Дмитро Мiщенко. Лихi лiта Ойкумени ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Частина перша. Утигури и кутригури I Та нiч була воiстину лiтня: тепла й тиха, з безмежно високим i чистим небом над землею, з густо засiяними зорями в небi. А ще пахощi виповнювали степ i розпирали груди неземними знадами. Присяйбiг, лише ©х доста було б, аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди ╨ люди, ©м всього замало. Милувалися степовим привiллям i прагнули пiднебесного, упивалися пахощами i не казали: наситились. Однi - здебiльше молодшi - розпалювали багаття та обзаводились паливом, iншi клопоталися бiля баранини, що смажилась на вогнi. Незабаром вечеря, а вечеря в степу, пiд погожим лiтнiм небом - не менша втiха, нiж милування знадами. Вона збира╨ до гурту всiх: i мовчунiв, i балагурiв - тих, що лише полюбляють слухати бесiду, i тих, що згуртовують бесiдникiв сво©м веселим словом. Вогонь то пригаса╨, то знову розгоря╨ться й жене прiч темiнь, дода╨ тепла, а тепло спонука╨ пастухiв до вигадок i робить бесiду такою ж при╨мною, як i знади степовi. Тож i не вмовка╨ вона анi за вечерею, анi по вечерi. Супокiй, тиша, властива супокою, нерiдко лускають i уступають мiсце реготу, регiт - черговiй тишi, а то й злагодженiй пiснi. I так до глибоко© ночi. Хтось, набiгавшись за день, засина╨ ранiш, хтось - тодi вже, як бесiдують найзавзятiшi, а комусь (здебiльше то лiтнi чи й зовсiм лiтнi) доводиться пильнувати за вогнищем, як i за комонями, що пасуться там десь, поодаль, до самого свiтанку. Лише вдосвiта дозволять собi склепити повiки й заснути, як i всi, мiцним, непробудним сном. Спали й тодi, як у степу зняли тривогу. - Гей, кутригури! - гнав хтось iз вибалка огира й кричав що було сили. - Бiда! На наших комоней посягнули татi! В погоню мерщiй!! В погоню!! Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гiнцi степом - вiд стiйбища до стiйбища i вiд оджаку до оджаку. Тривога кличе всiх, хто здатний тримати меча в руках, i зводить у сотнi, а сотнi - в тисячу. Во© стають па свое мiсце, кметi - на сво╨, нерiдко й хан об'явля╨ться мiж потривожених. - Хто бачив татей? - пита╨. - Хто може сказати, куди погнали наших комоней? - Бачити не бачили, - знаходяться обiзнанi, - а слiди ведуть до Широко© рiки, не iнакше як до утигурiв. Тi, що повiдали це, ведуть хапа до слiдiв, i того вже досить хановi. Здиблю╨ застояного за нiч огира й показу╨ десницею: туди, кутригури! Там ваш кривдник i ваш супостат! Кiнь для кутригура все: i живнiсть для роду (та ще яка: дав набiл, да╨ м'ясо), i сила, що перевозить той же рiд iз долу в дiл, iз випасу на випас, i найвiрнiший побратимрятiвник у сiчах. Що пiший супроти комонного i що кутригур без коня? I вiд сво©х вiдстане, i чужих не наздожене, у лави мечникiв не врiжеться й мечем не вразить супостата, що возсiда╨ на конi. То хтось там - роме©, анти можуть стинатися i так, i сяк, кутригури - во© комоннi i тiльки комоннi. Втрата комоней - то втрата всього, на що сподiваються жити i чим живуть у свiтi. Тож i пала╨ в кожного жагучим гнiвом серце, тож i прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на ©хнi статки. Гуде пiд копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночi аер, а кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять ©м пiд ноги стривожений степ. Бо певнi: татi не могли так швидко втекти, вони ось-ось будуть настигнутi. Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливi були слiди чи пастухи пiзно кинулися? Певно, що так: пiзно подалися в погоню. Хто ж замишля╨ таку, як ця, татьбу на свiтаннi? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали на схiд. А тi, кому доручено було пасти, теревенили в той час при вогнищi або ж спали сном праведних. Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан? Вiтець його не злякався б рiчково© широчiнi, знайшов би спосiб переправитись i розшукати кутригурських комоней у стiйбищах утигурiв. А цей сто©ть, дивиться за рiку й мiрку╨. Невже так i не зважиться? - Звели, хапе, - пiдказують i спонукають пiдказкою. - Звели переправитися поночi i вивiдати, де комонi, якi утигурськi стiйбища причетнi до татьби. Вивiда╨мо - не лише сво╨ повернемо, ©хн╨ теж прихопимо. Обернувся, дивиться пильно. - Гада╨те? - Чом нi? Аби лиш знати, хто причетний... - А я iнше мислю собi: доки це буде? Утигури до нас ходитимуть iз татьбою, ми - до утигурiв. Що те дасть нам i що - утигурам? Мовчали кметi. I хан мовчав. Дивився за Широку рiку, видно було: он як гнiва╨ться на татей, а не приста╨ до ради. Може, передума╨ ще? Молод-бо ╨, гарячий, а вiд молодого всього можна сподiватися. Та хан не передумав. Велiв дати комоням перепочинок i повертатися до сво©х стiйбищ. Знав, вiд нього ждуть заступництва, тож не раз i не двiчi ви©здив опiсля в степ, триножив огира i пускав пастися, а сам розстилав на травi попону, лягав горiлиць чи долiлиць i дошукувався путi, що могла б привести його роди до супокою i благодатi. Нерiдко схоплювався, вжалеУ ний досадою, тинявся степом i знову дошукувався. I день так, i два, i три, аж поки не натрапив на сподiване i не ;t возбуяв духом, сподiваючись. Прискакав одного надвечiр'я до стiйбища, велiв зiбрати малу раду з кметiв i сказав на нiй кметям: - Маю податися до утигурiв. Не з тисячами, - пояснив, аби знали: йдеться не до сiчi, - подамся з сотнею вiрних й i лiпших. Хай утигури бачать i вiдають, хто ми. - Сподiва╨шся, це дасть щось? - перепитав котрийсь, будучи певним: хан ©де до Сандiла на перетриктацi©. - Сподiваюся. Мало було вiри в очах радних. "Молодiсть, молодiсть, - казали вони. - Тiльки нею й можна пояснити цю легковажнiсть". Проте вголос не перечили Завергановi. Нехай по©де, коли так хоче, хай обсмалить сво©м сподiванням крильця. А хан взяв та й обсмалив ©х пiiздючцi-зневiрi, що засiла в помислах кметiв: повернувся через седмицю-другу й :© оголосив усiм: бере собi в жони наймолодшу доньку хана Сандiла Каломелу. Чули, висватав серед утигурiв жону, а то не якась там абищиця, то видима певнiсть: бути миру та злагодi мiж утигурами i кутригурами, бути благодатi! Родаються ж бо, а родаки мусять жити мiж собою так, як i належить родакам. Тим паче, що на те ╨ й iншi резони. Всяк зна╨: утигури - кровники кутригурам. Були часи, коли одними стiйбищами жили, спiльно в походи ходили i здобували в ратних потугах звитягу за звитягою. Вiдтодi ж, як не змирили мiж собою хани-брати та подiлились на два роди-племенi, гейби з путi збилися. Умикають однi в одних дiвиць, йдуть у стiйбища татями i викрадають комоней, часом - i отари овець, череди корiв. А де татьба або ж насильно умикання - там злоба, де злоба - там i мста. Тож i дiйшло мiж крвними колись племенами до справжньо© сiчi,ганебного гвалту i полону. Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсiм недавно став на мiсце вiтця свого - привiдцею кутригурiв - та й лiтами надто молод, а ба, як мудро розмислив: не мстою-злобою вiдповiда╨ Сандiловi за татьбу - сватанням i тим возвеличу╨ себе в очах усiх. Бо це таки добра прикмета. Вона засвiдчу╨ й упевню╨: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана чека╨ найзаповiтнiше - мир i згода, злагода i благодать. Хай пособля╨ йому Небо у шлюбi жаданiм, а ©м, кутригурам, у заходах цих, на добро i добробут нацiлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди, зупиняться вже i не кочуватимуть далi, пiд меч i зашморг непевних сусiдiв. Бо куди справдi йти, на що покладатися, коли дiйшли до краю? Були володарями земель на Дону - i пiшли з Дону, були на полуночних та полуденних берегах Меотiди - i знов пiшли. Нинi не лiпшi часи переживають. Зi сходу тиснуть на утигурiв обри, а утигури - на них, кутригурiв, у полуночнiй сторонi давно i твердо усiлись анти, на захiд сонця, мало не до моря - знову анти, за антами сидять роме© та склавини. Хто пустить у тотi землi, коли там ╨ свiй люд? Треба шукати спiлки з утигурами, тодi й обри не смiтимуть бути такими, як е нинi, i анти визнають за достойних уваги i шани сусiдiв. Ханового стiйбища не пiзнати нинi. По один бiк широкого, добряче втоптаного за цi днi подвiр'я, стоять вистеленi барвистими килимами, оббитi зсередини бiлою повстю фургони-повози - i по другий також. То оселi для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п'ятнадцять крокiв вiд повозiв - теж по один i другий бiк - святково застеленi i заставленi стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей i тих кутригурiв, що ╨ найближчими родаками та кметями-содругами князевi. Саме ж подвiр'я у стiйбищi, а надто околi©, що прилягають до стiйбища, - для всiх iнших, званих i незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлi ханово© обраницi, i тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибинi подвiр'я, ближче до Онгул-рiки i тих просторiв, що одкриваються за рiкою, височi╨ над усiм стiйбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий i величний. То i ╨ та оселя, куди хан поведе по гульбищi жону свою. Челядь те й робить, що сну╨ мiж столами, стара╨ться зробити все, що належить робити ©й до появи гостей. А бубни, сопелi, рiжки повмовкають узко, i кутригури збираються та й збираються на те мiсце перед стiйбищем, де возсiдають на узвишшi зугарнi на витiвки потiшники i куди кличуть збадьорюючi звуки ©хньо© музики. Хтось iз молодцiв почува╨ себе безсилим перед тим закликом-спокусою, пiдходить до дiвиць, що юрмляться осiбно, й заохочу╨ котрусь iз них до танцю. Його одвага ста╨ спонукою для iнших, i вивiльнене перед потiшниками коло доволi швидко заповню╨ться тi╨ю молодою пагiнню кутригурських родiв, для яко© воседля хана з молодою ханшею - добра нагода потiшити себе, усiх, до кого проситься веселiв. Пiсня для кутригурiв - так собi, аби будилося в завзяттi й виспiвувало себе завзяттям тiло. Найбiльше вогню вкладають вони у танок, так злагоджений i до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим вiддавна славиться ©хнiй рiд i який донинi лиша╨ться чи не найдостойнiшою пишнотою роду. Он як чинно йдуть по колу i ваблять усмiшками, та позирками очей, та манiрним вигинанням тонкого стану святково зодягненi дiвицi i якими вiддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки. Об'явися тут супостат - i вони нi на мить не завагаються, нi перед ким i нi перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого заступлять дiву вiд бiди-напастi. Як i заступали вже не раз. Коли не в минулiм, то в позаминулiм лiтi, коли не в однiй, то в iншiй сутичцi-сiчi. Бо чомусь так склада╨ться, що рiд ©хнiй постiйно мусить захищатися вiд iнших родiв. Як i самi вони в сво©м родi. А хто захистить ©х, коли сплохують i не захистяться? Для того й ╨днаються в рiд, аби вiн множився й множив свою сподiванку на захист. Небо свiдок, для того й ╨днаються! Один танок поступа╨ться мiсцем iншому, той iнший - ще iншому. Мiняються отроки та отроковицi на колi, як мiня╨ться й саме коло. А люд громадиться й громадиться бiля музик. Та й по другий бiк в'©зду до ханового стiйбища, позначеного свiжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу, вистачало його, - там збиралися переважно лiтнi кутригури. Старшi з них, правдиво, найстаршi, натомившись, ждучи, вiдходили осторонь i сiдали перепочити та перекинутись словом. - Пора б уже бути хановi з сво╨ю утигуркою, - зауважу╨ чи й нарiка╨ котрийсь. - Будьмо терплячi, - заспокоюють його. - Багато© наречено© довго ждуть. - Гада╨те, багата? - А то нi? Не табунщицю ж бере Заверган - ханову доньку. Бесiда вкорочу╨ час i все ж не так швидко, як хотiлося б. Та всьому наста╨ край, настав вiп i цьому очiкуванню. В пiзню пообiдню пору вихопився на найближче вiд стiйбища узвишшя комонник i тим оповiстив усiх: хан наближа╨ться вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, рiжки та сопелi, уклякли й танцюристи в колi. Зате оживились стiйбищани, надто тi, на кому лежала повиннiсть зустрiти хана i його наречену. Однi подалися мерщiй до вогнищ, над якими варилися страви, вихопили звiдтам надiйно палаючi головешки й стали з ними напоготовi: як тiльки хап наблизиться до стiйбища й вiзьме пiд сво╨ накриття наречену, мають запалити згромадженi по одну i другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, iншi ставали при в'©здi у стiйбище й готувалися зустрiти належно ту, що вiдсьогоднi ма╨ ввiйти в Заверганiв рiд i стати вогнищанкою в його родi. Пiдiйшли ближче до в'©зду й сурмачi, усi цiкавi. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власнi очi пересвiдчитись: чи ж достойна ©хнього хана. А комонник близько вже. Ось-ось над'©де й оповiстить: радiйте, кутригури, воседля почина╨ться. Бо й без тих оповiщень бачили: валка з ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго ждати того видива, заради якого зiйшлися. Хан ©хав попереду, у супроводi во©в та кметiв сво©х, його обраниця - певно, в одному з численних повозiв, що правилися слiдом за комонниками. Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап зiйшов з огира й попростував до переднього повозу, до жiнки клопоталися вже бiля його наречено©. Пождав, доки поправлять на пiй вбрання, утихомирять словом, i вже потiм сказав усiм, а найперше Каломелi: - Хай наречену мою не бентежить те, що пiдемо мiж вогнiв, - кивнув на багаття, що розгорялися вже й палахкотiли дужо. - Я буду поруч. - Таких, як паша Каломелка, - заступилася старша з сестер, - вогонь не страшить. Вона у нас непорочна. Дiвчина нiчого не сказала па те. Мовчки потупила збентежений хановим усмiхом зiр, мовчки й рушила, коли хан узяв ©© за руку й повелiв iти. Сестра правду сказала: ©й нема╨ чого страхатись вогню, охоронця роду Заверганового. Усiм i кожному може заприсягти: нiчого лихого не помишля╨ су протi© того роду Раз так сталося, що хан обрав ©©, а вiтсць повелiв бути хановою, вона буде i в оселю, що назве вiн ©хньою домiвкою не понесе анiчого порочного чи лиховiсного. Йде неохоче - то правда, наперекiр серцю - то так, та коли вже мусить iти, то йтиме такою, як мати породила. Тож прiч пiшли страхи, негоже думати про них i брати на карб Небом заприсяга╨ться: негоже! Ось тiльки вгомонити себе не сила. Бо й таке може статися: сама не вiда╨, що несе в Заверганову оселю. ╙ ж бо донькою чужого роду i чужих поконiв. Що коли дума╨ про себе одне, а насправдi ╨ iншою? Вогонь, яко охоронець ханово© оселi, узрить те i не пропустить тако©, духи ханового роду стануть супроти волi самого хана i передусiм супроти не©. А стануть - спопелять. Чомусь подумалося в останню мить: вороття нема╨ i вороття не буде вже. ╙дина надiя на того, хто ╨ тут володарем, а вiдтак i повелителем. Тож нiчого не лиша╨ться як горнутися до нього й шукати захисту. З боязнi та непевностi не бачила, як зустрiча╨ ©© згромаджений по один i по другий бiк вогненно© путi люд. Знала: вiн ╨, бо завважила його тодi ще, як наближалася до стiйбища, певна була, по©да╨ ©© очима, а пересвiдчитись, що так i ╨, неспроможна: усе i всiх заслоня╨ вогонь та страх перед вогнем. Он як палахкотить вiн, та тягнеться до тiла, та норовить лизнути сво©м гарячим язиком ©© й без того розпашiле тiло. Коли не помиля╨ться це вже Друге вогняне кiльце поминула. А скiльки ╨ ще ©х попереду, не спромоглася полiчити, заслiплена людом, що рябi╨ в очах, урочистостями, що наближалися. Тепер i поготiв неспроможна. Анi волi, анi сили в тiлi, анi пам'ятi яко©сь. Коли б не хан i не його мiцна рука, певно, упала б отут, мiж вогню, а то й пiшла б, затуманена безвiллям, на вогонь. Ще голоснiше засурмили в роги, чути, як галасу╨ мовчазний досi люд. Чим потiшений вiн? Нею, ©© доброликiстю? А так. Погляди всiх i всякого прикутi до не©, усмiшки, здравицi посилаються ©й. Та й хап Заверган не знати який вдоволений. Хилить ©©, свою наречену, до себе i заспокою╨: - Не страхайся тепер. Ти пройшла крiзь вогонь тебе вподобали духи нашого роду, а отже, вподобав i рiд.' Будь вiльна серед вiльних i достойна серед достойних. ╙сть-бо вiднинi жоною хановi, а вiдтак i володаркою на кутригурах. Землю давно затопила темiнь, а тi, що прийшли до хана на воседля, знай трапезують при багаттi, та вдаються до витiвок, та регочуть, вдоволенi з себе. Каломола тримала ся скiльки могла. Сидiла за етилом i споглядала титi витiвки. Коли ж надокучили з ними, а нiч зморила i зморила до краю, покликала сестру й шепнула ©й: - Я геть змалiла на силi. Скажи хановi, аби дозволив уже пiти до намету. Заверган не перечив. Вiн був хмiльний i менш за все зважав на свою обраницю. Бiльше був iз родаками та содругами сво©ми. Одначе, коли Каломела почала виходити з-за. столу, покликав сестру ©© й мовив щось ута╨мничено. Котра з жiнок - навiть коли вони зовсiм младомладi ще - утрима╨ться, аби не поцiкавитися, що прихову╨ од не© муж. Не була винятком i Каломела. Сестра осмiхнулась на те й вiдбулася жартом-вiдмовкою: - Сама не збагну. Так дорожить тобою Заверган чи такий непевний за содругiв сво©х. Велiв берегти, аби не викрали. У наметi зняла з сестри вбрання, повела осторонь i зробила омивання. Вже потiм, по омиванню, подала ©й тунiку з тонко© ромейсько© тканини й велiла спочивати по виснажливiй путi. - Я буду з тобою, газелько, - сказала обнадi╨но й поцiлувала Каломелу - точнiсiнько так, як робила те мати, бажаючи сво©й дитинi добро© ночi. - I тодi, як вiн прийде? - подала збентежений голос Каломела. - Ба нi, тiлько до того, поки прийде. Опiсля лишу тебе з ним. А так, рано чи пiзно залишать iз ним. I сестри, i мужi, що супроводжували ©© до кутригурiв, i навiть челядь - усi сядуть завтра-пiслязавтра на огирiв чи в повози й подадуться за Широку рiку, в рiднi стiйбища, до кревних сво©х. Тiльки вона, Каломела, нiкуди вже не по©де, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнiв хана Завергана. Як то буде ©й тут, у чужiй землi, серед чужих людей? Добре, коли так, як обiця╨ хан, а коли нi? Анi вiтця, анi матерi, ба навiть поради чи розради ©хньо© звiдси не докличеться вже. Мати, вiтець он як безнадiйно далеко вiд не©, десь аж за Широкою рiкою. ╙дине, що лиша╨ться, - уповати на добрiсть тих, хто, як каже хан, прийняв ©© в iцм родi i прийняв прихильно. Та й сам вiн нiби прихильний до не©. Чому ж тодi така холоднеча йде тiлом, коли згада╨, що ма╨ належати йому? Не прийма╨ його серцем, жада╨ iншого? Пробi, кого може жадати в сво© шiстнадцять лiт? Окрiм цодруг-иотiшпиць, матирi-цорадницi та безмежного степу, що засiвав думи i серце передзвоном тирси, нiкого i нiчого не знала. Не iнакше як чужий вiн ©й хан Заверган, не прийма╨ вона його серцем. ТI╞ о ж воно буде, коли й не прийме? Згубить же себе, присяйбiг згубить! Така що вислизнула б, доки п'ють-гуляють, за стiйбище, взяла б першого-лiпшого огира й подалася б куди очi глядять. Та ба, куди подасться зi сво╨ю кривдою, коли ©й навiть у рiдну землю, до вiтця-матiнки нема╨ вороття. Казала ©м: "Не хочу!" Криком кричала: "Не пiду!" Хто ©© послухав, хто зважив на те, що не хоче? "╞дь i будь йому жоною", - сказали, i сказали, твердо. - Сестро, - покликала. - Ти чу╨ш мене, сестро? - Чую, - обiзвалася. - Чого тобi? - А ти не йди, коли прийде хан. - Як можна? - Можна. Скажеш, я так хочу. - Вiн муж тобi, Каломелко. Рано чи пiзно ма╨ш належати йому. - Якщо й маю, то хай потiм, не зараз. Сестра засмiялася стиха. Чути було: глузу╨ з Каломели. По-доброму, а все ж глузу╨. - Гада╨ш, не послуха╨ться? - Гадаю... - Сестра не барилась з вiдповiддю, та змушена була обiрвати ©© на словi: зачулись чи©сь кроки, а вслiд за тим вiдхилилася запона, i до намету ввiйшов хан. - Каломелка спить уже? - поцiкавився. - О нi, - спiшно i, як здалося Каломелi, вдоволено заперечила охоронниця. - Вона жде на хана. Дiвчина аж кинулася вiд несподiванки чи й образи. Ладна була схопитися як ╨ i крикнути на повний голос: "Неправда! Ти, сестро, неправдива ╨сть!" Та не встигла подумати так, як хан розбив ©© думку о свою. - То вона у нас така розумниця? Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. I сестрi Дякував та й дякував, зiгрiтий сво©м вдоволенням, правда, ©м i казав ©й: ти зробила сво╨, можеш iти вже. Каломела не бачила, як виходила сестра, - лежала принишкла й аж геть переполохана. Чула тiльки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сiв осторонь, певно, перепочива╨ пiсля всього, що було на воседлi. Зрештою пiдвiвся й покликав челядника. - Зробиш менi омивання, - повелiв звично й одразу ж иiшов туди, де була перед тiм Каломела. Хлюпався довiй i не бе;i насолоди. Затпм i челядник;1! спровадив. Зайшов iз передпокою i довго стояв посеред ложницi, чи то доглядався до не©, сво╨© обраницi, що лежала поруч i нiмувала ждучi©, чи всього лиш витирався пiсля омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на ложi. Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган - i вона лусне, як луска╨ тятива, коли вiд не© хочуть бiльше, нiж може. Не помiчав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв ©© дужою, вкритою жорстким волоссям рукою й доволi таки грубо пригорнув до себе. - Ти чого? - запитав, вiдчувши опiр. - Боюся хана. - Отак?! - дихнув у лице хмiльними випарами й збудив у нiй всю, яка була, вiдворотнiсть, весь, що мала в серцi, супротив. Зiбралася з силою, скористалась тим, що вiд не© не сподiвалися такого, й вислизнула з обiймiв, ба навiть подалася прiч. Така зухвалiсть, певно, i в хановi розбудила не просто мужа - звiра. Не питавсь уже, чому втiка╨. Згрiб обiруч, повернув у ложе, так дужо i так рвiйно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула, задихнеться зараз вiд страху та безвиходi. - Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потiм!.. I вмовляла, i пробувала захиститися руками - дарма. Що такому ©© сила, коли в нього стократ дужча вона, i що благання, коли загорiвся вогнем? Заклав за комiр п'ятiрню й так люто рвонув старанно шиту матiр'ю тунiку, що вона розпанахалась до самого подолу i явила Каломелку в усiй ©© неторканiй красi та ута╨мниченостi. Зацiпенiла з жаху i тим, мабуть, вирiшила свою долю. Бо вiдчула й усвiдомила: ©© вивiльнено з материного накриття. А такiй не дозволено належати iншому. Така ма╨ належати тому, котрий домiгся вивiльнення i спромiгся вивiльнити. II Третього дня по воседлi усi, хто супроводжував Каломелу до ханового стiйбища в Кутригурах, поверталися за Широку рiку, до свого роду. Хан влаштував ©м гучнi проводи, сам сiв на вигуляного за цi днi огира й Каломелi велiв подати - проведуть родакiв ©© до переправи, а вже звiдтам по©дуть у супроводi довiрених мужiв ("вiрних", як iмопур, ©х Заверган) по обводах Кутригурсько© землiма╨ намiр показати ©© жонi сво©й, а заодно й жону показати кутригурам. На те пiде стiльки днiв, щоб народився, виповнився i знову народився мiсяць. В усякiм разi, до ханового стiйбища над Онгулом повернуться лиш тодi, як об'©дуть усю землю вiд схiдних до полуночпих обводiв i вiд полуночних до захiдних. Полуденнi залишаться на останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою мандрiвки, а може, й справжнiм дивом. На першу ночiвлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до одного з кутригурських стiйбищ над Широкою рiкою i там, у стiйбищi, хан знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелi дозволив побути з сестрами стiльки, скiльки дозволяла нiч. Знав-бо: жона його розлуча╨ться з кревними надовго, хто вiда╨, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок та вдовольниться тим, що дозволя╨ останок. Плакала, прощаючись, так дуже i так по-дитячому ревно, що навiть у нього, бувалого вже, ворухнулося серце i змусило розщедритися на ласку та умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тiльки, як обiрвала останню нитку, що ╨днала з кревними, усвiдомила: крiм хана,, у не© нема╨ й не буде на цiй землi рiднiшо© людини, - хилила ся до нього довiрливiш, нiж дозволяла собi хилитися досi, i жаданням його не противилася вже, як перше. Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека i втомлива. Через те не поспiшав долати ©©, давав час на перепочинки, на зустрiчi i урочистостi, що на них не скупилися стiйбищани, вiншуючи хана i младомладу жону його. Аби все те не просто втiшало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед - i та╨мно вiд не© - роз'©зди, попереджав родакiв про сво╨ наближення. А вже родаки вiдали, де зустрiчати i як зустрiчати хана з ханшею: ви©здили далеко за стiйбище, вiншували щораз щедрiшими й при╨мнiшими словесами, вручали окремо хановi, окремо ханшi подарунки. Спершу знiчувалась: схоже, що Заверган зумисне повiз ©© по обводах землi сво╨©, аби зiбрати iз стiйбищан бiльше, ; нiж може дати звичайне воседля, подарункiв, далi почала й дивуватися: звiдки стiйбищани знають про не©, навiть у найвiддаленiших закутках? Позирала на хана силилася вивiдати все те, та хан удавав, що не розумi╨ нiмих ©© позиркiв, i одбувався жартами. Те, мабуть, сподобалось Каломелi: перестала знiчуватись i дивуватися, хвалу та й дарунки сприймала як належне. А ще щораз прихильнiшою видавалася йому. Були в путi - питалась-розпитувала: де вони, чи далеко звiдси до антiв i що то за однi - анти, ставали на перепочинок чи сiдали до трапези - не покладалася на челядь, власноручно ставила перед ханом ©жу, цiкавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби iнше. Заверган радiв таким одмiнам. Не дивувався, що жона його швидко звиклася до верхово© ©зди. У вiтця свого, там, на берегах Бiло© рiки, не завжди сидiла в стiйбищi та ©здила в повозi, певно, i гасала, як усi в ©© вiцi, на молодiй кобилицi по степу, i полюбляла далечiнь, i ганялась за далечiнню. Дивувало iнше: доволi просто i по-мужньому стiйко зносила он яку тривалу i виснажливу путь, якось пiдтяглася в путi й стала схожа на отрока-воя. Аби впевнитися в ©© вправностi чи невправностi яко верхiвця, показав на синiюче в далинi плесо й повелiв одному з мужiв: - Проскач, Коврате, вдвох iз Каломелою та вивiдай, чи пригодна вода в тамтiм поду для пиття i варива. Стiйбища нема та й нема, а комоней час би напо©ти вже, самим не завадило б лаштуватися на нiч. Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що ©здять ступою. Хотiлось удостовiритися, що вдi╨ Каломела, коли Коврат пустить свого бистрохода вскач? Iтиме слiдом чи вiдстане? А коли йтиме, то як? Всiм iншим повелiв спiшитись i ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у той бiк, куди послав гiнцiв. Туди ©хали врiвнi i, на його подив, легкою риссю. А звiдти нiби знали, чого хоче вiд них хан - пустили комоней вскач. Каломела дещо вiдстала вiд Коврата, все ж не так дуже, щоб сумнiватися в нiй i ©© спроможностях бути содругом хановi i не лише в наметi, а й у походах та ратних виправах. Здибила услiд за Ковратом кобилицю й поспiшила сказати хановi: - Вода на поду прiсна. I людям, i комоням буде чим утопити спрагу - почайни б'ють у прибережжi. - Тодi по©хали. Оглянув, як прибули, степове озеречко, - там, виявля╨ться, брала початок одна з рiчок, що текли до моря, - соковитi трави по його берегах i повелiв путникам розбити стiйбище. - Далi на захiд, - пояснив, - пiде незайманщина, що лежить мiж нами i тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й спряму╨мо ©х до моря. Путь до морського узбережжя iiiшiшлася неблизькою, а стiйбища траплялись все рiдше й рiдше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий iз вiтром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з тих, що налетiла - й нема╨, та повелiв ставити намети, було пiзно вже: злива промочила всiх, i добряче, до кiсток. Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли при багаттi, зiгрiли себе для певностi хмiльним, - i байдуже, а Каломела трималася лише до ночi. Вночi прокинулась вiд удушшя, що пiдступало до горла i не давало дихати, вiдчула смагу на губах i збагнула: дощова купiль не обiйшлася ©й так собi, через не© нажила вогневицю. Злякалася чи тiльки подумала, як це невчасно, - i сама не добере. Мабуть, i те i друге вiдвiдало разом. Бо вогневиця - не якась там абищиця, а спiткала он де, в безлюднiм степу, там, де нема╨ поблизу стiйбищ, а вiдтак тих iз людей, що могли б зарадити бiдi. Що ж справдi буде тепер i як буде? Затрима╨ться коло не© хан i ждатиме видужання чи прив'яже у коня на хребтi й поскаче шукати стiйбище, знахарiв, що могли б допомогти його жонi? Хотiла було покликати його, та згадала: нiч зараз, що вiн може вдiяти поночi, i утрималась. А дихання спирало, i вiдчутно. Уже й покривало зняла з себе, намацала поворозки, якими тунiка стягувалася довкола ши© - таки ж розпущенi вони i тунiка розстебнута. "Матiнко! - простогнала а чи подумала тiльки: - Що ж це таке? Я задихаюсь... Я задихнуся до ранку!" Поворушила губами, торкнулася язиком пiднебiння - геть пересохло в ротi. - Води! - попросила i, не почувши вiдповiдi, знову повторила: - Води! Хана, видно, розбудило те благанпя-стогiн, звiвся на лiктi i прислухався. Зрештою простягнув у темрявi руку й торкнувся нею Каломелиного чола. - Що з тобою, жоно? Ти вся гориш... - Пити... - простогнала, ледве чуючи вже свiй голос. - Пити! Схопився мерщiй, засвiтив вогниво, подався з намету в нiч, а звiдтам повернувся по недовгiм часi з водою. Чула, як пiдводить ©© з постелi, пiдносить до уст студену, нiби зимня, водицю i припрошу╨, i бiдка╨ться ©© бiдою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку i перевiрив, чи добре вимощене воно. - Як тобi, що тобi, Каломелко? - схилився низько й знову торкнувся рукою чила. - Вогневиця в мене, - осилила немiч i розплющила очi, глянула на нього зболено i благальне. - Дихати нема╨ чим. Не питався бiльше. Посидiв, помислив i знову вибiг iз намету. Чула: зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелiв сiдлати комоней i скакати на всi чотири сторони свiту, шукати людське стiйбище, а в стiйбищi - баянiв-лiчцiв чи басих-знахарок. - Нiч, хане, - ослухався котрийсь, - де знайдемо його, стiйбище? Може, почекати б до ранку? - До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачiть i приглядайтесь - вогонь уночi далi видно, анiж дим удень. Скачiть i спиняйтеся час вiд часу, наслухайте. По лаю собак, по крику пiвнiв поночi легше визначити, де стiйбище. Уже й не вiдходив, мабуть, вiд не©. В усякому разi, скiльки повертала себе зусиллям свiдомостi до буття, стiльки й бачила над собою схилений ханiв вид. Питався чи потiшав ©©, до пуття не пам'ята╨. Одначе щось казав, i казав при╨мне, бо он як свiтився його лик, коли промовляв до не©, i он як свiтилися очi. А вдень - не вдосвiта i не вранцi, таки вдень - прибули й посланцi, за посланцями - тi, вiд кого сподiвалися порятунку. Навмисне одкрив запону, потiм узяв ©©, жону свою, на руки й винiс iз намету - аби бачила, до них поспiшають iз степу не лише баяни-лiчцi та басихи-знахарки, поспiшають потривоженi слами стiйбища-кочев'я з дiтьми, жонами, з усiма, що належали стiйбищам, повозами, на яких возсiдали дiти та жони, а вiдтак i з уготованими вiд недуг травами та напоями. - Возбуяй духом, Каломелко, - радiв хан i старався передати свою радiсть слабiй. - Тепер повернемо тво╨му тiлу силу, а серцю - супокiй. Бачиш, всi кутригури знялися й поспiшають тобi на помiч. ╞х було немало, баянiв-лiчцiв, басих-знахарок, та були серед них такi, кому стiйбищани вiрили найбiльше, бо саме на ©хнi руки передали Каломелу. Розбили iнший - високий i просторий - намет, послали iншу - м'яку та теплу - постiль. Спершу розтирали настояною на зiллi вогненною водою тiло, потiм укутували теплiш, напували якимсь вiдворотне гiрким зiллям i велiли заснути. А прокидалася - знову те саме, хiба з тi╨ю лиш одмiною, що спершу по©ли теплим, щойно з дiйок кобилицi молоком, потiм радилися всi╨ю знахарською радою i вже аж потiм просили всiх зайвих вийти з намету. Бо натиратимуть i напуватимуть, укутуватимуть i напучуватимуть ханську жону: роби те i те, корись i слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була, тебе баять тi, що знаються на баяннi. Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала себе, i дуже, а те, що радять i роблять хановi баяпки, не така вже й марниця. Вогонь не полишав тiла, одначе й поступився примiтне. Не наморочиться голова, не застила╨ туманом зiр. Коли б повернулася ще й колишня сила - i зовсiм стала б уже на ноги. Та ба, не все так склада╨ться, як жада╨ться. Доки ╨ в тiлi жар, доти й лежати ©й. А так... - Бабцю! - покликала найстаршу з баяпок, ту, яко© всi слухаються тут. - Чого тобi, дитино? - Це котрий день ви пора╨тесь бiля мене? - П'ятий, голубонько, п'ятий. - А вогневиця усе не поступа╨ться. - Поступиться, лебiдонько. Ти - младомлада i дужа тiлом, повинна подолати ©©. - Чом же не подолала досi? - Бо це вогневиця. На те, щоб подолати ©©, потрiбне не лишень зiлля i не тiльки здорове тiло, потрiбен i час. - Скiльки ж менi лежати ще? - А скiльки треба, стiльки й лежатимеш. Доки не одужа╨ш зовсiм, i не помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала i знов запитала: - Хан зна╨ про це? - А то ж як. - I що каже? - Анiчого поки що не каже. Ходить - дума╨ i сяде - теж дума╨. "Йому не терпиться, мабуть, вiн порива╨ться до стiйбища. IЦо ж буде, коли терпець увiрветься, а я не встигну одужати?" - Бабця може покликати до мене хана? Стара обернулася на ©© голос, повагалася мить i вже потiм кивнула: гаразд, вона покличе. Завергап не барився, одразу ж i зайшов. З виду потiшений був: якже, жона покликала, одужу╨, виходить. - Тобi лiпше, Каломелко? - Атож. - Який я радий. Коли б ти зпала, який радий! Так налякала мене сво╨ю немiччю. - I все ж я ще немiчна, хапо. Тож i покликала... Хочу знати, як ти намислив учинити зi мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи вiд'©деш до стольного стiйбища без мене? Не сподiвався, мабуть, що запита╨ про це, бо й сам не знав ще, як вчинить, коли доведеться вибирати мiж одним i другим. - Зiзнаюсь Каломелi, - заговорив перегодом, - менi конче треба бути там. За седмицю-пiвтори повернуться нашi люди з чужкраю, зберуться кметi на важливу раду, Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут. - I не полишай. Благаю тебе, будь зi мною. - Доки не впевнюсь, що видужа╨ш, не полишу, Каломелко. - I тодi, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме страх, я не зможу без тебе. Застиг, подивований, не вiда╨, що сказати ©й. - Ти серед сво©х, жоно моя, тебе нiхто не посмi╨ зобидити. Чи забула: володаркою на Кутригурах е. - При хановi пам'ятають, що володарка, без хана можуть забути. Тямив: це для не© багато важить, i поспiшив заспоко©ти. - Ну, гаразд. Як бачиш, я не ©ду ще, лишаюсь i жду. Аби певна була: таки не ©де, частiше й частiше став навiдуватися до жони. Як тiльки бабця вчинить сво╨ баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й бiля не©. Коли молока принесе й нагоду╨ з власних рук, коли всього лиш втiшне слово скаже чи розвеселить тим-таки словом. Примiтив якось: Каломелка найбiльше веселiсть полюбля╨, тому й не скупився па не©. I все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно. - Бабця повiдала менi, - сказав, - немiч помiтно вiдступилася вiд тебе. Та повiдала й iнше, Каломелко: тобi довго ще доведеться бути тут i слухатись бабцi. - Немiч вiдступилася, а бути маю довго? - Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся. Отож прийшов сказати тобi: мушу ©хати вже. - Таки без мене? - Таки без тебе. Не гнiвайся i не нарiкай. Не напризволяще залишаю. Вiзьму з собою лише кiлькох во©в, всi iншi будуть при тобi. Кметь Коврат орудуватиме ними. Сторожа надiйна, тож певна будь: доправить до стiйбища так само, як я доправив би - бережно i зичливо. - А може, пождеш? - Нi, жоно моя, усi ждання вичерпались. Мушу повертатися до ханства i повинностей, що лежать на менi яко хановi. III Тепер у Каломели тiльки й вiдради було, що бесiди з бабою-баянкою, а в бесiдах як не кружляла околiями, до одного поверталася: коли дозволять ©й вийти з намету, коли - сiсти в сiдло. Бабця вiдмагалася, а то й гримала: про те лиш Небо зна╨. Зрештою змилостивилася й сказала: - З намету, горлице, можеш виходити вже, а в сiдло сядеш тодi, як не побачу в тобi слабостi. - Я не слаба вже. Глядiть, нема╨ вогнива-жару в тiлi, б сила в руках. - Вiрю, усе те е, та б й слабiсть в очах, а блiдiсть - на виду. Казала ранiш i зараз кажу: пий молоко з-пiд кобил i пий, скiльки можеш. Зiлля дола╨ немiч, молоко поверта╨ силу. Що мала робити? Лишалося слухатись. Тож i пила молоко, яке ©й не барились пiдносити, та заглядала у воду, силилася вивiдати, чи поверта╨ться уже червiнь до щiк, зникла чи все ще посвiчу╨ немiч в очах. А днi спливали на диво тоскно й уповiльнено. Аби скоротити ©х, питалася дозволу i йшла за стiйбище, на бесiду з небом i степом. Бо сподiвалася, щиро кажучи, вiрила: саме небо i степ можуть коли не погасити, то бодай якось притлумити в нiй i сум, i жаль, i непевнiсть. Хай не такi вони, як там, в краю дитячих та отрочих лiт, все ж он як схожi, а тим уже й рiднi. Гляне в один кiнець - тi ж доли стеляться в безмежжя, гляне в другий - те ж небо синi╨ над долами, гляне в третiй - як i там, за Широкою рiкою, буйнотрав'я розкошу╨ на долах. Поблякло воно, щоправда, пiд сонцем, не таке свiже й барвисте, яким хотiла б бачити. Та дива в тiм нема: пора зараз не та. Веселим та барвистим степ бува╨ лише на передлiттi, раннього лiта, а зараз полiття вже. Погасли синi очi волошок, одцвiливiдчервопiли степовi маки, скинули золотаве вбрання сво╨ завжди наряднi буркуни. Багато чого прижухло за лiто в степу, втратило свою веселу знаду, а проте не збляк до краю степ. Менше в ньому веселих барв, як i веселого гомону, - це правда. Зате оп якою при╨мно-знадливою й нiжно-голосистою стала вибiлена сонцем тирса, як весело перебiга╨ по пiй знята вiтром хвиля. Не шумом - баянням-насолодою й баяшiям-покорою засiва╨ серце. Як i там, аа вiтцевим стiйбищем, на берегах тихоплинно© Бiло© рiки. "Чи не занадто часто повторюю я: як там, у краю отро'пiх радощiв i снiв? - сумно осмiхнулася Каломела. - Такi вони рiднi менi, тi колишнi радощi, чи таке не чуже вже те, що встигла набути тут? Йой, лишенько! Було б найлiпше, коли б до кiнця днiв сво©х не розлучалася з кревними i всiм, що було втiхою пiд надiйним крилом вiтця-матерi. Та коли вже сталося так, що розлучилася з утiхами отрочих лiт, коли й кревнi вiдмовились вiд мене, то що лиша╨ться робити? Мушу вдовольнятися тим, що в. А так, мушу вдовольнятися". Дола╨ видолинок i звiльна, як всякий, кому нема╨ куди поспiшати, виходить на узвишшя. Виходить i знову зупиня╨ться. Бо свiтлiша╨ на серцi, коли спогляда╨ землю i все, що ╨ на землi, з високостi, бо як би там не було, а прагне ж не холодних туманiв i не безпросвiтно© мокви - таки погожо© днини, а вiдтак долiв просторих, лiпоти й привiлля на долах. Правду каже: тут вони нiчим особливим не вiдрiзняються вiд тих, що за Широкою рiкою, та чогось i недоста╨ ©м, аби була повна радiсть на серцi. Може, рiки? Так ╨ ж вона. Стiйбище хана Завергана гнiздиться над сипiм Онгулом, таким же замрiяним i тихоплинним, як i Бiла. Не встигла звикнути до Онгулу чи та рiка, що тече в землi ©© роду-племенi й iмену╨ться Бiлою, таки лiпша? Либонь що так. Голубих та синiх он скiльки на свiтi, а Бiла одна така. I хан-вiтець казав про те, i сивобородi кметi. А сивобородим не можна не вiрити - вони вiк звiкували, знають геть усi билини роду свого. Тож не дивно, що й ту, в якiй оповiда╨ться, як наймогутнiша рiка землi утигурсько© бiлою стала, пам'ятають. До них, утигурiв, жили на берегах Меотiди iншi роди - таври. З давнiх-давен жили, тож i покони мали давнi, як свiт. Один iз них повелiвав таврам: що б там не сталося з родо