тут гуртом проживемо якось. А в тебе - далека дорога: грошi знадобляться. Та й не мо© вони, а казеннi. З нашо© полково© каси. Бери - i не переч! - Дякую, батьку. - Арсен заховав гаманець до кишенi. - В дорозi справдi знадобляться... - Ну, а тепер прощай© I хай не спiткнеться твiй кiнь на далекiй нелегкiй дорозi! - Полковник обняв козака, поцiлував у щоку, потiм рвучко вiдштовхнув од себе, нiби вiдiрвав вiд серця, i суворо, мабуть, щоб приховати смуток, сказав: - Сiдай - i гайда! В путь! Розшукати у Львовi Спихальського виявилося зовсiм неважко. Оскiльки Арсен прибув до палацу Яблоновського ввечерi i на подвiр'©, крiм вартових, уже не було нiкого, вiн звернувся з розпитуванням до пiдстаркуватого жовнiра, що з напарником стояв на чатах бiля ворiт. - Пана Мартина Спихальського? - перепитав жовнiр. - Аякже, знаю! - Де його знайти? - То хай пан приходить сюди завтра вранцi... - Сьогоднi потрiбно. - Ну, якщо пан ма╨ в кишенi зайвий злотий... - Маю. - О, тодi, мосьпане, iнша рiч! - зрадiв жовнiр i пiдморгнув сво╨му напарниковi, що стояв пiд лiхтарем. - Чу╨ш, Яцеку, ти побудь якийсь час сам, а я проведу пана. Тутай недалеко... Ходiмте, пане! Вони завернули за рiг i пiрнули в густу темряву. Йшли недовго. - Тутай! - оповiстив жовнiр, показуючи на похмурий будиночок, що прича©вся, мов гриб, пiд високими безлистими деревами. - Я зараз погукаю... - Нi, не треба, - спинив його Арсен, даючи монету. - Дякую. Я сам. Жовнiр пiднiс монету до очей, повертiв мiж пальцями, навiть для чогось понюхав i, переконавшись, що то спражнiй злотий, швидко подався геть. Арсен пiдiйшов до освiтленого вiкна, трохи постояв, щоб перебороти мимовiльне хвилювання, що враз охопило його, а потiм тихенько постукав у шибку. Просто не вiрилося, що зараз вiдчиняться дверi - i вiн почу╨ голос пана Мартина. Дверi не вiдчинилися. Зате важка чоловiча рука вiдсунула занавiску, i до шибки припало вусате обличчя з булькатими очима. То був Спихальський. - Хто там? - почувся його гучний голос. - Пан Анджей Комарницький. - Хто?.. Що за дурнi жарти, пане! - Спихальський вирячився ще бiльше, намагаючись розпiзнати незнайомця. На його обличчi залiг вираз розгубленостi. - ╙ще раз питам - хто тутай? Арсен засмiявся. Вiн не хотiв називати голосно сво╨ справжн╨ iм'я. - Невже не впiзна╨ш, пане Мартине? Оце такi А ще зовсiм недавно клявся, що довiку не забудеш друга! Спихальський тихо охнув. Занавiска опустилася. Через якусь мить грюкнули дверi - i вiн як вихор вилетiв надвiр. - Холера ясна! Голубе мiйi Невже це ти, Арсене! - Т-с-с-с! - Арсен затиснув йому рота. - Я ж кажу - пан Анджей Комарницький. Невже не впiзнав? Спихальський пирхнув, мов кiт, i, зареготавши, згрiб Арсена в обiйми. - Впiзнав! Одразу впiзнав! ╞й-богу! Тiльки сам собi не повiрив - звiдки? Яким вiтром? Заходь... Вони зайшли в чималу незатишну кiмнату. Одного погляду Арсеновi було досить, щоб зрозумiти, що пан Мартин веде парубоцьке життя. В кiмнатi неймовiрний розгардiяш. Одяг висить на гвiздках, лежить, розкиданий, на стiльцях, на пiдлозi. Лiжко не застилалося, мабуть, тижнiв два. На столi - брудна тарiлка з курячими кiстками, окра╨ць черствого хлiба, надгризена цибулина... Невелика лойова свiчка давала мало свiтла, зате вгору здiймалося чимало кiптяви. Спихальський прийняв тарiлку, рукавом змахнув зi столу крихти, швиргонув на лiжко якесь лахмiття, пiдсунув ногою стiлець гостевi. - Сiдай! - А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи товариша. - Розповiдай© Бо у мене зовсiм мало часу. - Ти поспiша╨ш? - З третiми пiвнями маю вирушати до Варшави. - Так це ж чудово© Я простую до Варшави теж... Отже, в нас буде час поговорити. - Справдi чудово! - зрадiв Спихальський, але зразу ж посерйознiшав. - Арсене, а чого ти туди ©деш? - Через стiну не чути? - повiв очима Арсен. - Чи сусiдiв у тебе нема╨? - Колись один був, та загув... Наш спiльний знайомий - полковник Яненченко. - Де ж вiн? - Тодi ще... - Спихальський зробив багатозначну паузу. - Розстрiляли... За вироком вiйськового суду... Арсен помовчав, бо згадка про Яненченка враз нагадала йому Дубову Балку, пожарище, викрадення Златки i Стехи... А потiм, зiтхнувши, розповiв Спихальському про сво© пригоди й поневiряння. - Однак ти так i не сказав, яка бiда жене тебе до Варшави. Чи, може, та╨мниця? - спитав поляк. - Якщо так, то можеш не казати... - Не ображайся, пане Мартине. У мене вiд тебе та╨мниць нема╨ i не може бути, бо з'©ли ми з тобою не один пуд солi, друже... А ©ду я до самого короля, щоб ти знав. - I Арсен розповiв про причину сво©х мандрiв. - Ось чому не хочу, щоб тут знали мо╨ справжн╨ iм'я. I то не тiльки тому, що дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля, а й тому, що у Львовi та Варшавi можуть бути султанськi вивiдачi. А мо╨ дiло цiлком та╨мне, як ти сам розумi╨ш... - Розумiю, - ствердно кивнув головою Спихальський. - Ти намислив правильно, i я допоможу тобi! - Я вiрив у це, тому й по©хав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львiв. - Це тво╨ щастя, що прибув вчасно. Бо якби спiзнився на один день - ми б не зустрiлися, холера ясна! - Яка ж причина жене тебе до столицi? - Не мене одного. Станiслав Яблоновський - а тепер вiн став великим коронним гетьманом - ©де на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранцi руша╨мо... I ти з нами! - А твiй господар? Вiн не матиме нiчого проти? - Мiй господар, побий його грiм! - вигукнув Спихальський. - Ти правильно пiдмiтив - мiй господар! Щоб ти знав, твiй лiпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побiгеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живiт! - То покинь його! - Авжеж! Легко сказати - покинь! А ©сти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, - хоч, правду сказати, i мав мiзерiю, - i пустили по свiту жебраком, голого мов бубон... Тож i мушу тепер за кусень хлiба й оце житло служити у Яблоновського, нiби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди ©ду... Все сподiваюся, що назбираю трохи грошей - плюну на все i подамся в свiй Круглик, а там поставлю хатину, одружуся i житиму спокiйно... - З чого житимеш? - Бачиш, у мене там залишилося кiльканадцять моргiв землi, - татари не зумiли захопити з собою. Оратиму, сiятиму... - Це добре дiло. То чого ж баришся? Статкiв тут, бачу, в тебе небагато. На коня - i гайда! - Е-е, брате, найнявся - продався. Залiз у борги - треба вiдробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймi Яблоновського можуть обрати королем замiсть Яна Собесь-кого. .Може, тодi i я пiду вгору? - Вiн гiрко усмiхнувся. - О, це щось нове! - здивувався Арсен. - З чого б то? Спихальський оглянувся, нiби його мiг тут хто-небудь пiдслухати, i по-змовницьки прошепотiв: - Тiльки тобi одному вiдкрию та╨мницю... Але нiкому - нiчичирк! Бо пан Станiслав скорий на розправу, шляк би його трафивi Його лайдаки застукають у темному мiсцi, пирнуть ножакою пiд бiк - i поминай раба божого Мартина... - Ну, ти ж мене зна╨ш, пане Мартине! - То слухай... Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильцi! Навiть сон втратив. А засну - i увi снi не маю спокою, холера ясна! - Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський ще раз оглянувся i нахилився до самого Арсенового вуха. - Ти що-небудь про французьку й австрiйську партiю серед нашого шляхетства чув? - Трохи чув. - Ну, так от, пан Яблоновський - коханець королеви, тi╨© шльондри, яку, одначе, безтямно коха╨ король, - завжди був прихильником австрiйсько© партi© i короля... Може, тому, щоб приспати пильнiсть його ясновельможностi, який у себе пiд носом не бачить, що королева заводить шури-мури з iншим... А це раптом став я свiдком i спiвучасником зради пана Станiслава... - Як саме? - З якогось часу до Львова почав навiдуватись посланець великого пiдскарбiя сенатора Морштина, верховоди французько© партi!... Я нiчого б i не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станiслав i сказав: "Пане Мартине, я знаю, ти вiддана менi людина". - "Безперечно, вельмишановний пане", - вiдповiв я. - "То чи не мiг би ти, пане Мартине, зробити менi одну дуже важливу послугу?" - "Яку?" - запитав я. "Одвезеш до Варшави листа... Але такого, що менi може коштувати звання великого коронного гетьмана, а тобi - голови!" I тут я припустився велико© помилки. Замiсть того щоб вiдмовитись, як пiдказував здоровий глузд, мов останнiй дурень, бовкнув: "З радiстю, вельмишановний пане!" Ти чу╨ш - з радiстю! Мав би я сказитися на тiм словi! I з того почалося... Не встиг я повернутися з Варшави, де та╨мно пробрався до того здрайцi Морштина, як довелося ©хати знову. I зна╨ш, про що я дiзнався? - Про що? - Арсен слухав з пильною увагою, бо вiдразу зрозумiв, що йдеться про дуже важливi справи. - I Морштин, i Яблоновський стали вважати мене сво©м однодумцем i вже не дуже криються вiд мене... Морштин втягнув у змову, крiм пана Станiслава, братiв Сапег, а також пiдкупив багатьох шляхтичiв на сеймиках, щоб на вальному сеймi одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицi╨ю братiв Сапег обрати його королем... Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди - смерть! Якщо змовники не прикiнчать, то король напевне пошле на шибеницю. - Справдi... Я спiвчуваю тобi. Мартине, - погодився Арсен. - Але й це ще не все, - промовив пiсля паузи зовсiм знiченим голосом Спихальський. - Що ж iще? - Цiлком випадково я дiзнався, що пан Морштин кожного тижня доповiда╨ про успiхи змовникiв французькому посланниковi де Бетюну, холера б його забрала! А крiм того, домовля╨ться безпосередньо з секретарем мiнiстерства в Парижi Коль╨ром i просить у нього грошей для змови... А це вже просто зрада, о пресвята дiво! Дiзна╨ться король - пролл╨ться багато кровi, полетять голови, а серед них - i моя дурноверха... Ну, що менi робити? Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще нiколи не бачив його таким пригнiченим i засмученим. Обличчя блiде, навiть брезкле, постарiле, нiби пiсля тяжко© хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти... Арсен обняв друга за плечi: - Не журися. Мартине! Бували ми i в гiрших бувальцях! А духом не занепадали. - Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог - бий його. А тут же навколо все сво© люди. А виходить - вороги... - Виходить, що й так. I нам треба зважити, хто наш справжнiй ворог. - А як ти дума╨ш? - Уперше в очах пана Мартина блиснула надiя. Арсен пильно глянув на побратима. - Бачиш, пане Мартине, я мчав iз Стамбула до Варшави не для того, щоб випити кухоль старки у шинку над Вiслою. Я поспiшаю до Варшави, щоб попередити полякiв про страшну небезпеку, що нависа╨ над Польщею. - Я розумiю. - Ти розумi╨ш, а ось пани Морштин i Яблоновський, мабуть, не розумiють, якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета. Справдi, до чого вони закликають полякiвi Порвати з Австрi╨ю? Але ж на сьогоднi це ╨дина союзниця Польщi... Тiльки разом вони можуть протистояти туркам. А якщо поодинцi - турки проковтнуть i австрiйцiв, i полякiв! I писнути не дадуть! А тодi знову вiзьмуться за нас... - Отже, виходить, ми повиннi пiдтримувати австрiйську партiю? Тобто короля Я на? - Виходить, що так... Собеський хоче пiдписати з Австрi╨ю договiр, щоб спiльно бити туркiв. То чого ж нам iще треба? Ждати, поки султан забере Вiдень, а потiм поверне на Варшаву, а звiдти на Ки©в? - Це було б глупство з нашого боку! - От бачиш! Життя само пiдказу╨, що робити. - А все-таки - що робити? Арсен пильно глянув на Спихальського. - Пане Мартине, ти вiриш менi до кiнця? - Ще б пак! Невже ти сумнiва╨шся в цьому? - Тодi у всьому покладись на мене... До Варшави будемо ©хати разом. Щоб у Яблоновського не викликати нiяко© пiдозри, я вiдрекомендуюсь шляхтичем Андже╨м Комарницьким. Ми з тобою познайомимося i здружимося тiльки в дорозi. Зрозумiв? - Зрозумiв. - У Варшавi допоможеш менi зустрiтися з королем. А там видно буде, що робити. - Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб менi така голова, то був би я сенатором Речi Посполито©, от хай би мене грiм побив, коли брешу! - Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, мiцно обняв i поцiлував у лоб. - Ну, досить розмовi Сiдай вечеряти... Шлях до Варшави був важкий. Несподiвано завихрiло, захурделило - дороги так занесло снiгом, що конi провалювалися по саме черево. Тому замiсть того, щоб при©хати до столицi напередоднi рiздва, як розраховував Яблоновський, валка прибула пiсля Нового року i зупинилася на просторому подвiр'© сенатора Морштина. Нiхто Арсена на питав, хто вiн i звiдки, бо виявилося, що звiдусюди ©хали на вальний сейм десятки шляхтичiв, приставали до загону львiвського магната i гуртом торували заснiжену дорогу на Люблiн, а потiм - на Варшаву. На другий день по при©здi, поголившись i причепурившись. Арсен з паном Мартином пiшли до королiвського замку. Завжди балакучий, сьогоднi Спихальський був на диво похмурий i мовчазний. - Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? - спитав Арсен, коли вони, обiйшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсiм непросто. - Чого мовчиш? - А що тут скажеш? Через цi мури хiба що птах перелетить! А потклешся у ворота - варта не пропустить. Ось так, прошу пана, i будемо галайкати попiд стiнами... В цю мить з ворiт, розвихрюючи снiг, вимчали невеликi фарбованi сани з будкою, запряженi баскими вороними кiньми. У будцi сидiв якийсь поважний пан у бобровiй шубi й шапцi з павичевим пiр'ям. На козлах - похмурий вусатий кучер. Арсен i Спихальський ледве встигли вiдскочити вбiк. - Холера! Так i задавити чоловiка можна! - бурчав пан Мартин, обтрушуючи з комiра i вусiв дрiбнi снiжинки. - Видно, неабияке цабе - пре, мов на пожежу! Вони знову почали розглядати високi кам'янi мури, вежi i будiвлi замку. - Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий... - непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришевi, що той у Львовi обiцяв знайти когось, хто б допомiг зустрiтися з королем. Але Спихальський, видно, забув обiцянку. - Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палацi, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис! - Але ж ти похвалявся цим у Львовi, - нагадав Арсен. Спихальський знiяковiв, потiм почервонiв. Нарештi скрушно махнув рукою. - Е-е, мало що може бовкнути чоловiк на радощах, що зустрiв найлiпшого друга! - I вiн винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких свiтилися по-справжньому глибока i вiрна дружба й любов. Арсен посмiхнувся, обняв друга за плечi. - Ну, гаразд... Не журись. Придума╨мо щось! - Що ж тут придума╨ш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зводить ви©хати з замку. - Так можна прождати цiлий тиждень... Нi, це не годиться! Арсен, круто повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись вiд морозу в кожухи, тупцяли вартовi. - Добрий день, панове! - з напускною бадьорiстю привiтався до них. Вартовi не вiдповiли. Тiльки один, мабуть, старший, спитав суворо: - Чого треба панам? - Ми шляхтичi. При©хали на сейм. Хотiли б побалакати з королiвським секретарем... - Паном Талентi? - Так, - швидко вiдповiв Арсен, радiючи, що його маленька хитрiсть принесла першi плоди. - Але ж, панове, - здивувався вартовий, - пан Талентi щойно ви©хав з замку! - Хiба? А ми й не впiзнали, - розвiв руками Арсен. - Доведеться ждати, поки при©де. Вони вiдiйшли на достатню вiдстань. Чекали годину, а може, й двi, аж поки не побачили знайомi зеленi сани, запряженi вороними кiньми. Арсен переступив дорогу. Пiдняв догори руки. - Тпр-р-р-у-уI Конi зупинилися. Вусатий i дужий, як ведмiдь, вiзник замахнувся батогом. - З дороги, лайдаку! Але Спихальський уже схопив вороних за вудила, а Арсен смiливо пiдступив до саней. Тим часом пан, що сидiв у будцi, прикривши ведмежою шкурою ноги, наказав кучеровi опустити батiг. - Пробачте, пане Талентi, що ми насмiлилися зупинити вас на дорозi. Повiрте, тiльки нагальна справа змусила нас вдатися до такого не вельми шляхетного вчинку, - сказав Арсен, вичiкувально поглядаючи на незнайомого чорнявого пана i не знаючи достовiрно, Талентi це чи нi. - Що вам треба? - холодно спитав той. - Ми хочемо бачити короля! У королiвського секретаря ледь помiтно здригнулися брови. - Всього-на-всього? - Вiн i не намагався приховати глузливо© iнтонацi© в голосi. Арсен стишив голос. - Пане, йдеться про дуже важливi речi... Влаштуйте нам зустрiч з королем, i ви добре прислужитеся ойчизнi! - Я кожен день служу ойчизнi! - бундючне вiдрiзав пан. - Я королiвський секретар, i менi ви можете розповiдати все. Тепер сумнiву не було. Це справдi був Талентi. Арсен сказав рiшуче: - Нi, мостивий пане, при всiй нашiй повазi до вас ми нiчого не можемо вам розповiсти. ╙дине, що можу повiдомити, це те, що я прибув iз Стамбула. Якщо пан Талентi розумi╨ важливiсть цього... Королiвський секретар вмить збагнув "важливiсть цього". - О! - вигукнув вiн. - Прямо iз Стамбула? - Так. Талентi вихилився з будки, пильно оглянув Арсена з голови до нiг. - Неймовiрно! Хто ж ви такий? - Потiм дiзна╨тесь... Мо╨ прiзвище - Анджей Комарницький, але воно вам нiчого не скаже. - Гаразд, iдiть до ворiт. Я накажу, щоб вас пропустили... Конi рвонули з мiсця, i сани помчали до замкових ворiт. - Ну, ти й зух, Арсене! - радiсно вигукнув вражений Спихальський. - Тепер не сумнiваюся - вiдчиняться дверi королiвського покою! Хай мене грiм поб'╨, якщо брешу! Арсен теж був радий. - Ще б пак! Тепер, звичайно, вiдчиняться. Ходiмо! Вартовi бiля брами вiдiбрали у них зброю i пропустили на подвiр'я. Вони вiдразу побачили пана Талентi, що стояв бiля високого кам'яного ганку. Королiвський секретар здалеку махав ©м рукою. - Сюди, панове! Вузькими сходами вiн провiв ©х на другий поверх. Тут у невеликiй склепiнчастiй залi стояла внутрiшня двiрцева варта - кiлька добре вишколених жовнiрiв. Старший наказав прибулим зняти кожухи й шапки, причепуритися, а тим часом пильно оглянув - чи нема збро©. - Прошу, панове! - показав рукою в бiк широкого коридора. Талентi йшов попереду, начальник варти - позаду. Нарештi у великiй свiтлiй залi з колонами королiвський секретар зупинився. - Зачекайте на мене тут, - сказав упiвголоса i зник за рiзьбленими дверима з бiлим орлом. Через кiлька хвилин з'явився й урочисто проголосив:- Король чека╨ на вас, панове! Арсен i пан Мартин вступили до королiвського кабiнету. Це була така велика й розкiшна кiмната, що вони спочатку короля й не помiтили. Сторопiлi, дивилися на величезний рiзьблений, з позолотою стiл, на такi ж розкiшнi, з рiзьбою i позолотою шафи та крiсла, на портрети у важких рамах, на фарбовану, начищену до дзеркального блиску пiдлогу i не помiчали, що король сто©ть праворуч, пiд стiною, мiж двома лицарськими панцерами. А коли помiтили, обидва мовчки низько вклонилися. Ян Собеський вийшов на середину кабiнету. Це був високий, огрядний чоловiк з одутлим лицем, темними очима i такими ж темними, але вже густо покрапленими сивизною вусами i чубом. Кивком голови вiн вiдповiв на привiтання i спитав: - То це правда, панове, що ви прибули iз Стамбула? - Так, ясновельможний пане круль, то ╨ свята правда, - вiдповiв Спихальський, оскiльки король дивився на нього. - Але тiльки наполовину... - Як це? - Менi теж доводилося бувати в Стамбулi, най би був щез, i навiть добре його пам'ятаю, бо не раз куштував там нага©в, коли був рабом на галерi, але то було давно... А зараз iз Стамбула прибув мiй лiпший друг, ваша вельможнiсть, е-е-е... Шляхтич Анджей Комарницький... Арсен мовчки вклонився, а потiм, боячись, що пан Мартин бовкне щось таке, чого не варто говорити при секретаревi, сказав: - Трохи бiльше мiсяця минулого з того часу, ваша вельможнiсть, як я ви©хав зi Стамбула. Я привiз дуже важливi вiстi, якi хотiв би розповiсти вам одному. Собеський пильно глянув на свого молодого спiврозмовника, а потiм кивнув секретаревi: - Пане Талентi, вийди! Секретар вийшов. Король перевiв погляд з Арсена на Спихаль-ського. - Пан Комарницький сказав, що хотiв би розповiсти менi одному... А пан... - Пан Мартин Спихальський - мiй друг, i вiд нього у мене та╨мниць нема╨, - сказав Арсен i додав:- До того ж вiн служить у пана Яблоновського i розповiсть вам багато дуже цiкавого про стосунки зацного пана з сенатором Морштином i його друзями... - О-о! - мимоволi вихопилося з уст короля. Вiн враз прояснiв, по-дружньому всмiхнувся i показав на оббитi голубим оксамитом крiсла. - Прошу, панове, сiдайте! Розповiдайте, будьте ласкавi! Спочатку мову повiв Арсен. Йому довелося стисло розказати i про себе, i про Юрiя Хмельницького, i про болгарських друзiв. Бiльш докладно змалював зустрiч з Кара-Мустафою i його оточенням. I вже зовсiм детально, як умiв i скiльки знав, розповiв про пiдготовку Порти до вiйни з Австрi╨ю i про цiлi, якi ставив султан перед вiйськом. Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, i його великi чорнi очi нi на мить не вiдривалися вiд Арсенового обличчя. Нарештi, коли Арсен закiнчив, вiн сказав: - Все це, пане Комарницький, дуже цiкаво i дуже важливо... Якщо, звичайно, все це правда, тобто якщо вiдповiда╨ становi речей. - Було б великою помилкою з вашого боку, ваша ясновельможнiсть, не вiрити мо©м словам, - з почуттям гiдностi вiдповiв Арсен. - Але я передбачав це i недаремно взяв з собою пана Спихальського. Вiн зараз розповiсть вам про те, в що ви не можете не повiрити, бо воно стосу╨ться вашо© королiвсько© особи, а вiдтак, оскiльки пан Мартин довiрив цi та╨мницi менi, ви повиннi повiрити i всiм мо©м щойно сказаним словам. - Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевiряти, перш нiж приймати рiшення. - Король лагiдно поплескав Арсена по колiну й повернувся до Спихальського. - Що ж менi ма╨ розповiсти цiкавого пан шляхтич? - Мiй найяснiший пане круль! - урочисто почав пан Мартин. - Я сам, не вiдаючи того, став мимовiльним учасником змови проти вашо© вельможностi i, як пiдказав менi мiй друг Комарницький, також змови проти Речi Посполито!... - Я слухаю, пане... Розповiдай - i цим полегшиш свою душу, - довiрливо промовив король. Пан Мартин вiдкашлявся. - Великий коронний гетьман Станiслав Яблоновський, у якого я маю честь служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Вiн кiлька разiв за останнiй рiк посилав мене до Варшави з та╨мними листами до пана сенатора, а той засилав сво©х гiнцiв до пана гетьмана. Жодного разу я не поцiкавився, - бо я, мостивий пане, чесна людина, - змiстом тих писань, однак мене було попереджено, що листи дуже важливi й та╨мнi i що вони можуть коштувати пановi гетьману мiсця, а менi - голови. Я не здогадувався, холера б мене побрала, про змiст тих листiв аж до того часу, коли почув од людей сенатора, що французька партiя готу╨ пана Яблоновського на короля Речi Посполито!... О, я нещасний! Яких душевних мук зазнав я вiдтодi, носячи в сво╨му серцi таку страшну та╨мницю! Вражений король тихо промовив: - Ти спокутував свiй грiх щиросердим зiзнанням, сину мiй. - Вiн поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. - Що ще тривожить тво╨ серце? - Я дiзнався - теж випадково, - що великий пiдскарбiй Морштин, якого ваша величнiсть осипала сво©ми щедротами й прихильнiстю, доносить французькому посланниковi де Бетюну про все, що дi╨ться в Речi Посполитiй, а також пише листи секретарю мiнiстерства Коль╨ру в Парижi... А це вже пряма зрада, пся крев! - вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся i почервонiв. - Прошу вибачити мене, ваша ясновельможнiсть... Собеський зблiд вiд хвилювання й гнiву. - О пан ╙зус! Що я чую! - вигукнув. - Я багато що знав, але щоб пан Станiслав зазiхнув на корону - повiрити цьому не можу! - I я не повiрив би, коли б не чув на власнi вуха, хай мене грiм поб'╨! - пiдтакнув королевi Спихальський. - А пан Морштин! - не мiг заспоко©тися Собеський. - Скiльки я зробив йому добра! Якими почестями i милостями осипав! Возвiв у чин сенатора i великого пiдскарбiя Речi Посполито©! А вiн... Зрадник, бидло, а не шляхтич! - Король почав лаятись, як простий жовнiр. - Якщо все це правда, вiн заслугову╨ найлютiшо© кари! - Яких доказiв потребу╨ ваша ясновельможнiсть? - спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тiльки вибухом гнiву, а потiм згасне. Король нахилився до сво©х спiврозмовникiв i рiшуче сказав: - Менi потрiбен речовий доказ, що недвозначно свiдчив би про вину Морштина i Яблоновського© Менi потрiбен хоча б один листi I то - негайно! Бо днями вiдкрива╨ться вальний сейм, i на ньому вирiшиться - яким шляхом пiде Рiч Посполита: чи пiдтрима╨ Австрiю у вiйнi з турками, чи спокiйно дивитиметься, як султан проковтне ©©, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозумiли, панове? - I пiдвiвся. - Зрозумiли, ваша ясновельможнiсть! - пiдвелися також Арсен i Спихальський. - Тодi я чекаю на вас найближчим часом... Перед вальним сеймом. Нiяк не пiзнiше! Запам'ятайте! - Не забудемо! Постара╨мося, ваша ясновельможнiсть! - I ще одно: мо╨му секретаревi, пановi Талентi, можете цiлком довiрятися... Бажаю вам успiху! Три наступнi днi, що минули пiсля зустрiчi з королем. Арсен майже не спав. По черзi з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого пiдскарбiя i не спускали очей з дверей його кабiнету, намагаючись серед безлiчi людей - слуг, охоронцiв, вiдвiдувачiв, гостей i родичiв - виявити того, хто був зв'язковим мiж ним i французьким посланником. Однак це нiчого не дало. Пiдозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина, але ж прослiдкувати за всiма не було нiяко© змоги. - Так ми нiц не зробимо, холера ясна! - лаявся нетерплячий Спихальський. - Скоро - сейм, а ми тупцю╨мо на одному мiсцi... Що подума╨ король? Ще бiльше олi© у вогонь пiдлив королiвський секретар. Пiзно ввечерi, вдягнутий простолюдином, вiн перестрiв Арсена i пана Мартина бiля костьолу, де вони товклися серед челядi Морштина, пильно назираючи за кожним незнайомцем, який мiг одержати листа вiд довiрено© особи великого пiдскарбiя, i, схопивши ©х за руки, шепнув: - Панове, король все ще сподiва╨ться на вашу спритнiсть... Матимете щось важливе - негайно йдiть до сеймового палацу. Постука╨те тричi в бiчнi дверi лiвого крила. Я чекатиму на вас... Королiвський секретар зник так же раптово й непомiтно, як i з'явився. Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити серед багатьох десяткiв людей, що оточують щодня Морштина, ту ╨дину людину, якiй сенатор довiря╨ сво© найбiльшi та╨мницi? - Чому мовчиш. Арсене? - зашепотiв схвильовано Спихальський. - Хай йому грець, якщо ми з'явимося до короля з порожнiми руками, вiн матиме повне право назвати нас брехунами! - Менi зда╨ться, пане Мартин, що ми почали танцювати не з того боку, - задумливо промовив Арсен. - Як це розумiти? Говори яснiше! - Бачиш, я подумав, чи не краще б нам стежити за будинком де Бетюна? Якщо ми там помiтимо кого-небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що нападемо на вiрний слiд. Спихальський заклiпав очима. - Гм, а зна╨ш, може, ти й ма╨ш рацiю! I як це ми не додумалися до цього ранiше? - Ще не пiзно. Ходiмо! Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вiсли, був ©м вiдомий, i через пiвгодини, спiтнiлi й захеканi, вони опинилися перед ворiтьми, що вели в глибину парку. Нiч була безмiсячна, але не темна. Порошив дрiбний снiжок, замiтаючи слiди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки. Друзi обiйшли все обiйстя посольства й переконалися, що, крiм головного пiд'©зду, з боку Вiсли ╨ невелика хвiрточка, якою користувалися не тiльки влiтку, а й зимою: недалеко вiд берега темнiла свiжопрорубана ополонка, з яко©, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами алея за високим дощаним парканом була розчищена од снiгу. - Доведеться стежити за обома входами, - сказав Арсен. - Ти, Мартине, залишайся тут, а я пiду на той бiк... Тiльки дивись не засни! - Заснеш тут у бiсового батька! Адже доведеться лежати в снiгу, а не в перинi. - Бiльше нiде, - погодився Арсен, оглядаючись довкола. - Берег голий, хоч би кущик який... Тож заривайся якомога глибше i справдi не засни, бо замерзнеш. Арсен пiдштовхнув друга. Спихальський вiдiйшов крокiв на п'ять вiд стежки i плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив його снiгом - тепер жодна собака не запримiтить. - Ну, дивись пильно! Трапиться що - свиснеш. А я пiшов... Арсен зник у темрявi. Годину чи й двi Спихальський почував себе добре - пiд боками м'яко, немов i справдi в перинi. Хотiлося спати, але вiн вiдганяв сон, хапаючи губами нiжний чистий снiг та смикаючи себе за вуса. Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли ноги, потiм - руки, а згодом йому почало здаватися, що вiн лежить не в кожусi i не в добрих чоботях, якi справив минуло© осенi, а зовсiм голий. Дрiж хвилями прокочувався по тiлу, а зуби так цокотiли, що, мабуть, було чути на той бiк Вiсли. I що найгiрше - вiн боявся поворухнутися: а як хтось з-за рогу стежить за хвiрткою або, навпаки, хоче вийти з посольства i вигляда╨ з-за тину? Коли б був сам - утiк би звiдси, але було соромно перед Арсеном, який теж десь лежить, як i вiн, i якому також, мабуть, не тепло. Звернуло за пiвнiч. I раптом до його слуху долинув легкий скрип снiгу. Спихальський зцiпив зуби, щоб не цокотiли, i глянув лiворуч, звiдки долiтали тi звуки. Може, йде Арсен? Але нi. То не Арсенова постать, не його хода. Незнайомець був невисокого зросту i злегка накульгував на одну ногу. Йшов обережно, оглядаючись i прислухаючись. А наблизившись до хвiртки, зупинився й обережно натиснув на клямку. Хвiртка була замкнена. Незнайомець вилаявся: - Йолопи! Скiльки разiв попереджував: у середу не замикайте! Вiн задер голову, дивлячись на високий паркан, потiм пiдскочив, ухопився руками i почав здиратися вгору, намагаючись правою, здоровою, ногою стати на клямку, але не попадав на не©. Нарештi йому пощастило пiдтягнутись i лягти животом на паркан. Ще мить - i перевалиться на той бiк. Спихальський роздумував недовго. Якщо це посланець Морш-тина, то треба хапати негайно! Якщо нi, то можна легко викрутитись, звинувативши його у намiрi пограбувати чужоземне посольство. Вiн прудко вискочив зi сво╨© схованки, схопив незнайомця за ногу i щосили потягнув донизу. Той з несподiванки охнув i впав у снiг. Спихальський мiцно затулив йому рота долонею, а колiном притиснув до землi. - Тихо! Не пручайся! Iнакше... Незнайомець щось замурчав, заметляв головою. Видно, йому забракло повiтря. Спихальський вiдпустив трохи руку - i той кiлька разiв зiпнув ротом. - Хто такийi До кого йшов? - прошипiв Спихальський. - Та не подумай крикнути, бо задушу, мов кошеня, клянусь паном ╙зусом! - Вiн дужче натиснув колiном. - На бога, пане, вiдпусти! - Ти хотiв пограбувати посольство! - Я не злодiй, мостивий пане! - А хто ж ти? - Мене звати Юзеком... Кривим Юзеком... Одведiть мене до пана де Бетюна! - Ти знайомий з паном де Бетюном? Посланником? - Спихальський ледве стримав радiсть, бо зрозумiв, що до його рук потрапив той птах, якого вони з Арсеном вислiджували. - Так. - Чим доведеш це? - Пан Мартин трохи послабив руку на горлянцi Юзека, щоб той мiг говорити. - Хай пан одведе мене до посланника i сам пересвiдчиться. - Так я тобi й повiрив! Чи менi розуму забракло, щоб я вiв тебе до пана де Бетюна, шельмо! Чого захотiв! Я задушу тебе, розбiйнику! Хоча Спихальський говорив тихо, майже пошепки, Юзековi його слова, мабуть, лунали як грiм, бо вiн з ляку почав за©катися. - М-мостивий п-пане, вислухайте мене! Я справдi не розбiйник i не злодiй! Я йшов до пана де Бетюна вiд вельмишановного пана сенатора Морштина... Чи мостивий пан чув такого? З листом... - Не бреши! Щоб вiдомий на всю Варшаву пан сенатор посилав листи з таким негiдником i злодюгою, як ти! Де вони? Не повiрю, поки не пересвiдчуся, що сказав правду! - Хай пан вiзьме в кишенi... - В якiй? - Ось тут, злiва... Спихальський потягнувся було рукою до кишенi, як раптом одержав такого несподiвано мiцного стусана в груди, що вiдлетiв на кiлька крокiв i впав у снiг. Вiн зразу ж схопився. Кривий Юзек теж блискавично звiвся на ноги i, ще важко дихаючи; пiдняв угору праву руку. В нiй тьмяно заблищав кривий татарський ятаган. - Так ось який ти посланець ясновельможного пана Моршти-на! - прошипiв люто Спихальський. - Кинь ножа, лайдаку! Бо, клянусь ойцем, я уб'ю тебе! - Тепер буде видно, хто кого, хе-хе! - глузливо хихикнув Юзек. - Тепер я сам вiдправлю тебе, мостивий пане, до праотцiв! Вони поволi кружляли один навколо одного, мов пiвнi. Юзек утекти не мiг: розумiв, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та, мабуть, був не з полохливого десятка. У Спихальського ж мета була одна - заволодiти листом. Вiн мiг скористатися з пiстолiв, але не хотiв здiймати шуму, тому всю надiю покладав на свою силу i спритнiсть. Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що супротивник не озбро╨ний, вiн вирiшив скористатися з сво╨© переваги i одним ударом ятагана покiнчити з ним. Його напад був швидкий i рiшучий. Ятаган блискавкою сяйнув у Спихальського над головою. Але ще швидшим виявився пан Мартин. Мов обценьками, перехопив вiн занесену над ним руку сво╨ю лiвою рукою, а правою щосили затопив Юзековi в обличчя. Удар був такий мiцний, що Юзек упав як снiп i лежав, не подаючи нiяких ознак життя. - Ге-ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! - звернувся Спихальський до знепритомнiлого ворога, витягуючи у нього з кишенi тугий сувiй паперу. - Сам винен, собачий сину! З цими не дуже чемними словами вiн схопив Юзека за ноги i поволiк до рiчки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у того в кулацi, i, подумавши, що брати його не слiд, щоб не став свiдком цього вимушеного вбивства, пiдняв тiло над ополонкою i .тихо пустив пiд лiд. Тим часом дрiбний снiжок сiявся з похмурого неба i замiтав слiди трагедi©, що розiгралася на березi Вiсли. "До свiтанку й знаку не буде", - подумав пан Мартин i, сунувши глибоко за пазуху дорогоцiнний сувiй, поволi пiшов на розшуки Арсена. А тим часом на протилежному боцi посольсько© садиби вiдбувалися подi© безкровнi, але не менш драматичнi. Мiсце для спостереження Арсен вибрав незвичайне - на широкому, занесеному снiгом дашковi надбрамно© вежi. Тут було дуже холодно, бо наскрiзь продимав вiтер, зате безпечно, а головне - звiдси весь двiр посольства вiдкривався як на долонi. Вiдразу ж Арсен помiтив там якесь пожвавлення. Хтось iз лiхтарем ходив бiля конюшнi та возiвнi. У будинку блимали вогники - то в одному вiкнi, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людськi голоси i кiнське iржання... Арсен весь перетворився на увагу, хоча й вiдчував, що ось-ось задубi╨ на цiй високiй, вiдкритiй усiм вiтрам вежi. Далеко за пiвнiч, коли з-за Вiсли прокричали другi пiвнi, вiд ганку посольського будинку вiд'©хали сани з халабудою. "Невже сам посланник вируша╨ кудись так рано?" - подумав Арсен. Попереду саней пiдтюпцем бiг ключник: бiля пояса у нього подзенькували ключi. Чути було, як вiн важко диха╨. Арсен щiльнiше припав до заснiженого дерев'яного дашка. Ключник вiдiмкнув браму, широко вiдчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, i Арсеновi було видно його широку лисину. "Мабуть, посланника проводжа╨", - мiркував козак, але тут же змiнив думку, бо до його вух долетiли слова, якими перекинулися ключник з кучером, i якi трохи прояснили картину i примусили Арсенове серце забитися частiше. - Янеку, синку, назад скоро? - запитав ключник, коли кучер зрiвнявся з ним. Кучер злегка притримав коней. - Не турбуйся, батьку, - вiдповiв. - Передай матерi, що до обiду повернуся. Хай припасе чарку горiлки, щоб погрiтися з морозу. Вiдтарабаню цього пана, - вiн показав батогом на будку, - до "Бiлого лебедя", а там вiн по©де в Париж на перекладних. А я - додому. Бувай, батьку! Янек хльоснув батогом - конi дружно рвонули з ворiт i помчали в снiжно-каламутну темряву ночi. Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потiм, щось бурмочучи собi пiд нiс, поволi побрiв на подвiр'я. Арсен виждав, поки вiн зник у темрявi, i стрибнув на землю. - Холера ясна© Хто тутай? - почувся переляканий голос пана Мартина. - Це ти. Арсене? Звалився, як снiг на голову! Так можна чоловiковi й карк зламати! - Спихальський вибрався iз замету, куди пiрнув, почувши, що вiдчиняються ворота, i обняв товариша за плечi. - Удача, пане-брате! Мам листа! Правда, довелося спровадити одного лотра на дно Вiсли ракiв годувати... - Це справдi удача, - зрадiв Арсен, здригаючись вiд холоду. - Але послухай, що я скажу. Щойно ви©хав французький гонець, просту╨ до Парижа. Гадаю, не з порожнiми руками... - Чому ж не схопив? - ╞х було тро╨. Крiм гiнця - кучер i ключник... - Ет, яка невдача! А куди вiн по©хав? - У тiм-то й рiч, що я не зрозумiв... Кучер сказав - до "бiлого лебедя". - До "Бiлого лебедя"? Чоловiче, але ж то корчма на познанськiй дорозi. I перша станцiя, де можна перемiнити коней! - вигукнув Спихальський.-Ми ©х наздоженемо! - Далеко це? - Верхи - днi або три години... - Тодi не гаймо часу! Треба взяти коней i наздогнати будь-що! Бiжiмо! Вони щодуху мчали безлюдними заснiженими вулицями до двору пана Мартина. Там вивели коней i погнали на познанську дорогу. До "Бiлого лебедя" прибули вранцi. - Спiзнилися! - скрушно вигукнув пан Мартин, побачивши вдалинi бiлу куряву. Там швидко мчали i зникли за горою критi сани. На подвiр'© корчми Арсен упiзнав Янека, який копирсався бiля сво©х саней, але не подав i знаку, що зна╨ його. - Хлопче, де знайти корчмаря? - спитав, проходячи мимо. - Де ж йому бути? В корчмi! Господар корчми i за©зду, невисокий опецькуватий товстун, стояв за шинквасом. Краяв на широкiй не зовсiм чистiй дошцi хлiб. В корчмi, незважаючи на раннiй час, уже сидiло кiлька подорожнiх. Арсен привiтався i, перехилившись через шинквас, промовив тихо, але твердо: - Iменем короля, пане, дай конейi Найкращих i негайно! А сво©х ми залишимо тут - нагоду╨ш i напо©ш. Зрозумiв? Корчмар витрiщився на нього. - Матка боска! При©здить один - iменем короля, при©здить другий - теж iменем короля... I всi вимагають найкращих коней, i негайно! А де бiдному корчмаревi ©х узяти? Чим ©х нагодувати? Арсен кинув золоту монету. - Я поспiшаюi Швидко! Корчмар затис грошi в кулацi. - В одну мить, вацпане! - Прудко викотився з-за шинквасу i шанобливо вклонився. - Ходiмте! Виходячи з корчми. Арсен тицьнув у жменю корчмаревi ще одну монету, взяв його пiд руку. - Мене цiкавить той пан, що при©хав нещодавно ось iз цим кучером. - I показав кивком голови на Янека. - Вiн поляк? Корчмар здивовано глянув на незвичайного вiдвiдувача. - Нi, пане, вiн не поляк. Бо по-польськи говорить погано. - Яко© мастi коней ти дав йому? - Сiрi в яблуках, пане. - Сани вiдкритi чи з будкою? - З будкою... За це менi було заплачено додатково. - А як звати кучера, що повiз його? - Антось, пане. - Ум-гу, гаразд. Це все, що я хотiв знати, - сказав Арсен, пiдходячи до конюшнi, й суворо додав:- А ти, пане корчмарю, ©ж борщ з грибами та держи язик за зубами! Зрозумiв! - Як не розумiти! Це не первина для мене, - вiдповiв корчмар, виводячи зi стайнi двох коней. Пересiдлати ©х було дiлом кiлькох хвилин - i вже вершники в сiдлах! Пригнулися, свиснули - i як вихор помчали по слiду, залишеному саньми француза. Наздо© на.'iи нони ного опiвднi, i то тiльки тому, що кучер, збочивши i дирогн, паскочi©и на приметений сином пеньок i зламав копила. - Добрий вечiр, пане Антось! - привiтався Арсен до кучера. Той, давши коням у речтусi оброку, вправно ор