою по©де турецький ага Баяр. - Палiй кивнув у бiк Звснигори, який вирядився в яничарський одяг i саме накручував на голосу чалму. - О вай-вай! - Я розумiю, мурзо, для тебе велика спокуса - залишитися у хана. Але в наших руках тво© дiти, тво© жiнки, старi батьки. Весь твiй рiд у наших руках... Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рiдню. - О аллах! - Мурза позеленiв, кволо усмiхнувся. - А якщо я вiдмовлюся по©хати до хана? - Тодi ми зараз же зiтнемо тобi башку! Родину твою це також не вряту╨. - О, я нещасний! - Отже, ти по©деш, мурзо? - Нiби у мене ╨ iнша можливiсть! - От i добре. Якщо все щасливо закiнчиться для нас, ти будеш вiльний. - А родина? - Родина теж. Обiцяю тобi. - О вай-вай, великий аллах! О, нещасний я! - почав приказувати в розпачi мурза. Та на нього вже нiхто не зважав. Палiй обняв Звенигору, по цiлував. - Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортiв у пекло але, сам бачиш, iншого виходу в нас нема╨! Звенигора мiцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече. - Гайда, мурзо! - I вони швидко помчали по сiрiй рiвнинi туди, де на обрi© здiймалася над ханським вiйськом хмара куряви. 6 Орда чекала наказу наступати, але Мюрад-Гiрей все ще вагався. В його серцi боролися два почуття: бажання помсти i страх. Бажання помсти - за розоренi улуси, за тисячi полоненикiв, за ганьбу, яку вiн пережив пiд час втечi з Бахчисарая. Це почуття було таке сильне, що вiн ладен був без роздуму, наослiп кинути сво© чамбули на клятого Урус-шайтана, щоб винищити його вiйсько. При цьому вiн не думав, що Сiрко i його во©ни, як i весь ©хнiй народ урусiв, мають ще бiльше право ненавидiти кримчакiв i мстити ©м не за один, а за сотнi кривавих наскокiв на Укра©ну геть стоптану ординськими кiньми. Сам хижак, вiн керувався законом хижакiв нападати на слабшого i тiкати вiд дужчого. Але вiд нерозважного слiпого нападу його стримував страх. Вiн боявся досвiдченого козацького ватага, боявся вогнепально© збро© запорожцiв i особливо ©хньо© артилерi©. Врештi, боявся ще раз протягом одного тижня випробовувати долю: а якщо фортуна вiдвернеться вiд нього? Що тодi? Тому вiн невимовне зрадiв, коли йому сказали, що прибули гiнцi вiд перекопського бея. - Слава аллаху, якраз вчасно! - вигукнув вiн, не приховуючи перед мурзою Iзма©лом та Звенигорою, якi вклонилися йому, сво╨© радостi. - Скiльки бей привiв з собою вершникiв? - П'ять тисяч, великий хане, - вiдповiв мурза, радiючи, що розмову повiв хан i доводиться вiдповiдати тiльки на запитання. - Чому ж вiн сам не прибув до мене? Мурза не знав, що вiдповiсти, i безтямно клiпав очицями. - Великий хане, - втрутився в розмову Звенигора, - бей не хоче необережним маневром зламати стрiй ханського вiйська, що вже приготувалося до бою... Вiн чека╨ вашого наказу - де йому стати? - Це добре. Бей - досвiдчений во©н, - погодився хан. - Передайте йому, щоб при╨днався до мого чамбула. Ми в центрi завдамо Урус-шайтановi могутнього удару, розтрощимо його найкращi куренi, розколемо його вiйсько навпiл... Та бей, зда╨ться, i сам сюди поверта╨, - додав Мюрад-Гiрей, вдивляючись у загiн Палiя, що швидко наближався. - Нi, вiн зупинився, великий хане, - заперечив Звенигора, боячись, що хан не вiдпустить ©х назад. - Так, вiн зупинився, - погодився хан. - Негайно передайте йому, щоб тримався мого бунчука! Ми зараз розпочина╨мо! - Хан, пiдвiвшись на стременах, махнув шаблею i крикнув:Вперед, правовiрнi! Вперед, доблеснi сини Магомета! Смерть гяурам! Орда сколихнулась i важкою лавиною рушила на запорожцiв. Мурза Iзма©л розширеними вiд жаху очима дивився на незлiченнi чамбули хана i думав: "О, аллах, що буде зi мною, якщо ти принесеш перемогу мо©м ╨диновiрцям i виявиться моя зрада? Мюрад-Гiрей накаже живцем зварити мене в котлi. О вай-вай!" Вiн аж поривався щось сказати хановi, але страх сковував його вуста. Мюрад-Гiрей помiтив душевнi переживання мурзи, його незвичайну блiдiсть i розгубленiсть. - Що з тобою, мурзо? Ти не захворiв? - У нього страшне лихо, великий хане, - поспiшив з вiдповiддю Звенигора. - Уруси захопили в полон усю його родину... - Ми визволимо ©© сьогоднi! Не сумнiвайся в цьому, мурзо! - самовпевнено сказав хан. Мурза поплямкав губами, але Звенигора шарпнув його за рукав. - ╞дьмо! Нас чекають! Дорога кожна мить... Вiн ударив коней, i вони помчали з вируючо© орди в степ, де за версту чи двi стояли Палi╨вi козаки. На пiвдорозi Арсен зiрвав з голови чалму i пiдняв ©© високо вгору на вiстрi шаблi. Це був умовний знак, що все гаразд i що можна розпочинати атаку. Зразу ж козацький загiн сколихнувся, зiрвався з мiсця i, високо пiднявши вгору малиновi прапори i сяючi проти сонця шаблi, помчав на ворога. - Мурзо! - гукнув Арсен, спиняючи коня. - Тепер ти вiльний i можеш ©хати до сво╨© родини! Я тебе вiдпускаю, але знай: життя i безпека тво©х рiдних залежить вiд того, чи аллах не скаламутить твого розуму. Досi ти поводився розумно... - О аллах! - простогнав мурза i прудко помчав убiк, щоб вчасно випорснути iз вузько© щiлини, яка ще роздiляла орду i загiн Палiя. 7 Бiй розпочався навальною атакою татарсько© кiнноти. Багатотисячна лавина ординцiв ринула на неглибокi козацькi шанцi. Над степом знялася курява. Застогнала земля. Грiм вiд ударiв кiнських копит вiдлупився аж на пологих берегах Сиваша. А над усiм линуло грiзне "алла", що дзвенiло високо натягнутою струною i холодило серця. З висоти шпиля Сiрковi було добре видно все поле бою. Вiн зразу вiдзначив у думцi неодночасовiсть татарсько© атаки. Здавалося, що наказ до чамбулiв доходив iз запiзненням, тому орда йшла тупим клином, вiрнiш - туго натягнутим луком. "Мюрад-Гiрей хоче розiтнути нашi сили надво╨, - подумав кошовий. - Хитро, але не зовсiм. Нашi гармати зарядженi картеччю. Якщо влучно пальнути по кiннотi, то..." Вiн пiдняв шапку i махнув нею над головою. В ту ж мить гримнув залп з гармат i мушкетiв. I враз якась невидима сила зупинила передню лаву ворога. Нiби зашпортнувшись, важко упали на землю татарськi конi. Через ©хнi голови полетiли додолу вершники. Крик жаху i болю пролунав над степом. Однак заднi лави, потрощивши копитами тих, що впали, не зупинились, а скажено мчали вперед. Сiрко вдруге махнув шапкою. Гармати на цей раз мовчали: гармашi не встигли зарядити ©х. Зате дружно ударив мушкетний залп. I знову порiдiли ряди ворожих вершникiв, знову забилися в смертельних корчах низькорослi кошлатi конi. Але вiн не зупинив атаки. Заднi ряди летiли вперед i подекуди вже досягли козацько© позицi©. I в цей час у тилу татарського вiйська запалахкотiли малиновi запорозькi прапори, пролунав бойовий козацький клич. Крик жаху струсонув ханське вiйсько. Мюрад-Гiрей сполотнiв. Прокляття! Як його ошукано! Тiльки тепер йому стало зрозумiло, чому мурза Iзма©л за©кався i мав вигляд людини, приречено© до страти. Гяури змусили його стати на шлях ганебно© зради! Прокляття! Що ж тепер робити? Атака майже захлинулась, сотнi во©нiв корчаться в страшних муках. I'те, що чамбули ще подекуди рухаються вперед, не ряту╨ справи. Iз зацiпенiння його вивiв голос салтана Газi-бея. - Великий хане, дозволь менi i салтану Бекташ-бею вiдбити атаку мерзенних гяурiв, що опинилися у нас в тилу. Поки ти розправлятимешся з Урус-шайтаном, ми знищимо ©х! Мюрад-Гiрею стало соромно. Хоча хитрий салтан Газi-бей i словом не натякнув, що помiтив переляк на обличчi свого повелителя, уже одне те, що його васал виявив у скрутi бiльше мужностi i самовладання, боляче хльоснуло хана по самолюбству. Однак вiн поспiшно вiдповiв: - Так, так, салтане, атакуй i вiдкинь гяурiв у степ. Не дай ©м з'╨днатися з Урус-шайтаном! Салтан Газi-бей вiдокремився вiд орди i кинувся наперерiз Палi╨вi. А Мюрад-Гiрей почав заохочувати сво©х во©нiв до ново© атаки на позицi© урусiв. Тим часом у козацькому таборi панував зовсiм iнший настрiй. Побачивши, як позаду орди раптово з'явився загiн Палiя, Сiрко радiсно вигукнув: - Браття, Палiй прибув! Та ще й як вiн пошив у дурнi хана!.. От молодець! - i наказав джурам швидко мчати по куренях i сповiстити, що прибув бахчисарайський загiн. - Як тiльки я подам знак, усiм кiнно атакувати орду! Джури помчали виконувати наказ кошового. - Коня менi! - гукнув Сiрко. Йому пiдвели коня. Вiн скочив у сiдло i витягнув шаблю. Поглядом ковзнув по темнiй масi кримчакiв, що вже не стояли стрункими рядами, як це було перед бо╨м, i не кидались безоглядно в атаку, як це було на початку битви, а розпорошилися на окремi купи, якi, не маючи вiд хана чiтких наказiв, дiяли кожна на свiй розсуд. Однi з них ще продовжували просуватися вперед i сходилися iз запорожцями врукопашну, iншi зупинилися u нерiшучостi, не знаючи, на що зважитися - атакувати далi чи тiкати, третi повернули назад, щоб вiдбивати атаку запорожцiв, котрi невiдомо як опинилися у них в тилу. Серце старого кошового радiсно билося. Шалi терезiв явно почали схилятися на його бiк. Саме час ударити так, щоб зовсiм приголомшити ворога i примусити його показати спину. Вiн глянув на тили ханського вiйська. Там завирувало страшне бойовище. I хоча крiзь куряву годi було щось до ладу роздивитися, ясно було одно: Палiй сво©м несподiваним нападом розладнав бойовi порядки ординцiв, приголомшив ©х. "©й-богу, добре, синку, що ти трохи припiзнився i викинув такий фортель! - подумав про Палiя Сiрко. - Даремно я гнiвався на тебе..." Ще раз гримнув гарматний залп. А з мушкетiв козаки стрiляли тепер безперервно. Вже сотнi коней i вершникiв конали на землi, та новi i новi тисячi продовжували насiдати на ко