удував сокирою. - Обламався? - Обламався, - невпевнено вiдповiв кучер. - А звiдки пан дiзнався, як мене звати? Арсен переконався, що цс справдi Антось: ще ранiше, як тiльки вони пiд'©здили, пiдказали про це сiрi в яблуках конi. - Я все знаю, - усмiхнувся козак i кивнув на халабуду. - А пан там? - Там. Як сiв, так i носа не показу╨... Зразу видно, що нiмець! - Нiмець? Ну, ми з ним поговоримо, а ти мовчи та диш! Залишивши здивованого Антося розмiрковувати над цими словами. Арсен зi Спихальським кинулись до саней, вiдкинули повстяну запону. Гонець мирно спав, накрившись важким баранячим кожухом. Арсен звiв курок пiстоля, а Спихальськии без церемонi© схопив i вiдкинув геть кожуха, а гiнця штовхнув пiд бiк. - Гей, пане, годi спати! При©хали! Той блимнув сонними очима - i отетерiв з переляку. - Папери, пане! - наказав Арсен, витягаючи в гiнця з-за пояса два пiстолi. Француз щось забелькотiв i, зажмуривши очi, закрив обличчя руками. Вiн, мабуть, подумав, що його зараз уб'ють. - Та не бiйся! - сказав примирливо Арсен, якому непри╨мно було бачити смертельний переляк в очах гiнця. - Нам потрiбнi лише тво© папери. Розумi╨ш - папери! Листи посланника де Бе-тюна. Де вони? Француз нарештi зрозумiв, чого вiд нього хочуть. - Ах, перепрошую, - перейшов вiн на польську мову. - Папери?.. Вони ось тут. - I показав на невелику шкiряну валiзу, що стояла в кутку халабуди. Арсен подлубався в нiй. Там справдi були якiсь записки. Однi - на латинськiй мовi, iншi - на французькiй. Однак на листи це було не схоже. - А тут що? - Спихальськии запустив руку французовi за пазуху й витяг гаманець. - О свята Марiя! - вигукнув француз. - Там грошi! Хай пан загляне, ©й-богу, не брешу! Спихальськии заглянув у гаманець - там справдi блищало щире золото. Вiн перекинув гаманець з право© руки в лiву, затиснув у п'ятiрнi i зашарив по кишенях француза i за пазухою ще з бiльшим завзяттям. Француз почав опиратися. Тодi пан Мартин злегка притиснув його за горло, люто на©жачив вуса. - Що, пане, лоскоту бо©шся? Не бiйся - не дiвка ж1 Десь глибоко пiд шубою його пальцi раптом намацали тугий сувiй паперу. - А це що? - Вiн тицьнув його французовi пiд нiс. - Теж грошi? Тому мов зацiпило. Вiн заперечно хитав головою i безтямно клiпав очима. Спихальський простягнув згорток Арсеновi. - Ану, глянь, брате, чи це не те, що ми шука╨мо? I тут посланець раптом упав на колiна: - Те, те, панове... Це листи посланника i пана Морштина... Але ж я нi в чому не винен! Не вбивайте мене! Благаю вас... Як бачите, я сам зiзнався... - Аякже - сам!.. - глузливо промовив пан Мартин. Тим часом Арсен розгорнув сувiй. Одного погляду було досить, щоб зрозумiти, що це листи де Бетюна королевi Людовiку i сенатора Морштина - секретаревi мiнiстерства Коль╨ру. Останнiй був написаний по-латинi. - Все, пане Мартине, можемо рушати назад. Те, що шукали. знайшли! Спихальський глянув на переляканого француза. - Аз цим що будемо робити? Може, стукнути по дурнiй головi, щоб вiддав боговi душу? - Не треба, панове! Не вбивайте! - заблагав француз. Арсен трохи подумав, сказав: - Вiдпусти його, пане Мартине! Хай ©де собi. Не будемо брати грiха на душу. Спихальський вiдпустив. Француз пiдвiвся на ноги, гаряче подякував. Потiм, прибравши поважного вигляду, раптом сказав: - А грошi? - Якi грошi? - Мо!... Тi, що в пана в руцi! Як же я без них доберуся до Парижа? Спихальський з превеликим жалем глянув на досить-таки тугенький гаманець. Видно, йому дуже не хотiлося розлучатися з ним. Лице його стало буряковiти. - Ах ти, собачий сину! То замiсть подяки ти ще й грошей вимага╨ш? Мало того, що живий зостався, лайдаку! - Вiддай, пане Мартине! Ми не грабiжники, - скривився Арсен, а французовi сказав суворо:- Дару╨мо пановi життя i да╨мо можливiсть ви©хати з нашо© кра©ни. Тож хай пан не бариться i нi в якому разi не поверта╨ться до Варшави, щоб повiдомити де Бетюна про те, що сталося... Бо якщо пан так зробить, нехай нарiка╨ на самого себе! Хай щастить пановi! - Мерсi, - пробелькотiв зрадiло француз, ховаючи в кишеню гаманець. Сiчневий день, коли мав вiдбутися виступ короля на вальному сеймi, видався морозним. З Вiсли тягнуло холодним туманом, який сивою пеленою оповив усю Варшаву. На площi, перед будинком сейму, в бiчних вулицях та глухих завулках стояли магнатськi карети, сани. Форкали, хрумаючи сiно та овес, осiдланi конi. Вешталися замерзлi пахолки й гайдуки. До парадних дверей сеймового палацу поспiшали припорошенi снiжком та густо вкритi iне╨м припiзнiлi посли. Звенигора i Спихальський швидко пробралися до лiвого крила палацу i постукали, як ©м було сказано, тричi в малопримiтнi невеликi дверi, прикритi портиком. ©х ждали. Дверi миттю вiдчинилися - i на порозi вирiс зi сво╨ю незмiнною усмiшкою королiвський секретар. - Прошу вас, панове! - сказав замiсть привiтання. - Покваптеся. Пан круль чека╨ на вас з нетерпiнням. Вiн повiв ©х напiвтемними переходами в глибину просторого палацу. Арсен i пан Мартин ледве встигали за ним. Нарештi, десь на другому поверсi, секретар зупинився i тихо прочинив високi дверi. - Прошу сюди, панове! - Вiн пропустив ©х, а сам залишився в коридорi. Друзi ступили кiлька крокiв наперед. Сюди вони, безперечно, потрапили вперше. Це був великий, розкiшний - так званий королiвський - покiй, заставлений бiлими шафами з книгами. На стiнах висiли картини. А нижче, пiд ними, - щити, шаблi, мечi та iнша зброя. Ян Собеський, у парчевому малиновому кунтушi, пiдперезаний тонким барвистим поясом, з розкiшною шаблею при боцi, стояв бiля вiкна i крiзь напiвзамерзлi шибки дивився на заснiжену Варшаву. Почувши скрип дверей, рiзко повернувся i швидко, наскiльки дозволяла йому повнота, пiшов назустрiч шляхтичам, що виструнчилися перед ним. - Нарештi! День добрий, панове! Я вже було почав втрачати вiру в те, що ви прибудете вчасно... Ну, як - успiшно? - Так, ясновельможi©ий пане круль! - Спихальський нипнув груди i поглядом ©в Собеського. - Ми з паном Комарницьким перехопили кур'╨ра французького посланника де Бетюна до короля Людовiка i привезли вам його листа, а також листи великого пiдскарбiя пана Морштина секретарю мiнiстерства в Парижi пану Коль╨ру... На розповнiлому обличчi Собеського спалахнула радiсть. - Давайте ©х сюди! Спихальський вийняв iз-за пазухи згорток i з поклоном простягнув перед собою. - Ось вони, ваша ясновельможнiсть! Собеський миттю розгорнув сувiй, розiклав на столi жовтуватi, густо списанi аркушi паперу i вп'явся в них сво©ми чорними очима, забувши i про сейм, i про шляхтичiв, що стояли у нього за спиною. I тiльки по тому, як потирав руки i ворушив чорними вусами, можна було здогадатися, яку радiсть вiдчував зараз. Не вiдриваючись од листа, кинув: - Ви це читали? - Так, - тихо вiдповiв Спихальський, не насмiлюючись збрехати королю. - Але ж тут написано по-французьки i по-латинськи! - Пан Комарницький, перепрошую ласкавого пана круля, чита╨ по-латинi так же шпарко, як я по-польськи... Собеський на це не сказав нiчого. Закiнчивши читати, рвучко пройшовся по пухкому килиму, рiшуче рубонув рукою повiтря, а потiм зупинився перед Спихальським i Арсеном. - Дякую, панове! Це допоможе менi виграти зараз битву з внутрiшнiми ворогами Речi Посполито©, а потiм, вiрю, i з турками... З цими листами я можу тепер смiливо йти на сейм. Карта пана Морштина i його французьких друзiв буде бита! В цьому я не маю жодного сумнiву. Ще раз дякую вам, панове! - Якщо ясновельможний пан круль такий ласкавий, то хай вiн дозволить нам побувати на сеймi, - вклонився Спихальський. - Гаразд. Мiй секретар проведе вас. Я скажу йому. Король поспiхом склав листи в зеленi сап'яновi палiтурки i попростував до дверей. У цю хвилину, судячи по виразу, що з'явився на його обличчi, вiн уже забув i про шляхтичiв, якi йшли за ним, i про все на свiтi, крiм одного - як покласти на лопатки ненависну йому французьку партiю в сеймi. Однак, проходячи мимо секретаря, вiн не забув на ходу кинути йому кiлька слiв, i той зробив Арсеновi й Спихальському знак, щоб iшли за ним. У великому залi, де засiдав сейм, яблуку нiде впасти, i друзi стали бiля вiкна, мiж колонами. Раптом пролунали оплески: до залу ввiйшов Ян Собеський у супроводi маршалка сейму. Пiсля запальних, бурхливих промов, пiсля гострих суперечок мiж прихильниками австрiйсько© i французько© партiй, що мало не закiнчувалися збройними сутичками, посли ждали, що скаже король. Оплески стихли, настала тиша. Але вiдчувалося, що це тиша перед бурею. Всi бачили, як гуртувалися i пробиралися наперед змовники - великий пiдскарбiй Морштин, брати Сапеги великий коронний гетьман Яблоновський та тi, хто ©х пiдтримував. Було ясно, що вони сьогоднi готуються дати Собеському рiшучий бiй. I коли б ©м пощастило, коли б за французькою партi╨ю пiшла бiльшiсть, то це б означало не тiльки те, що Рiч Посполита не пiдтримала б Австрiю у вiйнi з Портою, а й те, що постало б питання про замiну короля. Недарма останнiм часом ходила чутка, що змовники хочуть висунути на польський престол Станiслава Яблоновсько-го. Недарма й сам коронний гетьман сьогоднi, як i в усi днi засiдання сейму, такий ласкавий з усiма i вiта╨ться за руку не тiльки з магнатами, а й з тими, кого ранiш просто не помiчав. Зараз вiн стояв посерединi залу, де проходила невидима межа мiж змовниками i прихильниками Собеського, нiби пiдкреслюючи цим, що прагне об'╨днати всiх i повести за собою. Арсен легенько штовхнув Спихальського лiктем. - Глянь, яким пiвнем виступа╨. - Поглядом показав на коронного гетьмана. - Ще, мабуть, не зна╨, що листи посланника i великого пiдскарбiя в руках короля! - Холера ясна, уявляю, яко© вiн заспiва╨, коли дiзна╨ться про це! - вiдгукнувся Спихальський. - Ото буде фортель, як пан круль витягне тi листи i пiдсуне ©м пiд самий писок! Га? - Тс-с-с! - зашипiв Арсен, помiтивши, що на них оглядаються. - Зда╨ться, пан круль збира╨ться говорити. Справдi, маршалок сейму оголосив, що перед послами виступить король. У повнiй тишi Собеський зiйшов на трибуну. Бистрим поглядом окинув строкате вдягнених шляхтичiв, розкрив сап'яновi палiтурки. - Панове посли, на сеймi iсну╨ двi думки з приводу нашого вступу у вiйну проти Туреччини. Вам належить зараз визначити чи ма╨ Рiч Посполита вступити в священну лiгу i спiльно з Австрi╨ю Венецi╨ю i нiмецькими князiвствами розгромити нашого споконвiчного ворога султанську Порту, чи, навпаки, вiдмовитись вiд участi в спiльнiй боротьбi i ждати, поки турки переб'ють нас поодинцi. Та перш нiж ви подасте голоси, я хочу познайомити вас iз цiкавими листами, що мають безпосередн╨ вiдношення як до обговорювано© тут справи, так i до окремих осiб, що знаходяться серед нас. - Король зробив паузу i глянув на переднi ряди, де сидiли змовники. Вiд нього не приховалося напруження, що промайнуло в очах Морштина, i в серцi Собеського ворухнулася зловтiха. Голос його загримiв:- Це, панове, листи великого пiдскарбiя. сенатора Морштина в Париж, до секретаря мiнiстерства Коль╨ра. В них вiн прямо говорить про те, що постiйно доносить французькому посланниковi при нашому дворi де Бетюну про переговори мiж Рiччю Посполитою та Австрi╨ю, а також про все, що вiдбува╨ться в Польщi... Тут ╨ також супровiдний лист пана де Бетюна, в якому вiн сповiща╨ свiй уряд про те, що йому пощастило пiдкупити деяких послiв сейму i що, коли б були грошi, вiн мiг би на цьому шляху домогтися ще бiльшого успiху... По залу прокотився грiзний гул обурення. Почулися вигуки: - Ганьба! Ганьба! Морштин схопився, налився кров'ю, мов буряк. - Неправда! Я не писав таких листiв! Яблоновський палаючим поглядом сво©х сивих очей мовчки дивився на короля. Поволi лице його покривала смертельна блiдiсть. Собеський же, почувши вигук Морштина, теж почервонiв, але вiд спалаху гнiву стримався. - Ось рука пана Морштина. Вiн пише: "Лiга в кабiнетi плететься, та ми ©© розiрвемо на сеймi!" Тепер стало зрозумiло, чому так запально виступав пан Морштин за союз з королем Людовiком i проти угоди з Австрi╨ю. Не люблячи мене, вiн уже довгий час на сеймиках пiдлесливiстю, хитрiстю, обманом вербував собi спiльникiв i перетягнув на свiй бiк братiв Сапег, великого коронного гетьмана Яблоновського та декого ще. Кажуть, великий пiдскарбiй обiцяв, при пiдтримцi французького двора, звести замiсть мене на польський престол Станiслава Яблоновського... Зал загув, як роздратований вулик. - Ганьба! Ганьба! - знову пролунали крики. Яблоновський знiтився i мовчав. Король почекав, поки настане тиша. - Не знаю, що думати про цi листи, - промовив спокiйним голосом, нiби справдi вагався, яке рiшення прийняти. - Зрозумiло, що Морштин та iншi дали себе пiдкупити. Але не розумiю, як Сапеги, цi палкi патрiоти, продали свою вiрнiсть в такий тривожний для ойчизни нашо© час... В таку скрутну годину. Брати Сапеги схопилися з мiсця. Старший вигукнув: - Пане круль, панове посли! Сапеги - лицарi честi! Ми могли помилятися, але продаватися - нiколи! Слово гонору! - Я вiрю вам, бо справдi давно знав вас як лицарiв честi, - жваво вiдповiв Собеський, вiдчуваючи радiсть вiд того, що одним розумним ходом пощастило вiдколоти вiд змовникiв таких впливових магнатiв, як Сапеги. - А помилка в провину нiкому не ставиться... Сапеги сiли. Зал глухо рокотав. Собеський знову виждав, коли настане тиша i вляжуться пристрастi. А потiм, дивлячись на коронного гетьмана, повiв далi: - Ще менше я вiрю тому, щоб Яблоновський помишляв про корону, зраджуючи сво╨му королю й ойчизнi... Я давно знаю пана Станiслава як опору нашого трону i Речi Посполито© i не можу повiрити в брехливi слова де Бетюна про те, що пан Станiслав дав згоду, а також що йому пощастило пiдкупити деяких послiв сейму. Обража╨ нас посланник, малюючи нацiю нашу продажною, без вiрностi й честi. Нi, панове, хто б що не говорив, ми не такi! Грiм схвальних вигукiв i оплескiв сколихнув зал. Першим схопився на ноги й аплодував дужче за iнших великий коронний гетьман Станiслав Яблоновський. На його блiдому обличчi почав з'являтися слабкий рум'янець. Вiн зрозумiв, що врятований вiд безчестя i що врятував його сво╨ю великодушнiстю не хто iнший, як сам король. - Слава Яну Собеському! Вiват! - ревнули горластi брати Сапеги. - Вiват! Вiват! Н╨х жи╨! Собеський пiдняв руку. Повiв далi: - Турки готуються до вiйни, як вiдомо. Бiльше того, вiрнi люди сповiстили, що султан уже виступив з великим вiйськом у похiд на Австрiю i знаходиться по дорозi до Белграда. Тож я питаю вас: якщо впаде Вiдень, то яка держава поряту╨ Варшаву? Допомагаючи Австрi©, ми допоможемо собi! Б'ючись за Вiдень, нашi жовнiри битимуться за отчизну! По залу прокотився схвальний гомiн. Всi розумiли, наскiльки справедливi слова короля, i заперечити ©х нiхто не мiг. Один Арсен, стоячи зi схрещеними на грудях руками, дивився на розбурханий зал, на збудженого, ощасливленого перемогою Яна Собеського i з гiркотою думав: "Але ж, пане король, чому ти не говорив таких слiв тодi, коли до Варшави при©здили посли вiд московського царя, щоб укласти угоду про спiльну боротьбу з турками? Чому противився такiй угодi? Чому тодi не стачило тобi розуму, далекоглядностi чи смiливостi, всупереч Ватiкановi, пiти на союз з Росi╨ю?.. Була б така угода - не посмiли б Iбрагiм-паша та Кара-Мустафа вдертися зi сво©ми ордами аж пiд Чигирин, до самого Днiпра, не лежала б у ру©нах половина укра©нсько© землi, не наклали б головами тисячi й тисячi росiйських стрiльцiв та укра©нських козакiв... Ми самi кiлька рокiв пiдряд протистояли страшнiй навалi, i хоча з великими втратами й труднощами, а вистояли! А як не вистачало нам двадцяти чи тридцяти тисяч польських жовнiрiв, щоб завдати вороговi остаточно© поразки. Щоб на довгi роки, а може, й назавжди вiдбити у султана бажання зазiхати на чужу землю... Тодi б, може, i зараз не виникла смертельна загроза Вiдню й Варшавi..." Так думаючи. Арсен мовчки дивився на вельможне панство, що перед лицем страшно© небезпеки, зда╨ться, почало забувати про чвари й розброди, на короля, котрому нiяк не щастило закликати те панство до тишi, на знiчену постать сенатора Морштина. Врештi спалах патрiотичного пiднесення поволi згас. Шляхтичi знову повсiдалися на лави. I король, розгладивши цупкими товстими пальцями чорну чуприну i втупивши погляд у той бiк, де сидiла опозицiя, знову загримiв сво©м гучним голосом, надавши йому трагедiйно-урочистого забарвлення: - Гадаю, що i пан Яблоновський, i пани Сапеги, i всi, хто дав себе обдурити хитрому i пiдступному великому пiдскарбiю i сенаторовi Морштину, готовi хоч i сьогоднi встромити ногу в стремено, щоб рушити на захист Речi Посполито©, i, якщо буде потрiбно, не пошкодують за не© сво╨© кровi i свого життя! А ми всi до цього завжди готовi! Знову дужий грiм оплескiв прокотився з краю в край залу. Аплодували також змовники, крiм Морштина, вiд якого враз вiдсахнулися всi його недавнi спiльники. А найдужче - брати Сапеги та Яблоновський. - Холера ясна! - лайнувся упiвголоса Спихальський i показав поглядом на коронного гетьмана. - Ти видiв, брате, таке лицемiрство? Хай буду песiй син, якщо то щиро! Нi, хитра бестiя бачить, що тут непереливки. I вiдразу вiдколовся од Морштина, рятуючи свою шкуру. - Зда╨ться, цьому сприяв сам король, - вiдповiв Арсен. - Вiн зробив усе, аби розколоти змовникiв i перетягти на свiй бiк усiх, кого можна. Морштин залишився сам як палець, i схоже на те, що накладе головою. Тим часом з усiх бокiв пролунали вигуки: - Розслiдувати справу з пiдкупом! Розкрити змову! Покарати змовникiв! Собеський пiдняв обидвi руки, просячи тишi, а коли вигуки уляглися, сказав: - Нi, панове, я вважаю, що зараз не на часi розслiдування цього дiла. Воно ясне. В усьому винен один великий пiдскарбiй i сенатор пан Морштин, за що я й позбавляю його цих високих звань, бо вiн не годен ©х носити. Гадаю, що вiн сам себе покарав належним чином. I мiсця йому серед шляхетства нема! Тож хай ©де до свого укоханого короля Людовiка у Францiю i там жис так, як йому забажа╨ться! - Правильно© Банiтувати! Вигнати його! - пiдтримали короля посли. - Хай зразу ж iде звiдси! Вiн не годен сидiти поряд з нами! Згорбившись, не пiднiмаючи голови, Морштин пiдвiвся i поволi попростував до виходу. Жоден iз його недавнiх спiльникiв не глянув йому вслiд спiвчутливо, не промовив доброго слова. I коли за ним зачинилися дверi, Собеський окинув поглядом притихлий зал, промовив тихо: - Будемо вважати, що вiднинi у нас нема╨ французько© партi©, як нема╨ i австрiйсько©. ╙ польське шляхетство, яке дба╨ про добробут i безпеку ойчизни. - Цi слова були перерванi схвальними вигуками. Перечекавши хвилину, Собеський уже iншим тоном сказав:- Панове посли, за угодою з iмператором Леопольдом, яку ми пiдпишемо найближчим часом, ми повиннi виставити сорок тисяч вiйська. Сейм ма╨ вирiшити, де взяти грошi, щоб найняти i спорядити таку кiлькiсть воякiв. Державна казна порожня. Кварцi доходiв короля, призначено© для утримання кварцяного вiйська, заледве вистача╨ для того, щоб я мав особисту варту. Залиша╨ться два джерела, звiдки ми можемо черпати кошти, - пiдвищити податки на посполитих i розкошелитися самiй шляхтi... Зал знову загув. Подив, обурення, роздратування вчувалися в тому гулi. Останнi слова короля, видно, не сподобалися депутатам, бо пролунали несхвальнi вигуки, спочатку ледь чутнi, а потiм усе голоснiшi. - Шляхта вкрай збiднiла! - Збiльшити подушне на хлопiв! - Набрати вiйсько на Укра©нi! Найняти козакiв! - Правильно! Послати комiсарiв на Укра©ну, хай наберуть козакiв! Вони зубожiли зараз так, що пiдуть воювати за однi вiйськовi трофе©! Арсен i Спихальський багатозначно переглянулись. Вони бачили, як скривилося одутле, подагричне обличчя Собеського, нiби вiд зубного болю. Король, мабуть, думав, що шляхта одностайно пiдтрима╨ його i виверне кишенi, а виходило, що зразу ж почала шукати, на кого б звалити весь тягар майбутньо© вiйни. - Ходiмо звiдси, пане Мартине, - шепнув Арсен. - Сейм побачили. Розгром французько© партi© - теж. Чого нам ще треба? Хай тепер посли вирiшують, де взяти вiйсько i грошi, щоб оплатити його... А менi пора ©хати - дорога ж далека! Спихальський на знак згоди кивнув головою, ще раз глянув на Собеського, який пiдняв руки, щоб угамувати збуджених шляхтичiв, i вони непомiченими, поза колонами, вислизнули iз залу. ЗНАМЕНО ПРОРОКА Все султанське вiйсько - яничарськi полки, загони спагi©в та акинджi©в, кримська орда, - навеснi 1683 року було стягнуте до Белграда. До них змушенi були при╨днатися вояки Афлаку та Богдана, а також волонтери Текелi. Зда╨ться, тако© сили не виставляв ще жоден султан. Одних коней сто тисяч, понад двадцять тисяч волiв та верблюдiв, що тягли сотнi гармат, возiв з порохом, ядрами i провiантом, а воякам та ©здовим нiхто не знав лiку! Справдi, сто, двiстi чи триста тисяч озбро╨них людей вiв намiсник бога на землi - кому це могло бути вiдоме? Вранцi першого травня вiйська вишикувалися на величезному майданi, перед палацом белградського бейлербея. Ждали виходу султана. Всi знали, що, власне, сьогоднi розпочина╨ться справжнiй похiд, справжня вiйна. В цей час вiд наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся стукiт копит. На спiтнiлому карому конi мимо вiйська промчав стомлений, запилений вершник. Вiн ледве тримався в сiдлi, але бистрий погляд сiрих очей, яким вiдкрилися безконечнi ряди во©нiв, та мiцно стуленi запеченi уста свiдчили про невичерпну внутрiшню силу цi╨© людини i ©© витривалiсть. Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив на землю. До нього пвдбiгли чорбаджi©. Хтось забрав коня. Хтось пiдтримав його. Вiн промовив кiлька слiв, i серед гурту чорбаджi©в, що громадилися перед входом, прошелестiло: - Дорогу чаушевi© Дорогу чаушевi великого вiзира© Чауш струснув з одягу пилюку i ступив пару крокiв наперед. I тут, розштовхнувши старшин, назустрiч йому кинувся гарно вдягнутий, красивий чауш-паша. - Арсенi Ти? - I обняв прибулого. - Я, Сафар-бею... Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнiлий, з запалими щоками i давно не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил. - Звiдки? - З Каменiче... З листом до великого вiзира. - Ходiмо. - 1 Сафар-бей попереду попростував до дверей. Всi розступалися, давали ©м дорогу. Вибравши хвилину, коли вартовий пiшов доповiдати i в широкому розкiшному передпоко© вони залишилися самi, Сафар-бей швидко спитав: - Арсене, ти справдi привiз листа вiд кам'янецького пашi? - Так. - Про що лист? Вiн не зашкодить нам i нашим друзям? - Це донесення турецьких вивiдачiв у Польщi. Гадаю, що вони не зашкодять нi Польщi, нi Австрi©, бо я все зробив, щоб привезти ©х якомога пiзнiше... А що зi Златкою? - Вона тут. - Тодi ми визволимо ©©! - вигукнув Арсен. Сафар-бей поклав йому руку на передплiччя. - Тс-с-с! Не кричи! Вартовi теж мають вуха. Я забув, що ти не зна╨ш, що Кара-Мустафа взяв ©©, а також багатьох iнших одалiсок з собою у похiд. Це у них узвича╨но: так робить султан, так роблять вiзирi й пашi. Але ми не можемо зараз визволити Златку... - Чому? - Бо сьогоднi чи навiть зараз вируша╨мо. А втекти ж ми не зможемо непомiченими. Нас вiдразу схоплять. Ходiмо! За нами йдуть. Капуджi провiв ©х у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло кiлька пашiв i старших чорбаджi©в. Показав Арсеновi рукою на дверi. - Зайди! Арсен ступив наперед i, побачивши на протилежному боцi розкiшного залу султана в оточеннi вiзирiв i пашiв, упав на колiна. - Вiстi з Ляхистану, о великий повелителю правовiрних! - проказав хрипко, виймаючи з-за пазухи цупкий сувiй. Султан повiв оком на Кара-Мустафу. Той кивнув головою - i йому подали, вихопивши з рук чауша, листа. Кара-Мустафа впiзнав руку кам'янецького пашi Галиiя. - Ну, що там? - нетерпляче спитав Магомет. Великий вiзир дочитав послання. Сказав голосно: - Король Ляхистану Ян Третiй у присутностi членiв сенату i депутатiв сейму в останнiй день першого весняного мiсяця пiдписав договiр з Австрi╨ю... Ляхисган обiця╨ виставити сорок тисяч вiйська. Головнокомандувачем стане або iмператор, або король - в залежностi вiд того, хто з них на час кампанi© буде при вiйську... - Гм, отже, Ян Собеський домiгся свого, - задумливо промовив султан. - Звичайно, сераскером гяурiв буде вiн... Леопольд занадто боягузливий, щоб очолити вiйсько. Але ми повиннi не допустити об'╨днання ©хнiх сил i розгромити Леопольда до пiдходу Собеського! Що дума╨ про це великий вiзир? Кара-Мустафа кивнув чаушевi, щоб вийшов, а потiм вклонився султановi. - Устами падишаха глаголить сам пророк! Ми розiб'╨мо ©х поодинцi© I хоча сил у нас достатньо, щоб розгромити об'╨днане вiйсько гяурсько© коалiцi©, ризикувати не слiд. Гадаю, Собеський пiдiйде до Вiдня не ранiше, як восени. До того часу ми оволодi╨мо столицею Леопольда, а потiм всiма силами нападемо на короля Ляхистану i приведемо його на арканi в Стамбул! Султан на знак згоди похитав ствердно головою. - Iнч алла© Так-так, сила у мене величезна! ╞© цiлком достатньо, щоб змести з лиця землi i Австрiю, i Ляхистан, i Венецiю, i нiмецькi князiвства... Я вважаю, що менi нема потреби далi залишатися при вiйську. Зорi неприхильнi до мене, i було б безглуздям не прислухатися до них. Я повертаюся в Стамбул з надi╨ю на повну i остаточну перемогу, яку я забезпечив тим, що зiбрав таке величезне вiйсько, якого не мав жоден султан до мене! - Так, так! - захитали головами вiзирi й пашi. - Я передаю всю повноту влади над вiйськом великому вiзировi i наказую: негайно, сьогоднi ж, вирушити на Вiдень i взяти його якнайшвидше! - Ми покладемо його до нiг падишаха всесвiту! - низько вклонився й урочисто пообiцяв Кара-Мустафа, ледве стримуючи радiсть, що вдарила йому в груди. Зовнiшньо вiн був спокiйний, але серце клекотало. Збува╨ться його заповiтна мрiя! Вiн - сердар. Головнокомандувач. У його руках таке вiйсько, якого справдi ще не мав жоден султан. I це вiйсько принесе йому i славу на вiки вiчнi, i почестi, й багатство при життi© 3 його допомогою, на хвилях його перемог вiн випливе до вершин влади i здiйснить те, що задумав. "О аллах, допоможи менi, рабовi тво╨му, перемогти невiрних, i я клянусь - половину гяурського свiту сво╨ю шаблею наверну до iсламу, а другу половину знищу на коренi©" Тим часом султан пiдвiвся. - Коня менi! Я хочу ви©хати до вiйська. Винесiть священне знамено пророка! Розкiшна барвиста процесiя рушила на майдан. Побачивши султана, що ©хав на бiлому конi, гармашi на стiнах белградсько© фортецi пальнули залпом з усiх фортечних гармат. Здригнулася земля, i страшний гуркiт струснув будинки мiста. Заграли рiжки, загримкотiли тулумбаси. З краю в край прокотилася команда, повторювана десятками дужих горлянок: "Слава падишаховi всесвiту! Слава земному боговi!". Линув i линув протяжний, мов вовче виття, клич: уй я уй! На узвишшi, спецiально зробленому для такого випадку, султан спинив коня. За ним - пiвмiсяцем - стали пашi на чолi з Кара-Мустафою. - Во©ни! - звернувся султан до вiйська, i горластi чаушi рознесли його слова по всьому майдану. - Настала година ступити на землю кра©ни Золотого Яблука! Найбагатшi мiста впадуть до ваших нiг, i ви в них вiзьмете усе, що захочете. Урожайнi ниви i плодоноснi сади постачатимуть вам хлiб i овочi. Численнi стада худоби й отари овець забезпечать вас м'ясом, а найкращi у свiтi ремiсники пошиють вам одяг i взуття... Смiливо йдiть туди - i ви повернетесь додому увiнчанi славою i переобтяженi здобиччю! Там ви вiзьмете рабiв, якi працюватимуть на ваших полях, випасатимуть вашi отари i до©тимуть ваших кобилиць. Там ви знайдете рабинь, якi стануть окрасою ваших гаремiв i втiхою ваших ночей... Вперед, непереможнi во©ни, - i хай аллах наповнить вашi серця мужнiстю i захистить вiд ворожо© кулi i ворожо© шаблi! - Уй я уйi Уй я уй! - пролунав над мiстом грiзний клич. - Алла! Алла! Султан кивнув пальцем, i йому миттю пiднесли на оксамитовiй подушцi iнкрустовану золотом i самоцвiтами шкатулку-капторгу. Вiн вийняв з не© яскраво-зелений прапор з вигаптуваними канителлю ' пiвмiсяцем i висловами з корану й пiдняв над собою. У другу руку взяв важку, теж оздоблену золотом книжку. Над майданом запала могильна тиша. Знамено пророка! Священний коран! Святиня, яку треба захищати цiною життя! - Во©ни! - знову пролунав голос Магомета. - Це знамено пророка поведе вас на подвиги i вкаже шлях до величних перемог! Сьогоднi я вручаю його нашому великому вiзировi, п'яти-бунчужному пашi Асану Мустафi, i хай кожен вiда╨, що вiдтепер вiн - сераскер i його воля, його накази - це воля i накази вашого падишаха! Кара-Мустафа пiдiйшов з низьким уклоном i, взявши знамено й коран, високо пiдняв ©х над головою i щосили гукнув: - Во©ни! Слава нашому падишаховi© Слава намiсниковi бога на землi] Слава володаревi всесвiту! Вперед - на гяурiв! - Уй я уй! Ун я уи! Алла! Алла! - вiдповiло вiйсько. Загримкотiли барабани, заграла музика. Пролунала команда. Сколихнулися, як море, яничарськi полки. Затрiпотiли прапорцi на спагi©вських списах. Загiн за загоном - на чолi з алай-беями - рушали в похiд. На захiд! На невiрних! - Ненку, як собi хочеш, а я повинен побачити Златку! Чого б це менi не коштувало. Хочу переконатися, що вона жива й здорова, моя пташка... Або хоча б дiзнатися, де вона мешка╨, в якiй клiтцi горю╨, - сказав Арсен, вийшовши вiд султана i знову опинившись в обiймах Сафар-бея. - У нас дуже мало часу. Вiйсько зараз вируша╨. - Дурницi! Нам вистачить яко©сь години... Ну, я прошу тебе, брате! Сафар-бей задумався. Потiм рiшуче махнув рукою. - Е-е, гаразд. Ходiмо! Вони вийшли з палацу, сiли на коней i, обминувши Белградський замок, що височiв над мiстом, повернули вниз, до Сави. Сафар-бей показав на красиву мечеть. - Бачиш? Збудована Кара-Мустафою... Ще всерединi працюють малярi... А там далi, за нею, його будинок. Арсен байдужим поглядом ковзнув по справдi красивiй мечетi, по бiлому будинковi, що потопав у буйнiй веснянiй зеленi. Вiн був смертельно втомлений виснажливою дорогою, i зараз йому хотiлося одного - побачити Златку, а потiм - заснути... - Вона там? - поглядом показав на дiм Кара-Мустафи. - Там, там... Мiзок трiска╨ться, а не можу придумати розумного i переконливого приводу, щоб капуджi пропустили нас. - А ти не думай, - сказав Арсен i вийняв з кишенi золотий перстень з червоним камiнцем. - Скажеш: великий вiзир наказав передати одалiсцi, бо сам не ма╨ змога це зробити... Ось i буде причина. А тебе ж, як чауш-пашу, тут, сподiваюся, усi знають? - Знають усi, - погодився Сафар-бей. - Але коли дiзна╨ться Кара-Мустафа... - Зараз йому нiколи, а попереду - вiйна! - Арсенiв голос задзвенiв металом. - Я зроблю все, щоб вiн з не© не повернувся! Сафар-бей хотiв щось вiдповiсти, але, побачивши гiрку гримасу на потемнiлому Арсеновому обличчi i сухий блиск в очах, промовчав. Йому стало шкода товариша, що ось уже скiльки лiт не знав спокою i гасав по бiлому свiту, мов неприкаянний. Вони зупинилися бiля конов'язi. Припнули коней. Капуджi при воротях знали Сафар-бея i, не дуже допитуючись, пропустили. Присипана золотистим пiском дорiжка привела ©х до великого двоповерхового палацу. Могутнi дерева оточували його з трьох бокiв, а перед фасадом розiслався чималий зелений лужок, посеред якого красувалася раннiми весняними квiтами клумба. Але сторож при входi, безбородий огрядний ╨внух, був невмолимий. - Не велено! - сухо вiдказав вiн, пiдозрiло поглядаючи на заросле колючою щетиною Арсенове обличчя. - Тодi поклич кизляр-агу Джалiля! - почав сердитися Сафар-бей. - Менi не велено вiдлучатися, ага. - Але ж ми поспiша╨мо! - Це мене не стосу╨ться, ага. Пускати в гарем нiкого не велено! Що потрiбно передати - я передам! - I вiн зачинив дверi. Друзi переглянулися. Що робити? Арсена розпирала лють. Вiн ладен був торохнути ╨внуха шаблею по головi. Але розум переважив: досить найменшого крику, як з усiх усюд збiжаться, мов цербери, капуджi i скрутять ©х у баранячий рiг. Самi загинуть i Златку приречуть на довiчне рабство! Вiн вiдiйшов до клумби i глянув на будинок. Десь там, за його стiнами. Златка. Але де? За яким вiкном? За якими гратами? I раптом у нього майнула думка. Подати Златцi знак! Вiн засвистiв широко вiдому на Укра©нi пiсню, що вже рокiв тридцять, злетiвши з уст спiвучо© полтавки Марусi Чурай, тривожила людськi серця i завойовувала все нових i нових прихильникiв. ©© знала i любила Златка. Вони разом спiвали ©©. Засвiт встали козаченьки В похiд з полуночi. Виплакала Марусенька Сво© яснi очi. - Арсене, ти що? - здивувався Сафар-бей. - Нехай буду проклятий, якщо ця пiсня не змусить Златку стрепенутися i виглянути надвiр! Вiн засвистiв знову. I в цю мить в одному з вiкон рвучко вiдслонилася фiранка i з'явилася Златка. Смертельна блiдiсть вкривала ©© щоки. Руки простертi вперед. Здавалося, вона б випурхнула i ластiвкою впала коханому на груди, коли б не залiзнi грати. - Арсене! - зойкнула дiвчина приглушено. - Ненко! Той зойк нiби пiдстьобнув Арсена. Вiн рвонувся вперед. Але мiцна Сафар-бе╨ва рука притримала його. - Ти здурiв. Арсене! Зараз ╨внух зчинить крик! - Вiн стиснув його так боляче, що Звенигора аж засичав. ╙внух виглянув з дверей, важко глипнув каламутними во-лов'ячими очима, але не зрозумiв, що вiдбулося надвор! Арсен жадiбно дивився на змарнiле личко Златки, гарячкове думаючи, а чи не спробувати зараз, коли Кара-Мустафа i його численна охорона у вiд'©здi, визволити дiвчину? Та здоровий глузд пiдказував йому, що нема нiяко© надi© на удачу. Великий вiзир залишив достатню кiлькiсть капуджi й слуг, щоб захистити палац вiд усяких несподiванок. Сафар-бей вiдгадав його думки i тихо сказав: - Не роби дурниць. Арсене! Ми ще повернемося. Арсен на знак згоди хитнув головою i вiдповiв голосно, щоб почула Златка, бо то ©й адресував вiн сво© слова: - Ми ще повернемосяi Жди! - I тихо додав:- Кохана моя! Златка прикрила вi©, даючи знати, що почула i зрозумiла все; з-пiд них бризнули сльози i покотилися по блiдих щоках. Фiранка поволi опустилася i закрила ©© зажурене лице. Тiльки через годину друзi наздогнали за мiстом вiйсько, що переправилося через Саву. Арсен не без допомоги Сафар-бея примостився на одному з численних возiв i враз заснув. Цiсар Леопольд пiдiйшов до похiдного столика, випив келих прохолодного, з льодом, червоного вина, послужливо пiднесеного слугою, витер бiлоснiжною серветкою вузькi сiрi вуста i, прищуривши проти сонця голубi очi, попрямував до гурту генералiв, що на зеленому лужку шанобливо ждали iмператора. На рiвному широкому полi, на березi Дунаю, скiльки сягало око, вишикувалися iмперськi вiйська - пiхота, кавалерiя, артилерiя. Сорок тисяч во©нiв. Весело майорiли пiд подувом легкого весняного вiтру барвистi полковi прапори, ряхтiла на конях начищена до блиску збруя; темними жерлами нацiлилися в небо гармати. Горнiсти стояли напоготовi, щоб сповiстити всiх трубним кличем: "Слу-у-хай! Iмператор у вiйську!" На лiвому фланзi стояли чотири тисячi найманцiв-полякiв, приведених князем Любомирським. ©м за службу австрiйська казна платила дзвiнкою монетою. Леопольдовi пiдвели коня, i вiн, ще зовсiм не старий, але вже обнажнiлий, з видимою натугою пiднявся в сiдло. В ту ж мить заграли горнiсти. Пролунали команди. Загримiли барабани. Сколихнулися i завмерли прямокутники каре, рiвнi й застиглi, мов витесанi iз каменю. Блискуча кавалькада придворних i генералiв на чолi з iмператором рушила вздовж фронту. З Пресбурга, пiд стiнами якого вiдбувався цей парад, висипали тисячi людей, щоб подивитися на незвичайне видовище. З дзвiницi собору святого Мартина долинали звуки дзвонiв. Фортеця вiдсалютувала залпом усiх сво©х гармат. Леопольд ©хав поволi, неуважно поглядаючи на солдатiв, що в мiру його наближення гучно кричали: "Вiватi", - а думав сво╨. В його серцi нуртували суперечливi почуття. Вiн був гордий з того, що за короткий строк зумiв екiпiрувати це не таке вже й мале вiйсько. Та разом з тим його холодив бридкий страх при однiй думцi, що турецька навала затопить Австрiю ранiше, нiж ©й на допомогу прийдуть король польський та нiмецькi курфюрсти. Млявий i бездiяльний вiд природи, ще не бачачи ворога, вiн уже боявся його. Iз сумом уявив себе в ролi головнокомандувача: повсякденнi тривоги й пере©зди, походи та бо©, вiдсутнiсть звичних розкошiв, якими було сповнене його життя у Вiднi, в iмператорському палацi... Нi, нi! Це не для нього! Йому не потрiбна слава во©на - йому потрiбний спокiй, потрiбна упевненiсть, що турецька шабля чи татарський аркан не торкнуться його ши©, потрiбна м'яка перина пiд боком i вишукана кухня, потрiбна, врештi, повсякденна ласка молодо©, нинi вагiтно© дружини, iмператрицi Елеонори... Навiщо йому головнокомандування? Поволi, поки ©хав полем i, дивлячись на солдатiв, уявляв, як багато з них через кiлька днiв чи тижнiв лежатимуть десь мертвi, переконувався, що його мiсце не тут, що найкраще буде негайно, не чекаючи нападу Кара-Мустафи, передати верховне керiвництво вiйськами комусь iншому, а самому пересидiти цей неспокiйний час у сво╨му прекрасному благословенному Вiднi. Але кому? Герцогу Аренбергу? Людовiку Савойському? Графу Штаренбергу? Чи генераловi Капрарi? Нi, нi один з них не пiдходить! Вiн вибере найдостойнiшого - герцога Карла Лотарiнгського, цього мужнього сорокарiчного фельдмаршала, досвiдченого полководця, що держить сестру iмператора. Вiйна - це його ремесло. Хай вiн i керу╨ вiйськом! Аж поки не прибуде Ян Собеський, що за договором мас бути головнокомандувачем об'╨днаними силами коалiцi©. Якщо вiн переможе - слава так чи iнакше належатиме iмператоровi. Якщо програ╨ кампанiю - буде на кого звалити вину за поразку... Так думаючи i все зважуючи, Леопольд об'©хав полки i раптом круто повернув назад. Почет був здивований: це виходило за рамки церемонiалу. Тим часом iмператор зупинився перед вiйськами, пiдкликав до себе Карла Лотарiнгського i голосно, щоб чули не тiльки генерали з почту, а й солдати та офiцери, сказав: - Герцог, майн лiбер, я вручаю вам владу над мо©м вiйськом. Вiд цi╨© хвилини ви головнокомандувач. У ваших руках - доля iмперi©! Карл був вражений цi╨ю несподiваною заявою, але вигляду не подав. Тiльки поштиво схилив у поклонi голову. - Дякую за високу честь, мiй iмператоре! Мо╨ умiння i мо╨ життя кладу до нiг вашо© iмператорсько© величностi! - Вiват! Вiват! - пролунало над вiйськом. Леопольд милостиво поплескав знаменитого полководця по плечу i вiд'©хав з ним убiк. - Герцог, майн лiбер, я наказую вам виступити з вiйськом до Нойгейзелл i взяти цю фортецю, щоб перетнути шлях туркам до нашо© столицi. - Слухаюсь, мiй iмператоре! - А я сьогоднi вiд'©жджаю до Вiдня... Бажаю вам успiху, майн лiбер! - Дякую, мiй iмператоре! Вони сидiли втрьох у кракiвському палацi: король Ян, королева Марiя-Казимира i королевич Якiв Собеський. Вiкна були вiдчиненi в сад. Потоки яскравого сонячного промiння вривалися разом iз пахощами квiтучих яблунь у просторе примiщення. - Я щойно одержав ще одного листа вiд iмператора Леопольда iз запевненням, що вiн видасть свою дочку вiд першого шлюбу за Якова, - сказав король. - Породичавшись з iмператорським домом, наш син матиме пiсля мене повне право на польську корону... Я - король виборний. Але стану родоначальником спадково© королiвсько© династi© Собеських. Польща повинна, зрештою, мати сильну владу! Я скасую право "вето", за яким кожен замурзаний голодранець-шляхтич може сво©м ╨диним голосом вiдхилити найкращий закон, i диктуватиму сеймовi свою волю. Якщо не пощастить зробити це менi, - зробиш ти. Якове! - Слухаю, папа! - схилив у поклонi свою краси