-гiрко.
Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою
хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на ©© роботу.
   - Ну, чого вам? - спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.
   - Хiба не можна? - спитався вiн.
   - Авжеж, не можна! - одказала зашарiвшись Христя.
   - Бо©шся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi,  -  мовив  вiн  тихо  i
пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела  його  очима  аж  до  дверей,
витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить  по
Христиному обличчi, як ©© збентежив той паничiвський погляд, як  звеселив,
утiшив. А ©© вже нiщо не втiша╨.
   -  Ох,  життя  трикляте!  -  промовила   голосно   Мар'я,   аж   Христя
струснулася... I знову тихо; тiльки  лопоче  полотно  у  Христиних  руках,
деренчить голка,  рiвняючи  збори,  шелестить  нитка,  прошиляючись  помiж
чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь  вiд  не©
несамовито бiга╨, хита╨ться...
   Ось чутно - щось зашелестiло у сiнях, ступа╨... Iде хто? Христя i Мар'я
разом повернулися до сiнешнiх  дверей.  Дверi  розчинилися,  i  на  порозi
появився... пан - не пан, а в панськiй одежi;  обличяч  сухе,  довгобразе;
вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнi╨ пiд рукою.
   - Григорiй Петрович дома? - спитався прихожий товстим охриплим голосом.
   - Дома! - одказала Христя.
   - Куди до нього пройти?
   - Туди! - указала Христя на дверi.
   Незнайомець,  проходячи,  зупинився  бiля  Христi,  витрiщивши  на  не©
здивованi очi.
   - A-a-a! -  прогув  вiн,  роззявляючи  рота.  Христя  собi  зирнула  i,
зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася  втiкати...  Мар'я
зареготалася.
   - Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки  лiт,  скiльки
зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! - роздався з-за Христино©  спини
паничiв голос.
   - А я оце задивився на вашу дiвчину, - гуде незнайомець. - Де  ви  таку
видрали в бiса хорошу?
   Христя  мерщiй  сховалася  за  пiч  i  не  дочула,  що  панич  одказав.
Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за  них  тiльки
глухо доносився його товстий, охриплий голос.
   - Це зна╨ш, хто такий? - спитала Мар'я Христi, як та почала умощуватись
знову за роботу.
   - А хто, столяр, може? - угадувала Христя.
   - Столяр!? - зареготалася Мар'я. - А бодай тебе!  Це  -  Довбня,  панич
Маринин!
   "Оце то вiн!" - подумала Христя, схиляючись над шитвом.
   - Що ж воно таке? Служить де, чи як? - спитала далi у Мар'©.
   - Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi  заправля╨.
Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його привiз. Вiн,  либонь,
на попа учився, та не схотiв святитись у  попи.  А  п'╨  -  то  не  доведи
господи. Як закуре винокурню, то  тижнiв  зо  два  кружа╨.  Усе,  що  ма╨,
проп'╨, в однiй  сорочцi  по  шинках  бiга╨,  аж  поки  де  пiд  тином  не
звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться, витверезиться, i вийти б -
та нi в чому. Тодi вже й складаються - хто  що  там  дасть,  пошиють  йому
одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову за дiло  вiзьметься.  Там  такий
майстер грати! I до пiвчо© ма╨ кебету: як без нього спiвають - наче  вовки
у лiсi виють: той туди, а той туди; а як вiн заправля╨ - то наче янголи тi
- согласно та гарно.
   - I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не  вмi╨  його
шанувати, - одказала, зiтхнувши, Христя.
   - Пiди ж ти... I вчений, i розумний, та - ба! Паничi ним гордують, - як
його з п'яницею водитися! Панянки - соромляться, бояться;  однi  купцi  за
нього... Що ти з грiхом чоловiчим поробиш? Такий уже його грiх!
   Поки Мар'я розказувала Христi про Довбню, тим часом у них  з  Проценком
велася своя розмова.
   - Ви кинули у мене сво╨ лiбретто та й не приходите. Що, думаю, за Знак?
Чи не забули? Вiднесу хоч сам, - казав Довбня, кладучи на столi скрипку.
   - Спасибi! - подякував Проценко. - Менi так занiколилося.
   - Еге, я ще  i  скрипку  принiс  разом  з  лiбреттом.  Може,  ми  що  й
ушкваримо! - увернув Довбня круто.
   - Як? То ви скористувалися лiбретто? - зрадiв Проценко.
   - Кий чортiв батько! Дуже закрундзьоване, - одказав Довбня.  -  Весiлля
трохи розпочав. Похвалюся, тiльки спершу скажiть: чай у вас ╨?  Я  чаю  не
пив.
   - Христе! - кинувся Проценко до кухнi. - Чи вже самовар прийняли?
   - Нi, ще у горницях.
   - Не можна б попрохати у Пистини Iванiвни чаю?
   - Зараз.
   I Христя метко вертнулася, скочила з полу й побiгла в горницi.
   - Як гляну на вашу дiвчину, то й чаю не пив би - все б на не©  дивився!
- бубонiв Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та пiднесла  йому  чаю
на невеличкiй пiдставi.
   - Та берiть уже, а то кину! - червонiючи, як  макiвка,  мовила  Христя.
Довбня, не спускаючи з не© очей, нехотя простяг руку  i  ледве  узявся  за
блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася i мерщiй вискочила з хати.
   - Оце так! оце смак! Це не городська... хльорка, не панянка,  що  у  ©х
жилах замiсть кровi тече  буряковий  квас  або  сирiвець.  Ця  -  запечена
сонцем; у сi╨© кров - огонь! - бубонiв Довбня, бовтаючи ложечкою чай.
   I  почав  розказувати  Проценковi  рiзнi  приповiстки  з  сво©х  п'яних
походеньок. То  були  незвичайнi  приповiстки,  безпутнi  речi  безпутного
п'яного бажання та жаги; вiд  них  аж  на  душi  переверталося  у  свiжого
чоловiка. Недобрими, видко, здалися  вони  i  Проценковi,  бо  вiн  мерщiй
перебив Довбню:
   - Казна-що ви  мелете!  Невже  розумному  чоловiковi  на  таке  повинно
пускатись?
   - Розумному, кажете? - спитав спокiйно той.  -  А  причому  тут  розум?
Натура, та й годi! ╞сте ж ви? п'╨те... ну?
   Вiн не доказав. Та  нiчого  було  й  доказувати:  Проценковi  стало  аж
страшно вiд тако© голо© та нiчим не прикрито© правди. Вiн  почав  заминати
розмову, переводити ©© на другi речi, поки не  звернув  на  лiбретто,  над
котрим вiн, як познайомився з попадею, просидiв з тиждень. То була  хоч  i
похапна робота i не досить зграбна, але вiн дивився на  не©,  як  на  дiло
велико© ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою
оперу, скомпоновану на голоси рiдних пiсень -  таких  чулих  та  глибоких.
Досi ©х тiльки ставили на  кону  -  i  всiм  вони  так  подобалися;  iнодi
декiлька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою,  i  така  постанова
мала страшенний вплив на слухачiв; отже то не була ще  опера,  -  то  були
тiльки першi кроки до не©, першi несмiливi пiдступи до того великого дiла,
що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто зна╨, чи  не
вiн, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж
нею не скористуватися, як е хiть i жага до сього?  Треба  тiльки  лiбретто
виконати, а голоси до нього  пiдставити  з  тих  самих  пiсень,  що  народ
спiва╨... Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто  зна╨  ноти,  щоб
завiв ©х у голоси, та й годi! Шкода, що вiн сьому не вивчився, а  то  б  i
прохати не треба, - сам усе б виконав... Його ся думка так посiла, що йому
вже ввижалася його опера, виставлена  на  кону.  Усюди  тiльки  й  гомону,
тiльки й речi: Проценко оперу написав! Ставлять  Проценкову  оперу!..  Ой,
дiй його честi! Треба мерщiй лiбретто писати та присвятити  попадi,  такiй
хорошiй спiвусi. I вiн його  за  тиждень  одмахав.  У  тому  лiбретто  вiн
розповiдав, як за немилого видавали замiж дiвчину, як  грали  весiлля,  як
вона була безталанна за нелюбим чоловiком i як  ©й  довелося  утопитися  з
горя. Прочувши, що Довбня добре зна╨ ноти та до того ще й на скрипцi гра╨,
вiн пiшов познайомитися з ним i попрохати завести в ноти  голоси  до  його
лiбретта.
   - Я його виконав, - хвалився вiн Довбнi, - потай миру у сво©х  глибоких
думках, виняньчив у сво©й душi, випiк на огнищi свого серця!
   - Не доводилося менi куштувати я╨шнi, пряжено© на такому огнищi,  то  й
боюсь, щоб не опiкся! - одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.
   А проте взяв лiбретто, щоб перше всього його прочитати,  i  обiцяв,  що
коли зможе що зробити, то й сво©х рук приложить до голосiв.
   Тепер ото Проценковi страх як хотiлося знати, що зробив Довбня  з  його
лiбреттом. А вже коли  вiн  прийшов  з  скрипкою  -  то,  певно,  ма╨  чим
похвалитися. "Та хай спочине, чаю нап'╨ться, покуре", - думав Проценко.  А
Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи ча╨м
кожну затяжку.
   - А нуте, заграйте що-небудь, -  попрохав  Проценко,  як  той,  випивши
шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.
   Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, вiдiмкнув  ©©,  витяг
скрипку, побренькав на струнах, повiв раз смичком i почав настроювати.
   - Ось почу╨ш,  як  вiн  добре  гра╨!  -  обiзвалася  Мар'я  до  Христi,
пiдводячи голову слухати. Христя мовчала, тiльки ще  мов  нижче  схилилася
над роботою.
   Довбня, наструнчивши  скрипку,  поцигикав-поцигикав  i  вийшов  насеред
хати. Розставивши широко ноги й придавивши пiдборiддям до  плеча  скрипку,
вiн почав грати... Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься  гомiн,
топiт... чу╨ться маршова козацька пiсня... Ось вона  все  наближа╨ться  та
наближа╨ться... Це ж не маршова, козача пiсня, це - молодецький по©зд везе
князя до молодо©. Так-так... То молодого бояри гукають, а дружка  вершить.
I зразу - як одрубало: скрипка, зично  гукнувши  з  усiх  чотирьох  струн,
замовкла.
   - Що це вiн гра╨? - спитала Мар'я. - Щось по знаку.
   - А це ж як ведуть молодого до молодо©, - одказала Христя.
   - Так, так... - почала Мар'я i  не  договорила:  Довбня  знову  заграв.
Лящить-голосить тонкий та дзвiнкий голос першо© дружки у хатi молодо©;
   тяжку та плакучу заводе вiн пiсню, розпочинаючи дiвич-вечiр; ©© подруги
на  кiнцi  пiдхоплюють  i  мчать-пiдносять  високо  вгору.  На  ©х  заводи
обзива╨ться З-за хати  парубочий  поклик...  Молодий,  молодий  з  боярами
наближа╨ться, йде!.. Ще дужче заливаються дiвочi голоси, ще  вище  шугають
угору, мов пустилися один перед одним наввипередки;  а  бояри  за  ними  -
навздогiнцi... Ось вони наближаються,  зiходяться;  ось  зiйшлися  докупи,
злилися в одну пiсню... Гучна, важка,  пливуча  полилася  вона,  як  вода,
понеслася над усiма головами. Всi, зда╨ться, мовчки схилились та  слухають
©©, а вона, як вихор, знялася вгору i мчиться-несеться все вище та вище...
I знову обрубий перерив.
   Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу  повагом,  а  далi  дрiбнiше  та
дрiбнiше, поки не  перейшла  на  козачок.  Смичок  несамовито  забiгав  по
струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка  аж
жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий  двiр,
а посеред нього - весiлля...  Йому  ввижа╨ться,  як  дрiбненько  перебира╨
нiжками  ота  дiвчина;  як  отой  парубок  наляга╨  на  закаблуки,  садячи
тропака... А он, а он, - наче м'яч застрибав,  пiшов  другий  навприсядки.
"Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай  палу!"  -  кричить  дружко,  б'ючи  в
долошки... I знову все зразу обiрвалося.
   Довбня замовк; а Проценковi все  ще  вчува╨ться  дрiбний  козачок,  все
ввижа╨ться, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регiт  очуняв  його;
вiн мов спросоння пiдвiв голову, оглянувся... То з кухнi доносився  регiт.
Христя не видержала i схопилась з полу та пiшла по хатi вистрибом, а Мар'я
з печi реготалася.
   - Х-х-у! - зiтхнув Проценко. - Батечку мiй!  та  се  страшна  штука!  -
скрикнув вiн.
   А Довбня, мов не чув нiчого того, почав знову:
   Ой стiн, сосно,
   Та розвивайся!
   Рано, рано!.. -
   понеслася журлива пiсня; i в голос ©й дружкова шабля гепа╨ в стелю раз,
удруге i втрет╨. Тi забо© - наче на даний поклик - повiдають, що незабаром
почнеться щось поважне та дуже вразливе! I воно справдi почалося...  Пiсня
затихла. Гомiн -  не  гомiн,  а  якась  трусанина  знялася.  "Пора  молоду
виряджати до молодого. Пора!" - гука╨ дружко. Дружки починають важковажко,
i музика пiдтягу╨ ©м ще важче... "Вставай, княгине, прощатися з родом та з
сво╨ю волею дiвочою. Тепер ти вже  не  вiльна  птиця,  а  чужа  робiтниця.
Свекруха тобi голову  скребтиме,  а  свекор  докорятиме,  та  нiкому  буде
заступитися; своя дружина поб'╨-пола╨ - та нiкому  пожалувати.  Сльози  та
скорбота та довiчна нагальна робота красу твою знехту╨, саму тебе зiгне та
зостарi╨. Вставай же, княгине, прощайся з  сво©м  родом,  сво╨ю  волею  та
красою  дiвочою!"  I  княгиня,  спотикаючись  вiд  слiз,  iде   уклонятися
батьковi-матерi... Настала важка хвилина. Скрипка у Довбнi стогне-рида╨. У
Проценка аж зiтхання сперлося в грудях, аж сльози  виступають  на  очах...
От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, i бризнули, якби дружко,  порядкуючи,
не вигукнув: "Годi, годi! рушаймо!.." I  знову  понеслася  маршова  пiсня,
спершу гучнозично, а далi все  тихше  та  тихше,  мов  молодецький  по©зд,
ви©хавши з двору, спустився у балку або сховався за  лiсом-горою...  Тепер
тiльки Довбня спустив З плеча скрипку i положив ©© на столi.
   - Оце вам i весiлля до вашо© опери, - сказав вiн i почав витирати пiт З
лоба.
   - Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, -  додав  i  мерщiй  побрався  до
тютюну.
   Проценко сидiв, мов  на  угiллях:  очi  в  його  горiли,  щоки  пашiли,
зiтхання важке, поривчасте.
   - Господи! - скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж хруснули.
- Перше зроду чую на сво╨му вiку таку непевну музику! Хай тепер  iтальянцi
або нiмцi пiдкинуться з сво╨ю!.. То ж -  великi  генi©  творили,  а  це  -
народ... проста народна пiсня!..  О,  я,  зда╨ться,  розуму  позбудуся!  -
скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того прийшов вiн до пам'ятi
i заговорив спокiйнiше:
   - Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука  Федорович
забув про мо╨ лiбретто; та й сам почав забувати про нього... Аж бачу - нi.
Хоч ваша музика i не до слiв, зате - яка артистична штука! Що  ви  дума╨те
робити з сво╨ю п'╨сою?
   - Що ж я зроблю з нею? Нiчого...  пограю  кому-небудь,  та  й  годi!  -
одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i  огортаючись  ним,
наче хмарою.
   - Як нiчого? - скрикнув Проценко. - Нi, так  не  годиться:  вашу  п'╨су
треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi  дорогi  та
музичнi мотиви вихову╨ народна пiсня! Великий грiх  буде,  як  ви  ©х  так
занехту╨те.
   - А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати? - спитався Довбня.
   - Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi ╨ один знайомий музика. Я  до
нього  одiшлю.  Хай  покаже  Бернардовi  чи  кому  там...  I  вашу   п'╨су
надрукують, безпремiнно надрукують... Багато  знайдеться  рук  узятися  за
таке митецьке дiло... Зяграйте ще що.  Козачка  чи  те  мiсце,  де  молода
проща╨ться З родом... Голубчику!.. А зна╨те що? У таких  справах,  знаете,
хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ!  Ви  нiкому  не  вигравали?..
Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут - хай вони послухають;  та  спита╨мо,
що вони скажуть, - цвiрiнькав Проценко.
   Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.
   - Ви смi╨тесь? - скрикнув Проценко. - Ви зна╨те Пушкiна?.. Зна╨те, кому
вiн читав сво© народнi пiснi? Сво©й няньцi - Радiоновнi! I коли та чого не
розбирала, вiн перероблював сво© безсмертнi твори...
   - То ж слово, а це голос, - перебив Довбня.
   - Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, - почав доводити Проценко. - Прочитайте
його народовi - i вiн буде плакати! А скажiть,  кого  з  нас  Шевченко  не
хапа╨ за серце? Ви теж - музикальний Шевченко.
   - Далеко куцому до зайця! - увернув Довбня, та Проценко не слухав.
   - Як той, так i ви, - гукав вiн на всю хату, - за основу взяли  народну
пiсню, на нiй постро©ли сво© твори. Його народ розумi╨ - повиннi  i  голос
розумiти. О-о! Народ - великий естетик!.. - придавив вiн на сьому словi i,
повернувшись до Довбнi, запитав: - Кликнути, чи що?
   Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на
Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати,  що  вона  на  його  гру
скаже.
   Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в  хату;  та  вона  сама,
певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.
   Довбня аж зареготався, як Проценко посадив ©х рядком на кроватi.
   - А нуте ви, великi естетики, - глузуючи, сказав вiн, - слухайте  обома
ухами.
   I почав невiльницький плач,  як  плачуть  козаки  у  турецькiй  неволi,
здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка
з народно© думи... Плач гiркий, молитва  тепла  i  важке  зiтхання  окрили
хату. Першi  струни  тонко  та  важко  голосили;  баски  глухо  гули,  мов
задавлений  плач  з-пiд  землi  виривався-доносився...   Проценко   сидiв,
похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiга╨ у нього  поза
спиною;  то  сипне  морозом,  то  пахне  жаром,  а  хвилi  важких  голосiв
упинаються в душу, ссуть ©©, щипають за серце...
   Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися
й зареготалися.
   - Ну, що? - догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.
   - Нi, це не гарна: важка дуже.  От  що  ранiше  грали  -  то  краща,  -
промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.
   - Чого ти так важко зiтха╨ш, моя перепiлочко? - спитавсь Довбня, прикро
заглядаючи на ©© похмуре обличчя.
   - Христе! Мар'╨! - почувся в кухнi вигук.
   - Панi... - злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.
   - Позабираються до панича в хату! Чого? - гримала Пистина Iванiвна.
   - Оце зададуть капотi нашим критикам! - зло усмiхаючись, мовив Довбня.
   Проценко сидiв, похнюпившись, та  мовчав,  а  Довбня  довгими  ступнями
мiряв хату.
   - Що, якби сю гру почула Наталiя Микола©вна? От би була рада!  -  через
який час мовив Проценко.
   Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:
   - Яка?
   - От з ким слiд вам познайомитись! Ви зна╨те отця Миколая? Його  жiнка.
Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас  познайомлю?  -
засипав Проценко.
   - З попадею? - розтягуючи, спитав Довбня.  -  А  в  них  ╨  що  випити?
Проценко зморщився i неохоче одказав:
   - Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.
   - А як нема, то якого чорта я  до  них  i  пiду?  Не  бачив  попiвських
злиднiв? - понуро бубонiв Довбня.
   Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не  вгадав  Довбня.  Скiльки
вiн зна╨ - в попiв завжди так бiдно... "Злиднi, справдi злиднi!" - подумав
вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя - така жвава, така вродлива...
   - Невже ви людей мiря╨те по ©х достатку? - спитав вiн, пiдвiвши голову.
   - А то ж по чому? - одказав спокiйно Довбня. - Прийдеш  до  чоловiка  в
хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?
   "Облопа! п'янюга!" - трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на
стiльцi.
   - Одначе, про мене, хоч i ходiмо, - згодився Довбня. - Потрусимо  трохи
попiвську калитку... Вiн менi ще по семiнарi© знайомий,  а  вона...  вона,
кажуть, у нього те╨... веселенька попадька.
   "Те╨!.. весела!" - мов кременем черкнуло Проценка; щось  непривiтне  та
злюче ущипнуло за серце. Так би, зда╨ться, i кинувся на Довбню, так  би  й
загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..
   Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним -  рiвний
та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його  устах  та  понурi
очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно...  Страшно,  що  такий
талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.
   - Так коли пiдемо? - допитувався Довбня. - Завтра, чи що? Iде - завтра?
   - Як хочете, - понуро одказав Проценко.
   Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а  Проценко  сумний  снував  по
хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з  Довбнею  до
попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню... Нап'╨ться та ще ляпне  таке,  що
нi в тин нi в ворота! Вiд  нього  всього  можна  сподiватись...  "Сказано:
бурсак!" - промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.
   - Паничу! вечеряти! - ускочивши у  хату,  веселенько  мовила  до  нього
Христя.
   Вiн зиркнув  на  не©.  ©©  трохи  розкуйовджена  голова,  рожеве  повне
обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi - все зразу кинулося йому в
вiчi.
   - Вечеряти? - перепитав вiн,  наближаючись  до  не©;  злегка  торкнувся
пальцем ©© гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.
   - Еге, кличуть, - весело защебетала вона. Серце у нього чогось  непевно
стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до не©.
   - Курiпко ти польовая, - промовив вiн любо та тихо i  занiс  руку,  щоб
обняти.
   Мухою крутнулася вона i зразу опинилася  в  кухнi...  тiльки  половинка
дверей гучно бренькнула за нею.
   - Чого ти наче ошпарена вискочила? - спитала Мар'я. Христя тiльки важко
дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його
посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"
   - Зачiпав? - спитала Мар'я i зареготалася. - Ох ти, простота селянська!
- промовила далi i чогось  глибоко  зiтхнула;  а  Христя,  червонiючи,  як
макiвка, похнюпилася... Серце у не© так билося!
   У горницях за вечерею  Пистина  Iванiвна  смiялася  з  його  вигадки  -
кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився,  навпаки  -
жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як  Христя
важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина  Iванiвна.
Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.
   - Так ви такий? - спитала його, усмiхаючись. - Святий та божий:  свiчки
по©ли та поночi й сидите?
   Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс ©© пiд  самий
нiс.
   - Бачила? - спитав.
   Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн  посварився  на  не©
пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все  те  ско©лося  в  одну  мить:
зда╨ться, пробiгла блискавиця, свiркнула i - зникла.
   - Умора - не панич! - зареготала Мар'я. А  з  горниць  доносився  регiт
Пистини Iванiвни.
   - О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та
Мар'ю цiнувати гру.
   - Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до
слiз не довела... - понуро промовив Антон Петрович.
   - Кого? - спитала Пистина Iванiвна.
   - Тобi краще знати, кого! -одказав  Антон  Петрович.  Пистина  Iванiвна
тiльки закопилила губу.
   - Вигадай ще що!.. - позiхнувши, промовила вона.
   Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому  ще  й  не
хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн  так  багато  звiдав  усяко©  всячини
сьогоднi; ще нi один  вечiр  не  минався  йому  так,  як  сьогоднiшнiй.  I
Довбнина така порушлива гра,  i  його  крутi  та  дебелi  речi,  нiчим  не
прикрита ©х гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не  примiчена
ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима  у
темнiй темнотi... I сам вiн не зна╨ чого - рядом  з  Христининою  постаттю
метушилася попадина, невеличка, тендiтна,  з  блакитними  веселими  очима.
Чогось  вони  одна  за  одною  ганялись,  одна  одну  випереджували,   мов
суперечилися одна з  одною,  мов  змагалися,  кому  з  них  першу  постать
зайняти... Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по  жилах,
била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi
почування, якiсь невиразно любi  надi©...  "Та  -  уже  розквiтла  квiтка,
пишна, та не запашна; а ся - непочата криниця..." - думалось йому. Хто  то
з не© перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче,  у
ротi сохло... I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.
   А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.
   - Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, -  наче
дзвоник, тихо промовля╨ молодий голос.
   - I ти б такого покохала? - допиту╨ться молодого - охриплий...
   - От, уже б i покохала! - з докором дзвоне молодий.
   - Та не крийся: хiба не примiтне,  що  i  в  тебе  обiзвалося?  -  гуде
охриплий...
   - Ще й як закльову╨!.. - i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.
   VII
   - Дома? - спитався Проценко другого дня звечора у  попадино©  наймички,
синьоносо© Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.
   - А де ж, як не  дома?  -  непривiтно  одказала  та  товстим,  гугнявим
голосом. - До вас мала посилати! - додала ще товще.
   Довбня витрiщився на Педорю: звiдки,  мов,  така  гостра  взялася?  Тим
часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з друго© хати:
   - Нема дома! Нема дома!
   - А де ж бариня? - жартував, уступаючи в горницю, Проценко.
   - Господи! I не грiх вам?.. - почала було попадя, та, забачивши Довбпю,
зразу умовкла.
   - Не лайте мене, Наталiя Микола©вна, -  почав  Проценко.  -  Я  до  вас
привiв мого доброго знакомого - Луку Федоровича Довбню. Пам'ята╨те:  давно
якось хвалився вам про нього.
   - Я рада... - займаючись  краскою,  промовила  попадя,  подаючи  Довбнi
руку.
   - Той чорт, що в  буряки  кришать,  -  жартував  Довбня,  здавлюючи  ©©
невеличку руку так, що аж тендiтнi пальчики злиплись докупи.
   - А отець Миколай дома? - спитав Проценко, шукаючи очима  мiсця,  де  б
сiсти.
   Бiгучi попадинi очi зразу помiтили те.
   - Отця Миколая запрошено на хрестини, - одказала вона i мерщiй кинулася
в другу хату за стульцем.
   Довбня почав оглядати хату. У кутку  бiля  невеличкого  столика  стояло
всього тiльки два стiльцi, на столi вигравав самовар журливу пiсню.  Давно
вже вiн не бачив нi вiхтя, нi цегли, нi попелу: зеленi  патьоки  застилали
його замурзанi боки, кран схилився набiк, з нього капотiла вода  прямо  на
стiл; на йому геть  одсторонь  стояло  два  стакани;  в  одному  недопитий
холонув чай, а в другому якась бура водиця  димилася;  чайник  неприкритий
парував. Видно, не хазяйська рука ходила бiля того.  Та  й  хата  видавала
невеликi про те клопоти: стiни голi, полупанi; долiвка, неметена,  хрущала
пiд ногами; тут валялися всякi об'©дки, кiсточки, крихти хлiба i  лушпайки
з насiння... У другому кутку стояв обiрваний диван, мов  горбатий  старець
примостився бiля стiни спочивати... Всюди били в вiчi злиднi та недостачi.
   Поки Довбня оглядав те убожество,  з  друго©  хати  виткнулася  Наталiя
Микола©вна з стульцем.
   - Це ви менi несете? - зупинив ©© Довбня, перехоплюючи стулець  у  сво©
руки. - Марно працювалися: я такий, що i долi посидiв би!
   Наталiя Микола©вна не знала, як ©й прийняти тi  Довбнинi  речi:  чи  за
посмiх над ©х злиднями, чи над ©© непорядком.  Вiд  сорому  у  не©  й  уха
почервонiли - не тiльки щоки. А тут ще пiддала жару  й  Педоря:  з  грюком
розчинивши дверi, вона увалилась у хату  i,  наступивши  Довбнi  на  ногу,
кинулася до самовару.
   - Дивися -ноги одтопчеш! - скрикнув Довбня.
   - Хiба в мене ╨ там очi? - одказала непривiтно, беручи самовар.
   - Педоре! - гукнула попадя. - Куди ти самовар береш?
   - Хiба не треба пiдiгрiвати? А яким чортом гостей  напувати?  Там  води
вже нема╨, - суворо одказала попадi.
   - Педоре! - стукнувши ногою, скрикнула попадя. - Скiльки разiв  я  тебе
прохала: не провадь ти менi хоч при людях сво©х чортiв!
   - А чим же справдi будете напувати? Помиями? Дивiться - я ще й винна! -
правувалась Педоря.
   - Педоре! Бери самовар! бери все!.. тiльки йди собi,  не  обзивайся  до
мене!.. Господи! - пожалiлася попадя перед гостями, коли Педоря  вийшла  у
кухню з самоваром. - Нема, мабуть, нiгде тако© прислуги, як у нас...  Отже
держить!
   - Держить? - одгукнулась Педоря. - Добре держати, грошей  не  плативши!
Ззплатiть менi - я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею обминатиму...
Держить!
   - Та замовч, Христа ради!  -  попрохала  попадя,  зачиняючи  дверi  вiд
кухнi.
   - Та чому ви ©© справдi не розщитаете? - увернув Проценко.
   - Ну, скажiть же йому! - одказала попадя, гнiвно насуплюючи брови.
   - ©й, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував! - додав Довбня.
   - От ще! - промовив Проценко.
   - Атож! - свiркнувши очима, скрикнув Довбня. - Ось наступила  на  ногу,
та ще й на мозоль... Хоч би добре що! а то...  Гидко  на  скiпки  взяти!..
Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно виплювався Довбня.
   - Оце який ви страшний та  сердитий!  -  скрикнула  вона,  сподiваючись
повернути розмову на iншi речi.
   - Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, - жартував Довбня начебто й
гнiвно.
   - Невже? - тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його  очима.  В  ©©
голосi почувалися жартiвливi iграшки, в ©© очах свiтилася тиха усмiшка, на
©© обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрада╨ться здалеку до  мишачо©
норки,  прикрадалася  вона  тихим  голосом  та   привiтним   поглядом   до
насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий  i  крутив  довгого  рудого
вуса... Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче - i нiме заговоре!
   Довбня справдi заговорив. Сво╨ю крутою та дебелою мовою вiн так i сипав
жарти, наче  дровами  вергав  на  всi  боки;  Проценко  пiддержував  його,
увертаючи коли-не-коли яке слово,  а  попадя  пiддавала  жару  то  веселим
поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно  та  весело!
Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне навiть нi злиднiв,
нi непорядку: i долiвка мов сама  собою  промилася,  й  стiни  побiлiли  -
вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно  горiла!..  Гучна  розмова  укривала
хату. Вона ущухла тiльки  тодi,  як  Педоря  одчинила  дверi,  щоб  внести
самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила  на  столi  i,  окинувши
всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.
   - А я сидiв та ждав... Ну, думаю, перший раз ногу  одтоптала,  а  тепер
уже й самовар вилл╨ на мене, - промовив Довбня ©й услiд.
   Нестямний регiт  обняв  хату...  За  ним  не  чутно  було,  як  Педоря,
прогугнявивши собi пiд нiс "зацiпило?!", грюкнула дверима.
   За ча╨м ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що  Довбня  був
такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв  не  обходилося,  отже
вiн так непримiтне уплiтав ©х у свою розмову, мов золотар цяцькував перснi
дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн говорив, а вiн мовчав  мало.
Пригадалися йому давнi часи, часи бурси, гречаних галушок,  червиво©  кашi
та веселого товариства.  I  вiн  розказував,  як  трохи  не  кожно©  ночi,
накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони  на  здобич;  як  розбивали
обходи, били об'©ждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало,  а  раз  живого
кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися
так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки
однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже  сидiли
в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не  його.
Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдi╨ш - прийняв з зятем до себе.
Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.
   - Тепер благочинним уже... розкошу╨! - додав Довбня. Наталiя Микола©вна
важко зiтхнула, ©© вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те,  що
украв дочку.
   - Що ж, вони ранiше любилися? - спитала вона.
   - Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то  через  слуг,  то
через жидiв.
   Наталiя Микола©вна ще  бiльше  пройнялася  дивуванням.  "Отже  i  пошле
господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" - думала вона.
   - А воно, мабуть, разом i весело i  страшно  тiкати?  -  спитала  далi,
дивлячись на Довбню.
   - Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати,  та  й  родився  не
бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Микола©вна зареготалася.
   - Дивно б було, якби з такими вусами та були баби!  -  скрикнула  i  ще
бiльше залилася реготом.
   Довбня тiльки скоса дивився на не©, як  ©©  на  всi  боки  хитало.  Чай
попили.
   - А що тепер зробимо? - спитався Проценко. - Шкода, що  Лука  Федорович
не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя  Микола©вна,  почули,  як  вiн
гра╨!
   - Удруге без скрипки не приходьте! Чу╨те,  не  приходьте!  -  скрикнула
вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.
   - Давайте заспiва╨мо! - спохопився Проценко.
   - Давайте, давайте! -  радо  загукала  попадя.  -  Тiльки  й  ви,  Лука
Федорович, будете пiдтягувати.
   - Якщо знаю пiсню, то можна, - засмалюючи папiроску, вiдказав той.
   - А яку заспiва╨мо? Зна╨те, оту, що  у  ваших  спiвали,  -  пригадувала
попадя.
   - "Выхожу один я на дорогу"? - спитався Проценко.
   - Л╨рмонтова!  Л╨рмонтова!  -  запорощила  вона.  -  Як  я  люблю  того
Л╨рмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть,  не  любили.  Дурнi!  От
якби вiн тепер був живий?!
   - То тепер би ще й насмiялися з нього, - увернув Довбня.
   - Не признали б? Правда ваша,  Лука  Федорович!  -  скрикнула  вона.  -
Скiльки-то таланiв непризнаних гине! - I, глибоко зiтхнувши, вона  зцiпила
зуби i посварилась комусь кулачком.
   Тiльки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай i, нi з ким
не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи в лад  то
було, чи не в лад, а одно робив - гукав...  Видно,  добрi  були  хрестини!
Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня,  наче
змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний, як рак  печений,
п'явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.
   - Та перестань! слухати не можна! - скрикнула попадя, затуляючи вуха.
   - Не слухай... Далi як? - розпалившись, гука той  на  Довбню.  -  Кажи:
далi як?
   Довбня усмiхнувся сво©ми суворими очима.
   - Це вже кiнець, - одказав.
   - Кiнець? - перепитав отець Миколай. - Шкода! Потiм кинувся до  Довбнi,
обхопив його, поцiлував:
   - Ми ж з  тобою  давнi  товаришi...  училися  вкупi!  Чу╨ш,  Наталочко,
вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов... Та чому  ти,  братику,
не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все  краще,
нiж отак тинятися... Жiнка, брат, дiти... Постiй, пiдожди... брехня! Дiтей
нема... Чорт ©х уже й матиму!.. Ну, а жiнка? - провiв вiн тоненько,  хотiв
щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався  Довбнi:  -  Горiлку,
брат, п'╨ш?
   - Чому ж такого добра не пити? Можна, - одказав той.
   - Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки,  давай  закуски,  усього
давай! Що е в печi, то все на стiл  мчи!..  А  я  вас  i  не  примiтив,  -
скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього.  -  Вибачайте  менi,
голубчику! вибачайте! - I кинувся цiлуватися з Проценком.
   - I це добрий чоловiк, -  хвалився  вiн  Довбнi.  -  Добрi  тепер  люди
настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить!  Отого,  бородатого!  Бач,
який!.. Ну, я тебе  ще  у  борiдку  поцiлую,  -  слебезував,  припавши  до
Проценковоi бороди.
   - А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за
мою та учепишся сво©ми руками!
   - Що ти верзеш? - спиталася Наталiя Микола©вна, докiрливо дивлячись  на
нього. - Залл╨ очi та й варняка╨ не знать що.
   - Правда твоя, що залив очi, ©й-богу, правда. Не можна,  брат,  було...
Кум... Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю... Ото  випивака!
Усiх перепив... такий!.. Не сердься ж на мене, моя  попаденько,  дай  свою
рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я  тебе  поцiлую...
тво© оченьки яснi, тво© устоньки рожевi, твiй носочок... Як там у пiснi?..
Як що?.. Як солоний огiрочок! - скрикнув i зареготався.
   Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!
   - Ти б посоромився хоч чужих людей!
   - Яких чужих! Це, брат, усе сво©... Ото чужий? - спитався, указуючи  на
Довбню. - А то не наш? - повернувся до Проценка. - Ще й який наш!.. А  хоч
би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не сердься, брат,
дай нам горiлочки... - I вiн моргнув так  кумедно  бровою,  такого  пустив
бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець Миколай  сам  почав
реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував: горiлочки! горiлочки!
   - Де ж ©© взяти? - спиталася Наталiя Микола©вна. - Ти ж зна╨ш, що  дома
нема╨: а посилати... кого я пошлю?
   - Як кого? а Педорю!
   - Вона менi i так дозолила: ти ©й слово, а вона тобi десятеро!
   - О-о, матерi ©© заковиря! Педоре! - гукнув пiп, опускаючись на  диван.
Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.
   - Ти у мене слуга? - спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.
   - Слуга?! Я тебе питаю! - гукнув вiн удруге.
   - Кажiть уже, чого треба? - чухаючись, одказала Педоря.
   - Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш  слухати,  то  я...  -  I  вiн
затнувся; брови його нахмурилися.
   - По горiлку, чи що, йти? - пита, позiхаючи, Педоря.
   - А-а, догадлива, бiсова! - усмiхнувся отець Миколай. - Ну, скажи менi:
по чiм ти догадалася?
   - Он казав жид, що бiльше не всипле без грошей! - одрубала Педоря.
   - Матерi його дуля! Жид - невiра... Я тебе не  про  се  питаю.  Я  тебе
питаю, по чiм ти догадалася, що горiлки треба?
   - По чiм догадалася? По тiм, що у вас гостi! Може, хто i чарку  горiлки
хоче.
   - А ти хоч?
   Педоря усмiхнулася, утираючи носа:
   - I я вип'ю, як дасте.
   - Молодець! - похвалив отець Миколай. - На ж  тобi...  -  I  вiн  почав
ритися  в  кишенi,  брязкаючи  грошима.  -  На  полтиника.  Чу╨ш?   цiлого
полтиника... Скажи жидовi, щоб кварту усипав, та  добро©!  Недобро©  i  не
бери. Покуштуй попереду... Тiльки не з нашо© посуди, - погана ти дуже! - а
в жида з чарки... i тiльки одну чарку. Чу╨ш, тiльки одну!
   Вiддавши Педорi грошi, вiн ще почав ©© виряджати.
   - Отак у нас усе, - жалiлася  тим  часом  попадя  Довбнi.  -  Отак,  як
бачите: нема того, шоб виговорити прислузi, - вiн жарту╨. Отак i сповадить
наймичок! Чого ж вони будуть слухати?
   - Бо тебе як слухати, то треба  надесятеро  розiрватись,  -  огризнувся
отець Миколай. - У тебе нема одного дiла,  а  разом  десятеро:  подай  те,
Педоре! на тобi се! бiжи за тим, та не мини й цього!.. Нi, ти  в  мене  не
хазяйкатаки!
   - О, ти мудрий хазя©н!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро  по©даючи,
- уколола Наталiя Микола©вна.
   - Наша, брат, служба така, -  одказав  пiп.  -  Ми  i  по  чужих  людях
тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколi╨ш.
   - За таким хазя©ном! - сердилась попадя. Отець Миколай  суворо  бликнув
на не©, та, махнувши рукою, зареготався.
   - Не слухай, брат, ©©, - повернувся вiн до Довбнi.  -  Жiнка,  брат,  i
чорта проведе! - сказав вiн йому над ухо так, щоб усi почули.
   Наталiя Микола©вна  пустила  на  чоловiка  гострий  i  призрий  погляд;
зцiпила зуби, аж ©© щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася
кого розкусити ними, i, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець бiля
столу.  ©©  свiже  рожеве  обличчя  поп'ятнилося,  очi  похмурились.  Вона
мовчала; зда╨ться - i не дихала. Отець Миколай, глянувши на жiнку,  мерщiй
опустився на диван, тер колiна долонями i чудно хихикав.
   - Як дурник! - процiдила попадя крiзь зуби.
   - Ви сердитесь? - спитався, пiдходячи до не©, Проценко.  Вона  бликнула
на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа ©© тремтiла...  Довбня  понуро
дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо хихикав. У хатi зробилося
сумно та нудно - не добро, видно, все те вiщувало!
   Може б, воно i справдi  з  того  буча  знялася,  якби  не  Педоря...  У
кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки ©©  очi  та
синiй нiс визирали, увалилася вона у  хату,  бухаючи  сво©ми  страшен-ними
шкарбунами; пiдiйшла  до  столу,  вийняла  з-пiд  поли  пляху  горiлки  i,
струснувши нею над свiтлом, скрикнула:
   - Самий смак! Проценко засмiявся.
   -  Чого  ви  регочете?  -  спитала  Педоря  у  попа,  не  почувши,  хто
зареготався.
   - Молодець ти у мене, молодець! -  одказав,  усмiхаючись,  пiп.  -  Мчи
лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь ©сти.
   Педоря кашлянула, утерла  носа  i  мовчки  вийшла.  Швидко  вона  знову
вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi  печену  рибу,
хлiба i солоних огiркiв.
   Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як  сич  надута
сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер колiна.
   - Як здоров'я вашо© куми? - спитала Наталiя Микола©вна у Проценка. - От
не зберуся та й не зберуся нiяк до не©!
   - То через те, що довго збира╨тесь. Вона мала щось одказати.
   - А може б, ти нас, Наталю, почастувала? - перебив ©© отець Миколай.
   - Як ви не почасту╨те, то я й пити не хочу! - додав Довбня.
   - Чому ж се? - спитала вона.
   - У женщин рука легка... Плавкiше чарка йде,  не  становиться  руба!  -
перевiв на жарти Довбня.
   - О, у мене рука важка... Ви  ще  не  зна╨те  ©©!  -  одказала  попадя,
згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той кулачок
як яблучко червонiв.
   - Ваша? Ота! - скрикнув Довбня,  дивлячись,  як  кiт  на  мишу,  на  ©©
кулачок. - А розгорнiть, я подивлюся, - сказав, пiдходячи до не©.
   - Що ви там побачите? Хiба ви знахур?
   - Знахур.
   Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за  пальчики
i,  прихилившися,  роздивлявся  долоню,   тi   невеличкi   борозенки,   що
покарбували ©©.
   - Довго менi жити? - граючи очима, спитала вона.
   - Сто лiт! - скрикнув Довбня, прикриваючи  ©©  долоню  сво╨ю  жорсткою.
Подержавши трохи, вiн приник ухом. - Притулiть мiцнiше! - промовив.
   - Отже ви справдi, мов знахур!  -  защебетала  вона.  -  Що  ж  ви  там
почу╨те?
   Довбня нiчого не одказав - слухав. Потiм пiдвiв голову,  наложив  знову
свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталi© Микола©внi, усмiхався. Кров,
пробiгаючи пiд ©© тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до  його  жорстко©
долонi; мов мишка сiпала, лоскотала ©©; вiн дослухався до того.
   Попадя чогось зареготалася дзвiнко та  радiсно.  Пiп  весело  пiдскочив
угору i скрикнув:
   - Могорича! могорича!
   Оди